Причини невдач трансформації на початкових етапах (реферат)

Реферат на тему:

Причини невдач трансформації на початкових етапах

Як тільки держава втрачає свої регулюючі і контрольні функції за
процесами реформації створювального напряму, в силу вступає ринкова
анархія з пануванням криміногенних і корумпованих структур, які грабують
раніше накопичені багатства, створюють фіктивний капітал і швидко
розвалюють економіку держави. При цьому ніяких прогресивних зрушень в
створенні нових, більш ефективних господарських і ринкових структур не
відбувається. Внаслідок, національне товаровиробництво підривається
зсередини. В додаток до цього ринковий шок, який було привнесено ззовні,
вибухово викликає найбільш руйнівні стадії кризи-гіперінфляцію та
гіперстагфляцію (1992-1993 рр.). Одночасно розгорталася товарна
експансія з боку іноземних країн на наші внутрішні ринки. Все це
особливо виразно відбулося в країнах, що розміщені на території
колишнього СРСР. Вони швидко опинилися в тяжкому економічному і
соціальному стані. Виходити з нього досить важко, тим більше в умовах
відсутності політичної і економічної стабільності в суспільстві з
гострим протиборством сил за владу, перерозподіл власності і природних
ресурсів, нестримний відплив фінансового капіталу за кордон, що
знекровлює смертельно хворий економічний організм у цих державах.

Постсоціалістичні країни в цій ситуації неминуче перетворюються в
економічно залежні сировинні придатки економічно розвинених країн. Їх
внутрішні національні ринки приречені на збут залежалих іноземних
товарів. А це, в свою чергу, є однією з немаловажних причин подальшого
занепаду товаровиробництва, зупинки роботи не тільки окремих промислових
підприємств, а й цілих галузей, життєво важливих виробничих, ринкових,
транспортних та інших комплексів. Слід відзначити, що на втраті власних
ринків збуту і розвалі з початку реформ національних фінансово-кредитних
систем постраждали майже всі ті країни, які без урахування місцевих
особливостей і умов активно застосовували «ринковий шок».

Недалекоглядні політичні сили цих країн, що прийшли до влади на хвилях
ринкової ейфорії, всерйоз повірили в істинність примітивних постулатів,
які їм підкинули, щодо «необмежених» можливостей регулюючих функцій
кон’юнктурних співвідношень попиту і пропозиції на вільних ринках
(точніше неорганізованих базарах). У демократичному суспільстві —
стверджували деякі впливові політики, а слідом за ними державні
чиновники — регулюючі функції держави взагалі непотрібні. Президент
Росії Борис Єльцин висловив своє особливе розуміння демократичних свобод
— «беріть свободи стільки — скільки Вам потрібно!» Загальновідомо, які
гострі міжнаціональні конфлікти це викликало, скільки пролито крові і
знищено матеріальних цінностей. Зараз мабуть для кожного зрозуміло, якою
шкодою обертаються помилки державних лідерів і тієї політики, яку вони
здійснюють.

Не можна базувати державну економічну політику, тим більше на переломі
двох епох з бурхливими темпами науково-технічного прогресу, на
відкриттях економічної науки 250-ти річної, також як і вікової давнини.
Позитивних зрушень в XXI столітті вони не обіцяють. Для цього
створюються новітні економічні теорії. концепції і моделі виробничого,
ринкового, грошового, банківсько-кредитного і фінансового оновлення,
стабілізації і прогресивного розвитку, які б відповідали динамізму
внутрішніх і зовнішніх умов кожної країни, прогнозному моніторингу
подій, функціональним особливостям управління і регулювання
соціально-економічних і духовних процесів, загальній трансформації
суспільного і державного світового устрою. Відтворювальні процеси,
довгострокові і короткострокові цикли неминуче трансформуються під
впливом нових наукових відкриттів, технологічних, економічних і
організаційно-управлінських перетворень, що зворотно підштовхують
розвиток економічної теорії, як фундаментальної основи людського
прогресу в просторі і часі.

За економічними теоріями, що віджили свій вік, можна рухатися не вперед,
а назад, руйнуючи революційно-вибуховими методами діючі господарські
системи і їх структури з повною інертністю в створенні якісно нових, що
забезпечують приріст ефекту і конкурентоздатність на сучасних і
майбутніх ринках. Саме за таким, досить дивним методом випереджаючої
руйнації, як уже відзначалося раніше, і розпочали перехід до ринкової
економіки невідомо якої стадії її розвитку колишні «соціалістичні»
країни. Перш за все, нова, ще далеко не демократична влада
дискредитувала і відкинула геть створювальні і контролюючі функції
держави, щоб легше було, під виглядом демократизації і первісного
нагромадження капіталу, розтринькувати державні товарні ресурси,
вивозити їх (часто за безцінь) за кордон, залишаючи там же валюту на
власних рахунках. Одним з головних джерел наживи був експорт і реекспорт
нафти і газу, електричної енергії, металу та мінеральних добрив.

Таким чином, процес ринкової реформації на початкових етапах зводився до
створення ситуації державного безвладдя і ринкової анархії, в якій
збагачувалися колишня номенклатура, керівництво державних структур,
торгові працівники, нові політичні функціонери, співробітники
банківсько-фінансових систем, що народжувалися і трансформувалися.
Методи м’якого економічного розвалу були ретельно опрацьовані і
здійснені під тиском зарубіжних політиків, радників і консультантів. По
суті ними було замінено всесвітньо відомі національні наукові центри і
їх учених. Вони були консерваторами нібито не здатними на створення
наукових основ швидкого ринкового реформування. В той же час. уже з
перших кроків (1991-1994 рр.) руйнівних перетворень, які західною
пропагандою було охрещено безальтернативними, нові євроазійські країни
катастрофічне збідніли. Одночасно в них нечувано збагатіли соціальні
групи, що вийшли з кримінальних кіл, партноменклатури і підкуплених
функціонерів. Основна ж маса населення залишилася в злиднях. За кордон з
цих країн відпливло фінансового капіталу на багато більше, ніж одержано
іноземних кредитів у виробничі інвестиції.

Як свідчить порівняльний аналіз, особливо виразно ці катаклізми
проявилися спочатку в центрі, а потім і на периферії Російської
Федерації, в Україні, Білорусі, Казахстані, перекинувшись одночасно і на
всі інші республіки колишнього СРСР. Незважаючи на те, що Україна серед
них була республікою економічно більш розвиненою, але саме вона
внаслідок дезінтеграції попала в найбільш складне становище. Справа в
тому, що її природні ресурси — паливно-енергетичні, а також частково
мінерально-сировинні — були свого часу вичерпані на розвиток єдиного
народногосподарського комплексу.

Країна залишилася в ситуації гострих дефіцитів нафти і газу, багатьох
кольорових металів, лісових ресурсів. Слабо розвиненою залишилася тут і
вугільна промисловість, бо інвестиції в розвиток Донецького вугільного
басейну, який вважався неперспективним, з Союзного бюджету майже не
виділялися. Основну увагу в структурі енергетичного балансу було
перенесено на розвиток атомної енергетики, хоча вона, як показала
Чорнобильська трагедія, не була ще достатньо надійною.

Після розвалу СРСР, масового грабіжництва і вивезення за кордон
капіталу, при зворотному ввезенні нам ідеї гіперінфляційного шоку,
Україна опинилася в стані гострої кризи платіжного балансу і державного
бюджету. Не випадково посилилася соціальна напруга, викликана занепадом
національного виробництва, небувалим розривом у рівнях життя між
багатими і бідними, різким падінням реальної заробітної плати основної
маси працездатного населення та соціального забезпечення пенсіонерів і
непрацездатної молоді. До того ж прискорюється зростання безробіття,
особливо прихованого, а також міжгосподарських та бюджетних неплатежів,
особливо невиплати заробітної плати. пенсій, стипендій тощо. Саме дія
цих факторів підриває довіру народу до державних владних структур і
здійснюваних ними соціально-економічних перетворень, які в суспільній
свідомості асоціюються з антинародною політикою.

Шокова терапія аж ніяк не підвищила зацікавленості людей у розвитку
справжнього підприємництва і високопродуктивної праці. Навпаки, вона
підірвала в цьому їх економічні інтереси. Штучно відгородивши грошову і
банківсько-фінансову політику від загальної політики економічного
зростання, ринковий шок міцно заморозив тим самим відтворювальні
процеси, інвестиційну та інноваційну діяльність в оновленні і піднесенні
національного товаровиробництва. Разом з шоком суспільство було
розколото на різноманітні сегменти і відштовхнуто від цілеспрямованої
створювальної діяльності. Верх взяли сили і тенденції прямо протилежної
спрямованості — розтринькування ресурсного потенціалу і багатства, що
накопичене раніше, розвитку протиправного бізнесу, шахрайства,
хабарництва, формування різного роду форм і структур криміногенного
типу, яким почав протистояти масовий рекет. Збагатіла верхівка почала
зрощуватися з корумпованими владними структурами і правоохоронними
органами.

Національне виробництво промислової продукції залишається переважно у
державних промислових комплексах, які виробляють і експортну продукцію,
але вони працюють не ритмічно, далеко не на повну потужність, а їх
працівники одержують мізерну заробітну плату і не прагнуть до
високопродуктивної праці.

Роздержавлені ж підприємства, в свою чергу, здебільшого потрапляють в
руки тих збагатілих кіл, які, на жаль, не зацікавлені, не знають і не
вміють створювати сучасні високопродуктивні і конкурентоздатні
виробництва великого бізнесу, тому не вкладають в цей бізнес необхідні
капітали. Вони прагнуть до більш примітивної і легкої наживи за рахунок
короткострокового торгово-фінансового обороту, використовуючи для цього
або депозитні рахунки добре їм відомих (безпрограшних) комерційних
банків. точно знаючи, що вони не збанкрутують, або різного роду
спекулятивні акції, з подальшими операціями — купівлі за гривні ВКВ і
вкладу її під тверді проценти в іноземні банки.

d|hhs?vooooooonoiiiaaaaaaaaaaaaaa

ництва, ринковий шок також не приніс приросту ефекту і збалансованості
продовольчого ринку. Сільськогосподарські товаровиробники перетворюються
в банкрутів, а тваринницькі ферми здебільшого вже повністю
збанкрутували. Продовження такої згубної політики «шоків» загрожує
втратою безпеки своєї держави і життя її народу.

Глибока і затяжна криза, безумовно, не викликає вдоволення і спокою в
суспільстві. Все частіше виникають конфліктні ситуації то в одних, то в
інших сферах життєдіяльності, охоплюючи окремі галузі, регіони, трудові
колективи або навіть країну в цілому. Конфлікти виливаються в форми
мітингів, протестів, страйків, голодувань, непокори органам влади,
зіткнень страйкуючих з міліцією тощо. З загостренням ситуації Парламент
починає швидше міняти Уряди. А коли це не допомагає, стає зрозумілим, що
причини негативних явищ лежать глибше, ніж їх поверхові прояви.
Новоутвореному Уряду нічого не залишається, як розробляти чергову
програму виходу з кризи, обіцяти парламентарям й народу швидко змінити
ситуацію на краще.

Проте нові програми вимагають і принципово нових підходів до розв’язання
гострих соціально-економічних проблем. Якщо ж вони базуються на
попередніх концепціях стратегії і тактики дій, формуються тими ж
іноземними і своїми підкупленими консультантами та радниками, то ніяких
прогресивних зрушень не відбудеться. Час буде витрачено на подальший
економічний занепад. Безвідповідальні і безпідставні обіцянки на вищому
Державному рівні дуже нагадують сюжет байки Андерсена про голого короля.
Не вистачає лише дитини, яка б переконливо розкрила на це очі всіх
громадян.

Формування і розвиток прогресивних ринкових відносин обертається поки що
масовою появою різного роду таких їх сурогатів, як бартерні обміни,
діяльність примітивних, так званих «човників», штучна дефіцитність в
обігу грошей, зведення нанівець платоспроможності внутрішнього ринку,
випуск в обіг «безвартісних цінних паперів» тощо. Тим самим
дискредитується сама ринкова економіка. Бездумною економічною політикою
з неї вже зроблено справжнє «опудало», від якого треба шарахатись, як
«чорт від ладану». В тому ж напрямку провадиться і недосконала
зовнішньоекономічна діяльність. На різниці між демпінговими цінами,
обсягами і структурою власного експорту, з одного боку. і високими
цінами, обсягами і структурою дефіцитного імпорту, з іншого, країна
щорічно втрачає чималу суму власного фінансового капіталу, одночасно
випрошує в міжнародних фінансових колах кредитні ресурси, так необхідні
для структурної перебудови і якісного оновлення вітчизняного
товаровиробництва. Якщо ж врахувати відплив випереджаючими темпами
власної валюти, без сплати будь-яких податків державі, за кордон
порівняно із значно меншим припливом платних кредитних ресурсів, то стає
зрозумілим, що це також не додає ентузіазму в такого роду
нееквівалентних ринкових перетвореннях. Вони вигідні лише іноземним
партнерам та вузькому колу наших впливових громадян, які мають особистий
зиск на цих зовнішньоекономічних операціях.

Навіть за умов 100% виконання складових ринкових реформ, що
запропоновані МВФ, прогресивних зрушень до економічного пожвавлення і
зростання не відбудеться. Про це свідчать, зокрема, факти діяльності
сфер малого бізнесу, де вже відбулися процеси приватизації,
лібералізації цін, одержані права вільного вибору господарями форм своєї
діяльності, ринків придбання виробничих ресурсів та збуту готової
продукції.

Але ж кінцева результативність реформації залишається негативною. Так що
приріст ефекту залежить від формального виконання жорстких монетарних
вимог МВФ, які тільки гальмують відтворювальний процес і господарський
розвиток. Спрацьовує комплекс сукупних факторів виробничого і ринкового
регулювання і управління, ініціатива і цілеспрямована трудова активність
у досягненні цілей реалізації конкретних програм.

Оцінки іноземними вченими-економістами ринкових реформ у країнах
євразійського континенту

На відміну від авторів і прихильників «шокової терапії»» і «новітнього
монетаризму», вчені, які самостійно і фундаментальне досліджують складні
соціально-економічні процеси в різних країнах світу, без тиску з боку
міжнародних банківсько-фінансових структур, здебільшого негативно
оцінюють здійснення ринкових реформ методами однобічного монетаризму,
негайної лібералізації цін і ринків, приватизації майна з одночасним
усуненням держави від регулюючих функцій економічного організму,
віддавши його в стихію «вільного» ринку типу примітивних базарів.
Спираючись на сучасні теорії моделювання в умовах бурхливих темпів
науково-технічного прогресу, а також на досвід ефективного
функціонування розвинених країн з ринковою економікою, видатні
економісти з самого початку «ринкового шоку» досить точно прогнозували
його руйнівні наслідки. І це повністю підтвердив практичний досвід
(1991-1996 рр.) ринкових трансформацій зазначеними методами, що
відбулися на величезній території євроазійських країн. Переважна
більшість з них внаслідок гіперінфляції і створення умов хаосу,
відсутності макро-і мікроекономічної керованості процесами реформування,
вибухово розвалили свої старі економічні структури і регулюючі
механізми, не створивши більш ефективних нових. Це, власне, й викликало
глибоку економічну і соціальну кризу.

Разом з тим, прихильники архіреволюційних методів реформ, побачивши
негативні наслідки своєї діяльності, продовжують стверджувати про
«наукову обгрунтованість» рецептів МВФ, нав’язаних цим країнам, а всі
невдачі реформ наївно пояснюють «недостатньою послідовністю і швидкістю
їх здійснення». При цьому замовчується той очевидний факт, що саме ті,
хто скоріше почав лікуватися засобами шокової терапії опинилися в
найгіршому становищі. Вони першими розвалили власне національне
товаровиробництво, перетворилися в неплатоспроможних боржників, а їх
території стали найсприятливішими ринковими просторами для зовнішньої
експансії західних партнерів залежалими іноземними товарами. Відплив
капіталів за кордон в країнах з перехідною економікою перевищує зовнішні
кредитні надходження, блокуючи можливість виходу їх на сучасний рівень
конкурентоздатності зі своїми конкурентами.

Перша публічна дискусія з питань методів ринкового реформування в
постсоціалістичних країнах відбулася на великому форумі
вчених-економістів Міжнародної економічної асоціації. Він відбувся в
Москві у 1992 р. В наукових доповідях на цьому форумі багатьох західних
і вітчизняних вчених було піддано аргументові й критиці теоретичні
концепції, методи і засоби, запропоновані МВФ країнам, що реформують
свої економічні системи, як такі, що неминуче призведуть до економічного
занепаду. І це згодом повністю підтверджено практичним досвідом.
Представники МВФ, їх радники і експерти також брали участь у роботі
зазначеного московського форуму. Вони прагнули переконати вчених у тому,
що пропозиції і рекомендації МВФ зовсім не обов’язкові для країн, які
здійснюють реформи. Уряд кожної з них має розробляти, приймати і
здійснювати самостійні рішення, виходячи з конкретних умов
господарювання. Проте, такі твердження не відповідали правді. МВФ і
Світовий банк реконструкції та розвитку зайняли і здійснюють щодо цих
країн однозначну політику жорсткого диктату, погрожуючи покарати
неслухняних відмовою у фінансовій і кредитній допомозі. У проведенні
ринкових реформ їх Уряди де-факто майже позбавлені можливості приймати
самостійно банківсько-фінансові та економічні рішення. Вони дослівно
диктуються з штаб-квартир зазначених міжнародних організацій, розміщених
у Вашингтоні. Саме тут і формується політика безпрецедентного втручання
у внутрішні справи суверенних країн з грубим порушенням при цьому
міжнародного права. По суті ці країни і їх народи зараз усунені від
права демократичного вибору власних варіантів розвитку ринкової
економіки. Економічна політика значної кількості держав, на території
понад 1/6 земної кулі, вкладена в прокрустово ложе єдиного політичного
шаблону МВФ. Ніяких серйозних наукових обгрунтувань і фундаментальних
основ цей шаблон не має, а амбіціозність щодо вимог його обов’язкового
дотримання призводить до соціально-економічної руйнації величезного
економічного простору.

Світове співтовариство, на жаль, тепер майже не здійснює ефективного
контролю як за діяльністю, так і відповідальністю за наслідки для тих
міжнародних структур, які ним створені з метою допомоги прискоренню
загальнолюдського прогресу. Насправді ж, замість цього, вони (ці
структури) перетворюються в механізм економічного тиску і політичної
дестабілізації в тих країнах, що не йдуть у фарватері їх політики. На
цьому грунті виникають міжнародні конфліктні ситуації, не кажучи вже про
штучне загнання у боргову яму окремих країн і цілих континентів. Так
свого часу сталося з багатьма країнами Латино-Американського і
Африканського континентів, а зараз це ж відбувається за аналогічним
сценарієм з країнами колишнього СРСР та Східної Європи.

Наукове співтовариство світу, видатні його вчені, яким дорога істина, аж
ніяк не поділяють несправедливу міжнародну політику
банківсько-фінансового тиску і навіть шантажу, та ще й під гаслами
«допомоги» економічно слабким країнам та їх народам, що через різні
обставини потрапили у важкий соціально-економічний стан. Все більша
кількість вчених не погоджується з політикою використання сучасних
наукових досягнень для посилення науково-технічної і економічної
поляризації країн земної кулі. Вони виступають проти притиснення
економічно могутніми країнами економічно слабких, перетворюючи їх на
свої сировинні придатки і слухняні неконкурентоздатні утворення. Вчені
ясно розуміють, що така міжнародна політика і тенденція посилення
економічної поляризації держав суперечить загальнолюдському прогресу,
створює загрозливу нестабільність, викликає міждержавні і міжрегіональні
суперечності, що неминуче завершуються гострими суспільними
катаклізмами.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *