Особливості формування фінансового ринку як форми руху фінансового капіталу (реферат)

Особливості формування фінансового ринку як форми руху фінансового
капіталу

 

Сучасний фінансовий ринок являє собою сферу реалізації економічних
відносин, що виражаються фінансовим капіталом, сферу прояву окремих
сторін сутності фінансового капіталу. Іншими словами, це сфера
реалізації функцій фінансового капіталу [2].

З практичної точки зору фінансовий ринок означає операції із цінними
паперами. Оскільки операції із цінними паперами здійснюються конкретними
економічними суб’єктами, які мають відповідне право на здійснення таких
операцій, то існує інституціональна структура фінансового ринку, що
являє собою сукупністю інвестиційних фірм і фондових бірж.

Специфіка фінансового капіталу накладає відбиток на функціонування
фінансового ринку. Фінансовий ринок як сукупність операцій з
купівлі-продажу цінних паперів врівноважує фінансовий попит та
пропозицію. Оскільки, завдяки властивостям фінансового капіталу,
інвестиційна пропозиція на фінансових ринках (призначені для продажу
цінних паперів) очищена від різноманітних матеріальних оболонок, то за
рівнем однорідності вона уподібнюється інвестиційному попиту
(позичковому капіталу). Звідси виникає, по-перше, можливість швидкого
поєднання фінансового попиту та пропозиції на базі ціни рівноваги, що до
речі, і визначає змінний характер загальної величини фінансового
капіталу; і, по-друге, можливість взаємної конверсії цінних паперів
(тобто широкого розвитку обмінних операцій), а також їхньої конверсії в
позичковий капітал. Останнє ще більше підвищує двосторонню еластичність
фінансового попиту та пропозиції.

Зазначені обставини визначають особливості операцій на фінансовому
ринку. Існує два типи операцій: первинне розміщення і вторинний ринок.
За допомогою операцій на первинному ринку задовольняється попит на
позичковий капітал з боку підприємців. Перетікання позичкового капіталу
в конкретну сферу підприємництва здійснюється шляхом емісії і розміщення
цінних паперів. В загальному випадку, у процесі акумуляції позичкового
капіталу конкретною корпорацією, на первинному фінансовому ринку
протистоять один одному позичковий і фінансовий капітали рівної
вартості.

Швидкість акумуляції позичкового капіталу, тобто швидкість розміщення
емітованих цінних паперів, визначається двома групами факторів. З одному
боку, вона залежить від кон’юнктури фінансового ринку, від рівня
ринкового ризику, а з іншого боку, перебуває під впливом умов
конкретного бізнесу, тобто під впливом факторів ділового ризику. Найвища
швидкість розміщення цінних паперів, а, отже, акумуляція позичкового
капіталу, досягається за інших рівних умов, при мінімізації обох груп
ризику. Разом з тим, орієнтація на мінімальний ризик часто суперечить
меті максимізації доходу і приросту капіталу. Таким чином, виникає
необхідність компромісу інтересів інвесторів у частині мінімізації
ризиків і максимізації доходів та приросту капіталу. Характеристики
нового випуску підбираються таким чином, аби досягти оптимального за
даного кон’юнктурного моменту балансу інтересів (інвестиційних цілей).
Комбінація інвестиційних цілей у конкретному випуску цінних паперів є
одночасно і способом задоволення інтересів емітентів ? швидко, відносно
недорого і на достатній термін мобілізувати капітал, необхідний для
здійснення підприємницької діяльності.

Крім цілей мобілізації капіталу, емітенти в процесі розміщення нових
випусків прагнуть досягти ще однієї, специфічної мети ? отримання
засновницького прибутку. Утворення засновницького прибутку ? не
випадковий, а закономірний результат діяльності. Він виникає внаслідок
відриву величини фінансового капіталу від обсягу реального капіталу,
достатнього, аби забезпечити кожному акціонерові норму прибутку на
вкладений капітал не нижче норми позичкового відсотка. У такому випадку
будь-яке перевищення конкретної норми прибутку над нормою позичкового
відсотка є в потенціалі засновницьким прибутком.

На відміну від процесів, що відбуваються на первинних ринках, переливів
капіталів безпосередньо у сферу реального сектору економіки, на
вторинних ринках здійснюється, головним чином, переміщення власності на
капітал. Перегрупування власників фіксує на кожний даний момент зміну
ринкових позицій будь-якого емітента, тобто зміну абсолютної і відносної
величин фінансового капіталу даного емітента. Зростання або зменшення
фінансового капіталу будь-якого емітента, що відбивається на зміні
курсів його цінних паперів, формують нові переваги інвесторів і тим
самим викликають нові перегрупування власників капіталу. Таким чином,
вторинні ринки, реєструючи кон’юнктуру, визначають основні напрямки
нових вкладень, тобто переливів капіталів між галузями і територіями.

Отже, фінансовий ринок, роздвоюючись на первинний і вторинний, являє
собою найбільш точний і швидкодіючий механізм переливу капіталів у
порівнянні з іншими формами інвестиційних ринків.

Разом з тим, через високу мобільність фінансового капіталу, виникає
можливість відриву, відокремлення руху фінансового попиту та пропозиції
від процесів, що протікають на ринках конкретних інвестиційних товарів
[1]. Це «плата» за швидкість фінансового механізму переливу капіталу.
Відокремлення фінансових ринків від інших інвестиційних ринків є
процесом закономірним, і являє собою зовнішнє вираження прогностичного
характеру фінансового попиту та пропозиції, обумовлених очікуваннями
інвесторів та емітентів щодо зміни ринкової кон’юнктури. Але не лише
психологічні мотиви визначають коливання кон’юнктури і розбіжність цих
коливань на фінансовому та іншому інвестиційному ринках. Більшу роль у
зміні кон’юнктури відіграють, безумовно, і реальні економічні процеси,
і, зокрема, процеси перерозподілу потоків позичкового капіталу між
грошовим і фінансовим ринками, між виробничими та фінансовими
інвестиціями.

Наприклад, у початковий період фази пожвавлення починає зростати попит
на позичковий капітал у виробничій сфері, що виражається, головним
чином, через зростання емісії цінних паперів. При цьому резерв
ліквідності на фінансових ринках ще великий. Чекаючи перелому
кон’юнктури пожвавлюються операції на вторинних ринках, тобто зростає
попит на цінні папери, які перебувають в обігу, що веде до підвищення
їхнього курсу. Це так званий початковий період ринку «биків», що
випереджає пік ділової активності в нефінансовому секторі на кілька
місяців. Наростання ділової активності в нефінансовому секторі
інтенсифікує процес перекачування резерву ліквідності на ринки
конкретних інвестиційних товарів і на грошовий ринок. Одночасно
продовжує залишатися на високому рівні кон’юнктура на вторинних ринках.
Зростання кількості емісій і більші обсяги угод на вторинних ринках в
остаточному підсумку сприяють подорожчанню позичкового капіталу, що
гальмує подальше розширення операцій на фінансових ринках. Це є першим
сигналом зниження кон’юнктури, початком переходу до ринку «ведмедів».

В нефінансовому секторі перелом кон’юнктури у бік її зниження в явній
формі виявиться пізніше. Однак зростання відсоткових ставок грошового
ринку вже свідчить про ускладнення в продажах, а, отже, про можливе
настання кризи платежу. Криза платежу, у свою чергу, є зовнішнім
вираженням недосконалості капітальної структури фірми, перебудова якої
веде до подальшого падіння виробництва і продажів.

Таким чином, і підвищення, і зниження загальноекономічної кон’юнктури в
першу чергу проявляється на фінансових ринках, які відіграють роль
індикатора чи барометра ринкової кон’юнктури. На практиці ця функція
фінансових ринків реалізується за допомогою котирування, тобто
реєстрації курсів цінних паперів. У зв’язку із цим необхідно відзначити
унікальну роль фондової біржі.

Реєструючи зміни курсів цінних паперів, біржа тим самим визначає
тенденції зміни кон’юнктури на фінансових ринках. Згодом ці зміни
поширюються на інвестиційну сферу в цілому.

Вимоги до інвестиційних якостей змінюються по мірі розвитку фінансових
ринків. У зв’язку із цим змінюється згодом і набір (сполучення)
стандартних інвестиційних якостей. Наприклад, у період становлення
фінансових ринків на перший план закономірно висувався критерій
надійності вкладень у фінансові активи. Для даного етапу характерне
панування на біржі державних цінних паперів, оскільки папери державного
боргу, забезпеченням яких виступає все надбання держави, являють собою
надійний вид фінансових інвестицій.

Боргові зобов’язання корпорацій менш надійні, але мають більше високу
прибутковість у порівнянні із паперами державного боргу. Разом з тим,
існують високонадійні корпоративні облігації із солідними інвестиційними
якостями, які по мірі розвитку фінансових ринків отримують доступ на
біржу. Такі облігації широко обертались на біржах на межі XIX-XX
століть.

В сучасних умовах пріоритет віддається таким інвестиційним якостям
цінних паперів як стабільна прибутковість, швидкий приріст вкладеного в
папери капіталу і ліквідність. В найбільшій мірі такими якостями
володіють акції, які і займають сьогодні основне місце в списках
фондових бірж. Оскільки акції менш надійні в порівнянні з іншими цінними
паперами, то на біржі отримують доступ акції лише крупних корпорацій, що
займають міцне положення на ринках і мають стійкий фінансовий стан.

Таким чином, відбір найкращих цінних паперів, що безупинно відбувається
протягом всієї еволюції фінансових ринків, породив ринки організовані
(фондові біржі) і неорганізовані. Неорганізовані ринки завжди
орієнтуються на біржі відносно якості і відносно котирування цінних
паперів. В результаті формується цілісна, життєздатна система фінансових
ринків, де роль універсального індикатора ринкової кон’юнктури відіграє
фондова біржа.

*

,

,

<в, тим більші обсяги угод із цінними паперами, швидше обертання, ширші можливості контролю за професійними учасниками. В остаточному підсумку це підвищує точність індикації кон'юнктури, прискорює переливи капіталів в галузі з високою прибутковістю. На ефективність функціонування фінансового ринку великий вплив здійснює також ступінь його монополізації. Монополізація фінансових ринків має своєрідні форми прояву. Це пов'язано, на нашу думку, із двома основними моментами: по-перше, з однорідною фінансовою формою вираження інвестиційного попиту та пропозиції, представлених на фінансових ринках; і, по-друге, з відносним відокремленням фінансових ринків від ринків конкретних інвестиційних товарів. Звідси й випливає своєрідність монополізації фінансових ринків: корегуючи характер впливу того чи іншого фактору (групи факторів, їхньої сукупності), можна змінити в потрібний бік співвідношення фінансового попиту та пропозиції, а, відтак, і курс даних цінних паперів з метою реалізації курсової різниці. Тим самим монополізація фінансових ринків має латентний характер, що ускладнює боротьбу з нею. По суті, монополізація являє собою «недобросовісну» спекуляцію. Це означає, що фінансовий ринок спотворено відображає процеси, що протікають у сфері виробництва, у сфері руху реального капіталу. Очікування інвесторів і тенденції руху реального капіталу, що обумовлюють його майбутню прибутковість, не збігаються. Тобто потоки позичкових капіталів продовжують спрямовуватись в ті галузі, де вже відбулося граничне насичення капіталом. Це, у свою чергу, приводить до максимально можливого відповідно до ємкості даного ринку розширення обсягу пропозиції певних товарів і до зниження цін на них. В результаті скоротяться обсяги продажів, знизяться прибуток і дивіденди. Таким чином, оцінка одних цінних паперів на фінансовому ринку стає завищеною, а інших ? заниженою по відношенню до справжньої і майбутньої прибутковості реального капіталу. Це вимагає перебудови структури попиту та пропозиції на фінансових ринках, і, отже, зміни загальної оцінки фінансового капіталу. Оскільки по мірі розвитку ринкових відносин розширюється і сфера функціонування фінансового ринку, що стає глобальним, міжнародним і за змістом повноти охоплення операцій суб'єктів економічної діяльності, і за територіальним аспектом, остільки зростає його роль як універсального регулятора інвестиційного процесу. Отже, багатократно зростає небезпека монополізації фінансових ринків, що у тій чи іншій мірі зачепить інтереси практично кожного економічного суб'єкта. З метою нейтралізації зазначених монополістичних тенденцій сьогодні в розвинених країнах застосовується високоефективна комплексна система «противаг», що включає у себе як превентивні заходи, так і адміністративні та карні заходи впливу. Кризи на фінансових ринках за останні двадцять років є однією з форм вираження загальноекономічних циклів розвитку. Ефективність регулювання фондових операцій підтверджується також динамікою показників біржової кон'юнктури (індексів), для яких за вказаний період характерний в цілому плавний хід змін, причому головним чином у бік підвищення. Перспективним напрямком руху фінансового капіталу є поява так званих похідних ? переважних прав придбання акцій, варрантів, опціонів, ф'ючерсів тощо. Гнучкість зазначеної форми закріплення інвестиційних прав полягає в тому, що: по-перше, здобуваючи комплекс прав, тобто купуючи декілька похідних паперів з різними властивостями, інвестор за допомогою закріплення за собою досить широкого «поля» майбутніх станів фінансового ринку не лише забезпечує собі майбутню реалізацію найбільш ефективної стратегії, але й одночасно готує найбільш ефективний захист від можливих втрат; і, по-друге, у будь-якого інвестора, спекулянта або гравця виникає можливість диверсифікувати свій портфель прав шляхом купівлі-продажу похідних цінних паперів. Таким чином, стає реальним коректування набору майбутніх стратегій розміщення капіталу або гри. Виникнення нової категорії цінних паперів ще більшою мірою підвищує мобільність фінансового капіталу. Одночасно ще більше зростає швидкість вирівнювання, тобто усереднення, прибутковості всіх форм вкладення капіталу. Рух позичкового капіталу в розвинених країн відбувається переважно на фінансовому ринку у формі обертання різноманітних боргових зобов'язань кредитної системи. Процес перетворення традиційних форм банківських пасивів і активів у фінансові інструменти в західній економічній літературі називається процесом секюритизації. На фінансовому ринку сукупності боргових зобов'язань кредитної системи протистоїть сукупність боргових зобов'язань нефінансового сектора. Процес трансформації позичкового капіталу у фінансовий, і навпаки, фінансового в позичковий капітал, зовні набуває форми обміну різноманітними цінними паперами. У цьому розумінні фінансовий ринок стає повністю однорідним, являє собою переміщення цінних паперів. Більше того, у перспективі фінансовий ринок стає єдиним ринком капіталів. Слід зазначити, що одночасно здійснюється і «капіталізація» грошового ринку, тому що рух грошей все більше приймає форму руху короткострокових цінних паперів з метою прискорення розрахунків. В сукупності зазначені процеси приводять до того, що ліквідність, зосереджуючись на фінансових ринках, виступає переважно у фінансовій формі, у формі цінних паперів. Теоретичне дослідження категорії фінансового ринку у функціональному та інституціональному аспектах дозволяє зробити ряд висновків. Насамперед, виникнення і розвиток категорії фінансового капіталу ? об'єкта операцій на фінансовому ринку ? являє собою еволюцію капітальної форми в напрямку досягнення найвищої еластичності інвестиційного попиту та пропозиції. Розвиток капітальних форм відбувається шляхом зняття діалектичних протиріч між інвестиційним попитом та пропозицією і постійним відтворенням цих протиріч на новому рівні. Це обумовлює постійну генерацію все нових і нових матеріальних носіїв відносин, що виражаються фінансовим капіталом: акцій, облігацій, похідних цінних паперів. Рух цих матеріальних носіїв є зовнішнє відбиття руху фінансового капіталу. Дослідження властивостей цінних паперів як матеріальних представників фінансового капіталу дозволяє визначити, що розвиток категорії фінансового капіталу, який задається цільовою настановою всіх економічних суб'єктів, триває в напрямку зростання мобільності і масштабності (швидкої концентрації в необхідних обсягах). В остаточному підсумку, це призводить до конвергенції двох основних капітальних форм: позичкового капіталу, що історично виник як виразник інвестиційного попиту, і фінансового капіталу, що представляв інвестиційну пропозицію. У зв'язку із зазначеними процесами грошовий (позичковий) капітал набуває фінансової оболонки, ринок капіталів стає однорідним фінансовим ринком. Зростання мобільності великих капіталів своєю зворотною стороною має прискорення процесу вирівнювання середньої норми прибутку в масштабах усього суспільства. Зовні це виражається у вирівнюванні прибутковості всіх типів інвестицій, що починає коливатися навколо ставки позичкового відсотка як оцінки граничної ефективності інвестицій. Розрив у прибутковості вкладень, як показує світова практика, може досягатися або шляхом монополізації ринку, або за допомогою спеціального управлінського впливу з боку держави, або подальшим підвищенням мобільності капіталу на основі генерації нових фінансових інструментів. Перші два напрямки реалізуються у сфері виробничого інвестування, здійснюючи стимулюючий або дестабілізуючий вплив на фінансовий ринок. Шлях монополізації ринків в сучасних умовах відкинуть, оскільки він приводить до глобальних перекосів, дисбалансу інвестиційного попиту та пропозиції. На практиці в розвинених країнах реалізується система олігополії, яка передбачає динамічну рівновагу між дією стихійних (конкурентних) і монопольно-регульованих сил. За цих умов основним шляхом підвищення ефективності виробничих інвестицій стає впровадження інновацій у виробництво через розвиток венчурного бізнесу й т.д. Ефективність виробничих інновацій знаходить безпосереднє відбиття в курсах акцій даних корпорацій. У перспективі ринок позичкових капіталів, що існує нині у двох частинах як грошовий ринок і як ринок капіталів перетвориться в єдиний фінансовий ринок з тісними взаємозв'язками всіх його елементів. Це обумовлює необхідність збалансованого єдиного управління всіма потоками капіталів на основі точної індикації ринкової кон'юнктури. У цьому зв'язку ще більше підвищиться роль фондової біржі як реєстратора і регулятора кон'юнктури. Одночасно ще більший розвиток отримають усілякі інвестиційні та фінансові інститути, що функціонують виходячи із принципу єдності всіх грошових потоків і тому надзвичайно широко диверсифікують свою діяльність не лише у сфері виробничих інвестицій. Приклади організації таких інститутів вже дала практика розвинених країн. Це так звані фінансові конгломерати, що здійснюють інвестиції як у фінансовому, так і в не фінансовому секторах. Список використаної літератури: 1.        Алексеєнко Л. М. Актуальні проблеми мобілізації фінансового капіталу // Фінанси України. – 2004. – № 5. – С. 30–37. 2.        Алексеєнко Л. М. Ринок фінансового капіталу: становлення, проблеми та перспективи розвитку: Монографія. – К.: Вид. буд-к «Максимум»; Тернопіль: Економічна думка, 2004. – 424 с. 3.        Лютий І. О., Міщенко В. І. Проблеми розвитку сучасного міжнародного фінансового ринку та інтеграційний курс України // Фінанси України. 2006. №5. С. 21-31. 4.        Мотылев В. Е. Финансовый капитал и его организационные формы. – М.: Изд-во социально-экономической литературы, 1959. – 452 с. 5.        Мошенський С. З. Трансформаційні процеси на світових ринках цінних паперів // Фінанси України. ? 2009.  №7.  С. 54-63.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *