Форми міжнародних економічних відносин (реферат)

Реферат на тему

Форми міжнародних економічних відносин

План

1. Міжнародні валютно-фінансові відносини

2. Інші форми міжнародних економічних відносин

Література 1. Міжнародні валютно-фінансові відносини

Сутність міжнародних валютних відносин. Міжнародна валютна система та
етапи її розвитку. Платіжний баланс.

Сутність міжнародних валютних відносин. Міжнародні валютні відносини як
форма міжнародних економічних відносин являють собою систему відносин,
пов’язаних з функціонуванням грошей як світових грошей. Саме валюти як
грошові одиниці окремих країн виступають у ролі об’єктів даних відносин.
Вони обслуговують зовнішню торгівлю і послуги, міграцію капіталу,
надання позик і субсидій, науково-технічний обмін, туризм, державні і
приватні грошові перекази.

Валютні відносини здійснюються на національному та міжнародному рівнях.
На національному рівні вони охоплюють сферу національної валютної
системи. Будучи частиною грошової системи країни, національна валютна
система є формою організації валютних відносин країни, що визначається
її валютним законодавством.

Національні валютні системи виникли історично першими, а їх особливості
визначаються рівнем розвитку і специфіки економіки зовнішньоекономічних
зв’язків конкретної країни.

З’єднуючою ланкою між національними валютними системами виступають
валютний паритет і валютний курс. Валютний паритет — це співвідношення
між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо, а валютний
курс — це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошовій
одиниці іншої країни. Валютні паритети лежать в основі валютних курсів,
але останні можуть не збігатися з паритетом. В умовах «золотого
стандарту» валютні паритети визначались шляхом співвідношення золотого
вмісту грошових одиниць, нині — на основі спеціальних прав запозичень
(СПЗ).

До важливих характеристик валюти належать здатність валюти обмінюватись
на інші валюти, або конвертованість. Конвертована валюта — це
національна грошова одиниця, що має здатність вільно (через
купівлю-продаж) обмінюватись на іноземні валюти, виконувати функції
світових грошей, тобто вільно використовуватись у міжнародному
платіжному обігу для здійснення міжнародних розрахунків.

Розрізняють дві основних форми конвертованості валюти: 1) вільна, або
повністю конвертована, 2) частково конвертована. Часткова
конвертованість валюти означає допущення лише зовнішньої
конвертованості, тобто вільне використання валюти лише іноземними
особами, і лише в поточних, а інколи лише в зовнішньоторговельних
розрахунках.

Нині у світі налічується понад 300 найменувань національних грошей,
проте, лише близько 20 держав (США, Великобританія, Німеччина, Японія,
Канада та деякі інші) мають повністю конвертовані валюти, близько 50
держав світу мають різні форми частково конвертованих валют. Для решти
країн, яка становить більшість, валюті характерна неконвертованість.
Вона означає, що держава повністю забороняє будь-які операції обміну
своєї валюти на іноземну або дозволяє це робити за згодою уповноважених
органів.

Валютний ринок — це система соціально-економічних та організаційних
відносин купівлі-продажу різних іноземних валют і платіжних документів в
іноземних валютах. Валютні ринки служать механізмом, за допомогою якого
здійснюються міжнародні розрахунки в міжнародній торгівлі, на світовому
ринку послуг, у процесі міжнародного руху капіталів та інші, що
передбачають обмінні операції з валютами різних країн. Їх функціонування
та розвиток значною мірою залежить від стабілізації валютного механізму,
що діє у світовій валютній системі, від національних і наднаціональних
заходів, що здійснюються у валютній сфері.

Найбільші міжнародні валютні ринки діють у Лондоні, Нью-Йорку, Парижі,
Франкфурті-на-Майні, Токіо, Гонконзі, Бахрейні, Сингапурі.

Міжнародна валютна система та етапи її розвитку. Міжнародна валютна
система — це форма організації валютних відносин у межах світового
господарства. Вона виникла наприкінці ХХ ст. в результаті еволюції
світового ринку, юридично закріплена міждержавними угодами і обслуговує
взаємний обмін результатами діяльності національних економік.

Основними елементами міжнародної валютної системи є:

національні і колективні резервні валюти;

склад і структура міжнародних ліквідних активів;

умови взаємної конвертованості валюти; форми міжнародних валютних ринків
і світових ринків золота;

міждержавні організації, що регулюють валютно-фінансові відносини (МВФ,
МБРР та ін.).

Головною ланкою міжнародної валютної системи є світові гроші. Вони є
логічним продовженням внутрішніх грошей, вищою формою їх функціонального
застосування. Міжнародну валютну систему становлять два головних
грошових блоки: резервні національні валюти (валюти найбільші розвинутих
країн світу, зокрема: американський долар, німецька марка, японська єна,
англійський фунт стерлінгів та ін.) і наднаціональні валюти (колективні
валюти, наприклад ЄВРО). Головна функція міжнародної валютної системи —
ефективне опосередкування платежів за експорт та імпорт між окремими
країнами і створення сприятливих умов для розвитку міжнародної системи
виробництва й поділу праці.

Міжнародна валютна система є динамічною системою, що постійно
розвивається, змінюється, еволюціонує. Напрями її еволюції визначаються
провідними тенденціями трансформації економіки західних країн, змінами
умов і потреб світового господарства в цілому.

Світова валютна система стихійно склалася ще в ХІХ ст. у вигляді так
званого золотого стандарту. Він передбачав золото в ролі світових грошей
і конвертованість кожної валюти в золото. Як різновид золотого стандарту
можна розглядати систему золотодевізного стандарту, яка стала
результатом рішень Генуезької конференції (1922 р.). Дана система
передбачала обмін провідних валют на золото за фіксованими
співвідношеннями.

Офіційно золотодевізний стандарт протримався до 1944 р., а фактично
обмін валют на золото було припинено в 1930-х рр. Нові положення щодо
формування і функціонування світової валютної система були закріплені на
Бреттон-Вудській конференції у 1944 р.

Друга світова валютна система отримала назву золотодоларового стандарту,
а її характеризували такі положення:

світовими грошима вважалися золото і долар;

скарбниця США зобов’язувалась обмінювати долари на золото центральним
банкам та урядовим установам інших країн за встановленим офіційним
курсом (тобто наявність зовнішньої конвертованості лише у доларах);

фіксація ринкових курсів валют у межах не більше 1% в обидва боки від
золота або доларових паритетів (тобто всі валюти твердо прив’язувались
до долара);

міждержавне регулювання здійснювалось головним чином через Міжнародний
валютний фонд.

Близько трьох десятиріч ця система працювала ефективно, відіграла досить
помітну роль у розвитку міжнародної торгівлі та міжнародного виробничого
співробітництва. Проте становлення національних економік, зокрема,
посилення економічної могутності Японії, Західної Німеччини та інших
країн Західної Європи, нереальність офіційної ціни золота, наростання
дефіциту державного бюджету США призвело до розвалу системи
золотодоларового стандарту на початку 1970-х рр. Зрештою 1976 р. у
Кінгстоні (Ямайка) члени МВФ оголосили про перехід до якісно нової
світової валютної системи. В її основу покладено такі основні принципи:

перехід до системи плаваючих курсів. Країнам надається право вибору
будь-якого режиму валютного курсу. Коливання курсу обумовлені двома
основними факторами: купівельною спроможністю валют на внутрішніх ринках
країн, співвідношенням попиту та пропонування національних валют на
міжнародних ринках;

золото вже не виконує роль світових грошей, воно переходить до
національних валют разом з інтернаціональними розрахунковими грошима —
спеціальними правами запозичення (СПЗ);

юридично закріплено процес демонетизації золота: скасовано офіційну ціну
на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих
паритетів);

посилюється міжнародне валютне регулювання, в тому числі через МВФ, який
уповноважений стежити за валютною політикою та станом економіки
країн-членів, за координацією валютно-кредитної політики розвинутих
країн світу.

Однією з особливостей міжнародної валютної системи є її розвиток на
принципах поліцентризму, що означає взаємодію в межах єдиної системи
локальних (регіональних) валютних структур. Так, в Європі створено
регіональну систему, що діє з 1979 р. і є результатом та водночас одним
із важливих інструментів європейської інтеграції.

Процес уніфікації в економічній і валютній сферах повинен відбуватися
паралельно, взаємопов’язано. Найважливішим результатом цього процесу
став перехід до єдиної валюти в межах ЄС — ЄВРО, яка, на думку
спеціалістів, має всі шанси бути однією з наймогутніших у світі. Вона
повинна стати важливим фактором стабільності ЄС, полегшивши боротьбу з
інфляцією, піднявши конкурентоспроможність товарів і послуг держав ЄС у
боротьбі за ринки зі США та Японією.

В умовах територіального розширення ринкових відносин за рахунок держав
Центральної, Південно-Східної Європи та колишнього СРСР роль цієї суто
економічної сфери світового господарського життя незмірно посилюється,
збільшуються масштаби та обсяг міжнародних фінансово-кредитних операцій,
зростає кількість суб’єктів валютно-фінансових відносин, з’являються
нові міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації. За
оцінками, річний обсяг міжнародних фінансових операцій у 10—15 разів
перевищує масштаби світової торгівлі, тобто сягає приблизно 150 трлн
дол.

Платіжний баланс. Ключовим поняттям міжнародної економіки є платіжний
баланс, який систематизує і дозволяє аналізувати взаємовідносини країни
із зовнішнім світом. Практично лише на основі вивчення платіжного
балансу уряд у змозі зрозуміти макроекономічні проблеми, що стоять перед
ним, не тільки з точки зору своїх суто національних інтересів, але і з
точки зору численних зв’язків країни зі світовою економікою в цілому.

Платіжний баланс — це статистичний звіт, в якому в систематизованій
формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної
країни з іншими країнами світу за певний період часу.

На максимально можливому рівні узагальнення платіжний баланс складається
з двох частин: перша — потоки реальних ресурсів — експорту та імпорту
товарів і послуг; друга — відповідні їм потоки фінансових ресурсів, що є
оплатою за придбання або платежом за продаж реальних ресурсів. Зрештою в
платіжному балансі відображується стан національної економіки та її
місце у системі світогосподарських зв’язків. Така інформація необхідна
для вибору та формування грошової, податкової та валютної політики
уряду.

2. Інші форми міжнародних економічних відносин

Міжнародна трудова міграція. Міжнародне науково-технічне
співробітництво. Міжнародні валютно-фінансові організації.

Міжнародна трудова міграція. Важливою частиною процесу
інтернаціоналізації міжнародного господарського життя у другій половинні
ХХ ст. стала міжнародна міграція робочої сили. Трудовий потенціал як
найважливіший фактор виробництва шукає свого найбільш ефективного
використання не тільки в межах національного господарства, але і в
масштабах світової економіки.

Міжнародна трудова міграція — це форма міжнародних економічних відносин,
яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і
виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового
господарства. Вона виникає спочатку як стихійне явище, але поступово
держава охоплює її своїм регулюванням. Разом з тим до останнього часу
зберігається значний елемент ринкової стихії у міжнародній трудовій
міграції.

d

~

?

A

Ae

?f$uuuuuuuuuuuuiiaaaaaaaaaaaa

G?I0M?QeTfVRZooooooooooooooooooooooooooo

$?N ®¤OYoccccccccccccccccccccccccc

,У сучасних умовах міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого
характеру. Сьогодні вона охоплює абсолютну більшість країн світу.
Наприкінці 1990-х рр. загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у
125 млн осіб, що становить близько 2 % населення планети.

Причинами міграції робочої сили є фактори як економічного, так і
неекономічного характеру. До причин неекономічного типу відносять:
політичні, національні, релігійні, расові, сімейні та ін. Економічні
причини пов’язані з відмінностями економічного рівня розвитку окремих
країн, зокрема: низький рівень життя, масове безробіття, рівень
заробітної плати тощо. Важливим фактором міжнародної трудової міграції є
вивіз капіталу, функціонування міжнародних корпорацій.

Міжнародна трудова міграція має, як правило, тимчасовий характер і
називається зворотною міграцією. Вона поділяється на три види: тимчасова
(робота за контрактом на певний термін), сезонна, маятникова. За рівнем
кваліфікації міжнародна трудова міграція поділяється на: міграцію
кваліфікованих працівників і міграцію некваліфікованої робочої сили.
Залежно від мотивів і бажання виділяють добровільну і примусову міграцію
(наприклад міграція біженців). Можна говорити про існування легальної та
нелегальної міграції.

Основу міграційних протоків становлять робітники, меншою мірою
службовці, спеціалісти та вчені. Напрямки міграційних потоків порівняно
стійкі, але досить часто пересікаються. Вирішальне значення при цьому
мають економічні можливості приймаючої країни, її роль у сучасному
світі, а інколи і її історичні, географічні, етнічні корені.

На світовому ринку трудових ресурсів склалися чітко визначені центри,
куди в основному сходиться робоча сила. Двома традиційними з них є
США—Канада та Західна Європа. Приплив іммігрантів у США і Канаду
впродовж 1990-х рр. оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Проте
найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали у другій половині
ХХ ст. країни Західної Європи. Тут працює 15 млн іноземних працівників,
що свідчить про перетворення даного регіону в найбільший центр
притягання іноземної робочої сили, який успішно конкурує зі США у сфері
використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу.

У 1960—70-ті рр. формуються нові полюси економічного зростання, так
званого «периферійного капіталізму», що привело до виникнення нових
регіональних центрів тяжіння робочої сили. До них відносять:
країни—експортери нафти (ОАЕ, Катар, Кувейт та ін.), Австралію, ПАР,
країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону (перш за все «нові
індустріальні країни»), Латинську Америку (Аргентина, Венесуела).
Наприкінці 1990-х рр. у шести країнах Перської затоки (Бахрейн, Кувейт,
Оман, Катар, Саудівська Аравія, ОАЕ) налічувалося близько 5 млн
іммігрантів, частка яких становить понад 50 % усієї робочої сили.

Міграція робочої сили справляє значний вплив як на країни, до яких вона
імпортується, так і на країни—експортери трудових ресурсів. Система
економічних зв’язків, що виникають між державами у зв’язку з міграцією
робочої сили, супроводжується потоками товарів і капіталів, у тому числі
грошовими переказами на батьківщину іммігрантів. За даними на початок
1990-х рр. близько 40 країн світу мали у своїх надходженнях із-за
кордону не менше 100 млн дол. від мігрантів, а 10 країн — понад 1 млрд
дол. Крім того, країни, що експортують робочу силу, отримують ряд інших
переваг: зменшується тиск надлишкових трудових ресурсів і, відповідно,
соціальна напруга в країні; безкоштовне навчання робочої сили
професійних навичок, знайомство з передовою організацією праці та ін.

У той самий час країни—експортери людського капіталу стикаються і з
деякими негативними наслідками, основними з яких є «відплив умів»,
втрата кваліфікованих, обдарованих кадрів.

Все чіткіше виявляються еміграційні настрої в населення України.
Упродовж 1994—98 рр. найбільша кількість вихідців з України, за даними
Держкомстату, вирушила в Росію (798,0 тис.), Ізраїль (101,6 тис.), США
(69,0 тис.), Німеччину (49,7 тис.). За матеріалами преси та оцінками
експертів, за кордоном сьогодні працює від 1 до 3 млн українських
громадян, переважна частина яких влаштовується на роботу нелегально.
Основним мотивом еміграції з України став економічний фактор. Така
динаміка міграції робочої сили з України породжує підрив трудового
потенціалу багатьох сфер виробництва, науки, культури, освіти, медицини.

Міжнародне науково-технічне співробітництво. Усе більш важливу роль у
світогосподарських зв’язках відіграє обмін продукцією науково-технічної
сфери.

Міжнародне науково-технічне співробітництво — це форма міжнародних
економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у
сфері науки, техніки, виробництва. Воно існує на основі спільних,
наперед вироблених та узгоджених намірів, що закріплені у міжнародних
економічних договорах та угодах.

Структура міжнародного науково-технічного співробітництва включає:

створення координаційних міжнародних програм спільних наукових і
технічних досліджень;

міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами,
патентами, ліцензіями;

міжнародний інжиніринг, співробітництво з приводу проведення і складання
проектів, консультації при їх виконанні;

співробітництво в підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів;

проведення міжнародних наукових конференцій, симпозіумів;

розробка науково-технічних прогнозів та ін.

Міжнародні валютно-фінансові організації. Розвиток економічного
співробітництва, валютних і фінансових відносин між окремими державами
обумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Міжнародні валютно-фінансові організації — це інститути, створені на
основі міждержавних угод з метою регулювання міжнародних економічних
відносин.

Міжнародні валютно-фінансові організації відіграють усе помітнішу роль у
світовій економіці. По-перше, їх діяльність дозволяє запровадити
необхідний регулюючий фактор і певну стабільність у функціонуванні
валютно-розрахункових відносин. По-друге, вони покликані слугувати
форумом для налагоджування валютно-розрахункових відносин між країнами,
і ця функція постійно посилюється. По-третє, зростає їх значення у сфері
вивчення, аналізу та узагальнення інформації про тенденції розвитку і
формування рекомендацій з найважливіших проблем світового господарства.

Провідними з міжнародних валютно-фінансових організацій є: Міжнародний
валютний фонд, Світовий банк, Європейський банк реконструкції та
розвитку.

Одним з основних елементів світового валютного механізму є Міжнародний
валютний фонд (МВФ), що був заснований у 1945 р. на основі рішень
Бреттон-Вудської конференції і має статус спеціалізованого закладу ООН.

МВФ є міжурядовою валютно-кредитною організацією, діяльність якої
спрямована на сприяння розвитку міжнародних економічних відносин,
особливо фінансово-кредитних і торговельних.

Основними функціями МВФ є:

вироблення правил регулювання валютних курсів і контролю за їх
виконанням;

надання державам—членам кредитів для вирівнювання платіжних балансів,
підтримки національних валют.

Ці операції здійснюються МВФ тільки з офіційними органами країн, яким
надається допомога: скарбницями, центральними банками, валютними
стабілізаційними фондами. Кредити за розміром до 25 % квоти даної країни
надаються без перешкод; якщо кредит надається на більші суми, МВФ
вимагає виконання країною певних умов щодо проведення її економічної
політики, зокрема: скорочення державних капіталовкладень, бюджетних
витрат, зниження курсу національної валюти тощо.

Світовий банк — це міжнародний інвестиційний інститут, заснований
(спочатку під назвою міжнародний банк реконструкції та розвитку) у
1944 р. у Бреттон-Вудсі одночасно з МВФ. Позики, що надаються Світовим
банком, надзвичайно вигідні для країн, які їх отримують. Як правило,
вони надаються під низький процент на 15—20 років і мають п’ятирічний
період. Позики одержують країни, що розвиваються, які продемонстрували
певні можливості щодо економічного зростання і соціального прогресу.
Статутом Світового банку передбачено, що його кредитні ресурси
спрямовуються виключно на розвиток виробництва, приватного сектору
економіки, малого бізнесу, а також на підтримку міжнародних зусиль з
охорони довкілля.

Світовий банк включає чотири пов’язані між собою міжнародні фінансові
інститути: Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародну
асоціацію розвитку, Міжнародну фінансову корпорацію і Агентство з
гарантій багатосторонніх інвестицій.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) — це спеціалізований
заклад ООН, міждержавний інвестиційний інститут. Мета діяльності —
сприяння країнам—членам у розвитку їх економіки шляхом надання
довгострокових позик і кредитів, гарантування приватних інвестицій.
Членами банку можуть бути тільки члени МВФ, голос також визначається
квотою країни в капіталі МБРР (85,2 млрд дол.). Хоча членами МБРР є 181
країна, але лідирують у цій організації США, Японія, Великобританія,
Німеччина, Франція, Канада та Італія.

Загальна сума позик, надана МБРР Україні за період з 1994 до 1999 р.,
становить 3105,4 млн дол., які були використані в енергетиці, вугільній
промисловості, аграрному секторі економіки, на розвиток підприємництва
тощо, у тому числі на покриття дефіциту бюджету 2500 млн дол.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) створений у травні
1990 р. з метою сприяння реформам у країнах Центральної і Східної
Європи, що спрямовані на перехід цього регіону до ринкової економіки.
Засновниками банку є 40 країн, а також дві міжнародні організації —
Європейське економічне співробітництво та Європейський інвестиційний
банк.

Мета ЄБРР — стимулювати залучення капіталу в галузі інфраструктури країн
Центральної і Східної Європи. Надаючи кредити, банк допомагає західним
промисловцям іти на необхідний ризик і завоювання ринків на Сході.

Кошти, що надійшли до України від цієї міжнародної кредитної установи
впродовж 1993—99 рр., становлять суму в 516,9 млн дол. Вони
використовувались на реалізацію проекту «Програма суспільного розвитку
України», розвиток телекомунікацій, впровадження газових лічильників,
реконструкцію аеропорту «Бориспіль» тощо.

Література

1. Альтернатива: выбор пути (Перестройка управления и горизонты риска) /
Рук. авт. колл. В. Н. Бойков, А. А. Сергеев. — М.: Мысль, 1990.

2. Бажал Ю. Еволюційна парадигма економіки перехідного періоду //
Економіка України. — 1993. — № 8.

3. Барр Р. Политическая экономия: В 2 т. / Пер. с фр. — М.: Междунар.
отношения, 1994.

4. Бастиа Ф. Экономические гармонии / Ж.-Б. Сэй, Ф. Бастиа. Трактат по
политической экономии / Ж.-Б. Сэй. Экономические софизмы. Экономические
гармонии (Ф. Бастиа). — М.: Дело, 2000.

5. Башнянин Г. І., Лазур П. Ю., Медведєв В. С. Політична економія. — К.:
Ніка-Центр: Ельга, 2000.

6. Белл Д. Грядущее постиндустриальное общество: Опыт социального
прогнозирования / Пер. с англ. — М.: Academia, 1999.

7. Беляєв О. О., Бебело А. С. Перехідна економіка: основні концепції та
характерні риси // Вчені записки: Наук. зб. — Вип. 3. — К.: КНЕУ, 2001.
— С. 23 — 29.

8. Бергер П. Л. Капіталістична революція: П’ятдесят пропозицій щодо
процвітання, рівності і свободи / Пер. з англ. — К.: Вища шк., 1995.

9. Богиня Д. Актуальні проблеми регулювання доходів і організації
заробітної плати на етапі трансформації економіки України // Україна:
аспекти праці. — 2000. — № 6.

10. Борисов Е. Ф. Экономическая теория: Учебник. — М., 1997.

11. Борщаговская Э., Воронина А. Регулирование трудовых отношений на
основе трудовых соглашений // Экономика Украины. — 1994. — № 4.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *