Економічне вчення А. Сміта (реферат)

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Економічне вчення А. Сміта

Адам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного
періоду. В його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична
буржуазна політична економія набула найвищого розвитку.

Народився А. Сміт у шотландському місті Керколді в родині митного
чиновника. Навчався в університетах Глазго і Оксфорді, де вивчав
філософію, літературу, історію, фізику, математику. В 1751 р. був
обраний професором університету в Глазго і згодом очолив там кафедру
моральної філософії. В 1764 р. Сміт залишає університет і стає
вихователем англійського герцога Баклю, з яким подорожує протягом трьох
років. Перебуваючи у Франції, Сміт знайомиться з енциклопедистами і
фізіократами. Повернувшись до Англії, він оселився в- рідному місті
Кірколді, де працює над своєю книгою «Дослідження про причини і природу
багатства народів». Вона була опублікована в 1776 р. і принесла Сміту
світову славу. Його стали називати шотландським мудрецем, творцем нової
науки — політичної економії. Останні роки свого життя Сміт працював
митним комісаром Шотландії.

Наоліюючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи
брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання її
комплексного дослідження. В своїх працях він розглядає окремі аспекти,
сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. В «Багатстві
народів» Сміт досліджує «людину економічну». Це дослідження не
ізольоване від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктивним. Він
вдається і до аналізу внутрішніх закономірностей економічних явищ, які
вивчає, і до опису їх зовнішніх проявів. Працям Сміта притаманні
системність, історизм і еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався
в марксистській літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм
як вічний спосіб виробництва), то він проявляється в тому, що у Сміта
звичаї, інститути, економічні категорії змінюються. Неоднакові вони і в
різних народів, і вивчення, і пізнання їх можливе лише в процесі
еволюції. Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що
наділені від природи певними властивостями, які наперед визначають їх
економічну поведінку. Основними з них виступають такі, як трудове
походження життєвих благ, схильність до обміну послугами, або
результатами своєї праці, егоїстичні інтереси людини — намагання
покращити своє становище.

Трудове походження життєвих благ змушує людину приносити в жертву «своє
дозвілля, свободу, спокій», тобто терпіти певні тілесні й душевні
тягарі. Схильність до обміну, «схильність міняти, вимінювати, обмінювати
один предмет на інший» — одна з вирішальних ознак людської природи. Вона
зумовлює те, що люди через розподіл праці концентрують свою діяльність
на якійсь певній її формі, що підвищує її продуктивність. Керуючись
егоїстичними інтересами, пошуком особистої вигоди, людина оптимізує свою
діяльність, а це обертається вигодою для всього суспільства.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про
«природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він
підкреслює, що в умовах «природного порядку» (вільної конкуренції),
складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима
рука». Тобто економічне життя людей підпорядковується об’єктивним
закономірностям. У трактуванні «природного порядку» Сміт виходить з двох
принципів: об’єктивної закономірності природи, дії об’єктивних законів
природи, «невидимої руки» і «природної свободи людини». Дія об’єктивних
законів благодійно спрямована до людини.

Благотворність дії об’єктивних законів не безумовна. Вона передбачає
певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка
проявляється в можливостях кожної людини, за умов дотримання нею
«законів справедливості», вільно відстоювати власні інтереси. Лише за
цих обставин природна поведінка людини співпадає з дією природних сил,
«невидимої руки», тобто законами природи.

У наступних концепціях — Рікардо, Сен-Сімона і особливо К. Маркса — ця
друга сторона випала. В них залишилась лише об’єктивна закономірність,
що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він
виступає прихильником економічного лібералізму, свободної гри
господарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з
тим Сміт визначає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона
країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо.
Він також висловлювався за державне регулювання норми процента і
мінімуму заробітної плати.

Розподіл праці і гроші. Свою книгу «Багатство народів» Сміт починає з
розподілу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного
періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство
пород-жується обміном, і фізіократів, які пов’язували його з сільським
господарством, Сміт чітко формулює першоджерело багатства — працю. Вступ
до своєї роботи він починає так: «Річна праця кожного народу становить
первісний фонд, який доставляє йому всі життєво необхідні предмети і
зручності, що споживаються ним протягом року і складаються завжди або з
безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін
на ці продукти у інших народів»^. Але кількість цих продуктів, продовжує
Сміт, залежить від кількості праці, що функціонує у виробництві, і від
майстерності робітника, рівень якої є результатом поділу праці.
Вирішальним фактором зростання багатства і «загального добробуту» Сміт
вважає розподіл праці, який веде до «величезного збільшення
продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв»^.

Зростання продуктивності праці в результаті її розподілу зумовлюється:
1) збільшенням вправності; 2) збереженням часу, який витрачається при
переході від одного виду праці до другого; 3) винаходом і застосуванням
механізмів, які полегшують працю і дозволяють одному робітникові
виконувати працю кількох.

Надаючи величезного значення розподілу праці, Сміт, проте, не розумів
його причин. Розподіл праці у нього породжується схильністю до обміну.
«…Схильність до обміну і була тим, що спокон віку породило розподіл
праці»^. Але насправді не схильність до обміну породжувала розподіл
праці, а, навпаки,— розподіл праці виступає передумовою обміну.

Не можна погодитись з заявами дослідників, які услід за Марксом
зауважували, що Сміт змішує розподіл праці в мануфактурі і суспільстві.
Дійсно, Сміт починає аналіз з поетапного розподілу праці в мануфактурі
по виробництву голок і через фаховий розподіл, аналіз економічних
функцій класів він виходить на суспільний поділ праці. Так як у Сміта
саме можливість обміну веде до розподілу праці, то ступінь останнього,
пише він, завжди повинна обмежуватись розмірами ринку. Саме розвиток
ринку, розвиток шляхів сполучення сприяють тому, що «промисли всякого
роду починають природно ділитись і вдосконалюватись».

Розподіл праці і обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким
знаряддям у Сміта виступають гроші. Виникнення грошей Сміт правильно
розглядає як об’єктивний процес, а не результат домовленості виробників.
У своїй праці Сміт наводить надзвичайно цікавий матеріал про історію
виникнення грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав,
що гроші ~ це товар, який виділився з маси інших товарів в результаті
розвитку обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість. Їх Сміт
розглядає як засіб, що полегшує обмін.

Визнаючи всі функції грошей, Сміт, проте, основною, визначальною називає
функцію грошей як засіб обігу. Гроші він назвав «великим колесом обігу»
і підкреслив, що вони відрізняються від товарів, які обертаються за їх
допомогою. На відміну від меркантилістів, які золото і срібло вважали
носіями суспільного багатства, Сміт підкреслює, що доход суспільства
міститься саме в товарах, а не в грошах.

Сміт вважає доцільним заміну золота і срібла паперовими грішми для
здешевлення обігу. Найбільш придатними для цієї ролі він вважає
банкноти. Загальна сума паперових грошей не повинна перевищувати
кількість золотих і срібних грошей, які вони заміняють. Регулювання
кількості паперових грошей в обігу повинні здійснювати банки.

Теорія вартості. Перш за все слід зазначити, що Сміт, як і інші
економісти, вживає термін цінність, а не вартість. Цінність у нього має
два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше
він називає «цінністю в споживанні», друге — «цінністю в обміні». Отже,
мова йде про споживну й мінову вартість. На парадоксі води і перлів Сміт
пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику
цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в
обміні, і навпаки. «Нема нічого кориснішого за воду, але за неї навряд
чи що-небудь купиш і навряд чи одержиш що-небудь в обмін. А діамант
майже не має якої-небудь цінності в споживанні, але часто в обмін на
нього можна одержати дуже велику кількість інших благ»^.

Для з’ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів,
Сміт ставить і вирішує три завдання: 1) визначити дійсне мірило мінової
цінності, тобто визначити дійсну ціну всіх товарів; 2) показати, з яких
частин вона складається; 3) з’ясувати, в силу яких обставин відбувається
відхилення ринкової ціни від природної.

• Мінову або природну цінність товару Сміт, як і Петгі, визначає працею.
«Праця,— писав він,— є дійсне мірило мінової цінності всіх товарів»^.
Слід зазначити, що думка про залежність цінності від кількості праці,
витраченої на виробництво товару, зустрічається у найвіддаленіші часи
людства. Це питання ставилось людьми раніш, ніж наука приступила до його
вивчення. У XVIII ст. ця думка стала розхожою і разом з тим почала
формуватись трудова теорія вартості як економічна доктрина. І Сміту,
безумовно, належить певна роль в її розвитку.

На відміну від Пстгі, який вважав, що праця створює вартість лише в
галузі виробництва золота і срібла, і фізіократів, які пов’язували цей
процес з сільським господарством, Сміт твердить, що праця є основою
цінності у всіх сферах виробництва. Він говорить про рівноцінність усіх
видів праці. Сміт розрізняє кваліфіковану й просту працю і зазначає, що
кваліфікована праця в одиницю часу створює більші цінності, ніж праця
проста, некваліфікована.

У Сміта переплелись дві точки зору на цінність — суб’єктивна і
об’єктивна. Суб’єктивна полягає в тому, що, на його думку, робітники
оцінюють свою працю як жертву, як позбавлення свободи і відпочинку.
Разом з тим праця оцінюється Смітом об’єктивно як основа багатства.
Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає
основну увагу на мінову вартість, тобто кількісну сторону вартості.

У трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він заявляє, що
трудова теорія справедлива лише для «раннього, примітивного»
суспільства. Коли ще праця не була поділена, вона могла служити основою
для обміну.

З розвитком розподілу праці ситуація змінюється. По-перше, обмін стає
необхідним, тому що дозволяє одержувати потрібні товари. По-друге, як
зазначає Сміт, багатство особи визначається його можливістю одержувати
проекти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність
товару для товаровиробника буде визначатись кількістю чужої праці, яку
він може одержати в обмін на одиницю свого товару.

Товаровиробник, обмінюючи свій товар на якийсь інший, одержує, з^,
власною оцінкою, більше праці, ніж віддає. Те ж саме відбувається і з
против^ пою стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує більше праці,
відносно своїх можливостей по виробництву одержуваного товару, ніж
віддає. Тут м^ знову зустрічаймось з поняттям суб’єктивної цінності,
проте виводиться вон^ Смітом не з принципу корисності, що було властивим
австрійській школі, а ї принципу праці. •
‘,’

Отже, перше з поставлених питань Сміт вирішує однозначно. Основу
цінності товару становить праця, уречевлена в товарах, які одержують
шляхом обміну на даний товар.

Як же вирішує Сміт друге завдання, тобто питання про складові частини
ціни товару? На перший ітогляд, нелогічною є сама постановка такого
питання. Дійсно, про які складові частини ціни може йти мова, якщо вона
визначається працею?

Справа в тому, що до цього Сміт розглядав обмін товарів у простому
товарному виробництві, де виробники обмінюються працею, уречевленою в
товарах.

В умовах капіталізму відбувається обмін живої і уречевленої праці.
Робітники виступають як прсідавці товару робоча сила, а капіталісти — як
його покупці. Щоправда, Сміт вважав, що робітники продають свою працю,
яка, як і інші товари, має «дійсну і номінальну ціну»^. Фактично йдеться
про номінальну і реальну заробітну плату. За цих умов, пише Сміт,
порушується закон еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої
праці, ніж одержує уречевленої. Цінність, яку робітник додає до
матеріалів, зводиться до двох частин: заробітної плати і прибутку
капіталісту. Це дві складові частини цінності. Третьою складовою у Сміта
виступає рента. Отже, як пише Сміт, «три першооснови всякого доходу, як
і всякої мінової цінності,— це заробітна плата, прибуток і рента»^.
Таким чином, цінність Сміт визначає доходами.

Всі три види первісного доходу — заробітна плата, прибуток і рента —
мають єдину ціннісну субстанцію — працю, уречевлену в товарах, які
одержують шляхом обміну. «Слід мати на увазі,— писав Сміт,— що дійсна
цінність всіх різних складових частин ціни вимірюється кількістю праці,
яку може купувати або яку може мати в розпорядженні кожна з них. Праця
вимірює цінність не лише тієї частини ціни, яка зводиться до праці, а й
тих частин, що приходяться на ренту і прибуток».

Визначення цінності сумою доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши
геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва,
яка в XIX ст. стала пануючою.

Щодо третього завдання, яке вирішує Сміт, то воно зводиться до
з’ясування причин відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна
у Сміта це, по суті, — грошовий вираз цінності. Природна ціна включає
повну величину ренти, праці і прибутку. Причому йдеться не про фактичну
величину складових ціни, а про їх середню норму. Ринкова ціна — та, за
якою продається товар.

Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринкогій?
ціни від природної. В умовах природного стану (вільної конкуренції)
риідаК працює як своєрідний регулятор природного руху товарних потоків
до стаЙ^ ринкової рівноваги. Попит і пропозиція виступають як фактори
встановлеНН» ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду
привілеїв, монопо^ регламентів порушує природний стан. Воно, пише Сміт,
приводить часто до результатів, протилежних тим, на які розраховували, і
стримує зростання продуктивності праці. Щоправда, якась група або клас
можуть одержати вигоду від такого втручання, проте вона все одно
виявиться шкідливою з точки зору стратегічного завдання — економічного
зростання. Отже, С^іт знову звертається до принципу природної свободи,
до дії «невидимої руки».

Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є види доходів
трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що
відповідають трьом факторам виробництва: праці, капіта}іу і землі.
Власники кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих
робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства,
їх доходи є первинними. Всі інші групи і прошарки отримують вторинні
доході, які виступають результатом перерозподілу.

Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за працю. В
умовах, коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй
землі, він одержує повний продукт праці. В умовах капіталізму найманий
робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що
обробляє, іншу частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже, Сміт
не робив різниці між доходом простого товаровиробника і найманого
робітника і розрізняв їх лише кількісно.

Сміт визначає нормальний рівень заробітної плати кількістю засобів
існування робітника і його сім’ї. А Петті заробітну плату зводив до
фізичного прожиткового мінімуму. Нормальний рівень заробітної плати
підтримується стихійним ринковим механізмом і залежить від попиту і
пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного
мінімуму загрожує робітникам вимиранням. А її значне підвищення викликає
зростання народжуваності, отже, чбільшсння пропозиції робочої сили на
ринку і посилення конкуренції. А це, зрештою, веде до зниження
заробітної плати.

Значну роль у встановленні заробітної плати Сміт відводить капіталістам,
які мають переваги перед робітниками. Вони можуть, пише Сміт, змовитись!
мають можливість очікувати сприятливих умов найму робочої сили, чого
позбавлені робітники. Сміт був прихильником високої заробітної плати і
вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

Прибуток у Сміта має трудову субстанцію. Він писав, що «цінність, яку
робітники додають до матеріалів, зводиться… до двох частин, одна з
яких оплачує їх винагороду, а друга — прибуток їх наймача на весь
авансований ним) фонд матеріалів і заробітної плати»\

В даному разі прибуток виступає як різниця між заново створеною вартістю
і заробітною платою. Тобто фактично мова йде про додаткову вартість. А
прибуток — це результат неоплаченої праці. Сміт виступає проти тверджень
тих, хто називає прибуток платою за працю по нагляду і управлінню. Цей
прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату праці, він має інші начала
і визначається величиною капіталу, що застосовується у виробництві.
Розмір прибутку визначається розміром капіталу. А це означає, що Сміт
розглядає прибуток як породження всього капіталу, як результат
продуктивності капіталу. Прибуток виступає в нього і як винагорода
капіталіста за працю та ризик. Отже, непослідовність у розумінні
вартості (у Сміта — цінність) позначились і на трактуванні прибутку. Він
у Сміта виступає то як породження праці, то як результат функціонування
капіталу.

З прибутку Сміт виводить і процент як похідний прибуток. Величина
процента і його рух у нього слідують за величиною норми прибутку, яка з
розвитком промисловості Ц торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження
норми прибутку, а отже, і процента Сміт розглядає як прояв економічної
розвинутос’гі здоров’я нації, які забезпечуються природним порядком.
Йому протидіє будь-яка монополія. Тому Сміт виступає як непримиримий
супротивник всякого роду монополії і привілеїв.

Земельна рента у Сміта — це плата за користування землею. Її причиною
він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від
орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента,
підкреслює він, не пов’язана з витратами капіталу, оскільки їх, як
правило, здійснює орендар. Що ж до землевласника, то він користується
вигодами капіталовкладень, тому що при відновленні орендного договору
вимагає підвищення плати.

Джерело ренти Сміт визначає по-різному. Виходячи з позицій трудової
теорії вартості, він ренту, як і прибуток, розглядає як відрахування від
праці робітника. Інше трактування походження ренти пов’язане у Сміта з
його теорією витрат виробництва. Рента в цьому випадку виступає як
природна винагорода за користування землею, подібно до того, як прибуток
є природною винагородою за капітал, а заробітна плата — природною ціною
праці. Рента поряд з прибутком і заробітною платою формує цінність. А це
означає, що земля поруч з працею є джерелом цінності.

Проте рента відрізняється від інших ціноутворюючих факторів: прибутку
заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жертвою (як праця й капітал)^
боку власника землі. Відрізняється рента від прибутку і заробітної плати
Це складова ціни. Останні конституюють ціну, а рента виступає як функція
ціни. «…Рента,— писав Сміт,— входить до складу ціни продукту інакше,
ніж заробітна плата і прибуток. Висока або низька заробітна плата і
прибуток на капіталу причиною високої або низької ціни; більший чи
менший розмір ренти ^ результатом останньої»^.

Є у Сміта і елементи фізіократичного трактування земельної ренти. Воіц
виступає як результат дії сил природи, які землевласник надає у
користуванні фермеру. Працю в сільському господарстві він вважав більш
продуктивною, тому що тут разом з людиною працює природа.

Різні трактування суті прибутку і ренти не викликали у Сміта сумнівів,
ґх він використовує з різною метою: то для підтвердження тези про працю,
як основне мірило вартості, то для аналізу розподілу реалізованої
мінової цінності товару між основними класами буржуазного суспільства.

Сміт бачив відмінності в родючості і місцерозташуванні ділянок землі і
аналізував Їх вплив на величину ренти. Розглядає він також залежність
ренти від капіталовкладень. Проте у Сміта немає розуміння понять
диференційної і абсолютної ренти. Разом з тим він визначає монопольну
ренту (хоч і не вживає цього терміну), яка виникає тоді, «коли кількість
землі, яка може бути пристосована під яку-небудь особливу культуру,
занадто незначна для задоволення дійсного попиту»^. Оплачує її споживач.

Вчення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на відміну від
попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й
непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно
від того, де вона застосовується. Проте у Сміта визначається ієрархія
галузей стосовно їх продуктивності. На перший план він ставить сільське
господарство, потім промисловість і торгівлю. Але не це головне в його
вченні про продуктивну й непродуктивну працю.

Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише залежно від
того, де вона застосовується, а й від того, що вона виготовляє. В нього
є два підходи до визначення продуктивної й непродуктивної праці. Перший
підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює ^цінність.
Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного
робітника додає цінність матеріалам, які вона обробляє. В той же час
праця домашнього слуги нічому не додає цінності. На купівлю продуктивної
праці витрачається капітал, а непродуктивної — доход.

Другий підхід у визначенні продуктивної й непродуктивної праці
пов’язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця —
праця робітника, яка закріплюється і реалізується в якому-небудь
предметі або товарі, що придатний на продаж. А праця слуги не
закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають в
момент їх надання. Згідно з таким визначенням продуктивної праці вся
сфера нематеріального виробництва оголошувалась непродуктивною. До цієї
сфери Сміт відносить діяльність держави, їі^ чиновників, церкву, армію,
флот тощо.

Визначення продуктивної й непродуктивної праці Смітом є суперечливі»*.
Якщо взяти простого товаровиробника, то він виготовляє товари, але не
приносить капіталісту прибутку. Отже, його праця за однією ознакою є
продуктивною, а за другою — непродуктивною.

У Сміта його вчення про продуктивну й непродуктивну працю займає значне
місце, тому що він із зростанням продуктивної праці пов’язував зростання
національного багатства країни і тому енергійно наполягав на скороченні
непродуктивної праці.

Такий підхід Сміта до визначення продуктивної й непродуктивної праці був
підданий критиці багатьма його сучасниками, які ширше трактували
продуктивну працю. Економісти класичної школи сприйняли такий підхід. З
певним зауваженням сприйняв його і Маркер

Капітал, Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під
капіталом; розуміє запас продукції, що приносить прибуток або за
допомогою якоп:, працею створюються нові блага. Запаси певної особи,
писав він, діляться на дві частини. «Та частина, від якої вона чекає
одержати доход, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде
на безпосереднє її споживання.

Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капіталу він
відносить машини і різні знаряддя праці, промислові і торговельні
будівлі, склади, будівлі на фермі, «покращення землі» (розчистка,
осушення, внесення добрив), «людський капітал» — капіталізована цінність
«придбаних і корисних здібностей усіх мешканців або членів суспільства».
Віднесення Смітом людського капіталу до основного правомірно випливає з
того, що капітал у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а
здібності робітників до праці також «виготовлені» за допомогою
використання матеріальних ресурсів.

Включення до основного капіталу трудових навичок і здібностей робітників
здійснював ще Петгі. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом,
робив висновок, що робітник, крім «звичайної заробітної плати» за
«звичайну працю», одержить відшкодування витрат на навчання і прибуток
на них. У К. Маркса, як побачимо далі, мовиться про те, що кваліфікована
робоча сила має вищу вартість.

Оборотний капітал у Сміта складається з грошей, запасів продовольства,
запасів сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що
перебуває на складах і в магазинах.

Поділ на основний і оборотний капітал Сміт застосовує до будь-якого
капіталу, незалежно від сфери його використання. Різницю між ними він
бачить в тому, що перший приносить прибуток, не вступаючи в обіг і не
змінюючи власника, а другий — приносить доход тільки за допомогою обігу
і зміни власника. Основний капітал формується і поповнюється за рахунок
оборотного. Він не може приносити доход без допомоги оборотного.
Співвідношення між основним і оборотним капіталом, підкреслює Сміт,
неоднакове в різних галузях виробництва.

Мету функціонування капіталу Сміт трактує позаісторично. Він писав, що
«єдину мету і призначення як основного, так і оборотного капіталів
становить збереження і збільшення запасів, що призначаються для
безпосереднього споживання».

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті,
основна ідея праці Сміта. Він ставить завдання не лише дослідити природу
і причини багатства народів, а й з’ясувати питання щодо зростання
національного багатства. «Зростання… доходу і капіталу означає
зростання національного багатства»^. Отже, економічне зростання Сміт
пов’язує не лише із зростанням доходу, а й з нагромадженням капіталу.

Нагромадження капіталу у Сміта є результатом ощадливості. Ощадливість
капіталістів збільшує фонд, призначений для утримання продуктивних
робітниюв. Збільшення числа останніх веде до зростання цінності, що
додається оброблюваним продуктам.

Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише за
рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення
продуктивності праці працюючих. Зростання продуктивності праці Сміт
пов’язує із застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових
капіталів. Вартість засобів виробництва він включає як четверту частину
в ціну кожного окремо взятого товару окремого капіталіста. Що ж до всієї
товарної маси всього класу капіталістів, то в її мінову цінність
включаються лише три частини: заробітна д плата, прибуток і рента.
Виходить, що цінність річного продукту суспільства І складається лише з
доходів. Проте це не зовсім так. Такий підхід Сміта до виз- І начення
мінової цінності сукупного суспільного продукту в марксистській
літературі одержав назву «догми Сміта». Сміта звинуватили в тому, що він
виключає перенесену вартість з вартості сукупного продукту. Сміт
виходить з того, що матеріальні витрати (перенесена вартість) становлять
чиїсь доходи, отримані на попередніх стадіях виробництва, і можуть бути
розкладені на до- ^ ходи. Такий підхід спрощував аналіз теорії вартості.
«Догма Сміта» по супі вирішувала ту ж складну теоретичну проблему у
визначенні вартості, що й ^ марксистське вчення про двоїстий характер
праці (конкретна праця пере- І носить вартість зречевленої праці,
абстрактна — створює нову). Марко, І аналізуючи положення Сміта про
зведення річного продукту до суми доходів, показав, що воно має сенс або
при повному абстрагуванні від фактору часу, або при аналізі формування
вартості продукту за досить тривалий період. Для короткого проміжку часу
формула Сміта непридатна, тому що у вартості такого продукту завжди є
частка, яка не розпадається на доходи цього року, а відшкодовує вартість
засобів виробництва, які були на початку року.

Зауваження цілком слушне. Проте ця частка відносно невелика порівняно з
усім річним обсягом матеріальних витрат і її можна не брати до уваги.
Якщо з точки зору кількісної характеристики «догма Сміта» і має вади, то
її практична цінність надзвичайно велика. І не випадково вона
використовується на Заході в багатьох видах економічного аналізу. Крім
того, аналізуючи «догму Сміта», слід враховувати, що він чітко розрізняє
валовий і чистий доход нації. Під валовим доходом він розуміє весь
річний продукт країни. Чистий доход — це нова цінність, яка лишається
після відшкодування основного й оборотного капіталу.

Отже, річний продукт праці і землі країни ділиться на фонд відшкодування
капіталу і фонд доходів пласників капіта,ту і землі. Праця продуктивних
робітників оплачується з фонду відшкодування. Джерелом зростання
капіталу висипають прибутки. Сміт підрахував, що- фонд відшкодування
капіталу в багатих країнах більший і абсолютно, і в долі валового
продукту, ніж у бідних. Це означає, робить висновок Сміт, що більша
частина валового продукту йде на утримання продуктивної праці, що, в
свою чергу, веде до зростання багатства.

Роблячи підсумок, слід зазначити, що заслуга Сміта полягає не лише в
то-, му, що він поклав початок систематизованому викладу політичної
економії., Сміт підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили
прогресу в умовах, коли всім забезпечені однакові можливості для його
прояву. Коли ж; власний інтерес намагаються реалізувати за рахунок
інших, він набуває несприятливого для суспільства значення. Ринковий
механізм встановить гармонію лише тоді, коли він буде включений у
відповідні правові та інститу-ціональні рамки. Англійський історик
економічної думки М. Блауг писав, ,щві «… Сміту немає рівних ні у
XVIII, ні навіть у XIX ст. відносно глибокого і тр^, ного проникнення в
суть економічного процесу, економічної мудрості…».

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Економічне вчення А.Сміта (реферат)

Реферат

на тему:

Економічне вчення

А. Сміта

Бідам Сміт (1723—1790) — видатний англійський економіст мануфактурного
періоду. У його працях і в працях його послідовника Д. Рікардо класична
політична економія досягла найвищого розвитку.

Народився А.Сміт у шотландському місті Керколді в родині митного
чиновника. Навчався в університетах Глазго і Оксфорда, де вивчав
філософію, літературу, історію, фізику, математику. 1751 p. був обраний
професором університету в Глазго і згодом очолив там кафедру моральної
філософії. 1764 p. Сміт залишає університет і стає вихователем
англійського герцога Баклю, з яким подорожує протягом трьох років.
Перебуваючи у Франції, Сміт знайомиться з енциклопедистами і
фізіократами. Повернувшись до Англії, він оселяється в рідному місті
Керколді, де працює над книжкою «Дослідження про природу і причини
багатства народів». Її було опубліковано 1776 p. і вона здобула Смітові
світову славу. Його стали називати «шотландським мудрецем», творцем
нової науки — політичної економії. Останні роки свого життя Сміт був
митним комісаром Шотландії.

Наслідуючи філософів-просвітителів, які за вихідний пункт своєї системи
брали «соціальну людину», Сміт ставить перед собою наукове завдання її
комплексного дослідження. У своїх працях він розглядає окремі аспекти,
сторони людської природи: моральні, громадські, економічні. У «Багатстві
народів», зокрема, Сміт досліджує «людину економічну», однак не ізолює
її від двох інших аспектів людської природи.

Метод, який застосовує Сміт, можна назвати дедуктивно-індуктивним. Він
аналізує як внутрішні закономірності економічних явищ, так і описує їхні
зовнішні прояви. Працям Сміта притаманні системність, історизм і
еволюціонізм. Щодо історизму, який заперечувався в марксистській
літературі (на тій підставі, що Сміт трактує капіталізм як вічний спосіб
виробництва), то він проявляється в тім, що Сміт визнає зміни звичаїв,
інститутів, економічних категорій, неоднаковість таких у різних народів,
і вважає, що вивчення й пізнання їх можливе лише в процесі еволюції.

Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідів, що наділені від
природи певними властивостями, які наперед визначають їхню економічну
поведінку. Головними є такі, як трудове походження життєвих благ,
схильність до обміну послугами або результатами своєї праці, егоїстичні
інтереси — намагання поліпшити своє становище.

Трудове походження життєвих благ змушує людину жертвувати заради них
«своїм дозвіллям, свободою, спокоєм». Схильність до обміну, «схильність
міняти, вимінювати, обмінювати один предмет на інший» — одна з
вирішальних ознак людської природи. Вона зумовлює те, що люди через
поділ праці концентрують свою діяльність на якійсь певній її формі, що
підвищує її продуктивність. Керуючись егоїстичними інтересами, пошуком
особистої вигоди, людина оптимізує свої зусилля, а це обертається на
вигоду для всього суспільства.

Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про
«природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він
підкреслює, що за умов «природного порядку» (ел-льної конкуренції)
складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима
рука», тобто економічне життя людей підпорядковується об’єктивним
закономірностям. У трактуванні «природного порядку» Сміт виходить з двох
принципів: об’єктивної закономірності природи — дії об’єктивних законів
природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини.

Дія об’єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність
дії об’єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні
умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях
кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно
захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини
збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами
природи.

У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо
К.Маркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась лише об’єктивна
закономірність, що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є
прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил,
невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль
держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя,
народна освіта, утримання громадський установ тощо. Він також
висловлювався за державне регулюванню норми процента й мінімуму
заробітної плати.

Поділ праці і гроші. Свій твір А. Сміт починає з розгляду поділе праці.
Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну
від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном, і
фізіократів, які зв’язували його із сільським господарством. Сміт чітко
називає першоджерело багатства — працю. Вступ до свого твору він починає
так: «Щорічна праця кожного народу становить первісний фонд, який
доставляє йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що
споживаються ним протягом року і складаються завжди або з безпосередніх
продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти
в інших народів»’. Але кількість цих продуктів, продовжує Сміт, залежить
від, кількості праці, що функціонує у виробництві, і від майстерності
робітника, рівень якої є результатом поділу праці. Вирішальним фактором
зростання багатства й «загального добробуту» Сміт вважає поділ праці,
який веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних
занять і мистецтв».

Зростання продуктивності праці внаслідок її поділу зумовлюється: 1)
збільшенням вправності робітника; 2) збереженням часу, який витрачається
в процесі переходу від одного виду праці до іншого; 3) винаходом і
застосуванням механізмів, які полегшують працю і дають змогу одному
робітникові виконувати працю кількох.

Надаючи величезного значення поділу праці, Сміт, проте, не розумів його
причин. Поділ праці в нього породжується схильністю до обміну.
«…Схильність до обміну й була тим, що породило поділ праці» .
Насправді було навпаки: саме поділ праці є передумовою обміну.
Не можна погодитись із
зауваженнями критиків А.Сміта, що він, нібито, плутає поділ праці в
мануфактурі і суспільстві. Справді, Сміт починає аналіз з поетапного
поділу праці в мануфактурі з виробництва голок і через фаховий поділ,
аналіз економічних функцій) класів виходить на суспільний поділ праці.
Оскільки, за Смітом, саме можливість обміну веде до поділу праці, то
міра останнього, пише він, завжди мусить обмежуватись розмірами ринку.
Саме розвиток ринку, розвиток шляхів сполучення сприяють тому, що
«промисли будь-якого роду починають природно розподілятися й
удосконалюватися».

Поділ праці й обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким
знаряддям у Сміта є гроші. Виникнення грошей Сміт правильно розглядає як
об’єктивний процес, а не як результат домовленості виробників. У своїй
праці Сміт подає надзвичайно цікавий матеріал щодо історії виникнення
грошей. Він досить детально простежив цей процес і показав, що гроші —
це товар, який відокремився від маси інших товарів в результаті розвитку
обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість. Їх Сміт розглядає як
засіб, що полегшує обмін.

Визнаючи всі функції грошей, Сміт, проте, головною, визначальною називає
функцію грошей як засобу обігу. Гроші він назвав «великим колесом обігу»
і підкреслив, що вони відрізняються від товарів, які обертаються з
їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, які золото і срібло
вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід
суспільства — це товари, а не гроші.

Сміт вважає за доцільне заміну золота і срібла паперовими грошима для
здешевлення обігу. Найбільш придатні для цієї ролі банкноти. Загальна
сума паперових грошей не може перевищувати кількості золотих і срібних
грошей, які вони замінюють. Регулювання кількості паперових грошей в
обігу повинні здійснювати банки.

Теорія вартості. Передовсім нагадаємо, що Сміт, як і інші економісти
тієї доби, користується терміном «цінність», а не «вартість». Цінність у
нього має два значення: корисність і можливість придбання інших
предметів. Перше він називає «цінністю у споживанні», друге — «цінністю
в обміні». Це фактичне визнання споживної й мінової вартості) На
парадоксі води й діамантів Сміт пояснює різницю між споживною і міновою
вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він,
часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки. «Нема нічого
кориснішого за воду, але за неї навряд чи щось купиш і навряд чи одержиш
щось в обмін. А діамант майже не має жодної цінності у споживанні, але
часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших благ»
.

Для з’ясування основних правил, що визначають мінову цінність товарів,
Сміт ставить три завдання: 1) визначити справжнє мірило мінової
цінності, тобто визначити справжню ціну всіх товарів;

2) показати, з яких частин вона складається; 3) з’ясувати, через які
обставини відбувається відхилення ринкової ціни від природної.

Мінову, або природну, цінність товару Сміт, як і Петті, визначає через
працю. «Праця, — писав він, — є справжнє мірило мінової цінності всіх
товарів»’. Але на відміну від Петті, який вважав, що праця створює
вартість лише в галузі видобутку золота і срібла, і фізіократів, котрі
зв’язували цей процес із сільським господарством, Сміт стверджує, що
праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він говорить про
рівноцінність усіх видів праці. Сміт розрізняє кваліфіковану й просту
працю і зазначає, що кваліфікована праця в одиницю часу створює більше
цінності, ніж праця проста, некваліфікована.

У творах Сміта дивовижно переплетені два погляди на цінність—
суб’єктивний і об’єктивний. Суб’єктивний полягає в тім, що, на його
думку, робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від
свободи й відпочинку. Водночас він оцінює працю об’єктивно як основу
багатства. Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а
звертає головну увагу на мінову вартість, тобто на кількісний бік
вартості.

Отже, у трактуванні теорії вартості Сміт не був послідовним. Він
заявляє, що трудова теорія справедлива лише для «раннього, примітивного»
суспільства. Коли ще працю не було поділено, вона могла бути мірилом для
обміну.

З розвитком поділу праці ситуація змінюється. По-перше, обмін стає
необхідним, тому що дає змогу одержувати найрізноманітніші товари.
По-друге, як зазначає Сміт, багатство особи — це її можливість
одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов
мінова цінність товару для товаровиробника буде визначатись кількістю
чужої праці, яку він може одержати в обмін на одиницю свого товару.

Товаровиробник, обмінюючи свій товар на якийсь інший, одержує, з
власного погляду, більше праці, ніж віддає. Те саме відбувається і з
супротивною стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує більше праці,
відносно своїх можливостей щодо виробництва одержуваного товару, ніж
віддає. Тут ми знову маємо справу з поняттям суб’єктивної цінності,
проте Сміт виводить його не з принципу корисності (австрійська школа), а
з принципу праці.

Отже, перше з поставлених питань Сміт розв’язує цілком однозначно.
Основу цінності товару становить праця, уречевлена в товарах, які
одержують з допомогою обміну на даний товар.

Як же вирішує він питання про окремі складові ціни товару? На перший
погляд, нелогічною є сама постановка такого питання. Які можуть бути
складові ціни, якщо вона визначається працею?

Річ у тім, що Сміт чітко бачив різницю між обміном товарів у первісному
суспільстві і за умов простого товарного виробництва, коли виробники
обмінювалися працею, уречевленою в товарах, і обміном за умов
капіталізму, коли відбувається обмін живої та уречевленої праці.
Робітники стають продавцями товару «робоча сила», а капіталісти — його
покупцями. Щоправда, Сміт вважав, що робітники продають свою працю, що,
так само, як і інші товари, має «справжню й номінальну ціну» (номінальна
й реальна заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон
еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує
уречевленої. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з
двох частин: заробітної плати і прибутку капіталіста. Третьою складовою
цінності, за Смітом, є рента. Отже, як пише Сміт, «три першооснови
будь-якого доходу, як і будь-якої мінової цінності, — це заробітна
плата, прибуток і рента». Відтак цінність Сміт визначає доходами.

Визначення цінності як суми доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши
геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва,
яка в XIX ст. стала панівною.

Щодо третього завдання, то воно зводиться до з’ясування причин
відхилення ринкової ціни від природної. Природна ціна у Сміта — це, по
суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину
ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.

Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення ринкової
ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції) ринок
працює як своєрідний регулятор природного тяжіння руху товарних потоків
до Стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами
встановлення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду
привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Воно, пише
Сміт, призводить часто до результатів, протилежних тим, на які
сподівались, і стримує зростання продуктивності праці. Щоправда, якась
група або клас можуть мати вигоду від такого втручання, проте воно
завжди зашкоджуватиме стратегічному завданню — економічному зростанню.
Отже, Сміт постійно звертається до принципу природної свободи, до дії
«невидимої руки».

Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є видами
доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що
відповідають трьом факторам виробництва: праці, капіталу й землі.
Власники кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих
робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства,
їхні доходи є первинними. Усі інші групи і прошарки отримують вторинні
доходи внаслідок перерозподілу.

Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за нет Коли
виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він
одержує повний продукт праці. За умов капіталізму найманий робітник
отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що
обробляється, іншу частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже,
Сміт бачив не принципову, а лише кількісну різницю між доходом простого
товаровиробника і найманого робітника.

Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю засобів
існування робітника і його сім’ї. Нормальний рівень заробітної плати
підтримується стихійним ринковим механізмом і залежить від попиту і
пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного
мінімуму загрожує робітникам вимиранням, а її значне підвищення, на
думку А. Сміта, веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції
робочої сили на ринку, посилення конкуренції. Відтак заробітна плата
зрештою знову почне знижуватися.

Провідну роль у визначенні заробітної плати відіграють капіталісти, які
можуть, пише Сміт, змовитись і очікувати сприятливих умов найму робочої
сили, чого не можуть робітники. Сміт був прихильником високої заробітної
плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

Прибуток у Сміта теж має трудове походження. Він писав, що «цінність,
яку робітники додають до матеріалів, зводиться… до двох частин, одна з
яких оплачує їхню винагороду, а друга — прибуток їхнього наймача на весь
авансований ним фонд матеріалів і заробітної плати». Тобто прибуток — це
різниця між заново створеною вартістю і заробітною платою, результат
неоплаченої праці. Сміт заперечує тим, хто називає прибуток оплатою
праці з нагляду й управління. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на
оплату праці, він має інші джерела й визначається величиною капіталу, що
використовується у виробництві.

Праця з нагляду й управління на двох підприємствах, пояснює Сміт, може
бути однаковою, а прибуток абсолютно різним, тому що він залежить від
величини авансованого капіталу. До того ж функцію управління можна
доручити «якомусь головному службовцю» і винагорода за працю у такому
разі набере форми звичайної заробітної плати.

З прибутку Сміт виводить і процент як похідний прибуток. Величина
процента і його рух визначаються нормою прибутку, яка з розвитком
промисловості й торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми
прибутку, а отже і процента, Сміт розглядає як прояв економічного
здоров’я нації, котре забезпечується природним порядком. Протидіє такому
порядку будь-яка монополія. Тому Сміт є непримиренним противником різних
монополій і привілеїв.

Земельна рента у Сміта — це плата за користування землею. Її причиною
він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від
орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента,
підкреслює він, не зв’язана з витратами капіталу, оскільки їх, як
правило, здійснює орендар. Що ж до землевласника, то він користується
вигодами капіталовкладень, тому що за відновлення орендного договору
вимагає підвищення плати.

Виходячи з позицій трудової теорії вартості, Сміт ренту (також і
прибуток) розглядає як відрахування від праці робітника. Інше
трактування походження ренти зв’язане у Сміта з його теорією витрат
виробництва. Рента в цьому разі є природною винагородою за користування
землею, подібно до того, як прибуток є природною винагородою за капітал,
а заробітна плата — природною ціною праці. Рента поряд з прибутком і
заробітною платою формує цінність. А це означає, що земля, як і праця, є
джерелом цінності.

Проте рента відрізняється від інших ціноутворюючих факторів — прибутку й
заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жертвою (як праця й капітал)
з боку власника землі. Відрізняється рента від прибутку й заробітної
плати і як складова ціни. Останні конституюють ціну, а рента є її
функцією. «…Рента, — писав Сміт, — входить до складу ціни продукту
інакше, ніж заробітна плата і прибуток. Висока або низька заробітна
плата і прибуток на капітал є причиною високої або низької ціни; більший
чи менший розмір ренти є результатом останньої».

Є у Сміта й елементи фізіократичного трактування земельної ренти як
результату дії сил природи, що їх землевласник надає у користування
фермеру. Праця в сільському господарстві, писав він, продуктивніша, бо
тут поряд з людиною працює природа.

Сміт бачив різницю в родючості й місцезнаходженні земельних ділянок і її
вплив на величину ренти. Розглядав він також залежність ренти від
капіталовкладень. Проте у Сміта ще немає розуміння понять диференційної
й абсолютної ренти. Водночас він визначає монопольну ренту (хоч і не
вживає цього терміна), що виникає тоді, «коли кількість землі, котра
може бути пристосована під якусь особливу культуру, занадто незначна для
задоволення реального попиту». Оплачує її споживач.

Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на відміну від
попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й
непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно
від того, до чого її прикладають. Проте Сміт зберігає ієрархію галузей
стосовно їх продуктивності. На перший план він ставить сільське
господарство, потім промисловість і торгівлю. Але не це головне в його
вченні про продуктивну й непродуктивну працю.

Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише залежно від
того, де вона застосовується, а й від того, що виготовляється з її
допомогою. У нього є два підходи до визначення продуктивної та
непродуктивної праці. Перший підхід — ціннісний. Продуктивною працею є
та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так,
праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він
обробляє. Водночас праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю
продуктивної праці витрачається капітал, а непродуктивної — дохід.

Другий підхід до визначення продуктивної і непродуктивної праці
зв’язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця —
праця робітника, яка закріплюється і реалізується в якомусь предметі або
товарі, що придатний на продаж. А праця слуги не закріплюється і не
реалізується в товарах. Його послуги зникають в момент їх надання.
Згідно з таким визначенням продуктивної праці вся сфера нематеріального
виробництва оголошувалась непродуктивною. До цієї сфери Сміт відносить
діяльність держави, її чиновників, церкву, армію, флот тощо.

Такий підхід Сміта до визначення продуктивної і непродуктивної праці був
підданий критиці багатьма його сучасниками, які ширше трактували
продуктивну працю. Економісти класичної школи навпаки — сприйняли такий
підхід. З певними застереженнями сприйняв його і Маркс.

Сміт надавав великої ваги поняттям продуктивної та непродуктивної праці,
оскільки він зі збільшенням кількості продуктивної праці зв’язував
зростання національного багатства країни.

Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під
капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за
допомогою якого працею створюються нові блага.) Запаси певної особи,
писав він, поділяються на дві частини. «Та частина, від якої вона чекає
одержання доходу, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка
йде на безпосереднє її споживання».

Капітал він поділяє на основний і оборотний. До основного капіталу
належать машини й різні знаряддя праці, промислові й торговельні
будівлі, склади, будівлі на фермах, «поліпшення землі» (розчищення,
осушення, удобрення), «людський капітал» — капіталізована цінність
«придбаних і корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства».
Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з
того, що капітал у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а
здібності робітників до праці також «виготовлені» за допомогою
використання матеріальних ресурсів.

Трудові навички й здібності робітників включав до основного капіталу ще
Петті. Сміт, оголошуючи здібності, навички капіталом, робив висновок, що
робітник, крім «звичайної заробітної плати» за «звичайну працю», має
одержати й відшкодування витрат на навчання і прибуток на них. К. Маркс,
як побачимо далі, теж дотримується думки, що кваліфікованіша робоча сила
має вищу вартість.

Оборотний капітал у Сміта складається з грошей, запасів продовольства,
сировини і напівфабрикатів, а також готової продукції, що перебуває на
складах і в магазинах.

Поняття основного й оборотного капіталу Сміт застосовує до будь-якого
капіталу, незалежно від сфери його використання. Різницю між ними він
бачить у тім, що перший дає прибуток, не вступаючи в обіг і не змінюючи
власника, а другий — тільки в процесі обігу і зміни власника. Основний
капітал формується і поповнюється за рахунок оборотного. Співвідношення
між основним і оборотним капіталом, підкреслює Сміт, неоднакове в різних
галузях виробництва.

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу. Це, по суті,
основна ідея праці Сміта. Він має на меті не тільки дослідити природу і
причини багатства взагалі, а й з’ясувати процес зростання саме
національного багатства. «Зростання… доходу й капіталу означає
зростання національного багатства»’. Отже, економічне зростання Сміт
зв’язує не лише зі зростанням доходу, а й з нагромадженням капіталу.

Нагромадження капіталу, за Смітом, є результатом ощадливості.
Ощадливість капіталістів збільшує фонд, призначений для утримування
продуктивних робітників. Збільшення кількості останніх веде до зростання
цінності, що додається до оброблюваних продуктів.

Річний продукт нації, робить висновок Сміт, може бути збільшений лише за
рахунок зростання кількості продуктивних робітників і підвищення
продуктивності їхньої праці. Зростання продуктивності праці Сміт зв’язує
із застосуванням машин, механізмів, що потребує додаткових капіталів.
Вартість засобів виробництва він включає як четверту складову в ціну
кожного окремо взятого товару окремого капіталіста. Що ж до всієї
товарної маси всього класу капіталістів, то в її мінову цінність
включаються лише три складові: заробітна плата, прибуток і рента. Відтак
цінність річного продукту суспільства складатиметься лише з доходів.
Такий підхід Сміта до визначення мінової цінності сукупного суспільного
продукту в марксистській літературі одержав назву «догми Сміта». Сміта
звинуватили в тім, що він виключає перенесену вартість із вартості
сукупного продукту. Проте він виходить із того, що матеріальні витрати
(перенесена вартість) — це не що інше, як чиїсь доходи, отримані на
попередніх стадіях виробництва. Такий підхід спрощував аналіз теорії
вартості. «Догма Сміта», по суті, вирішувала ту саму складну теоретичну
проблему стосовно визначення вартості, що й марксистське вчення про
двоїстий характер праці (конкретна праця переносить вартість уречевленої
праці, абстрактна — створює нову). Маркс, аналізуючи «догму Сміта»,
показав, що вона має сенс або за повного абстрагування від фактора часу,
або в процесі аналізу формування вартості продукту за досить тривалий
період. Для короткого проміжку часу формула Сміта не має сенсу тому, що
у вартості такого продукту завжди є частка, яка не розпадається на
доходи цього року, а відшкодовує вартість засобів виробництва, які були
на початку року.

Зауваження цілком слушне, проте ця частка є відносно невеликою порівняно
з усім річним обсягом матеріальних витрат і її можна не брати до уваги.
Відтак практичну цінність «догми Сміта» важко переоцінити. Її широко
використовують на Заході в багатьох видах економічного аналізу. Крім
того, аналізуючи «догму Сміта», слід ураховувати, що він чітко розрізняє
валовий і чистий дохід нації. Під валовим доходом він розуміє весь
річний продукт країни. Чистий дохід — це нова цінність, яка лишається
після відшкодування основного й оборотного капіталу.

Отже, річний продукт праці й землі країни поділяється на фонд
відшкодування капіталу і фонд доходів власників капіталу й землі. Праця
продуктивних робітників оплачується з фонду відшкодування. Джерелом
зростання капіталу стають прибутки. Сміт підрахував, що фонд
відшкодування капіталу в багатих країнах є більшим і абсолютно, і
стосовно частки валового продукту. Це означає, робить висновок Сміт, що
більша частина валового продукту йде на утримання продуктивної праці,
що, у свою чергу, веде до зростання багатства.

У підсумку зазначимо, що заслуга Сміта полягає не лише в тім, що він
започаткував систематизований виклад політичної економії. Сміт
підкреслив значення особистого інтересу як рушійної сили прогресу за
умов, коли всім забезпечено однакові можливості. Коли власний інтерес
намагаються реалізувати за рахунок інших, він набирає несприятливого для
суспільства характеру. Ринковий механізм створить гармонію лише тоді,
коли його буде включено у відповідні правові та інституціональні рамки.
Англійський історик економічної думки М. Блауг писав: «…Сміту немає
рівних ні у XVIII, ні навіть у XIX ст. за глибиною і точністю
проникнення в суть економічного процесу, економічної мудрості…»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *