Науково-методологічні основи проектування регіональних промислових комплексів та конструювання оптимальної структури (реферат)

Науково-методологічні основи проектування регіональних промислових
комплексів та конструювання оптимальної структури

 

Успішність економічного розвитку України залежить від відновлення
промислового потенціалу. Також підвищується вплив галузей промислового
комплексу регіонів країни на формування регіональної політики.
Управління розвитком галузей промислового комплексу регіонів є складовою
частиною цього процесу. В ринкових умовах господарювання промисловий
комплекс регіонів виступає як суб’єкт програмного управління, що займає
свою нішу в розвитку господарства. Однією з властивостей господарської
системи є адаптація до зовнішнього середовища, зокрема шляхом зміни
внутрішньої структури при зміні цього середовища.

Визнано, що суттєва властивість надійності складної системи полягає у
тому, що її цілісність забезпечується, перш за все, корисною діяльністю
людей, їх цілями, інтересами [5, с. 24]. Тому, одним із основних
завдань, щодо усунення протиріч у зазначеній площині в контексті
розвитку теорії й методології розміщення продуктивних сил в Україні є
розроблення механізмів забезпечення ефективності регіональних
економічних систем, підвищення рівня компетенції і політичної ролі
регіонів, формування конкурентних переваг за рахунок реалізації функцій
стратегічного управління економічним зростанням.

Однак, побудова системи дослідження вимагала деталізації змісту
елементів, що будучи майже тотожними, окреслюють розміщення продуктивних
сил у просторовому аспекті. Типовою господарською системою на рівні
макрооб’єктів є крупна територіальна система – регіон. Регіон в межах
наукових досліджень виокремлювався за двома принципами – спеціалізації
економічних районів і комбінованої побудови виробництва. При чому,
головний признак економічного району – не прийняття тієї або іншої
статистичної ознаки за вихідний критерій, а у виділенні своєрідної,
економічно закінченої (але не замкнутої) обмеженої території, що включає
певну комбінацію природних ресурсів, капіталів і населення.
Передбачалося, що економічні райони повинні бути досить великими й
господарсько-самостійними, щоб мати можливість більшу частину своїх
потреб покривати за рахунок власних коштів. Економіка будувалася на
основі органічного поєднання галузевого й регіонального розвитку, що
гарантувало врахування не тільки ресурсної, але й соціальної специфіки
районів. У період посиленої індустріалізації економіки, подолання
післявоєнної розрухи, екстенсивного нарощування промислового потенціалу
закономірно переважали тенденції до централізації управління, формування
територіально-виробничих утворень та налагодження стійких зв’язків між
ними. Проте, система продуктивних сил, не сформувавши територіальної
єдності, не може мати і просторових обмежень (а відтак, функції
управління господарством практично не виконуються).

Дослідження розвитку і розміщення продуктивних сил, методології
розселення на перспективу, методи конструктивної географії дозволили
наприкінці 60-х років визначити особливий напрям економічної науки –
регіональну економіку. На думку академіка Н. Некрасова, дослідження
регіональної економіки формували теорію та методологію системного
аналізу економічного розвитку регіону і спрямовувалися на всебічне
вивчення регіональних економічних проблем, вирішення яких було необхідне
для планування територіальної організації господарства країни. З точки
зору категоріального визначення, поняття регіон вживається, на даний
час, стосовно будь-якої території різного формату та розміру (від
невеликого району у великому місті до величезних частин усередині
континентів).

Додаткове обґрунтування методологічних підходів дозволяє визнати
територіальні утворення як цілісні соціально-економічні та
матеріально-просторові системи зі своєю архітектурою, комунікаціями,
системою управління й організації виробництва. На регіональну економічну
систему впливає безліч факторів зовнішнього й внутрішнього середовища
прямого і опосередкованого впливу. Відзначимо, що найважливіша
особливість регіонів полягає в їхній цілісності не тільки як комплексів
продуктивних сил, але й певним чином організованих підсистем суспільного
відтворення.

Для моделювання, провадження оптимізаційних завдань щодо структуризації
чи розвитку регіону розглядається поділена на ділянки (райони)
територія, що пов’язана транспортною мережею та шляхами можливої
міграції ресурсів. Відповідно до опрацьованим В.Н Амітаном етапам
дослідження регіональних систем, економічний регіон визначено як
територіально-виробничий комплекс із ефективною народногосподарською
спеціалізацією[2, с. 15]. На думку Н. Некрасова, розуміючи регіон як
чималу територію з більш-менш однорідними природними умовами, й з
характерною спрямованістю продуктивних сил на основі сполучення
комплексу природних ресурсів і відповідно сформованою й перспективною
матеріально-технічною базою, виробничою й соціальною інфраструктурою,
слід провадити структурне моделювання для окреслення траєкторії його
розвитку. Відтак, відмінні авторські підходи та оціночні процедури
розкривають ті або інші ознаки економічного регіону як
просторово-часового об’єднання: велика територія, більш-менш однорідні
природні умови, характерна спрямованість продуктивних сил,
народногосподарська спеціалізація та ін.

Однак, незважаючи на всю їхню повноту, вони не засвідчують об’єктивності
процесів і явищ, цілісності відтворювальних закономірностей в регіоні. І
тому, оскільки найважливіша особливість поведінки такої системи як
економічний регіон полягає в тому, що цілісна система організації
продуктивних сил і виробничих відносин здійснює рух до визначеної цілі.
Ми підтримуємо методологічні напрацювання І. Бистрякова та спираємося на
оцінку регіону, насамперед, як територіальне соціально-економічне
утворення, основою якого є просторова організація продуктивних сил, що
характеризується єдністю й цілісністю відтворювального процесу,
розвивається на власній економічній базі та за власними економічним и
законами у нестійкому середовищі.

Зазначимо, що розвиток будь-якого об’єкта – це перехід від одного його
якісного стану до іншого. Останній характеризується структурою
(механізмом), джерелами, формами й спрямованістю. Розвиток – це не
проста і не будь-яка зміна, а зміна, яка пов’язана з перетвореннями у
внутрішній структурі, що становить собою сукупність функціонально
поєднаних між собою елементів і залежностей. Виходячи із цього, розвиток
регіону можна розглядати як комплексний процес змін його екологічних,
економічних, соціальних, духовних, просторових, політичної сфер, що
приводить до якісних перетворень і в результаті – до змін умов життя
людини. Складність методологічних підходів до економічного районування
охоплює методики формування організаційно-економічних механізмів,
активізації різних за природою процесів і явищ що виявляють сутнісні
ознаки поведінки регіону чи району для об’єктивного районування. Проте,
оскільки дослідники-регіоналісти визначали різні за змістом дефініції і
як район, і як регіон, то й методи, моделі та системи показників
відтворювали окремі параметри розвитку територіальних економічних систем
чи промислових комплексів [3, с. 63].

Визначаючи економічний район як «завершену територію країни, яка завдяки
комбінації природних особливостей, культурних нагромаджень, минулих
часів і населення представляла одну з ланок загального ланцюга народного
господарства» [1], можна, на думку дисертанта, за використання цільових
функціоналів, що пов’язують ціль РПК із використовуваними механізмами
реалізації дії: 1) чітко окреслити параметри ефективності
капіталовкладень у провадження нововведень будь-якої природи; 2)
встановити обмеження, які накладаються на виробничі потужності станів
регіональної системи виробництва; 3) обґрунтувати життєвий цикл
органічного функціонування реального сектору економіки в умовах
нестійкого середовища; 4) визначити порогові межі дієздатності
регіональних систем, за яких відхилення не зумовлюють зміни траєкторії
розвитку; 5) сконструювати і спроектувати оновлений фазовий портрет РПК,
структурно-логічні та структурно-функціональні зв’язки якого обумовлять
загальноекономічне прискорення не лише в регіоні, а й в системі
національного господарства.

Таким чином, оцінка ефекту від формування економічних районів може
визначатися як для економіки країни в цілому, так і окремих її регіонів
чи окремих галузей. Районоутворення це віддзеркалення закономірностей і
тенденцій, неупередженого поєднання і використання адекватних принципів
забезпечення ефективності розміщення продуктивних сил і управління їх
розвитком на засадах реалізації інформаційно-структурних підходів.

Переваги та інструментарій комбінованого підходу дозволяють автору
означити економічні та соціальні цілі розвитку територій, обґрунтувати
засоби і механізми їх досягнення, тобто активно і цілеспрямовано
здійснити районоформування та відновити результативність РПК. Тому, при
реалізації завдань певного етапу дослідження для виокремлення
методологічних підходів до розв’язання проблем формування конкурентних
переваг, автор сформулював закономірності ініціювання системоутворюючих
явищ (районоутворення) та їх мотиви, які продукують результативність
трансформаційних процесів (табл. 1).

Таблиця 1.

Економічні чинники та умови провадження системного моделювання
траєкторії розвитку інтегрованого регіонального промислового комплексу*

Мотиви Закономірності загальноекономічного прискорення Наслідки
оптимізації Критерії

економічний інтерес, який проявляється в перевагах комплексоутворення
порівняно з обособленим розміщенням і функціонуванням об’єктів;
комплексоутворення як об’єктивний процес формування територіальних
господарств, що складаються в результаті дії відповідних економічних
законів і закономірностей з урахуванням специфіки районів; формування
спеціалізованих територіальних комплексів взаємозв’язаних підприємств,
які локалізовані на обмеженій території; наявність ТВК з соціально
спрямованої галузями (ТВК регіонального значення; інтегровані економічні
системи; галузі національної спеціалізації);

наявність на певній території конкурентних ресурсів, зокрема природних,
матеріальних, соціальних та інших; розвиток внутрішньо районних і
міжрайонних економічних зв’язків, кооперування і комбінування, що
забезпечує стабільність (стійкість) функціонування економічних систем
районів та їх господарську цілісність і взаємозв’язаність;   наявність
економічних потенціалів – бази розвитку РПК:
техніко-технолог.,природно-ресурсного, соціально-економічного,
інтелектуального, інноваційного;

зменшення витрат в одному регіоні порівняно з іншим на стадії
виробництва і збуту продукції, в т.ч. по-елементна економія витрат,
зменшення їх за рахунок агломерації; пропорційний розвиток і раціональна
структура господарства, стабільний зв’язок між ланками господарського
комплексу, який забезпечує ефективне використання природних,
матеріальних і трудових ресурсів району;   інтеграція у виробничій,
соціальній та ін. сферах), взаємодоповнення галузевих і міжгалузевих
комплексів, інтенсивні внутрішньо-регіональні зв’язки;

можливості розвитку екон. /технологічних зв’язків, що призводять до
результативного комплексування і раціональної організації виробництва,
ефективного функціонування; ефективна спеціалізація економічних районів
на основі територіального поділу праці, забезпечення виробництва
конкурентоспроможної на національному і глобальному ринках продукції,
ефективне функціонування господарського комплексу;   наявність
регіонально – формуючих центрів внутрірегіональної інтеграції
(виробничих , транспортних центрів, агломерацій, кластерів;
геоположення; соціальної й ринкової інфраструктури);

виробництво конкурентоспроможної продукції (спеціалізація економіки),
яка забезпечує її переваги за межами району і формує таким чином ринок
збуту в глобальній економічній системі.

¤

¦

¦

??$??A

ефективне зосередження виробництв на обмеженій території, що дозволяє
отримувати агломераційний ефект (ренту розміщення) і забезпечити
раціональне використання переваг територіальної концентрації.

  зосередження взаємообумовлених видів економ. діяльн., формування
структури господарства і взаємозв’язків між його елементами,
Об’єктивація ек.районів; мезо- і мікрорайонів, які сформ. на базі
окремих підприємств/сукупн. територіальна єдність регіону та спільність
історичних, культурних традицій, соціальної поведінки, етнічних
особливостей.

 

* обґрунтовано, систематизовано та узагальнено автором статті

 

Відтак, при економічному районування слід дотримуватися принципів: 1)
територіальної єдності та цілісності господарської системи з провідною
функцією, що визначає спеціалізацію району; 2) цільової спрямованості
(районування є засобом територіального впорядкування і типології,
завдяки йому визначаються і систематизуються соціально-економічні
проблеми, розробляються стратегічні плани); 3) відповідності та
адміністративно-територіального поділу країни; 4)
виробничо-територіального комплексування; 5) диференціації, концентрації
та спеціалізації виробництва з урахуванням збалансованості розвитку
територій.

Оскільки на проектування меж і структури економічних районів впливають
природно-ресурсні, соціально-економічні, геоположення та інші фактори,
то автор вважає необхідним врахування територіального поділу праці (є
просторовим проявом дії загального економічного закону суспільного
поділу праці). Саме останнє проявляється у наступному:

а) закріпленні видів господарської діяльності за територіями;

б) спеціалізації на випуску певних видів продукції, робіт чи послуг
відповідно до зосереджених на них природних умов і ресурсів та наявної
робочої сили;

в) розміщенні підприємств та здійсненні їх господарської діяльності за
принципами – максимізації прибутку, ефективного використання сприятливих
умов і ресурсів території, географічної оптимізації, комбінування
виробництв, практичного використання навичок й виробничого досвіду
населення, яке проживає на даній території.

Сукупність комплексів, розташованих на компактній території, утворює
мережу територіально-виробничих комплексів (ТВК), які виступають
каркасом економічного району. В межах одного великого економічного
району може бути декілька ТВК. Для програмно-цільових ТВК
встановлювалася система предпланових/планових документів, порядок
інформаційного забезпечення, розробки, експертизи і твердження, однак і
їх функціонування має значні недоліки: деградація навколишнього
середовища унаслідок територіальної концентрації виробництва,
неузгодженість критеріїв діяльності учасників тощо [7, с. 205].

З огляду на зазначене автор вважає, що регіональний промисловий комплекс
як територіально-виробничий комплекс: складається з двох великих груп
виробництв – видобувної та обробної промисловості; формує структуру і
визначає специфічність функцій регіонального господарства; забезпечує
поєднання й інтеграцію галузей матеріального виробництва, які виробляють
засоби виробництва і предмети споживання; виступає у вигляді суб’єкта
програмного управлінні. Регіональні промислові комплекси як складова
частина об’єктів програмного планування є сукупністю підприємств, що
функціонують на території даного регіону і входять до складу окремих
галузевих підсистем. Ефективність функціонування регіону визначається їх
оптимальною взаємодією. Регіональні промислові комплекси України
неоднорідні і вимагають диференційованого підходу до них. Цей підхід
означає врахування всього різноманіття факторів, що впливають на них.

Таким чином, на економічне районування і конкретну мережу економічних
районів, розвиток галузей спеціалізації, супутніх та обслуговуючих,
формування типів економічних районів впливає система певних факторів з
урахуванням їх національного, регіонального та глобального значення.
Утворення адаптивних до різких змін зовнішнього середовища комплексів є
провідним положенням удосконалення методології територіальної
організації господарства та регіону та проблемою його ідентифікації.

З поняттям «регіон» пов’язаний термін регіональна економіка – це
науковий напрямок, який вивчає закономірність розміщення продуктивних
сил та районів. Однією з функцій регіональної економіки є створення
різних виробництв, які випускають продукцію міжгалузевого призначення
[6]. Ефективність регіональної політики залежить від чіткого визначення
території регіону, його меж, природно-ресурсного та
соціально-економічного стану. За своїм масштабом, розміром території,
місцем у територіальному розподілі праці виділяють мікрорайони (група
адміністративних районів), мезорайони (як правило, дві–три області) і
макрорайони (велика частина території країни, може налічувати до десяти
та більше областей). Макрорайони у деяких інтерпретаціях називають ще
великими економічними районами – саме цей підхід до інкорпорації РПК у
ІМПК застосовано в даному досліджені.

Поряд із наведеними положеннями, автор пропонує удосконалення державного
регулювання регіональною економікою провести за результатами детального
аналізу РПК як об’єктів управління за використання щільності зв’язку між
взаємопов’язаними внутрішніми та зовнішніми факторами впливу. При цьому,
узгодження управлінських дій, для реалізації мети створених інтегрованих
міжрегіональних утворень, слід погоджувати з іншими управлінськими
впливами. Оскільки зазначена процедура є доволі складним завданням, то
при його здійсненні виникнуть певні протиріччя, зокрема у меті, засобах
та цілях регіональної політики. Відтак, пропонуємо інкорпорувати
відповідні дії на основі визначених, з урахуванням специфіки і
особливостей функціонування макрорайонів, вимоги до провадження
трансформаційних процесів щодо забезпечення оптимальної структури ІМПК
різної природи (табл. 2).

Таблиця 2.

Обґрунтування вимог до забезпечення оптимальної структури інтегрованих

міжрегіональних промислових комплексів *

Вид структури Визначення Цільовий напрям структурних змін Фактори, що
визначають позитивну траєкторію розвитку змін

Технологічна структура ІМПК Раціональний розподіл та використання
виробничих ресурсів. Пріоритет за принципово новими технологіями
Зменшення морального зносу ОВЗ та структурного безробіття. Випереджаюче
зростання виробництв найвищих технологічних укладів. Вирішальна роль НТП
у визначенні рівня економічного розвитку країни за забезпеченні
інноваційної моделі розвитку

Галузева структура ІМПК Розподіл ресурсів праці та капіталу між сферами
і галузями ІМПК Збільшення питомої ваги галузей, що виробляють продукцію
кінцевого споживання. Скорочення абсолютного і відносного розміру
виробництва продукції первинного переділу Загальносвітова тенденція до
випереджаючого зростання світових цін на продукцію кінцевого споживання
в порівнянні з цінами та товари сировинної групи.

Відтворювальна структура ІМПК Пріоритет на випуск товарів та послуг
кінцевого споживання – легкої промисловості з отримання достатньої
доданої вартості. Розподіл ВРП на споживання й інвестиції Зменшення
частки проміжного споживання. Збільшення частки інвестицій та надання
консалтингових послуг. Зростання науко- та капіталоємності при
одночасному зменшенні матеріало- та енергоємності сучасного виробництва

Інституціональна структура ІМПК Співвідношення між державним та
приватним секторами економіки. Рівень розвитку малого та середнього
бізнесу. Ступінь економічної концентрації на галузевих ринках. Посилення
рівня економічної конкуренції поширення доступу до зовнішніх та
внутрішніх ринків. Зростання забезпеченості суб`єктів господарювання
сучасною регіональною інфраструктурою. Вирішальним є механізм нарощення
конкуренції в стимулюванні науково-технічного прогресу, що обумовлює
необхідність нарощення наукоємності продукції кінцевого споживання
(наприклад, легкої промисловості )

Зовнішньо орієнтована та комунікаційна структура ІМПК Співвідношення між
потребами й можливостями ІМПК. Якість зовнішньоекономічних та внутрішньо
економічних зв`язків і мереж. Зростання інтернаціоналізації
господарського життя. Посилення міжгалузевої та прямої кооперації
зв`язків. Раціоналізація експортно-імпортних операцій. Удосконалення
інформаційного забезпечення та введення в дію технологій ІІІ
інтелектуального рівня. Врахування спрямованості процесів
інтернаціоналізації, транснаціоналізації виробництва та глобалізації
світової економіки. Посилення технологічного фактору в інкорпорації
конкурентних переваг регіонів.

* обґрунтовано, запропоновано та систематизовано автором дослідження

 

Узагальнюючи масив як державно-системних, так і емпіричних фактичних
свідчень стосовно кроків українського керівництва, перебіг існуючих
процесів у регіональній промисловості, проектування ІМПК уявляється
доцільним здійснювати синхронно із розробкою законодавчих документів із
зазначеної проблематики. Проте слід звернути увагу, що попри
непослідовність і несистемність проваджених у державі регулюючих дій,
розроблення державно-політичного механізму проектування ІМПК стає явищем
глибинного сутнісного порядку, спрямованого на забезпечення
незворотності вибору промислових і регіональних економічних пріоритетів.
Відтак, механізмом такого типу є сукупність процесів, ініційованих та
реалізованих владними органами управління в регіоні, комплексна дія яких
стосовно структури ІМПК репрезентувала б свій кінцевий результат у
вигляді теоретичного обґрунтування і практичного забезпечення
цілеспрямованості економічної політики в регіоні. Таку сукупність
орієнтирів і утворюють структурні одиниці, розроблені та подані автором
у вище визначеній таблиці.

ВИСНОВКИ

Визначаючи сутність процесу районування (як поділу країни на райони за
подібністю процесів, що історично сформувалися), підкреслюємо, що не
менш важливим є поділ країни на економічні райони, що підкорюються
процесам афіліації (інкорпорації), здійснюють зміну якісних і кількісних
параметрів розвитку продуктивних сил із корегуванням внутрінаціонального
та глобального поділу праці. Для виокремлення методологічних підходів до
розв’язання проблем формування конкурентних переваг промислових
комплексів, сформулювано закономірності ініціювання системоутворюючих
явищ (районоутворення) та їх мотиви, які продукують результативність
трансформаційних процесів у регіональних економічних системах.

 

Література:

1. Алимов О. Промисловий потенціал України: напрями ефективного розвитку
/ О. Алимов, В. Ємченко // Економічний Часопис – ХХІ. – 2003. – № 6. –
С. 41–46 .

2.  Амитан В. Н. Регион в ресурсной структуре государства / В. Н. Амитан
// Регіональні перспективи. – 2001. – № 5–6. – С. 15–17.

3. Амоша А. И. Каноны рынка и законы экономики / А. И. Амоша, Н. Д.
Прокопенко, Е. Т. Иванов. – Донецк : ИЭП НАН Украины, 2001. – 546 с.

4.  Булеев И. П. Промышленные корпорации: особенности развития и
принятия решений / И. П. Булеев. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 2003.–116 с.

5.  Фащевський М. І. Теорія і практика економічного районування України
та шляхи його удосконалення / М. І. Фащевський . – К.: РВПС України НАН
України, 2007. – 52 с.

6.  Хлобистов Є. В. Україна : соціально – економічні передумови
формування політики техногенної безпеки у трансформаційному суспільстві
/ Є. В. Хлобистов // Економіка України : проблеми, перспективи ринкових
відносин. – 2000. – № 6. – С. 13–20.

7.  Чумаченко Н.Г. Проблемы и пути решения развития регионов / Н. Г.
Чумаченко, А.И. Амоша // Економіка промисловості. – 2002. – № 4. – С.
201–206.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *