.

Підприємництво і підприємство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
1 4230
Скачать документ

Реферат на тему:

Підприємництво і підприємство

Соціально-економічна

характеристика підприємництва

Вивчення сутності підприємницького феномена і змісту підприємницької
діяльності вже кілька століть перебуває у центрі уваги економічної і
соціологічної науки. Воно має не тільки тривалу, але й неоднозначну
історію.

Трактування

понять «під-

приємець» і «підприємництво»

В умовах здійснення радикальних економічних реформ в Україні інтерес до
історичної долі підприємництва, виявлення його ролі у новаторському
економічному розвитку набуває не тільки академічного, а й практичного
характеру. На жаль, актуальні функціонально-економічні,
соціально-психологічні, соціокультурні аспекти підприємницької
діяльності залишились поза марксистською теорією, що тривалий час
панувала в нашій країні в усіх галузях знань, включаючи радянську
економіку. Парадоксально, але факт: жоден з тодішніх енциклопедичних і
спеціальних словників не містив навіть тлумачення понять «підприємець» і
«підприємництво». Більшість з них обмежується згадкою про
«підприємницький дохід» як частину прибутку, що залишається у
розпорядженні промислового капіталіста після сплати процентів на взятий
у позичку капітал. Незначну допомогу у визначенні етимології і семантики
даних термінів надають і тлумачні словники російської та української
мов. Як правило, підприємець у них трактується як капіталіст — власник
промислового, торговельного або іншого підприємства, ділок, вдалий
організатор вигідних угод. Підприємництво ж визначається як діяльність
підприємця, схильність до укладання вигідних угод, афер. Зрозуміло, що
такі підходи до розуміння й розкриття змісту підприємницької функції не
сприяли виявленню важливих управлінських, поведінкових та інших аспектів
цього роду діяльності як фактора економічного розвитку і самореалізації
індивіда. Більше того, соціалістична ідеологія активно сприяла
встановленню негативних стереотипів стосовно підприємництва у масовій
свідомості і громадській думці. У сучасних тлумачних словниках
англійської мови «підприємець» розшифровується як «особа, що виступає як
організатор і керуючий діловим підприємством і бере ризик на себе».

Злам у позитивний бік історії підприємництва, на думку багатьох вчених,
настав у 1912 р., коли світ побачила книга видатного
австро-американського економіста і соціолога Йозефа А. Шумпетера
(1883—1950) «Теорія економічного розвитку». У ній вчений продовжив
традиції М. Вебера щодо вивчення людського фактора капіталізму, поставив
фігуру підприємця у центр своєї теорії економічного розвитку, ввів його
у сферу виробництва і технології. Й. Шумпетер розглядав підприємницьку
діяльність як особливу функцію у соціально-економічному процесі. Він
ототожнював її з функцією економічного лідерства і новаторства.
Квінтесенцію підприємницької діяльності він вбачав у здійсненні п’яти
типів «нових комбінацій» (термін Шумпетера):

1) виробництво нових благ або покращання якості існуючих;

2) впровадження нових способів виробництва або комерційного використання
існуючих товарів;

3) відкриття та засвоєння нових ринків збуту;

4) засвоєння нових джерел одержання сировинних матеріалів;

5) здійснення реорганізації у галузі і створення промислових організацій
нового типу (монополій).

Шумпетерський підприємець належить до особливого типу «економічної
людини». Він принципово відрізняється від «просто господаря» поведінкою
і мотивами господарської діяльності, інтелектом і кругозором,
інтуїтивним чуттям й вольовими якостями. Як образно писав Шумпетер,
підприємець «будує дорогу», «йде проти течії», а просто господар «йде
готовою дорогою», «пливе за течією». Просто господар у своїй діяльності
обирає вигідний зі звичних, випробуваних на практиці варіантів, а
підприємець — кращий з можливих варіантів. Це потребує новаторства.
Мотивація підприємницької діяльності варіюється ним від «задоволення
потреби шляхом придбання» до бажання «заснувати свою власну імперію».

Й. Шумпетер не ототожнював право власності на засоби виробництва з
суттєвою ознакою підприємця. На його думку, «підприємці самі собою не
утворюють соціального класу». Буржуазний клас абсорбує їх разом з
родиною і близькими. Однак останні через одне-два покоління відсіваються
у разі розриву з активним ставленням до справи. Такою є доля спадкоємців
підприємця, якщо вони змогли від нього успадкувати лише здобич, але не
«мисливську» хватку.

Шумпетерська модель підприємця була значно доповнена, збагачена у працях
представників неоавстрійської школи Ф. Хаєка та І. Кірцнера, які
розглядали підприємця як ключовий елемент у ринковому процесі. Вони
особливо підкреслювали важливість і необхідність своєчасного та
адекватного реагування підприємця на коливання попиту та пропозиції,
ринкової кон’юнктури за умов конкуренції. Тут підприємницький дух
шумпетерського трактування переплітається з менеджеризмом.

У світлі змін, що відбуваються у західній економіці, підприємець далеко
не завжди є власником підприємства. Більшість людей на підставі
поверхневих суджень схильна вважати підприємця інвестором, тобто
капіталістом, що вкладає свій капітал у підприємство (фірму), тим самим
забезпечуючи його діяльність. Однак такий погляд не зовсім правомірний.
Адже можна уявити собі, що підприємець заснував і очолив підприємство за
допомогою запозичених (взятих у позичку) коштів, тобто капіталу,
нагромадженого іншими. Вирішальним для підприємця є не те, що він має
власний або чужий капітал, а те, як він цим капіталом розпоряджається.

Поряд з підприємцями-власниками є чимало й тих, хто права власності на
підприємство не має. Нині їх називають менеджерами, діяльність яких не
залежить від власності. Їх функція — підприємництво у повному смислі
цього слова, тобто створення економічного розвитку. Іноді спроба
усвідомлення місця підприємця пов’язується з наданням ним робочих місць
для найманих працівників. На цьому підґрунті його однозначно сприймають
як роботодавця. Але й цей підхід не відображає специфічної місії
підприємця. Наприклад, лікарі, адвокати, вчені теж користуються
послугами допоміжного персоналу і відповідно їх можна вважати
роботодавцями, але не можна вважати підприємцями.

Того, хто за допомогою все новіших і новіших комбінацій факторів
виробництва, їх властивостей здійснює реалізацію нововведень і тим самим
забезпечує економічне зростання, Шумпетер назвав творчим підприємцем. Це
— одне з найвідоміших і найточніших визначень сутності підприємництва
(хоча воно і не є вичерпним). Загальновизнано, що підприємець вносить до
організації і функціонування підприємства набагато більший внесок, ніж
капітал, що інвестується власником. Перш за все внесок підприємця нового
типу — це управлінські ноу-хау, готовність до прийняття ризикованих
рішень і фінансової відповідальності за їх наслідки.

Важко знайти іншу таку ж складну сферу діяльності, як підприємництво. У
ринковому господарстві воно реалізується на перетині економіки,
політики, техніки, юриспруденції, психології, етики тощо. Щоб
забезпечити оптимальне поєднання факторів виробництва, підприємець
повинен стежити за коливанням кон’юнктури ринку, приймати рішення в
умовах нестачі інформації, отже, постійно ризикувати. Підприємництво
завжди пов’язано з ризиком. Статистика банкрутств у розвинутих країнах
показує, що тут наявна не тільки «гола теорія», але й «поширена» досить
хвороблива практика.

Роль та якості

підприємця

У чому ж полягає роль підприємця? На перший погляд, визначити це просто,
але однозначної відповіді немає. Вона залежить ще й від того, в умовах
якої суспільно-політичної системи цінностей він покликаний виконувати
відведену йому роль. Підприємцю, природно, доводиться нести
відповідальність перед власною совістю за свою поведінку. Разом з тим
він відчуває на собі вплив і навіть залежність від системи цінностей, в
рамках якої йому потрібно працювати.

Проте є ціла низка критеріїв, що у будь-якому вільному суспільстві
визначають роль і місце підприємця. Основним орієнтиром підприємницької
діяльності в умовах ринкового господарства залишається рентабельність
самостійного підприємства. Щоб вирішити це завдання, підприємець повинен
досягти певного рівня прибутку. Одержаний коректним способом, він є
показником успішної підприємницької діяльності.

Часто стверджують, що найважливішим мотивом підприємництва є одержання
максимального прибутку. На практиці все виглядає інакше. Зрозуміло, без
прибутку обійтися важко. Але не він є головним та єдиним спонукальним
мотивом підприємця. На думку багатьох авторів, такими мотивами слід
вважати: зацікавлений творчий підхід, прагнення до зайняття міцних
позицій на ринку, а також громадське визнання. Підприємця, що мислить
творчо, цікавить не миттєва максимізація прибутку, а «максимізація
ситуації в цілому», де прибуток є тільки одним з компонентів. Взагалі
можна сказати, що підприємницька етика передбачає вірне співвідношення
прибутку і загального блага у найширшому значенні цього слова. Через
раціональність економічної діяльності прибуткове підприємство
виявляється передумовою всезагального блага у суспільстві.

Характерні якості підприємливої людини — це здатність і готовність:
виявити ініціативу, приймати рішення, йти на ризик, розуміти ринок та
його розвиток, прагнути до нововведень, керувати людьми. Передбачається
здатність і готовність до соціально лояльного спілкування з іншими
людьми: співробітниками, клієнтами, постачальниками і конкурентами,
виробничими радами і профспілками та ін. Детальнішу характеристику
підприємницьких здібностей дав, за визнанням ділового світу, геній
японського менеджменту Коносуке Мацусіта, який сформулював сім цінностей
підприємця, або сім головних принципів управління бізнесом: не хитруй,
будь чесним; будь господарем на своєму місці; не живи вчорашнім днем,
постійно вдосконалюй свої знання; стався з повагою й розумінням до
оточуючих; весь час пам’ятай про зовнішній світ, пристосовуйся до
законів його розвитку; з вдячністю стався до того, що маєш і одержуєш, —
ми все беремо у суспільства в борг; не втомлюйся запитувати: на кого ти
працюєш? Відповідь тільки одна: на суспільство. Мацусіта вважав: має
бути щось таке (ідея, мрія, курс), що об’єднувало б колектив, зусилля
кожного в одному спільному напрямі.

Підприємництво: сутність та його суб’єкти

Підприємництво — це ініціативна, самостійна діяльність осіб або
підприємства, спрямована на отримання прибутку, здійснювана на свій
страх і ризик і під особисту майнову відповідальність. Підприємництво
допускається в будь-якій галузі господарської діяльності, не забороненій
законом: промисловості, сільському господарстві, торгівлі, побутовому
обслуговуванні, видавничій, банківській і консультаційній діяльності, в
сфері операцій з цінними паперами тощо. Основними сферами
підприємницької діяльності є: виробництво (продукції, послуг), торгівля
і комерційне посередництво. Отже, підприємництво — це організація
корисної виробничої діяльності, спрямованої на виробництво товарів або
надання послуг.

Усі численні види підприємницької діяльності, що властиві сучасній
економіці, можна згрупувати таким чином: виробничий, комерційний,
фінансовий, посередницький, страховий.

Основу підприємницької діяльності складає та або інша форма власності:
приватна, акціонерна, державна, кооперативна. Суб’єктами підприємницької
діяльності виступають фізичні особи (власники), фірми, державні
інститути. Підприємець (власник) бере на себе ініціативу об’єднання
ресурсів землі, праці і капіталу в єдиний процес виробництва товару або
послуги, який обіцяє бути прибутковою справою. Він виконує важке
завдання прийняття основних рішень у процесі здійснення підприємництва.
Підприємець реалізовує свій діловий інтерес (отримання прибутку) через
новаторство, прагнучи вводити в справу на комерційній основі нові
виробничі технології, нові форми організації бізнесу, нові товари. Крім
того, його діловий інтерес реалізовується через ризик, причому
підприємець ризикує не тільки своїм часом, працею і діловою репутацією,
але й вкладеними коштами.

Наймані працівники-менеджери свій діловий інтерес (отримання доходів)
реалізовують через виконання посадових обов’язків у підприємницькій
фірмі на контрактній основі. Укладаючи договір, вони роблять свій вибір,
йдуть на економічний ризик, несуть взаємну відповідальність за порушення
умов угоди. До речі, й інші наймані працівники згодом самі можуть стати
власниками шляхом придбання акцій даної фірми або відкриття своєї
справи.

Державні структури є рівноправними партнерами інших учасників ділових
відносин, якщо вони безпосередньо виходять на ринок з діловими
пропозиціями: надання урядових замовлень підприємствам, визначення цін,
складу і обсягу пільг при виконанні спеціальних робіт. Держава може і
сама створювати підприємства. Але в основі ділового інтересу держави, на
відміну від ділових інтересів інших суб’єктів, завжди лежить здійснення
пріоритетних загальнодержавних науково-технічних і науково-виробничих
програм.

Форми

підприємництва

Підприємництвом можуть займатися окремі громадяни, колектив людей
(підприємство), держава. Можна виокремити три основні форми
підприємництва: індивідуальне, колективне, державне.

Індивідуальне підприємництво спрямоване на отримання особистого доходу
або прибутку. Індивідуальний підприємець працює від свого імені і на
свій страх і ризик. Він несе повну і необмежену відповідальність за
результати своєї діяльності всім своїм майном, а в критичних ситуаціях
воно може бути навіть втрачено. Індивідуальний підприємець має право
створювати підприємства; самостійно визначати профіль своєї діяльності і
виробничу програму; придбавати майно або майнові права, використовувати
майно інших осіб за договором оренди; наймати або звільняти працівників;
отримувати кредит і відкривати рахунок в банку; самостійно розподіляти
прибуток від підприємницької діяльності, що залишився після сплати
податків; здійснювати операції з валютою. Індивідуальний підприємець
одноосібно ухвалює всі рішення з виробничо-господарської діяльності.
Перевагами індивідуального підприємництва є мінімальний контроль з боку
держави (це дозволяє самостійно розподіляти дохід), мобільність дій (це
дає можливість змінювати види діяльності залежно від кон’юнктури ринку),
прийнятні податкові умови (індивідуальний підприємець платить податок з
доходу).

У колективному підприємництві господарські операції здійснюються
колективним суб’єктом. Для цього утворюється підприємство (товариство).

Товариства можуть бути юридичними і неюридичними особами. Основними
ознаками, що роблять підприємство юридичною особою, є: становлення і
реєстрація згідно із законом; наявність організаційної єдності;
володіння необхідним майном; самостійна майнова відповідальність; виступ
від власного імені в господарському обороті; власний розрахунковий
рахунок у банку. Отже, як юридична особа підприємство є носієм властивих
тільки йому майнових прав і обов’язків, виступає від свого імені та
існує незалежно від осіб, що входять до його складу.

Підприємницька діяльність у будь-якій сфері регулюється державою через
механізм фінансової системи (податки, кредити, страхування тощо). У той
же час вона спирається на правову базу незалежно від видів
підприємницької діяльності і форм власності. За сучасних умов
підприємницька діяльність — це засіб не тільки одержання прибутку,
заробітку, але й самовиразу. Звідси — величезне прагнення багатьох людей
розпочати свою справу. Функціонування сучасного підприємництва неможливе
без сприятливого соціально-економічного клімату, який формується
внаслідок цілеспрямованих зусиль держави. Він характеризується:
стабільністю державної економічної і соціальної політики, спрямованої на
підтримку підприємництва; пільговим податковим режимом, який сприяє
припливу в підприємницьку сферу фінансових коштів; розвитком
інфраструктури підприємництва (інноваційних центрів, спеціальних фірм,
що надають допомогу підприємцям-початківцям, консультаційних центрів з
питань управління, маркетингу, реклами; курсів і шкіл підготовки
підприємців); створенням ефективної системи захисту інтелектуальної
власності, формуванням позитивного ставлення суспільства до
підприємницької діяльності. За сприятливого соціально-економічного
клімату, що підтримується державою, підприємець не розглядає як
першочергове завдання миттєве збільшення прибутку, а намічає шлях до
майбутніх структурних зрушень і подальшого розширення виробництва.

Державне підприємництво пов’язано з існуванням у кожній країні
державного сектора. Його утворюють підприємства, що перебувають або
повністю у власності держави, або під його контролем завдяки володінню
контрольним пакетом акцій. У різних країнах частка цього сектора різна
(від 3—4 % у США до 15—17 % ВНП у Західній Європі). Різняться й об’єкти,
що перебувають у державному секторі. Тут багато що залежить від
історичних особливостей кожної конкретної країни. Але загалом можна
зазначити, що, як правило, в державному секторі зосереджуються
підприємства, що з якихось причин нераціонально використовувати в рамках
приватнопідприємницької діяльності; або коли йдеться про створення
принципово нових галузей, що вимагають великих капіталовкладень і мають
більш-менш віддалену перспективу прибутковості, тощо. Державний сектор
має тенденцію до розширення і в умовах погіршення економічної ситуації:
держава ніби бере на себе проблему виведення економіки з кризи,
збереження науково-технічного потенціалу, технічного і технологічного
переозброєння галузей народного господарства, оскільки в цьому
об’єктивно заінтересовані всі верстви населення. І навпаки, за
сприятливої економічної кон’юнктури державний сектор характеризується
тенденцією до зменшення: держава ніби звільняється від зайвого
навантаження з розвитку виробництва, спираючись більшою мірою на
приватну ініціативу, зосереджуючись на розв’язанні соціальних завдань,
кошти для чого черпає з податків, які збільшуються внаслідок сприятливої
економічної ситуації. Наявність державного сектора в національному
господарстві нарівні з державним регулюванням дозволяє називати сучасну
ринкову економіку змішаною. Світовий досвід свідчить, що вирішальну роль
в економіці відіграє не характер власності, а умови її реального
функціонування. Різноманіття форм підприємницької діяльності в
національному господарстві сприяє підвищенню його ефективності.

Підприємство як основна структурна

одиниця підприємницької діяльності

j

l

oeR

T

Z

E

I

M

.ганізаційна форма підприємства; економічна форма підприємства; тип
підприємства.

Організаційна форма підприємства — це спосіб взаємозв’язку окремих
елементів продуктивних сил (факторів виробництва). З цієї точки зору
підприємства можуть виступати як заводи, фабрики, комбінати, трести і
т. п. Економічна форма підприємства являє собою господарські або
економічні зв’язки і має такі конкретні форми, як бюджетне, орендне,
кооперативне, акціонерне тощо. Різноманіття економічних та
організаційних форм підприємства розвивається у межах історично
визначених відносин власності, що характеризують тип підприємств:
приватні (недержавні), до яких часто відносять і колективні
(кооперативні), державні, змішані.

Підприємство на Заході зазвичай знане як фірма. У сучасній економічній
теорії фірма — це, з одного боку, організація, що перетворює вихідні
ресурси на кінцевий продукт, а з іншого — юридично самостійна форма
існування бізнесу, відповідним чином зареєстрована підприємницька
одиниця, що має комерційну самостійність. Нею може бути як велика
корпорація, так і невелика компанія.

Роль і місце

фірми в сучасній

економіці

Сучасна фірма може включати одне або кілька підприємств, що функціонують
у будь-яких сферах народного господарства. У результатах економічної
діяльності фірм відтворюються всі проблеми економіки.

Фірма, перетворюючи вихідні ресурси на кінцевий продукт, постійно
здійснює обміни таких основних видів діяльності, що характеризують її
взаємозв’язки у ринковому господарстві:

обмін грошей на товари і послуги постачальників;

обмін товарів і послуг на гроші споживачів;

обмін грошей, що виплачуються пізніше, на гроші, отримані зараз від
інвесторів та орендодавців;

обмін грошей, що виплачуються зараз, на гроші, що будуть отримані
пізніше від боржників;

обмін грошей на товари і послуги (наприклад, на воду, прибирання сміття,
охорону) тощо.

Фірма займає найважливіше місце в інституціональній структурі ринкової
економіки. Остання включає такі інститути, як ринок і фірму. Фірма
потребує об’єктивного контролю з боку ринку. Але і ринок потребує фірм,
оскільки тільки організація виробництва у вигляді фірм може дати
необхідний результат для розвитку ринкової економіки. Функціонування
ринку і фірми є співіснуванням в єдиній ринковій економіці двох типів
відносин: традиційно ринкових і альтернативних, внутрішньофірменних
відносин, які Р. Коуз трактує як відносини свідомого регулювання
виробництва, координації, для ефективності яких важливе значення мають
неринкові методи і форми (накази, особиста довіра, корпоративні правила,
традиції, моральні чинники). Причому розвиток цих неринкових відносин
Р. Коуз виводить із законів ринкової економіки: співвідношення ринкових
і неринкових зв’язків визначається рухом (скороченням або збільшенням)
ринкових транзакційних витрат.

Поведінка фірм (підприємств) на ринку має велике значення для інших груп
суб’єктів: домашніх господарств, держави, зарубіжних партнерів і
конкурентів. Вивчення поведінки фірм є необхідною умовою розробки
економічними агентами адекватних рішень як на мікро-, так і макрорівні.

Сучасні фірми — це складний багатогалузевий комплекс промислових,
торговельних і фінансових підприємств національного і міжнародного
рівнів. Головне в нинішній фірмі — її кадрова компонента: підприємці,
менеджери, вчені, інженери, робітники з їх майстерністю,
професіоналізмом, компетентністю, інноваційним потенціалом, конкурентною
енергією, управлінськими новаціями, що спирається на конкретну
матеріально-технічну базу і реальну величину функціонуючого капіталу.
Процвітання фірми, її популярність — похідні від таланту і праці її
колективу.

Фірма, в свою чергу, впливає на долі своїх співробітників, взагалі життя
багатьох людей різних країн. Фірми насичують ринок високоякісною
продукцією. На сильні фірми спирається державна політика
макроекономічної стабілізації.

У сучасному світі в легальній економіці нараховується близько 50 млн
фірм — різноманітних підприємницьких структур, 99 % яких належать до
малого і середнього бізнесу. Вони надто нерівномірно розподіляються по
континентах і країнах. Понад 20 млн фірм функціонує в США, близько 16
млн — у країнах ЄС, понад 7 млн — в Японії, 5 млн фірм припадає на
європейські країни, що не входять до ЄС. Звичайно, фірма до фірми не
приходиться: 20 млн найдрібніших і дрібних фірм не замінять 500
найбільших, в яких сконцентровані головні напрями наукомістких і
традиційних виробництв.

Організаційно-економічні

форми підприємства

Типовими організаційними формами підприємницької діяльності в світовій
практиці є: повне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю,
командитне товариство, акціонерне товариство. Кожна з перелічених форм
передбачає певну структуру підприємства, а тому дає змогу поєднати
інтереси власників в єдине ціле і вибрати оптимальний розмір фірми
(підприємства).

Повне товариство являє собою форму організації підприємства, засновану
на особистій участі власників в його управлінні. Для неї характерні такі
складові: необмежена відповідальність за зобов’язаннями товариства всіх
його членів; спільна власність членів; нестійкість організаційної
структури.

Статус товариства в кожній країні визначається по-різному (наприклад, у
Франції повне товариство — це юридична особа, у Німеччині — ні). Головна
відмітна ознака цієї форми підприємства полягає в тому, що члени
товариства несуть і спільну, і роздільну відповідальність. Оскільки
майно товариства є спільним, частка власності одного члена (учасника) в
майні підприємства може передаватися тільки за згодою всіх інших
учасників. Кожний член товариства є і керівником, і представником інших
партнерів по товариству. У повному товаристві кожний учасник має право
на управління, всі його члени володіють рівним правом голосу.

Повне товариство має ті самі переваги, що й індивідуальне
підприємництво: гнучкість при виборі програм і сфер діяльності,
максимальну свободу маневру. Позитивним у створенні повного товариства є
і те, що структура органів управління визначається самими власниками.
Діяльність у повному товаристві базується на особистій довірі його
членів один до одного. За всіма цими характеристиками повне товариство
понад усе підходить для організації невеликих підприємств.

Товариство з обмеженою відповідальністю (ТОВ) — це форма організації
підприємства, за якої його учасники роблять певний пайовий внесок у
статутний капітал і несуть обмежену відповідальність у межах своїх
внесків. Основними рисами товариства з обмеженою відповідальністю є:
відповідальність за своїми зобов’язаннями всім майном (вкладники ж
несуть відповідальність тільки в межах внеску); статус юридичної особи;
регулювання діяльності з боку держави, як правило, відповідно до норм
чинного законодавства.

Проте даний тип товариства має деякі особливості порівняно з
акціонерним. На відміну від акціонерних товариств, у ТОВ створюється
пайовий капітал. Підприємства (фірми) в формі ТОВ — в основному дрібні і
середні організації, а отже, мобільніші, ніж акціонерні товариства. У
різних країнах мінімальний розмір капіталу для організації ТОВ звичайно
менший, ніж для акціонерних товариств. На відміну від акцій, пайові
свідоцтва ТОВ не є цінними паперами (вони не обертаються на ринку). У
деяких країнах (наприклад, у Великобританії) пай не може дробитися і
належить тільки одній особі. У товариствах даного типу за певних умов
пайовик зобов’язаний вносити додаткові кошти у капітал фірми. І нарешті,
як правило, структура органів управління ТОВ простіша, ніж в
акціонерному товаристві. Наприклад, в Росії вона може бути дворівневою:
загальні збори членів товариства — дирекція (правління). Функції
управління в ТОВ поділені між загальними зборами і дирекцією. Кількість
голосів учасників на зборах визначається пропорційно розміру їх частки у
пайовому капіталі. Рішення з тих або інших питань приймаються простою
більшістю голосів. Дирекція здійснює оперативне керівництво ТОВ. Таким
чином, товариство з обмеженою відповідальністю як організаційна форма
підприємництва дає можливість обмежити ризик величиною внеску в пайовий
капітал. Воно вимагає меншого капіталу для ведення справи, відрізняється
простою системою звітності. ТОВ — оптимальна форма організації для
сімейних об’єднань.

Командитне товариство являє собою форму організації підприємства, в якій
поєднуються обмежена і необмежена (повна) відповідальність. У
командитному товаристві є два типи учасників — командитисти, які
відповідають за зобов’язаннями товариства тільки в межах своїх внесків,
і повні особи, що відповідають усім майном. Характер взаємовідносин
учасників товариства визначається угодою. Часто до командитних товариств
застосовують ті самі правові норми, що й до повних товариств. У
командитному товаристві керівниками і представниками інших його членів
можуть бути тільки повні члени, а командитисти не можуть бути ними. В
одних країнах командитне товариство є юридичною особою (Франція), в
інших (Швейцарія) — ні. Якщо командитне товариство не є юридичною
особою, воно має ті самі переваги, що і повне товариство: звільняється
від сплати податку на прибуток (дохід) підприємства, має свободу у
виборі своєї структури. Фінансовий контроль над підприємством,
здійснюваний командитистами, відокремлений від управлінського контролю,
виконуваного повними членами. Командитне товариство має реальну
можливість залучати додаткові фінансові кошти для своєї діяльності,
оскільки поява нових членів не змінює його форми.

Акціонерні товариства (АТ) також утворюються шляхом об’єднання на
пайовій (частковій) основі коштів своїх учасників (акціонерів) і
належать до компаній з обмеженою відповідальністю, оскільки відповідають
за своїми зобов’язаннями тільки власним капіталом. Таким чином, майновий
ризик акціонерів обмежується лише тими коштами, які вони внесли для
вступу в акціонерне товариство. Відмінність акціонерних товариств від
повних товариств полягає передусім у тому, що їх капітал утворюється, як
правило, в грошовій формі і розподіляється на тотожні за своєю
номінальною величиною неподільні паї. Останні репрезентовані у вигляді
цінних паперів — акцій.

Підприємницька діяльність у ринковій економіці представлена великим і
дрібним бізнесом, великими і малими підприємствами. Розміри підприємства
визначаються передусім кількістю зайнятих у ньому. Як правило, за цією
ознакою підприємства поділяються на: дрібні, середні, великі, особливо
крупні. Автоматизація виробництва зумовлює те, що у визначенні розміру
підприємства важливу роль відіграють й інші ознаки — обсяг продажів,
величина активів, одержаний прибуток. Тенденція до зростання розміру
підприємства пов’язана з розвитком продуктивних сил, концентрацією
виробництва.

Концентрацію виробництва потрібно розглядати в двох аспектах: збільшення
розмірів підприємств і зростання частки великих підприємств у тій чи
іншій галузі. Концентрація виробництва на рівні підприємства дозволяє
виявити його оптимальний розмір. Він визначається мінімумом витрат
виробництва і обігу на одиницю продукції, рентабельністю. Хоча
збільшення розміру підприємства звичайно веде до зниження витрат на
одиницю продукції, цей процес має певні межі. При досягненні того чи
іншого масштабу виробництва подальше збільшення розміру підприємства
супроводжуватиметься зростанням витрат, а отже, зниженням рентабельності
підприємства. Тому в різних країнах тенденція до зростання розміру
підприємства, характерна для першої половини ХХ ст., змінилася протягом
останніх десятирічь стабілізацією їх масштабів. Це пояснюється
насамперед життєвим циклом продукції, що виробляється, швидким моральним
старінням існуючих технологій і виробничих потужностей в умовах НТР.
Великі підприємства не здатні швидко перебудовувати виробничий процес
відповідно до суспільних потреб, тобто оперативно змінювати асортимент
та постійно підвищувати якість продукції.

Сучасне акціонерне товариство значно розмиває саме поняття «фірма»
(«підприємство»). Нині велика фірма — це складний багатогалузевий
комплекс промислових, торговельних і фінансових підприємств. У сучасній
фірмі (концерні) як системі підприємств концентрація виробництва
виявляється в зростанні частки виробничих комплексів у суспільному
виробництві. При цьому концентрація виробництва не обмежується розмірами
власного капіталу фірми. Фірма пов’язана з безліччю дрібних і середніх
підприємств, що задовольняють її потреби в деталях, вузлах,
комплектуючих, виробах. Самостійність цих підприємств номінальна.
Реально вони включені в структуру сучасної фірми на основі підрядних і
субпідрядних робіт. Концентрація виробництва фірми виходить за рамки
власних підприємств, за межі власного капіталу.

Оптимальність розміру підприємства в рамках фірми підпорядкована її
ринковій стратегії. Задоволення внутрішніх потреб фірми в якому-небудь
продукті робить найкращим варіантом невелике підприємство, а
необхідність завоювання ринку для своєї продукції, особливо для нового
продукту, все ж таки зумовлює збільшення оптимального розміру
підприємства. Отже, відповідність розмірів підприємства в рамках фірми
виражається в поєднанні великих і дрібних підприємств. Сучасними формами
концентрації виробництва виступають комбінування і диверсифікація.
Обидві форми включають технічно і функціонально взаємопов’язані
виробництва, сприяють розвитку виробництва для власних потреб і
розширенню номенклатури товарів, що випускаються. Комбінування як
система взаємопов’язаних процесів означає укрупнення виробництва на
рівні фірми. Диверсифікація, охоплюючи в основному суміжні галузі,
породжує диверсифікований концерн, що існує у вигляді розгалуженої групи
акціонерних товариств. Укрупнення виробництва в даному разі відбувається
на рівні відділення концерну. Диверсифікація посилює процес прихованих
форм концентрації виробництва внаслідок технологічного і функціонального
підключення безлічі підприємств до концерну. Більше того, вона
перетворює укрупнення виробництва в інтернаціональний процес, тим самим
формуючи основу для великого підприємництва, що посідає провідні позиції
в ринковій економіці.

Переваги великого виробництва пов’язані з такими обставинами:

по-перше, тільки великим фірмам доступне масове виробництво. Цей,
здавалося б, елементарний факт часто забувають у нас ті, хто
сподівається виключно на дрібну власність в надії нагодувати країну. Тим
часом навіть у США 34 % дрібних фірм виробляють усього лише 3,2 %
сільськогосподарської продукції, тоді як 1,4 % великих господарств —
32 %;

по-друге, великі фірми є провідниками науково-технічного прогресу,
оскільки мають можливість освоєння нових виробництв (адже в цей час
тільки в автомобілебудуванні «порогові» інвестиції досягають 1 млрд
дол.) і проведення великих науково-дослідних робіт (99 % усіх наукових
досліджень у США субсидують 600 корпорацій);

по-третє, великі фірми характеризуються стійкістю і міцністю становища,
що сприяє підвищенню стабільності в економіці. Великі компанії ніколи не
ліквідуються фізично, вони лише змінюють власників;

по-четверте, тільки великим фірмам доступна значна економія суспільної
праці через економію на масштабах виробництва, комбінування, а також
забезпечення зайнятості у великих масштабах.

Однак переваги великої фірми — ще не гарантія постійного підвищення її
доходів і прибутку. Це пояснюється тим, що вихід фірми за межі
оптимальної величини призводить до збільшення транспортних витрат,
ускладнення управління (у т. ч. до негнучкості й бюрократизації
прийняття управлінських рішень).

Отже, підприємствам (фірмам) у ринковій економіці притаманні різні
форми. Так, існування середніх фірм зумовлене їх роллю у ринковій
економіці: вони являють собою значну конкурентну силу для великого
бізнесу; мають тенденцію до монополізації; виступають як постійне
джерело подальшої концентрації капіталів. Тенденція динаміки середніх
фірм пов’язана зі скороченням їх кількості.

Для дрібних фірм характерно: здатність швидко реагувати на зміни
ринкової кон’юнктури; динамічне оновлення. Дрібні фірми у ринковій
економіці постійно підтримують конкуренцію.

«Непотоплюваність» дрібного підприємництва пов’язана з таким:

по-перше, великим корпораціям часто просто невигідно знищувати дрібний
бізнес, якщо він не являє собою прямої небезпеки для діяльності самого
гіганта. Включення дрібної фірми в свою структуру виявляється менш
вигідним, ніж ділова співпраця з нею і навіть допомога, адже від
діяльності дрібної фірми-постачальника залежить якість продукції всієї
корпорації;

по-друге, дрібні фірми діють там, де немає необхідності в масовому
виробництві, великих витратах, тобто дрібні фірми часто мають свою сферу
діяльності, не заважаючи на шляху великому бізнесу;

по-третє, важливу роль відіграє підтримка дрібного бізнесу з боку
держави. Справа у тому, що традиційно дрібне підприємництво
розглядається як символ національної підприємливості. Сприяє розвитку
дрібного підприємництва й антимонопольне законодавство.

Проблема розвитку підприємництва є актуальною для України, особливо щодо
малих підприємств. Розвиток малого бізнесу сприяв би вирішенню таких
завдань у національній економіці: по-перше, підтримав би конкуренцію,
ставши ринковою альтернативою монопольним структурам; по-друге, це
наповнило би ринок товарами і послугами; по-третє, створило б нові
робочі місця, пом’якшуючи проблему зростаючого безробіття; по-четверте,
сприяло б формуванню підприємницького прошарку, тим самим надаючи людям
можливість виявити і реалізувати свої підприємницькі здібності.

Основні труднощі організації і функціонування малого підприємництва в
Україні пов’язані з такими основними проблемами. Це, перш за все,
проблема фінансування: великі капітали, як правило, прагнуть до великих
економічних структур, невеликі ж нагромадження, яких недостатньо для
створення власної справи, спрямовуються у торговельно-закупівельну
посередницьку діяльність. Інша проблема — це високі податки, що на тлі
інфляції позбавляють малі фірми не тільки можливості розширятись, але й
ставлять на межу виживання. Нарешті, ще одна проблема — це правова
незахищеність, пов’язана як з державним, так і приватним рекетом.
Виживають тільки ті фірми, що мають «кришу». Звідси — необхідність
створення спеціального правового поля, спрямованого на розвиток і захист
дрібного товаровиробника в Україні.

Література

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

PAGE 1

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020