Господарський механізм у системі регулювання суспільного виробництва (реферат)

Реферат на тему:

Господарський механізм у системі регулювання суспільного виробництва

Господарський механізм:

сутність, характер, функціонування

Відомо, що економіка будь-якої країни являє собою складну систему,
розвиток якої відбувається у межах відповідних економічних відносин. Ці
відносини породжують складний комплекс форм і стимулів діяльності
господарюючих суб’єктів. Важлива роль у функціонуванні та розвитку
будь-якої економіки належить господарському механізму. У загальній формі
він є не що інше, як управляюча або регулююча підсистема економічної
системи в цілому. Що ж слід розуміти під даним поняттям?

Сутність і зміст

поняття «госпо-

дарський механізм»

Господарський механізм — це сукупність організаційних структур і
конкретних форм господарювання, методів управління та правових норм, за
допомогою яких суспільство (держава) додержується об’єктивних вимог
економічних законів з урахуванням конкретної ситуації в народному
господарстві.

Разом з тим господарський механізм, як й економічні відносини,
невіддільний від продуктивних сил, з одного боку, і надбудови — з
іншого. Він виражає і втілює їх тісну взаємодію.

Таким чином, даний механізм тісно пов’язаний з соціальними, політичними
відносинами, конкретною формою реалізації їх активної ролі щодо
виробництва.

Необхідним компонентом господарського механізму виступають і
організаційні структури, які віддзеркалюють рівень, внутрішню
організацію елементів продуктивних сил суспільства, а також відповідний
ступінь і конкретні форми суспільного поділу праці. Інакше кажучи,
господарський механізм включає і сукупність організаційно-економічних
відносин, і організаційно-управлінський аспект продуктивних сил.

Організаційно-економічні відносини виступають головною конституюючою
ознакою господарського механізму. Вони складаються з приводу: трудової
діяльності; усуспільнення та відособлення виробництва; розподілу,
спеціалізації й кооперації праці; обміну засобами виробництва;
менеджменту; грошового обігу; ціноутворення; фінансів й кредиту;
маркетингу; інфраструктури ринку тощо. Загалом, ці відносини виражаються
господарською системою організації й управління економікою на різних
рівнях. Господарський механізм, будучи складною, багатоаспектною
категорією, не замикається лише рамками економічних відносин, що
функціонують у сфері конкретних господарських дій і зв’язків. Він
інтегрує не тільки базисні відносини, але й певні елементи продуктивних
сил і надбудови.

Отже, господарський механізм є найважливішим елементом економічної
системи. Якщо уявити сучасну економічну систему як змішану, то вона має
містити такі самостійні підсистеми господарювання: планову підсистему;
ринок як самостійну підсистему господарювання; традиційне (натуральне)
господарство як підсистему господарювання. Кожній з окремих підсистем
відповідає адекватний господарський механізм — ринковий механізм
саморегулювання; державний регулюючий механізм; господарський механізм,
що відповідає традиційному натуральному господарству. Залежно від того,
яка підсистема з відповідним господарським механізмом має найбільшу
питому вагу, характеризується й вся економічна система: якщо переважає
ринок, то й система ринкова, виникає ринкова економіка; якщо переважає
держава, то й система планова (адміністративно-командна); якщо переважає
натуральне господарство, то такою є система в цілому. Більш чи менш
рівне співвідношення ринку і держави характеризує систему змішаної
економіки, де відбувається взаємодія відповідних господарських
механізмів, у результаті чого формується господарський механізм змішаної
економіки.

Виражаючи сутнісні риси економічних законів, взаємозв’язки в їх системі,
механізм господарювання в той же час виступає як інтегративна форма їх
прояву. Це потрібно розуміти таким чином, що на поверхні економічного
життя механізм господарювання являє собою сукупність
організаційно-економічних форм, за допомогою яких держава здійснює
функцію управління й регулювання економіки. Але з цієї точки зору
механізм господарювання — це не проста сукупність
організаційно-економічних форм (рядоположеність елементів), а явище, що
відображає взаємозв’язок між ними, взаємодію, взаємопереходи, тобто
являє собою систему.

Розуміння механізму господарювання як системи організаційно-економічних
форм не заперечує, а навпаки, доповнює уявлення про нього як про систему
організаційно-економічних відносин. У даному разі йдеться про новий
рівень його пізнання, де зміст механізму господарювання «просвічується»
крізь призму форм його прояву. Визначаючи єдність
організаційно-економічних відносин і форм їх прояву, тобто «змістовну
форму», механізм господарювання у той же час має внутрішню специфічну
логіку розвитку як з боку організаційно-економічних відносин, так і з
боку оргнізаційно-економічних форм прояву. Організаційно-економічні
відносини становлять зміст механізму господарювання,
організаційно-економічні форми — спосіб існування, функціонування і
розвитку всієї системи економічних відносин суспільства. В
організаційно-економічних формах безпосередньо відбувається перетворення
об’єктивних «сторін» механізму господарювання на суб’єктивні. Вони прямо
вступають у взаємодію з матеріальними та особистими чинниками
виробництва і їх удосконалення цілком визначається зміною останніх, що,
в свою чергу, служить імпульсом розвитку організаційно-економічних
відносин.

Теоретичні аспекти аналізу рівнів господарювання

Отже, відмінності (при збереженні єдності) організаційно-економічних
відносин та організаційно-економічних форм як двох сторін механізму
господарювання визначаються як по лінії взаємодії з виробничими
відносинами (відносинами власності), так і по лінії взаємодії з
продуктивними силами. При цьому важливо зазначити ту обставину, що
єдність сторін механізму господарювання забезпечується
організаційно-економічними відносинами, відмінності —
організаційно-економічними формами його прояву на різних рівнях
господарювання.

Таке розуміння механізму господарювання спирається на діалектичну логіку
взаємодіючих, але не тотожних пар категорій: змісту і форми, сутності та
явища. Будь-яке з явищ або процесів економічного життя являє собою
діалектичну єдність змісту і форми. Зміст включає всю сукупність ознак
того або іншого явища і характеризує його цілісність за допомогою
конкретної організації, структури. Форма є способом існування, методом
розвитку і вияву змісту. Форма перебуває у діалектичній єдності зі
змістом і виступає як вираз відповідної організації, структури змісту.
Діалектика змісту і форми будується на їх протилежності й одночасно на
найтіснішому зв’язку і взаємообумовленості. Зміст визначає форму, а
остання є змістовною. Форма виражає певний зміст, а останнє завжди
оформлено. Взаємна обумовленість змісту і форми не вичерпує їх
діалектики, яка доповнюється й їх переходами одного в одне. Що в одних
умовах і відносинах є змістом, то в інших може бути формою, і навпаки.

Форма відносно змісту, незважаючи на примат останнього, не є пасивною.
Вона активно впливає на нього, прискорюючи або уповільнюючи його
розвиток. У розв’язанні суперечностей, що виникають між змістом і
формою, величезну роль відіграє суб’єктивний чинник. Його значення
полягає в умінні знайти об’єктивний критерій, який сприятиме розкриттю
міри протиріччя між змістом і формою, у своєчасному і науково
обґрунтованому визначенні моменту, коли форма з рушійної сили починає
перетворюватися на гальмуючу силу.

У взаємозв’язку з категоріями «зміст» і «форма» перебуває інша пара
категорій «сутність» і «явище». Сутність і явище характеризують як
зовнішню сторону явища, доступну сприйняттю, так і внутрішню, приховану
від безпосереднього спостереження. Дані сторони перебувають у
нерозривній єдності і не існують одна без іншої. Існування цих різних і
разом з тим взаємопов’язаних сторін явища (процесу) зумовлює
необхідність розрізнювати в них визначальне, головне — сутність і
зовнішнє, похідне від неї — явище. Сутність характеризує більш або менш
стійку сторону явища, його основу, що визначає його розвиток. Явище ж,
виступаючи як вияв сутності, характеризує менш стійку сторону процесу
дійсності. Поняття «сутність» дуже близьке поняттю «зміст», але на
відміну від нього виокремлює головне, що визначає внутрішню основу явищ.
Сутність — це основне у змісті.

Категорії сутності і явища відображають одну і ту саму реальність, але з
різною глибиною і повнотою, внаслідок чого вони не збігаються. Проте
сутність виражається не тільки в тих випадках, коли вона більш або менш
відповідає явищу, але і тоді, коли має місце суперечність між сутністю і
формою її вияву.

Діалектика сутності та явища полягає не тільки в їх невіддільності, але
й у взаємопереливах, які характеризують їх рухливість, змінність.
Зникнення сутності спричиняє зміну або (що трапляється частіше)
зникнення явища. Пізнаючи діалектику сутності та явища, важливо
підкреслити, що сутність лише приблизно охоплює окремі різноманітні
явища. Отже, явища неповною мірою входять у сутність. Звідси висновок —
сутність «бідніша» за явище, оскільки вона не відображає всього
різноманіття їх сторін, але разом з тим вона виступає як їх загальна
основа.

Спираючись на зазначені методологічні посилання, що містяться у
характеристиках парних категорій «зміст і форма», «сутність і явища»,
можна охарактеризувати і механізм господарювання у всій його еволюційній
різноманітності, визначитися з його структурою на поверхневому рівні
економічного життя. По-перше, всі зв’язки і залежності, що характерні
для системи економічних законів і забезпечують взаємообумовленість
механізму їх дії і використання, відтворюються (але не
віддзеркалюються!) у системі організаційно-економічних форм, тобто в
механізмі господарювання. По-друге, складаючи певний шар виробничих
відносин — організаційно-економічних, механізм господарювання не тільки
зумовлює їх взаємозв’язок з іншою стороною способу виробництва —
продуктивними силами, але й «стягує» фази відтворювального циклу в єдине
ціле: відносини виробництва — відносини розподілу — відносини обміну —
відносини споживання. По-третє, виступаючи формою вияву відносин
власності, механізм господарювання забезпечує узгодженість у системі
економічних інтересів і вирішення виникаючих між ними суперечностей.

На кожному рівні пізнання механізм господарювання відіграє свою роль і в
той же час об’єднує складові однією метою — забезпечення економічного
регулювання суспільного виробництва.

Розгляд механізму господарювання як системи організаційно-економічних
форм зумовлює необхідність визначення того єдиного джерела, виходячи з
якого було б можливим пояснити всю сукупність фактів. Йдеться про те, що
будь-яка система у своїй основі має ключовий системоутворюючий фактор
(елемент), що визначає всі інші елементи та акумулює їх в єдине ціле. З
цієї точки зору господарський механізм має відображати такі аспекти.
По-перше, механізм господарювання як система повинен визначатися власною
передумовою, що спричиняє її (систему) до життя. По-друге, розвиваючись
у напрямі цілісності, механізм господарювання об’єднує всі
організаційно-економічні форми в єдине ціле. По-третє, становлення
механізму господарювання як цілісної системи є моментом його розвитку.
Все це має найважливіше практичне значення, оскільки підхід до механізму
господарювання як цілісної системи дає можливість пізнати її внутрішні
закони, ступінь адекватності економічним відносинам і інтересам, виявити
взаємозв’язок і взаємозалежність між формами, визначити характер
сукупного регулюючого впливу на рух праці та реалізацію інтересів,
пізнати логіку побудови і супідрядності ланок господарювання, встановити
шляхи подолання моментів неузгодженості і подальшої гармонізації.

Ознаки цілісності

господарського

механізму

Цілісність як одна з найважливіших характеристик механізму
господарювання містить як аспекти стабільності, так і розвитку. Механізм
господарювання асоціюється і з «анатомією», і з «фізіологією» економіки.
Діалектика механізму господарювання відображає не тільки єдність його
елементів, а й їх суперечність, що виступають джерелом його розвитку.

Отже, цілісність механізму господарювання визначається, з одного боку,
існуванням залежності його елементів, за якої зміна одного елемента веде
до зміни інших. З іншого боку, цілісність виступає як міра розвитку
механізму господарювання, критерій ступеня його зрілості.

Як система механізм господарювання являє собою елемент складнішої
системи, зокрема економічних відносин, які, в свою чергу, є підсистемою
ще складнішої системи і т. д. З даної точки зору механізм господарювання
є способом функціонування комплексних систем, з властивими їм
взаємозв’язками, взаємодіями явищ і процесів.

Найважливішою основою спільності, цілісності, системності механізму
господарювання є тип власності на засоби виробництва. Іншою специфічною
основою і критерієм системності механізму господарювання, що випливає з
типу власності, яка визначає природу адекватної економічної системи, є
домінування соціального змісту.

Соціальний аспект, що характеризує одну з критеріальних сторін механізму
господарювання, не є щось привнесене зі сторони. Це — сутнісний аспект
системи економічних відносин суспільства, що виявляється в поверхневих
формах існування по мірі визрівання відповідних передумов та умов.
Звідси — правомірний висновок: види економічних систем розрізняються за
сутністю двох основних складових, тобто типом власності та характером
господарського механізму.

Свою цілісність механізм господарювання набуває за сучасних умов
формування змішаної економіки, якій притаманні певні особливості.
Принципу цілісності відповідає перетворення всіх структуроутворюючих
елементів механізму господарювання на частини єдиної і взаємопов’язаної
системи. При цьому механізм господарювання набуває тієї історично
визначеної форми, яка адекватно виражає будову, функціонування і
розвиток виробничих відносин.

Властивості механізму господарювання як системи в його взаємодії з
іншими явищами і процесами виявляються через його функції. Отже,
характеристика механізму господарювання як цілісної системи зі своєю
структуроутворюючою основою вказує на наявність у нього єдиної,
інтегративної функції, яку не можна звести до простої суми функцій, що
виконуються кожним з його елементів.

Головною функцією механізму господарювання виступає узгодження інтересів
усіх ланок економічного життя з метою забезпечення розв’язання
суперечностей. Дана функція є загальною, оскільки вона характерна для
механізму господарювання в цілому і кожного з елементів його структури
зокрема. Особливістю її є те, що вона, випливаючи з сутності економічних
відносин, формується свідомо на загальнодержавному рівні і визначає одну
із закономірностей системи управління. Проте реалізується вона
безпосередньо за рахунок функціонування механізму господарювання як
основного його елемента.

Отже, сутність господарського механізму проявляється через його функції.
До основних з них у політико-економічному аспекті належать:

реалізація відносин пануючого типу власності;

поєднання і взаємодія продуктивних сил і економічних відносин;

узгодження й забезпечення руху економічних інтересів;

створення умов для розв’язання суперечностей;

формування «поля» взаємодії між механізмом дії і механізмом використання
економічних законів.

Реалізація цих функцій в економічній практиці відбувається на базі таких
основних принципів формування і функціонування господарського механізму,
як системність, збалансованість, ефективність, соціальна спрямованість.

§ 2. Структура механізму господарювання

Характеристика механізму господарювання як структурно-функціональної
системи не може обмежуватися лише загальним розумінням його сторін. Вона
має бути доповнена конкретними формами (елементами), що складають
структуру механізму господарювання у своїй взаємній обумовленості.

Для розуміння структури господарського механізму необхідне виокремлення
деяких моментів, що пояснюють її природу та порядок руху. По-перше,
механізм господарювання дійсно виражає поверхневі форми виробничих
відносин, що входять органічною частиною до їх структури. По-друге, ці
поверхневі форми наповнені суттєвим змістом. По-третє, діалектика
механізму господарювання полягає в тому, щоб розкрити його суттєвий
зміст і відповідно до цього вдосконалювати його форми прояву.

A A o u 0

2

< P R ` b ? ° ???????¤??????&?o u b ?????????&?° O Oe ? o Aномічними законами. Домінантою виведення структури механізму господарювання є економічні закони, форми прояву яких і утворюють елементи механізму з їх взаємозв’язками і взаємообумовленістю. Організаційно-економічні форми об’єктивно визначені як можливості. Маючи власну об’єктивну природу, вони в той же час є результатом суб’єктивної діяльності. З даної точки зору організаційно-економічні форми виступають і як форми використання економічних законів. Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм включає такі структурно-функціональні підсистеми: планування, стимулювання, організацію, регулювання. Кожна з цих форм, у свою чергу, виступає у безлічі інших форм, що виконують свої функції у власних взаємозв’язках, створюючи відповідні підсистеми механізму господарювання: підсистема планування — прогнозування, довгострокове, середньострокове і поточне планування, директивне й індикативне планування тощо; підсистема стимулювання — економічні важелі і стимули економічної діяльності, прискорення науково-технічного прогресу, кредитно-фінансову систему; підсистема організації — форми організації й управління виробництвом з відповідною регламентацією прав та обов’язків економічних суб’єктів. Визначення структури механізму господарювання зумовлює необхідність урахування його рівневої специфіки. Остання, як уже зазначалось, визначається рівневою специфікою виробничих відносин, що синтезують два начала — економічне усуспільнення і відособлення, зумовлені станом продуктивних сил, змістом праці, особливостями її характеру. Усуспільнення й відособлення, визначаючи природу механізму господарювання, зумовлюють суперечну єдність централізованих планово-стимулюючих форм господарювання з ринковими. За сучасних умов жодна країна з ринковою економікою не може вирішувати величезний набір соціально-економічних завдань, що стоять перед нею, без існування і взаємодії форм господарювання. Так, на думку багатьох спеціалістів, ринковий механізм саморегулювання дає можливість вирішувати такі завдання: 1. Ефективний розподіл ресурсів для виробництва необхідних суспільству товарів. 2. Можливість успішного функціонування за наявності вельми обмеженої інформації (досить мати дані про ціну на продукт і про витрати його виробництва). 3. Гнучкість і високий ступінь пристосування до умов, що змінюються. Так, ринок відповів розробкою альтернативних енергоносіїв, впровадженням ресурсозберігаючих технологій, коли в 70-ті роки ціни на нафту зросли в 4—6 разів. 4. Оптимальне використання результатів НТП. Прагнучи отримати максимально високий прибуток, товаровиробники йдуть на ризик, вводять новітні технології, розробляють нові товари. 5. Свобода вибору і дій споживачів і підприємців. Вони незалежні у прийнятті своїх рішень, укладанні угод і т. ін. 6. Здатність до задоволення різноманітних потреб, підвищення якості товарів і послуг, більш швидке досягнення ринкової рівноваги. 7. Прагнення розширювати асортимент продукції, підвищувати її якість, знижувати витрати і тим самим підтримувати конкурентоспроможність своєї продукції тощо. Разом з тим цілий комплекс питань не може бути вирішений за допомогою ринкових форм господарського механізму, а забезпечується впливом його централізованих державних форм. До них належать: збереження ресурсів, що не відтворюються; формування економічного механізму захисту навколишнього середовища (тільки законодавчі акти можуть примусити підприємців вкладати кошти в екологічно чисте виробництво); регулювання використання ресурсів, що належать всьому людству (наприклад, рибні багатства океанів); створення стимулів для виробництва товарів і послуг колективного користування (наприклад, дороги, громадський транспорт, освіта тощо); право на працю і дохід, перерозподіл доходів; забезпечення фундаментальних досліджень у науці; орієнтація на виробництво соціально необхідних товарів, а не на задоволення потреб тільки тих, хто має гроші; стабільний економічний розвиток з його всебічними якісними і кількісними характеристиками; стимулювання тільки тих рішень, що приносять дохід підприємцю. Характеризуючи механізм господарювання як структурно-функціональну цілісність, систему організаційно-економічних форм, важливо підкреслити, що зовнішнім його проявом виступають надбудовні форми, зокрема юридичні і політичні. Механізм господарювання набуває політико-правового характеру внаслідок впливу політики і права, використання його як каналу і методу їх здійснення. Механізм господарювання як система організаційно-економічних форм, на що вже зверталась увага, забезпечує взаємозв’язок базису і надбудови. Форми господарювання — це зміст господарського права. Їх вдосконалення відбувається за допомогою суб’єктивної діяльності за рахунок впливу правових норм, актів на механізм господарювання. Внаслідок цього останній, будучи сам по собі внутрішньо суперечливим, зумовлюється в своєму розвитку протиріччями, що виникають між новими організаційно-економічними формами і правовими відносинами. Внаслідок цього реально функціонуючий механізм господарювання відрізняється від законодавчо оформленого. При аналізі у політекономічному аспекті механізму господарювання необхідно виходити як з його економічного змісту, що має джерелом глибинні сутності економічних відносин, так і з інших його сторін, зокрема, тих, що належать до галузі економічної політики та справляють на нього істотний зворотний вплив. І ще один штрих у розумінні структури господарського механізму. Кожна з форм господарювання — чи централізована, чи ринкова — виступає одночасно і як метод господарювання. Це зумовлює необхідність і можливість розгляду господарського механізму як системи форм і методів господарювання. § 3. Регулювання економіки як основний елемент господарського механізму На практиці не існує ні чисто ринкової моделі економіки, ні чисто вільного ринку. Так, ринкова модель економіки передбачає вирішення питань на основі вільної взаємодії споживачів і виробників. У ринковому господарстві постійно відбуваються процеси пристосування, які сприяють встановленню пра- вильного співвідношення попиту і пропозиції, прогресивним структурним зрушенням, прискоренню науково-технічного прогресу, підвищенню якості і конкурентоспроможності продукції, збалансованості матеріально-фінансових пропорцій. У ринковій моделі господарювання ресурси без примушення спрямовуються туди, де вони необхідні. Ці процеси забезпечуються пріоритетом економічних методів управління, рівноправним існуванням різних форм власності, домінуванням споживача над виробником, децентралізацією управління, конкуренцією. Однак вільний ринок є ідеальною, теоретичною моделлю ринку, яка практично недосяжна і по суті означає: існування вільних, незалежних працівників; вільний вибір ділових партнерів; відсутність контролю за діяльністю з боку установ, організацій як споживача, так і виробника; наявність значного числа виробників і споживачів на кожному ринку; вільне ціноутворення; панування конкуренції; самодисципліна ринку; підтримка кодексу честі ділових партнерів. Проте людям далеко не завжди властива така ідеальна поведінка, що ж до «поведінки» капіталу, то вона взагалі має спонтанний характер. Механізм державного регулювання економіки Економічна теорія довела, а практика підтвердила, що ринковий механізм повинен бути доповнений механізмом державного регулювання економіки. Він охоплює такі основні напрями: 1. Регулювання податкових ставок та їх диференціація. У період спаду і подальшої депресії держава істотно знижує прибутковий податок і податок на прибуток корпорацій, у результаті чистий прибуток комерційних фірм зростає і з’являється стимул до розширення виробництва. Отже, в даному разі низькі податки відіграють роль «каталізаторів» економічного зростання. Навпаки, наприкінці фази піднесення, коли настає «перегрів» економіки, виробництво виходить за рамки платоспроможного попиту, що здатне викликати кризу, держава різко підвищує податкові ставки з метою загальмувати зростання виробництва, не допустити або принаймні послабити силу спаду, впорядкувати процес відновлення рівноваги між пропозицією і попитом на товарних ринках. У такому разі високі податки відіграють роль «вбудованих стабілізаторів» економічного зростання. Нарівні із загальним регулюванням податкових ставок, що носить циклічний характер, держава широко застосовує їх диференціацію. Так, порівняно низькі податки для підприємств (фірм) перспективних галузей промисловості стимулюють їх зростання; навпаки, підвищені податки на підприємства застарілих галузей обмежують зростання і стимулюють згортання неефективного виробництва. 2. Регулювання процентних ставок кредитів комерційних банків. Зниження цих ставок у період спаду і депресії веде до збільшення підприємницького прибутку і зрештою чистого прибутку корпорацій, а тому стимулює зростання виробництва. Навпаки, підвищення процентних ставок у період «перегріву» економіки зменшує підприємницький прибуток, а тому обмежує, гальмує зростання виробництва. Зниження процентних ставок досягається шляхом помірної інфляції (до 6 % на рік), тобто шляхом випуску в обіг зайвої маси грошей. У результаті пропозиція грошей перевищує попит на грошовий капітал, процент знижується, чистий прибуток зростає. Отже, з’являється стимул до інвестицій і розширення виробництва. 3. Інвестиції у виробничу і соціальну інфраструктуру, державні замовлення (закупівлі). Маючи у своєму розпорядженні бюджетні кошти, держава вкладає гроші в будівництво доріг, портів, аеродромів, продуктопроводів, ліній зв’язку, в тому числі комп’ютерних мереж, що забезпечує нормальні умови функціонування виробничих галузей і банківської системи. Іншим напрямом державних вкладень є інвестиції в соціальну сферу. Завдяки системі трансфертних платежів держава має можливість виплачувати допомоги по безробіттю, самотнім матерям, багатодітним сім’ям, будувати дешеве муніципальне житло і т. д. Важливу роль у стимулюванні економічного зростання відіграє державна закупівля військової техніки, рухомого складу залізниць, надлишків сільгосппродуктів. 4. Регулювання грошової маси. Нарівні з урядом найважливішим органом регулювання ринкової економіки є центральний (Національний) банк країни (в США — Федеральна резервна система), незалежний від президента, парламенту та уряду. Головна функція центрального банку — регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримка тим самим твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є найважливішою умовою нормального функціонування ринкового механізму. Фінансова політика центрального банку має циклічний характер. У період, коли в народному господарстві відчувається нестача грошей, що гальмує зростання виробництва, центральний банк знижує резервну норму, зменшує процентну ставку по кредитах, що надаються комерційним банкам (облікову ставку), в масовому масштабі купує у них облігації державних позик. Тим самим збільшуються реальні фінансові ресурси комерційних банків, їх можливість створювати нові безготівкові гроші (зростає мультиплікатор поточних рахунків), а отже, і здатність комерційних банків надавати дешеві кредити. Така політика дістала назву політики «дешевих грошей». Навпаки, у період загострення інфляції центральний банк підвищує резервну норму, проценти по кредитах комерційним банкам, продає їм облігації державних позик. Тим самим вужчають можливості комерційних банків створювати нові гроші, обмежується їх здатність надавати кредити, підвищуються процентні ставки, що веде до уповільнення зростання платоспроможного попиту, обмеження зростання виробництва, але разом з тим рівня інфляції. Така політика дістала назву політики «дорогих грошей». Чергуючи вказані варіанти, центральний банк прагне забезпечити відповідність між зростанням грошової маси і маси товарів. 5. Проблема регулювання цін. Основний принцип — відмова від державного регулювання цін, оскільки воно порушує дію ринкового механізму, позбавляє ціни ролі індикаторів суспільного попиту, посилає виробникам помилкові сигнали, що веде до різко виражених негативних наслідків. Окремі спроби регулювання цін пов’язані, як правило, з екстремальними ситуаціями. Разом з тим держава встановлює верхню межу цін (тарифів) на продукцію (послуги) природних монополій, забезпечуючи їм нормальний (середній) прибуток і захищаючи кінцевих споживачів. 6. Державне програмування економіки. Економічне програмування — це найбільш розвинуте, комплексне державне регулювання економіки. Основними формами програмування є: розробка і реалізація національних і цільових комплексних програм. Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції і носить інформаційно-орієнтуючий характер, даючи змогу конкретним фірмам (корпораціям) нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства, зовнішньоекономічної діяльності. Формально така програма носить індикативний (бажаний) характер: конкретна фірма сама вирішує питання про те, брати участь їй в державній програмі або діяти на свій страх і ризик. Насправді держава використовує всю систему економічних інструментів (державні замовлення, що забезпечують гарантійний ринок збуту і досить високі ціни, пільгові податкові та процентні ставки, прямі субсидії і субвенції), що перебувають в її розпорядженні з тим, щоб забезпечити конкретним фірмам (корпораціям) зростання обсягу продажу і збільшення маси прибутку і тим самим спонукати ці фірми брати активну участь у реалізації установок програми. Щодо державних цільових програм, розрахованих на участь десятків і сотень фірм, то вони носять обов’язковий характер. Однак вказана обов’язковість базується не на наказах (командах), а на контрактах, які, передбачаючи жорстку матеріальну відповідальність виконавців, добровільно укладаються фірмами-виконавцями з державним органом, що очолює програму. Звичайно такі програми дуже вигідні фірмам-виконавцям, що дозволяє їм розміщувати державні замовлення на конкурентній основі, надаючи перевагу тим, хто пропонує найбільш вигідні для держави умови (якість, витрати, терміни виконання). 7. Державне регулювання інтеграційних процесів. Економічна інтеграція означає зрощення національних господарств ряду країн та утворення великих інтернаціональних економічних комплексів. Основні напрями інтеграційних процесів зводяться до поступового усунення митних і фінансових бар’єрів, створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Разом з тим інтеграція передбачає уніфікацію цивільного законодавства, соціального страхування і соціального забезпечення, податкової системи, що веде до створення єдиних зовнішніх умов діяльності підприємств (фірм) різних країни. Нарешті, інтеграція передбачає валютний союз. Як свідчить досвід країн розвинутого ринку, інтеграція сприяє значному підвищенню ефективності виробництва, зростанню конкурентоспроможності продукції, підвищенню рівня життя населення. Необхідно також підкреслити, що інтеграційні процеси відбуваються під контролем і за безпосередньою участю держави, точніше державних органів ряду країн. Досить сказати, що Римський договір і Маастрихтські угоди — це угоди між урядами, а не приватними фірмами. При цьому макроекономічне державне регулювання інтеграційних процесів відкриває простір інтеграційним процесам на мезо- і мікрорівнях. В цілому державне регулювання як елемент структури господарського механізму переслідує такі довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і структурної перебудови народного господарства; підвищення темпів економічного зростання; створення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції; завоювання нових позицій на світових ринках; усунення надмірної диференціації прибутків; підтримка соціального світу і, зрештою, забезпечення на цій основі високого рівня якості життя широких верств населення, тобто надання ринковій економіці соціально орієнтованого характеру. Література Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2001. — 328 с. PAGE

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *