Освіта як головний фактор формування економіки інноваційного типу (реферат)

Реферат на тему:

Освіта як головний фактор формування економіки інноваційного типу

В умовах становлення та розвитку економіки інформаційного типу якісно
новим ресурсом процесу виробництва стають творчі здібності людей,
здатних постійно генерувати нові технології. Важливим чинником
формування бажаних параметрів інноваційного ресурсу, з погляду
довгострокового росту соціально-економічних, культурних, творчих
стандартів суспільства, необхідно розглядати не стільки економічну,
скільки соціальну політику уряду, спрямовану на розвиток творчих
здібностей громадян.

Як справедливо зазначає Т. Гільфасон, науковці раніше не надавали
істотного значення можливості прискорення науково-технічного прогресу в
довгостроковій перспективі у результаті високої якості освіти.

З метою дослідження впливу освіти на процес становлення і розвитку
економіки інноваційного типу проведемо наступний аналіз.

Характеризуючи генезис ідеї впливу освіти на економічний розвиток
необхідно назвати перші дослідження у цьому напрямі Єдварда Денісона. За
його оцінками, що були зроблені за емпіричними даними 1960 рр., сукупний
економічний вплив фактора прогресу знань давав до 40 % національного
продукту на той час. Відмінність такої позиції американського вченого
від загальнопоширених чинників пояснення економічного росту
(М. Кондратьєв – хвильовий характер соціально-економічного розвитку,
Й. Шумпетер – технічні інновації та стимули і здібності підприємця,
Дж. фон Нейман – ефективний попит, норма прибутку, Р. Харрод –
ефективний попит та робоча сила тощо) можна вважати майже критичною,
оскільки соціальні чинники до цього здебільшого не враховувалися в
процесі пояснення економічної динаміки. Їх вплив можна було визначити
лише індуктивними шляхом, розвиваючи та узагальнюючи далі логіку аналізу
цих науковців.

Отже, з одного боку, не існує достатніх підстав стверджувати, що класики
інноваційних теорій нехтували впливом соціальних стандартів на
технологічний прогрес, однак, з іншого – завжди залишалося враження, що
закладені ідеї можна й надалі узагальнювати для того, щоб знайти ще
більш глибинні причини пояснення інновацій.

Незважаючи на швидке поширення тенденції формування постіндустріальної
(інформаційної) економіки в провідних країнах світу, основою існування
цивілізації залишається техногенний (природоємний) тип розвитку
суспільства. Він базується на застосуванні засобів виробництва,
створених без урахування екологічних обмежень, характеризується швидким
використанням непоновлюваних видів природних ресурсів, насамперед,
корисних копалин, та надмірною експлуатацією відтворювальних ресурсів
(наприклад, ґрунту, лісу) зі швидкістю, що перевищує можливості їхнього
повноцінного відтворення і відновлення. Особливістю даного типу
розвитку, крім зазначених вище, стала наявність негативних екстерналій,
коли цінність екологічних ресурсів не відбивається в ціні товарів.
Витрати ресурсів не враховуються в ринковій вартості товарів, однак є
витратами для суспільства в цілому чи майбутніх генерацій.

У результаті цього чинники загострення глобальної екологічної проблеми в
комплексі з демографічними, продовольчими, соціально-економічними
труднощами, проблеми ресурсного забезпечення розвитку цивілізації стали
для наукової і суспільної думки каталізатором постановки питання про
перспективи виживання суспільства в умовах обмеженості найважливіших
природних ресурсів і лімітованої здатності навколишнього середовища до
нейтралізації антропогенних і техногенних впливів. Прямим наслідком цієї
рефлексії є ідея про необхідність переходу до принципово іншого типу
розвитку глобального співтовариства, що одержав назву “стійкий розвиток”
(Д. Хартвик, Е. Вайцзеккер та ін). Однією з концептуальних основ такого
розвитку, на думку провідних науковців світу, повинно бути більш широке
використання людського капіталу, а не техногенних чинників, що
призводять до істотних проблем.

Актуальність інноваційної моделі розвитку економіки стає все більш
очевидною і в українському суспільстві. Зокрема, у посланні Президента
України до Верховної Ради України “Європейський вибір. В концептуальних
засадах стратегії економічного та соціального розвитку України на
2002–2011 роки” зазначено, що в Україні повинна відбутися заміна
сировинного вектора розвитку економічних процесів на інноваційний. При
цьому розвиток саме людського потенціалу повинні стати основою стратегії
структурно-інноваційного розвитку.

У цьому контексті одна з необхідних умов стійкості розвитку вбачається у
можливості рівноцінного заміщення одного виду сукупного  капіталу іншим
без істотних втрат для життєдіяльності суспільства. Зокрема, йдеться про
можливість заміщення природного капіталу речовинним і людським.

Сьогодні у світі тільки формуються умови, що повинні забезпечити
тенденцію стійкого розвитку. Так, існують факти, які засвідчують
тенденцію зростання продуктивності праці через інноваційні процеси.
Наприклад, на початку 1990 років адміністрація Клінтона була стурбована
тим, що США програють технологічну гонку Японії. Тому уряд США вирішив
збільшити асигнування на розвиток технологій, які можна використовувати
в комерційних цілях. Компанії також стали відраховувати значні кошти на
НДДКР. У результаті впровадження нових технологій річні темпи росту
продуктивності праці, що становили в 1973–1994 р. 1,4 %, у 1995–2001 р.
виросли до 2,6 %. Це, на думку багатьох фахівців, забезпечило більш
високі темпи росту економіки в довгостроковій перспективі.

Разом з тим, припущення про високу еластичність заміщення капіталу
працею потребує додаткової емпіричної перевірки, проте це не так легко
зробити. Насамперед тому, що новий тип економік інформаційного типу лише
формується. На цьому етапі еволюції апостеріорні дані обмежені, вони
можуть не відповідати вимогам достатньої тривалості, стійкості, отже, не
має підстав повною мірою довіряти результатам аналізу. Та все ж, на нашу
думку, головний висновок концепції стійкого розвитку не втрачає своєї
актуальності. Можемо констатувати, що існує нагальна потреба інвестицій
у людський капітал, зокрема, необхідності тотального поширення освіти.

Не випадково відомий американський науковець Джеймс Тобін, який був
ідеологом економічної стратегії уряду США за часів президента Джона
Кеннеді, розробив політику, спрямовану на скорочення податків, що
призвела до економічного буму у 1960-х рр. Разом із двома іншими членами
економічної ради Дж. Тобін підготував звіт, який протягом десятиліть
залишався предметом гострих дискусій. Економісти рекомендували уряду США
поряд із досягненням повної зайнятості, створенням максимальної
конкуренції та дотриманням більш жорсткого антимонопольного регулювання,
збільшувати інвестиції в науку, технології та освіту. Тобто до
традиційних імперативів ринкової економіки (свобода, конкуренція,
ефективність) Дж. Тобін вважав за необхідне додати фактор якості
людського фактора (освіта, знання, творчість). Напевне, саме тому в
1970-х рр. Дж. Тобін разом з Мілтоном Фрідманом організували систему
довгострокового кредитування для студентів – за кожні отримані на освіту
$ 1 000 позичальник зобов’язувався протягом 35 років трудової діяльності
сплачувати по 0,04 % своїх доходів, якщо до цього весь сумарний борг не
буде виплачено.

Розумінням важливості людського фактора можна пояснити динаміку
зростання “інвестицій в людину” у США (табл. 1). Ці інвестиції
стимулюють творчі здібності людей, свободу діяльності, плюралізм
мислення і набувають критичної важливості для цілей
соціально-економічного прогресу.

Таблиця 1

Динаміка зростання “інвестицій у людину” у США

(% виробничих капіталовкладень)

Джерело: Куценко В. Зміцнення соціальної бази реформ – шлях до подолання
бідності // Економіка України. – 2002. – № 2. – C. 30.

Сьогодні абсолютно очевидно, що не можна нехтувати як процесом пізнання
світу, що найбільш ефективно забезпечується лише через якісну масову
освіту, так і процесом технологічних змін. Їх взаємозв’язок зумовлює і
соціальний, і економічний прогрес. Більш того, на нашу думку, вони є
взаємопов’язаними настільки, наскільки за традиційної ринкової економіки
взаємопов’язані та взаємообумовлені такі категорії, як попит і
пропозиція, товар і ціна тощо.

Для цілей тестування гіпотези, яка полягає в тому, що освіта є основним
фактором формування і розвитку економіки інноваційного типу, на першому
етапі дослідження було здійснено групову класифікацію (кластерний аналіз
— метод k-середніх) 148 країн світу за двома найбільш інтегральними, на
нашу думку, показниками, що відбивають рівень їх розвитку. Це показники
ВВП країни та кількість її населення. З метою спрощення розрахункових
процедур класифікацію здійснено за даними, які представлено у
логарифмічному масштабі.

Вся вибірка країн була розділена на три кластери за показником ВВП на
людину (далі ВВПЛ) за даними 2000 року. Припустимо, що за обраним
показником усю вибірку можна розділити на три кластери: країни з низьким
рівнем ВВПЛ, країни з середнім рівнем ВВПЛ та країни з високим рівнем
ВВПЛ. Метод диференціації вибірки – максимізація відстані між центрами
кластерів на основі статистики розподілу обраного показника (ВВПЛ).

Після проведення необхідних розрахункових процедур отримали три кластери
з країнами, які увійшли до їх складу (табл. 2).

Оскільки обробка масиву даних за всіма країнами та показниками є надто
трудомісткою, та виходячи з того, що для цілей нашого аналізу, а саме
визначення найбільш вагомих факторів, а не досягнення високої точності
їх оцінок, представляється можливим скоротити вибірку до 30 країн: по 10
найбільш типових країн за кожним кластером. Відбір країн проводився за
критерієм найменшої відстані країни за показником ВВПЛ від центру
кластера. Описові статистики кластерів, обрані для кожного кластера
країни, та оцінку критерію відбору (відстань) наведено в таблиці 3.

Таблиця 2

Розподіл країн за кластерами*

*Жирним курсивом позначено країни з найменшою відстанню від центру
кластера.

Таблиця 3

¤`„?a$gd-8

¤`„?a$gd-8

Описова статистика кластерів та десять країн, які ввійшли до відповідних
кластерів, з найменшими відстанями від їх центру

Наочна інтерпретація результатів кластерного аналізу представлена на
рисунку 1.

Цікавим для тестування робочої гіпотези дослідження є той факт, що
залежність величини національного багатства від кількості населення
(поки що тут розглядаємо тільки кількісні параметри цього чинника) добре
характеризується експоненціальною залежністю (параметри інтерполяції
представлені на рис. 1). Найбільш типові для кожного кластера країни
(тобто їх відстань від центру відповідного кластера мінімальна) фактично
знаходяться на інтерполяційній кривій:

Y = 1,9365 · e^0,265 · x.

При переході від першого кластера до третього його радіус (максимальна
існуюча відстань у даному кластері – відстань від центру кластера до
типової країни даного кластера з найбільшою відстанню) збільшується
незважаючи на те, що чисельність розподілу країн за кластерами не
відповідає прямій залежності. З економічного погляду цей факт можна
інтерпретувати як безальтернативність інноваційного шляху розвитку
економічних систем, хоча достовірність такого висновку не є статистично
істотною, принаймні у нашому випадку.

Рис. 1. Центри та радіуси у ході аналізу методом k-середних кластерів

На другому етапі аналізу було проведено дискримінантний аналіз, мета
якого полягала в пошуку закономірностей відмінності об’єктів за певними
ознаками. У нашому випадку, об’єктами є країни, що увійшли до визначених
кластерів (див. табл. 3), а ознаками – 47 показників, що характеризують
стан розвитку соціально-економічних систем цих країн. Умовно всі
показники об’єднано в дві групи: (1) соціально-економічні, технологічні
та (2) соціально-демографічні, природні (див. табл. 1 у додатках). Усі
показники є середніми арифметичними своїх значень за період з 1995 до
2000 року і розраховані за даними Світового банку.

Завдання полягало в тому, щоб визначити, за рахунок яких факторів в
умовах формування нового технологічного укладу світової економіки
вдається досягати найбільш ефективного, стійкого та довготривалого
соціально-економічного зростання в межах загального тренду розвитку,
який можна описати залежністю, представленою на рисунку 1.

Для вирішення цього завдання побудовані три канонічні дискримінантні
функції — для кластерів 1 і 2, 1 і 3, 2 і 3 – загального виду:

де f(x) – канонічна дискримінантна функція;

а – коефіцієнти дискримінантної функції;

x – дискримінантні змінні;

n – кількість ознак (у нашому випадку n = 47).

Оскільки при знаходженні значень коефіцієнтів дискримінантної функції
виходять з того, що для об’єктів, які складають кластери,
внутрішньогрупова варіація повинна бути мінімальною, а міжгрупова
варіація (між кластерами) – максимальною, то для цілей нашого аналізу
важливі саме значення коефіцієнтів даної функції. Тому для оцінки вкладу
окремої змінної в значення дискримінантної функції доцільно використати
стандартизовані коефіцієнти цієї функції. Значення вихідних змінних у
кожному кластері стандартизовані таким чином, щоб їх середні значення
дорівнювали нулю, а дисперсії – одиниці.

Після виконання усіх розрахункових процедур дискримінантного аналізу
отримано оцінки параметрів функцій дискримінації для відповідних
кластерів, що представлені в табл. 2 у додатках.

За результатами аналізу можна побудувати також матрицю найбільш вагомих
дискримінантних змінних. Оскільки знак належності коефіцієнту
дискримінантної змінної до додатного або від’ємного інтервалу ряду
натуральних чисел не має принципового значення, то в матрицю змінних
включаємо по одному фактору функції з найбільшим додатним та з
найбільшим від’ємним коефіцієнтом. Тобто обрано два найбільші значення
коефіцієнтів кожної з дискримінантної функцій за модулем.

Таблиця 4

Матриця найбільших дискримінантних змінних

За результатами проведеного кластерного і дискримінантного аналізу можна
зробити наступні висновки:

1. За показником ВВПЛ країни, що увійшли до вибірки, можна розділити на
три кластери. Застосований метод кластерного аналізу дозволяє визначити
внутрішньогрупову варіацію кластерів, як міру подібності країн, і
міжгрупову варіацію, як міру дискримінації (відмінності). Гіпотетично
було припущено, що міра дискримінації повинна описуватися певним
переліком чинників.

2. Найбільші за модулем у кожній дискримінантній функції чинники
відмінності представлено в таблиці 4. Стандартизовані значення усіх
коефіцієнтів при дискримінантних змінних кожної функції наведено в
таблиці 2 у додатках.

3. Як показує матриця найбільших дискримінантних змінних (табл. 4)
найсуттєвіший вплив на рівень диференціації країн за ступенем розвитку
мають соціально-економічні чинники, зокрема ті, що характеризують стан
освіти. Як бачимо, такі чинники, як “поширеність середньої освіти” в
країні та “рівень безграмотності серед дорослих чоловіків” роблять
найсуттєвіший внесок у дискримінантну функцію кластерів 1 і 3. Тобто тих
кластерів, що складаються з найбільш віддалених за ступенем
соціально-економічного розвитку країн. Крім того, стан освіти, зокрема,
чинник “поширеності початкової освіти серед усього населення”, є
найбільшим за модулем і для дискримінантної функції кластерів 1 і 2. Це
означає, що передові країни світу приділяють велику увагу характеру
освіти, що, в свою чергу, зумовлює довготривалі і сталі темпи
економічного розвитку.

4. Статистичні дані показують, що середньорічні темпи приросту ВВП
протягом 1995–2000 років для країн 1 кластера становили 3,57 % річних,
країн 2 кластера – 2,04 % річних, та країн 3 кластера – 3,64 % річних.
Для країн 1 кластера середній показник ВВП у 2000 році був у середньому
в 67 разів більше, ніж аналогічний показник для країн 3 кластера. У
зв’язку з цим темпи приросту ВВП країн 1 і 3 кластера можна вважати
подібними за кількісними, але не за якісними параметрами. Це дає
підстави визнати доведеною гіпотезу про те, що освіта є основним
фактором інноваційного шляху розвитку економіки.

5. Значення коефіцієнтів дискримінантної функції 2 і 3 вказує, що для
країн з низьким рівнем показника ВВПЛ основними факторами при переході
до траєкторії сталого розвитку є фіскальні чинники, зокрема, бюджетна
дисципліна, чинники наявності інвестиційних ресурсів, що каталізують
економічне зростання. Вагомим фактором також є рівень розвитку
високотехнологічних галузей (див. табл. 4 та табл. 2 у додатках).

Додатки

Таблиця 1

Соціально-економічні та технологічні, соціально-демографічні та природні
показники, що характеризують країни світу, які ввійшли до вибірки

* позначено показники, які не використано при розрахунках
дискримінантної функції для 1-2 та для 1-3 кластерів. Для першого
кластера інформації щодо цих показників не має, оскільки явища відсутні.
Тому для коректності розрахунків дискримінантні функції для кластерів
1-2 та 1-3 використано лише 42 змінні.

Таблиця 2

Параметри дискримінантних функцій

Література:

1. Алле М. Экономика как наука: Пер. с франц. – М., 1995.

2. Афонцев С. Экономическая политика и модели экономического развития //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”. –
2002. – № 4.

3. Бажал Ю.М. Економічна теорія технологічних змін. – К., 1997.

4. Білорус О. Імперативи стратегії розвитку України в умовах
глобалізації // Економіка України. – 2001. – С. 311.

5. Гунський Б. Інвестиційні процеси в глобальному середовищі. – К.:
Наукова думка, 1997.

6. Жаліло Я.А. Конкурентоспроможність національної економіки України.
Стратегія розвитку України: теорія і практика. – Київ, 2002.

7. Иноземцев Л. Неизбежность постиндустриального мира. К вопросу о
полярности современного мироустройства // Постиндустриальный мир и
Россия. – М.: РАН, Эдиториал УССР. – 2000.

8. Иноземцев В. Восставшая из пепла: европейская экономика ХХ века //
Мировая экономика и международные отношения. – М.: Наука, 2002. – № 1.

9. Коллонтай В. Эволюция западных концепций глобализации // Мировая
экономика и международные отношения. – 2002. – № 1.

10. Косолапов Н. Глобализация, миропорядок ХХІ века в России.
Постиндустриальный мир и Россия / Под. ред. В. Хароса, В. Красильщикова.
– М.,2001. – 250 с.

11. Марчук Е.К. Стратегічна орієнтація суспільства – рух на випередження
// Стратегічна панорама. – 1999. – № 4.

12. Мочерний С. До питання про постіндустріальне суспільство //
Економіка України. – 2002. – № 9.

13. Новокшонов Л.В., Тридюнов Ю.В. Мировое хозяйство. – ЮРИСТО, 2000.

14. Оболенский В. Глобализация мировой экономики и Россия // Мировая
экономика и международные отношения. – М.: Изд-во “Наука”, 2001. – № 3.

15. Пахомов Ю. Україна і виклики глобалізації // День. – 2001. – 7
серпня.

16. Перес К. Технологические процессы и возможности для развития
качества динамической цели. – ЮНКТАД.ХТД/RT/1/9. – 1999. – 20 december.
– С. 50.

17. Ратленд П. Глобализация и посткоммунизм // Мировая экономика и
международные отношения. – 2002. – № 1.

18. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К., 2002.

19. Трансформація моделі економіки України / За ред. В.М. Гейця. – К.:
Лотос, 1999.

20. Україна на порозі ХХІ століття: уроки реформ і стратегія розвитку. –
Київ, 2001.

21. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть. – К.,
Либідь, 2002.

22. Філіпенко С. Економічний розвиток сучасної цивілізації. – К.:
Товариство “Знання” України, 2000.

23. Хаустов В., Панфілова Т. Інноваційні процеси в Україні: реалії і
перспективи // Економіст. – 2002. – № 3.

24. Чухно А.А. Економічна теорія. – К.: Вид-во “Вища школа”, 1993.

25. Чухно А. Постіндустріальна економіка: теорія, практика та їх
значення для України // Економіка України. – 2001. – № 11, 12.

26. Экономическая энциклопедия / Под ред. Л.И. Абалкина. – М.:
Экономика, 1999.

27. Энциклопедический социологический словарь / Под общей редакцией Г.В.
Осипова. – М., 1995.

28. Яковець Ю. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і
перспективи взаємодії цивілізації у ХХІ столітті // Економіка України. –
2000. – № 3.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *