Реферат
на тему:
“Філософські ідеї Джордано Бруно”
Творчість Джордано Бруно (1548-1600) проходила під впливом астрономічних
досягнень М.Коперника. Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та
послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії
природи. До головних трактатів Бруно відносять “Про причину, принцип та
єдине”, “Про нескінченність Космосу та світів”.
Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що
забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як
самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що
сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В
Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності
самодостатність існування кожного особливого фрагменту, “кожна річ являє
себе єдиною, але не єдиним чином”. Багатоявність одного й того самого за
сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному
законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і
рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні
матерія пронизана “універсальною діючою причиною — розумом — першою і
головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття
Єдиного”. Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть
проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм
основним принципом. “Матерія не може існувати без форми, і навпаки,
форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось
привнесеним ззовні, надбаним”.
Теза про нескінченність всесвіту має фундаментальне значення для
космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, яка повністю
заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень.
Тому казати, що Космос має певне місце — безглуздо. Світ матеріальний і
оформлений (тобто має душу) скрізь, тому немає ніякого потойбічного
джерела подій, джерела руху. Це уможливило Бруно висловити гіпотезу про
існування інших суспільств на інших планетах.
У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через
людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від
душевної матерії (тобто усе має форму). Однак душі відрізняються одна
від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою
конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з
чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і
розум. Чуттєвого пізнання недостатньо для появи глузду та розуму, тому
Бруно визнає два етапи процесу. На першому утворюються уявлення під дією
органів чуттів, а на другому, частково незалежному від першого
змістовно, виникають судження, думки, ідеї.
Пантеїстична філософія природи Бруно завершує розвиток ренесансного
осмислення буття. Наступний етап розвитку був пов’язаний з ерою, де
природознавство стає експериментальним та математизованим.
Геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована М.Коперніком, повністю
заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце
людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії.
Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності
Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму,
“розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в
речах. Дж.Бруно сформував основний принцип природознавства, що
переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний; він не
породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В
цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є
складовими частками Всесвіту.
Нове бачення світобудови вимагало пошуку та обгрунтування адекватного
методу пізнання дійсності. Слід сказати, що в цілому концепціям
мислителів Відродження була властива діалектична тенденція. Так,
філософи Відродження розвивали думку про єдність при-роди та взаємодію
всіх її складових, визнавали вічність руху і зміну буття, висловлювали
геніальні здогадки про внутрішні суперечності та їх боротьбу як головну
причину руху.
Діалектичні тенденції в філософії властиві, зокрема, Миколі Кузанському
(1401—1464) (принцип збіжності протилежностей), Бернардіно Телезіо
(1509—1588) (все в світі відбувається через боротьбу протилежностей),
Дж.Бруно (збіжність протилежностей в максимумі і мінімумі). Але
пантеїстичний характер філософії Відродження відбивався на її
методології. Так, питання про рух та його джерела вирішувалося більшістю
філософів Відродження стихійно-діалектично. Хоча вони переносили причину
руху в саму матерію, але вважали, що вона є невід’ємним від матерії
розумним началом. Це “архей” у Парацельса, “світова душа” у Дж.Бруно і
Франческо Патриці{1529—1597). Гносеологія філософії Відродження
об’єктивно була спрямована проти схоластики та релігійного догматизму.
Вона висувала на перший план досвід, почуттєве сприйняття як
найважливійший, перший крок у процесі пізнання.
Емпіризм у питанні пізнання особливо проявився у вченні Телезіо. Меншою
мірою — у Казанського і Бруно. Кузанський у процесі пізнання виділяв
чотири ступені: чуттєвість, розсудок, розум та інтуїцію. Подібним чином
розглядав процес пізнання Дж.Бруно. Він вважав, що першим, хоча й
недосконалим, ступенем пізнання є відчуття, потім розсудок, розум і дух.
Цим самим вони підкреслювали роль розуму. Але, як бачимо, в цих
твердженнях проявляється зв’язок з релігійними середньовічними
традиціями інтуїтивізму, а саме — четвертий ступінь пізнання (“дух” — у
Бруно, інтуїція — у Казанського). Тобто сенсуалізм і раціоналізм у
філософії Відродження не були чітко диференційовані.
Усе розмаїття шкільної філософії може бути зведене до двох головних
типів або напрямів, причому одні з систем являють собою прості видозміни
цих типів або різні стадії їхнього розвитку, інші утворюють перехідні
ступені або проміжні ланки від одного типу до іншого, нарешті, треті
суть спроби еклектичного поєднання обох.
Вчення, що належать до першого типу, покладають головний предмет
філософії у зовнішньому світі, у сфері матеріальної природи і відповідно
до цього справжнім джерелом пізнання вважають зовнішній досвід, тобто
той, що ми маємо через звичайну чуттєву свідомість. За предметом
філософії, як він тут визначається, цей тип можна назвати НАТУРАЛІЗМОМ,
за джерелом пізнання – ЕМПІРИЗМОМ.
Визнаючи справжнім об’єктом філософії природу, що дається нам у
зовнішньому досвіді, натуралізм, однак, не може приписувати такого
значення безпосередній, навколишній дійсності в усьому мінливому і
складеному розмаїтті її явищ. Якби очікувана істина філософії була
тотожна цій оточуючій нас дійсності, якби вона, таким чином, була у нас
під рукою, чого б тоді було її шукати, а філософія як особливий рід
знання не мала б причин для існування. Але в тому й справа, що наша
дійсність не самодостатня, що вона уявляється як щось часткове, мінливе,
похідне і потребує, таким чином, свого пояснення з іншого істинно-сущого
як своєї першооснови. Ця феноменальна дійсність – те, що ми в сукупності
називаємо світом,- є лише даним предметом філософії, тим, що потрібно
пояснити, задача для розв’язання, загадка, що її треба розгадати. Ключ
цієї задачі, le mot de l’enigme, і є ОЧІКУВАНЕ філософії. Всі
філософські напрями, де б вони не шукали сущу істину, як би її не
визначали, однаково визнають, що вона мусить мати характер
всезагальності й незмінності, відмінний від минущої і роздрібленої
дійсності явищ. Це визнає і натуралізм як філософське вчення і тому
вважає істинно-сущим природу не у значенні простої сукупності зовнішніх
явищ у їх видимому багатоманітті, а у значенні загальної реальної основи
або матерії цих явищ. Визнаючи цю основу, натуралізм проходить три
стадії розвитку. Перша, дитяча фаза натуралістичної філософії
(репрезентована, приміром, давньою іонійською школою) може бути названа
елементарним або стихійним матеріалізмом; за основу або начало (arche)
береться тут одна з так званих стихій, і все інше визнається за її
видозміни. Однак легко побачити, що кожна стихія, як обмежена, відмінна
від іншого реальність, не може бути справжньою першоосновою; нею може
тільки загальна основа всіх стихій (to apeiron Анаксімандра).
Ця єдина плідниця встього існуючого, всезагальна матір – природа
(materia від mater), породжуючи із себе всяке життя, не може бути
мертвою і бездушною реальністю, все може бути метвою і бездушною
реальністю, вона мусить містити в собі всі живі сили буття, мусить бути
живою і одушевленою. Такий погляд, що оживляє матеріальну природу,
називається гілозоїзмом і становить другу стадію натуралістичної
філософії (її представниками, між іншим, є натурфілософи XV і XVI ст.,
найвидатніший з них – Джордано Бруно).
Використана література:
Надольний І.Я. Філософія. Підручник для ВУЗів. – К., 2000.
Історія філософії / За ред. проф. Коваленка М.С. – Харків, 1999.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
