Неокласичні концепції регулювання національної економіки (пошукова робота)

Пошукова робота

Неокласичні концепції регулювання національної економіки

1. Неоконсервативні макроекономічні концепції. Німецький неолібералізм
і американський монетаризм.

2. Концепції регулювання економіки на мікрорівні. Сучасні теорії
недосконалої конкуренції.

Економічний лібералізм середини XIX — початку XX ст., що відстоював
принципи вільного підприємництва і заперечував посилення державного
втручання в економіку, визначав ринок як основний механізм і критерій
економічного розвитку суспільства. Криза 1929-1933 pp. призвела до краху
старого економічного лібералізму. Неолібералізм, що прийшов на зміну
класичному лібералізму, був відповідною реакцією економічної теорії на
переростання моделі досконалої конкуренції в модель недосконалої
(монополістичної) конкуренції, коли загострилися проблеми обмеженості
ресурсів, змінилися становище держави і фірм, що стали монополіями на
ринку, та їх вплив на розвиток соціально-економічних процесів у
суспільстві. Водночас припускалося, що конкуренція разом з
монополістичними елементами планування матиме пріоритетне значення.
Зберігався консервативний підхід до оцінки явищ, що відбувалися в
економіці розвинених країн. Згодом криза кейнсіанства і численних
со-ціально-інституціональних теорій, що обґрунтовували посилення
державного втручання в економіку, актуалізувала застосування
неоконсервативного підходу до аналізу відносин суб’єктів сучасної
капіталістичної економіки як розвиненої економічної системи, що прагне
до стійкої рівноваги.

Розрізняють «помірний» неоконсерватизм, представлений неокласичними
теоріями недосконалої конкуренції, в яких на монополії покладається
основна регулююча функція в розвиненій економіці, і «жорсткий»
неоконсерватизм, що заперечує посилення панування монополій та
обґрунтовує збалансоване втручання держави в економіку при скороченні
(або оптимізаціі) державних витрат на соціальні потреби.
Неоконсерватизм, що розглядає проблеми регулювання економіки на
макрорівні, включає європейський неолібералізм 40-50-х років та
американський неолібералізм 60-70-х років XX ст. (Чиказька школа).

В Європі неоліберальні теорії були розроблені насамперед французькою
школою на чолі з М. Аллє (нар. 1911) — професором політекономії,
працівником національного центру наукових досліджень, який обґрунтував
ідею конкурентного планування, заснованого на поєднанні державного
програмування економіки з конкуренцією приватних підприємств. У своїй
праці «Основи аналізу макроеконо-міки» (1954 р.) учений стверджував, що
держава повинна бути подібна регулювальнику руху: не визначаючи
конкретного маршруту, підтримувати певні правила руху. Французька школа
найпослідовніше відстоювала одну з основних тез неолібералізму:
«конкуренція — наскільки можливо, планування — наскільки необхідно»,
водночас критикуючи кейнсіанців за недооцінку загрози надмірного
державного втручання в економіку.

Значне місце посідає також лондонська школа, яку представляють Е. Кеннан
(основні праці — «Багатство», 1914 p., «Гроші» 1918р.); Л. Роббінс
(основні праці — «Велика депресія», 1934 p., «Економічне планування і
міжнародний порядок», 1937 p., «Економічні проблеми війни і миру», 1947
p.). Представники лондонської школи вважали, що причини економічних криз
полягають у надмірних вкладеннях капіталу і неправильній
кредитно-грошовій політиці банків. На їх думку, виходом з кризи є
зниження прибутків населення (зарплати) і споживчого попиту, а також
стимулювання заощаджень. Ця школа найактивніше відстоювала свободу
капіталістичного підприємництва, заперечуючи будь-яке державне втручання
в економіку. Німецький (західнонімецький) неолібералізм 40-50-х років XX
ст. був представлений фрейбурзькою школою, його прихильники розробили
оригінальну концепцію ринкової перебудови тоталітарної моделі народного
господарства. Німецький неолібералізм запропонував неокласичне вирішення
соціально-економічних проблем депресивної економіки, що відрізнялося від
кейнсіанської макроекономічної моделі регулювання.

Основними представниками західногерманського неолібералізму є: В. Ойкен
(1891-1950) — німецький економіст, професор Тюбінген-ського і
Фрейбурзького університетів (основна праця — «Основи національної
економії», 1959 р.); О. Рюстов (1885-1963) — професор Стамбульського і
Гейдельберзького університетів («Порівняння капіталізму і соціалізму»,
1949 р.); В. Рьопке (1899-1966) — професор Стамбульського університету й
Інституту міжнародних відносин у Женеві («Цивільне суспільство», 1948
р.); Л. Ерхард (1897-1977) — економіст, професор Фрейбурзького
університету, політичний діяч, міністр економіки ФРН і канцлер.

Рис. Д 7. Зв язок типів господарських порядків І економічних систем

У межах німецького неолібералізму 40-50-х років розвивалися такі
економічні концепції: теорія конкурентного порядку, теорії соціального
ринкового господарства та сформованого суспільства.

Теорія конкурентного порядку В. Ойкена розглядала два типи господарських
порядків і економічних систем (рис. Д 7).

Свобода визначається як господарський порядок, що діє за допомогою ринку
і конкуренції приватних власників. Наказ — це метод управління, коли
практично всі економічні рішення приймає держава. Для життєздатності
країн повинен затвердитися конкурентний порядок, за якого досконала
конкуренція підтримується внаслідок структурної політики держави і в
результаті соціальної політики регулюється процес розподілу прибутків.
В. Ойкен вважав, що державне втручання має бути пристосоване до
функціонування ринку, у такому разі господарство країни можна назвати
соціально-організованим.

Наслідком теорії конкурентного порядку є теорія соціального ринкового
господарства. Соціально-ринкове господарство протиставляється державі із
соціалістичною економікою, з одного боку, капіталістичній державі — з
іншого. Держава у такій моделі господарювання повинна оптимально
втручатися в економіку. Ознаками такого втручання вважається передусім
інституціональне гарантування конкуренції (це означає, що монополії
поставлені під контроль держави і не можуть стримати вільної конкуренції
фірм). Необхідне також здійснення активної кон’юнктурної і
зовнішньоторговельної політики, щоб досягти позитивного сальдо
торговельного балансу. Здійснення соціальної політики забезпечить
належний рівень розподілу прибутків, що виключить надмірне багатство і
надмірну бідність. Якщо цих цілей буде досягнуто, то вважається, що
держава досягла стану сформованого суспільства.

Термін «сформоване суспільство» вперше використав німецький публіцист Р.
Альтманн у книзі «Спадщина Аденауера» (1960 p.), розвинув цю ідею Л.
Ерхард. Сформоване суспільство — це суспільство, яке об’єднує принципи
свободи ринку з принципом соціального вирівнювання, що передбачає
створення для всіх суб’єктів суспільства рівних можливостей виявити свої
здібності. Населення повинно диференціюватися не за класовою ознакою, а
за виявом особистих якостей і спроможностей, основним принципом
взаємовідносин у суспільстві повинна стати співпраця, і це принципово
нова єдність людей.

Різновидом теорії соціального ринкового господарства є теорія
ліберального інтервенціонізму О. Рюстова, відповідно до якої
забезпечення справді вільного господарства пов’язано з непрямим
втручанням (інтервенцією) держави у вільний ринок за допомогою
кредитної, валютної і податкової політики. Пряме втручання держави в
господарську діяльність монополій вважається неприпустимим, тому що вони
є такими самими приватними підприємцями, як середні або дрібні фірми.
Багато економістів-неокласиків зазначали, що теорія соціального
ринкового господарства, яка забезпечує всім громадянам рівність
можливостей, є найпродуктивнішою формою організації суспільства. Теорія
сформованого суспільства як результат захід-ногерманських неоліберальних
теорій вважається специфічним варіантом так званого третього шляху
соціально-економічного розвитку.

В Америці сучасний неолібералізм представлений монетарист-ською
економічною теорією. Виокремлюють чиказьку школу монетаризму, основними
представниками якої є М. Фрідмен (нар. 1912) — економіст, юрист, радник
президента Ніксона, професор Чиказького університету, і Ф. Хайєк,
професор Чиказького університету. Ці вчені свого часу одержали
Нобелівську премію за теорію невтручання держави в економічне життя.
Основні праці М. Фрідмена — «Капіталізм і свобода» (1962 p.),
«Оптимальна кількість грошей та інші дослідження» (1969 p.), «Монетарна
історія США» (1963 p.), «Гроші й економічний розвиток» (1973 p.).
Основні праці Ф. Хайєка — «Грошова теорія і торговий цикл» (1933 p.),
«Прибуток, відсоток і інвестиції» (1939 p.), «Чиста теорія капіталу»
(1942 p.), «Індивідуалізм і економічний порядок» (1948 p.).
Послідовниками й учнями М. Фрідмена є Ф. Найт (1885-1974) —
американський економіст, викладач Чиказького університету, його основні
праці — «Економічна організація» (1951 p.), «Історія і метод економіки»
(1956 p.); а також Е. Фелпс, основною працею якого є «Золоте правило
нагромадження» (1966 p.).

На основі монетарної макроекономічної концепції в 1977 р. був створений
тіньовий кабінет європейської економічної політики Організації
економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР). Цей кабінет регулює
тенденції економічної політики країн Західної Європи. Монетаризм як
специфічний різновид кількісної теорії грошей ґрунтується на тому, що на
ринку встановлюється автоматична відповідність заощаджень та інвестицій,
отже, процентна ставка приходить у рівновагу без допомоги держави.
Економіка сама досягає стану рівноваги завдяки «вмонтованим
стабілізаторам», до яких належать механізм конкурентної боротьби,
ринковий механізм ціноутворення і грошового обігу. Втручання держави в
економіку повинно бути мінімальним або обмеженим (у вигляді регулювання
кредитно-грошового ринку і підтримання інфляції на мінімальному рівні).
Державне регулювання кредитно-грошового ринку починається з організації
грошового обігу, основне завдання — забезпечити необхідну кількість
грошей відповідно до формули, запропонованої М. Фрідменом:

де DL — попит на гроші;/(F^^ — функція від доходу; SL — пропозиція
грошей державою.

Попит на гроші прямо пропорційний стійкому зростанню національного
доходу, і всі диспропорції в економіці пов’язані з невідповідністю
пропозиції грошей попиту на них. Щоб правильно регулювати
кредитно-грошовий обіг, держава повинна виконувати певні правила, тобто
відмовитися від політики дефіцитного фінансування економіки та
дискретного принципу в регулюванні грошового обігу (здійснювати грошову
емісію виключно під зростання сукупного прибутку, а також здійснювати
плановий приріст грошової маси в обсязі 3-5 % на рік). На практиці ця
операція одержала назву «тар-гетування» і вперше була застосована в 1974
р. Бундесбанком Німеччини. Теорія інфляції монетаристов є логічним
продовженням їх теорії грошей. Монетариста урізноманітнили форми
інфляції та запропонували однофакторну модель інфляції: посилення
інфляційних процесів пов’язане лише з помилками держави в регулюванні
грошового обігу. Отже, скорочення інфляції є ще одним з найважливіших
завдань економічної політики держави.

М. Фрідмен погоджувався з ідеєю Дж. Кейнса щодо досягнення необхідного
(«природного») рівня безробіття, але зауважував, що коли держава занадто
активно поводиться на ринку праці, намагаючись скоротити безробіття і
підвищуючи рівень інфляції, тоді крива

Філліпса набуває вигляду вертикальної лінії. Тоді вже хоч би як держава
управляла інфляцією, безробіття не знизиться. Це призводить до того, що
інфляція і безробіття залишаються на високому рівні. Монетарне™
зазначили, що коли держава занадто довго зловживає інфляційним
очікуванням населення, то в економіці відбувається прискорення
(акселерація) інфляційних процесів, що супроводжується не зниженням
безробіття, а його подальшим зростанням. Держава також не повинна
втручатися в саморегулювання ринку капіталів, оскільки відсоток як
основна форма прибутку на капітал саморегулюється, тому що процентна
ставка автоматично досягає рівноваги на ринку капіталів.

У теорії «вмонтованих стабілізаторів» або теорії неокласичного
макрорегулювання обґрунтовується обмежене втручання держави в економіку,
яке має відбуватися як «підналагодження» автоматичного ринкового
механізму. Основними видами економічної політики держави мають бути
грошова і фіскальна (маніпулювання витратами та прибутками) політика.
Монетаристи визначають правила фіскальної політики, серед яких слід
виокремити такі: державна бюджетна політика має бути пристосована до
праці «вмонтованих стабілізаторів»; податкова політика держави повинна
бути помірною, високе оподаткування неприпустиме; бюджетні витрати на
соціальні програми повинні бути оптимальними (або мінімальними). Крім
того, держава не повинна припустити проникнення імпортованої інфляції в
країну, впроваджуючи механізм плаваючих валютних курсів.

Отже, концепція М. Фрідмена і монетаризму загалом — це доктрина
«акселераційної» інфляції, тобто інфляції, що пришвидшується. Монетаризм
виступав з ідеєю «змушеного» безробіття як наслідку штучної підтримки
державою робочих місць, виконання соціальних програм. Крім того,
монетариста вважали, що кейнсіанська політика «накачування» попиту
(політика його штучного зростання) не має довгострокових результатів,
тому що діє ефект витиснення приватних інвестицій державними, оскільки
залучаються значні фінансові ресурси у сферу економічної діяльності
держави.

Теорія економіки пропозиції розроблялася на основі економічної концепції
монетаризму, її представники — економіст А. Лаффер, журналісти Дж.
Гільдер («Багатство і бідність», 1981 р.) і Дж. Ванніс-кі, конгресмен
Дж. Кемп («Відродження Америки. Стратегія 80-х років», 1978 p.).
Захисники теорії економіки пропозиції вважали, що економіка стихійно
саморегулюється, отже, не повинно бути прямого або непрямого втручання
держави в економічні процеси. Держава своєю необдуманою податковою
політикою може спровокувати зростання інфляції і негативно вплинути на
обсяги пропозиції продукції. З огляду на це А. Лаффер сформулював модель
оптимальної податкової ставки, що не викликає інфляційних процесів (рис.
Д 8).

Рис. Д 8. Крива Лаффера

Рівень податкової ставки повинен бути таким, щоб забезпечити максимальне
надходження податків до державного бюджету і не припустити їх
інфляційного знецінювання, бо високі податки призводять до ефекту
«податкового клину». Суть цього ефекту полягає в тому, що велика частина
податків у разі їх підвищення трансформується у витрати підприємців і
перекладається на споживачів у формі вищих цін, отже, підвищення
податків викликає прискорення інфляції витрат. Враховуючи сказане, слід
зазначити, що крива Лаффера може бути критерієм вибору податкової
державної політики й оцінки її ефективності. Теорія економіки пропозиції
взагалі встановлює межі маневрування держави в сфері оподаткування:
податкова ставка повинна бути такою, щоб не спричинити зростання
інфляційних процесів в економіці та забезпечити необхідний рівень
надходжень до бюджету.

На основі дослідження реакції економічних суб’єктів на інфляційні
коливання було розроблено основні положення теорії раціональних
очікувань, авторами якої є Дж. Мут («Раціональні очікування в теорії
ціноутворення», 1961 р.), Р. Лукас, Т. Сарджент. Вважається, що всі
суб’єкти ринку поводяться раціонально, адаптуючись до майбутньої зміни
цін (тобто змінюють пропозицію продукції або попит на неї). Автори
теорії раціональних очікувань дотримувалися думки, що одержуючи
інформацію про несподіване зростання цін на готову продукцію, викликане
зростанням маси грошей в обігу, господарюючі суб’єкти збільшать
виробництво товарів, отже, зросте попит на робочу силу і знизиться
безробіття. Однак тривала й очікувана суб’єктами інфляція спричинить
тільки зростання цін, оскільки у довгостроковому періоді зростання маси
грошей в обігу призведе до того, що фірми пристосуються до інфляційних
процесів: гроші з реального сектору економіки перемістяться у
фінансовий, у результаті чого рівень безробіття не зменшиться, а
інфляція посилиться. Отже, держава повинна періодично викликати
неочікувану інфляцію, що змінюватиме рівень зайнятості, ціни та обсяги
виробництва.

Розглянувши основні макроекономічні концепції, можна зробити певні
висновки. По-перше, кожна з концепцій відрізняється ставленням до
втручання держави в економічні процеси. Згідно з моделлю Кейнса
пропонується активне втручання держави в економіку, спрямоване на
регулювання сукупного попиту. Основною проблемою економічної
стабілізації і розвитку є високий рівень безробіття. Мо-нетаристська
теорія припускає мінімальне втручання держави в економічні процеси. За
необхідності можливе тільки державне регулювання грошового обігу.
Основною проблемою економічного розвитку визнається зростання інфляції.
Згідно з теорією економіки пропозиції передбачається помірне втручання
держави в економіку, причому держава регулює сукупну пропозицію.
Основною метою державного регулювання є досягнення рівноваги між
витратами і прибутками, а фіскальна політика переважає в економічній
політиці держави.

Всі моделі макрорегулювання дають найбільший ефект у конкретній ринковій
ситуації, що може скластися на різних етапах розвитку національного
виробництва (рис. Д 9).

На графіку зображені крива сукупного попиту CDy і крива сукупної
пропозиції CSy, яка має кілька відрізків:

• горизонтальний відрізок характеризує економіку в стані неповної
зайнятості, коли збільшення національного виробництва може бути
досягнуте за рахунок збільшення зайнятості. Проблеми економіки неповної
зайнятості можуть бути вирішені за допомогою кейнсіанської моделі
макрорегулювання;

• вертикальний відрізок описує стан економіки повної зайнятості, коли
інфляційні процеси не дають приросту національного продукту і
зайнятості. Тут найефективніша монетаристська модель макрорегулювання;

Рис. Д 9. Ринкова рівновага на макрорівні

• проміжний відрізок показує, що приріст продукту супроводжується як
зростанням зайнятості, так і збільшенням інфляції. У такій ринковій
ситуації застосовується модель макрорегулювання виробництва,
запропонована теоретиками економіки пропозиції. До неоконсервативних
концепцій, що розглядають проблеми регулювання економіки на мікрорівні,
належать теорія монополістичної конкуренції, теорія олігополії та теорія
ефективної конкуренції. Теорія монополістичної конкуренції належить до
неокласичного напряму й описує ситуацію недосконалої конкуренції.
Основні представники цієї теорії: Е. Чемберлін (1899-1967), викладав у
Гарвардському, Паризькому, Копенгагенському університетах, член
Американської економічної асоціації, його основна праця — «Теорія
монополістичної конкуренції» (1933 р.); В. Феллнер (нар. 1905) —
викладач Каліфорнійського університету, його праці — «Тенденція і цикли
в економічному розвитку» (1956 p.), «Монетарна політика і повна
зайнятість» (1966 р.); К. Боулдінг (нар. 1910), його праці —
«Реконструкція економіки» (1950 p.), «Лінійне програмування і теорія
фірм» (1960 p.); ?. Маклуп (1902), основна праця — «Політекономія
монополій: бізнес, праця, урядова політика» (1952 р.); С. Сліхтер
(1892-1959) — американський економіст, викладач Принстонського і
Гарвардського університетів, його праці — «Американська економіка:
проблеми і перспективи» (1949 p.), «Що має більші переваги для
американського бізнесу» (1951 p.).

У теорії монополістичної конкуренції виокремлюють три форми
монополістичної влади на ринку: чиста монополія, монополістична
конкуренція, олігополія. Чиста монополія визначається як тип ринкової
структури, в якій є тільки один продавець унікальної продукції (тобто
тієї, що не має аналогів). Причинами появи чистої монополії вважаються
володіння патентами, контроль за джерелами сировини, низькі порівняно з
конкурентами ціни. Монополістична конкуренція є елементом недосконалої
конкуренції. Недосконала конкуренція — це тип структури ринку, що
перебуває між крайніми полюсами ринкової влади: чистою конкуренцією і
чистою монополією. Основними видами недосконалої конкуренції Е.
Чемберлін вважав монополістичну конкуренцію й олігополію. Монополістична
конкуренція — це ринкова структура з досить великою кількістю продавців
диференційованих товарів, що характеризуються поліпшенням якості,
реклами, упаковки тощо.

В умовах монополістичної конкуренції монополія, використовуючи своє
виняткове становище на ринку, може одержувати високий прибуток, навіть
скорочуючи свої виробничі потужності. У ціні своїх товарів вона враховує
витрати, пов’язані з амортизацією непрацюючого обладнання і підвищенням
якості продукції. В моделі монополістичної конкуренції найпоширенішою
формою боротьби фірм на ринку є «гонка за лідером»: якщо одна фірма
встановила ціну, то інші повинні слідувати за нею. Ціна, що
встановлюється в ході конкурентної боротьби галузевих монополій,
називається регульованою ціною. Що ближча монополістична конкуренція до
чистої монополії, то більше регульована ціна не залежить від обсягу
випуску продукції. Отже, держава на ринку, де конкурують монополії,
повинна здійснювати збалансовану економічну політику — не припускати,
щоб великі фірми перетворилися на монополію і знищили вільну
конкуренцію.

Теорія олігополії з’явилася на основі теорії монополістичної
конкуренції, її основними представниками були Дж. Фасфельд, його праця —
«Економікс. Принципи політекономії» (1982 p.); Дж. М. Кларк (1884-1963),
доктор філософії й економіки, викладач Чиказького і Колумбійського
університетів, працював в урядових установах США, основні праці —
«Громадський контроль за бізнесом» (1926 p.), «Стратегічні фактори в
бізнес-циклах» (1934 p.), «Конкуренція як динамічний процес» (1949 p.),
«Економічні інститути і добробут суспільства» (1957 p.).

Представники цієї теорії вважали, що з посиленням концентрації
виробництва в галузі кількість конкурентів скорочується. Великі галузеві
монополії стають «концентрованими» олігополіями. Олігопо-лія — це тип
ринкової структури, за якого кілька великих фірм монополізують
виробництво і збут продукції в галузі і проводять здебільшого нецінову
конкуренцію, причому між галузевими монополіями може існувати взаємна
угода, у результаті якої утворюється групова монополія. Автори теорії
монополістичної конкуренції та олі-гополії зазначали, що з появою
монополій відмінності дрібних і великих фірм згладжуються, оскільки
вважається, що будь-яке підприємство може диференціювати свою продукцію.
Стверджувалось, що економіка олігополій загалом ефективніша, ніж
економіка монополій, оскільки всі виробничі поліпшення продукції
настільки перевершують зростання цін, що споживач має специфічний
надлишок, суть якого полягає в тому, що корисніше придбати продукцію,
яка має підвищену якість. Усе це давало підстави зробити висновок, що
теорія монополістичної конкуренції стала основою системи теорій сучасної
фірми (рис. Д 10).

Значний внесок у розвиток теорії сучасної фірми зробили основні
представники теорії ефективної конкуренції Й. Шумпетер і Дж. М. Кларк.

Й. Шумпетер (1883-1950) — економіст, соціолог, професор Боннського і
Гарвардського університетів. Основні праці — «Бізнес-цикли» (1938 p.),
«Десять великих економістів» (1951 p.), «Капіталізм, соціалізм і
демократія» (1957 p.), дві останні видані після смерті автора. Теоретики
ефективної конкуренції вважали, що монополія як результат
науково-технічного прогресу тотожна великому виробництву і має значний
вплив на економіку, організовуючи стійкі зв’язки між різнорідними
галузями (диверсифікуючи їх) та сприяючи збуту широкого кола товарів.
Державі достатньо вибрати правила регулювання монополій (олігополій), за
яких інтереси великих корпорацій будуть підпорядковані інтересам
покупців, і тоді затвердиться ефективна конкуренція. На думку Й.
Шумпетера та його прихильників, в умовах ефективної конкуренції
монополії можуть здійснювати активну інноваційну діяльність,
стабілізуючи виробництво і забезпечуючи стійке зростання національної
економіки. Ця ідея вченого є основою теорії саморозвитку капіталізму і
теорії інноваційного прибутку, поширених у 70-х роках. Теоретики
ефективної конкуренції вважали, що монополія не тільки є найкращою
формою організації господарства нині, а й залишиться такою у
перспективі. Держава повинна не обмежувати, а регулювати владу
монополій, водночас сприяючи підвищенню конкурентоспроможності дрібних і
середніх фірм. Регулювання можливе за допомогою антитрестівського
законодавства, що визначає пропорції між монополією і вільною
конкуренцією. Якщо це відбудеться, то ефективна конкуренція з ідеї
перетвориться на практику, тобто на «працездатну» конкуренцію.

Рис. Д10. Система теорій сучасної фірми

Проблеми монопольного ціноутворення розглядала також Дж. Робінсон
(1903-1983), яка закінчила Кембриджський університет, а з 1965 по 1971
рік обіймала посаду професора в тому ж університеті. Основні праці —
«Нариси марксистської політекономії» (1942 p.), «Нагромадження капіталу»
(1956 p.), «Друга криза економічної теорії» (1971 p.), «Трудова теорія
вартості» (1973 р.). Дж. Робінсон здобула світову популярність завдяки
праці «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933 p.). Вона
намагалася визначити механізм ціноутворення в умовах появи монополій.
Конкуренція в цьому разі ставала недосконалою, тому що порушувалася
рівновага конкурентної господарської системи. На відміну від теорії
монополістичної конкуренції Е. Чемберліна, автор аналізувала відносини
монополій з немонополізованим сектором. Вважається, що з появою
монополій посилюється ринкова влада великих фірм над дрібними. Монополії
укладають домовленості із встановлення цін, обмежують доступ інших фірм
у галузь. Через дискримінацію фірми немонополізованого сектору не можуть
досягти оптимальних розмірів, водночас розміри монополій перевищують
оптимальні. У результаті, на думку Дж. Ро-бінсон, за недосконалої
конкуренції продукції випускається менше, ніж за досконалої.
Відбувається зростання цін, що монополії використовують як інструмент
впливу на попит і регулювання збуту. Вона ввела поняття «дискримінація в
цінах», що означає поділ монополією споживчого ринку на сегменти на
основі цінової еластичності попиту.

Дж. Робінсон розглянула основні моделі недосконалої конкуренції, до яких
належать чиста монополія, олігополія і монопсонія. Згідно з її
поглядами, чиста монополія — це ситуація, за якої одна фірма є єдиним
виробником продукту, в якого відсутні близькі замінники.
Фірма-монополіст одержує повний контроль над ціною. Виникнення чистої
монополії за Дж. Робінсон — це результат концентрованого виробництва, що
дає значну економію на питомих постійних витратах. Олігополія — стан на
ринку за невеликої кількості фірм-ви-робників. Компаній у галузі
настільки мало, що у разі формування цінової політики одна з них повинна
враховувати реакцію з боку конкурентів. Монопсонія — це тип ринкової
структури, за якого існує монополія єдиного покупця певного товару. Дж.
Робінсон стверджувала, що монопсоністом може бути велика фірма, що
диктує найманим працівникам умови праці й оплати. У результаті заробітна
плата може бути нижчою, ніж граничний продукт працівників. Виникає
тенденція до експлуатації факторів виробництва, насамперед праці, що
може призвести до економічної кризи.

Економічна криза, викликана недоспоживанням працівників унаслідок
низької заробітної плати, стає основною перешкодою економічного
зростання національного господарства. Використовуючи основні положення
теорії недосконалої конкуренції, автор навела систему рівнянь, які
доводять, що монополії провокують зниження зарплати, щоб домогтися
зростання нагромадження капіталу. Дж. Робінсон вважала, що це можливо за
незмінного технічного рівня виробництва, коли нагромадження відбувається
винятково за рахунок зниження зарплати. За цих умов діяльність монополій
загострює соціально-економічні проблеми, отже, необхідна активізація
державного втручання в економіку. Держава повинна законодавче визначити
мінімальний рівень зарплати і підтримувати профспілки, що протидіяли б
монополіям на ринку праці. Нагромадження капіталу, що здійснюється в
умовах прогресу техніки, приводить до зростання продуктивності праці,
отже, і до зростання зарплати. У цій ситуації держава повинна
забезпечувати постійне зростання питомої ваги зарплати в національному
доході за допомогою заходів податкової (збільшення податків на прибуток
корпорацій) і бюджетної політики (поліпшення умов соціального
забезпечення населення). В результаті, на думку Дж. Робінсон, можна
розв’язати багато соціально-економічних проблем, насамперед забезпечити
підтримку платоспроможного попиту і досягти стійкого економічного
зростання.

Список використаної літератури

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Макконнет К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблемы и политика. —
М.: Республика, 1996. — 785 с.

Нестеренко О. П. Історія економічних вчень: Курс лекцій: 3-тє вид.,
стереотип. — К.: МАУП, 2002. — 128 с.

Общая экономическая теория / Под ред. А. И. Чубрынина. — СПб.: Питер,
2000. — 288 с.

Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.:
Прогресс, 1995. — 352 с.

Основи економічної теорії / За заг. ред. А. А. Чухна. — К.: Віпол, 1994.
—704с.— Ч. I, П.

Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підруч. / За ред. ?.
?. Климка, В. ?. Нестеренка. — К.: Вища шк.; Знання, 1997. — 743 с.

Петти У. Экономические и статистические работы. — ?., 1940. — 324с.

Рикардо Д. Начала политической экономии и налогообложения. — М., 1955. —
702 с.

Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.: Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. —Т. 1.
—333с.

Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — 401
с.

Скомарохова О. І. Соціальна політика та соціальний захист економічно
активного населення України: Автореф. дис. … канд. екон. наук. — К.,
1998.

Сурин А. И. История экономики и экономических учений. — М.: Финансы и
статистика, 1999. — 200 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльністю / За ред. А. I. Кре-дісова. —
К.: Віра-Р, 1997. — 448 с.

Хайек Ф. Пагубная самонадеянность. — М., 1992.

Хейне П. Экономический образ мышления. — М., 1991.

Хрестоматия по экономической теории / Сост. Е. Ф. Борисов. — М.: Юристь,
1997. — 536 с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *