Поняття спекулятивної і підприємницької діяльності (реферат)

Реферат на тему:

Поняття спекулятивної і підприємницької діяльності

В західній економіці спекулятивний бізнес здебільшого розглядається як
активне підприємництво, тобто вважається, що вигідна купівля і
перепродаж товарів, послуг, акцій та інших цінних паперів є однією з
форм вільного вибору підприємницької діяльності. Проте, слід мати на
увазі, що в умовах високорозвиненої ринкової економіки з міцною
інфраструктурою такий безпосередньо дрібноспекулятивний перепродаж
товарів або послуг має досить обмежений і неконкурентоздатний характер.
Він не перетворюється в домінуючу форму бізнесу, типу, наприклад, наших
«човночників». Остання й вимагає величезних малопродуктивних витрат
ручної праці і коштів на придбання індивідуальних квитків на
транспортування, а також витрат на купівлю-продаж на неорганізованих
ринках товарів, їх зберігання, сплати за місце і засоби торгівлі тощо.
Якщо ж врахувати, що в таку форму примітивного бізнесу пішли
висококваліфіковані фахівці різних напрямків діяльності, що не мають
відношення до торгівлі, то стає зрозумілим, — такий ринок нічого
спільного не має з сучасним високоорганізованим ринком, що функціонує,
скажімо, в СІНА, країнах ЄС або в Японії. І саме головне — хаотичні
дрібноспекулятивні ринки в країнах колишнього СРСР набирають домінуючого
масштабу, що аж ніяк не стимулює, а навпаки, паралізує національне
товаровиробництво.

Тому, виходячи з особливих умов перехідної економіки, на мій погляд,
некоректно однозначно трактувати поняття спекуляції і підприємництва як
ідентичні. В українській економіці зараз спекулятивні тенденції, що
поширюються, суперечать розгортанню справжнього підприємництва, зокрема,
у виробничій сфері, оскільки вони відволікають ресурсний потенціал у
товарообіг, минаючи виробничу стадію товарного відтворення. Імпортні
товари стають базою спекулятивного ажіотажу, а національні товари штучно
виштовхуються з власного ринку через відсутність належної реклами і
вільної конкуренції. Справу вирішують хабарництво і корумповані
структури, що нічого спільного не має з цивілізованим ринком і
ефективними ринковими відносинами.

Внаслідок правової неупорядкованості, грубих порушень нормальних
відтворювальних процесів величезні грошові ресурси перекочували до рук
корумпованих, спекулятивних і банківсько-фінансових структур, які
видають себе за «благодійних підприємців». Їх ідейні натхненники і
численне лобі настійно прищеплюють народу думку про те, що нарешті
з’явився могутній соціальний прошарок ділових людей. Варто лише
легалізувати тіньову економіку, продати її носіям за безцінь ще не
розпродане державне майно, включаючи землю, надра, підприємства,
інфраструктуру, як почнеться економічний розквіт. Такий оптимізм. м’яко
кажучи, не має під собою грунту.

Адже йдеться про досить своєрідний прошарок, в який входять також і
злочинні елементи, що здатні швидко привласнювати і накопичувати
грошовий капітал, але аж ніяк не за рахунок його вкладання в ефективний
господарський оборот -виробництво, масовий випуск товарів, насичення
ними внутрішнього ринку і потреб експорту. Навпаки, їм вигідніше тримати
власний ринок у дефіциті. І чим останній більший, тим більшою є їх
нажива і тим гіршим становище мільйонів рядових споживачів, тим меншу
кількість товарів і послуг вони можуть придбати на свої мізерні доходи
та заощадження. Тому не випадковими були ще за радянських часів факти
приховування товарів на складах, у транспортних системах, у магазинах, а
іноді навіть псування і пряме їх знищення.

Ця категорія людей, зрозуміло, нічого спільного не має із справжніми
підприємцями, які, будучи професіоналами, вміють робити бізнес на
здоровій економічній основі, розвивати товарне господарство і ринок на
конкурентоспроможних технологіях, чітко налагоджувати виробництво і збут
товарів, гнучко пристосовувати їх до мінливих ринкових запитів. До того
ж, при найсприятливішій кон’юнктурі і добре функціонуючому господарстві
з високою швидкістю оборотності підприємець міг одержувати до 30-40%
прибутку на вкладений (одноразовий) і оборотний капітал, при середньому
показнику в нашій промисловості всіх грошових нагромаджень близько 20% і
госпрозрахункового прибутку — не набагато більше 12-13%.

А спекулянт, вкладаючи гроші переважно в поточний оборот (на хабарі,
скуповування, перевезення і перепродаж дефіцитних товарів), обходячи
неймовірні в наших умовах труднощі і турботи, пов’язані із здійсненням
інвестицій, придбанням дефіцитних і дорогих технічних засобів, сировини,
матеріалів, енергоресурсів та ін., мав п’яти- і навіть десятиразову
наживу з небаченою швидкістю віддачі. Навіть в умовах величезного
ризику, загрози піти під суд запеклий ділок віддасть перевагу такому
високоприбутковому «ремеслу» і не стане змінювати його на порівняно
скромні бариші від клопітного виробничого підприємництва, яке вимагає
високих знань і вміння.

Збалансувати дефіцитний товарний ринок можна різними шляхами. Найбільш
правильний і надійний з них — економічно заінтересувати підприємців у
припливі сюди капіталів і насиченні ринків товарною масою за цінами,
доступними для найширшого кола споживачів. При цьому виробники,
відшкодовуючи повну вартість, прагнуть і далі нарощувати і здешевлювати
випуск товарів, збільшуючи масу прибутку за рахунок товарних обсягів і
залучення в ринкову місткість дедалі ширших кіл споживачів, включаючи і
тих, хто має найнижчі доходи. Вони завжди заінтересовані купувати те, що
треба, за низькими цінам. Інтереси виробників і споживачів у цьому
варіанті органічно поєднуються.

Але можна досягти ринкової збалансованості і прямо протилежним шляхом
штучного обмеження місткості ринку за рахунок зростання цін і відлучати
від споживання дедалі ширші кола населення. Низько і середньооплачувані
категорії працівників, пенсіонери і студенти виявляються неспроможними
купувати товари навіть найпершої необхідності. Вони потрапляють у
верстви зубожілого населення, що загрожує соціальними потрясіннями.

І якщо здійсниться задум збагатілої меншості оволодіти нерухомим майном,
то воно перекочує в торгово-спекулятивний оборот як найлегший засіб
наживи, що ні на йоту не збільшить приріст власної товарної маси на
національному споживчому ринку. Опора на такий соціальний прошарок та
його діяльність може призвести не до зростання, а навпаки, до
розтринькування національного багатства, включення його в орбіту
міжнародної спекуляції, що заведе нас у ще більшу безвихідь. На чудо
розраховувати не доводиться. Трудящих буде обібрано черговий раз і в
масовому масштабі. Їх зубожіння стане найближчою реальністю.

До якого ж ринку йти?

Здійснення намічених програм переходу до ринкової економіки вимагає
точного визначення — до якої категорії ринку ми повинні рухатися. Про
ринок взагалі можуть говорити тільки дилетанти. Дослідники не можуть
абстрагуватися від того очевидного факту, що товарне виробництво і ринок
існують тисячоліття — з моменту виникнення загального вартісного
еквівалента, тобто з появи на світ грошової одиниці. За цей величезний
період історії товарний ринок трансформувався від вихідного обміну «річ
на річ» до сучасного цивілізованого ринку.

Незважаючи на циклічно повторювані економічні злети і розквіти,
стагнації і занепади, провали і загибель колись квітучих держав,
очевидним є гігантський прогрес. Сам по собі первісний ринок з властивою
йому стихійною кон’юнктурою аж ніяк не рятував людей від голоду і
злиднів, суспільних катаклізмів і грабіжницьких війн за простір і
нагромаджені багатства. Так що ідеалізація такого ринку, ставлення до
нього як до панацеї виглядає щонайменше наївно.

Ми і тепер маємо своєрідний «дикий» і примітивний ринок, який
характеризується нібито «вільною» кон’юнктурою. Гріх скаржитися, начебто
наша країна не має ринку. При цьому саме спекулятивний ринок не тільки
деформує товарно-грошові відносини, але й відштовхує маси людей від
ринкової економіки, асоціюючись тільки з нестримним зростанням цін і
зубожінням народу. Такі уявлення підривають довіру до ефективної
трансформації. Дійсно, зростаючий спекулятивний бум при бездіяльності
влади, її невмінні чи небажанні економічними або правовими методами
врегулювати ситуацію, дає для цих поглядів серйозні підстави.

Кооперативний рух, який свого часу видавався його лідерами і
прихильниками як ледь не єдиний шлях урятування радянської економіки,
також після перевірки виявився замішаним у найбільш легкому бізнесі
скуповування і перепродажу державних товарних фондів (іноді з копійчаною
їх переробкою), тобто вилученні з кишень споживачів і держказни
нечуваних доходів. Як показує неупереджене вивчення, при величезному і
безперервно зростаючому грошовому обороті такі «кооператори», за
рідкісним винятком, не зуміли заповнити порожній ринок високоякісними і
дешевими товарами повсякденного попиту.

Ніким і нічим не захищені покупці найчастіше лише обурювалися
грабіжницькою дорожнечею, низькою якістю і непоказністю товарів, що
реалізувалися кооператорами на спустошених ними ж прилавках
держмагазинів, включаючи центральні універмаги Москви, Ленінграда, Києва
та інших великих міст. Обіцяна конкуренція кооператорів, боротьба їх за
споживача, яка мала привести до падіння рівня кооперативних цін, не
відбулася. Гострий товарний дефіцит і організовано підтримуваний
монополізм спонукали споживачів купувати все, що пропонувалося, за
цінами, які в багато разів перевищували, реальну вартість товарів.

У свою чергу, очевидним став розвал держторгівлі. Концентруючи в своїх
руках ринкові фонди товарів, що купувались через держзамовлення,
зарубіжний імпорт та інші джерела надходжень, держава в громіздкій
системі адміністративно-бюрократичного розподілу (поза
грошово-вартісними еквівалентами) розбазарювала і втрачала їх, списуючи
за безцінь; вибірково забезпечувала вузькі, своєрідні «престижні»
ринкові простори і сфери, тим самим вносячи в ринок дезорганізацію і
залишаючи широкі можливості для зловживань і непродуктивних розтрат
людської праці і коштів. І якщо раніше ця громіздка
розподільчо-торговельна система, позбавлена високорозвинутої
інфраструктури і технології, добре налагодженого зв’язку і чіткого
контролю, хоч якось трималася в межах певної дисципліни і порядку
жорсткою диктатурою, то з ринковою лібералізацією, в умовах загального
ослаблення влади, вона дедалі більшою мірою вливається в структури і
зв’язки підпільного бізнесу та хабарництва, направлення товарів у
спекулятивний оборот. Навіть повністю відшкодовуючи Державі виручку за
держцінами, торговельна мафія мала великі нетрудові доходи на їх різниці
з рівнем спекулятивних цін.

Треба вміти так розкласти і розвалити сфери обігу, щоб Держава, яка
щороку закуповувала у власних виробників величезну кількість
сільськогосподарських продуктів і сировини (наприклад, у 1989 р. близько
15 млн.т м’яса у забійній вазі, понад 78 млн. т Молока і
молокопродуктів, 56 млрд. шт. яєць, великі партії зерна, «технічних
культур, картоплі, овочів, фруктів, винограду та ін.), при Додатковому
зростанні імпорту продовольства з-за кордону, залишилася в дефіциті з
бурхливо зростаючими цінами не тільки на продукти харчування, а й на всі
споживчі товари.

Розрахунки свідчать, що обсяги щорічних закупівель сільгосппродуктів в
умовах вчасної та якісної їх переробки. виключення втрат і розкрадання є
цілком достатніми для функціонування бездефіцитного продовольчого ринку.
А фактично. навіть у рекордному за врожайністю зернових культур (240
млн. т) 1990 р. і дальшому нарощуванні імпорту продовольства, в тому
числі і зерна, дефіцит продовольчого ринку в колишньому СРСР загострився
до крайньої межі. Народ залякували голодом, що насувається. Пояснити це
можна тільки паралічем державної влади, прямим пограбуванням товарних
фондів держави та елементарною економічною некомпетентністю. В
економічному житті суспільства в ті часи дедалі більше почали правити
бал саботажники, мафіозі, спекулянти та інші протиправні елементи, що
діяли за принципом -«чим гірше, тим краще», але аж ніяк не
висококомпетентна влада народу, яка б твердо і послідовно захищала його
інтереси. Значна частина державних товарних ресурсів зникала за кордон
за демпінговими цінами, оголюючи і без того порожній внутрішній ринок.

Держава виявилася нездатною управляти складним товарно-грошовим
кругооборотом — закупівлями і збутом, зберіганням, транспортуванням,
переробкою і пакуванням товарів, безперебійним насиченням ними
споживчого ринку. Політика повороту економіки до ринку пов’язана з
процесами роздержавлення і переходу до його ефективного регулювання, як
це робиться в усьому цивілізованому світі. Ті, хто прагне без вагань
заплямувати саме поняття «регульованості», явно мають на меті непорядні
цілі захисту ринкового хаосу та ненажерливих інтересів його носіїв.

;4?1/4B|G LAPEYoooooooonoaaaaaaaaaaaaaaaa

Yf¬h?~??AbIIOue*ooooooooooooooooooo

регулює, а в тому, щоб діючі ціни стимулювали забезпечення споживчого
попиту. За допомогою процентної політики регулюються ринки капіталів, не
кажучи вже про систему жорсткої податкової, митної і тарифної політики.
Нерідкісними є і прямі законодавчі чи урядові заборони на експорт-імпорт
тих чи інших товарів, рух ресурсів праці і капіталів. Все це нічого
спільного не має з ринковою стихією, до якої нас закликають новоявлені
«архіринковики», готові пустити в купівлю-продаж під стук аукціонного
молотка все і вся, не виключаючи честі, совісті і людської гідності.
Шарахання з однієї крайності в іншу, як відомо, ні до чого путнього не
приводить.

Від теорії до реалізації ринкових програм

В кінцевому підсумку вся творча діяльність людини — наукова думка,
технологія, організація і управління — спрямована на створення і рух
безперервно зростаючих потоків і зміну структури товарних мас та послуг,
їх купівлі-продажу в процесі соціально-економічного відтворення і
кругообороту згідно з прагненням до рівноваги дуже мінливих ринкового
попиту і пропозиції. Класична теорія ринку і механізмів діяння його
законів загальновідомі. Ця теорія розвивається під дією нових наукових
відкриттів, нових технологічних рішень і розробок стратегічних
концепцій, викликом часу сьогоднішнього і доступного для оглядового
майбутнього.

Треба глибоко усвідомити, що товарно-грошові відносини в умовах, коли
ринок охоплює багато мільйонів послідовно зростаючої чисельності товарів
і послуг, виробничих і валютно-фінансових ресурсів (включаючи цінні
папери), формування Потужних регіональних і міжрегіональних ринків з
гострою Конкурентною боротьбою виробників, з тенденцією до утворення
загальносвітового ринку, не мають нічого спільного з ринковими
відносинами навіть недалекого минулого. Товарно-грошова система тепер є
особливо динамічною. І це необхідно враховувати при розробці і
здійсненні економічної реформи.

Процеси трансформації форм і змісту ринкових відносин, теорія вартості і
грошей, цін і кредитів, ринків цінних паперів і капіталів, сучасного
маркетингу тощо досліджуються вченими досить фундаментально. Відомими є
і об’єктивні закономірності функціонування ринків різних рівнів і різних
ступенів розвитку, механізми руху органічно зв’язаних між собою грошових
і товарних мас, коливань попиту і пропозиції, змін рівнів ринкових цін,
вартісної та грошової еквівалентності. І коли перехід, а точніше
-повернення нашої економіки від вольової системи розподілу і обміну до
системи звичайних ринкових відносин видається за щось принципово нове,
то це викликає щонайменше подив. Та й самі «ринкові програми» виглядають
з цієї точки зору невиправдано претензійне, начебто знання про ринок
починаються з цих програм. начебто і не було багатовікового досвіду
розвитку ринкового господарства і ринку, багатющого нинішнього досвіду
Їх регулювання, фундаментальної науки про ринок, теорії ринкових
відносин.

Амбіційне зневажання нагромаджених знань, від кого б воно не походило,
включаючи і високотитулованих учених — авторів деяких ринкових програм,
не дає можливості забезпечити справді науковий підхід до здійснення
створювальних механізмів економічної реформи на ринкових принципах. Вже
сама спроба ввести ринок за допомогою декрету говорить про багато що.
Структурне і якісне оновлення виробничого потенціалу діючого товарного
господарства, переведення його на підприємницькі рейки, розвиток, поряд
з великим, середнього і дрібного бізнесу, формування необхідної ринкової
інфраструктури, зміцнення валютного курсу і організація системи ринків у
моделі їх оптимального функціонування, співвідношення в обігу маси
товарів і грошей вимагають не тільки фундаментальних знань і наукових
розробок, але й ефективних проектних рішень, великих інвестицій і часу.

Одними гаслами і деклараціями перебудувати складну економічну систему,
та ще й в рекордно стислі строки, не вдасться. В умовах загальної
нестабільності прагнення до радикалізму, якнайшвидшого виходу з «глухого
кута» є природними. Суб’єктивно можна зрозуміти авторів будь-якого
проекту переходу до ринку. Але немає зовсім ніяких підстав видавати
бажане за дійсність. Тільки тверезий, всебічно зважений розрахунок може
дати правильну відповідь на запитання, в які строки, якими методами і
шляхами можна створити конкурентоспроможне ринкове господарство і
цивілізований ринок.

Якщо говорити про спекулятивний ринок, то, як уже зазначалося, він без
всіляких програм розвивається бурхливими темпами, приводячи економіку до
занепаду, а споживачів, крім самих спекулянтів, до зубожіння. Щодо
високорозвинутої ринкової економіки, то для неї є характерними такі
основні ознаки: по-перше, свобода підприємницької діяльності і ринкове
виробництво, здатне конкурувати не тільки на внутрішньому, а й на
зовнішніх ринках; по-друге, стабільний курс грошової одиниці, її
конвертованість на міжнародному валютному ринку; по-третє, повноцінна
ринкова інфраструктура з усіма її складними атрибутами (банки, біржі,
сучасні системи транспорту і зв’язку, зберігання, пакування, реклама,
високоорганізована торгівля товарами й послугами і т. д.), які
керувалися б за допомогою сучасних інформаційних швидкодіючих
комп’ютерних систем; по-четверте, потужний інтелектуальний і
науково-технічний потенціал, сприйнятливість господарства до наукових
відкриттів і технологічних досягнень.

Інакше кажучи, високорозвинутий ринок вимагає, з одного боку, наявності
маси конкуруючих товарів, що надходили б не тільки від багатьох
національних товаровиробників, але й від зовнішніх конкурентів, які
шукають ринки на основі чесної і здорової конкуренції, а з другого, —
наявності у споживачів конвертованої грошової маси, яка формувала б
більшу місткість ринку, привабливу для світового бізнесу. Здійсненням
короткострокових, економічно необгрунтованих програм декларативного типу
такого рівня розвитку ринкової економіки не досягти. Це не більш як
черговий обман народу. Не випадково автори російської «Програми 500
днів», не встигши запустити її в дію, почали пошук винуватців, які,
начебто, заважали їм реалізувати задумане. Хороша міна при поганій грі
видає з головою їх справжні суто політичні цілі. Розраховувати на успіх
програми, яка не веде до реального приросту товарної продукції і
доходів, поліпшення економічної ситуації і підвищення рівня життя
населення, важко.

Процеси господарського і ринкового руйнування за закликом партійного
гімну — «до основанья, а затем…» з економічної кризи країну не
виведуть. Тільки послідовна трансформація господарства Шляхом його
модернізації і перебудови, включення в систему вільної конкуренції,
нарощування за рахунок ініціативи та інтересу Підприємців і робітників
нових виробництв може привести до Швидкого економічного пожвавлення і
прогресивних зрушень. Справжні інтереси народу пролягають у площині
творчої діяльності і наполегливої праці, розвитку великих і створення
мережі нових дрібних і середніх підприємств, конкуренції на рівних
різних форм і систем господарства, як це склалось у світовій практиці
функціонування великого, середнього і дрібного бізнесу, здатних
заповнювати пори мінливого ринкового попиту. Треба бути бережливим і
ощадливим щодо діючого виробничого і науково-технічного потенціалу —
речової основи стартових рубежів виходу з кризи.

Розрахунки на виняткову роль кредитної і матеріальної допомоги ззовні,
якою б значною вона не була, ілюзорні. Без могутнього внутрішнього
імпульсу, швидких темпів розвитку. радикального оновлення і структурної
перебудови власного господарства забезпечити бездефіцитний внутрішній
ринок і одночасно налагодити широкі світогосподарські зв’язки неможливо.
Відомо, що кредити вимагають повернення з прибутком. Потрібен потужний
економічний базис їх вчасного включення в ефективний господарський обіг
з швидкою віддачею. Без цього велика кредитна заборгованість, потрапивши
у відстрочку, перетворюється за рахунок підвищення процентів у
своєрідний наростаючий сніговий клубок боргів. Суспільство потрапляє в
боргову кабалу, яка ускладнює соціально-економічне життя не тільки
нинішніх, але й майбутніх поколінь. Про це говорить гіркий досвід
багатьох країн, що розвиваються, які стали вічними боржниками. Борги
примушують їх йти на нееквівалентні експортно-імпортні угоди, розпродаж
за безцінь своїх природних і трудових ресурсів.

Використовувати іноземні кредити лише під закупівлю продовольства і
товарів широкого вжитку — прямий шлях до закабалення. Значно вигідніше
більшу частину іноземних кредитів брати під закупівлю нових технологій,
інвестицій для оновлення діючих і створення нових дефіцитних товарних
виробництв, організації спільних з іноземним капіталом підприємств.
Масовий випуск на якісно новій базі конкурентоспроможних товарів
дозволяє забезпечити надійну окупність і вчасне повернення кредитів.
Використовувана таким чином «допомога» може бути вагомим доповненням до
внутрішніх нагромаджень та інвестицій у розвиток ринкового господарства
та його інфраструктури.

Розвиток широких світогосподарських зв’язків вимагає, по-перше, високої
кваліфікації підприємців та управлінців усіх рангів, знання ними
основоположного принципу еквівалентного обміну, кон’юнктури світових
ринків, вміння її прогнозування; по-друге, високої торговельної культури
і знання зовнішньоекономічного законодавства; по-третє, знання про
коливання валютних курсів і фактори, які їх визначають. Без цього
неможливі взаємовигідні економічні зв’язки. Чимало наших підприємств,
кооперативів і особливо посередницьких організацій, не знаючи цінової
кон’юнктури, викидають на зарубіжні ринки великі партії сировини і
товарів за вкрай низькими («бросовими») цінами, а купують товари
ширвжитку за повною їх вартістю. Внаслідок явно нееквівалентного обміну
заподіюється величезна шкода економіці країни, та й своїм трудовим
колективам. Наживаються лише ті, хто здійснює подібні операції,
одержуючи від своїх «компаньйонів» хабарі. Але ж так можна розпродати
національне багатство, не зробивши нічого для власного економічного
розвитку і підвищення добробуту народу.

Аналіз «Основних напрямів…» і програм переходу до ринкової економіки
Російської Федерації, України та інших республік свідчить, що,
незважаючи на відмінності, в них є і багато спільного. Так що
відгороджувати їх одну від одної «китайською стіною» немає серйозних
підстав. Коли у величезному дефіциті були товари і лавиноподібне
наростала маса знецінених грошей, то, природно, що, в першу чергу, треба
було проводити валютно-фінансову і цінову стабілізацію. Проте владні
структури і політичні сили архіреформаторського спрямування штучно
затягнули цей процес, бо він приносив їм власну наживу нібито з
«повітря», а насправді за рахунок подальшого пограбування зубожілої
більшості населення, економічного розвалу країни, привласнення
нагромаджень громадян і держави, включаючи «прихватизацію» штучно
знеціненого його майна. Початкові етапи масового розкрадання,
розтринькування, спекулятивного перепродажу за кордон державних
сировинних і товарних ресурсів (включаючи реекспорт нафти і газу), з
захопленням у власні кишені доходів тими, хто повинен був Поповнювати
державний бюджет і ефективно використовувати його Для ринкових
трансформацій і державотворення, вирішення гострих Соціальних проблем
перехідного періоду, на жаль, доповнилися черговими акціями
господарського розвалу і ще більшого погіршення соціального становища
основної маси населення.

Під виглядом формування ринку цінних паперів і створення приватних
власників майна розпочався новий етап безпрецендентного обдурювання
своїх же громадян шляхом випуску різноманітних сурогатів «цінних
паперів», які не мають будь-якої вартісної основи — пусті папірці, не
гарантовані не тільки реальною вартістю активів, але й елементарним
банківським зобов’язанням. У продажу з’явилися «цінні» папери різного
роду шахраїв, злодіїв і пройдисвітів. Засоби масової інформації
розгортали шалену пропаганду і рекламування грабіжницьких трастів і так
званих «довірчих товариств» під виглядом високоприбуткових комерційних
банків і фінансових груп, які платять «небувало високі стабільні
дивіденди», що сягають за сотні відсотків річних. Довірливі і обдурені
люди позбулися своїх останніх коштів, поповнивши соціальний прошарок
злидарів. А державна влада, яка мала б захищати їх інтереси, навпаки,
всіляко потурала цим злочинним неподобствам, підштовхувала рекламодавців
та й самих злодіїв до активних протиправних дій. Тим самим влада ніби
демонструвала перед усім світом свою прихильність «ідеалам» хибно
сприйнятої демократії і ринкової лібералізації, які в спотвореному
розумінні теж руйнують нашу економіку.

Ставши на вірний шлях подолання гіперстагфляції, українська держава, її
банківсько-фінансові структури припустили другу крайність у вирішенні
проблеми товарних дефіцитів на внутрішньому ринку, замінивши їх гострою
дефіцитністю грошей, що не поліпшило загальноекономічну ситуацію.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *