Політика державного регулювання економіки (реферат)

Реферат на тему:

Політика державного регулювання економіки

План

Політика державного регулювання як складова частина господарської
системи

Концепції макроекономічної рівноваги в системі ринкового господарства як
підґрунтя економічної політики

1. Політика державного регулювання як складова частина господарської
системи

Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальне поєднання засад,
притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція,
вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного
регулювання економічних процесів. Державне регу-лювання доповнює
ринковий механізм, що в сукупності становить єдину систему
макроекономічного регулювання народного господарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь «абсолютної свободи» і
«вільної гри» економічних сил, що спрямовуються «не-видимою рукою»
саморегульованої конкуренції. Необмежена еконо-мічна свобода існувала
лише на ранніх ступенях розвитку товарно-го виробництва і формування
ринкових відносин, коли функціонува-ло безліч порівняно однакових за
розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими
точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної
конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне
ціноутворен-ня визначали оптимальні пропорції виробництва та його
економіч-ну ефективність. Головними регуляторами суспільного
виробницт-ва були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала
загальні умови для функціонування приватних капіталів. З розвит-ком
відносин власності та вдосконаленням організації суспільного виробництва
розширилися сфера і напрями політики державного втручання в економічні
та соціальні процеси. Головним завданням політики централізованого
економічного регулювання стало роз-в’язання суперечностей між частковою
монополістичною плано-мірністю і товарними відносинами, які залишалися
загальною фор-мою економічних зв’язків у суспільстві;

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з дер-жавними
методами регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу
застосування і відповідає певним інтересам суб’єктів власності та
господарювання. Проте вони збігаються в тому, що і держава, і ринок
приводять у відповідність часткові планомірності, властиві окремим
господарським одиницям.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характери» зується
наявністю великої кількості не’лише дрібних і середніх під-приємств, а й
великих виробничих комплексів, про «вільну гру» еко-номічних сил не може
бути й мови. Щодо діалектики розвитку еко-номіки країн Заходу та
еволюції механізму її регулювання американ-ський економіст П. Самуельсон
писав, що, .мабуть, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж. будь-яка інша
країна, до стану laissezfaire (не-втручання. -Авт.), який Карлейль
назвав «анархія плюс констебль». Результатом цього виявилися ціле
століття прискореного економіч-ного розвитку та обстановка
індивідуальної свободи. Однак це приз-вело також до періодичних
економічних циклів, виснаження природ-них ресурсів, які не
відновлюються, до бідності й багатства, розкла-ду державного апарату,
які переслідують різні Цілі, і часом до витіс-нення монополією
саморегульованої конкуренції.

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно під-вищилася
економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної
влади в країні, надає їй можливість використо-вувати норми правового
примусу і розпоряджатися значними еко-номічними ресурсами. Вона не лише
стала власником багатьох за-водів, земельних ділянок, залізниці,
морських портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими
галузями економіки, які потребують для свого розвитку величезних
капіталовкладень і найменше орієнтовані на прибуткове функціонування
(атомна і космічна промисловість, енергетика тощо).

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини
національного багатства, вона перерозподіляє через бюд-жет половину
валового національного продукту, здійснює до 20 від-сотків
капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контро-лем уряду
виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його
становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес сус-пільного
виробництва і висока концентрація останнього модифіку-вали традиційний
механізм саморегулювання економіки, різко об-межили дію стихійних
ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій,
особливо щодо розвитку держав-ного сектора економіки, а також ринкової
кон’юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити
відповідні методи і важелі, в результаті чого еконо-мічна система стала
високоефективною. Політика державного ре-гулювання дає можливість
нейтралізувати численні руйнівні про-цеси і небажані відхилення, які
періодично переривають і дефор-мують рух економічного циклу.

Економічна політика держави формується свідомо через мере-жу органів
державного апарату, суспільні інститути, засоби масо-вої інформації.
Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові
групи та «групи тиску». Підприємницькі ор-ганізації, наприклад
Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької
промисловості. Конфедерація бри-танської промисловості, Конфіндустрія
(Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та
ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і
політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів
державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття
багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх
ви-конанням.

Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами дер-жавної влади.
Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між
ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг. Наприклад,
у США лідерами є групи Морганів, Рок-феллерів, каліфорнійська на чолі з
«Бенк оф Америка», у Велико-британії — «Ллойдз», «Барклейз», в Німеччині
— групи на чолі з «Дойче банк», «Дрезденер банк» та «Комерцбанк».

«Групи тиску» зародилися у США, сьогодні вони широко вико-ристовуються в
країнах Західної Європи та в ін. Вони формуються з метою впливу на
офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при
розв’язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація
ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії
інтереси приватного сектора представляють 9 таких груп: в паперовій
промисловості — Інститут па-перу, в металургії — Союз виробників чорних
металів, у суднобу-дуванні — Техніко-торговельне управління
суднобудівників та ін.

Місце політики державного регулювання в господарській сис-темі є сталим,
проте його масштаби і форми не залишаються не-змінними. Дії державної
адміністрації не обов’язково втілюються у певних заходах щодо управління
національною економікою. Регу-лювання відбувається і тоді, коли держава
відмовляється від реалі-зації цих заходів, якщо вони стають недоцільними
з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю
є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє
забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної
системи. Політика державного регулювання не під-порядкована закону
самозростання капіталу, вона враховує розста-новку всіх соціальних сил,
що не завжди адекватне прагненню ве-ликих приватних власників або
монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний
розвиток — забезпе-чення безперервності процесу відтворення
національного госпо-дарства як єдиного цілого, досягнення економічної
ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме
визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

2. Концепції макроекономічної рівноваги в системі ринкового господарства
як підґрунтя економічної політики

Ще в XIX ст. періодичне в иникнення економічних криз, що
супроводжувалися зниженням цін, банкрутствами підприємств, зрос-танням
безробіття, змусило численних представників економічної науки й
господарської практики вдатися до розробки політики дер-жавного
регулювання економіки з метою стабілізації її розвитку. Найефективнішими
інструментами її виявилися державні фінанси, грошовий обіг і кредит.
Завдяки їм стало можливим здійснювати відповідну фіскальну,
кредитно-грошову, структурну та інвестиційну політику і впливати на рух
промислового циклу, а також регулюва-ти міжнародні економічні та валютні
відносини.

0

n

~

?

?

ї економічної доктрини дотримувалися лідери політичних партій, що
приходили до влади, або які течії та школи економічної думки брали гору
в той чи інший період історії.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. у світовій економічній думці набула
поширення неокласична політекономія. Її наріжним каменем був постулат
про абсолютну стабільність економіки, що розвивається на засадах
приватної власності і саморегульованої конкуренції. Неокласики вважали,
що економіка в своєму розвит-ку зазнає впливу лише з боку так званих
реальних факторів, зо-крема попиту й пропозиції, конкуренції, розміру та
розподілу ре-сурсів, кваліфікаційного рівня робочої сили тощо.
Характерною особливістю неокласичної теорії була зосередженість на
мікроеко-номічному аналізі, в основі якого були діяльність
приватно-підпри-ємницької фірми, її місце на ринку і відносини з іншими
комерцій-ними підприємствами. Щодо аналізу макроекономічних процесів
(валовий національний продукт, національний доход, сукупні інвес-тиції,
загальна зайнятість тощо), то він лишався поза її увагою.

Неокласики, особливо раннього періоду, вважали, що гроші не відіграють
суттєвої ролі в економічному розвитку, тому впливати через них на рух
промислового циклу неможливо. На їх думку, гроші — лише «вуаль», яка
прикриває реальні економічні процеси і, зокрема, угоди купівлі-продажу,
які є по суті бартерними опера-ціями.

Відомий економіст-неокласик — французький учений Ж. Б. Сей. Йому
належить розробка теорії ринку, в якій економічна система виступає як
модифікована модель натурального господарства з влас-тивим йому простим
(бартерним) товарообміном. Щодо грошей, то їм відводилася пасивна роль
посередника в товарообмінних опера-ціях.

Ж. Б. Сей вважав, що оскільки товари на ринках представляють один
одного, то пропозиція сама автоматично створює для себе попит, внаслідок
чого не може більш-менш тривалий час існувати ні надлишковий попит, ні
надмірна пропозиція товарів. Пропозиція товарів урівноважується попитом,
а HYPERLINK
«http://click02.begun.ru/click.jsp?url=4vrJyNUFb5n*FeRNkKKLT*e*ic5zm57X1
DNyoNvhtlX3Pg*b30uG2bYkNvdYJ-FtPmOsE6n2D-HdHzBoFCJaaVZPTYlrt6vX0hA03WiLj
CBmYGicfxJOKanWLKNvASwYN7H2NVJ7LcZZO8MkX3Xkgsw2HY2UQX3BfrCS5NqHCXE9v3B*y
5zZzprYmohLv2ThKBnx8JwuZ-VED- продаж товару є одночасно і його
купівлею, тому економічна система здатна автоматично, за до-помогою
власних регулюючих механізмів усувати порушення своєї внутрішньої
рівноваги. Найефективнішим з них, на думку Ж. Б. Сея, є еластичність
«відносних» цін, тобто цін одних товарів відносно цін інших товарів.
Гнучкі ціни, які швидко реагують на попит і пропозицію товарів, є
своєрідним механізмом стихійного перели-вання капіталу і праці зі сфери
виробництва одних видів товарів на виробництво інших. Саме ця
мобільність ресурсів і забезпечує вста-новлення рівноваги в економіці.

Щодо загального рівня цін, то це питання не привертало до себе особливої
уваги неокласиків, оскільки навіть протягом більш-менш тривалого часу
так звані абсолютні ціни не зазнавали помітних коливань.

Порівняна стабільність загального індексу цін у другій половині XIX ст.
— на початку XX ст. пояснювалася існуванням системи золотомонетного
стандарту з властивим йому механізмом автома-тичного саморегулювання
грошової системи. Тому за цих еконо-мічних умов інфляція не набула
розвитку, якщо не зважати на окремі періоди зростання цін виключно з
причин циклічних чин-ників.

Проте згодом, в міру нагромадження господарського досвіду і зростання
суперечностей в процесі відтворення суспільного капіта-лу, серед
економістів все більше почала утверджуватися думка про те, що грошова
сфера відіграє важливу роль в економічному роз-витку. Господарська
практика все переконливіше свідчила, що не-дооцінка грошового чинника в
ринковій економіці призводить до ігнорування цілої низки важелів, якими
можна впливати на рух промислового циклу. З’явилися теоретичні погляди,
згідно з якими диспропорції, що виникають у процесі суспільного
виробництва, та й сам циклічний характер його розвитку пояснювались саме
пору-шеннями у сфері грошового обігу й кредиту. Як наслідок в
еконо-мічній науці виникла ціла школа, яка давала чисто монетарне
пояс-нення внутрішнього механізму розвитку економічного циклу, а та-кож
зумовлених ним аномалій у суспільному господарстві.

Найновішим теоретиком монетарної природи розвитку товарної економіки був
англійський економіст Р. Дж. Гоутрі. В його працях найповніше і
найпослідовніше викладена монетарна концепція роз-витку ринкової
економіки. Для Р. Дж. Гоутрі промислово-товарний цикл був чисто грошовим
явищем у тому розумінні, що зміна грошо-вого потоку є єдиною і
достатньою причиною змін економічної ак-тивності, чергування розквіту і
депресій, пожвавленої та нежвавої торгівлі. Якщо попит на товари,
виражений у грошах (тобто грошо-вий потік), збільшується, торгівля
жвавішає, виробництво розширю-ється, ціни зростають. Якщо попит
зменшується, торгівля слабкішає, виробництво скорочується, ціни
знижуються.

На думку Р. Дж. Гоутрі, ці процеси регулюються відповідною
грошово-кредитною політикою центрального банку країни. Він вва-жав, що
грошовий потік складається в основному з кредитних за-собів (чеків,
векселів та інших кредитних паперів), а не з готівки. Оскільки кредитні
засоби створюються банком, то їм і відводиться головна роль при
визначенні обсягу і швидкості грошового потоку.

За монетарною концепцією господарської кон’юнктури Р. Дж. Го-утрі, фаза
пожвавлення економічного циклу починається тоді, коли банки видають
позики на сприятливих для тих, хто позичає, умовах, тобто за якомога
нижчий процент і у великій кількості, оскільки дешевий і необмежений
кредит стимулює ділову активність. Процес активізації господарської
кон’юнктури, який починається в резуль-таті влиття в економіку кредитних
ресурсів, далі посилюється завдя-ки взаємозалежності між динамікою
зростання товарних цін і збіль-шенням попиту на позичковий капітал.
Господарське піднесення три-ває доти, поки банки з якихось причин не
обмежують кредити функ-ціонуючим господарським суб’єктам. Кредитна
рестрикція банків обумовлює послаблення грошового потоку в господарство,
обсяг су-купного попиту зменшується, в результаті чого фаза піднесення
змі-нюється спадом. Цей зворотний процес супроводжується явищами,
протилежними тим, які відбувалися при кредитній експансії банків, а
саме: обмеження кредиту зумовлює сповільнення швидкості грошо-вого
обігу, зниження товарних цін тощо.

Як і інші прихильники монетарної теорії кон’юнктури, Р. Дж. Гоут-рі
дотримувався думки, що грошово-кредитні чинники є вирішаль-ними в
розвитку економічного циклу і його регулюванні. Він і його послідовники
стверджували, що, доки розширюється кредит, виник-нення кризи
малоймовірне. Криза є прямим наслідком кредитної рестрикції. Якби кредит
не обмежувався, то активна фаза торгово-промислового циклу могла б
тривати безмежно.

Вважаючи, що циклічні коливання залежать від банківських опе-рацій і що
регулюванням кредиту можна усунути ці коливання, Р. Дж. Гоутрі писав:
«Своєчасна інтервенція центральних банків світу, яка перешкоджає
експансії кредиту, перш ніж вона зайде надто далеко, звільнить від
необхідності його наступного скорочен-ня. Рівень цін в усьому світі
стане відносно стабільним, безробіття і фінансові кризи, пов’язані із
зниженням цін, будуть знищені».

«Велика депресія» початку 30-х років XX ст., яка глибоко по-трясла
світове ринкове господарство, довела, що в нових економіч-них умовах
використання лише кредитно-грошових важелів регу-лювання економіки дає
вкрай обмежений і малоефективний ре-зультат. Для забезпечення належних
темпів економічного зростан-ня і повної зайнятості всіх виробничих і
трудових ресурсів в умо-вах високомонополізованої економіки необхідним
стало впровад-ження і функціонування нової системи господарювання.
Надзви-чайно важливу роль в її теоретичній розробці відіграли праці Дж.
Кейнса, а у практичній реалізації — «новий курс» президента США Ф. Д.
Рузвельта.

У господарське життя впроваджувалися нові методи макроеко-номічного
регулювання. Виникла необхідність «вмонтувати» в еко-номічну систему
більш ефективні «стабілізатори». Йшлося перед-усім про використання в
процесі регулювання економічних процесів фіскальної політики (податки,
амортизаційні відрахування, бюд-жетні надходження і витрати, субсидії
виробникам тощо), яка мала доповнити кредитно-грошову політику. В
зв’язку з цим виникла по-треба теоретично осмислити нові явища, зокрема
переглянути кон-цепцію економічної ролі держави. Замість констебля —
«поліцейсько-го», яким вона була в попередніх умовах, держава стала
власником численних засобів виробництва, фінансових і матеріальних
ресур-сів, такою могутньою силою, яка може суттєво впливати на хід
про-мислового циклу, здійснювати пряме регулювання економіки.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *