.

Історичні типи світогляду (контрольна)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
2035 6629
Скачать документ

Контрольна робота

з філософії

Історичні типи світогляду

ПЛАН

Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини

Релігія як форма світогляду

Філософський світогляд

Вступ

У філософії дослідженню поняття “світогляд” відводиться досить багато
уваги. Це можна пояснити тим, що світогляд виступає постійним супутником
людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства.
Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом
особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути
світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж
невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона
вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й
усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне
засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття
протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань,
трансцендентний світ жаданого буття. Світогляд — не просто узагальнене
уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими
категоріями якої виступають поняття “світ” і “людина”. Через ці поняття
суб’єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві
установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки
інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки
орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає
імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає
функціональне призначення світогляду.

1. Специфіка міфології як форми духовної діяльності людини

Світогляд — постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому
етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є
міф та релігія.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу
займають значне місце.

Найбільш древніми були міфи про тварин, походження сонця, місяця, зірок.
Далі у більш розвинених міфологічних системах широко представлені
космогонічні (походження всесвіту) й антропогонічні (походження людей)
міфи.

Характерним є те, що первісні люди переносили на природні явища свої
властивості, якості, почуття, скрізь вбачаючи в природі дію живих сил чи
то зооморфного, чи то антропоморфного ґатунку. Особливістю міфу є
обов’язковість сюжету про походження предметів: описати, пояснити
зовнішній світ – значить розповісти про його походження і тим самим
задовольнитися. Майже повсюдно універсальне уявлення про світ люди
втілили у образ “світового дерева” [2, c.398]. Цей образ зафіксовано у
текстах різного жанру, у образотворчому мистецтві (живопис, орнамент,
вишивка), у архітектурі. По вертикалі дерево символізує три основні
космічні зони: небесне царство, наземне і підземне; у часовому
відношенні три частини дерева можуть символізувати минуле, сучасне й
майбутнє; у поелементному відношенні – вогонь, вода, земля). До кожної
частини дерева можна було віднести і окремі класи істот (тварин): до
верхньої належали птахи, до середньої – копитні, до нижньої – змії,
миші, жаби, риби. У схемі світового дерева горизонтальні вісі могли
відповідати чотирьом сторонам світу, порам року, частинам доби,
елементам світу, людським діям. Як кажуть дослідники, до певної міри
“світове дерево” стає моделлю культури в цілому.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний
(лат.: saker – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з
релігійними віруваннями.

Всі предмети природи не тільки здавались живими, одушевленими, а до них
і ставились ритуально. Як вказує Мірча Еліаде (1907-1986), в “первісній,
або архаїчній, свідомості предмети зовнішнього світу – так же, зрештою,
як і самі людські дії – не мають самостійної, внутрішньо властивої їм
цінності.

Об’єкт уявляється немов вмістилищем чужорідної сили, що відокремлює його
з оточення і надає йому смисл і цінність”. Митрополит Іларіон (Іван
Огієнко, 1882-1972 роки життя) наводить багато прикладів міфологічних
пережитків дохристиянського походження у віруваннях українського народу,
особливо що стосується води, землі, дерев, окремих тварин і рослин [7,
c.115].

Першим дійшов висновку про те, що міф є стадією розвитку свідомості, яка
відповідає певній історичній добі, французький культуролог Л.Леві-Брюль.
Щоправда, він спирався на плідну думку німецького філософа Ф.Шеллінга
про міф як продукт народної творчості. Продовжуючи ідеї Шеллінга, вже на
початку нашого століття німецький мислитель Е.Кассірер спробував
осягнути світ “зсередини” відповідно до його власних законів розвитку.
Під впливом цих мислителів у двадцятому столітті з’явилась значна
кількість літератури, присвяченої дослідженню міфологічного світогляду.
Найпомітнішими стали праці Д.Фрезера та К.ЛевіСтросса, а у вітчизняній
традиції — О.Ф.Лосева та ряду інших.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто
ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому
усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних
істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи
(символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для
античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідомості, котра
відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.
Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду
як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка — тотема.
За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно
практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а
отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення
світогляду взагалі. По-друге, міфологічний світогляд значною мірою
обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал
діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу.
Формально майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді
ретроспективний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова
община Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на
теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції,
а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу [4, c.35].

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче
формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення усього
сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчленованості буття на
суб’єкт та об’єкт, а нероздільність людини і космосу, людини і природи
означає, що у світогляді домінує світовідчуття. Та інакше не могло й
бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг
відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання
поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного
людства.

І подібно до того, як доросла людина тужить за дитинством, розуміючи, що
дещо втрачено разом із ним назавжди, людство, пройшовши цю стадію,
сприймає міфопоетичний світогляд як неповторне чудо, що породило духовні
цінності недосяжного зразка. І, мабуть, повсякчас будуть ностальгічні
спроби відродити міфопоетичну концепцію світу та людини. У кращому
випадку це стимулює процес художньої творчості (згадаймо Габріеля
Маркеса або Чингіза Айтматова), в гіршому — породжуються ідеологічні
міфи, що наклали жорстокий відбиток на життя людства у XX столітті [3,
c.75].

2. Релігія як форма світогляду

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і
більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В
релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже,
долається характерна для міфу неподільність людини й природи і
закладються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. В
релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй. Світ
роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і
дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися
як наслідок надприродного. Міфологічні ж персонажі (а в пізніх міфах
“язицьких релігіях” і боги) живуть у феноменальному світі (на горі
Олімп, на горі Меру тощо).

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам
чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Віра
і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ
ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування
пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма
наслідками для способу життя віруючих, які звідси випливають. Зв’язок із
богом через культ та релігійну організацію (церкву) є критерієм
наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії [6,
c.44].

Другою особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки
віра без справ мертва. А в зв’язку з цим віра в бога та надприродний
світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка
надає розумінню цього світу життєвого характеру.

Релігію творить народ, він є і суб’єктом і об’єктом релігійної
творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у
суспільстві. В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене
світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується теологами.
Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду,
що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона
переживається і підживлює віру.

Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло:
“Коли я говорю мовами людськими й ангельськими, та любові не маю, — то
став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати
і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори
переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки
свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то
пожитку не матиму жодного… Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й
існують, — та припиняться, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує
знання, — та скасується” (Кор., 13, 13).

Якщо для міфа головним є обгрунтування зв’язку індивіда з родом, то для
релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням святості та абсолютною
цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя,
коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню,
людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного
світогляду становить певну небезпеку. Слід пам’ятати, що ні релігійний
фанатизм, ні поліцейський атеїзм не є альтернативою.

Думки про виникнення природи, її устрій містяться і в усіх світових
релігіях (буддизм, християнство, іслам). Започаткування природи у
християнській Біблії виглядає таким: «Напочатку Бог створив Небо та
землю. А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух
Божий ширяв над поверхнею води. І сказав Бог: « Хай станеться світло!» І
сталося світло. І побачив Бог світло, що добре воно, – і Бог відділив
світло від темряви. І Бог назвав світло: «День», а темряву назвав:
«Ніч». І був вечір, і був ранок, – день перший».(1М,1). У довгу (близько
тисяча років) добу європейського середньовіччя панували, звичайно,
християнські уявлення про світ природи, у які були, між іншим, вплетені
й давні міфологічні традиції. Для середньовічного сприйняття світу
характерним є його глибокий символізм та ієрархічність. Символізм
походив від подвоєння світу: крім світу об’єктів природи є ще світ
відповідних родових понять, який, хоч і потойбічний, але настільки ж
реальний (якщо не більше), що й перший. Світ нашого повсякденного
досвіду займає підпорядковане положення щодо потойбічного,
позачуттєвого. Кожний елемент земного буття є символом відповідному
елементу надприродного буття, і через нього символізує загальну
Божественну єдність. У протилежності видимого і невидимого вбачається
протилежність зовнішнього виду і сутності, позірного і дійсного,
приблизного образу істини і самої істини. Тілесний світ має менший
ступінь реальності і самостійності, ніж духовний світ першосутностей.
Символізм пов’язаний з ієрархічністю, так що у залежності від “міри”
символізації розрізнюються ступені ієрархічності: вищі символи,
відтворюючи “незримі речі”, у той же час відтворюють і “видимі речі”, що
знаходяться нижче щодо них за досконалістю. Людина відтворює собою всю
природу, тварини – не всю, а лиш деякими властивостями, а рослини й ще
менше. Земля і вода послуговують рослинам, рослини – тваринам, а усі
вони – людині. Всі відношення в природі упоряджені згідно зі ступенями
шляхетності: вода благородніша за землю, повітря благородніше за воду і
так далі в залежності від наближення до Бога. Так будується Універсум!

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто
християнському аспекті, а й у переплетенні з дохристиянськими
пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним
стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність
окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її
непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий,
ворожий людині ліс – то пуща (пуща походить від “порожній”), тобто
такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові
спочатку значило “порожній”, безлюдний пограничний простір. Навіть
“село”, яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що
і поле, і тільки починаючи з XII ст., вживається в значенні засіяної
частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі
навколо землі, що обробляється. Як указує французький історик Жак Ле
Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості
світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою
природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений,
обмежений на землі світ “правильних” людей неоглядно розвертається
угору, у бік небес. Між земним і небесним немає перепон і душа
спроможна найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога [8,
c.215-216].

3. Філософський світогляд

Аналізові світогляду, проясненню даного поняття філософи України
приділяли пильну увагу, особливо починаючи з 80-х років. Добре відомі
праці В.І.Шинкарука, В.П.Іванова, М.В.Поповича та інших. Основна помилка
у тлумаченні даного феномена, яка трапляється іноді в літературі,
криється в ототожненні світогляду із знанням. Проте зв’язок світогляду
із знанням не означає їхньої тотожності: якби це було так, то не важко
було б проінформувати людину або соціальну групу і без духовної кризи,
без тяжкої внутрішньої муки сформувати світогляд. Це — просвітительський
погляд, в основу якого покладено уявлення про те, що є загальні закони
буття, відомі філософії, а знання цих законів і складає світогляд, тобто
є сукупністю цілісних уявлень про світ та місце людини в цьому світі.
Однак світогляд не є лише сукупністю знань про світ, це, швидше,
своєрідний синтез видів знань і різноманітних смислів осягнення світу
людиною, проекція особистісних власних проблем, інакше кажучи, це не
вищий процес засвоєння готового знання, а внутрішня робота і
самоздобуття. Абсолютизація знання є вадою просвітницької концепції
людини. Але вже в давнину знали, що всезнайство розуму не навчає. Саме
стійка презумпція, що можна за допомогою абсолютного знання іззовні
формувати особистіть, спричинила до появи репресивної педагогіки з її
монологічністю та імперативними методами виховання типу “не хочеш —
примусимо”.

Формується не тільки світогляд, а й особистість з її переконаннями та
життєвими установками, а тому світогляд може мати місце лише там, де є
“само”, тобто самоздобуття, самовиховання, саморозвиток,
самовдосконалення, самоосвіта, самообмеження [7, c.120].

Сучасна доба пов’язана з важкими пошуками нових шляхів будівництва
державності і формування національної культури. Для філософії це означає
насамперед подолання догматизму та оновлення її проблемного поля. Але
оновлення не має обернутися кон’юнктурщиною. Дехто вважає, що вся
філософська література останніх десятиліть є фальшивкою, а істина — в
нових установках, які цілком заперечують марксистську традицію.

Здатність повернутися на 180 градусів без зламів і потрясінь означає
лише одне: світогляду не було, а була сума знань, які удавано
визнавалися, аби зберегти лояльну позицію щодо режиму, але зовсім не
збігалися з поведінкою. Маємо добре знайому ситуацію розщеплення
індивіда на приватну та публічну людину.

Таким чином, запроваджений до людського лексикону Кантом термін
“світогляд” не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на
світ, — це споглядацьке, просвітницьке тлумачення, — а як активне
самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії.
Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів і
цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі
визначають діяльність індивіда, або соціального суб’єкта, й органічно
входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою
та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто
починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає
проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не
може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної
самосвідомості, через яку суб’єкт усвідомлює свою соціальну сутність і
оцінює свою духовнопрактичну діяльність [6, c.86].

Світогляд — інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної
дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято
виділяти в ньому такі підсистеми або рівні, як світовідчуття,
світосприйняття та світорозуміння. Свого часу німецький філософ К.Ясперс
присвятив спеціальне дослідження психології світоглядів, оскільки
світогляд не тільки окремих індивідів, а й соціальних груп і навіть епох
в одних випадках тяжіє до гармонійного, оптимістичного, а в інших — до
похмуропесимістичного, стурбованотрагедійного сприйняття буття. Емоційні
та інтелектуальні почуття й розуміння як компоненти людської
суб’єктивності порізному представлені у різних світоглядних системах і
спричинюють їхню різноманітність. У міфології, наприклад, світовідчуття
переважає над розумінням, а в філософії — навпаки.

За способом свого існування світогляд поділяється на груповий та
індивідуальний, хоча поза особистістю та без особистості не може
існувати жодна світоглядна система. За ступенем та чіткістю
самосвідомості світогляд поділяється на життєво практичний, тобто
здоровий глузд, та теоретичний, різновидом якого і є філософія. Здоровий
глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах
духовного життя народу, а теоретичний світогляд — у логічно
впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний
апарат і логічні процедури доведень та обгрунтувань.

Проте будь-який світогляд, незалежно від того, як він структурується чи
класифікується, об’єднує наявність переконання. Це — ядро та смисл
світогляду як такого, оскільки саме переконання і з’єднують думку з
дією, втілюють ідею у практичну діяльність.

Немає переконань — немає й світогляду, він або не сформувався, або
девальвувався. Зречення переконань або розчарування в них — завжди
особиста трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце
людини, пережита і вистраждана нею. Як зазначав Ф.Достоєвський у
підготовчих матеріалах до роману “Підліток”, почуття розумом не
сколихнути, і треба спочатку вирвати з серця ідею, яка засіла у ньому у
вигляді почуття, але зробити це можна, лише розкроївши серце.

Переконання, уявлення, ідеї, почуття, опосередковані досвідом
особистості, беруть участь у формуванні життєвої позиції. Не може бути
світогляду без ідеалу; ідеал потребує віри в своє втілення; віра ж
невіддільна від любові, людина вірить і сподівається на те, що вона
вважає святим і дорогим. Саме тому світогляд — не лише знання й
усвідомлення, це ще й життєвий процес, а саме: духовно-практичне
засвоєння світу, в якому світові дійсному, світові наявного буття
протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей і сподівань,
трансцендентний світ жаданого буття.

Ще раз підкреслимо, що світогляд — не просто узагальнене уявлення про
світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями
якої виступають поняття “світ” і “людина”. Через ці поняття суб’єкт
світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві
установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки
інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки
орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає
імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає
функціональне призначення світогляду [3, c.65].

Висновки

З вищенаведеного можна зробити наступні висновки: найбільш вивченими
історичними формами його є міф та релігія.

У найдавніших світоглядних системах всіх народів міфи про природу
займають значне місце. Найбільш древніми були міфи про тварин,
походження сонця, місяця, зірок. Далі у більш розвинених міфологічних
системах широко представлені космогонічні (походження всесвіту) й
антропогонічні (походження людей) міфи.

Від самого початку міфи були поліфункціональними, мали вони й сакральний
(лат.: saker – священний, магічний) характер, тобто були поєднані з
релігійними віруваннями.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тобто
ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому
усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморфних
істот означало початок розпаду міфу. Релігія є більш пізньою та зрілою
формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття
осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже
чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а отже, долається характерна для
міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики,
яка стане специфічною для філософії.

В релігії ідея відділяється від матерії і навіть протиставляється їй.
Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і
дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися
як наслідок надприродного.

Світогляд — не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної
самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття
“світ” і “людина”. Через ці поняття суб’єкт світогляду усвідомлює своє
призначення у світі і формує життєві установки.

Список використаної літератури:

Бродський А.И. От логоса к мифу // Диалектика. Творчество. – Л., 1990.

Древо мировое // Мифы народов мира. Энциклопедия. Т.1. М., 1991. –
С.398-406.

Косарев А.Ф. Философия мифа. Мифология и ее эвристическая значимость. –
М., 2000.

Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. – М., 1991.

Лісовий В. Філософія як різновид діяльності // Філософська думка. –
1999. – №1-2.

Философия. Религия. Культура. – М., 1989.

Філософія. Підручник / Бичко А.К. та ін. – К., 2001.

Філософія. Підручник / За ред. Надольного І.Я. – К., 1999.

PAGE

PAGE 12

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020