Конвенцiональна реконструкцiя основоположень висновкiв
Визнання “пiзнавальностi природи” супроводжується в Пуанкаре чисельними
зауваженнями i обмеженнями. Вiн вважає, що наука “може осягнути… не
речi самi по собi, як думають наївнi догматики, а лише вiдношення мiж
речами; i поза цими вiдношеннями немає пiзнаваної реальностi”[3.
-с.268]. Проте, це твердження частково спростовується iншим висловом
самого Пуанкаре: “Сказати, що наука не має об’єктивної цiнностi, тому що
ми взнаємо за нею тiльки вiдношення, означає розмiрковувати помилково,
оскiльки саме тiльки вiдношення й можуть розглядатись як об’єктивнi”[3.
-с.269].
Саму об’єктивнiсть Пуанкаре ототожнює iз загальнозначущiстю.
Проголошуючи, що “єдиною об’єктивною реальнiстю є вiдношення речей”,
Пуанкаре пояснює: “Вони об’єктивнi, тому що вони є загальними i
залишаються загальними для всiх мислячих iстот”[3. -с.271]. Хоча, знову
ж таки, дане твердження супроводжується багатьма зауваженнями. Так,
заперечуючи погляд Ле Руа, який уподiбнював принцип и i висновки науки
до правил гри, встановлених довiльно, але загальнозначущих для її
учасникiв (тобто конвенцiй у повному значеннi слова), Пуанкаре писав:
“Правила гри являють собою довiльнi конвенцiї, i можна було б прийняти
протилежну конвенцiю, яка була б не менш гарною. Всупереч цьому, наука є
таким правилом дiї, яке приводить до успiху, в крайньому випадку
повсякчас; додам: тодi як правило протилежного змiсту не вело б до
успiху”[3. -с.254]. Свою думку вiн iлюструє таким прикладом: “Коли я
кажу: “Щоб отримати водень, дiйте кислотою на цинк”, я формулюю правило,
що приводить до успiху. Я мiг би сказати: “Дiйте дистильованою водою на
золото”; це було б також правило, але воно не вело б до успiху” [3.
-с.254].
При цьому Пуанкаре вiдмежовується вiд прагматистського розумiння
поняття “успiху дiї”, яке подiляв Ле Руа. Перед своїм опонентом вiн
висуває таку дилему: “Або наука не дає можливостi передбачити – в такому
випадку вона позбавлена цiнностi в якостi правила дiї; або вона (бiльш
чи менш недосконалим чином) дозволяє передбачити, i тодi вона не
позбавлена цiнностi в якостi засобу пiзнання”[3. -с.274]. Iнакше кажучи,
передбачення, що є основою успiху практичної дiї, грунтується на
пiзнаннi тих предметiв, на якi ця дiя спрямована. В такому випадку
загальнозначущiсть iстини є суб’єктивним вираженням того, що в нiй
вiдбиваються об’єктивнi характеристики.
Як вiдомо, початок ХХ столiття вiдзначався кризою як в науцi, так i в
мистецтвi, полiтицi тощо. Це пояснюється, зокрема, й тим, що в науцi ще
не було досвiду таких крутих зламiв i таких радикальних зрушень. Тому
широкi кола читачiв сприймали у знаменитих працях Пуанкаре лише критичну
сторону: там, де вiн говорив про неминуче падiння старих фiзичних теорiй
i замiну їх новими, сприймалось лише перше; коли вiн констатував
загрозу, що нависла над основними принципами науки, багатьом це
видавалось за всезагальну руйнацiю наукових принципiв.
У своїй доповiдi 1904 року на Мiжнародному конгресi в США Пуанкаре
дiйсно говорив про кризу у фiзицi i про докорiнну змiну її законiв у
найближчому майбутньому. Але такi твердження супроводжувались водночас i
думками про неминуче збереження деяких загальних принципiв класичної
фiзики, якi, на думку Пуанкаре, утворюють скелет будь-якої нової
теоретичної побудови. Вiн зауважував, що люди, якi закономiрний процес
оновлення наукових теорiй видають за “банкротство науки”, не розумiють
мети i призначення наукових теорiй, “iнакше вони зрозумiли б, що й руїни
ще можуть бути для чогось корисними”.
Титул “всезагального скептика” серйозно непокоїв самого Пуанкаре. Вiн
змушений був нерiдко виступати проти перекручування та тенденцiйного
сприйняття деяких своїх висловiв. Ось хоча б такий приклад. Пiсля виходу
з друку книги “Наука i гiпотеза” скандальною сенсацiєю була невiрно
зрозумiле твердження автора, суть якого полягала ось у чому: оскiльки
абсолютного простору, що був введений до науки Ньютоном, не iснує, а
спостереження фiксує лише вiдносний рух, Пуанкаре дiйшов висновку, що не
iснує нiякої системи вiдлiку, до якої можна було б вiднести обертання
Землi. Тому вiн вважав так: “Твердження “Земля обертається” не має
нiякого сену, адже нiякий досвiд не дозволить перевiрити його, бо такий
досвiд не лише не мiг би бути нi здiйснений, анi викликаний смiливою
фантазiєю Жюль Верна, але навiть не мiг би бути зрозумiлим без
суперечностей. Або, краще сказати, два положення “Земля обертається” i
“зручнiше припустити, що Земля обертається” мають один i той самий сенс;
в одному аж нiяк не бiльше змiсту, нiж в iншому”[3. -с.281].
Але широкi кола читачiв, якi не зрозумiли всiх тонкощiв цих мiркувань,
вирвали iз загального контексту одну думку i в спотвореному та
безглуздому виглядi виразили її так: “Земля обертається”.
Така безглуздiсть змусила видатного французького вченого виступити з
роз’ясненнями своїх думок у статтi “Чи обертається Земля?” (1904), а
також в книзi “Цiннiсть науки”. Але йому доводилось виступати не тiльки
проти мiщанських безглуздощiв, але й проти тих фiлософiв, котрi,
користуючись невдалими висловами Пуанкаре, намагались включити його до
табору фiлософського конвенцiоналiзму. Так, йому знову довелось
виступити проти Ле Руа, який вважав науку суто штучними розумовими
побудовами вчених, а її закони – неспроможними вiдкрити iстину правилами
дiї, подiбними до правил гри. Фактично це було виявленням нерозумiння
вiдмiнностi фiлосфського i методологiчного конвенцiоналiзму.
Виступаючи проти даного пiдходу, Пуанкаре наводить такi аргументи. (1)
Об’єктивнiсть науки пiдвтерджується практикою: “…якщо науковi
“рецепти” мають цiннiсть як правило для дiї, то це тому, що загалом i в
цiлому вони, як ми знаємо мають успiх. Знати – означає вже знати щось, а
якщо так, то яке право ви маєте говорити, що ми нiчого не можемо
знати?”. (2) Об’єктивнiсть усякої наукової теорiї пiдтверджується її
прогностичною роллю: “Наука передбачає; i саме тому, що вона передбачає,
вона може бути корисною i слугувати правилом дiї”. (3) Критерiй
об’єктивностi науки Пуанкаре вважає таким самим, як i “критерiй нашої
вiри у зовнiшнi предмети. Цi предмети реальнi, оскiльки вiдчуття, якi
вони в нас викликають, уявляються нам з”єднаними, я не знаю, якимсь
неруйнiвним цементом, а не випадком дня. Так само й наука вiдкриває нам
мiж явищами iншi зв’язки, тонкiшi, але не менш мiцнi… Вони є не менш
реальними, нiж тi, що надають реальнiсть зовнiшнiм предметам”[3.
-с.279].
Яскраво характеризуючи кризу фiзики, Пуанкаре констатує, що
“представники так званої великої публiки дивуються при виглядi
ефемерностi наукових теорiй. Вони бачать, як пiсля декiлькох рокiв
розквiту цi теорiї одна за одною сходять зi сцени; вони бачать
нагромадження руїн на руїни; вони передбачають, що й моднi нинi теорiї,
в свою чергу, через недовгий час повиннi зруйнуватись, i звiдси роблять
висновок про їх абсолютну безплiднiсть. Вони називають це банкрутством
науки”[3.-с.292]. Такий висновок Пуанкаре вiдкидає як цiлком
безпiдставний i такий, що виражає повне нерозумiння мети i значення
наукових теорiй.
Найкращим засобом розкриття справжнього значення наукових теорiй i
спростування “поверхового скептицизму” Пуанкаре вважає аналiз iсторiї
математичної фiзики. На його думку, ця iсторiя показує, що замiна одних
теорiй на iншi, по-перше, не означає абсолютного заперечення попереднiх
теорiй i, по-друге, саме таким шляхом вiдбувається розвиток науки. Свiй
iсторичний екскурс Пуанкаре починає з XYIII столiття, коли зформувалась
“фiзика центральних сил”, яка розглядала сили тяжiння та вiдштовхування,
що дiють мiж центрами тiл, як єдинi та достатнi принципи пояснення
Всесвiту. Однак, у ХIХ столiттi вченi дiйшли висновку про необхiднiсть
створення нової форми фiзики; з метою бiльш всебiчного пiзнання Всесвiту
вони вiдмовились “вiд iзолювання складових цього величезного механiзму,
вiд аналiзу кожної окремої сили, що дiє на цi частини, i задовiльнились
тим, що прийняли в якостi керiвництва деякi загальнi принципи, метою
котрих є саме звiльненння нас вiд цього копiткого дослiдження”[3.
-с.489]. В якостi основних Пуанкаре називає принципи збереження енергiї,
зростання ентропiї, рiвностi дiї та протидiї, збереження маси, найменшої
дiї та вiдносностi.
Розглядаючи стновлення “фiзики принципiв” як першу кризу у фiзицi,
Пуанкаре прагне показати, що при цьому не вiдбулось повного заперечення
“фiзики центральних сил”. На його думку, гiпотеза про центральнi сили в
скритому виглядi мiстила у собi всi перелiченi принципи. Розвиток фiзики
полягав у тому, що в цих принципах почали бачити не аксiоми, як ранiше,
а експериментально пiдтвердженi iстини. При всiй вiдмiнностi двох форм
фiзики мiж ними виявляється, з цiєї точки зору, безсумнiвна
спадкоємнiсть.
Сьогоднi, вiдзначає Пуанкаре, новi експериментальнi данi поставили пiд
сумнiв всi перелiченi принципи, за винятком принципу найменшої дiї. В
цьому зв’язку постає питання: “Чи необхiдно принципам, на яких ми
побудували все, в свою чергу руйнуватись?”[3. -с.505]. Хоча Пуанкаре не
бачить конкретних рiшень, котрi дозволили б в умовах нової кризи у
фiзицi зберегти спадкоємнiсть її розвитку, вiн все ж таки сподiвається,
що, навiть якщо принципи попередньої науки виявляться невiрними у
традицiйних формулюваннях i доведеться будувати нову фiзику, вона не
вiдкине їх повнiстю, а збереже для них певне мiсце у своїй картинi
свiту: “Рух науки слiд порiвнювати не з перебудовою якого-небудь мiста,
де старi будiвлi нещадно руйнуються, аби вступити мiсце новим спорудам,
а з безперервною еволюцiєю зоологiчних типiв, якi безупину розвиваються
i, врештi решт, стають невпiзнаними для простого ока, але в яких
досвiдчене око завжди вiдкриє слiди передуючої роботи минулих вiкiв”[3.
-с.448].
Прогноз Пуанкаре про те, що новiтня фiзика при всiй радикальностi її
вiдмiнностi вiд попереднiх наукових теорiй не буде означати повного
розриву з ними, а якимось чином включить їх досягнення в нову наукову
картину свiту, базувався на розумiннi ним того факту, що за всiєї
вiдносностi наукових iстин, якi змiнюють одна одну, в них є деякий
об’єктивний змiст, що зберiгає непересiчне значення при найбiльш
глибоких та радикальних перебудовах фiзики. Даний змiст, на думку
французького вченого, являє собою знання про саму природу, про iснуючi
об’єктивно вiдношення мiж речами. Таким чином, концепцiя об’єктивної
цiнностi науки, яку розвивав Пуанкаре, знаходилась у рiзкiй суперечностi
з фiлософським конвенцiоналiзмом i встановлювалась у полемiцi з
представниками останнього.
Позицiя Пуанкаре про онтологiчний статус мислення сповненна
суперечностей. Вiн вважає: “Все, що не є думкою, є чистим нiщо, тому що
ми можемо мислити тiльки думку, i тому, що всi слова, наявнi в нас, щоб
говорити про речi, можуть виражати собою тiльки думки. Тому сказати, що
iснує дещо iнше, нiж думка, означає висловити положення, яке не може
мати сенсу”[3.-с.504]. Але вiдразу ж услiд за цим сам Пуанкаре,
посилаючись на науковi данi, спростовує тезу про думку як єдину
реальнiсть: “Геологiчна iсторiя показує нам, що життя є лише коротким
епiзодом мiж двома вiчностями смертi i що у самому цьому епiзодi свiдома
думка тривала й триватиме лише мить. Думка – це лише спалах свiтла
посеред довгої ночi. Але цей спалах – все”[3. -с.516]. Iнакше кажучи,
неорганiчна природа, яка образно iменувалась платонiвським термiном
“вiчнiстю смертi”, iснувала, як визнає Пуанкаре, до виникнення життя на
Землi та появи на нiй мислячих людей; вона продовжує iснувати i пiсля
смертi мислячої про неї людини. Твердження, що “спалах” думки в iсторiї
розвитку природи – це “все”, означає, як видно з контексту, лише
визнання першочергової цiнностi мислення в життi людини.
Пуанкаре – справжнiй поет розуму та науки. Вважаючи, що наука, яка
дозволяє споглядати в законах природи “свiтову гармонiю”, має не лише
пiзнавальну, але й естетичну цiннiсть, вiн заявляє, що “тiльки наука та
мистецтво надають цiнностi цивiлiзацiї”. Повнiстю визнаючи утилiтарну
функцiю науки, яка забезпечує панування людини над природою i
задоволення її матерiальних потреб, Пуанкаре все ж таки переконаний, що
головна цiннiсть науки полягає у тому, що завдяки їй розвиваються дiйсно
людськi основи, вiдбувається духовний злет людства. “Пошуки iстини, –
проголошує вiн, – повиннi бути метою нашої дiяльностi; це – єдина мета,
яка гiдна її. Без сумнiву, спочатку слiд полегшити людськi страждання,
але – навiщо? Вiдсутнiсть страждань – це iдеал суто негативний, який був
би вiрнiше досягнутий iз знищенням свiту. Якщо ми все бiльше й бiльше
хочемо позбавити людину матерiальних турбот, так це для того, щоб вона
могла використати свою вiдвойовану свободу на дослiдження i споглядання
iстини”[3. -с.518 ]. Слiд пiдкреслити, що, з такої точки зору,
iнтелектуальний прогрес вiдбувається паралельно з моральним i наука є
глибоко гуманiстичною.
З цих позицiй Пуанкаре рiшуче виступає проти хвилi антиiнтелектуалiзму,
що пiднялась на той час у французькiй фiлософiї. Головним супротивником
знову є Ле Руа, який, вважаючи розум “невилiковно безсильним”,
першочергове значення вiддавав iншим джерелам пiзнання – наприклад,
серцю, почуттю, iнстинктовi або вiрi. Засуджуючи Ле Руа за те, що “лiки
вiд агностицизму” той знаходив лише у актi “вiри, яка впала у вiдчай”,
Пуанкаре протестував проти спроб iнтерпретацiї свого вчення у дусi
фiдеїзму. Вiн завжди розглядав iнтелект як найвище i вельми ефективне
знаряддя пiзнання дiйсностi, яке нiчим не може бути замiнене у цiй своїй
функцiї: “Ось чому неможлива дiйсно антиiнтелектуалiстична фiлософiя”.
Що ж стосується iнстинктивних та емоцiйних спонук, Пуанкаре визнавав,
що, хоча вони й можуть бути причинами людських дiй, але пiзнавальної
цiнностi не мають.
Фактично конвенцiалiзм своїм розвитком обумовив усвiдомлення принципово
важливої сфери дослiджень для теоретичної науки, а фiлософiї науки
особливо. Ця проблема полягає у тому, що неможливо заперечити факт
iснування конвенцiонально iснуючих та функцiонуючих структур наукового
знання. До такої форми знання, у першу чергу, ми вiдносимо
iнформацiйнiсть знання. Iнформацiйний аспект знання дiйсно виявляє, що
система знання може бути подана як система висловлювань, окрема мова, що
не спiввiдноситься з буттям природи, яка iснує незалежно вiд суб’єкта
пiзнання, вона свiввiдноситься тiльки iз суб’єктом. Але враховуючи
iнформацiйнiсть знання, потрiбне усвiдомлення можливостi появи
нiсенiтниць, якi випливають зi спроб перетворення методологiчних
настанов конвенцiоналiзма у фiлософiю конвенцiоналiзма, з особливою
конвенцiоналiстською епiстемологiєю (яка при детальному її аналiзi
виявляється варiацiєю солiпсизму на тему мовних вiртуальностей).
Методологiчний конвенцiоналiзм через розмежування методологiчного i
епiстемологiчного аспектiв залишає за знаннями властивiсть бути
феноменом свiдомостi суб’єкта, який має вiдношення до дiйсностi, що
iснує незалежно вiд суб’єкта, з витiкаючими традицiйними питаннями
теорiї пiзнання (про iстину, абстрагування, чуттєву дiяльнiсть,
категорiальнiсть та тощо).
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
