Конкурентні переваги структурно слабких регіонів України (реферат)

Реферат на тему:

Конкурентні переваги структурно слабких регіонів України

На жаль, успішних прикладів місцевого економічного розвитку в Україні
не надто багато. Для багатьох урядовців на міcцях уже стало традицією у
відповідь на ініціативу громадян розвести руками: “в бюджеті грошей
немає”. Таке кредо державних службовців місцевого рівня не передбачає
мобілізації внутрішніх ресурсів території та якомога ефективнішого їх
використання для стимулювання місцевого розвитку. Не прийнято також
звертатися до громади та залучати до процесу прийняття рішень її
активних членів. Все зводиться до сподівань на „щедру руку” центру, яка
наступного разу виділить більше коштів, та на сприятливу погоду, яка
дозволить виростити і зібрати врожай.

З іншого боку, вітчизняний досвід „передових” громад підтверджує відому
тезу про те, що проблема браку грошей не є первинною. Як правило,
першопричиною є відсутність ідеї або команди однодумців для її
формування та реалізації. А шляхів залучення капіталу для втілення
навіть найбільш нереальних, на перший погляд, планів є немало. Необхідно
тільки чітко сформулювати план реалізації ідеї та застосувати найбільш
ефективні інструменти. Важливою передумовою успішності такої діяльності
є адекватне визначення позиції території та формулювання її конкурентних
переваг. Адже окремі території перебувають у постійній конкурентній
боротьбі зі своїми сусідами за бюджетні кошти, інвестиційні вкладення,
зрештою – людські ресурси.

Що таке депресивна територія?

У розвинених країнах світу останнім часом спостерігаються дві тенденції:
зростання політичної ваги регіонів та збільшення кількості регіональних
ініціатив, спрямованих на стимулювання економічного розвитку. Модель
регіонального економічного розвитку ЄС ґрунтується на стратегічному
партнерстві між центральним урядом та місцевими органами влади,
учасниками державного і приватного секторів, громадськими організаціями.
Вагомість регіональної компоненти у майбутньому устрої ЄС підкреслюється
також гаслом спільноти — “Європа регіонів”.

Очевидно, що для застосування адекватних заходів у сфері регіонального
розвитку необхідно провести певне групування територій за ключовими
ознаками. Поширеними характеристиками регіонів є такі як „структурно
слабкий”, „проблемний”, „відсталий”, „кризовий” та „депресивний” [2].
Загалом ці поняття тісно переплітаються, однак мають і деякі
відмінності. Якщо говорити про комплексну характеристику регіону,
зокрема низькі показники соціально-економічного розвитку, які значно
відстають від середньостатистичних державних, то це „відсталий регіон”.
Якщо ж класифікувати регіони за певною ознакою (екологічний стан,
наближеність до кордону, наявність конфліктних ситуацій), щодо якої
регіон вимагає додаткової допомоги, то це „проблемний регіон”.
Характеристика „кризових” територій здійснюється за економічними
показниками: спад виробництва, зростання безробіття, зниження рівня
життя населення. До категорії „кризовий” належать також території, які
характеризуються важкою екологічною ситуацією (яскравий приклад – т.зв.
„чорнобильська зона”) чи знаходяться в зонах збройних конфліктів. Якщо
застій „кризового” регіону набуває затяжного характеру, і він не може
самостійно подолати негативні тенденції розвитку, то така територія
характеризується як „депресивна”. При цьому це далеко не означає, що
вона – втрачена для економічного зростання: така територія має шанси
швидко перейти до стабільного розвитку за умови цільової і комплексної
підтримки та мобілізації ресурсів.

Інституції Європейського Союзу у контексті регіональної політики
говорять лише про проблемні регіони, однак виділяють при цьому
слаборозвинені та структурно слабкі території. Кожна з цих груп потребує
індивідуальних підходів до розв’язання основних проблем. Це можна
пояснити принципами регіональної політики ЄС, один з яких –
програмність: центр не просто фінансує регіон, а виділяє кошти на
спеціально підготовлені програми (цільові точки), які мають вплив на
розвиток всього регіону. Адже виділення коштів під загальну фразу
“покращення-вдосконалення-підвищення” не дозволить досягнути конкретних
результатів.

Слаборозвинені райони характеризуються як за кількісними, так і за
якісними показниками. З одного боку, це величина ВВП на душу населення
(не вище 75% від середнього по ЄС), а з іншого – це ті території,
масштабність проблем яких виходить на національний чи глобальний рівень.
Кордони виділених слаборозвинених територій встановлюються на 5 років.
Інші категорії – кризові промислові райони, сільськогосподарські райони,
міські території – характеризуються лише кількісними показниками, серед
яких – високий рівень безробіття, загальне зниження зайнятості,
території з високою часткою зайнятості в сільському господарстві тощо.
Крім того, визначення критеріїв проблемних регіонів відбувається за
принципом порівняння з загальними показниками по ЄС: наприклад, середній
рівень безробіття має бути вищим (більше 110%), ніж по ЄС, частка
залучених в сільське господарство в загальній зайнятості має бути
принаймні вдвічі вищою, ніж по ЄС.

Законодавче забезпечення розвитку територій в Україні

Українські законотворці, розробляючи проект Закону „Про стимулювання
розвитку регіонів”[3], вирішили зупинитись лише на одній з характеристик
регіонів – депресивності. Зважаючи на економічний стан як країни в
цілому, так і її регіонів, це зрозуміло. Однак, відмовляючись від
більшого спектру класифікаційних ознак, парламентарі мають шанси набити
собі чергову „гулю”: застосувати одне і те ж мірило до різних за
характеристиками регіонів означає закрити очі на їх засадничі
відмінності.

У законопроекті депресивні регіони поділяються на: промислові райони
(частка зайнятих у промисловості перевищує частку в сільському
господарстві), сільські райони (частка зайнятих у сільському
господарстві перевищує частку зайнятих у промисловості), міста обласного
значення. Кожна з груп має особливі критерії, за якими визначається її
депресивність. При цьому слід зазначити, що порогові значення критеріїв
описані в законопроекті дуже розмито, а деякі критерії в українських
умовах не можуть адекватно свідчити про стан речей. Йдеться зокрема про
показник рівня безробіття, який не враховує масову трудову міграцію
закордон, неформальну зайнятість та інші чинники.

За результатами щорічного моніторингу Кабінет Міністрів визначає
територію, якій надається статус депресивної, встановлює термін дії
такого статусу (не більше 7 років) і засоби стимулювання. Згідно з
законопроектом, держава готова здійснювати цільові капіталовкладення у
розвиток виробничої, комунікаційної та соціальної інфраструктури такої
території, надавати державну підтримку малим підприємствам і формувати
інфраструктуру розвитку підприємництва, спрямовувати на цю територію
міжнародну технічну допомогу і сприяти зайнятості населення, зокрема
через фінансування програм перекваліфікації та професійного розвитку
трудових ресурсів, вдосконалення соціальної сфери тощо.

Депресивний регіон вимагає кардинальних заходів у соціальній та
економічній сферах. Однак, з огляду на обмеженість бюджетних ресурсів в
Україні, уряду буде не під силу реалізувати такий комплекс заходів, та
ще й на значних територіях. Таким чином, варто застосувати кілька різних
критеріїв для класифікації територій, які дадуть змогу диференціювати
напрямки і вагу державної підтримки та роль місцевих органів влади у
цьому процесі. Тим більше, враховуючи величезні диспропорції між самими
територіями – тільки за виробництвом регіонального ВВП на душу населення
місто Київ, наприклад, у 6 разів випереджує найменш успішні області, за
обсягами залучення інвестицій – більш ніж в 50 разів, за середнім рівнем
зарплат – у 8-10 разів.

Очевидно, що ефективність заходів державної політики у цій сфері значної
мірою визначатиметься чіткістю „діагнозу” проблемного стані території.
Саме на ці аспекти сфокусована увага експертів недержавного аналітичного
центру „Інститут Реформ”, який за підтримки Інституту Сталих Спільнот,
проводить відповідне дослідження проблем розвитку структурно слабких
(депресивних) територій. На думку респондентів, опитаних Інститутом
Реформ*, основними чинниками депресивності території є неефективність
дій органів влади та особливість історичного розвитку (занепад основних
для території галузей, демографічна криза тощо). Слід зазначити, що таку
думку висловили представники місцевих органів влади, які безпосередньо
мають справу з місцевими економіками. Перший недолік взялась виправляти
центральна влада, готуючи нові законопроекти та розробляючи нові
стратегії. Що ж до другого недоліку – це значною мірою завдання самого
регіону – знайти шляхи відновлення пріоритетних галузей, виділити свою
специфіку і конкурентні переваги.

HYPERLINK «http://ir.org.ua/pic/31/1.gif» \t «_blank» Рис.1.
Чинники, що зумовлюють депресивний стан території

Конкурентні переваги територій

Очевидно, що на допомогу ззовні структурно слабкі регіони можуть
сподіватися, лише підготувавши відповідний ґрунт всередині. При цьому
створення стратегій та програм розвитку – необхідна складова такої
підготовки. Вони допомагають зрозуміти роль і можливості регіону,
правильно визначити пріоритети його розвитку, і що основне – пояснити
конкурентні спроможності і готовність регіону до співпраці всім можливим
партнерам.

За результатами опитування Інституту Реформ, найбільша частка
представників органів державної влади на місцях – 28% – зазначила, що
перевагами їх підвідомчої території є територіальне розташування. При
цьому таку думку висловлювала більшість респондентів з таких
„географічно полярних” областей, як Львівська, Івано-Франківська,
Луганська, Полтавська, Житомирська, Вінницька, Хмельницька. Іншою
перевагою, яка стала спільною для 20% опитаних, є „дешева робоча сила”.
Зазначимо, що на уточнююче питання „Наскільки робоча сила у Вашій
області є дешевшою від тієї, що працює у сусідньому регіоні?” експерти
Інституту Реформ не змогли отримати аргументованої відповіді.

Натомість, привертає увагу те, що лише 9% респондентів серед
конкурентних переваг території назвало сприяння місцевої влади і лише 2%
— незначний рівень корупції. Таким чином респонденти акцентують увагу на
факторах, які не залежать від місцевих органів влади, виправдовуючи
низькі економічні показники впливом центральної влади, а не власною
бездіяльністю.

Іншим доказом цієї тези є розподіл відповідей на питання „Які регіони є
основними конкурентами Вашої області в боротьбі за інвестиційні
ресурси?”. Понад третина опитаних назвала місто Київ – регіон, який, з
одного боку, має специфічні конкурентні переваги, і з яким, з огляду на
його столичний статус, дуже важко конкурувати. Серед інших ключових
конкурентів найчастіше називалися індустріальні регіони – Донецька
(15%), Дніпропетровська (16%), а також Львівська (15%) області. Такий
специфічний вибір своїх конкурентів представниками аграрних регіонів
(Полтавська, Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Чернігівська обл.)
можна розцінювати не як бажання перемогти у конкурентній боротьбі, а
радше як виправдання своїм поразкам. Справді, футбольній команді з
першої ліги дуже просто пояснити своїм вболівальникам програш у матчі з
„Шахтарем” чи „Динамо”, а більшість українських боксерів мріють
потрапити в нокаут від удару котрогось із Кличків.

HYPERLINK «http://ir.org.ua/pic/31/2.gif» \t «_blank» Рис.2.
Переваги областей України щодо залучення інвестицій

У процесі формулювання і реалізації конкурентних переваг територій
важливим є створення міжсекторного партнерства
“громадськість-бізнес-влада” та формування команди фахівців. Саме від
рівня кваліфікації державних службовців значною мірою залежить
ефективність заходів місцевої влади. У цьому контексті доцільно згадати
вислів Дж.Кейнса, який вважав, що існує „небагато людей, що піддаються
впливу нових теорій після того, як вони досягли 25- або 30-літнього
віку, і тому ідеї, які державні службовці, політичні діячі
використовують при оцінюванні поточних подій, у більшості не є
новітніми” [цит. за 1, с.29]. Додаткових песимістичних відтінків ця теза
набуває з урахуванням результатів опитування Інституту Реформ. Лише 1,8%
респондентів оцінили рівень фаховості державних службовців місцевого
рівня як високий. Натомість низьким його вважають 49% опитаних.

Відповідно до вищезгаданого розподілилися відповіді на питання „Які
основні проблеми інвестиційної діяльності на Вашій території?”:
відсутність якісної інформації про регіон для зовнішніх користувачів
(22% опитаних), відсутність стратегії розвитку у місцевої влади (20%),
низький рівень фаховості працівників місцевих органів влади (17%).

Залучення інвестиційних ресурсів

Результати досліджень Інституту Реформ свідчать про те, що традиційні
чинники інвестиційної привабливості територій – наявність промислових
об‘єктів, природних ресурсів – поступово відтісняються з поля зору
інвесторів якісно новими: мобільністю робочої сили, гнучкістю місцевих
постачальників, готовністю місцевої влади до співпраці тощо. При цьому
надзвичайної важливості набуває питання інформаційного забезпечення та
просування позитивного іміджу, який відображає найбільш характерні риси
території і дозволяє відрізнити її від інших. Важливу роль у формуванні
іміджу відіграє постійна присутність в інформаційному полі. Один з
відомих політиків США свого часу жартував: “нехай газети пишуть про мене
все, що хочуть. Окрім некрологу”. Тобто будь-яку оприлюднену інформацію
можна використати для власних цілей.

Негативний імідж окремого регіону країни не завжди означає відсутність
певної зацікавленості з боку іноземних інвесторів. Прикладом можуть бути
території Житомирської, Чернігівської та Київської областей, які зазнали
впливу Чорнобильської катастрофи. Негативний екологічний імідж цих
регіонів “містить у собі” можливість розвитку. Адже ЧАЕС – це єдина у
світі атомна станція, на базі якої можна проводити наукові експерименти
у “реальному режимі”. Окрім того, існують унікальні можливості для т.зв.
екстремального туризму (екскурсії на саркофаг, полювання на диких тварин
у зоні відчуження, яких за час відсутності людей розвелася величезна
кількість). Залишається лише максимально чітко визначити споживачів цих
продуктів – цільову аудиторію – і донести до них рекламну інформацію

Як зазначають фахівці піар технологій, імідж є спрощенням об’єкту.
Відтак, інвестиційний імідж є спрощенням інвестиційного клімату, який
включає можливості території (інвестиційний потенціал) та умови
діяльності (інвестиційний ризик). Як показує практика, найбільший внесок
у формування інвестиційного потенціалу вносять фактори, що формуються
десятиліттями – економічний потенціал, інфраструктурне освоєння
території та інтелектуальний потенціал населення. Натомість, величина
ризиків може змінюватися (як правило, в сторону збільшення) моментально.

“Гроші йдуть до грошей” – логічність цього вислову неодноразово була
перевірена на практиці, в тому числі й українській. Справді, при
розгляді потенційних регіонів для здійснення капіталовкладень компанії,
як правило, задають питання щодо присутності на цих територіях успішних
прикладів діяльності інших інвесторів. Так, динамічний розвиток проекту
зі складання автомобілів “Шкода” у Закарпатській області привернув до
цього регіону увагу інших компаній, які працюють в автомобілебудівній
галузі (“Ядзакі-Україна”, “Леоні”, “Дженерал Моторз”).

З іншого боку, маємо численні приклади, які показують, як в Україні
працює принцип “гроші йдуть до грошей” у “мінорній тональності”.
Підприємство з угорськими інвестиціями “Дунапак Україна” (Львівська
область) у 2002 році зазнало адміністративного тиску з метою анулювання
рішення п’ятирічної давності щодо юридичної реєстрації фірми.
Спостерігачі відзначають, що причиною стало зміцнення позицій компанії
на регіональному ринку та відповідне зростання конкурентної загрози
іншому підприємству, у розвитку якого були зацікавлені представники
владних структур. У результаті цього конфлікту, за оцінками радника з
економічних питань Посольства Угорщини в Україні Тамаша Беркі, область
втратила додаткових угорських інвестицій на суму 20 млн. дол., оскільки
іноземний партнер “Дунапак Україна” вирішив будувати свій завод в іншому
регіоні [5].

Показовим щодо аналізу інвестицій в регіони України є досвід
польсько-української співпраці. Загальний обсяг польських інвестицій
станом на кінець 2002 року склав майже 100 млн. дол. США, значна частина
яких вкладена у СЕЗ “Яворів”. Не заглиблюючись у дискусію щодо
доцільності застосування такого специфічного інструменту інвестиційної
політики як спеціальні економічні зони, зауважимо один позитивний аспект
реалізації інвестиційного проекту у рамках СЕЗ. Як відомо, кожна СЕЗ має
свій орган управління, який, зокрема, виконує функції певного
амортизатора адміністративного впливу на бізнес з боку регуляторних і
фіскальних органів. Оскільки адміністрація СЕЗ безпосередньо зацікавлена
в ефективності проектів суб’єктів СЕЗ, її керівництво докладає зусиль до
налагодження конструктивного діалогу з податковою інспекцією,
санстанцією, пожежниками та ін.

На територіях, де не запроваджено специфічний режим для інвестиційної
діяльності, подібну функцію “амортизування” адміністративного впливу
можуть виконувати місцеві органи влади. Адже, для великих інвестиційних
проектів податкові пільги не є визначальним аргументом. Натомість,
важливо відчувати партнерську підтримку місцевих інституцій. Володимир
Куліш, міністр економіки АР Крим, переконаний, що: “у конкурентній
боротьбі за залучення інвестицій важливі не лише податкові і митні
пільги. Ми бачимо перспективу кримських територій пріоритетного розвитку
передусім як територій сучасного адміністративного підходу, де органи
влади реально допомагають серйозному інвесторові швидше пройти дозвільні
процедури і формальності, стаючи його партнером, зацікавленим у тому,
щоб інвестиційний проект реалізовувався якомога швидше.” [5]

Отож, роль місцевих органів влади у залученні інвестицій можна окреслити
наступним чином:

Налагодження конструктивного діалогу з (1) конкретними пошукачами
інвестицій (місцеві підприємства) та (2) спеціалізованими
консультаційними установами (торгово-промислові палати, агенції
регіонального розвитку, аналітичні центри). У цьому контексті доцільним
є проведення тренінгів та семінарів для створення “майданчиків для
діалогу”, досягнення усвідомлення ролі в цьому процесі місцевих органів
влади і запевненні представників ділових кіл у лояльності влади.

Створення і постійне оновлення бази даних інвестиційних проектів
області, в тому числі на веб-сайті області.

Застосування ділових підходів при безпосередніх контактах з потенційними
інвесторами. Це означає демонстрацію розуміння мотивації інвестора,
відкидання зайвих сентиментів стосовно окремих „безнадійних” виробничих
об’єктів, відкритість, послідовність та прозорість дій влади на
підготовчому етапі інвестування проекту.

Здійснення пост інвестиційної підтримки проекту, яка має полягати у
забезпеченні стабільних умов діяльності підприємства після здійснених
інвестицій, вирішення можливих проблем із регуляторними органами тощо.

Звичайно, місцева влада повинна уникати втручання у процес дрібного
інвестування, тому що ефективність її посередництва в цьому разі різко
зменшується. Слід концентрувати увагу на найбільших, структуро- чи
містоутворюючих проектах. При цьому важливо максимально об’єктивно
визначити можливість „оздоровлення” цих підприємств і уникати їх
пільгово-дотаційної підтримки, яка не тільки не сприятиме вирішенню
проблем структурно слабких територій, а й скеровуватиме обмежені ресурси
на неефективне використання.

Використана література:

Соколенко С.І. Глобалізація і економіка України. – К.: Логос, 1999. –
568 с.

Побурко Я., Кардаш В. Методологічні засади класифікації регіонів за
рівнем економічного розвитку // Економічні есе, №2(13).

Законопроект „Про стимулювання розвитку регіонів” від 14.04.2003 року
внесений Президентом України.

Інвестиційна політика в Україні на регіональному рівні // Економічні
есе. Інститут Реформ. – 2003. — Вип. 16. – 88 с.

Практичні аспекти інвестиційної політики на місцевому рівні. Бібліотека
державного службовця / Борщевський В., Вдович П., Григоренко Ю., Дацишин
М. та ін. – К.: Інститут Реформ, 2003. – 60 с.

Місцевий економічний розвиток: моделі для успіху. Бібліотека державного
службовця / Вітер О., Дацків Р., Дацишин М. та ін. – К.: Інститут
Реформ, 2003. – 40 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *