Історичний аспект розвитку політичної економіки (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Історичний аспект розвитку політичної економіки”

Економічне буття, економічні явища й процеси завжди привертали до себе
увагу людей, особливо вчених. Чому? Річ у тім, що економічні питання
торкаються життя кожної людини: вони регулюють можливості
життєдіяльності сім’ї, виникають у взаємовідносинах між людьми, між
окремою особою та державою, між приватними закладами, між приватними та
державними закладами і т.д. Тобто, в буденному житті: на транспорті, в
магазині, на роботі, в навчанні, під час відпочинку, займаючись
підприємницькою діяльністю, кожен з нас виступає учасником економічних
відносин і, вільно чи невільно, в своїй діяльності приймає рішення, які
зачіпають не лише власні економічні інтереси, але й економічні інтереси
людей, що нас оточують, нарешті, інтереси суспільства. Отже, перша
проблема, яка постає перед людьми, — це проблема оптимальності тих
рішень, які вони приймають у процесі своєї господарської (економічної)
діяльності. Від чого ця оптимальність залежить? Від знання законів
розвитку економіки. Тому прагнення людей проникнути в суть економічних
процесів диктувалося і диктується практичними потребами економічного
життя, впливу на нього в потрібних напрямах, прийняття ефективних рішень
у процесі будь-якої економічної (господарської) діяльності.

Ще в Античному Світі економічна думка досягла значного розвитку.
Економічні погляди Ксенофонта, Платона, Арістотеля, а також мислителів
Стародавнього Єгипту, Китаю та Індії мали великий вплив на розвиток
економічної науки наступних епох. Немало економічних спостережень ми
знаходимо і в Біблії. Вона дає певне тлумачення економічного життя
стародавніх народів, що населяли Палестину і навколишні землі у II і І
тисячоліттях до нашої ери. Як правило, ці тлумачення даються в формі
заповідей, вказівок про поведінку людини.

Але хоч економічні погляди, школи зародилися давно, економічна теорія як
самостійна наука виникла відносно недавно. Поштовхом цьому було
зародження й розвиток капіталізму, формування національного ринку. Тоді
ж з’явилася й назва цієї науки — політекономія. Вона походить від
поєднання трьох давньогрецьких слів «політейя» — суспільний, державний
устрій і вже знайомих нам «ойкос» і «номос», що в сукупності означає:
наука про закони ведення суспільного господарства.

Вперше назва «політекономія» була вжита французом Антуаном Монкретьєному
«Трактаті політичної економії», який побачив світ у 1615 p. Чому саме
так Монкретьєн назвав свій твір, а не просто «економія» або «економіка»,
як це робили давньогрецькі мислителі або його сучасники? Річ у тім, що
починаючи з Ксенофонта й Аристотеля, всі, хто вживав ці слова (економія,
економіка), вкладали в них первісний зміст — це домоводство, управління
особистим господарством, сім’єю. Але Монкретьєн пише не про таке
господарство. Його думки були скеровані на процвітання господарства як
державної, національної спільності. Підкреслюючи саме це, він і поставив
перед словом економія визначення політична.

Проте головна заслуга Монкретьєна не в тому, що він дав назву новій
науці, а в тому, що в своєму «Трактаті», спеціально присвяченому
економічним проблемам, він вперше виділив особливий предмет дослідження,
відмінний від предмета інших суспільних наук. Саме з цього моменту в
загальному понятті «економіка» починають виділяти два аспекти: економіку
як систему господарської діяльності та економіку як систему наукових
знань про господарську діяльність. А в самій економічній науці почався
процес диференціації знань. З одного боку, формуються теоретичні
економічні науки, з іншого — прикладні. Тепер економічна наука -це
система дисциплін про економіку, провідною з яких є політична економія,
яка відіграє роль теоретичного фундаменту, виконує по відношенню до всіх
інших економічних дисциплін методологічну функцію. Див. схему.

Система економічних наук

У процесі розвитку політекономії як науки можна виділити декілька
етапів.

Меркантилізм

Політекономія як наука почала оформлятися лише із зародженням
капіталістичного

ладу, й тому об’єктом її вивчення була не економіка взагалі, а економіка
капіталістичного способу виробництва. А так як капіталістичні відносини
почали складатися насамперед у торгівлі, то це знайшло відображення у
теоретичних розробках перших економістів, які досліджували цю систему.
Зокрема, виходячи з чисто поверхневої оцінки ринкових процесів, вони:
1)ототожнюючи багатство з грішми, вважали, що багатством є лише те, що
може бути реалізоване в грошах, золоті; 2)виробництво розглядали лише як
передумову для створення багатства; 3)безпосереднім джерелом багатства
вважали обіг (торгівлю), тому що там товари перетворюються в гроші й
виникає прибуток завдяки продажу товарів дорожче, ніж вони були куплені.

Однак не всякий обіг вважався джерелом багатства, а лише торгівля між
країнами (міжнародна), бо саме вона збільшує кількість грошей у країні,
тоді як внутрішня торгівля лише перекладає гроші з одних рук у інші, не
приносячи країні прибутку. Звідси загальний висновок: баланс у зовнішній
торгівлі повинен бути активним, тобто треба менше купувати за кордоном і
більше продавати. Виходячи з цього, продуктивною вважалася праця,
зайнята лише в торгівлі, насамперед у міжнародній, оскільки вона (так
виглядало зовні) найбільш сприяла нагромадженню багатства країни.

Цей перший напрям політекономічної думки, який отримав у літературі
назву меркантилізм (від італійського «мерканте» -торговець, купець),
почав формуватися ще в останній третині 15 століття, але широкого
розвитку набув з 2-ї половини 16 ст. Найбільш відомими представниками
меркантилізму були: англійські економісти Уїльям Стаффорд (1554-1612
pp.) і Томас Мен (1571-1641 pp.), італієць Г.Скаруффі (1519-1584 pp.),
француз Антуан Монкретьєн та росіянин Іван Посошков (1652-1726 pp.).

Політика меркантилізму (накопичення грошей), протекціонізму^6 і
державної регламентації господарства в епоху становлення капіталізму
(15-18 ст.) була пануючою в країнах Європи — від Португалії до Московії.
Зокрема, починаючи з другої половини 17 ст., вона широко застосовувалася
Францією. Теорію меркантилізму успішно розробляли італійські
спеціалісти. В Німеччині меркантилізм у формі так званої камералістики
був офіційною економічною доктриною до початку 19 ст. Проте провідну
роль у розробці ідей меркантилізму та реалізації політики меркантилізму
відіграли англійські економісти. Це пояснюється тим, що Англія раніше
інших країн Європи стала на шлях капіталістичного розвитку і її
буржуазія мала більше досвіду в утвердженні нового
суспільно-економічного ладу.

Класична політекономія

3 розвитком капіталізму, у зв’язку з тим, що капітал із сфери обігу
проникає в сферу виробництва (і фундаментально там закріплюється),
основні положення меркантилізму починають втрачати актуальність: на
порядок денний виходять нові вимоги — свободи торгівлі та
підприємництва. В політичній економії це знайшло відображення в гому, що
концепція меркантилізму поступається місцем теоретичним поглядам
фізіократів у Францґі і класичної школи в Англїі. Починається другий
етап у розвитку політекономії.

Фізіократи — представники одного з напрямків класичної політекономії,
який виник у Франції в середині 19 ст. як реакція на меркантилізм. Вони,
на відміну від меркантилістів, джерело багатства вбачали не в сфері
обігу (торгівлі), а у виробництві. В цьому їх заслуга. В той же час
фізіократи обмежували виробництво лише землеробством. Промисловість вони
вважали непродуктивною галуззю господарства, й тому всі зайняті в цій
сфері належали до «безплідного класу». Визначними представниками
Фізіократизму у Франції були: Франсуа Кене (1694-1774 pp.), Анн Робер
Жак Тюрго (1727-1781 pp.), Віктор Мірабо (1715-1789 pp.). Теорії
фізіократів розроблялися також в Італії, Великобританії, Німеччині,
Швеції, Польщі та інших країнах.

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в
працях представників англійської класичної школи. Це:Уїльям Петті
(1623-1687 pp.), Адам Сміт (1723-1790 pp.) i Давид Рікардо (1772-1823
pp.). Головні наукові досягнення класиків — це прагнення виявити
глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр
теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва,
а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування трудової
теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців.
Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Прагматизм і марксизм у політекономії

З досягненням капіталістичним суспільством високого ступеня зрілості
виявилися його внутрішні суперечності. Це неминуче породило нові
напрямки в розвитку політекономії, а саме прагматичну та пролетарську
політекономії (19-20 століття).

Представники прагматичної політекономії, по-перше, виходячи з концепції
обмеженості факторів виробництва, головну роль зосередили на питаннях
використання останніх для одержання прибутку, економічного зростання в
інтересах підприємців. По-друге, як ідеологи буржуазії, вважали основним
своїм завданням прямий захист, всіляке прикрашання буржуазного ладу, не
зупиняючись навіть перед замовчуванням суперечностей капіталізму. Але
історичний досвід довів важливу роль соціальних питань у розвитку
людського суспільства, тому прагматики 20 ст. змушені все частіше
вдаватися до розгляду в економічній теорії і соціально-економічних
питань, хоча відводять здебільшого їм другорядну роль.

Відмінність представників прагматичної політекономії від їхніх
попередників полягає в тому, що представники класичної політекономії
прагнули розкрити дійсні закони становлення та розвитку суспільного
ладу, в якому вони жили (капіталізму). Тому А.Сміт і Д.Рікардо виводили
прагнення до прибутку, нагромадження капіталу із законів виробництва.
Прагматики ж з метою апології капіталістичного виробництва обмежуються
описом і поверхневою класифікацією зовнішньої видимості економічних
процесів і не розкривають їх суті, а самі закони виробництва виводять з
економічних інтересів буржуазії, прагнення до прибутку.

Прагматизм, враховуючи інтереси пануючого класу капіталістичного
суспільства — буржуазії, починаючи з 30-х років 19 ст., став домінуючим
напрямом розвитку політекономії. Засновниками його виступили англійські
економісти Томас Роберт Мальтус (1766-1834 pp.), Джеймс Мілль (1773-1836
pp.) і француз Жан Батист Сей (1766-1832 pp.). У 20 ст. серед його
представників ми бачимо таких відомих економістів, як Джон Мейнард Кейнс
(1883-1946 pp.), Фрідріх Хайек (1899-198 pp.) — Великобританія, Уеслі
Клер Міт-челл (1874-1948 pp.), Пол Самуельсон (нар. 1915 p.) — США.

Як противага прагматичній політекономії в середині 19 ст. виникає
пролетарська політекономія. Основи її заклали ідеологи робітничого класу
Карл Маркс (1818-1883 pp.) і Фрідріх Енгельс (1820-1895 pp.). На відміну
від прагматичної політекономії, яка увіковічнює буржуазний .
;ад»дпролетарська (згодом вона стала називатися марксистською),
розкриваючи внутрішні суперечності капіталізму, доводить, що капіталізм
так само закономірно, як він прийшов на зміну феодалізму, повинен
поступитися місцем новому, більш прогресивному суспільному ладові —
соціалізму. Розвиток марксистська політекономія отримала в працях
В.І.Леніна (1870-1924 pp.), а практичне втілення її ідеї знайшли в
побудові першої в світі соціалістичної держави — Радянського Союзу (1922
p.), причини розпаду якого — предмет досліджень майбутніх економістів і
політологів.

Сучасний етап розвитку політекономії

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до
власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії
відстоюють приватну форму

власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою
основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвитку суспільного
виробництва, є суспільна власність на засоби виробництва. Історичний же
досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи
досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві
форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному
розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються
відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил
суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України,
економіка якої є перехідною.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної школи, яка має
вагомі доробки в з’ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і
класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями
в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей
проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія
на сучасному новому етапі її розвитку.

Етапи розвитку політекономії

І етап

ІІ етап

ІІІ етап

ІV етап

Використана література:

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: ІЗМН, 1997. – 302 с.

Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. –
528с.

Борисов Е.В. Экономическая теория. – Москва: Юрайт, 1998. – 478

ЕКОНОМІЧНІ НАУКИ

Політекономія

Макроекономіка

Мікроекономіка

ТЕОРЕТИЧНІ

П

Р

И

К

Л

А

Д

Н

І

Галузеві економічні науки:

економіка промисловості, економіка сільського господарства, економіка
торгівлі і т. д.

Стикові економічні науки:

Менеджмент, маркетинг, економічна історія й географія, демографія і т.
д.

Функціональні економічні науки:

економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, статистика і т. д.

Меркантилізм XV-XVII ст.

Класична політекономія XVII-XIX ст.

Прагматична

політекономія XIX-XX ст.

Марксиська

політекономія XIX-XXст.

Сучасна політекономія остання чверть ХХ ст.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *