Ринкові реформи і регулюючі механізми (реферат)

Реферат на тему:

Ринкові реформи і регулюючі механізми

Без цілеспрямованої державної політики антиінфляційно-створювального
напряму, розвитку цивілізованих відносин з активною мотивацією
підприємництва і праці, інвестиційної та інноваційної діяльності
подолати затяжну і гостру кризу, увійти у фазу економічного зростання
неможливо. Для цього треба подолати ілюзорні й поверхові уявлення про
глибинну сутність сучасної ринкової економіки. Вона не має нічого
спільного з поширеними. поверховими поглядами на її модель як нібито
виключно «саморегулюючу » систему «вільного» ринку, типу близького нам
рудимента минулого — стихійного базару. Такі погляди відбивають дійсну
модель зародження і розвитку ринкової економіки епохи більш як
двохсотрічної давнини, яку свого часу фундаментальне досліджував Адам
Сміт, а майже на сто років пізніше — К. Маркс. Обидва мислителі увійшли
в історію економічної думки як видатні класики, хоча й з різними, а по
ряду принципових позицій -протилежними поглядами.

З досвіду економічно розвинутих країн

Сучасна епоха зовсім інша. Для неї характерні особливо бурхливі темпи
науково-технічного прогресу, суспільних, соціально-економічних і
духовних рухів. Тому новітні ринкові моделі економічно розвинутих країн
мають, на відміну від минулих, зовсім інші за своєю складністю і
ступенем зрілості структури, методи та засоби економічного управління і
регулювання з відповідними стимулюючими імпульсами й інтересами,
різноманітністю форм і механізмів впливу на процеси розвитку.
Високорозвинуті моделі гармонійно функціонують не тільки, і навіть не
стільки за діяння вільної ринкової кон’юнктури, тобто механізму мінливих
співвідношень попиту і пропозицій, а й за діяння науково обгрунтованої
системи раціонального управління (менеджменту), регулювання складних і
суперечливих процесів, що відбуваються в економіці на макро- і
мікроекономічному рівнях. Для цього держава створює, з одного боку,
вільне конкурентне середовище, належні правові умови і правила
конкурентної гри у діяльності великого, середнього і малого бізнесу, а з
другого — спрямовує їх на перспективні структурні зміни, викликані
новітніми науковими відкриттями і технологічними досягненнями, що
прискорюють загальноекономічний прогрес.

На державному рівні розробляються і реалізуються відповідні національні,
а на регіональному — регіональні програми з концентрацією на них
необхідних фінансових, матеріальних і природних ресурсів. До здійснення
таких програм залучаються на принципах високих економічних інтересів
потрібні дослідницькі, підприємницькі і банківські структури, незалежно
від форм власності і систем господарювання, здебільшого на конкурсних
засадах, за участю висококласних вчених, фахівців і менеджерів. Особлива
увага приділяється розробці прогнозних програм розвитку науки, освіти і
технологій у вирішальних сферах глобальних прогресивних зрушень,
наприклад, таких, як аерокосмічні, інформаційні та енергетичні програми,
програми освоєння ресурсів світового океану і охорони навколишнього
середовища, розвитку новітніх біотехнологій тощо. При цьому кожна країна
прагне забезпечити високий рівень конкурентоспроможності й утримати його
в майбутньому. І в цій частині використовуються добре відомі методи і
централізованого управління. Не все нам треба огульно відкидати при
здійсненні ринкових реформ.

Сучасна високорозвинута господарська система виробничо-обслуговуючого
напряму, в свою чергу, спираючись на економічно могутні національні й
транснаціональні корпорації, обсяги річних оборотів яких нерідко
дорівнюють бюджетам окремих і навіть Декількох європейських країн,
вимагає адекватної системи ринків (оптових і роздрібних) з високою
платоспроможною місткістю, потужною інфраструктурою і новітнім
інформаційним Забезпеченням. Процес ринкової конкуренції набуває в ній
зовсім інших масштабів і характеру. Зрозуміло, що це зовсім не той
ринок, який існує в уявленнях більшості наших людей, включаючи і
впливові політичні кола. Йдеться про модель зрілої ринкової системи з
високим ступенем чіткості і злагодженості управління, кооперації та
інтеграції, яка здатна забезпечувати виробництво, рух і зберігання
величезних мас товарів і послуг, своєчасне доведення їх від виробників
до споживачів. Це глибоко продумана, інженерно спроектована і створена
розгалужена, дуже капітало- і наукомістка мережа високофункціональних
торговельних баз і сховищ. супермаркетів і магазинів, зв’язаних між
собою надійними транспортними артеріями, зі спеціалізованими засобами
навантаження, розвантаження і перевезення різноманітних товарів. Система
обладнана новітніми засобами інформатики і функціонує майже з точністю
роботи годинникового механізму, що дає змогу повністю задовольняти попит
кожного споживача в зручний для нього час і в зручному місці.

До того ж економічно розвинуті держави, базуючись на принципах
демократичного устрою і ринкового характеру своєї економіки, поряд з
ціновою лібералізацією, широко користуються різноманітними методами і
механізмами її регулювання. Там, де це економічно необхідно і вигідно за
оціночними критеріями кінцевої результативності, діє державна політика
безпосереднього регулювання цін. Наприклад, країни ЄС, США і Японія, по
суті встановлюють гарантовані рівні цін на основні сільськогосподарські
продукти з метою підтримки стабільності доходів фермерських господарств,
щоб забезпечувати належні відтворювальні процеси й оновлення аграрного
товаровиробництва, його конкурентоспроможність. За допомогою
антимонопольного законодавства обмежуються рівні цін на товари, що
випускають і продають корпорації або фірми-монополісти. Створюються
замкнуті регіональні ринки, на які не допускаються небажані країни.
Часто-густо ці держави забороняють своїм фірмам експорт стратегічних
товарів у ті країни, які випадають з фарватеру їх політичного курсу,
вводять експортно-імпортні квоти, ліцензії та інші ринкові обмеження.

Формуються могутні інтеграційні об’єднання країн типу ЄС, ринкових
альянсів окремих країн американського континенту, а також країн
Тихоокеанського басейну, до яких приймають далеко не всіх, хто цього
бажає. Тому про ринкову лібералізацію в сучасному світі можна поки що
тільки мріяти. Під егідою США сімка найбільш економічно міцних держав,
використовуючи міжнародні банківсько-фінансові структури, координує
валютно-фінансове і кредитне регулювання у глобально-світовому масштабі.
Кредитні ресурси і фінансова допомога виділяються і далеко не всім, хто
їх потребує, і не завжди в інтересах подолання економічної і соціальної
відсталості країн, що бідують. Це лише збільшує діапазон розриву в
рівнях економічного розвитку груп високорозвинутих і відсталих країн
світу.

Водночас у розвинутих ринкових країнах надійно регулюються й
контролюються процеси грошового обігу, конвертабельності та підтримки
валютного курсу, створення резервних фондів, емісії грошей і цінних
паперів, формування співвідношень безготівкового й готівкового грошового
обігу, його структурних змін тощо. Держава чітко, на законодавчій
основі, контролює окремі види діяльності (що зачіпають загальнодержавні
інтереси) — банківсько-кредитної, фінансової й податкової систем,
зокрема здійснює жорсткий контроль за доходами й видатками федерального
бюджету, а також опосередковано регулює зміни бюджетів місцевих і
платіжного балансу. Ніякого ринкового хаосу тут не допускається. І
ніяких ілюзій щодо цього у наших державних діячів і політиків не повинно
бути. Якщо серйозно вивчати й використовувати позитивний зарубіжний
досвід, то саме цей аспект — управління й економічне регулювання —
насамперед заслуговує на увагу й використання в ході здійснення ринкових
трансформацій у нашій країні.

До речі, кожна економічно розвинута країна має власну модель ринкової
економіки, яка сформована під впливом історичних традицій, конкретних
умов її функціонування і розвитку. Ніхто не нав’язує цим країнам якогось
єдиного стандарту. Модель економіки США суттєво відрізняється від моделі
економіки Японії, так само, як, скажімо, економічна модель Франції — від
моделей Німеччини або Швеції. Не повинно бути якоїсь шаблонної моделі.

Українські реформи зіткнулися з особливими труднощами і перешкодами,
вони поки що не дають бажаних результатів за оціночними критеріями
економічної результативності. Тому й виникла потреба у певній корекції
моделі перехідного періоду, що була внесена Президентом України, з метою
надання їй створювального характеру. Послідовне й комплексне здійснення
реформ має надалі органічно поєднувати діяння ринкових механізмів з
сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом) та
регулюванням соціально-економічних процесів.

При цьому вкрай необхідні всебічно обгрунтовані проектні й фактичні
розрахунки витрат на процеси реформування та досягнення їх кінцевих
наслідків за критеріальною оцінкою приросту (+) або зменшення (-)
економічного й соціального ефекту. Тут аж ніяк не припустимо діяти
наосліп, робити вигляд, що наприкінці XX століття стали неосвіченими —
не знаємо і не вміємо як слід діяти, або під виглядом нетямлячих штучно
створювати хаос у власних інтересах.

Цивілізовано здійснювати роздержавлення і приватизацію

Потребує відповідної корекції і процес реформування відносин власності.
Не можна сліпо копіювати російський досвід приватизації державного
майна, створення найсприятливіших умов для скуповування ваучерів за
безцінь криміногенне збагатілою меншістю, остаточно оббираючи збіднілу
більшість. Так званий «перший етап» такого роду приватизації, як
свідчить російська преса, з гуркотом провалився в Росії. Слід зрозуміти,
що приватизація — це дуже складний, важливий для формування справжнього
господаря і водночас суперечливий процес трансформації всієї системи
соціально-економічних відносин. Він зачіпає інтереси всіх соціальних
верств населення, тому й вимагає всебічно зваженого, обережного і навіть
делікатного підходу. Командні вказівки «зверху» щодо негайного
революційного злому державної власності можуть повернутися бумерангом
розвалу самої держави.

На мій погляд, приватизацію треба здійснювати поступово, формуючи і
підтримуючи нові, дійсно високоефективні й конкурентоспроможні
господарські системи на приватній і колективній формах власності, що
забезпечують справжні й вагомі прирости ефекту порівняно з їх державними
аналогами, що функціонують у таких самих економічних умовах
підприємницької діяльності. Розвиток ринкової конкуренції однозначно
покаже, які системи й форми господарювання життєздатні, а які —
банкрути. Сам процес приватизації має бути економічно, соціальне і
політично обгрунтованим, простим і зрозумілим для кожного трудівника.
Відповідальні органи влади у центрі й на місцях, що здійснюють
приватизацію, повинні уважно стежити за цим процесом і контролювати його
по всіх без винятку об’єктах, роблячи це максимально відкрито й гласно з
відбором претендентів на конкурсній основі бізнес-планів їх ефективного
післяприватизаційного використання.

Держава, яка вже втратила переважну частину свого промислового
виробництва, не може далі дозволяти собі розбазарювання і безконтрольне
вибуття промислового потенціалу з виробничого обороту. Провадити
акціонування й аукціонну торгівлю промисловими підприємствами треба за
їх дійсною балансовою вартістю, індексувавши її за весь період інфляції,
мінус амортизацію. Це мінімальна гарантована ціна об’єкта, що продається
на аукціоні, а далі вона може зростати відповідно до ринкової
кон’юнктури.

Великої шкоди завдають хабарництво і порушення діючого законодавства при
приватизації, що взагалі дискредитує ринкові реформи. В умовах, коли
продовжуються негативні процеси — спад і без того вже катастрофічне
скороченого обсягу товаровиробництва, бурхливе зростання собівартості й
цін, знецінення національних грошей, — особливого значення набуває
економічна стабілізація і правовий захист власного товаровиробника від
недобросовісних іноземних конкурентів. Аукціонний продаж і оренда
державних виробничих об’єктів мають згідно із законодавством ретельно
готуватися. Слід було б навіть ввести обов’язковий порядок попереднього
вивчення владними структурами кандидатур можливих нових власників, їх
здатності активно розвивати на сучасному технологічному рівні
високоефективне товаровиробництво. Суспільство в перехідному періоді
повинне мати тверду гарантію, що виробничий потенціал переходить не до
злодіїв і шахраїв, які нажили грошовий капітал криміногенним шляхом, а в
надійні руки висококласних господарів і фахівців, здатних чітко
управляти сучасним виробництвом, успішно займатися виробничим і
торговельним бізнесом на законних підставах, з нарощуванням свого внеску
у ВВП, НД того чи іншого регіону і всієї країни.

Свого часу мені довелося спостерігати, кому здають в оренду або продають
збанкрутілі фермерські господарства у ФРН; тільки Тому, хто мав вищу
сільськогосподарську освіту, досвід роботи на землі, вмів працювати на
машинних агрегатах, знав технологію виробництва і аграрний бізнес. Інші
претенденти, як правило, придбати ферму не могли. Це — свідчення того,
що органи державної влади на місцях ретельно стежать за зміною
власників, не допускаючи виведення з сільськогосподарського обороту
земель і виробничих фондів. Для нашої країни нині не менш важливо, щоб
приватизаційні процеси не супроводжувалися спадом виробництва, а
навпаки, забезпечували більш високий рівень господарювання,
продуктивності праці, нарощування товарного випуску, його асортименту і
якості, зниження собівартості продукції, що надійно гарантує
конкурентоспроможність.

До речі, саме таких підприємців — з повноцінною вищою освітою, знанням
новітніх методів і засобів сучасного менеджменту, законів ринку й
бізнесу, раціональних дій банківської і фінансової системи,
відтворювальних процесів, правового й економічного регулювання,
психології людської поведінки в різних ситуаціях -Україні потрібно вже
тепер готувати на майбутнє в більшій кількості для різноманітної
підприємницької діяльності. І це має бути важливою складовою
довгострокової програми розвитку освіти разом з ефективним ринковим
реформуванням.

Поспішна і поверхова приватизація, без детальних розрахунків і
техніко-економічних обгрунтувань, без урахування інвестиційних
можливостей, як показує вкрай негативний попередній досвід, крім шкоди
нічого не дає. Водночас, без випереджаючого розвитку більш ефективного
товарного виробництва, передчасне закриття діючих, хоча й технологічно
недосконалих підприємств, які внаслідок штучно створеного паралічу
платоспроможності і втрати ринків збуту опинилися на грані банкрутства,
призводить до прямого економічного занепаду. І це треба зрозуміти усім
гілкам влади, на всіх рівнях її ієрархії. Економічний розвал,
розбазарювання державних ресурсів під виглядом ринкових реформ — це не
тільки авантюризм, а й прямий злочин перед українським народом. Реальні
можливості економічного розвитку, з достатньо коректними порівняннями
приватизованих і державних виробництв, як на рівні окремих підприємств,
так і по кожній окремій галузі, в цілому по промисловості, сільському
господарству тощо піддаються точним розрахункам, і це повинні робити
економісти підприємств, державні економічні та статистико-аналітичні
служби. Це ґрунтовний фундамент для управління процесами приватизації,
спрямування їх у створювальне русло. Якщо зазначена мета не досягається
і не визначені перспективи досягнення її в майбутньому, то треба негайно
виявляти причини такого парадоксального явища і усувати їх,
перетворювати приватизаційний процес у дійовий фактор економічної
стабілізації і зростання. Без цього приватизація втрачає будь-який сенс.

Модель періоду переходу у фазу прогресивного економічного розвитку
довготермінового циклу органічно поєднує діяння ринкового механізму з
сучасним державним і господарським управлінням (менеджментом). Щоб
виключити при цьому прояви соціально-економічного хаосу, державна
політика активізації трансформаційних процесів як дійового стимулюючого
фактора має бути скоригована на міцній економічній базі, точніше —
перетворена з політики руйнівного гіперінфляційного шоку на політику
антиінфляційно-створювального розвитку.

Державне законодавство має забезпечувати відповідну стабільність і
широкий простір для розвитку підприємництва і ринкової конкуренції на
рівних економічних умовах різноманітних форм господарювання і власності.
Які з них будуть життєздатнішими, а які збанкрутують — виявиться в ході
конкуренції і в кінцевих наслідках, а не в абстрактних дискусіях про
переваги тих або інших форм господарювання і привласнення, які не мають
для цього об’єктивних оцінок. Можна скільки завгодно стверджувати, що
приватні підприємства значно ефективніші, скажімо, ніж державні або
навпаки, але ніхто в це серйозно не повірить, якщо немає конкретних
порівнянних показників результативності. Процеси роздержавлення стануть
дійсно ефективними, коли приватні або кооперативні (корпоративні)
підприємства забезпечуватимуть більші обсяги виробництва товарної маси
на одиницю капіталу і праці за нижчими цінами і зможуть вносити у бюджет
податків більше, ніж державні підприємства. Те саме стосується й
порівнянь державних і приватних підприємств із кооперативними,
корпоративними, акціонерними, орендними системами тощо, або порівнянь
зазначених форм між собою. Реально переваги тих чи інших форм
акумулюються в кінцевих результатах ринкової конкуренції. Її
господарські системи, які забезпечують вищий рівень валового доходу і
прибутку на вкладений капітал, мають перевагу і в ступенях
конкурентоспроможності.

Важко очікувати об’єктивні оцінки і тим більше прогресивні зрушення,
високі господарські результати, якщо силою адміністративного диктату
«зверху» вирішуються питання, які господарські системи і форми власності
слід залишити, а які знищувати. Такі дії ніякої економічної стабілізації
і подолання кризових явищ не обіцяють. Це буде лише повторенням досвіду
соціалістичного господарювання на базі панування однієї державної
власності. А для повнокровного життя суспільства важливо здійснювати
структуризацію за критерієм справжньої ефективності господарських
систем, за їх економічним і соціальним внеском у темпи оновлення і
прогресивного відтворення, формування соціального і духовного життя
населення.

Тим часом економічно розвинуті країни базують свою економіку на
різноманітних формах власності, різних розмірах і структурах
господарських систем, а також методах господарювання. Великий бізнес у
складі економічно могутніх транснаціональних і національних корпорацій,
компаній, фірм, банківських і ринкових структур є, свого роду, міцним
фундаментом і каркасом сучасної економічної системи у цих країнах, що
доповнюється розвинутими структурами середнього бізнесу, а ті, у свою
чергу, — розгалуженою сіткою малого бізнесу, заповнюючи всі ніші
багатогранної ринкової економіки. І така складна ієрархічна структура
функціонує у конкурентному ринковому середовищі.

Все це докорінно відрізняється від моноструктури власності і
господарювання. Ідеологи комуністичного устрою суспільства вбачають
ідеал економічної системи у загальнонародній формі власності, що
трактується занадто абстрактно і на практиці зводиться врешті-решт до
насильницької експропріації інших форм власності і штучного перетворення
їх в єдину «загальнонародну», яка в колишньому СРСР ототожнювалася з
державною. У цьому зв’язку не зайве нагадати, що революційні дії тих або
інших політичних сил на національному чи соціальному грунті так само, як
і війни, взагалі здебільшого завершуються насильницьким перерозподілом
власності, пограбуванням і розвалом діючих господарських структур і
навіть фізичним знищенням господарів і власників, тобто вибуховим
розвалом старої економічної системи, зрозуміло, без випереджаючого
створення замість неї більш результативної нової. Це породжує
післяреволюційний економічний хаос і страждання народу, крім тієї його
частини, яка грабіжницьки захопила чуже добро.

Саме під політичними концепціями і гучними гаслами про інтереси народу
була сформована однобічно гіпертрофована державна власність. Як пізніше
виявилося, вона опинилася без конкретного власника і господаря, кровно
заінтересованого в дальшому нарощуванні, структурному і якісному
оновленні виробництва і ринку для забезпечення достойного життя людини.
А це призвело до закостенілості всієї системи і її розпаду. Спроба
запобігти цьому за рахунок побудови досить жорсткої тоталітарної системи
управління загальнодержавною власністю з єдиного центру успіху не дала,
а перетворилася у ще більше гальмо прогресивного розвитку. Такий крайній
варіант побудови надцентралізованої моделі соціалістичного
господарювання виявився нежиттєздатним, і її треба було послідовно
трансформувати, але ж не впадаючи при цьому в іншу крайність —
вибухового економічного розвалу, взагалі припинення державою
соціально-економічного регулювання та управління макроекономічними
процесами, а також відсутності жорсткого господарського менеджменту в
мікроструктурах, що хаотично реформуються в «ринковому» напрямі. Надії
архіреформаторів на те, що без будь-якого законодавчого і
адміністративного впливу, вільний (з повною лібералізацією цін) ринок
все сам відрегулює, виявилися марними. Економіка України опинилася в
хаосі і розвалі. Вихід з нього вимагає тепер величезних зусиль і
корекції економічного курсу на досягнення реальної структурної і якісної
перебудови.

9

9

Небезпечна ще одна крайність у поглядах і діях щодо відносин власності —
имоги перетворення всього і вся виключно у приватну власність, на чому
настирливо наполягають прихильники капіталізму минулого століття.
Догматичні уявлення про сучасний капіталізм як систему, де взагалі
відсутнє будь-яке втручання Держави у соціально-економічний розвиток,
нічого спільного з дійсністю не мають. Якщо бути неупередженим
аналітиком, то не важко помітити, що, будучи досить динамічною системою,
капіталізм XX століття чимало запозичив і широко використав з
прогресивних ідей державного регулювання економіки і соціального впливу
на формування суспільства. Він має різноманітні форми власності, які в
процесі еволюції значно трансформовані. Поряд з класично приватною
формою власності, бурхливого розвитку набули кооперативні, корпоративні,
акціонерні, державні, транснаціональні та інші господарські утворення,
інтегровані об’єднання, де форми власності під впливом
науково-технічного і технологічного прогресу аж ніяк не залишаються без
змін. Вони набувають якісно нових ознак інтегрованого характеру, що не
тільки не суперечать, а навпаки, відкривають необмежений простір
прогресивним економічним зрушенням.

Ті сили, які хочуть бачити в Україні лише приватні форми власності і
господарювання, вимагають за допомогою «цінних» паперів розділити
державну власність, включаючи землю й надра, порівну на кожну душу
населення і навіть виділити й закріпити її в натурі, свідомо чи
несвідомо прагнуть штучно роздрібнити не лише саму власність, а й
пов’язані з нею технологічно та організаційно єдині господарські
структури високотоварного типу, тобто перевести всю економіку країни на
дрібнотоварні утворення з примітивною технологічною базою, які не
зможуть найближчим часом конкурувати з високорозвинутими й технологічно
досконалими зарубіжними фірмами. На те, щоб у наших скрутних умовах
дрібновласницькі структури еволюційним шляхом переросли в інтегровані на
новітніх технологіях господарські системи, потрібні будуть декілька
десятиріч і величезні інвестиції. Зрозуміло, що нам треба створювати
належні економічні й правові умови для швидкого розвитку малого бізнесу,
але ж не за рахунок штучного подрібнення діючих великих промислових і
аграрних виробництв. Інакше країна втратить можливості розвитку великого
бізнесу і прискорення науково-технічного прогресу. Держава має
законодавче регулювати, а ринок — стимулювати і підштовхувати
реформування відносин власності, оптимізуючи співвідношення різних форм
власності в гармонійному розвитку господарських структур з різним рівнем
концентрації товаровиробництва.

Тільки цим шляхом, в умовах одночасної валютно-фінансової стабілізації,
можна забезпечити необхідний приріст доходів і нагромаджень
(господарських і державних) як вирішального фактора активізації
інвестиційної та інноваційної діяльності. Це, у свою чергу, відкриває
реальні шляхи макроструктурної переорієнтації економіки, конверсії
воєнної промисловості, тобто спрямування могутнього виробничого
потенціалу країни, який штучно загнаний у кризову ситуацію, на
задоволення споживчого попиту та інших соціальних потреб населення. Саме
за рахунок зростання особистих реальних доходів людей розширюється
платоспроможна місткість внутрішнього ринку — рушійної сили виробничого
розвитку. Давно відомо, що в системі регулюючого механізму завжди діють
прямі і зворотні зв’язки між ступенем мотивації і темпами економічного
зростання.

З одного боку, підвищення мотивації вимагає відповідного обсягу і якості
товарного виробництва і доходів, а з другого, щоб їх мати, потрібний
належний ступінь мотивації — економічної заінтересованості у
підприємництві і високопродуктивній праці. У гострих кризових ситуаціях
створюється своєрідне «зачароване коло», для розриву якого потрібний
могутній імпульс діяння ринкового механізму. Без цього забезпечити
швидкий вихід з кризи майже неможливо. І це підтверджує світовий досвід
подолання кризи в різних країнах і в різні часи історичного розвитку.

Коригування валютно-фінансової та кредитної політики

Уряди тих країн, де добре усвідомили закономірності фазових періодів
загального кризового циклу та причини їх виникнення, за допомогою
активного використання ринкового механізму й державного регулювання
досить успішно і порівняно за короткі строки досягають стабілізації
економічного становища і виходу у фазу зміцнення й розвитку економіки.
Для цього використовуються не лише ринкова кон’юнктура, пошук і освоєння
вигідних ринків збуту національної продукції, але й головним чином,
активна банківсько-фінансова, цінова й податкова політика, подолання
інфляції, жорстке регулювання банківського процента. Поряд з політикою
розширення місткості ринку, подолання безробіття, Держава всіляко сприяє
направленню кредитних ресурсів у сфери модернізації, технологічного
оновлення товаровиробництва, щоб швидше досягти його
конкурентоспроможності. Інакше кажучи, вся політика держави, дії її
законодавчої і виконавчої гілок набувають антикризового характеру. Вони
негайно спрямовуються на вирішення першорядних проблем — каталіз
стимулюючого ринкового механізму, локалізацію кризових явищ і соціальних
занепадів, забезпечення адресної допомоги найбільш вразливим верствам
населення, щоб виключити або суттєво обмежити прояви суспільних
хвилювань і можливих катаклізмів.

Економіка України не зможе прогресивно розвиватися, якщо по-справжньому
не стабілізувати валютно-фінансове становище, не припинити на здоровій
економічній основі інфляційні процеси. За допомогою грошово-кредитної і
фінансової політики (включаючи цінову, податкову і процентну) можна
створити умови як для бурхливого економічного розвитку, так і для
паралічу власного товаровиробництва і всієї економіки. Наша молода
держава. опинившись у кризовому стані, не знайшла на перших порах
кращого виходу, як відкрити шлях для товарної експансії (товари
ширпотребу, ліки, продукти харчування далеко не кращої якості і дорожчі
за вітчизняні) з боку іноземних конкурентів. Внутрішній ринок досить
швидко опинився значною мірою під їх пануванням. Дії механізму
економічного регулювання були зорієнтовані на одержання
банківсько-фінансовими структурами та їх оточенням фіктивного капіталу
за рахунок періодичного накачування обігу величезною грошовою масою без
будь-якого зв’язку із змінами ВВП, що вже на перших кроках катастрофічне
знецінило національну грошову одиницю і підірвало власне
товаровиробництво. Щоб заповнити цей вакуум, небувала доларизація
грошового обігу створила умови для конвертації знеціненого карбованця у
ВКВ, але за штучно завищеним її курсом. У цьому ж напрямі було здійснено
й інші фінансові акції на користь зарубіжних конкурентів.

До того ж бурхлива інфляція відповідно знецінювала доходи юридичних і
фізичних осіб, загострюючи кризу взаємоплатежів. Депозити комерційних
банків стали масово використовуватися як засіб легкої наживи, одержання
«грошей з повітря». Для цього ж при величезній масі готівки в обігу і
випуску стотисячних і мільйонних купюр штучно створювався гострий
дефіцит готівки. Готівковий обіг ставав значно дорожчим і вигіднішим
порівняно з безготівковим. Банки були заінтересовані одержувати і
направляти готівку в короткостроковий оборот. У тіньових структурах
готівка осідає для прямих взаєморозрахунків (обминаючи банки) або для
багаторазового її прокручування через депозитні рахунки комерційних
банків. Таким чином виникла ситуація хаосу в системі грошового обігу,
який в умовах ослабленої економіки і державної влади не піддається
надійному регулюванню і контролю.

Бурхливі й досить нерівномірні темпи зростання цін, невпорядкованість
податкової системи, масова несплата податків і платежів, дефіцитність
кредитних ресурсів і грабіжницькі процентні ставки, у свою чергу,
паралізують надходження коштів до бюджету, а також господарські доходи.
Внаслідок цього фонди нагромадження і споживання, соціального
забезпечення мають тенденцію до неухильного скорочення і дальшого
знецінення. Інвестиційна та інноваційна діяльність у виробничих сферах
через відсутність належних внутрішніх нагромаджень і мізерні іноземні
кредити зводилася нанівець. Це саме стосується і діяння мотиваційного
фактора активізації підприємництва і високопродуктивної праці. Рівень
оплати праці та особистих доходів, пенсій, стипендій, грошової допомоги
тощо у більшості громадян залишається на межі і за межею бідності.
Національні гроші України з мізерною купівельною спроможністю значною
мірою втратили властиві справжнім грошам функції і не мали належної
довіри як вагома цінність — засіб нагромадження і зберігання. Ними стало
навіть досить важко користуватися як засобом платежу. Вони не відбивали
реального вартісного вмісту й загального еквівалента товарообміну.

На такій вкрай деформованій грошовій системі ефективно реформувати
українську економіку в ринковому напрямі, створити цивілізовану ринкову
економіку було неможливо.

В цих складних умовах було здійснено (1996р.) грошову реформу з
введенням національної грошової одиниці — гривні. Деномінація призвела
до відповідної її стабілізації по відношенню до американського долара.
Проте одночасно припущена друга крайність, надмірне стиснення грошової
маси в обігу і створення гострого дефіциту грошей, що штучно
підстьобнуло кризу платежів, загальмувавши нормальний процес
кругообороту і відтворення. Банківсько-фінансова система продовжує
незадовільно виконувати свої регулюючі та контролюючі функції.

Валютно-фінансове і кредитне регулювання в економічно розвинутих країнах
здійснюється за цілеспрямованою державною політикою. Держава визначає і
створює надійну, всебічно зважену законодавчу базу формування і
функціонування відповідних банківських і фінансових структур, адекватних
змістові діючої економічної системи, з відповідним механізмом їх
активних ринкових дій. Водночас цей самий механізм виконує функції
жорсткого контролю за процесами грошового і кредитного обігу, обігу
цінних паперів. Чітко регулюється і контролюється емісія грошей і цінних
паперів.

Без державного дозволу через резервну і фінансові системи, наприклад, у
СІЛА, ніхто не має права друкувати і випускати в обіг ні цента
додаткових грошей. Це ретельно обґрунтовується з позицій забезпечення
стабільності курсу долара і запобігання інфляційним процесам. Оновлення
зношених купюр або заміна старих на нові провадиться на еквівалентному
принципі, а додатковий приріст або скорочення грошової маси в обігу
органічно пов’язується з рухом ВВП і швидкістю грошового та кредитного
обігу. Регулюються резервні валютні фонди і золоті запаси,
співвідношення готівкового і безготівкового грошового обігу з тенденцією
до скорочення частки готівкового. Могутня банківська і фінансова система
США, як уже зазначалося, координує і спрямовує процеси валютного
регулювання і в світовому масштабі.

Цивілізована й ефективна ринкова економіка в Україні може бути створена
на базі надійно і стабільно функціонуючої національної грошової системи,
на чітко регулюючому механізмі діяння банківських і фінансових структур.
Нова грошова система країни має базуватися на міцному валютному резерві
і наявних товарних ресурсах, конкурентоспроможних на внутрішньому і
зовнішніх ринках. Інакше кажучи, обсяг нових грошей в обігу має
імітувати за цінами ринкової рівноваги обіг товарної маси і ВВП з
підстрахуванням валютним резервним фондом. Грошова реформа вимагає
одночасного реформування діяння банківської, фінансової і кредитної
систем. Держава має законодавче спрямувати їх діяльність на
цілеспрямоване обслуговування створювальних ринкових реформ. На
анархічному грошовому обігу і фіктивному банківському капіталі, при
пануванні на внутрішньому ринку іноземних валют і товарів, міцної
ринкової економіки ніяка влада не побудує.

Для того, щоб дійсно пожвавити підприємницьку діяльність, забезпечити
процеси економічного оновлення і розширеного відтворення, недостатньо
змінити лише форми власності і владні структури. Треба задіяти
принципово новий регулюючий механізм усієї системи мотивації ринкових
відносин, дійової конкуренції та широкого сприйняття товаровиробниками
сучасних наукових і технологічних досягнень, стимулюючи водночас нові
наукові відкриття в розширенні горизонту фундаментальних знань і
прогресивного економічного розвитку. Це технологічна основа високого
рівня конкурентоспроможності в сучасному світі, що бурхливо
розвивається. Високорозвинута ринкова економіка має базуватися на
твердій національній валюті. Тільки стабільні гроші, відбиваючи вартісні
оцінки товарних ресурсів і послуг у ринковій кон’юнктурі розвитку
підприємництва, продуктивної праці, інвестиційної та інноваційної
діяльності, можуть надійно стимулювати економічне зростання, структурне
і якісне оновлення у відтворювальних процесах.

Однак висока і стабільна купівельна спроможність паперових грошей, як
відомо, аж ніяк не може базуватися лише на вартісному змісті
високоякісного паперу з тими чи іншими художніми і захисними
властивостями і якостями. Цінність і купівельна спроможність паперових
грошей визначається реальним економічним і вартісним фундаментом, який
вони відбивають, тобто вартістю товарних ресурсів, що виробляє країна і
продає на внутрішньому й зовнішніх ринках. І це дає підстави для
конвертації національних грошей і доходів у будь-яку іншу валюту. Колись
таким товаром було виключно золото, тобто діяв єдиний золотий стандарт —
вартість однієї унції золота. Грошова система базувалася на державному
золотому запасі (потім до нього приєднали алмази, платину, діаманти,
срібло та інші рідкісні речовини) навіть з випуском в обіг золотих
монет. У сучасному світі паперові гроші безпосередньо не базуються на
одному високоцінному товарі, хоча Для надійнішого страхування валютної
стабільності держави прагнуть мати й зберігати коштовності, на які
цінова кон’юнктура світового ринку, порівняно з іншими товарами,
найбільш стабільна.

Гарантом грошової стабільності є тепер загальний рівень економічного
розвитку країни та її конкурентоспроможність. Тому саме в цьому напрямі
повинна здійснюватися економічна політика Держави — розвиток, якісна і
структурна досконалість всього економічного організму. Емісія грошей, її
обсяги і структура мають об’єктивні критерії оцінки і межі. Вихід за них
викликає неминучі інфляційні явища. Чим більша маса паперових грошей в
обігу по відношенню до товарної маси й інвестицій та нижча швидкість
процесу їх обігу, тим, здебільшого, нижча купівельна спроможність і
вартість діючої грошової одиниці. І, навпаки, чим менша відносна маса
грошей в обігу, а швидкість його вища, тим більше ринкова кон’юнктура
схиляється на користь споживачів, а грошова одиниця і вся
валютно-фінансова система держави стають стабільнішими.

Балансова рівновага товарів і грошей в обігу, ринкового попиту і
пропозиції, вартісно-натуральних структур створює оптимальну модель
функціонування товарно-грошового кругообороту. Випуск в обіг додаткової
маси купюр не повинен порушувати моделі оптимальної рівноваги.

Щоб подолати грошовий і фінансовий хаос, параліч взаємоплатежів, держава
має на законодавчій основі поставити всю валютно-фінансову систему, дію
банківських і фінансових структур в умови жорстокого регулювання і
контролю. Без цього, подобається це комусь чи не подобається, не буде ні
ефективної банківської системи, ні результативної діяльності фінансових
органів, ні ефективних ринкових реформ. Ось як оцінюють роль регулювання
і контролю американські вчені: «Сполучені Штати і дуже багато зарубіжних
країн на гіркому досвіді переконалися, що децентралізація, нерегульована
банківська система навряд чи здатні забезпечити пропозицію грошей, що
найбільшою мірою сприяє добробуту економіки в цілому». 

Далі, оцінюючи дискусію між прихильниками і противниками незалежності
Федеральної резервної системи США, ці вчені стверджують, «що коли
відповідальність за економічний добробут нації в кінцевому підсумку
лягає на державні органи законодавчої і виконавчої влади, то ці органи
повинні мати в руках усі політичні інструменти, за допомогою яких можна
впливати на економіку». «Центральні банки американської капіталістичної
економіки, -засвідчують автори, — перебувають у приватній власності, але
управляються державою (підкреслено мною. — І. Л.). Власники не
контролюють ні склад керівництва, ні політику центральних банків». 

Крім 12 Центральних банків Федеральної резервної системи, в США
налічується 13,8 тис. комерційних банків, з них 2/3 є приватними банками
штатів, а решта — національні. Центральні банки приймають вклади
приватних комерційних банків і ощадних установ та надають їм кредити.
Тому їх називають «банками банкірів». З них 7-ми банкам Конгресом надано
право емісії грошей і випуску їх в обіг. Кредитні ж банки, у свою чергу,
виконують аналогічні функції щодо людей, тобто приймають від них вклади
і надають їм кредити, збільшуючи кількість грошей в економічному
обороті. У більшості інших країн функції резервної системи виконують
Центральні банки, наприклад, Бундесбанк у Німеччині, Англійський банк у
Великобританії тощо. Саме ці банки є досить жорсткими і послідовними
провідниками державної грошової, банківської (процентної), фінансової
політики, а звідси — й політики регулювання сукупного грошового обігу і
доходів. Ці державні функції має виконувати і наш Національний банк.

У США Федеральна резервна система, зберігаючи внески банків і ощадних
установ, що є стратегічним фінансовим резервом держави, управляє всім
процесом обігу грошей і цінних паперів. Вона також чітко виконує надані
їй контрольні функції. Але, крім неї, контроль за діяльністю своїх
банків здійснюють владні органи штатів. Контролери за грошовим обігом
інспектують усі національні банки. Нарешті, Федеральна корпорація по
страхуванню депозитів має повноваження перевіряти всі банки, вклади яких
вона страхує. Таким чином, незважаючи на величезний досвід (Закон про
Федеральну резервну систему був прийнятий у 1913 р.), а також наукові
знання про ефективне функціонування банківської системи, держава
здійснює по суті потрійний громадський контроль за діяльністю
банківської системи. І це не випадково, бо тут зосереджено ядро
економічної міцності і стійкого прогресивного розвитку. З розвалу ж
валютно-фінансової системи здебільшого починається розвал економіки
держави.

Відомо, що паперові гроші, виступаючи борговими зобов’язаннями держави,
комерційних банків і ощадних установ, виконують свої функції дійсних
грошей доти, доки їх купівельна спроможність (вартість) відносно
стабільна, доки чітко здійснюються фіскальна політика та ефективний
контроль за пропозицією грошей. Державне й кредитне регулювання
оптимальних співвідношень попиту і пропозицій грошей є найбільш складною
проблемою державної грошової політики. Паперові гроші приймаються в
обмін на товари і послуги лише тому, що, будучи у свою чергу
витраченими, вони приносять споживачеві приблизно таку саму кількість
інших товарів і послуг. Тому випуск в обіг додаткових грошей, тобто
розширення грошових пропозицій без належного на те обгрунтування і
контролю, загрожує втратою їх вартості та виконання ними всіх
вирішальних функцій — міри вартості, загального еквівалента
товарообороту і засобу заощадження. Це, власне, і призводить до
фінансового і загальноекономічного хаосу.

Банківська і фінансова системи держави мають вміти високопрофесіонально
регулювати процеси стабільного функціонування грошово-кредитної сфери,
виключаючи диспропорції в співвідношеннях попиту і пропозиції грошей та
цінних паперів на валютному ринку, а також у співвідношеннях руху
товарних і грошових мас у сукупному товарно-грошовому обороті. Саме тут
закладений темп швидкості грошового обігу і забезпечення високого рівня
мотивації підприємництва і праці. Якщо банківсько-фінансова система не
виконує цих вирішальних функцій своєї діяльності, незалежно від того,
свідомо чи несвідомо, внаслідок незнання або невміння це робити, то
державі неминуче постійно загрожуватиме небезпека економічного розвалу.

Невипадково, в усіх високорозвинутих країнах особливо ретельно підходять
до добору і призначення Президентів банків і Міністрів фінансів як
керівників ключових економічних органів і структур держави. Наприклад, у
СІЛА Президент Федеральної резервної системи добирається серед видатних
банкірів світу і призначається на термін до 14 років. Правління
резервної системи працює в жорсткому режимі (як мені повідомили фахівці
резервної системи, її правління проводить два засідання на тиждень) з
розглядом мінливих процесів валютної стійкості не лише в цілому, а й по
регіонах країни з прийняттям конкретних рішень щодо регулювання
ринкового попиту і пропозиції доларів та цінних паперів, здійснення
кредитної політики, контролю за загальногрошовим обігом, його швидкістю,
зміною валютних курсів тощо. І це є запорукою певної валютно-фінансової
стабільності і прогресивного розвитку економіки СІЛА, яка, незважаючи на
песимістичні прогнозні оцінки деяких аналітиків, продовжує міцно
утримувати світове лідерство.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *