Форми міжнародних економічних відносин (реферат)

Реферат на тему:

Форми міжнародних економічних відносин

Світогосподарські зв’язки:

сутність і форми

Взаємодія національних економік відбувається через міжнародні економічні
відносини (МЕВ). Міжнародні економічні відносини — це система
економічних зв’язків між країнами з приводу виробництва, розподілу,
обміну та споживання товарів (послуг), що вийшли за межі відповідних
національних господарств. До основних форм МЕВ належать: міжнародна
торгівля товарами і послугами; міжнародний рух капіталів і закордонних
інвестицій; міжнародна міграція робочої сили; міжнародна кооперація
виробництва та обмін у галузі науки і техніки; валютно-кредитні
відносини.

Міжнародна

торгівля

Історично найпершою економічною формою зв’язків між країнами була
торгівля, яка зародилась у глибоку давнину. Першими об’єктами обміну
були надлишки тих благ, що утворювались у сусідніх племенах, окремих
сім’ях чи осіб. Поступово процес обміну ставав регулярним і починав
охоплювати території спочатку цілих держав, а з часом виходити за їх
межі, тобто набувати форми міжнародного обміну.

У ХІХ ст. він дістає ознак світового ринку, в якому беруть участь майже
всі цивілізовані (розвинуті) держави.

Світовий ринок — це система відносин між суб’єктами світового
господарства з приводу пропозиції та попиту, купівлі та продажу товарів
і послуг. Як закономірність і елемент світового господарства він
з’являється у період формування колоніальних систем. На сучасному етапі
характеризується новими відносинами між країнами і додержанням принципів
економічної незалежності та суверенітету, добровільності та
еквівалентної вигідності.

Необхідно розрізняти національні ринки окремих країн і світовий ринок.
Останній має ряд специфічних особливостей. Якщо на національному ринку
рух товарів зумовлений економічними факторами (виробничі зв’язки,
транспорт, місцезнаходження сировини та трудових ресурсів тощо), то на
світовий ринок торгівлі та якісно-кількісні характеристики його об’єктів
істотний вплив справляє зовнішньоекономічна політика відповідних держав.

Характерною рисою світового ринку є існування особливої системи —
світових цін. Відносини тут базуються на основі закону вартості. В
обміні беруть участь економічні блага, які виробляються в країнах з
різним рівнем розвитку продуктивних сил та різними формами суспільної
організації відтворювальних процесів. Закон вартості «нейтральний» щодо
цих обставин. Обмін за вартістю в міжнародній торгівлі означає, що
товаровиробники повинні орієнтуватись на суспільно необхідні затрати
праці в міжнародному масштабі. Це стимулює участь в інтернаціональному
обміні країни до зниження затрат суспільної праці. Коли товари
реалізуються на світовому ринку, то національна праця на рівні окремих
країн отримує суспільне визнання як частка сукупної праці в світовому
господарстві. В результаті національні суспільно необхідні витрати
виступають стосовно середньосвітових так само, як індивідуальні витрати
до суспільно необхідних у межах окремої країни. Зрозуміло, що ці рівні
не можуть бути однаковими (про це зазначалось у попередній темі при
характеристиці абсолютних і відносних переваг країн за участю їх у МПП).

Використання відповідних відмінностей витрат і результатів праці в тих
чи інших країнах створює економічну вигідність вступати у МПП і
міжнародний обмін. Обмінюючи товар, національна вартість якого менша за
інтернаціональну, країна (чи інший її господарюючий суб’єкт) отримує ще
і додатковий прибуток при ввезенні (імпорті) відповідних (а не
будь-яких) товарів. Так, Японія володіє порівняльними перевагами у
виробництві радіоелектроніки, США — кукурудзи, пшениці та
капіталомістких товарів, Бразилія — кави, країни ОПЕК і Росія — нафти,
Італія — медичних препаратів і т. п. Активно торгуючи одна з одною,
кожна з них виграє. Конкретна величина виграшу залежить від попиту і
пропозиції даних товарів на світовому ринку.

Ринкова вартість (з урахуванням попиту-пропозиції) і сформований на її
основі стандарт якості товару визначають його світову ринкову ціну.
Світова ціна — грошовий вираз інтернаціональної вартості товарів
(послуг), що реалізуються на зовнішньому ринку.

Таким чином, за рахунок спеціалізації країни виграють на виробах, в яких
вони створюються з найбільшою відносною ефективністю та які вони
обмінюють на товари, ефективність виробництва котрих вища в іншій
країні.

Об’єкт міжнародного обміну — це не вся продукція окремих країн, а, як
правило, найбільш конкурентоспроможна, з низькими витратами виробництва
та кращими споживчими властивостями. Для її виготовлення
використовуються передові техніко-технологічні процеси або враховуються
специфічні природні, географічні умови.

Вигідність міжнародної спеціалізації і торгівлі, напрями товарних
потоків (експорт—імпорт) визначаються не лише можливостями виробництва
певних товарів (пропозицією), а й різницею в потребах споживачів
(попитом). Країна може мати достатній потенціал для виробництва певного
блага (ресурси) і все ж не-

повністю задовольняти свою потребу в ньому (наприклад, щодо зернових у
колишньому СРСР). Разом з тим внутрішній попит на відповідне благо не
завжди обов’язково дорівнює його виробництву, зокрема США, Німеччина,
Франція є чистими імпортерами нафти. Водночас Арабським Еміратам,
навпаки, не потрібна вся нафта, яка видобувається в цій країні. Тому,
коли б не було зовнішньої торгівлі, більша частка її запасів не
розроблялася б зовсім.

Інтенсивність міжнародних товарних потоків значно різниться за країнами
та регіонами. Близько 40 % світового експорту та імпорту припадає на
Західну Європу, приблизно 20 % — на Північну Америку, приблизно стільки
ж — на Азію, решта — на інші країни світу. Зрозуміло, що переважна
частина світової торгівлі припадає на промислово розвинуті країни. Так,
за 90-ті роки експорт останніх зріс майже у 2 рази, а країн, що
розвиваються, — менш ніж у 1,5 раза.

Дуже важливою частиною світової торгівлі є регіональна торгівля. Лідирує
в цьому напрямі Європейський Союз, частка якого у світовій торгівлі
досягає майже 2/5. При цьому внутрішньорегіональні потоки Європейського
Союзу становлять близько 1/4 обсягу міжнародної торгівлі.

При аналізі міжнародної торгівлі в цілому важливо мати на увазі два
аспекти: 1) загальне збільшення товарообороту і 2) зміни структури
товарних ресурсів у загальному товарообороті.

Про загальну динаміку міжнародної торговельної діяльності свідчать,
наприклад, такі дані: товарооборот з 1990 р. по 1998 р. збільшився з
7656 до 11 037 млрд дол.; експорт та імпорт товарів за цей період
відповідно зросли з 3089 до 5422 млрд дол. і з 3847 до 5615 млрд дол.

Стосовно товарної структури слід зазначити, що протягом останніх кількох
десятиріч випереджаючими темпами розвивалась торгівля готовими
промисловими виробами, а всередині цієї групи — обмін машинами та
устаткуванням, засобами зв’язку, електронною технікою, комп’ютерами, ще
швидше — торгівля комплектуючими вузлами до агрегатів, які постачаються
в рамках виробничої кооперації, за каналами ТНК. Крім того, у цей період
відбувалося прискорене зростання міжнародної торгівлі завдяки наданню
послуг, частка яких у загальній вартості світового експорту становить
близько 1/5.

Згідно з експертними оцінками, за останні чотири десятиліття відбулося
скорочення у світовому експорті питомої ваги сільськогосподарських
товарів — з 40 до 12 %, продукції добувної промисловості — з 23 до 13 %.
І, навпаки, суттєво зросла у світовому експорті частка готових виробів —
з 40 до понад 60 %.

Торговельний і платіжний баланси

Нині міжнародна торгівля — це широкий «проспект» з двостороннім рухом
зустрічних потоків товарів: експорту та імпорту. Експорт — вивезення
(продаж) товарів, послуг (а також капіталів) за кордон для реалізації на
зовнішніх ринках. Імпорт — придбання (купівля) в іноземного контрагента
товару, платних послуг, кредитів, інвестицій та ввезення їх з-за
кордону. Загальна сума експорту та імпорту товарів (послуг) складає
зовнішньоторговельний оборот*.

Різниця між вартісними обсягами експорту та імпорту складає торговельне
сальдо (від іт. sаldo — розрахунок, залишок). Воно буває позитивне і
від’ємне. Так, коли вартість вивезених товарів перевищує вартість
ввезених, сальдо буде позитивним (або активним), за зворотного
співвідношення — від’ємним (пасивним). Пасивне сальдо негативно
позначається на економічному стані країни та її зовнішньоекономічних
позиціях. Для його покриття країна має виплатити країнам-контрагентам
відповідні грошові кошти готівкою (золотом або конвертованою валютою) чи
отримати кредит від країн-постачальників або від інших банківських
установ.

Для зовнішньої торгівлі важливе значення має конкурентоспроможність
товарів, які продаються на світовому ринку. Цей показник визначається
шляхом зіставлення сукупної характеристики товарів із характеристиками
товарів-конкурентів за рівнем задоволення конкретних потреб і цін на
них. Світові ціни, відображаючи інтернаціональну (міжнародну) вартість
товару, визначаються головними продавцями і покупцями певних видів
продукції. Вони (ціни) формуються під час проведення масових і
результативних операцій з товаром у вільно конвертованій валюті на
світовому ринку. Наприклад, нині світові ціни на машини й устаткування —
це ціни переважно американських, європейських та японських фірм; на
вугілля — ціни в західноєвропейських портах; на нафту — ціни країн —
основних добувачів нафти, що входять до організації ОПЕК (на початку
2000 р. вони давали 40 % світового добутку нафти). Зовнішня торгівля
відбувається за світовими цінами, хоча на однаковий товар у межах
світового ринку вони можуть бути різними. На їх рівень впливають:
характер поставок, умови розрахунку, валютний курс та багато інших
економічних і неекономічних факторів, навіть те, якою є угода оплати —
довгострокова чи разова.

За об’єктами міжнародна торгівля поділяється на торгівлю товарами і
торгівлю послугами. У свою чергу, торгівля товарами класифікується як
торгівля сировиною (продуктами добувної промисловості), торгівля
промисловими товарами, торгівля сільськогосподарськими продуктами і
т. п. В цілому товарна структура міжнародної торгівлі групується
відповідно до Стандартної міжнародної товарної класифікації ООН.

Основними формами міжнародної торгівлі є: біржова, аукціонна, міжнародні
торги. При цьому розрізняють такі основні її види. Перший, традиційна
торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за
традиційними правилами, тобто за формулою: товар — гроші (залежно від
попиту та пропозиції). Другий вид — торгівля продукцією у рамках
кооперації як спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної
виробничої кооперації, котра здійснюється в основному за трансфертними
цінами у пільговому режимі. Третій вид — зустрічна торгівля, тобто
сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля
продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою
досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Дійсну картину, яка свідчить про реальну результативність (чи втрату від
зовнішньої торгівлі), характеризує платіжний баланс країни. Він
відображає співвідношення всієї сукупності надходжень з-за кордону та
платежів за кордон за певний відрізок часу (рік, квартал, місяць). Якщо
надходження платежів перевищує видатки, то платіжний баланс вважається
активним (має позитивне сальдо); у протилежному випадку — пасивним (має
від’ємне сальдо).

Платіжний баланс складається з двох колонок — надходжень і платежів,
тобто включає дві групи показників: надходження від суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності з інших країн (нерезидентів) і зовнішні
видатки (платежі) суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності даної країни
(резидентів).

Фундаментом платіжного балансу є зовнішньоторговельний баланс, який
розраховується на основі даних статистики митних служб (враховуючи
обсяги реально перетинаючих кордони товарів), тоді як платіжний баланс —
за результатами експортних та імпортних надходжень. Часто виникають
складнощі при розрахунку платіжного балансу, оскільки платежі та
надходження до нього можуть у часі не збігатися з рухом товарів
(послуг), а також у зв’язку зі здійсненням розрахунків у різних валютах
за різними курсовими співвідношеннями.

Слід зазначити, що внутрішня структура як торговельного, так особливо
платіжного балансу, динамічна і мінлива. На їх стан впливає багато
зовнішніх і внутрішніх факторів: циклічність економічного розвитку,
динаміка світових цін (особливо на сировину), зміна курсів валют,
зростання або зниження внутрішнього попиту на споживчі та інвестиційні
товари, зовнішньоекономічна політика держави, що спрямована на зростання
чи стримування експорту та імпорту.

Зовнішню торгівлю практично всіх країн світу відзначає незбалансованість
платіжного бюджету, але її характер досить різний: якщо для розвинутих
країн типовим є позитивне сальдо, то для країн, що розвиваються, навпаки
хронічним є негативне (пасивне) сальдо. Негативне сальдо характерне і
для пострадянських країн протягом усіх 90-х років. Велика боргова криза
для двох останніх груп країн створює надзвичайні складнощі, що природно,
зачіпає й інтереси країн-кредиторів. Так, на кінець 90-х років зовнішній
борг Росії перевищував 120 млрд дол., а України — 12 млрд дол. Це
значною мірою пояснюється теоретико-практичною необґрунтованістю
ринкової трансформації економік згаданих країн. При цьому для України
дефіцит платіжного балансу у тогочасний період був зумовлений її
торговельними відносинами з державами так званого близького зарубіжжя,
зокрема з Росією і Туркменією. Водночас торговельний баланс України з
державами так званого далекого зарубіжжя характеризувався у 90-х роках
позитивними тенденціями (на жаль, тут переважало вивезення сировини).

Зовнішньо-економічна

політика держави

Враховуючи виняткове значення зовнішньої торгівлі, кожна країна
проводить власну торговельну політику, яка спрямована на зміцнення своїх
позицій у світовій торгівлі та підвищення її ефективності (корисності)
для своєї країни. Тому держави законодавчо встановлюють певні правила
(закони) та умови зовнішньоторговельних відносин.

Історично сформувалися два протилежні види такої політики: протекціонізм
і вільна торгівля.

Протекціонізм (від лат. protectіo — прикриття, захист) — це політика
держави, спрямована на захист внутрішнього ринку від зовнішніх
конкурентів (обмеження імпорту), а часто навіть і на завоювання
зовнішніх ринків. Вона проводиться з метою захисту національної
економіки від іноземної «інтервенції» товарів і стимулювання розвитку
вітчизняного виробництва, яке здатне замінити імпортні товари. Ця
політика значною мірою поповнює державну казну додатковими грошовими
надходженнями від мита та інших зборів.

Загалом інструменти політики протекціонізму поділяються на тарифні і
нетарифні. Тарифні заходи зовнішньоекономічної політики держави
безпосередньо пов’язані з митними зборами. Мито — це кошти, що виконують
функцію податку, котрий стягується за перетин товаром митного кордону і
котрий при цьому підвищує ціну імпортованих (чи експортованих) товарів,
впливаючи таким чином на обсяг і структуру зовнішньоторговельного
обороту.

Нетарифні заходи регулювання зовнішньої торгівлі безпосередньо
спрямовані на коригування експортно-імпортної діяльності з метою захисту
від зовнішніх конкурентів певних галузей (видів діяльності, товарів)
національного виробництва. Згідно з прийнятою в ООН класифікацією
нетарифні заходи поділяються на три категорії: перша —
зовнішньоторговельні заходи, які націлені на пряме обмеження імпорту з
метою захисту від конкурентів національного виробника; друга — заходи
адміністративного характеру: митні формальності, технічні стандарти і
норми, санітарні та ветеринарні вимоги та вимоги до упаковки, маркировки
продукції тощо; до третьої категорії прямих заходів щодо регулювання
експортно-імпортних потоків належать ліцензування та квотування.
Ліцензування передбачає, що держава через спеціально уповноважені
відомства видає дозвіл на зовнішню торгівлю відповідними товарами, які
включені в списки ліцензованих при експорті та імпорті. Квотування — це
обмеження за вартістю чи кількістю експорту або імпорту певних товарів
на відповідний термін.

На противагу цьому політика вільної торгівлі має своєю метою відкрити
внутрішній ринок, тому не обмежується жодними протекціоністськими
бар’єрами. За такої політики країна практично не стягує мита, не
встановлює будь-яких кількісних або інших обмежень на
зовнішньоторговельний оборот. Політику вільної торгівлі проводять країни
з високою ефективністю національного господарства, що дає можливість
національним підприємцям витримувати іноземну конкуренцію.

Міжнародний рух капіталів

Міжнародна міграція капіталу почала активно розвиватись ще в період
становлення світового господарства і поступово перетворилась на
вирішальну ознаку сучасних міжнародних економічних відносин. За своєю
сутністю міжнародний рух капіталу — це переміщення капіталу у різних
його формах (товарній, грошовій) з однієї країни в іншу, що приносить
дохід його власнику у формі дивіденда чи процента. Серед причин, які
зумовлюють рух капіталу за межі національних господарств, провідною є
відносний надлишок у даній країні, котра стає «донором» для
країн-споживачів.

За джерелами і формами капіталовкладення за кордоном можуть бути
різними. Так, за джерелами походження вони поділяються на державні й
приватні. Державні капіталовкладення — це кошти з держбюджету, які
спрямовуються за кордон (або отримуються звідти) відповідно до ухвал
урядів чи міжурядових організацій. За формою — це державні позики,
позички, гранти, допомоги, а також кредити (наприклад, кредити
Міжнародного валютного фонду, Світового банку). Приватний капітал — це
кошти недержавних джерел, які вивозяться за кордон (отримуються з-за
кордону) приватними фізичними та юридичними особами (інвестиції,
торговельні або міжбанківські кредити).

За терміном розміщення закордонні капіталовкладення поділяються на
коротко-, середньо- і довгострокові.

За характером використання капітал, який вивозиться за кордон або
ввозиться в країну, буває позичковим і підприємницьким (див. рис. 6).

Позичковий капітал — це надання коштів у борг заради отримання прибутку
у формі процента. Підприємницький капітал поділяється на прямі та
портфельні інвестиції. Прямі інвестиції забезпечують реалізацію
довгострокових інтересів за рахунок отримання інвестором права бути
власником підприємства або мати вирішальний голос в управлінні ним. Як
правило, прямі інвестиції є приватним підприємницьким капіталом.

Портфельні інвестиції, оскільки це вклади коштів в акції, облігації та
інші цінні папери довгострокового характеру, не забезпечують контролю за
об’єктом вкладення, а дають лише право на дохід.

Вагомий вплив на всю світову економіку справляють прямі інвестиції, які
мають тенденцію до стрімкого зростання. Так, якщо на початку 80-х років
їх загальний обсяг у світі становив 450 млрд дол., то вже наприкінці
90-х років — понад 3 трлн дол. Активну роль у нарощуванні прямого
зарубіжного інвестування відіграють ТНК, котрим належить основна його
частина.

На сучасному етапі практично всі країни є як експортерами, так і
імпортерами прямих інвестицій, хоча їх розподіл на терені світового
господарства досить нерівномірний. Основними експортерами й імпортерами
капіталу є США, Великобританія, Японія, Німеччина, Франція, Нідерланди,
Канада та ін. Нині у світі сформувалась триполюсна структура прямих
іноземних інвестицій: США, Європейський Союз, Японія. На цю тріаду
припадає 4/5 загального обсягу міжнародних інвестицій.

Для країн, що розвиваються та з перехідною економікою, найбільшим
регіоном розміщення іноземного капіталу є Південно-Східна Азія, в тому
числі й Китай, який домінує в азіатському інвестиційному бумі.

Серед нових тенденцій у 90-ті роки намітилась активізація іноземних
інвесторів у країнах Центральної і Східної Європи, що пояснюється не
лише процесами ринкової трансформації їх економік, а й наявністю
економічного зростання в деяких країнах (зокрема, в таких, як Польща,
Чехія, Угорщина).

Щодо України, то обсяг прямих іноземних інвестицій в її економіку дуже
малий і становив на кінець 90-х років близько 3 млрд дол. При цьому за
останні роки відбулись зміни в розподілі прямих інвестицій між галузями
української економіки, де акценти поступово переміщуються зі сфери обігу
у виробничу сферу. Нині іноземні інвестори найбільший інтерес виявляють
до підприємств харчової промисловості, машинобудування та металообробки,
транспорту і зв’язку, хімічної та нафтохімічної промисловості, а також
внутрішньої торгівлі.

Таким чином, стійка тенденція зростання вивезення капіталу, поглиблюючи
МПП, відтворює об’єктивні потреби розвитку продуктивних сил за умов НТР.
Рамки внутрішніх ринків стають завузькими для ефективного функціонування
виробництва. Особливо це стосується технологічно складної наукомісткої
продукції продуктивних галузей, динамічний розвиток яких часто
неможливий без міжнародної кооперації. Так, стрімкий прогрес у сфері
виробництва комп’ютерної техніки призвів до того, що вироби морально
старіють протягом 2—3 років.

Експорт капіталу сприяє появі таких нових форм міжнародних зв’язків, як
довгострокова оренда обладнання (лізинг), субпідрядні контракти на
надання інженерно-будівельних робіт, а також технологічних, фінансових
та інших послуг (інжиніринг). Нові форми відповідною мірою
віддзеркалюють еволюцію у способах використання іноземних капіталів на
території тих чи інших держав: від володіння (повного або часткового)
об’єктом власності до контрактних угод, які пов’язані з передачею
технологій, інформаційних послуг і т. п.

Міжнародна міграція робочої сили

Масова міграція населення є однією з характерних рис життя світової
спільноти другої половини XX — початку ХХІ ст., хоча міждержавні
міграції відомі ще за стародавніх часів. Сучасний міжнародний ринок
робочої сили включає різноцільові потоки трудових ресурсів, що
перетинають національні кордони. Він об’єднує національні ринки робочої
сили і виявляється у формі трудової міграції.

Міжнародна міграція трудових ресурсів зумовлюється економічними,
політичними, оборонними (захисними), релігійними, національно-етичними
та іншими причинами, але серед них нині домінують економічні.

Метою трудової міграції стали пошуки роботи, нових сфер прикладання
праці, що свідчить або про відсутність можливостей працевлаштування, або
про недостатню ефективність праці у себе на батьківщині. Існують суттєві
національні відмінності в рівнях безробіття, оплаті праці, вартості
життя тощо. Прискорює міграційні процеси також бурхливий розвиток
засобів зв’язку і транспорту. Офіційна міжнародна статистика у 90-х
роках нараховувала близько 40 млн осіб трудівників-мігрантів, а якщо
враховувати і членів їх сімей, то дана цифра перевищувала 100 млн осіб.

На сучасному етапі розвитку міждержавної трудової міграції можна
виокремити такі її напрями: міграція зі слаборозвинутих країн в
індустріально розвинуті — основний потік мігрантів; обмін трудовими
ресурсами між розвинутими країнами; міграція робочої сили між країнами,
що розвиваються; міграція з колишніх соціалістичних країн (особливо
пострадянських) у промислово розвинуті держави, а також близьке
зарубіжжя.

Емігранти з економічно відсталих країн працюють у розвинутих державах у
тих галузях промисловості та інфраструктурних службах, без яких
неможливий нормальний виробничий процес та де спостерігається дефіцит
робочої сили. Це, як правило, такі види діяльності, котрі не
користуються популярністю у місцевого населення, є малопрестижними і
низькооплачуваними. Наприклад, у Франції емігранти становлять 1/4
зайнятих у будівництві і 1/3 в автомобілебудуванні; у Бельгії — половину
всіх шахтарів. Останнім часом активізувався виїзд робочої сили із країн
Східної Європи та колишнього СРСР.

В цілому інтенсивне використання іноземної робочої сили значною мірою
зумовлено дією таких факторів:

бажанням знизити витрати виробництва за рахунок використання дешевшої
порівняно з національною іноземної робочої сили;

«гонитвою за головами», тобто залученням кваліфікованих працівників, у
т. ч. й науково-дослідницьких кадрів, що стало безпосередньою причиною
такого явища, як «відтік умів»;

діяльністю ТНК, що не лише підвищує географічну мобільність робочої
сили, а й вирівнює умови її використання у світовому масштабі;

інформатизацією виробництва і суспільного життя, інтенсивністю взаємодії
науки і культури різних країн, що веде до уніфікації критеріїв освіти і
кваліфікації працівників.

Слід відзначити, що міждержавна міграція робочої сили має як позитивні,
так і негативні наслідки. До позитивних слід віднести: зниження рівня
безробіття у країнах — експортерах трудових ресурсів; отримання ними
додаткових валютних надходжень; заміщення вакансій у виробництві та
сфері послуг у високорозвинутих країнах за рахунок іммігрантів; економія
на соціальних витратах з боку роботодавців.

Серед негативних наслідків трудової міграції можна виокремити такі:
втрата слаборозвинутими країнами працездатної частини робочої сили та
значної частки кваліфікованих кадрів; формування тенденції до зростання
обсягів споживання зароблених за кордоном коштів; виникнення соціальної
напруги в країнах-імпортерах через масову присутність іноземних
громадян; зниження кваліфікації мігрантів та ін.

На сучасному етапі і країни-експортери, і країни-імпортери робочої сили,
а також міжнародні організації з питань міграції вдосконалюють
законодавство, що регулює ці процеси і потоки, керуючись при цьому
принципами свободи, демократії та з урахуванням національних інтересів.
Особлива роль належить міжнародній організації праці, однією з основних
функцій якої є опрацювання і схвалення рекомендацій, котрі встановлюють
міжнародні трудові стандарти щодо визначення рівня зарплати, тривалості
робочого дня, страхування, відпусток, охорони праці тощо. За роки
існування МОП ухвалила з цих питань понад 300 конвенцій та рекомендацій.

Міжнародна валютно-фінансова

система та її інфраструктура

Динамізм руху товарів (послуг), робочої сили, фінансових коштів
(капіталів) через національні кордони прискорює розвиток і вдосконалення
міжнародних зв’язків, істотною ланкою яких є фінансові та валютні
відносини.

Міжнародні валютно-фінансові від-

носини: сутність, тенденції розвитку

На підставі різноманітних форм міжнародних економічних відносин у
світовій системі господарства складаються і розвиваються
фінансово-валютні відносини. Вони обслуговують світові ринки товарів
(послуг), капіталів і робочої сили, науково-технічних розробок і
технологій. Еволюція валютних відносин пов’язана зі зростанням
міжнародного поділу праці, обсягів світового виробництва та обміну, а
також зі змінами у внутрішніх фінансово-грошових системах провідних
країн світового господарства.

Світова валютно-фінансова система — це історично сформований на базі
розвитку товарного виробництва, грошового обігу і міжнародних
економічних відносин порядок розрахунків між учасниками платіжного
обороту з притаманною йому системою валютно-фінансових міжнародних
установ (інституцій).

Валютні відносини — це сукупність економічних відносин, які виникають у
процесі взаємного обміну результатами діяльності національних
господарств. Вони пов’язані з функціонуванням грошей у міжнародному
обороті.

Кожна країна має свою грошову одиницю (валюту). У міжнародних
розрахунках у розрізі світогосподарського товарообороту і кредиту,
прямих зарубіжних інвестицій та інших міжнародних зв’язків постає
необхідність в обміні грошей однієї країни на гроші іншої країни. На
цьому підґрунті і виникають валютні відносини.

Як відомо, валюта — це не тільки конкретні грошові знаки, а також
кредити і платіжні документи (векселі, чеки, банкноти та ін.), котрі
виражені в іноземних грошових одиницях і використовуються в міжнародних
розрахунках.

?

?

. 0 .

0

@

B

b

d

l

U

Ue

@

B

gd§I B

l

????????§I?ступають держави (уряди), підприємства, фізичні особи,
банківські рахунки яких перебувають на території різних країн.

Державно-правова форма організації валютних відносин називається
валютною системою. Розрізняють національну і світову валютні системи.
Перша — це форма організації валютних відносин країни, яка визначається
національним законодавством. В основі національної валютної системи
лежить грошова одиниця країни.

Друга — це світова валютна система, що включає сукупність способів,
інструментів та установ, за допомогою яких здійснюються грошові
розрахунки в межах світового господарства.

Світова валютна

система

Складовими елементами світової валютної системи є: форми міжнародних
засобів платежу (світові гроші); уніфікований режим валютних курсів;
умови взаємної конвертованості валют; валютні ринки; міжнародне
регулювання валютних обмежень; міжнародні валютно-фінансові організації.

Валютні відносини тісно пов’язані з внутрішніми грошовими відносинами.
Тому еволюція світових грошей у специфічному вигляді повторює розвиток
внутрішнього грошового обігу більшості країн.

Історично першими виникли системи, в яких роль міжнародних грошей
виконували благородні метали — золото і срібло, а пізніше — тільки
золото. Такий механізм дістав назву золотого стандарту. Він проіснував у
формі золотомонетного, золотозлиткового, золотодевізного стандартів* з
різною масштабністю охоплення відносин на світовому ринку до кінця 70-х
років. Згодом набула юридичної сили Ямайська угода (1978 р.), в якій
були кодифіковані положення нової світової валютної системи. Проте
процес «витіснення» золота з міжнародного грошового обігу відбувався
протягом багатьох десятиріч і завершився з остаточним утвердженням
грошової системи паперового типу. Нині функцію міжнародних засобів
платежу виконують так звані резервні валюти, тобто валюти найбільш
економічно розвинутих країн світу. Серед них провідну роль відіграють
долар США, англійський фунт стерлінгів, німецька марка, японська єна та
ін.

Процес сучасної валютної інтеграції виявляється в появі колективних
валют і розвитку деяких з них у напрямі перетворення на світові гроші.
Колективні валютні одиниці запроваджуються в 70-ті роки як рахункові
гроші, що відіграють роль своєрідного «спільного знаменника» для
вирівнювання курсів національних валют країн — учасниць регіональних
валютних відносин.

Валютний курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, яка виражена у
грошовій одиниці інших країн.

У 1970 р. Міжнародний валютний фонд увів колективну валюту під назвою
Спеціальні права запозичення (Special Drawing Rigths — СДР), а
наприкінці 70-х в Європі було впроваджено європейську валютну одиницю
екю. СДР були створені як міжнародні резервні активи, призначені для
регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і
проведення розрахунків з МВФ членів цієї організації, а також як
універсальний еталон вартості національних валют. За певних умов СДР
могли виконувати функцію світових грошей як засіб платежу. Але жорстке
прив’язування СДР до долара, слабкий зв’язок з приватним бізнесом стали
причиною того, що поза межами самого МВФ ця грошова одиниця мала досить
обмежене застосування. Щодо екю, то дана валюта певний час виконувала
функції світових грошей. У міру зростання валютної інтеграції в Європі
її роль як колективної валютної одиниці посилювалась. З 1 січня 1999 р.
екю було замінено на євро, яка має незабаром стати єдиним платіжним
засобом на території країн, що входять до Європейського Союзу. Вже
сьогодні завдяки визнанню євро транснаціональними банками і
транснаціональними корпораціями вона перетворюється на повноправну
європейську валюту в операціях на міжнародному приватному ринку
позичкових капіталів.

Обмін валют відбувається на валютному ринку. Валютний ринок — це ринок,
на якому визначаються попит і пропозиція іноземних валют, що оцінюються
в національній валюті. Інакше кажучи, це місце здійснення валютних
операцій. Нині валютний ринок функціонує через міжнародні мережі
сучасних засобів зв’язку та комп’ютерних систем, які дозволяють
учасникам валютних операцій знати поточні котирування курсів усіх
основних валют і відповідно оперативно укладати вигідні угоди, оскільки
курси валют змінюються надзвичайно швидко. Головними суб’єктами
валютного ринку є великі транснаціональні корпорації та банки (ТНК,
ТНБ). Об’єктом цього ринку є валюта.

У міжнародній валютній практиці залежно від обсягу, характеру операцій і
кількості використовуваних валют розрізняють національні, регіональні та
світові валютні ринки.

Світові валютні ринки концентруються у світових фінансових центрах —
місцях, де зосереджені банки, спеціалізовані кредитно-фінансові
інститути, в яких здійснюються міжнародні валютні, кредитні, фінансові
операції. Найбільш відомі — це валютні ринки в Лондоні, Нью-Йорку,
Парижі, Токіо, Франкфурті-на-Майні, Цюриху. У 60-ті роки з’явились нові
фінансові центри Південно-Східної Азії — в Сінгапурі, Гонконгу, а у
80-ті — фінансові центри на колишній периферії світового господарства:
Бахрейні, Панамі, на Багамських та Антильських островах. Тут вони
функціонують на офшорних засадах, мають пільгові валютні режими, що
приваблює транснаціональні банки й корпорації.

Характерно, що обсяг операцій на валютних ринках значно більший, ніж
обсяг обміну (торгівлі) товарами та послугами. Так, на початку 90-х
років щоденний обсяг операцій на валютних ринках сягав 1 трлн дол.,
причому близько 50 % операцій здійснювалось на трьох найбільших світових
валютних ринках: Лондонському, Нью-Йоркському, Токійському.

Більшість операцій на валютних ринках проводиться у доларах США, а також
німецьких марках, англійських фунтах стерлінгів, японських єнах,
французьких та швейцарських франках.

Формально валютний паритет (співвідношення) між грошовими одиницями
різних країн встановлюється офіційними установами (національними банками
або іншими уповноваженими для цього фінансовими органами). Але фактично
на валютних ринках обмін валют здійснюється не за їх офіційним курсом, а
за курсом, який відхиляється від паритету залежно від реального попиту
на певну валюту та її пропозиції. Тому застосовуються два види валютного
курсу, за яким взаємно обмінюються валюти: фіксований (встановлений) і
плаваючий. Фіксований валютний курс — це результат угоди заінтересованих
країн про підтримку курсу своїх валют на певному рівні. Якщо курс
національної валюти відхиляється від попередньо встановленої величини,
центральний банк країни здійснює інтервенцію (пряме втручання) на
валютному ринку. Він купує або продає національну валюту з метою
відновити встановлений рівень своєї грошової одиниці. Плаваючий валютний
курс — це обмінний курс, який залежить тільки від попиту та пропозиції
на цьому ринку.

Результатом коливання валютного курсу є два основні наслідки: погіршення
або поліпшення стану експорту або імпорту. Так, за умови, що обмінний
курс національної валюти знижується (іноземна валюта дорожчає, тобто
обмінюється на більшу кількість вітчизняних грошей), спричиняється
подорожчання зарубіжних товарів, вигіднішим стає експорт. За протилежної
ситуації, коли обмінний курс національної валюти підвищується (іноземна
валюта стає дешевшою), ціни на імпортні товари знижуються, а на
експортні, навпаки, зростають.

З метою запобігання негативним наслідкам коливань обмінного курсу
держави вживають певних заходів для регулювання валютного курсу,
зокрема, здійснюють валютні інтервенції на внутрішньому і зовнішньому
валютних ринках тощо. Валютна інтервенція — це цільові операції
національних банків з купівлі-продажу іноземної валюти для обмеження
динаміки курсу національної валюти, визначені межами (границями) її
підвищення чи зниження.

Важливе значення у світогосподарських зв’язках має і проблема
конвертованості валют. Конвертованими називають такі валюти, які вільно,
без обмежень, обмінюються на інші національні грошові одиниці, товари та
послуги. Тому, чим більше валютних обмежень існує в країні, тим менш
конвертованою є її валюта. Відсутність таких обмежень означає повну
конвертованість валюти.

Конвертованість валюти може бути повною лише тоді, коли вона охоплює всі
види зовнішньоекономічних операцій і поширюється на всіх власників
валюти (як юридичних, так і фізичних осіб). Якщо ж мають місце валютні
обмеження, які поширюються на окремих суб’єктів, об’єкти і зони
оборотності, то це — частково конвертована валюта.

Розрізняють зовнішню та внутрішню конвертованість. За зовнішньої
конвертованості повна свобода обміну зароблених у країні грошей
надається тільки іноземцям (нерезидентам). За внутрішньої
конвертованості, навпаки, цією свободою користуються особи, які постійно
проживають у даній країні (резиденти), а для нерезидентів зберігаються
певні обмеження.

Нині повністю конвертовані валюти має лише обмежена кількість країн, а
саме: США, Великобританія, ФРН, Канада, Данія, Нідерланди, Австрія та
деякі інші, тобто насамперед розвинуті країни з відкритою економікою.
Навіть така економічно розвинута країна, як Франція, запровадила повну
конвертованість франка лише з початку 1990 р.

Конвертованість національної валюти потребує економіки ринкового типу,
оскільки вона ґрунтується на вільному волевиявленні всіх власників
грошових коштів. Окрім того, ринкова економіка має бути достатньо зрілою
для протистояння іноземній конкуренції. Важливою умовою, що сприяє
введенню конвертованості, є відсутність дефіциту платіжного балансу.

На жаль, українська гривня є однією з найменш конвертова-них валют у
світі, що пов’язано з глибоким кризовим станом економіки і тривалим та
непослідовним характером формування ринкових відносин.

Основні міжнародні валютно-фінансові організації

Розвиток економічного співробітництва, валютних і фінансових відносин
між окремими державами зумовив появу міжнародних валютно-фінансових і
кредитних організацій. Такі міжнародні організації — це інститути,
створені за міждержавними угодами для регулювання міжнародних
економічних відносин. Провідними з них є Міжнародний валютний фонд
(МВФ), Світовий банк (СБ), Європейський банк реконструкції та розвитку
(ЄБРР).

МВФ — це міжнародна валютно-кредитна організація, яку було створено на
міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі в 1944 р.
Почав функціонувати з 1945 р. Нині до МВФ входить понад 160 держав
світу. Згідно зі Статутом МВФ його основними цілями є: сприяння розвитку
торгівлі та валютного співробітництва; надання країнам-членам коштів в
іноземній валюті для вирівнювання платіжних балансів.

Капітал МВФ формується за рахунок внесків держав-членів відповідно до
встановленої для кожної з них квоти, величина якої залежить від рівня
економічного розвитку країни та її ролі у світовій економіці й
міжнародній торгівлі. Так, на початок 90-х років квота США становила
19,62 %, далі йшли Німеччина і Японія (по 6,1), Франція і Великобританія
(по 5,48 %) та ін. Квоту для Росії встановили на рівні 3 %, для України
— 0,7 %.

Важливим напрямом діяльності МВФ є кредитування країн для врегулювання
платіжних балансів і зовнішньої заборгованості. Кредити МВФ поділяються
на:

звичайні кредити фонду, які надаються для подолання тимчасових труднощів
платіжного балансу в рамках одного року (з перспективою подовження до
4—5 років);

компенсаційні кредити, що їх надають для компенсації зменшення
експортної виручки, яке сталося з причин, незалежних від
країни-позичальника, терміном на 3—5 років;

стабілізаційні кредити терміном до 3—5 років, які надаються для
фінансування створення запасів сировини, що добувається в країні у разі
несприятливої кон’юнктури на світових ринках.

МВФ здійснює і так зване розширене фінансування, що має цільове
призначення — здійснювати структурну перебудову зовнішніх рахунків у
разі серйозних порушень платіжного балансу. Погашення може відбуватися
протягом 4—10 років.

При цьому кредитні операції здійснюються тільки з офіційними органами
країн-членів МВФ: національними банками, казначействами, валютними
стабілізаційними фондами.

Однією з форм міждержавного кредитного регулювання є створення
спеціальних фондів запозичення ресурсів. Роль МВФ полягає у
посередництві між країнами, які потребують коштів, і
країнами-кредиторами та встановлення контролю над валютно-фінансовою
політикою держави-позичальника.

З кінця 70-х років МВФ переорієнтував свою діяльність на вирівнювання
платіжних балансів країн, що розвиваються, а з початку 80-х — на
регулювання їх зовнішньої заборгованості. Відбулося підвищення ролі МВФ
як координатора міжнародних кредитів і гаранта платоспроможності
країн-боржників.

Слід зауважити, що МВФ пов’язує надання кредитів країнам-членам з
умовами проведення ними відповідних змін в економічній політиці. Відмова
країни виконувати умови МВФ практично закриває їй доступ до світового
ринку капіталів. У той же час невелика позичка фонду надає країні
можливість отримати більший кредит у банках.

З 1992 р. членом МВФ є й Україна, якій у першій половині 90-х років
надано фінансову допомогу в сумі 742 млн дол. для подолання труднощів,
що виникли за зведення платіжного балансу та покриття його дефіциту,
який утворився внаслідок серйозних деформацій у традиційній системі
зовнішньої торгівлі й розрахунків з окремими країнами. У період
1995—1999 рр. Україна отримала позички від МВФ за програмами stand-buy.
Головною метою цього кредиту є підтримка курсу національної валюти і
фінансування дефіциту платіжного балансу України. Саме в цей період було
здійснено ряд заходів щодо регулювання валютних курсів, системи платежів
та ліквідації обмежень, котрі стримували зростання міжнародної торгівлі.
Загальна сума позичок від МВФ на початок 1999 р. становила понад 3 млрд
дол.

Поряд з МВФ в регулюванні міжнародних валютно-фінансових відносин
важливу роль відіграє й інша організація, зв’язана бреттон-вудськими
угодами 1944 і 1945 рр. — Міжнародний банк реконструкції та розвитку
(МБРР). Цей банк разом зі своїми двома філіями — Міжнародною фінансовою
корпорацією (МФК) та Міжнародною асоціацією розвитку (МАР) — входить до
структури Світового банку. До нього також належить Агентство з
гарантування багатосторонніх інвестицій.

Щодо МБРР, це міжурядова фінансова організація, членами якої є понад 180
країн. Головну роль в організації відіграють розвинуті країни — США,
Японія, Німеччина, Франція, Італія та Канада. Членами МБРР можуть бути
тільки країни-члени МВФ.

Основна мета діяльності МБРР — сприяння країнам-членам у розвитку їх
економіки через надання довгострокових позичок і кредитів, націлених на
реалізацію програм, що сприяють структурній перебудові
країн-позичальниць, а також сприяння розвитку міжнародної торгівлі та
підтримці платіжних балансів. Позички надаються як державним, так і
приватним підприємствам, але за наявності гарантій урядів відповідних
країн. При цьому банк вимагає обов’язкового надання інформації про
фінансовий стан країни-позичальника, об’єктів, що кредитуються, а
представники МБРР періодично обстежують ці об’єкти. Найбільша частина
його кредитів спрямовується у галузі інфраструктури: енергетику,
транспорт, зв’язок. Банк надає позички приблизно на 15 млрд дол.
щорічно, процент за користування береться на рівні ставок фінансового
ринку.

Загальна сума позичок, надана МБРР Україні за період з 1994 по 1999 рр.,
становила понад 3,1 млрд дол. Вони мали бути використані в енергетиці,
вугільній промисловості, аграрному секторі економіки, для розвитку
підприємництва тощо, у т. ч. для покриття дефіциту бюджету — 2,5 млрд
дол.

Деяку специфіку мають філіали МБРР — МФК і МАР, які були створені
відповідно у 1956 р. і 1960 р. Зокрема, МФК фінансує перш за все
приватний сектор країн, що розвиваються. Вона надає кредити навіть без
гарантії уряду, на відміну від МБРР. МАР надає пільгові довгострокові
(до 50 років), часто майже безпроцентні (0,75 % річних) кредити найменш
розвинутим країнам.

Отже, Світовий банк з його структурами є провідною міжнародною
фінансово-кредитною організацією.

У 1990 р. було створено Європейський банк реконструкції та розвитку
(ЄБРР), метою якого є сприяння ринковим реформам у країнах Центральної
та Східної Європи. Засновниками банку виступили 40 країн, а також дві
міжнародні організації — Європейське економічне співробітництво і
Європейський інвестиційний банк. ЄБРР має відігравати роль стимулятора
для залучення капіталу в галузі інфраструктури країн Європи з перехідною
економікою. Надаючи кредити, банк допомагає західним промисловцям
зважитися на необхідний ризик освоєння ринків у цьому регіоні, в т. ч.
на пострадянському просторі.

Кошти, що надійшли від ЄБРР в Україну протягом 1993—1999 рр., становили
понад 0,5 млрд дол. Вони використовуються на реалізацію проектів
суспільного розвитку України, розвиток телекомунікацій тощо.

Проблеми інтеграції економіки

України у світове

господарство

Динамізм світогосподарських зв’язків став одним з важливих факторів
економічного зростання, структурних зрушень і підвищення ефективності
національного виробництва, будучи при цьому й каталізатором
диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Нині об’єктивна
необхідність динамічної інтеграції постсоціалістичних країн у сучасну
модель розвитку світового господарства передбачає пошуки ними своєї ніші
в системі МПП, передусім загальноєвропейського.

Проте входження молодих незалежних держав, особливо пострадянських, у
т. ч. й України, до світового господарства — це складний і тривалий
процес. Його складність, зокрема для нашої країни, зумовлена насамперед
такими обставинами: нерозвинутістю ринкових відносин, оскільки вони
перебувають лише в стадії формування; відсутністю ефективного механізму
зовнішньоекономічних зв’язків (ЗЕЗ). Щодо механізму ЗЕЗ, то для України
він має особливе значення з позицій раціонального співробітництва зі
світовим економічним співтовариством.

Під механізмом зовнішньоекономічних зв’язків слід розуміти сукупність
конкретних форм, методів і принципів розвитку торговельно-економічних,
науково-технічних, валютно-фінансових, правових відносин господарських
суб’єктів України з партнерами із зарубіжних країн, а також наявність
відповідних організаційно-управлінських структур, що забезпечують
ефективну взаємодію національних економічних суб’єктів зі світовими.

Основні структурні елементи механізму зовнішньоекономічних зв’язків
(ЗЕЗ) такі:

програмно-цільові форми та методи господарського механізму координації і
господарських міжнародних відносин (довгострокові програми
торговельно-економічного і науково-технічного співробітництва з іншими
країнами, угоди про розвиток господарських зв’язків);

сукупність фінансово-кредитних важелів, які використовуються у
міжнародних економічних відносинах;

організаційно-управлінські інститути (товариства, центри, банки, біржі з
реалізації цих зв’язків);

правові норми, акти, положення, що регулюють ці відносини.

При цьому механізми ЗЕЗ мають бути спрямовані перш за все на реалізацію
загальнодержавних інтересів. Нині вони носять нераціональний
(корпоративний) характер, мають однобоку спрямованість.

Народне господарство України сьогодні перебуває у затяжній економічній
кризі. Зрозуміло, що ці процеси негативно впливають і на
зовнішньоекономічні зв’язки.

Слабим є включення України в міжнародний поділ праці, що не тільки не
відповідає, а й суперечить її національним інтересам, бо залишає
економіку країни поза розвитком світових продуктивних сил, провідних
напрямів сучасної науково-технічної революції, що призводить до
виштовхування її на узбіччя світового економічного прогресу. Про це
свідчить, зокрема, той факт, що частка експорту в загальному обсязі
виробництва України ще до проголошення її незалежності не перевищувала
4—5 %, тоді як середньосвітовий показник дорівнював 17 %. У 90-ті роки
сталося подальше зменшення експорту як в абсолютних, так і у відносних
показниках, а в його товарній структурі основна частка припадає на
сировину, матеріали, товари народного споживання. З іншого боку, народне
господарство України в основному залежить від товарних поставок з
республік колишнього Союзу. Так, потреби в кольорових металах, верстатах
та інструментах, хімволокні на 80 % покриваються з пострадянського
простору, не говорячи вже про енергоносії, лісоматеріали і т. п.

Можна констатувати: наша країна інтегрується у світовий економічний
простір як сировинний придаток. За кілька останніх років експорт
машинно-технічних товарів у загальному балансі становив 10—20 %. Це у
той час, коли рівень експорту готової продукції в світі перевищує 50 %.

Суттєву роль в оздоровленні економічної ситуації повинна відігравати
ефективна зовнішня політика. В Україні життєво важливо налагодити
виробництво імпорто-замінної продукції, такої як зернові, кормо- і
картоплезбиральні комбайни, тролейбуси, автобуси, автомобілі,
холодильники та ін. Водночас, експортуючи переважно товари
паливно-енергетичної групи, потрібно значно поліпшити обробку сировини
(титану, рідкоземельних елементів, будівельних матеріалів, граніту,
урану), в т. ч. і сільськогосподарської продукції. Так, рівень переробки
сільськогосподарської сировини в Україні становить лише 50 % від її
рівня в розвинутих країнах. Важливу роль в забезпеченні життєво
необхідних потреб країни має відігравати виробнича кооперація з іншими
державами та підвищення конкурентоспроможності власної продукції.

Формуючи свою зовнішньоекономічну політику, Україна має визначитися з
відповідними середньо- та довгостроковими пріоритетами, виходячи з
історичних та сучасних умов функціонування національної економіки.
Зрозуміло, що на найближчі 10—15 років ключове значення для України
матимуть економічні відносини з країнами СНД, що мають аналогічний
рівень технічного розвитку та традиційні господарські зв’язки. Тому
інтеграційна політика відносно країн СНД, як і країн Балтії, повинна
орієнтуватися на створення спільних ринків товарів, послуг, капіталів і
робочої сили. Щодо інтеграційної політики зі східноєвропейськими
країнами, то з ними важливо відновити ефективні традиційні форми
співробітництва у сфері міжнародної спеціалізації та кооперування.
Зокрема, ефективними формами інтеграції з цими країнами стануть
субрегіональні угруповання — єврорегіони Карпати та Буг. Значний вплив
на розвиток такої інтеграції можуть справити спеціальні (вільні)
економічні зони різних типів, які доцільно створити у відповідних
регіонах України.

На довгострокову перспективу може бути й орієнтація України на
інтеграційні міжнародні угруповання, передусім європейські. Так, Україна
стала членом Міжнародного валютного фонду, Світового банку,
Європейського банку реконструкції та розвитку, а також має статус
спостерігача в СОТ, інтенсифікує свою політику щодо інших впливових
наднаціональних організацій. Активна участь у них надзвичайно важлива
для України, оскільки створені співтовариством інституції та механізми
координації в сфері валютних, фінансово-кредитних, міжнародних відносин
продемонстрували за час свого існування здатність до компромісного
розв’язання економічних суперечностей та дійовий вплив на розвиток як
національних економік окремих країн, так і всієї міжнародної спільноти.

Економічні аспекти

глобальних проблем

У сучасному світовому господарстві посилюються не лише взаємозв’язок і
взаємозалежність локальних і загальних, національних і глобальних
інтересів. Одночасно діалектика розвитку нашої цивілізації загострює
цілий ряд загальносвітових проблем. Виникнення таких глобальних питань
тісно пов’язане як з безпосередньою сферою життєдіяльності суспільства,
так і з конкретним соціально-економічним середовищем, де реалізується
відповідна сфера діяльності людства.

На аналіз глобальних проблем західні науковці звернули особливу увагу ще
у 60-х роках XX ст. В цілому цим займається глобалістика як специфічна
галузь знань про планетарні проблеми сучасного і майбутнього розвитку
людської цивілізації на Землі. Проте багато питань можна з’ясувати,
застосовуючи політекономічні знання.

Виокремлюють близько 20 глобальних проблем, які класифікують за трьома
сферами дії. Вони стосуються інтересів усіх верств і класів населення,
усіх країн і народів планети. Так, до першої сфери належать проблеми, що
виникають у галузі взаємодії природи і суспільства. До другої сфери
включають проблеми суспільно-економічних взаємовідносин між державами
різних економічних устроїв, подолання економічної відсталості багатьох
країн світу, регіональні та міжнародні кризи тощо. Третя сфера охоплює
розвиток людства та забезпечення його майбутнього.

Слід враховувати, що така класифікація глобальних проблем не означає, що
вони та сфери їх прояву абсолютно відокремлені одна від одної. На
передній план перед людством висувається така загальна проблема, як
збереження миру на землі, включаючи відвернення різного роду війн,
особливо термоядерних, призупинення гонки озброєння. Одночасно — це й
неодмінна умова розв’язання інших глобальних економічних проблем.

Про пріоритетність у свідомості людей проблеми збереження миру на землі
свідчать і результати соціологічного опитування в середині 90-х років у
чотирьох провідних країнах Великої сімки (Великобританії, Німеччині, США
та Японії). Зокрема, 2/5 респондентів Німеччини і майже 1/4 опитаних у
Великобританії поставили необхідність збереження миру на перше місце
серед нагальних проблем сучасності.

Актуальність даної проблеми безперечна, але шляхи її розв’язання досить
складні і неоднозначні. Проте людство дедалі більше усвідомлює згубну
небезпеку не лише подальшої гонки озброєння, а й можливості використання
однією з країн термоядерної, бактеріологічної, хімічної та інших видів
зброї масового ураження. Тому концепція багатостороннього «мінімального
стримування» нині є плідною альтернативою, яка спроможна забезпечити мир
і спокій на Землі.

Зміни, що привнесені людством у фізичні, хімічні, метеоро-логічні умови
і біологічне різноманіття планети, висувають екологічну проблему в ряд
глобальних з точки зору подальшого виживання людини. Тобто велику
небезпеку для людства представляє катастрофічне погіршення стану
довкілля. Тому так назріла необхідність спільного мирного засвоєння
космосу, запасів Світового океану.

Загальною турботою є паливно-енергетичне та сировинне забезпечення
країн.

Потребує оперативнішого розв’язання і продовольча проблема. За даними
ООН, нині у світі близько 1,5 млрд людей живуть за умов постійного
недоїдання. До цього ще додаються проблеми боротьби з епідеміями та
страшними хворобами віку: раком, ішемією, СНІДом.

Суттєві проблеми існують і на ринку праці: питання зайнятості, масового
безробіття хвилюють абсолютну більшість як розвинутих, так і решти
країн.

Сукупність згаданих проблем стосується різних сфер діяльності людства, а
тому потребує комплексного міждержавного підходу до їх розв’язання. Це
вимагає від світового співтовариства об’єднання своїх зусиль і ресурсів.
Звідси — необхідність глобальної перебудови всієї системи економічних та
політичних відносин.

Література

Бєляєв О. О., Бебело А. С. Б 44 Політична економія: Навч. посібник. —
К.: КНЕУ, 2001. — 328 с.

* Обсяг міжнародної торгівлі як сукупної зовнішньої торгівлі всіх країн
світу обчислюється шляхом підсумовування обсягів експорту та імпорту, як
правило, в доларах США: ФОБ (експорт), СІФ (імпорт).

ФОБ (англ. Free on Board) — комерційні умови поставки та оплати товарів
(в основному у разі морських перевезень), за яких у ціні товару
враховуються обов’язки і відповідальність продавця за доставку і
погрузку товару (на борт судна). СІФ (англ. Cost insurance Freight) —
різновид комерційних умов у міжнародній торгівлі. При доставці товарів
за умов СІФ в ціну реалізації (окрім ціни самого товару) включаються
витрати на транспортування до пункту призначення і страхування товару.

* Золотомонетний стандарт — курс і вартість валют визначались
зафіксованим державою кількісним вмістом золота у національній грошовій
одиниці; золотозлитковий стандарт — характеризувався тим, що хоча
грошова одиниця прирівнювалася як і раніше до кількості золота,
зафіксованого в ній, але обмін банкнот здійснювався не на золоті монети
(їх вільне карбування було призупинене), а на золоті злитки;
золотодевізний стандарт — передбачав обмін банківських білетів за
розсудом емісійного банку на золото або валюти країн із золотим
стандартом. Останній проіснував до Великої світової кризи 30-х років. У
кінці 70-х років згідно з Ямайською угодою відбулася демонетизація
золота і втрата ним ролі світових грошей.

PAGE 4

Рис. 6. Вивезення і ввезення капіталу

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *