.

Підприємство як об’єкт і суб’єкт ринкової економіки (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
3 13873
Скачать документ

Підприємство як об’єкт і суб’єкт ринкової економіки

План

Введення

Підприємство – головна економічна одиниця кон’юнктури ринку.

Сутність і соціально-економічні форми підприємства. Трудовий колектив
підприємства;

Види підприємств. Малі підприємства та їх роль в економічному прогресі;

Законодавче регулювання діяльності підприємств.

Система управління підприємством в умовах ринку.

Управління підприємством і самоврядування трудового колективу.
Менеджмент і маркетинг в управлінні підприємством;

Адаптація підприємств до ринкових відносин;

Підприємство як основна господарська одиниця макроекономіки.

Соціально-економічні й організаційні форми підприємства, його трудовий
колектив;

Внутрішньогосподарська структура підприємства й обіг його виробничих
фондів;

Види підприємств і їх розвиток в умовах ринку.

Економічна воля підприємств і підприємництво. Управління підприємством у
сучасних умовах.

Управління підприємством, його господарська, економічна і соціальна
діяльність;

Адаптація підприємства до ринкових відносин, підприємство і держава;

Маркетинг і менеджмент в управлінні підприємством;

Економічні проблеми підприємництва та шляхи їх вирішення.

Висновок

Введення

Підприємство ( головна економічна одиниця кон’юнктури ринку

Сутність і соціально-економічні форми підприємства. Трудовий колектив
підприємства

Підприємство займає центральне місце в народногосподарському комплексі
будь-якої країни. Це первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут
створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і
забезпечує процес відтворення на основі самооплатності й самостійності.

Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового
національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства,
ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.

Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами
юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном,
одержувати кредит, входити в договірні відносини з іншими
підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де
знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими
підприємствами, на зарплату.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують
найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки й техніки при
мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне
виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій
індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з
метою вирішення трьох основних економічних проблем:, що, як і для кого
виробляти.

При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади
економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на
індивідуальному рівні).

У ринковій системі все має ціну. Різні види людської праці також мають
ціну – рівень зарплати, тариф на послуги. Ринкова економіка для
неусвідомленої координації людей і підприємств через систему цін і
ринків. Якщо узяти всі різноманітні ринки, то одержимо широку систему,
що стихійно забезпечує рівновагу цін і виробництва шляхом проб і
помилок.

По засобах узгодження між покупцями й продавцями (попиту та пропозиції)
на кожнім із цих ринків ринкова економіка вирішує одночасно всі три
проблеми:

що робити? (визначається щоденно голосуванням за допомогою грошей
(шляхом вибору покупцем товару і його покупки);

як робити? (визначається конкуренцією між виробниками (кожний прагне
використовувати новітні технології, виграти цінову конкуренцію і
збільшити прибуток, знизити витрати виробництва);

для кого робити? (визначається співвідношенням попиту та пропозиції на
ринках, факторами виробництва (робоча сила й засоби виробництва).

Ці ринки визначають рівень зарплати, ренти, відсотка і прибутку, тобто
джерел, із яких складаються доходи. Виробник установлює свої ціни,
переміщаючи свій капітал у галузі з високим прибутком і, залишаючи
нерентабельне виробництво товару. Усе це і визначає, що робити. Прибуток
тут – вирішальний фактор функціонування ринкового господарства.

Відповідно до форм власності в Україні можуть діяти підприємства
наступних видів:

індивідуальні, засновані на особистій власності і на його праці (без
наймання);

сімейні, засновані на власності й праці громадян однієї родини, що
проживають спільно;

приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина із
правом наймання робочої сили;

колективне, засноване на власності трудового колективу, чи кооперативу
іншого статутного суспільства;

державне чи комунальне, засноване на власності
адміністративно-територіальних одиниць;

державне підприємство, засноване на республіканській (загальнодержавній)
власності;

спільне, засноване на базі об’єднання майна різних форм власності
(змішана форма власності).

У залежності від обсягів виробництва, кількості робітників підприємство
може бути малим, середнім, великим. Малі підприємства – чисельністю до
200 працюючих (у промисловості й будівництві), до 50 чоловік (В інших
галузях виробничої сфери), до 100 чоловік (у науці), до 25 чоловік
(невиробнича сфера), до 15 чоловік (роздрібна торгівля).

Підприємства мають право поєднувати свою виробничу, наукову і комерційну
діяльність і створювати наступні об’єднання:

асоціація – договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності; асоціація не має права втручатися у виробничу
діяльність кожного з її учасників;

корпорація – договірне об’єднання на основі сполучення виробничих,
наукових і комерційних інтересів із делегуванням окремих повноважень,
центральним регулюванням діяльності кожного з учасників;

консорціум – тимчасове статутне об’єднання промислового й банківського
капіталу для досягнення загальної мети;

концерн – статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових
організацій, транспорту, банків, торгівлі й ін. на основі повної
залежності від одного чи групи підприємців.

Кожне підприємство для вирішення задач, зв’язаних із виробництвом і
реалізацією товарів і наданням послуг, повинне бути укомплектовано
визначеною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи. Зайняті
суспільною працею на підприємстві працівники, інженери й службовці
утворять трудові колективи цих підприємств. У політично-економічному
розумінні трудовий колектив – це сукупний працівник підприємства й
одночасно суб’єкт економічних відносин, що здійснює загальну діяльність
у державних, колективних, кооперативних підприємствах, спрямовану на
задоволення як особистих, так і колективних, суспільних потреб.

Трудовий колектив є складною організаційною й соціально-економічною
структурою, у котру входять працівники цехів, бригад і інших підрозділів
підприємства. Для координації, погодженості між ними створюється
відповідна система управління.

Перехід від командно-адміністративної системи управління до економічних
методів на всіх рівнях вимагає широкої демократизації всієї системи
господарської діяльності, здійснення управління через інтереси, всебічну
активізацію працівників – членів трудового колективу. Тому велике
значення має впровадження на підприємстві самоврядування.

Ідея самоврядування трудових колективів зв’язана з необхідністю
демократизувати систему управління виробничим процесом на підприємстві.
Поки трудовий колектив не має достатніх повноважень власника, він лише
виступає в ролі хазяїна, не будучи ним реально. І він не стане ним, доки
не будуть анульовані всі акти, що закріплюють відчуження працівника від
засобів виробництва.

Види підприємств. Малі підприємства та їх роль в економічному прогресі

В Україні в процесі роздержавлення економіки найважливішою
соціально-економічною метою є передача значної частини державної
власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження
трудящих від власності на засоби виробництва й результатів праці, від
самого процесу праці, від управління виробництвом, від економічної влади
і т.д.

Законами України визначені три основних види підприємств: державне,
колективне й індивідуальне. При цьому остання група має можливість
створення індивідуального, сімейного і приватного підприємства.

Якщо більш широко розглянути дане питання, то можна виділити наступні
види підприємств:

Орендні й колективні

Оренда – первинний механізм роздержавлення власності, засіб утворення й
множення колективної власності.

Відповідно до договору держава може передавати на 10-15 років в оренду
за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому
колективу підприємства, виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному
підприємстві засновником його стає трудовий колектив, що реєструється як
організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.

Оренда – різновид господарського розрахунку, при цьому орендар
підприємства має право самостійно розподіляти господарський
розрахунковий доход, використовувати його на розвиток виробництва,
соціальні нестатки й оплату праці за своїм розсудом (оренда – форма
господарювання, а не вид власності). Оренда – це фіксована орендодавцем
величина, установлена плата орендарем на визначений період.

Орендний колектив прагне поліпшувати й розвивати виробництво. Він має
більше самостійності в порівнянні з орендним підприємством.

Акціонерні товариства й товариства з обмеженою відповідальністю

У соціально орієнтованій ринковій економіці акціонерна власність може
виконувати наступні функції:

вона дозволяє розширювати джерела нагромадження за рахунок коштів
населення шляхом купівлі-продажу акцій;

акціонерне підприємництво сприяє демократизації управлінням
підприємством, сприяє створенню матеріально-технічної бази, посиленню
зацікавленості працюючих у кращому використанні засобів виробництва,
робітників, часу;

усуває диспропорцію в економіці між попитом та пропозицією, між групою А
і В;

більш ефективно регулюється кількість грошей, а також ця форма сприяє
розвитку товарно-грошових відносин.

В Україні існують такі види акціонерних товариств: акціонерні товариства
відкритого типу, де акції поширюються шляхом відкритої підписки, тобто
шляхом купівлі-продажу на біржі; акціонерні товариства закритого типу,
акції яких поширюються лише серед своїх засновників.

Акція – головний атрибут акціонерного товариства. Це цінний папір без
установленого терміну звертання, що підтверджує пайову участь (пайовий
внесок) акціонера в статутному фонді акціонерного товариства, що
підтверджує членство в ньому і право на одержання прибутку у виді
дивідендів. Акція надає право на участь у поділі майна при ліквідації
товариства.

Види акцій: іменні, на пред’явника, привілейовані, прості. Якщо акція
іменна, то в книгу реєстрації акцій повинні бути внесені відомості про
кожну іменну акцію: власник, час придбання, кількість таких акцій у
кожного акціонера.

При реєстрації акцій на пред’явника в книгу заносяться лише відомості
про їхню загальну кількість.

На відміну від простої, привілейована акція дає її власнику переважне
право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі
майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації. Власники
привілейованих акцій не беруть участь в управлінні акціонерним
товариством.

Дивіденди акціонерного товариства виплачуються тільки за підсумками року
за рахунок прибутку, що залишається після сплати податків і відсотків за
банківський кредит.

Недоліки акціонерних товариств:

мільйони дрібних акціонерів терплять банкрутство, особливо під час
економічних криз;

акціонерні компанії можуть здійснювати різні фінансові махінації на
фондових біржах.

Договірні товариства

Їх створюють юридичні й фізичні особи, коли вони шукають вигоду в
спільній діяльності на ринку, однак не бажають втрачати своєї
самостійності.

Товариства з обмеженою відповідальністю

Це замкнуті товариства, що створюються об’єднанням пайових внесків. Тут
акції не випускаються, дивіденди не встановлюються, а прибуток
розподіляється пропорційно до внесків засновників, що відповідають по
зобов’язаннях підприємства лише величиною вкладеного капіталу. Саме це
робить цю форму підприємства привабливою й зручною.

До початку реєстрації товариства кожен засновник повинен внести не менш
30% свого внеску на банківський рахунок. Тільки після цього воно
реєструється у виконкомі народних депутатів за місцем його перебування.

Законодавче регулювання діяльності підприємств

Закон України про підприємства від 27.03.91

Закон України “Про підприємства” створює рівні правові умови для
діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно й
організаційних форм підприємства. Закон спрямований на забезпечення
самостійності підприємств, визначає їхні права й відповідальність у
проведенні господарської діяльності, регулює відносини підприємств з
іншими підприємствами й організаціями, органами державного управління.

Підприємство – основна організаційна одиниця народного господарства
України. Підприємство – самостійний господарський статутний суб’єкт, що
має права юридичної особи і здійснює виробничу, наукову і комерційну
діяльність із метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий і інший рахунки в
банках, печатка зі своїм найменуванням, а промислове підприємство –
також товарний знак. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних
осіб.

Підприємство здійснює види господарської діяльності, якщо вони не
заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим
статутом підприємства.

Відповідно формам власності можуть діяти підприємства таких видів:

індивідуальне підприємство, засноване на приватній власності фізичної
особи і винятково його праці;

сімейне підприємство, засноване на власності й праці громадян України –
членів однієї родини, що проживають разом;

приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина
України, із правом наймання робочої сили;

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу
підприємства, кооперативу, іншого статутного суспільства, суспільної й
релігійної організації;

державне комунальне підприємство, засноване на власності
адміністративно-територіальних одиниць;

державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних
власників (змішана форма власності);

підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших
держав.

Відповідно обсягам господарського обороту підприємства й чисельності
його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене
до категорії малих підприємств.

До малих підприємств відносяться новостворені й діючі підприємства:

у промисловості й будівництві – із чисельністю трудящих до 200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери – із чисельністю трудящих до 50
чоловік;

у науці і науковому обслуговуванні – із чисельністю трудящих до 100
чоловік;

у галузях невиробничої сфери – із чисельністю трудящих до 25 чоловік;

у роздрібній торгівлі – із чисельністю трудящих до 15 чоловік.

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) майна чи
уповноваженого ним (ними) органу, підприємства-засновника, організації
чи рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим і
іншим законами України.

Підприємство може бути створене в результаті примусового розділу іншого
підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.

Підприємство може бути створене в результаті виходу зі складу діючого
підприємства, організації одного чи декількох структурних підрозділів, а
також на базі структурної одиниці діючих об’єднань відповідно до рішення
їхніх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого
ним органу.

Підприємство дістає права юридичної особи з дня його державної
реєстрації. Державна реєстрація підприємства здійснюється у виконавчому
комітеті районної, міської Ради народних депутатів по місцезнаходженню
підприємства.

Для державної реєстрації підприємства виконавчому комітету відповідного
Ради народних депутатів подаються заява, рішення засновника про
створення й інші документи.

У випадку відсутності в малого підприємства на момент реєстрації
власного приміщення вона здійснюється по юридичній адресі одного з його
засновників.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення й
інші відособлені підрозділи із правом відкриття поточних і розрахункових
рахунків.

Підприємство діє на основі статуту. Статут затверджується власником
(власниками) майна, а для державних підприємств – власником майна при
участі трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник і найменування підприємства,
його місцезнаходження, предмет і мети діяльності, його органи
управління, порядок їх формування, компетенція й повноваження трудового
колективу, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації й
припинення діяльності підприємства.

Майно підприємства складає основні фонди й оборотні кошти, а також інші
цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі
підприємства.

Джерелами формування майна підприємства є:

грошові й матеріальні внески засновників;

доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів
господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків і інших кредиторів;

капітальні вкладення й дотації з бюджетів;

надходження від роздержавлення й приватизації власності;

придбання майна іншого підприємства, організації;

безкоштовні чи благодійні надходження, пожертвування організацій,
підприємств і громадян;

інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.

Підприємство має право на випуск власних цінних паперів і реалізацію їх
юридичним особам і громадянам України й інших держав.

Трудовий колектив підприємства складають усі громадяни, що своєю працею
беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту,
угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з
підприємством.

Трудовий колектив підприємства із правом наймання робочої сили:

розглядає й затверджує проект колективного договору;

розглядає й вирішує відповідно до статуту підприємства питання
самоврядування трудового колективу;

визначає й затверджує список і порядок надання працівникам підприємства
соціальних пільг;

бере участь у матеріальному й моральному стимулюванні продуктивної
праці, заохочує винахідницьку й раціоналізаторську діяльність.

Трудовий колектив державного й іншого підприємства, у якому частка
держави у вартості майна складає понад 50 відсотків:

розглядає разом із засновником зміни й доповнення статуту підприємства;

разом із засновником підприємства визначає умови найму керівника;

бере участь у рішенні питання про вихід зі складу підприємства одного чи
декількох структурних підрозділів для створення нового підприємства;

разом із власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з
об’єднання підприємств;

приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового
колективу органу для переходу на оренду й викупу підприємства.

При частковому викупі підприємства трудовий колектив дістає права
колективного власника.

Колективний договір повинен діяти на всіх підприємствах, що
використовують найману працю, між чи власником, уповноваженим ним
органом і трудовим колективом, чи уповноваженим ним органом і не може
суперечити законодавству України.

На всіх підприємствах основним усуспільненим показником фінансових
результатів господарської діяльності є прибуток (доход). Порядок
використання доходу визначає власник чи підприємства уповноважений ним
орган відповідно до статуту підприємства.

Державний вплив на вибір напрямків і обсягів використання прибутку
(доходу) здійснюється через податки, податкові пільги, а також
економічні санкції відповідно до законодавства України.

Підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмеження його
збільшення з боку державних органів. Мінімальний розмір оплати праці не
може бути нижче прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавчими
актами України. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки,
посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці в залежності
від професії, кваліфікації працівників, складності й умов виконуваних
ними робіт і послуг.

Підприємство самостійно здійснює матеріально-технічне забезпечення
власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих
угод (контрактів) чи через товарні біржі й інші посередницькі
організації України.

Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами й тарифами, що
встановлюються самостійно на договірній основі, а у випадках,
передбачених законодавчими актами України (за державними цінами й
тарифами). У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються
контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цінам світового
ринку. На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на
ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і соціальній
захищеності населення, допускається державне регулювання згодне з
Законом України “Про ціни і ціноутворення”. При цьому державні ціни
повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і
забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони
поширюються.

Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя,
здоров’я, гарантії обов’язкового медичного страхування, страхування
членів трудового колективу та їхніх родин, зважуються трудовим
колективом при участі власника відповідно до статуту підприємства,
колективному договору і законодавчим актам України.

Держава гарантує недоторканність прав і законних інтересів підприємства.
Втручання в господарську й іншу діяльність підприємства з боку
державних, суспільних і кооперативних органів, політичних партій і рухів
не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Збитки (включаючи очікуваний і не отриманий доход), принесені
підприємству в результаті виконання директив державних чи інших органів
їхніх службових осіб, що порушили права підприємства, а також внаслідок
неналежного здійснення їх такими органами, службовими особами,
передбачених законодавством зобов’язань стосовно підприємств, підлягають
відшкодуванню за їхній рахунок. Суперечки про відшкодування збитків
зважуються судом чи арбітражем відповідно їхній компетенції.

Держава допомагає розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за
допомогою економічних законів і стимулів, реалізує антимонопольну
програму, забезпечує соціальну захищеність усіх трудящих. Держава
забезпечує пільгові умови підприємством, що впроваджують прогресивні
технології, створюють нові робочі місця, використовують працю громадян,
що вимагають соціального захисту. Держава повинна стимулювати розвиток
малих підприємств в Україні: давати пільги при оподатковуванні,
одержанні державних кредитів, створює фонди допомоги розвитку малих
підприємств.

Під комерційною таємницею підприємства розуміються відомості, зв’язані з
виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами й іншою
діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, але розголошення
(передача, витік) які може принести шкоду його інтересам.

Підприємство зобов’язане:

охороняти навколишнє середовище від забруднення й інших шкідливих дій;

відшкодовувати відповідному Раді народних депутатів збитки, нанесені
нераціональним використанням землі й інших природних ресурсів і
забрудненням навколишнього середовища;

забезпечувати безпеку виробництва, санітарно-гігієнічні норми і вимоги
по захисту здоров’я його працівників, населення і споживачів продукції.

Контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють
державна податкова інспекція, державні органи, на які покладене
спостереження за безпекою виробництва й праці, протипожежною й
екологічною безпекою.

Ліквідація й реорганізація (з’єднання, розділ, вихід, перетворення)
підприємства проводяться за рішенням власника і при участі трудового чи
колективу за рішенням суду, арбітражу. Підприємство ліквідується також у
випадках:

визнання його банкрутом;

якщо прийняте рішення про заборону діяльності підприємства через
невиконання умов, установлених законодавством, і в передбачений рішенням
термін не забезпечений виконання цих чи умов не змінений вид діяльності;

якщо рішенням суду будуть визнані недійсними документи й рішення про
створення підприємства.

Закон України про підприємництво

Дійсний Закон визначає загальні правові, економічні і соціальні початки
здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами і
юридичними особами на території України, установлює гарантії волі
підприємництва і його державної підтримки.

Підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню
послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності чи
дієздатності;

юридичні особи усіх форм власності, установлених Законом України “Про
власність”.

У відношенні юридичних осіб і громадян, для яких підприємницька
діяльність не є основною, дійсний закон застосовується до тієї частини
їхньої діяльності, що за своїм характером є підприємницькою.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю наступних категорій
громадян: посадових осіб, військовослужбовців, органів прокуратури,
суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу,
державного нотаріату, а також органів державної влади й управління,
покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Особи, яким суд заборонив займатися визначеною діяльністю, не можуть
бути зареєстровані як підприємці із правом здійснення відповідного виду
діяльності до закінчення терміну, установленого вироком суду.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати
самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються
законодавством України.

Діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, військової
зброї й боєприпасів до неї, вибухових речовин може здійснюватися тільки
державними підприємствами.

Без спеціального дозволу (ліцензії), виданого кабінетом міністрів
України чи уповноваженим ним органом не можуть здійснюватися:

пошук і експлуатація родовищ корисних копалин;

виробництво і ремонт, реалізація спортивної, мисливської, вогнепальної
зброї і боєприпасів до неї, а також холодної зброї;

виготовлення й реалізація медикаментів і хімічних речовин;

виготовлення пива й провина;

виготовлення спирту, горілчаних, лікерних і коньячних виробів;

виготовлення тютюнових виробів;

медична практика;

ветеринарна практика;

юридична практика;

створення й зміст ігорних закладів, організація азартних ігор;

торгівля алкогольними напоями;

внутрішні й міжнародні перевезення пасажирів і вантажів повітряним,
річковим, морським, залізничним і автомобільним транспортом;

агентування й фрахтування морського торгового флоту;

виготовлення цінних паперів і знаків поштової оплати;

посередницька діяльність із приватизаційними паперами;

надання послуг по охороні державної, колективної і приватної власності;

монтаж, ремонт і профілактичне обслуговування засобів охорони
(сигналізація);

видобуток, виробництво і використання радіоактивних речовин і джерел
іонізуючого випромінювання, переробка й поховання радіоактивних
відходів;

видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення і
реалізація виробів із їхнім використанням;

збір, переробка твердих і рідких відходів виробництв, що містять
дорогоцінні метали і дорогоцінні камені, та їхній брухт;

виконання авіаційно-хімічних робіт і аерофотознімань;

проектування, будівництво й експлуатація об’єктів атомної енергетики, а
також надання послуг по їхньому обслуговуванню;

аудиторська діяльність;

страхова діяльність;

виготовлення й реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів;

будівництво і технічне обслуговування загальнодержавних мереж передачі
даних і документального зв’язку;

будівництво і технічне обслуговування передавальних станцій
супутникового зв’язку;

міжнародні й міжміські поштові перевезення;

обробка поштової кореспонденції;

видача й прийом грошових переказів;

використання радіочастот;

виробництво і ремонт засобів виміру й контролю;

виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт і кадастрових
зйомок;

виконання інженерно-дослідницьких і проектних робіт для об’єктів
енергетики, державного зв’язку, оборонного комплексу, а також для
газопроводів, магістральних трубопроводів, мостів, тунелів, морських
портів, електростанцій, аеропортів, виконуваних на територіях, підданих
дії сейсмічності, а також карстоутворенню, підтопленню, осіданням іншого
типу, доробці, зсувам і обвалам.

Дозвіл на здійснення підприємницької діяльності видається Кабінетом
міністрів України чи уповноваженим ним органом у термін не більш 30 днів
із дня одержання заяви. Відмовлення про видачу дозволу видається в той
же термін і є актом письмової форми.

Підприємництво здійснюється на основі наступних принципів:

вільний вибір видів діяльності;

залучення на добровільних початках до здійснення підприємницької
діяльності майна й засобів юридичних осіб і громадян;

самостійне формування програми діяльності й вибір постачальників і
споживачів виробленої продукції, установлення цін відповідно до
законодавства;

вільне наймання працівників;

залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових,
природних і інших видів ресурсів, використання яких чи не заборонено не
обмежено законодавством;

вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів,
установлених законодавством;

самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою)
зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем
належної йому частки валютного виторгу за своїм розсудом.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється по
заявочному принципі протягом не більш 15 днів. Орган, що здійснює
реєстрацію, зобов’язаний протягом цього терміну видати посвідчення про
реєстрацію і подати відомості у відповідну податкову інспекцію й в
органи державної статистики.

Свідчення про державну реєстрацію суб’єкта підприємництва служить
підставою для відкриття рахунків у заснуваннях банків по місцеві
реєстрації суб’єкта підприємницької чи діяльності в будь-яких інших
заснуваннях банків за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити
банківський рахунок і в триденний термін повідомити про це податкову
інспекцію.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право
укладатися із громадянами договори про використання їхньої праці. При
висновку трудового договору підприємець зобов’язаний забезпечити умови й
охорону праці, його оплату не нижче встановленого в державі мінімального
прожиткового рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне
й медичне страхування і соціальне забезпечення відповідно до чинного
законодавства.

Підприємець зобов’язаний не заподіювати збитку навколишньому середовищу,
не порушувати охоронювані законом права й інтереси громадян,
підприємств, заснувань, організацій і держави.

Діяльність підприємця припиняється:

за власною ініціативою підприємця;

на підставі рішення суду чи арбітражного суду у випадках, передбачених
законодавством України;

у випадку витоку терміну дії ліцензії;

за іншими підставами, передбаченими законодавчими актами України.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними
організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює
рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових,
трудових, інформаційних, природних і інших ресурсів.

Держава законодавчо забезпечує волю конкуренції між підприємцями,
захищаючи споживачів від проявів несумлінної конкуренції й монополізму в
будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи державного
управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

податкову й фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок
податків і відсотків по державних кредитах; податкових пільг; цін і
правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів
економічних санкцій;

державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг,
соціальні, екологічні й інші норми й нормативи;

науково-технічні, економічні і соціальні, державні й регіональні
програми.

Система управління підприємством в умовах ринку

Управління підприємством і самоврядування трудового колективу.
Менеджмент і маркетинг у управлінні підприємством

Для здійснення виробничо-господарських і соціальних функцій підприємства
створюється адміністративний апарат. Кількість підрозділів,
організаційна структура підприємства, штати залежать від специфіки
виробництва і визначаються самим підприємством.

Основним принципом управління державними підприємствами був і
залишається принцип демократичного централізму. Сутність його полягає в
об’єднанні централізованого управління з наданням йому визначеної
самостійності. При умовах командно-адміністративної системи мала місце
зайва централізація в управлінні, а самостійність підприємства була
обмежена і носила фіктивний характер.

Важливим принципом управління є єдиний посібник, тобто підпорядкованість
керівнику всіх підрозділів підприємства, усіх членів трудового
колективу. Це означає також, що керівник чи підприємства відповідного
підрозділу особисто керує, організовує й відповідає за ефективну
діяльність підприємства і його трудового колективу. Такий посібник
здійснюється ним через своїх заступників і начальників відповідних
підрозділів підприємства (відділ кадрів, планово-економічний, юридичний
відділи, бухгалтерія, канцелярія), що функціонально підкоряються тільки
директору підприємства.

Від якості керуючих кадрів значною мірою залежить ефективна робота
підприємства. Саме від керівника, його економічної й технічної
поінформованості, уміння керувати колективом залежить успіх діяльності
підприємства.

Управління – це владні відносини, і зміст їх визначається характером
власності. У рамках своєї власності і прав власник-хазяїн сам визначає
методи і систему управління. Він є монополістом стосовно керування своєю
власністю. Якщо ж підприємство державне, то відповідні функції
управління здійснює держава через своїх уповноважених керівників. А
колектив при цьому є лише організованою сукупністю найманих робітників,
що частково, за бажанням власника в більшій чи меншій мері можуть бути
допущені до управління виробництвом.

Якщо власником підприємства є трудовий колектив, акціонерне товариство,
кооператив, то керівники таких підприємств обираються. Вищим керуючим
органом таких підприємств є загальні збори власників майна. Виконавчі
функції по управлінню колективним підприємством здійснює правління.

Правління підприємства обирається власниками майна на загальних зборах
таємним голосуванням на альтернативній основі. Зі свого складу правління
обирає голову і його чи заступників їхню роль виконують по черзі всі
члени правління.

На всіх підприємствах, де використовується наймана праця, полягає
колективний договір між власником і трудовим колективом. Цим договором
регулюються продуктивні, трудові й економічні відносини трудового
колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці,
соціального розвитку, участі працівників у використанні прибули
підприємства й ін.

Трудовий колектив розглядає і затверджує проект колективного договору,
вирішує відповідно до статуту підприємства питання самоврядування
трудового колективу, визначає й затверджує перелік і порядок надання
працівникам підприємства соціальних пільг.

На всіх підприємствах показником фінансового результату господарської
діяльності є прибуток. Порядок використання прибули визначається
власником підприємства чи уповноваженим ним органом відповідно до
статуту підприємства.

Державний вплив на вибір напрямків і обсягів використання прибули
(доходу) здійснюється через податки, податкові пільги, а також
економічні санкції відповідно до законодавства України.

Підприємство самостійне визначає фонд оплати праці без обмеження його
збільшення з боку державних органів. Мінімальний розмір оплати праці не
може бути нижче прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавчими
актами України. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки,
посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці в залежності
від професії, кваліфікації працівників, складності й умов виконуваних
ними робіт і послуг.

Підприємство самостійне здійснює матеріально-технічне забезпечення
власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих
угод (контрактів) чи через товарні біржі й інші посередницькі
організації України.

Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що
встановлюються самостійно чи на договірній основі, а у випадках,
передбачених законодавчими актами України,( за державними цінами й
тарифам. У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються
контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цінам світового
ринку. На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на
ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і соціальній
захищеності населення, допускається державне регулювання згодне з
Законом України “ПРО ціни і ціноутворення”. При цьому державне ціни
повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і
забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони
поширюються.

Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя,
здоров’я, гарантії обов’язкового медичного страхування, страхування
членів трудового колективу і їх родин, зважуються трудовим колективом
при участі власника відповідно до статуту підприємства, колективному
договору і законодавчим актам України.

Адаптація підприємств до ринкових відносин

Розвиток економіки на сучасному етапі, неминучість і необхідність
перехідного періоду від однієї системи господарювання до іншої,
трансформації адміністративної системи й механізмів керування в ринкові
ставлять перед підприємствами проблеми адаптації до нових умов. Від
їхнього рішення залежать влаштованість, виживання підприємств, гнучкість
їхнього реагування на зміни зовнішніх причин, на фактори нестабільності
і невизначеності, що властивому нинішньому перехідному періоду.

Тому необхідно розглянути основні проблеми, що стоять перед
підприємництвом в умовах переходу до ринкових відносин, і побудувати для
їхнього рішення механізми адаптації, що дозволять шляхом узгодження
цілей підприємства, інтересів власника, різних груп і категорій трудящих
шляхом створення відповідних моделей і методів перебудови й розвитку
систем підприємства забезпечити місце в ринковому середовищі й ефективне
в ньому функціонування.

Насамперед необхідно поставити завдання створення таких перетворень, що
б мали природний, органічно їм властивий характер здійснення, а по-друге
– теоретично сформульований (на рівні підприємства) загальний
методологічний підхід до викорінювання застійних явищ в економіці, що
лежить в основі дезинтеграцї управління й виробництва, диференціації
форм власності. Визначена сутність цього підходу, що враховує монополізм
виробників, що існують, сформовані ще до перехідного періоду,
особливості системи керування і господарювання, наявність фактично поки
ще єдиної державної форми власності, і полягає в поділі дуже великих
підприємств, процесів виробництва й управління й одночасному переході до
змішаних форм власності.

Вихідною позицією в мотивації перебудови і розвитку систем підприємства
є те, що кожна група й категорія трудящих повинна мати інтерес для
досягнення цілком визначених конкретних цілей, що у сукупності
забезпечують ефективне функціонування підприємства в умовах переходу до
ринкових відносин і на довгострокову перспективу при стабільній
економічній ситуації. При цьому необхідно розглянути загальні елементи
мотивації, що відносяться до всіх груп і категорій трудящих, і
спеціальні, що поширюються на окремі групи й категорії.

Ефективність роботи підприємства, усіх його систем і механізмів багато в
чому визначається зовнішніми факторами, що діють на мікрорівні.
Необхідно розглянути два блоки питань з цієї сфери, що тісно зв’язані з
механізмами адаптації підприємства (керування якістю продукції,
роздержавленням і приватизацією, а також шляхи й методи їхнього
удосконалення з метою створення для підприємств середовища найбільшого
сприяння.

Особливо важливим стає питання використання нової функції управління для
промислових підприємств – прогнозування. Заслуговує вивчення розроблена
прогнозуюча система і прогнозні моделі технічно-організаційного
розвитку, а також методологія й методика моделювання взаємозалежної
стратегії розвитку технічно-організаційної й організаційно-економічної
системи підприємства.

Основними питаннями, що зажадають вирішення в процесі перебудови
організаційно-економічної системи підприємства, є:

визначення моделі управління власністю підприємства і його структурних
підрозділів;

утворення системи обліку витрат і результатів роботи;

управління внутрішньо фірмовим ціноутворенням і поділом результатів
господарювання.

( 1. Закон України про підприємства від 27.03.91

Закон України “ПРО підприємства” створює рівні правові умови для
діяльності підприємств незалежно від форм власності на майно й
організаційні форми підприємства. Закон спрямований на забезпечення
самостійності підприємств, визначає їхні права і відповідальність у
проведенні господарської діяльності, регулює відносини підприємств з
іншими підприємствами й організаціями, органами державного керування.

Підприємство – основна організаційна одиниця народного господарства
України. Підприємство – самостійний господарський статутний суб’єкт, що
має права юридичної особи і здійснює виробничу, наукову і комерційну
діяльність із метою одержання відповідного прибутку (доходу).

Підприємство має самостійний баланс, розрахунковий і інший рахунки в
банках, печатка зі своїм найменуванням, а промислове підприємство (
також товарний знак. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних
осіб.

Підприємство здійснює будь-як види господарської діяльності, якщо вони
не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим
статутом підприємства.

Відповідно формам власності можуть діяти підприємства таких видів:

індивідуальне підприємство, засноване на приватній власності фізичної
особи і винятково його праці;

сімейне підприємство, засноване на власності й праці громадян України (
членів однієї родини, що проживають разом;

приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина
України, із правом наймання робочої сили;

колективне підприємство, засноване на власності трудового колективу
підприємства, кооперативу, іншого статутного суспільства, суспільної й
релігійної організації;

державне комунальне підприємство, засноване на власності
адміністративно-територіальних одиниць;

державне підприємство, засноване на загальнодержавній власності;

спільне підприємство, засноване на базі об’єднання майна різних
власників (змішана форма власності);

підприємство, засноване на власності юридичних осіб і громадян інших
держав.

Відповідно обсягам господарського обороту підприємства й чисельності
його працівників (незалежно від форм власності) воно може бути віднесене
до категорії малих підприємств.

До малих підприємств відносяться новостворені й діючі підприємства :

у промисловості і будівництві ( із чисельністю трудящих до 200 чоловік;

в інших галузях виробничої сфери ( із чисельністю трудящих до 50
чоловік;

у науці і науковому обслуговуванні ( із чисельністю трудящих до 100
чоловік;

у галузях невиробничої сфери ( із чисельністю трудящих до 25 чоловік;

у роздрібній торгівлі ( із чисельністю трудящих до 15 чоловік.

Підприємство створюється згідно з рішенням власника (власників) чи майна
уповноваженого їм (ними) органа, підприємства-засновника, чи організації
рішенням трудового колективу у випадках і порядку, передбачених цим і
іншим законами України.

Підприємство може бути створене в результаті примусового розділу іншого
підприємства відповідно до антимонопольного законодавства України.

Підприємство може бути створене в результаті виходу зі складу діючого
підприємства,, організації одного чи декількох структурних підрозділів,
а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань відповідно до
рішення їхніх трудових колективів, якщо на це є згода чи власника
уповноваженого їм органа.

Підприємство дістає права юридичної особи із дня його державної
реєстрації. Державна реєстрація підприємства здійснюється у виконавчому
комітеті районної, міської Ради народних депутатів по місцезнаходженню
підприємства.

Для державної реєстрації підприємства виконавчому комітету відповідного
Ради народних депутатів подаються заява, рішення засновника про
створення, утомившись і інші документи.

У випадку відсутності в малого підприємства на момент реєстрації
власного приміщення вона здійснюється по юридичній адресі одного з його
засновників.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення й
інші відособлені підрозділи із правом відкриття поточних і розрахункових
рахунків.

Підприємство діє на основі статуту. Статут затверджується власником
(власниками) майна, а для державних підприємств ( власником майна при
участі трудового колективу.

У статуті підприємства визначаються власник і найменування підприємства,
його місцезнаходження, предмет і мети діяльності, його органи керування,
порядок їхнього формування, компетенція і повноваження трудового
колективу, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації й
припинення діяльності підприємства.

Майно підприємства складають основні фонди й оборотні кошти, а також
інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі
підприємства.

Джерелами формування майна підприємства є:

грошові й матеріальні внески засновників;

доходи, отримані від реалізації продукції, а також від інших видів
господарської діяльності;

доходи від цінних паперів;

кредити банків і інших кредиторів;

капітальні вкладення й дотації з бюджетів;

надходження від роздержавлення й приватизації власності;

придбання майна іншого підприємства, організації;

безкоштовні чи благодійні надходження, пожертвування організацій,
підприємств і громадян;

інші джерела, не заборонені законодавчими актами України.

Підприємство має право на випуск власних цінних паперів і реалізацію їх
юридичним особам і громадянам України й інших держав.

Трудовий колектив підприємства складають усі громадяни, що своєю працею
беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту,
угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з
підприємством.

Трудовий колектив підприємства із правом наймання робочої сили:

розглядає й затверджує проект колективного договору;

розглядає й вирішує відповідно до статуту підприємства питання
самоврядування трудового колективу;

визначає й затверджує список і порядок надання працівникам підприємства
соціальних пільг;

бере участь у матеріальному і моральному стимулюванні продуктивної
праці, заохочує винахідницьку й раціоналізаторську діяльність.

Трудовий колектив державного й іншого підприємства, у якому частка
держави у вартості майна складає більше 50 відсотків:

розглядає разом із засновником зміни й доповнення статуту підприємства;

разом із засновником підприємства визначає умови найма керівника;

бере участь у рішенні питання про вихід із складу підприємства одного чи
декількох структурних підрозділів для створення нового підприємства;

разом із власником вирішує питання про вступ і вихід підприємства з
об’єднання підприємств;

приймає рішення про оренду підприємства, створення на основі трудового
колективу органа для переходу на оренду й викупу підприємства.

При частковому викупі підприємства трудовий колектив дістає права
колективного власника.

Колективний договір повинний полягати на всіх підприємствах, що
використовують найману працю, між чи власником уповноваженим їм органом
і трудовим чи колективом уповноваженим їм органом і не може суперечити
законодавству України.

Держава гарантує недоторканність прав і законних інтересів підприємства.
Втручання в господарську й іншу діяльність підприємства з боку
державних, суспільних і кооперативних органів, політичних партій і рухів
не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Збитки (включаючи очікуваний і не отриманий доход), принесені
підприємству в результаті виконання директив державних чи інших чи
органів їхніх службових облич, що порушили права підприємства, а також
унаслідок неналежного здійснення такими чи органами їх службовими
обличчями передбачених законодавством зобов’язань стосовно підприємств,
підлягають відшкодуванню за їхній рахунок. Суперечки про відшкодування
збитків зважуються чи судом арбітражем відповідно їхній компетенції.

Держава допомагає розвитку ринку, здійснюючи його регулювання за
допомогою економічних законів і стимулів, реалізує антимонопольну
програму, забезпечує соціальну захищеність усіх трудящих. Держава
забезпечує пільгові умови підприємством, що впроваджують прогресивні
технології, створюють нові робочі місця, використовують працю громадян,
що вимагають соціального захисту. Держава повинна стимулювати розвиток
малих підприємств в Україні: давати пільги при оподатковуванні,
одержанні державних кредитів, створює фонди допомоги розвитку малих
підприємств.

Під комерційною таємницею підприємства розуміються відомості, зв’язані з
виробництвом, технологічною інформацією, керуванням, фінансами й іншою
діяльністю підприємства, що не є державною таємницею, але розголошення
(передача, витік) які може принести шкоду його інтересам.

Підприємство зобов’язане:

охороняти навколишнє середовище від забруднення й інших шкідливих дій;

відшкодовувати відповідному Раді народних депутатів збитки, нанесені
нераціональним використанням землі й інших природних ресурсів і
забрудненням навколишнього Середовища;

забезпечувати безпека виробництва, санітарно-гігієнічні норми і вимоги
по захисту здоров’я його працівників, населення й споживачів продукції.

Контроль за окремими сторонами діяльності підприємства здійснюють
державна податкова інспекція, державні органи, на які покладене
спостереження за безпекою виробництва й праці, протипожежною й
екологічною безпекою.

Ліквідація й реорганізація (з’єднання, розділ, вихід, перетворення)
підприємства проводяться за рішенням власника і при участі трудового чи
колективу за рішенням суду, арбітражу. Підприємство ліквідується також у
випадках:

визнання його банкрутом;

якщо прийняте рішення про заборону діяльності підприємства через
невиконання умов, установлених законодавством, і в передбачений рішенням
термін не забезпечений виконання цих чи умов не змінений вид діяльності;

якщо рішенням суду будуть визнані недійсними документи й рішення про
створення підприємства.

( 2. Закон України про підприємництво

Дійсний Закон визначає загальні правові, економічні і соціальні початки
здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами і
юридичними особами на території України, установлює гарантії волі
підприємництва і його державної підтримки.

Підприємництво – це самостійна ініціатива, систематична, на власний
ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню
послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

Суб’єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути:

громадяни України, інших держав, не обмежені законом у чи правоздатності
дієздатності;

юридичні особи усіх форм власності, установлених Законом України “ПРО
власність”.

У відношенні юридичних осіб і громадян, для яких підприємницька
діяльність не є основний, дійсний Закон застосовується до тієї частини
їхньої діяльності, що за своїм характером є підприємницької.

Дозвіл на здійснення підприємницької діяльності видається Кабінетом
міністрів чи України уповноваженим їм органом у термін не більш 30 днів
із дня одержання заяви. Відмовлення про видачу дозволу видається в той
же термін і є актом письмової форми.

Підприємництво здійснюється на основі наступних принципів:

вільний вибір видів діяльності;

залучення на добровільних початках до здійснення підприємницької
діяльності майна й засобів юридичних осіб і громадян;

самостійне формування програми діяльності й вибір постачальників і
споживачів виробленої продукції, установлення цін відповідно до
законодавства;

вільне наймання працівників;

залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових,
природних і інших видів ресурсів, використання яких чи не заборонено не
обмежено законодавством;

вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів,
установлених законодавством;

самостійне здійснення підприємцем ( юридичною особою
зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем
належної йому частки валютного виторгу за своїм розсудом.

Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється по
заявочному принципі протягом не більш 15 днів. Орган, що здійснює
реєстрацію, зобов’язаний протягом цього терміну видати посвідчення про
реєстрацію і подати відомості у відповідну податкову інспекцію й в
органи державної статистики.

Свідчення про державну реєстрацію суб’єкта підприємництва служить
підставою для відкриття рахунків у заснуваннях банків по місцеві
реєстрації суб’єкта підприємницької чи діяльності в будь-яких інших
заснуваннях банків за згодою сторін. Банк зобов’язаний відкрити
банківський рахунок і в триденний термін повідомити об цьому податкову
інспекцію.

Для здійснення підприємницької діяльності підприємець має право
укладатися із громадянами договори про використання їхньої праці. При
висновку трудового договору підприємець зобов’язаний забезпечити умови й
охорону праці, його оплату не нижче встановленого в державі мінімального
прожиткового рівня, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне
й медичне страхування і соціальне забезпечення відповідно до чинного
законодавства.

Підприємець зобов’язаний не заподіювати збитку навколишньому середовищу,
не порушувати охоронювані законом права й інтереси громадян,
підприємств, заснувань, організацій і держави.

Діяльність підприємця припиняється:

за власною ініціативою підприємця;

на підставі рішення чи суду арбітражного суду у випадках, передбачених
законодавством України;

у випадку витікання терміну дії ліцензії;

за іншими підставами, передбаченим законодавчими актами України.

Держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними
організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює
рівні можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових,
трудових, інформаційних, природних і інших ресурсів.

Держава законодавчо забезпечує волю конкуренції між підприємцями,
захищаючи споживачів від проявів несумлінної конкуренції й монополізму в
будь-яких сферах підприємницької діяльності. Органи державного керування
будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:

податкову й фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок
податків і відсотків по державних кредитах; податкових пільг; цін і
правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів
економічних санкцій;

державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг,
соціальні, екологічні та інші норми й нормативи;

науково-технічні, економічні і соціальні, державні й регіональні
програми.

( 3. Економічна воля підприємств

Нічим не обмежена діяльність підприємства породжує серйозну соціальну
несправедливість, а часто й екологічну небезпеку. Тому підприємство
повинне виконувати чітко визначені вимоги з боку уряду, споживачів і
захисників навколишнього Середовища. Найбільш передові з закордонних
підприємств реагують на це розробкою соціальних програм із метою
присвоєння собі статусу відповідального члена суспільства. Одночасно
підприємства вживають цілеспрямовані дії, щоб не допустити прийняття
законів, що обмежують підприємницьку волю. Найважливішим для роботи тих
підприємств, що не хочуть припинити своє існування, є пристосування до
вимог суспільства.

Успіх діяльності підприємства у великій мірі залежить від того, хто і як
регулює й контролює взаємини з регіональним середовищем. Радянський
досвід показав, що повномасштабний контроль діяльності підприємств
зверху є небажаним, оскільки він робить їх неефективними. Досвід
розвитих країн, у свою чергу, показує, що при мінімальному контролі
зверху підприємства створюють більше благ і більш ефективні. Але за те,
що національне багатство постійне збільшується, а розподіл залишається
нерівномірним, це збільшення супроводжується руйнуванням політичного,
економічного і соціального середовища, байдужістю до невідкладних
проблем підприємств. Перерахування небажаних станів підприємства, що не
контролюється з боку уряду, зазначено в таблиці №1.

Традиційними сферами контролю підприємницького поводження з боку
державних органів керування є: продукція, технологія виробництва,
поводження в конкуренції, прибуток, ресурси, право власності й
організація внутрішньофірмового керування.

Не допускається заняття підприємницькою діяльністю наступних категорій
громадян: військовослужбовців, посадових осіб, органів прокуратури,
суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу,
державного нотаріату, а також органів державної влади й керування,
покликаних здійснювати контроль за діяльністю підприємств.

Обличчя, яким суд заборонив займатися визначеною діяльністю, не можуть
бути зареєстровані як підприємці із правом здійснення відповідного виду
діяльності до закінчення терміну, установленого вироком суду.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати
самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.
Особливості регулювання окремих видів підприємництва встановлюються
законодавством України.

Діяльність по виготовленню і реалізації наркотичних засобів, військової
зброї й боєприпасів до нього, вибухових речовин може здійснюватися
тільки державними підприємствами, а проведення ломбардних операцій (
також і повними суспільствами.

Без спеціального дозволу (ліцензії), видаваного Кабінетом міністрів чи
України уповноваженим їм органом не можуть здійснюватися:

пошук і експлуатація родовищ корисних копалин;

виробництво і ремонт, реалізація спортивної, мисливської, вогнепальної
зброї й боєприпасів до нього, а також холодної зброї;

виготовлення й реалізація медикаментів і хімічних речовин;

виготовлення пива й провина;

виготовлення спирту, горілочних, лікерних і коньячних виробів;

виготовлення тютюнових виробів;

медична практика;

ветеринарна практика;

юридична практика;

h

?

I

e

°E?

A

-B*

B*

R

I

o^

&

FN

&

FH

&

FD

&

FC

&

F

B*

-B*

-B*

-B*

-B*

B*

-B*

B*

-B*

&

&

F

-B*

&

F

&

F

-B*

-B*

&

&

-B*

-B*

c

oe

&

&

Oe

Ue

-B*

&

&

-B*

-B*

-B*

&

&

&

-B*

-B*

-B*

&

F

&

F-

-B*

&

F!

&

F

-B*

-B*

&

F#

&

F”

&

F!

-B*

-B*

&

F&

&

F%

&

F$

O

O

-B*

-B*

-B*

&

F)

-B*

Pорганізація азартних ігор;

торгівля алкогольними напоями;

внутрішні й міжнародні перевезення пасажирів і вантажів повітряним,
річковим, морським, залізничним і автомобільним транспортом;

агентування і фрахтування морського торгового флоту;

виготовлення цінних паперів і знаків поштової оплати;

посередницька діяльність із приватизаційними паперами;

надання послуг по охороні державної, колективної і приватної власності;

монтаж, ремонт і профілактичне обслуговування засобів охоронної
сигналізація;

видобуток, виробництво і використання радіоактивних речовин і джерел
іонізуючого випромінювання, переробка і поховання радіоактивних
відходів;

видобуток дорогоцінних металів і дорогоцінних каменів, виготовлення і
реалізація виробів з їхнім використанням;

збір, переробка твердих і рідких відходів виробництв, що містять
дорогоцінні метали і дорогоцінні камені, і їхній брухт;

виконання авіаційно-хімічних робіт і аерофотознімань;

проектування, будівництво й експлуатація об’єктів атомної енергетики, а
також надання послуг по їхньому обслуговуванню;

аудиторська діяльність;

страхова діяльність;

виготовлення і реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів;

будівництво і технічне обслуговування загальнодержавних мереж передачі
даних і документального зв’язку;

будівництво і технічне обслуговування передавальних станцій супутникових
зв’язків;

міжнародні і міжміські поштові перевезення;

обробка поштової кореспонденції;

видача і прийом грошових переказів;

використання радіочастот;

виробництво і ремонт засобів виміру і контролю;

виконання топографо-геодезичних, картографічних робіт і кадастрових
зйомок;

виконання інженерно-дослідницьких і проектних робіт для об’єктів
енергетики, державного зв’язку, оборонного комплексу, а також для
газопроводів, магістральних трубопроводів, мостів, тунелів,
електростанцій, аеропортів, морських портів, виконуваних на територіях,
підданих дії сейсмічності, а також карстоутворенню, підтопленню,
осіданням іншого типу, доробці, зсувам і обвалам.

Підприємство як основна господарська одиниця макроекономіки

Соціально-економічні й організаційні форми підприємства, його трудовий
колектив

Підприємство займає центральне місце в народногосподарському комплексі
будь-якої країни. Це первинна ланка суспільного поділу праці. Саме тут
створюється національний доход. Підприємство виступає як виробник і
забезпечує процес відтворення на основі самооплатності і самостійності.

Від успіху окремих підприємств залежить обсяг створюваного валового
національного продукту, соціально-економічний розвиток суспільства,
ступінь задоволеності в матеріальних і духовних благах населення країни.

Підприємство як самостійна господарська одиниця володіє правами
юридичної особи, тобто воно має право вільного розпорядження майном,
одержувати кредит, входити в договірні відносини з іншими
підприємствами. Воно має вільний розрахунковий рахунок у банку, де
знаходяться кошти, що використовуються для розрахунків з іншими
підприємствами, на зарплату.

Прийнято вважати, що оптимальними є такі розміри, що забезпечують
найбільш сприятливі умови для використання досягнень науки і техніки при
мінімальних витратах виробництва і при цьому досягається ефективне
виробництво високоякісної продукції.

Підприємство являє собою таку форму організації господарства, при якій
індивідуальний споживач і виробник взаємодіють за допомогою ринку з
метою рішення трьох основних економічних проблем: що, як і для кого
робити.

При цьому ніхто з підприємців і організацій свідомо рішенням цієї тріади
економічних проблем не зайнятий (кожний вирішує в стихії ринку на
індивідуальному рівні).

У ринковій системі усі має ціну. Різні види людської праці також мають
ціну ( рівень зарплати, тариф на послуги. Ринкова економіка для
неусвідомленої координації людей і підприємств через систему цін і
ринків. Якщо узяти всі різноманітні ринки, то одержимо широку систему,
що стихійно забезпечує рівновагу цін і виробництва шляхом проб і
помилок.

По засобах узгодження між покупцями і продавцями (попиту та пропозиції)
на кожнім з цих ринків ринкова економіка вирішує одночасно всі три
проблеми:

що робити? ( визначається щоденно голосуванням за допомогою грошей
(шляхом вибору покупцем товару і його покупки);

як робити? ( визначається конкуренцією між виробниками (кожний прагне
використовувати новітні технології, виграти цінову конкуренцію і
збільшити прибуток, знизити витрати виробництва);

для кого робити? ( визначається співвідношенням попиту та пропозиції на
ринках, факторами виробництва (робоча сила і засоби виробництва).

Ці ринки визначають рівень зарплати, ренти, відсотка і прибули, тобто
джерел, з яких складаються доходи. Виробник установлює свої ціни,
переміщаючи свій капітал у галузі з високим прибутком і залишаючи
нерентабельне виробництво товару. Усе це і визначає, що робити. Прибуток
тут ( вирішальний фактор функціонування ринкового господарства.

Відповідно до форм власності на Україні можуть діяти підприємства
наступних видів:

індивідуальні, засновані на особистій власності і на його праці (без
наймання);

сімейні, засновані на власності і праці громадян однієї родини, що
проживають спільно;

приватне підприємство, засноване на власності окремого громадянина з
правом наймання робочої сили;

колективне, засноване на власності трудового колективу, чи кооперативу
іншого статутного суспільства;

державне чи комунальне, засноване на власності
адміністративно-територіальних одиниць;

державне підприємство, засноване на республіканській (загальнодержавної)
власності;

спільне, засноване на базі об’єднання майна різних форм власності
(змішана форма власності).

У залежності від обсягів виробництва, кількості робітників підприємство
може бути малим, середнім, великим. Малі підприємства ( чисельністю до
200 працюючих (у промисловості і будівництві), до 50 чоловік (В інших
галузях виробничої сфери), до 100 чоловік (у науці), до 25 чоловік
(невиробнича сфера), до 15 чоловік (роздрібна торгівля).

Підприємства мають право поєднувати свою виробничу, наукову і комерційну
діяльність і створювати наступні об’єднання:

асоціація ( договірне об’єднання, створене з метою постійної координації
господарської діяльності; асоціація не має права втручатися у виробничу
діяльність кожного з її учасників;

корпорація ( договірне об’єднання на основі сполучення виробничих,
наукових і комерційних інтересів з делегуванням окремих повноважень,
центральним регулюванням діяльності кожного з учасників;

консорціум ( тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського
капіталу для досягнення загальної мети;

концерн ( статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових
організацій, транспорту, банків, торгівлі й ін. на основі повної
залежності від одного чи групи підприємців.

Кожне підприємство для рішення задач, зв’язаних з виробництвом і
реалізацією товарів і наданням послуг, повинне бути укомплектовано
визначеною кількістю людей, здатних виконувати ці роботи. Зайняті
суспільною працею на підприємстві працівники, інженери і службовці
утворять трудові колективи цих підприємств. У політично-економічному
розумінні трудовий колектив ( це сукупний працівник підприємства й
одночасно суб’єкт економічних відносин, що здійснює загальну діяльність
у державних, колективних, кооперативних, часток підприємствах,
спрямовану на задоволення як особистих, так і колективних, суспільних
потреб.

Трудовий колектив є складною організаційною і соціально-економічною
структурою, у котру входять працівники цехів, бригад і інших підрозділів
підприємства. Для координації, погодженості між ними створюється
відповідна система керування.

Перехід від командно-адміністративної системи керування до економічних
методів на всіх рівнях вимагає широкої демократизації всієї системи
господарської діяльності, здійснення керування через інтереси, всебічну
активізацію працівників ( членів трудового колективу. Тому велике
значення має впровадження на підприємстві самоврядування.

Ідея самоврядування трудових колективів зв’язана з необхідністю
демократизувати систему керування виробничим процесом на підприємстві.
Поки трудовий колектив не має достатніх повноважень власника, він лише
виступає в ролі хазяїна, не будучи їм реально. І він не стане їм, поки
не будуть анульовані всі акти, що закріплюють відчуження працівника від
засобів виробництва.

Внутрішньогосподарська структура підприємства й оборот його виробничих
фондів

Головна задача підприємства ( задовольняти в чому-небудь суспільної
потреби даного регіону, одержуючи при цьому прибуток, за рахунок якої і
задовольняються соціальні й економічні інтереси даного колективу і
власника майна підприємства.

Кожне підприємство, фірма, об’єднання незалежне від форм власності діє
на основі господарського (комерційного) розрахунку. Принципи
госпрозрахунку:

самофінансування;

самозабезпечення;

матеріальна зацікавленість;

економічна відповідальність;

воля господарської діяльності;

конкуренція між товаровиробниками, контроль за їхньою господарською
діяльністю.

Комерційний розрахунок ( це економічна категорія товарного виробництва,
що відбиває складну систему економічних відносин, що виникають у процесі
використання засобів виробництва, реалізації продукції, при розподілі і
використанні отриманого доходу, прибутку.

Перехід до ринкових відносин господарювання загострює проблему пошуку
шляхів підвищення стабільності роботи підприємств. Найбільш важливим
стабілізуючої й одночасно з цим мало вивченим фактором є створення
внутрішньогосподарської (щодо підприємства) інфраструктури, що
відповідає сучасним вимогам, що висуваються до умов і характеру праці,
взаємозв’язку інтересів окремих працівників і колективів,
соціально-психологічному обстановці. Недостатнє приділення уваги цим
вимогам як при створенні нових, так і в процесі організації
функціонування діючих підприємств приводить до того, що оснащення
підприємств високопродуктивним устаткуванням часто характеризується
низькою економічною ефективністю.

Аналіз досвіду роботи процвітаючих фірм у розвитих країнах приводить до
висновку, що їх стабільно високі результати визначаються забезпеченням
взаємодії технологічних, організаційних і соціальних елементів
виробництва, що досягається завдяки реалізації нової концепції розвитку
економіки. Основу цієї концепції складає орієнтація керування на людину,
на відміну від застосовуваних довгий час методів, при яких головними
об’єктами керування були комплекси машин і технологічні процеси.

Інтеграція технологічних, організаційних і соціальних процесів
досягається шляхом створення внутрішньогосподарської соціальної
інфраструктури, основу якої складає набір факторів, що формуються в
результаті виконання комплексу соціальних вимог. По своїй економічній
природі структура підприємства являє собою складову частину виробничих
сил суспільства, що виконує функції забезпечення умов ефективного
розвитку даної виробничої системи.

З метою забезпечення ефективного функціонування об’єктивних і
суб’єктивних факторів виробництва (способів виробництва і робочої сили)
дві складові частини внутрішньогосподарської структури підприємства
варто розглядати окремо: власне виробничу (покликану забезпечити умови
для нормального функціонування об’єктивних факторів) і соціальну.
Остання являє собою частина засобів виробництва, умов праці і побуту,
здатних забезпечити раціональну організацію трудової діяльності,
підвищення професійного рівня працівників, охорону і зміцнення їхнього
здоров’я, задоволеність працею і його результатами, можливість працювати
з повною віддачею.

Як відомо, у будь-якому процесі виробництва незалежно від його
суспільної форми беруть участь матеріальні й особисті фактори
виробництва ( засобу виробництва і люди.

З матеріально-технічної сторони виробничі фонди підприємства
характеризуються визначеною структурою. Так, виробничі фонди
розділяються на продуктивні і фонди звертання, на основні й оборотні
фонди, на грошову, продуктивну т товарну частині, а основні фонди ( на
активну і пасивну частини і т.д. Матеріально-технічна структура
підприємства різна в залежності від галузі, технічного прогресу і є
важливим показником розвитку продуктивних сил суспільства.

Соціально-економічна природа підприємства визначається формою власності
на виробничі фонди. Власність може бути державної, комунальної,
приватної, колективної, змішаної, акціонерної. Виходячи з цього,
виробничими фондами варто вважати речовинні й особисті фактори
виробництва, що знаходяться в чи власності розпорядженні підприємства і
є матеріальною основою його виробничої діяльності.

Виробничі фонди знаходяться в постійному русі. Вони проходять три
стадії, змінюють три форми ( грошову, продуктивну і товарну ( і в кожній
з них виконують відповідну функцію.

Перша стадія кругообігу лежить у перетворенні грошових фондів у
продуктивні, тобто в засоби виробництва і виробничий персонал. Ця стадія
лежить у купівлі засобів виробництва і найманні працівників і
відбувається на ринку.

Друга стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні
продуктивних фондів у готову продукцію, товар. Ця стадія відбувається в
сфері виробництва. На стадії кругообігу виробничі фонди функціонують у
продуктивній формі, тобто у виді засобів виробництва і виробників.

Третя стадія кругообігу виробничих фондів лежить у перетворенні товару в
гроші. Вона відбувається в сфері обслуговування. На третин стадії
продуктивні фонди переходять у форму товару. Від товару, купленого на
першій стадії, цей товар відрізняється як своєю натуральною формою, так
і вартістю, тому що він включає, крім вартості робочої сили і вартості
витрачених засобів виробництва, ще і додаткову вартість.

Кругообігом виробничих фондів називається їхній рух, у процесі якого
вони проходять три стадії, три форми й у кожної них їх виконують
відповідну функцію.

Види підприємств і їх розвиток в умовах ринку

В Україні в процесі роздержавлення економіки найважливішою
соціально-економічною метою є передача значної частини державної
власності трудовим колективам. Це основний шлях подолання відчуження
трудящих від власності на засоби виробництва і результатів праці, від
самого процесу праці, від керування виробництвом, від економічної влади
і т.д.

Законами України визначені три основних види підприємств: державне,
колективне й індивідуальне. При цьому остання група має можливість
створення індивідуального, сімейного і приватного підприємства.

Якщо більш широко розглянути дане питання, то можна виділити наступні
види підприємств:

Орендні і колективні

Оренда ( первинний механізм роздержавлення власності, засіб утворення і
множення колективної власності.

Відповідно до договору держава може передавати на 10-15 років в оренду
за відповідну плату в тимчасове користування і володіння трудовому
колективу підприємства, виробничі фонди й оборотні кошти. В орендному
підприємстві засновником його стає трудовий колектив, що реєструється як
організація орендарів, тобто як самостійна юридична особа.

Оренда ( різновид господарського розрахунку, при цьому орендар
підприємства має право самостійно розподіляти господарський
розрахунковий доход, використовувати його на розвиток виробництва,
соціальні нестатки й оплату праці за своїм розсудом (оренда ( форма
господарювання, а не вид власності). Оренда ( це фіксована орендодавцем
величина, установлена плата орендарем на визначений період.

Орендний колектив прагне поліпшувати і розвивати виробництво. Він має
більше самостійності в порівнянні з орендним підприємством.

Акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю

У соціально орієнтованій ринковій економіці акціонерна власність може
виконувати наступні функції:

вона дозволяє розширювати джерела нагромадження за рахунок коштів
населення шляхом купівлі-продажу акцій;

акціонерне підприємництво сприяє демократизації керуванням
підприємством, сприяє створенню матеріально-технічної бази, посиленню
зацікавленості працюючих у кращому використанні засобів виробництва,
робітника часу;

усуває диспропорцію в економіці між попитом та пропозицією, між групою А
і В;

більш ефективно регулюється кількість грошей, а також ця форма сприяє
розвитку товарно-грошових відносин.

На Україні існують такі види акціонерних товариств: акціонерні
товариства відкритого типу, де акції поширюються шляхом відкритої
підписки, тобто шляхом купівлі-продажу на біржі; акціонерні товариства
закритого типу, акції яких поширюються лише серед своїх засновників.

Акція ( головний атрибут акціонерного товариства. Це цінний папір без
установленого терміну звертання, що підтверджує пайову участь (пайовий
внесок) акціонера в статутному фонді акціонерного товариства, що
підтверджує членство в ньому і право на одержання прибутку у виді
дивідендів. Акція надає право на участь у поділі майна при ліквідації
товариства.

Види акцій: іменні, на пред’явника, привілейовані, прості. Якщо акція
іменна, то в книгу реєстрації акцій повинні бути внесені відомості про
кожну іменну акцію: власник, час придбання, кількість таких акцій у
кожного акціонера.

При реєстрації акцій на пред’явника в книгу заносяться лише відомості
про їхню загальну кількість.

На відміну від простій, привілейована акція дає її власнику переважне
право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі
майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації. Власники
привілейованих акцій не беруть участь у керуванні акціонерним
товариством.

Дивіденди акціонерного товариства виплачуються тільки за підсумками року
за рахунок прибули, що залишається після сплати податків і відсотків за
банківський кредит.

Недоліки акціонерних товариств:

мільйони дрібних акціонерів терплять банкрутство, особливо під час
економічних криз;

акціонерні компанії можуть здійснювати різні фінансові махінації на
фондових біржах.

Договірні товариства

Їх створюють юридичні і фізичні особи, коли вони шукають вигоду в
спільній діяльності на ринку, однак не бажають утрачати своєї
самостійності.

Товариства з обмеженою відповідальністю

Це замкнуті товариства, що створюються об’єднанням пайових внесків. Тут
акції не випускаються, дивіденди не встановлюються, а прибуток
розподіляється пропорційно до внесків засновників, що відповідають по
зобов’язаннях підприємства лише величиною вкладеного капіталу. Саме це
робить цю форму підприємства привабливої і зручний.

До початку реєстрації товариства кожен засновник повинний внести не менш
30% свого внеску на банківський рахунок. Тільки після цього воно
реєструється у виконкомі народних депутатів за місцем його перебування.

Економічна воля підприємств і підприємництво. Управління підприємством у
сучасних умовах

Управління підприємством, його господарська, економічна і соціальна
діяльність

Для здійснення виробничо-господарських і соціальних функцій підприємства
створюється адміністративний апарат. Кількість підрозділів,
організаційна структура підприємства, штати залежать від специфіки
виробництва і визначаються самим підприємством.

Основним принципом керування державними підприємствами був і залишається
принцип демократичного централізму. Сутність його полягає в об’єднанні
централізованого керування з наданням їм визначеної самостійності. При
умовах командно-адміністративної системи мала місце зайва централізація
в керуванні, а самостійність підприємства була обмежена і носила
фіктивний характер.

Важливим принципом керування є єдиний посібник, тобто підпорядкованість
керівнику всіх підрозділів підприємства, усіх членів трудового
колективу. Це означає також, що керівник чи підприємства відповідного
підрозділу особисто керує, організовує і відповідає за ефективну
діяльність підприємства і його трудового колективу. Такий посібник
здійснюється їм через своїх заступників і начальників відповідних
підрозділів підприємства (відділ кадрів, планово-економічний, юридичний
відділи, бухгалтерія, канцелярія), що функціонально підкоряються тільки
директору підприємства.

Від якості керуючих кадрів значною мірою залежить ефективна робота
підприємства. Саме від керівника, його економічної і технічної
поінформованості, уміння керувати колективом залежить успіх діяльності
підприємства.

Керування ( це владні відносини, і зміст їх визначається характером
власності. У рамках своєї власності і прав власник-хазяїн сам визначає
методи і систему керування. Він є монополістом стосовно керування своєю
власністю. Якщо ж підприємство державне, то відповідні функції керування
здійснює держава через своїх уповноважених керівників. А колектив при
цьому є лише організованою сукупністю найманих робітників, що частково,
за бажанням власника в більшій чи меншій мері можуть бути допущені до
керування виробництвом.

Якщо власником підприємства є трудовий колектив, акціонерне товариство,
кооператив, то керівники таких підприємств обираються. Вищим керуючим
органом таких підприємств є загальні збори власників майна. Виконавчі
функції по керуванню колективним підприємством здійснює правління.

Правління підприємства обирається власниками майна на загальних зборах
таємним голосуванням на альтернативній основі. Зі свого складу правління
обирає голову і його чи заступників їхню роль виконують по черзі всі
члени правління.

На всіх підприємствах, де використовується наймана праця, полягає
колективний договір між власником і трудовим колективом. Цим договором
регулюються продуктивні, трудові й економічні відносини трудового
колективу з адміністрацією підприємства, питання охорони праці,
соціального розвитку, участі працівників у використанні прибули
підприємства й ін.

Трудовий колектив розглядає і затверджує проект колективного договору,
вирішує відповідно до статуту підприємства питання самоврядування
трудового колективу, визначає і затверджує перелік і порядок надання
працівникам підприємства соціальних пільг.

На всіх підприємствах показником фінансового результату господарської
діяльності є прибуток. Порядок використання прибули визначається
власником чи підприємства уповноваженим їм органом відповідно до статуту
підприємства.

Державний вплив на вибір напрямків і обсягів використання прибули
(доходу) здійснюється через податки, податкові пільги, а також
економічні санкції відповідно до законодавства України.

Підприємство самостійне визначає фонд оплати праці без обмеження його
збільшення з боку державних органів. Мінімальний розмір оплати праці не
може бути нижче прожиткового мінімуму, що встановлюється законодавчими
актами України. Підприємства можуть використовувати тарифні ставки,
посадові оклади як орієнтири для диференціації оплати праці в залежності
від професії, кваліфікації працівників, складності й умов виконуваних
ними робіт і послуг.

Підприємство самостійне здійснює матеріально-технічне забезпечення
власного виробництва і капітального будівництва через систему прямих
угод (контрактів) чи через товарні біржі й інші посередницькі
організації України.

Підприємство реалізує свою продукцію, майно за цінами і тарифами, що
встановлюються чи самостійно на договірній основі, а у випадках,
передбачених законодавчими актами України,( за державними цінами і
тарифам. У розрахунках із закордонними партнерами застосовуються
контрактні ціни, що формуються відповідно до умов і цінам світового
ринку. На продукцію підприємств, що займають монопольне положення на
ринку товарів, що визначають масштаб цін в економіці і соціальній
захищеності населення, допускається державне регулювання згодне з
Законом України “ПРО ціни і ціноутворення”. При цьому державне ціни
повинні враховувати середньогалузеву собівартість продукції і
забезпечувати мінімальний рівень рентабельності продукції, на яку вони
поширюються.

Питання соціального розвитку, включаючи поліпшення умов праці, життя,
здоров’я, гарантії обов’язкового медичного страхування, страхування
членів трудового колективу і їх родин, зважуються трудовим колективом
при участі власника відповідно до статуту підприємства, колективному
договору і законодавчим актам України.

Адаптація підприємства до ринкових відносин, підприємство і держава

Розвиток економіки на сучасному етапі, неминучість і необхідність
перехідного періоду від однієї системи господарювання до іншої,
трансформації адміністративної системи і механізмів керування в ринкові
ставлять перед підприємствами проблеми адаптації до нових умов. Від
їхнього рішення залежать влаштованість, виживання підприємств, гнучкість
їхнього реагування на зміни зовнішніх причин, на фактори нестабільності
і невизначеності, що властивому нинішньому перехідному періоду.

Тому необхідно розглянути основні проблеми, що коштують перед
підприємництвом в умовах переходу до ринкових відносин, і побудувати для
їхнього рішення механізми адаптації, що дозволять шляхом узгодження
цілей підприємства, інтересів власника, різних груп і категорій трудящих
шляхом створення відповідних моделей і методів перебудови і розвитку
систем підприємства забезпечити місце в ринковому середовищі й ефективне
в ньому функціонування.

Насамперед необхідно поставити завдання створення таких перетворень, що
б мали природний, органічно їм властивий характер здійснення, а по-друге
( теоретично сформульований (на рівні підприємства) загальний
методологічний підхід до викорінювання застійних явищ в економіці, що
лежить в основі дезинтеграцї керування і виробництва, диференціації форм
власності. Визначена сутність цього підходу, що враховує монополізм
виробників, що існують, сформовані ще до перехідного періоду,
особливості системи керування і господарювання, наявність фактично поки
ще єдиної ( державної ( форми власності, і полягає в поділі дуже великих
підприємств, процесів виробництва і керування й одночасному переході до
змішаних форм власності.

Вихідною позицією в мотивації перебудови і розвитку систем підприємства
є те, що кожна група і категорія трудящих повинна мати інтерес для
досягнення цілком визначених конкретних цілей, що у сукупності
забезпечують ефективне функціонування підприємства в умовах переходу до
ринкових відносин і на довгострокову перспективу при стабільній
економічній ситуації. При цьому необхідно розглянути загальні елементи
мотивації, що відносяться до всіх груп і категорій трудящих, і
спеціальні, що поширюються на окремі групи і категорії.

Ефективність роботи підприємства, усіх його систем і механізмів багато в
чому визначається зовнішніми факторами, що діють на мікрорівні.
Необхідно розглянути два блоки питань з цієї сфери, що тісно зв’язані з
механізмами адаптації підприємства,( керування якістю продукції,
роздержавленням і приватизацією, а також шляху і методи їхнього
удосконалення з метою створення для підприємств середовища найбільшого
сприяння.

Особливо важливим стає питання використання нової функції керування для
промислових підприємств ( прогнозування. Заслуговує вивчення розроблена
прогнозуюча система і прогнозні моделі технічно-організаційного
розвитку, а також методологія і методика моделювання взаємозалежної
стратегії розвитку технічно-організаційної й організаційно-економічної
системи підприємства.

Основними питаннями, що зажадають рішення в процесі перебудови
організаційно-економічної системи підприємства , є:

визначення моделі керування власністю підприємства і його структурних
підрозділів;

утворення системи обліку витрат і результатів роботи;

керування внутрішньофірмовим ціноутворенням і поділом результатів
господарювання.

Маркетинг і менеджмент у керуванні підприємством

При умовах формування планомірної ринкової економіки підвищуються вимоги
до керування. Це обумовлено підвищеною складністю як виробництва
продукції, так і її реалізації. Якщо у виробництві товарів беруть участь
десятки, сотні, а те і більше спеціалізованих підприємств, то виникає
необхідність раціонального рішення великої кількості повсякденних
практичних проблем, зв’язаних із забезпеченням підприємства
кваліфікованою робочою силою, сировиною, матеріалами, вигідними ринками
збуту зробленої продукції. Без спеціальних знань вирішити це широке коло
проблем неможливо. З’являється особлива, відносно відособлена сфера
управлінської діяльності ( менеджмент. У колишньому СРСР менеджмент
розглядався як один з різновидів буржуазної теорії і практики, що мають
метою виправдати і забезпечити подальший розвиток капіталізму.

Найбільш повний зміст менеджменту розкривається в його функціях:

Стратегічне управлінське планування. Служба стратегічного планування
комплектується з висококваліфікованих фахівців і займається проблемою
перспективного розвитку підприємства з урахуванням досягнень НТП, змін у
кон’юнктурі ринку й інших факторів, що можуть уплинути на виробництво і
реалізацію продукції підприємства.

Функція організації керування підприємством. Ця робота спрямована на
пошуки найбільш раціональної системи керування підприємством, на
підвищення ефективності всіх управлінських ланок і в цілому всієї
системи.

Координаційна функція. Її завдання ( забезпечити органічну інтеграцію
всіх підрозділів, спрямовану на продуктивне використання ресурсного
потенціалу підприємства з метою одержання максимального прибутку.

Функція керування людьми, турбота про їхній професійний ріст, створення
умов і стимулів для найбільш повного використання потенційних
можливостей працівників. Ця функція покладається на кадрову службу
підприємства. Упровадження системи менеджменту привело до появи
особливого прошарку людей, основною діяльністю яких є керування. Їх
називають менеджерами.

До останнього часу теорії керування в Україні не приділялося належної
уваги. Командно-адміністративній системі це не було потрібно, кадри
керування в нас виходили з партійно-державної номенклатури. Такий підхід
до командного господарського корпуса заподіяв велику шкоду виробництву і
став однієї з причин кризи в економіці. Тепер у зв’язку з переходом до
ринкової економіки, створенням колективних, акціонерних підприємств
виникла гостра необхідність у менеджерах.

Ще однієї із систем керування підприємством є маркетинг. Маркетинг
передбачає ретельний аналіз процесів, що відбуваються на ринку, для
прийняття господарських рішень: що робити, у якій кількості, для кого,
за якою ціною продавати і т.д. при умовах, коли пропозиція товарів
перевищує попит на них, важливо знайти нові можливості для розширення
виробництва і збуту зроблених товарів. Маркетинг перетворився в науку
вивчення ринку, шляхів стимулювання попиту на продукцію, що робить
підприємство.

Поява маркетингу обумовлена об’єктивними потребами високорозвиненої
бездефіцитної економіки. Необхідність маркетингу почувається при умовах
насиченості ринку товарами, коли виробництво вже не може розвиватися без
знання попиту на конкретний вид продукції.

Основним завданням стратегічного маркетингу є пошук так називаної
ринкової “ніші”, під якою мають через можливість збуту продукції з
визначеними функціональними і споживчими особливостями в рамках
конкретного ринкового сегмента, тобто продукції, призначеної для
конкретних груп споживачів. Це дає підприємству істотні переваги в
порівнянні з конкурентами (сегмент ( визначена частина продажу
відповідного товару в загальній структурі товарообміну).

У процесі розробки стратегії маркетингу зважуються три головних
завдання:

Здійснюється вибір сегмента ринку, у рамках якого буде діяти
підприємство.

Визначаються основні способи і методи, що забезпечують високу
конкурентноздатність продукції підприємства.

Визначаються оптимальні терміни діяльності підприємства на даному ринку,
виходячи з прогнозування перспективного прогнозування попиту.

Вивчення досвіду маркетингу має важливе значення для економіки України,
хоча на перший погляд може показатися, що при умовах кризи він не
потрібний. Насправді навіть за таких умов досвід країн з розвитий
ринковою економікою у вивченні попиту населення і методів його
задоволення важливий як зараз, так і в майбутньому. У сучасній економіці
підприємства змушені займатися маркетингом. Змушує їх це робити
конкуренція, боротьба за виживання.

Економічні проблеми підприємництва і шляху їх рішення

У ході нового етапу економічної реформи, що почався, в Україні особливо
важливим стає вишукування додаткових резервів підвищення ефективності
господарського механізму, уживання кардинальних заходів по створенню
умов для виходу країни з кризової ситуації. Пошук же найбільш прийнятних
для України методів оздоровлення економіки в першу чергу приводить до
необхідності звернутися до світового досвіду рішення цих проблем.

Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту найбільш
значним вважають умілу реалізацію підприємницького потенціалу громадян
країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної
господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною
силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного
процвітання.

Для активізації зусиль у цьому напрямку і більш повного розуміння всього
комплексу наявних проблем насамперед необхідно зупинитися на
теоретичному аспекті проблеми підприємництва. Незважаючи на велику
кількість робіт з даної теми, дотепер чіткого, заснованого на науковій
теорії, однозначного визначення поняття підприємництва ще не склалося.
Існуючі на сьогодні концепції характеризують підприємництво в трьох
напрямках:

приступність різних видів ресурсів і можливість ними розпоряджатися з
метою одержання прибутку при постійній наявності фактора ризику і
невизначеності кінцевого результату діяльності;

ефективне керування й організація виробничого процесу з постійним і
широким використанням нововведень;

особливе новаторське, творче поводження суб’єкта, що хазяює, його
заповзятливість, що є рушійної силоміць економічного процесу.

Основна ж умова можливості існування підприємництва вчені і практики
бачать у створенні конкурентного середовища і надання економічної волі
суб’єкту господарювання. Уже таке розуміння суті проблеми дозволяє
пояснити важливу особливість розвитку сучасної світової економіки – усе
більш зростаючу роль малого бізнесу. Його якісними критеріями є:

перевага приватної власності на засоби виробництва;

юридична й економічна незалежність у прийнятті рішень;

спрощена система керування;

професійна взаємозамінність працівників;

особиста участь власника в керуванні підприємством;

ініціативний, пошуковий характер діяльності.

Неважко помітити, що принципи діяльності цих фірм близькі характеристиці
підприємництва. Дійсно, практично повсюдно відбувається ототожнення
підприємництва з малим бізнесом, широке використання у вітчизняній науці
і практиці терміна “мале підприємництво”.

Очевидна і причина цього явища – широке поширення підприємництва в
сферах малого бізнесу. Саме цей сектор економіки представляє найбільш
ефективну систему добору талановитих і заповзятливих людей, дозволяє
створювати необхідну атмосферу конкуренції, сприяє швидкому рішенню
цілого ряду проблем, що не можуть бути дозволені більш великими
господарськими структурами.

Конкуренція – це основна умова, при якому працюють ринкові механізми, що
генерують цінові сигнали, що породжують стимули, що формують ринковий
достаток, розмаїтість асортименту і висока якість товарів і послуг.

Україні, як і іншим країнам з перехідною економікою, у спадщину від
радянської державно-монополістичної системи дісталася сукупність
відносин між підприємствами, не сумісна з конкурентним середовищем. У
системі, заснованої на загальному одержавленні власності і
надцентралізації, значно переважали великі і найбільші підприємства. У
колишньому СРСР підприємства з чисельністю працюючих понад 1000 чол.
робили майже 3/4 усієї промислової продукції, концентрували 80% основних
промислово-виробничих фондів, споживали більш 90% всієї електроенергії.
Такий рівень концентрації був адекватний планово-директивній системі,
теорія і практика якої виходила з представлення про економіку як єдиному
комплексі. Малою кількістю великих підприємств зручно керувати,
установлювати їм планові завдання і нормативи, розподіляти між ними
ресурси, призначати і зміщати керівників і т.д.

Монополізм планово-директивної системи – це, головним чином, відомчий
монополізм, природа якого, по суті, не зв’язана з розмірами підприємств
і їхньою кількістю. Тим часом, руйнування відомчого монополізму саме по
собі аж ніяк не формує конкурентного середовища, оскільки в більшій
частині галузей залишається високий рівень концентрації виробництва,
тобто перевага невеликої кількості великих підприємств. Відбувається
лише деяк зрушення в структурі монополізму (монополізм відомчий
витісняється монополізмом підприємств. По своїх негативних наслідках
останній нітрохи не краще відомчого монополізму. Навпроти, якщо відомчий
монополізм залишає деякі можливості контролю над надмірними “апетитами”
підприємств-монополістів, то монополізм підприємств у його чистому виді
породжує ціновий безлад, створює можливість “пригорнути до стінки”
покупців у змісті асортименту продукції і її якостей, відкладати на
невизначений час технологічне відновлення виробництва.

Звичайно, конкурентне середовище може бути створена і при цих умовах на
основі лібералізації зв’язків із зовнішнім ринком, зокрема за рахунок
ослаблення митних обмежень для закордонних товарів, що надходять на
внутрішній ринок, з одночасним посиленням контролю за їх якістю. Але
такий шлях формування конкурентного середовища при найглибшій
економічній кризі надзвичайно небезпечний. Створена в такий спосіб
конкурентне середовище здатне лише підсилити дію сил, що руйнують
національну економіку. Не можна не враховувати, що товари, вироблені на
більшій частині українських підприємств, у порівнянні з товарами
світового ринку неконкурентоспроможні. Більшість українських підприємств
цієї конкуренції не витримає, що може збільшити і без того їхній
скрутний стан.

Існує думка, що рішення даної проблеми лежить у технологічному
відновленні виробництва, що повинне зробити продукцію підприємств
конкурентноздатної. Однак і це рішення представляється сумнівним
насамперед через умови його виконання. Галопуюча інфляція робить
інновацію малоймовірної, оскільки нормальна підприємницька діяльність не
здатна дати необхідні засоби для інвестицій. Сумнівно також одержання
засобів для цієї мети ззовні, оскільки умови тієї ж інфляції і
нестабільності економіки України змушують інвесторів шукати такі
приміщення капіталу, що здатні давати негайну віддачу, тим часом як
вкладення у виробництво завжди сполучені зі значним періодом часу і
ризиком.

Але навіть якщо великим підприємствам і вдається обновити технологію, у
багатьох випадках вони приречені залишатися неконкурентоспроможними на
світовому ринку. Це обумовлено не в останню чергу особливостями їхньої
структури, що склалася в умовах командно-адміністративної системи.

Підприємства (у першу чергу великі, але не тільки вони) створювалися за
принципом максимально замкнутого комплексу підрозділів. Це диктувалося
реальними умовами діяльності підприємств і було узаконено нормативними
актами, що регулюють їхні типові структури. Склад підрозділів основного
виробництва формувався таким чином, щоб звести до мінімуму залежність
підприємств від постачальників. На кожнім підприємстві створювалася
широка номенклатура підрозділів допоміжного й обслуговуючого виробництв.
Апарат керування, як правило, уключав численні відділи, групи, бюро,
лабораторії.

Такий підхід до формування структури підприємств диктувався не тільки
прагненням максимально обмежити зв’язку через міжвідомчі бар’єри, але і
тим, що оплата послуг сторонніх організацій, як правило, обходилася
дорожче в порівнянні з витратами на зміст своїх відповідних підрозділів.
Крім того, такому підходу до формування структури підприємств сприяв і
прийнятий порядок оплати праці керівників у залежності від категорії
підприємств.

На цю структурну особливість “традиційних” підприємств ринкова економіка
відреагувала визначеними тенденціями. Протягом останнього років у
країнах із сучасною ринковою економікою проглядається виразне прагнення
підприємств дистанціюватися від багатьох функцій, що виконувалися раніше
їхніми внутрішніми підрозділами, у першу чергу такими, котрі
відрізнялися пульсуючими навантаженнями. Саме за рахунок цього фактора
скорочується число промислових гігантів і , разом з тим, зростає
кількість малих підприємств. Усупереч теоретичній догмі про
невідворотність процесу концентрації виробництва, середні розміри
підприємств виявляють явну тенденцію до зменшення.

Цей процес робить ринкову економіку більш динамічної, мобільної,
сприйнятливої до інновацій, підвищує її здатність оперативно реагувати
на ринковий попит і його зміни. Разом з тим зростаюча частина
підприємницького ризику переноситься на малі підприємства, а робота
великих підприємств, що залишаються фундаментом ринкової економіки і її
експортного потенціалу, стає більш стійкою. Особливо слід зазначити, що
розвиток малого підприємництва супроводжується розширенням конкурентного
Середовища, вторгненням конкуренції в сфери, що раніш були представлені
неконкурентними відносинами внутрішніх підрозділів підприємств.

Звичайно, характеризуючи зростання ролі малих підприємств у ринковій
економіці, варто враховувати не тільки їхнє значення у всій
інфраструктурі підприємств, але і соціальну сторону процесу, зокрема,
роль малих підприємств як фактора зміни структури власності, як
регулятора зайнятості населення і взагалі як буферної зони ринкової
економіки, здатної зм’якшувати наслідку структурних зрушень, що
відбуваються в ній.

Можуть бути названі різні варіанти процесу утворення мережі малих
підприємств, що виконують функції формування інфраструктури у всій
сукупності підприємств. Насамперед, малі підприємства можуть
створюватися шляхом відбруньковування підрозділів, від є виділення з
більш великого підприємства з наданням їм відповідних прав (юридичної
особи, відкриття розрахункового рахунка, самостійного балансу і т.п.).
При цьому мале підприємство одержує можливість самостійно формувати
портфель замовлень, що ставить його доходи в пряму залежність від
результатів власної діяльності. Однак на цьому шляху неминучі численні
проблеми і труднощі. Зокрема, вони зв’язані з формуванням власності на
майно малих підприємств, з матеріально-технічним забезпеченням
виробництва і , отже, розподілом і використанням його доходів. Ці
проблеми не зникають і в тому випадку, якщо створення малих підприємств
здійснюється на основі передачі майна в оренду.

Створення малих підприємств шляхом їхнього відбруньковування від більш
великих може бути зв’язане з акціонуванням ( наприклад, шляхом додання
підрозділам форм невеликих акціонерних компаній, акції яких можуть
поширюватися як серед трудового колективу підприємства (великого і
малих), так і через вільний продаж. Але при будь-яких варіантах
відбруньковування залишається головна проблема. Одержуючи самостійність
з рук великого підприємства, малі підприємства стають незалежними
суб’єктами ринкових відносин. Тому неминуче виникає питання, наскільки
ці знову утворені суб’єкти виробничої діяльності здатні надійно і якісно
виконувати свої функції як елементи інфраструктури інших підприємств, у
тому числі стосовно тих, від яких вони відокремилися, а також ( у що
обійдуться їхня продукція і послуги підприємствам, що залишилися без
відповідних підрозділів.

Відзначена вище проблема виникає через те, що сам по собі спосіб
створення малих підприємств на основі дезинтеграцї більш великих не
здатний створити конкурентне середовище і, отже, механізми, що роблять
вплив на діяльність малих підприємств, якість їхньої продукції і послуг,
а також на ціни їхньої реалізації. Саме це пояснює невдачі багатьох
спроб формування малих підприємств на зазначеній основі. Були випадки,
коли виділення зі складу великих підприємств ряду малих не тільки не
принесло успіху, але і стало додатковим фактором скорочення випуску
продукції, зниження її конкурентноздатності.

Правильні висновки підказує досвід великих компаній у країнах з розвитий
сучасною ринковою економікою. Відомо, наприклад, що підприємства такої
найбільшої компанії, як “Дженерал моторс”, обслуговують 32 тис.
постачальників, що утворять її інфраструктуру (в основному у виді малих
підприємств). Продукцію компанії реалізують 11 тис. самостійних дилерів,
що діють у багатьох країнах. Такі ж дані можуть бути приведені по
компаніях Японії ( електронним, автомобільним, будівельним і іншої.
Характерною рисою таких систем є мобільність складу і структури малих
підприємств. Значна їхня частина існує лише нетривалий час, а потім чи
зникає змінює рід діяльності. Разом з тим виникають нові малі
підприємства, що пропонують свою продукцію і послуги. А в підсумку
системи, що включають великі, середні і малі підприємства, функціонують
стійко й у відповідності з ринковою кон’юнктурою, що складається.

З викладеного випливає висновок, що на основі одного лише оточкування не
можна створити системи, що оптимально сполучать підприємства різних
розмірів і різних функцій. Однією з найважливіших умов виходу України на
рівень конкурентноздатності з підприємствами далекого зарубіжжя є
створення найбільш сприятливих умов для формування такої маси малих
підприємств, що у своїй сукупності здатні виконувати функції
інфраструктури на конкурентній основі.

Це повинно бути малі підприємства із широким діапазоном соціальної
орієнтації, розмірів і роду діяльності. Це можуть бути підприємства з
мінімальною чисельністю найманих робітників і без найманих робітників
узагалі ( сімейні підприємства. Малі підприємства можуть
спеціалізуватися на виготовленні щодо нескладних елементах виробів,
склад і номенклатура яких змінюються відповідно до вимог ринку.
Необхідні Україні також підприємства, що на договірній основі здійснюють
технічне обслуговування і ремонти устаткування, обчислювальної техніки,
приладів і апаратури.

Уся ця велика зона малого бізнесу повинна бути такий, щоб усі
підприємства, і в першу чергу великі і середні, мали можливість вибору
постачальників і партнерів, продукція і послуги яких відрізняються
високою якістю, надійністю і стабільними цінами, доводячи тим самим
переваги даної системи в порівнянні з поруч підприємств замкнутого
комплексу, що дісталися в спадщину від командно-адміністративної
системи. Природно, створення такої мережі малого бізнесу вимагає
визначених матеріально-технічних, фінансово-кредитних і організаційних
передумов.

Додання процесу створення малих підприємств масового характеру веде до
виникнення зони малого бізнесу, здатної успішно входити в інфраструктуру
підприємств. Тим часом, в Україні цей процес зіштовхується з багатьма
труднощами і проблемами.

За останні роки, зокрема, тут відбулися в цілому сприятливі зміни в
механізмі створення нових підприємств, у тому числі малих. Значно
спрощений порядок проходження документів, зв’язаних з одержанням
дозволів на підприємницьку діяльність. Це привело до істотного
скорочення необхідних для цього термінів. Якщо раніш були потрібні
численні візи посадових осіб, що затягувало час оформлення документів на
багато тижнів і навіть місяці, то тепер цей час скоротився до декількох
днів, а граничні терміни оформлення практично обмежені лише частотою
засідань комісій виконавчих органів влади, що дають остаточне рішення.
Правда, слід зазначити завищені труднощі і складність заповнення
необхідних документів. Але ці труднощі легко переборні, оскільки виникли
фірми, за порівняно невелику плату, що беруть на себе весь процес
оформлення.

При всім цьому, однак, залишаються численні фактори, що перешкоджають
розвитку малого підприємництва як особливої буферної зони ринкової
економіки. Причому в першу чергу це відноситься до сфери виробництва і
тієї її частини, що здатна виконувати функції інфраструктури
підприємств. Зовсім недостатня інтенсивність цього процесу. Разом з тим
у його напрямках спостерігаються явні деформації, що не відповідають
потребам формування сучасної ринкової економіки.

Діючий порядок створення підприємств носить (як і колись) дозвільний
характер. У законодавчих актах перераховані види діяльності, щодо яких
дозволене створювати підприємства. У результаті, якщо той чи інший вид
діяльності не передбачений у переліку дозволених, тобто він є
неординарним, апарат виконавчих органів влади одержує широкі можливості
для необґрунтованих заборон. Тим часом, сутності ринкової економіки
відповідає така форма нормативних актів, коли перелічуються заборонені
види діяльності.

Створенню нових підприємств, у тому числі і малих, перешкоджає практика
стягування зборів, зв’язаних з оформленням документів і дозволів. Плата
за дозволи носить різноманітний характер. Необхідно платити як за дозвіл
займатися підприємницькою діяльністю взагалі, так і за право займатися
кожним видом діяльності особливо. Усі ці внески в остаточному підсумку
збільшують витрати підприємств, скорочують їхні доходи і прибуток.

Особливо слід зазначити, що на шляху розвитку підприємництва в Україні
коштує діючий порядок оподатковування підприємств. Формально відповідно
до цього порядку податком обкладається лише прибуток підприємств.
Причому розмір податку складає 30%, що відповідає прийнятому в ринковій
економіці представленню про оптимальний рівень оподатковувань прибули.
Але це ( лише оманна видимість. Підприємства зобов’язані включати у свої
витрати відрахування в різні фонди (їхній п’ять), що, по суті, є
частиною доданої вартості. Тим самим рівень витрат істотно завищується,
а прибуток відповідно скорочується.

Такий порядок оподатковування містить у собі глибоке внутрішнє
протиріччя. Воно припускає відсутність конкурентного середовища,
монопольне положення суб’єктів ринкової економіки, їхня здатність
установлювати ціни на витратній основі, тобто, по суті,( поява
непрацюючих механізмів ринкового ціноутворення. Якби ті ж підприємства
діяли в нормальних ринкових умовах, у яких ціни встановлюються не на
витратній основі, а як рівноважні ціни механізму ринкової конкуренції,
то напевно велика частина підприємств стала б збиткової, утратила б
головний мотив і основу своєї діяльності ( прибуток. У реальних
економічних умовах України монопольне завищення цін не стільки розоряє
діючі підприємства, скільки перешкоджає створенню нових і, що особливо
істотно, неминуче веде до скорочення виробництва через невідповідність
купівельної спроможності населення рівням цін.

Прийнята в Україні система оподатковування прибутку і відрахувань, що
включаються у витрати, не тільки гальмує розвиток підприємництва, але і
деформує його напрямку. Вільний капітал явно уникає сфери виробництва
товарів і послуг, де необхідні відносно великі первісні капітальні
вкладення з проблематичними перспективами окупності. Він спрямовується
головним чином у торгово-посередницьку діяльність. Показово, що в цю же
сферу переважно кинулася і зареєстрована індивідуальна трудова
діяльність, значна частина якої має у своїй основі вояжі так званих
“човників”.

У сучасній ринковій економіці податкові важелі вважаються найбільш
ефективним інструментом її регулювання. В Україні ж ці важелі, по суті,
практично не використовуються ні для розвитку підприємництва, ні для
регулювання його напрямків. В даний час нові підприємства, у тому числі
малі, не одержують прав на податкові пільги. Відсутні диференціація
рівня податків із прибутку і розміру відрахувань у залежності від видів
і напрямків підприємницької діяльності, а також від використання
прибули. Немає знижок з податків, якщо прибуток використовується для
створення нових робочих місць, технологічного відновлення виробництва і
т.д. (відзначимо, що ці й інші податкові пільги були скасовані на
початку 1995 р.). Відсутня така форма державної підтримки малих
підприємств, як пільгові умови їхнього кредитування (наприклад, шляхом
забезпечення державних гарантій банкам, що надають кредити на створення
підприємств і розвиток підприємницької діяльності).

Широкий, і притім регульований процес розвитку підприємництва, особливо
в сфері малого бізнесу, стає можливим у його синхронному зв’язку з
виходом національної економіки з кризового стану на основі приборкання
інфляції і введення стабільної національної грошової одиниці. Лише на
такій основі розвиток підприємництва здатний зупинити падіння
виробництва і валового національного продукту, домогтися їхньої
стабілізації, а потім і росту.

Масове підприємництво вимагає підготовки людей, здатних до цього роду
діяльності. Така задача повинна зважуватися на всіх рівнях утворення і
навчання. Повинна формуватися і законодавча база, що регулює відносини,
зв’язані зі створенням і функціонуванням малого бізнесу, що забезпечує
його захист від монопольних структур, сваволі чиновників і рекету.

У свою чергу, створювана на державному рівні програма повинна бути
заснована на науково розроблених концептуальних побудовах розвитку
підприємництва в окремих сферах і областях економіки. Тільки такий
підхід може допомогти уникнути великих помилок у процесі створення
системи підтримки малого бізнесу, гарантувати послідовність її
формування і забезпечити практичну реалізацію всіх її елементів.

Світовий досвід розвитку малих підприємницьких структур указує на те, що
найбільша їхня ефективність досягається в умовах існування приватної
форми власності. Формування її правової бази в Україні повинне
передбачати ряд мір:

удосконалювання законодавчих актів, що регламентують масову
приватизацію;

установлення довгострокової перспективи розвитку приватного
підприємництва, твердження права спадкування і продажі власності;

надання надійних політико-адміністративних гарантій від неправомірних
зазіхань на власність з боку держави, інших фізичних і юридичних осіб.

Особлива увага необхідно звернути на той факт, що в нормативних актах по
регулюванню підприємництва існує деяка невизначеність у розумінні
термінів “мале підприємство”, “мале підприємництво”, “малий бізнес”,
недостатнє розмежування організаційної, організаційно-правової й
організаційно-економічної форм господарської діяльності. У світовій
практиці переважне більшість малих підприємств ( це юридично і фінансово
самостійні, незалежні, невеликі по чисельності зайняті фірми, засновані
на приватній власності одного чи декількох громадян, що безпосередньо
керують і працюють на своєму підприємстві. Тільки зазначені якості
дозволяють відносити такі форми до малого бізнесу і дають їм право на
значну підтримку з боку держави.

Головною проблемою для малого підприємства є труднощі з фінансуванням.
Відсутність достатнього капіталу в більшості населення, складність,
невигідність, а іноді і неможливість одержання позикових засобів
гальмують розвиток малого бізнесу. Задача держави ( створити передумови,
що стимулюють вкладення інвестицій і підприємницької енергії в даний
сектор економіки.

Висновок

Серед безлічі завдань, які потрібно вирішити Україні при виході з
економічної кризи, центральне місце займають стабілізація і збільшення
виробництва, нормалізація товарно-грошових відносин. Шляху стабілізації
і зростання ефективності економіки нашої країни полягають у її переході
до нового стану ( демократизації і ринковим відносинам, що
підтверджуються багаторічним досвідом розвитих країн світу. Але перехід
від централізованої системи господарювання до ринкових відносин виявився
набагато складніше, ніж представлялося. Новосформований і ще незрілий
апарат (законодавчий і виконавчий) державної влади не зумів вчасно
сформувати політичну й економічну моделі формування нового
демократичного суспільства, механізм переходу до ринкових відносин.

Вироблені на підприємствах України товари йдуть як на внутрішній, так і
на зовнішній ринок, а валютний виторг від їхньої реалізації за рубежем
не попадає в країну. Так, у 1992 році українські підприємства поставили
Росії товари на суму близько 900 млрд. руб., а на їхні рахунки в банках
України не надійшло жодного карбованця. Це суперечить законам ринку і
може бути виправлено, якщо зовнішньоекономічна діяльність підприємств
буде регулюватися державою.

Серед цілого ряду різноманітних факторів економічного росту України
найбільш значним є вміла реалізація підприємницького потенціалу громадян
країни, ефективне використання в економічному механізмі самостійної
господарської ініціативи людини, визнання підприємництва незамінною
силою господарської динаміки, конкурентноздатності і суспільного
процвітання.

Стає очевидним, що ведуча роль у формуванні сприятливого середовища для
розвитку підприємництва і малого бізнесу належить державі. Малі
підприємства об’єктивно по своїй природі, особливо на першому етапі
свого розвитку, знаходяться в гірших конкурентних умовах на ринку в
порівнянні з більш великими й об’єктивно вимагають відповідної
підтримки. Тому створення розгорнутої і всебічної системи державної
підтримки малого підприємництва є найважливішою умовою його успішного
розвитку. Найбільша ефективність такої системи може бути досягнута
тільки на основі комплексної державної програми розвитку малого бізнесу,
що враховує всі аспекти і сторони успішного функціонування малих
підприємств у різних сферах діяльності.

Список використовуваної літератури

Абрамов В. Підприємства, малий бізнес і ринкова конкуренція // Економіка
України.-1995.-№11.

Баранов Я. Підприємство в системі регіонального управління // Економіка
України.-1994.-№10.

Вернодубенко В. Малі підприємства // Київський вісник.-1995.

Гончарова Н. Адаптація підприємства до ринкових відносин // Економіка
України.-1994.-№12.

Єременко В., Хальзєв Б. Робоче місце й ринок праці // Економіка
України.-1995.-№6.

Заботіна Р. Внутрішньогосподарська інфраструктура підприємств //
Економіка України.-1994.-№3.

Закон України “Про підприємництво” // Відомості Верховної Ради
УРСР.-1991.-№14.

Закон України “Про підприємства”.

Карсекін В. Мале підприємництво: проблеми й перспективи // Економіка
України.-1995.-№10.

Управління якістю як фактор конкурентноздатності // Економіка
України.-1996.-№1.

Ковальов О. Регулювання відносин власності в Україні й ефективність
функціонування орендних підприємств // Економіка України.-1995.-№4.

Конспект по економічній теорії.

Механізм управління підприємством // Економіка України.-1993.-№12.

Мочерний С. Основи економічної теорії. – Тернопіль, 1993.-тема №7.

Потьомкін Л. Організація нормування й оплати праці на підприємствах в
умовах переходу до ринкової економіки // Економіка України.-1994.-№12.

Рожков С. Підприємництво сьогодні й завтра // Комерсант
України.-1995.-№6.

Рудченко О. Оцінка процесів перетворення власності в промисловості
України // Економіка України.-1994.-№9.

Цивільний кодекс України. – Київ, 1992.

PAGE 2

PAGE 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020