Межа бідності. Соціальний захист населення (реферат)

Реферат на тему:

Межа бідності. Соціальний захист населення.

З урахуванням світового досвіду і прибутків, одержуваних останніми
роками в Україні, рівень малозабезпеченості можна охарактеризувати
трьома елементами, що відображають той або інший рівень доходу:
прожитковий, фізіологічний і соціальний мінімум.

Прожитковий мінімум — це мінімальна кількість життєвих засобів,
необхідних для підтримання життєдіяльності працівника та відновлення
його робочої сили. Він визначає нижню межу суспільне необхідного рівня
життя за певних соціально-економічних умов розвитку суспільства.

При аналізі прожиткового мінімуму розрізняють фізіологічний мінімум —
вартість товарів і послуг, необхідних для задоволення основних
фізіологічних потреб, та соціальний мінімум (бюджет мінімального
достатку) — мінімальні норми задоволення фізіологічних, соціальних і
духовних потреб, тобто вартість товарів і послуг, які суспільство визнає
необхідними для збереження прийнятного рівня життя.

Рівень прожиткового мінімуму зумовлений такими чинниками: динаміка цін,
інфляція, кількісна оцінка набору споживчих благ і послуг.

Рівні доходу населення можна подати схематично (рис. 24):

• величина доходу, що відображає верхню межу малозабезпеченості. Це
рівень доходу, за якого його одержувачів не можна вважати
середньозабезпеченими, це мінімальний споживчий бюджет, межа бідності,
поріг бідності і т. ін. Конкретне його значення визначається у процентах
від середнього доходу, характерного для певного суспільства.
Європейський Союз рекомендує визначати верхню межу бідності на рівні 60
% від середнього доходу в державі;

• величина доходу, що відображає нижню межу малозабезпеченості. Це
мінімальний рівень доходу, який дає можливість його одержувачу
задовольняти на мінімально допустимому рівні елементарні потреби. Це
дохід, що сучасна цивілізована держава має забезпечувати кожному члену
суспільства. Нижня межа малозабезпеченості відповідає приблизно 40 % від
середнього доходу в державі;

Рис. 24. Рівні доходу населення

• величина доходу, що відображає гарантований державою рівень
забезпеченості. Такий дохід, як правило, не перевищує верхньої межі
малозабезпеченості і не менший за її нижню межу, тобто фізіологічний
мінімум; цей рівень є соціальним мінімумом. Конкретними формами гарантій
можуть бути офіційно визначені розміри пенсій, заробітної плати,
використання різних грошових доплат та інших засобів допомоги. На
розташування гарантованого державою мінімуму між верхньою та нижньою
межею малозабезпеченості впливає низка чинників: стан економіки країни,
особливості соціальної політики держави.

Верховною Радою України з 1 січня 1997 р. була встановлена величина межі
малозабезпеченості у розмірі 70,9 грн, у 1998 р. її розмір становив 73,7
грн, у 1999 р. — 90,7 грн. Межа малозабезпеченості — це соціальний
норматив сукупного доходу на душу населення, який забезпечує
непрацездатному громадянинові споживання товарів і послуг на
мінімальному рівні, встановленому законодавством. Вважається, що 7 %
населення України можна віднести до багатих (рівень їх доходу — до 3000
дол. США на місяць) і водночас 18 % громадян мають дохід від 20 до 100
дол. США, а 35 % населення мають ще нижчі доходи — від 10 до 20 дол.
США, причому у 40 % населення України доходи становлять менше 10 дол. на
місяць. Такий перерозподіл свідчить про глибоку диференціацію доходів
населення в Україні і про серйозність проблем, пов’язаних з бідністю. За
даними податкової адміністрації, у 2000 р. в Україні налічувалось 28,6 %
бідних, з них 14,2 % перебували на межі зубожіння.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний з виникненням проблеми
розподілу доходу в суспільстві. Питання про те, як необхідно розподіляти
дохід, має давню і суперечливу історію. Окремі економісти вважають, що
основою стабільного розвитку економіки є рівність у розподілі доходу,
інші дотримуються протилежної точки зору, згідно з якою прагнення до
рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва і
призводить до кризи економіки.

Основним аргументом на користь рівного розподілу доходу є те, що він
необхідний для максимізації задоволення потреб споживачів, тобто
граничної корисності. Основним аргументом на користь нерівності доходів
є необхідність збереження стимулів до праці, виробництва продукції та
зростання доходу.

Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці
використовують криву Лоренца (рис. 25). Теоретична можливість абсолютної
рівноваги в розподілі доходів представлена на графіку у вигляді
бісектриси кута координат, яка свідчить, що в суспільстві існує
абсолютна рівновага в розподілі отриманого доходу, тобто 20 % населення
отримають 20 % доходу, а 40 % населення — 40 % і т. ін. За абсолютної
нерівності розподілу доходів пряма ОЕ стає схожою на парус і показує,
наскільки реальна або фактична ситуація відрізняється від ідеальної.
Ділянка між лінією, що позначає абсолютну рівність розподілу доходів, і
кривою Лоренца відображає ступінь нерівності доходів. Що більша ця
ділянка, то більший ступінь нерівності доходів. Якби фактичний розподіл
доходів був абсолютно однаковим, то крива Лоренца і бісектриса збіглися
б і розрив зникнув би, тобто була б лише пряма ОЕ.

Що більше крива Лоренца відхиляється від прямої ОЕ, то вищий ступінь
диференціації грошових доходів населення. Виходячи з цього, можна
сказати, що нерівність доходів характеризується ступенем відхилення
кривої Лоренца від бісектриси кута координат.

Рис. 25. Крива Лоренца

Це відхилення можна виміряти через відношення площі фігури між кривою
Лоренца і прямою ОЕ до площі всього трикутника OEJ. Так обчислюється
показник, який у літературі дістав назву коефіцієнта концентрації
доходів, або коефіцієнта Джині, який ще називають індексом концентрації
доходів. Коефіцієнт Джині показує характер розподілу всієї суми доходів
населення між окремими групами. За рівномірного розподілу доходів у
суспільстві коефіцієнт Джині дорівнює О, що вищий ступінь поляризації
суспільства за рівнем доходів, то ближчий цей коефіцієнт до 1.

Коефіцієнт Джині G обчислюється за формулою

Значення коефіцієнта залежить від того, наскільки дрібні групи населення
аналізують дослідники. В ідеалі крива Лоренца повинна насправді мати
вигляд кривої, а не ламаної лінії (рис. 26). Коефіцієнт Джині в Україні
у 1997 р. становив 0,71-0,74, тоді як у Швеції — 0,304, США — 0,466. Як
бачимо, соціальне розшарування в Україні досягло критичного рівня. Щоб
зменшити соціальну напругу в суспільстві, необхідно змінити ситуацію з
прожитковим мінімумом як основним елементом соціальної гарантії.

Рис. 26. Крива Лоренца у разі більшого угруповання населення

Питання про оптимізацію розподілу доходів має важливе теоретичне і
практичне значення. Його розв’язання сприятиме найкращому задоволенню
потреб населення, стимулюватиме розвиток виробництва.

Прожитковий мінімум

Важливим показником рівня життя населення є прожитковий мінімум, до
якого належать витрати на продукти харчування з розрахунку мінімальних
розмірів їх вживання, витрати на непродовольчі товари і послуги, а також
податки й обов’язкові платежі, виходячи із структури витрат на них у 10
% найменш забезпечених сімей.

Прожитковий мінімум — це рівень доходу, що забезпечує придбання
мінімального набору матеріальних благ і послуг, які задовольняють
основні потреби людини у продуктах харчування, непродовольчих товарах і
послугах. Розрахунок прожиткового мінімуму ґрунтується на даних
обстеження бюджетів сімей з різним рівнем середнього доходу на душу
населення. Ці показники оцінювались, виходячи з динаміки споживчих цін і
структури фактичних витрат на придбання відповідних наборів товарів і
послуг у середньому на сім’ю. Прожитковий фізіологічний мінімум
характеризує мінімально допустимі межі споживання найважливіших
матеріальних благ і послуг (продукти харчування, предмети санітарії та
гігієни, лжи, житлово-комунальні послуги). Споживання населенням
основних продуктів харчування визначається з урахуванням прямого і
непрямого їх споживання всіма верствами населення. Споживчий кошик — це
фіксований набір товарів і послуг, необхідних для задоволення нормальних
потреб середньостатистичної сім’ї, що забезпечував би її нормальну
життєдіяльність. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про
встановлення прожиткового мінімуму на 2001 рік». Згідно з ним розмір
прожиткового мінімуму при розрахунку на одну людину у 2000 р. становив
270 грн щомісяця, у 2001 р. його розмір збільшено до 311 грн.
Встановлені також розміри прожиткового мінімуму для основних соціальних
груп населення країни. Для дітей віком до 6 років прожитковий мінімум у
2000 р. становив 240 грн, у 2001 р. — 276 грн; для дітей від 6 до 18
років — відповідно 297 грн і 342 грн; для працездатних громадян — 287
грн і 331 грн; для тих, хто втратив працездатність, — 216 грн і 248 грн
80 коп. У структурі прожиткового мінімуму на 2001 р. 50 % припадає на
продукти харчування, приблизно 26 % — на промислові товари і близько 20
% — витрати на послуги.

У бідних країнах світу у витратній частині бюджету сімей після виплати
податків і внесків на соціальне страхування найбільшу частку становлять
витрати на харчування. Залежно від економічного рівня країни ця частка
може істотно відрізнятися (наприклад, у Німеччині — близько 20 %, в
Україні — близько 65 %). Населення, грошові доходи якого нижчі за
прожитковий мінімум, можна вважати бідним. Прожитковий мінімум, на
відміну від біологічного мінімуму, динамічніший. Він змінюється
відповідно до соціально-економічного розвитку суспільства. Але світова
практика показує, що поріг бідності значно підвищується через зростання
цін (інфляцію), що не означає збільшення рівня споживання і підвищення
рівня життя людей. Здійснення у цивілізованій державі політики
соціального захисту певних груп населення сприяє пом’якшенню і вирішенню
проблем бідності.

Бідність є однією з найважливіших характеристик нерівності у розподілі
доходів. Рівень бідності виступає інформативним показником
соціально-економічного розвитку країни. Зазвичай бідність визначають як
стан, за якого економічних ресурсів не вистачає для забезпечення певного
стандарту (нормального рівня) життєдіяльності. Офіційний рівень бідності
фіксується законодавче. Чинники і структуру бідності наведено на рис.
27.

Рис. 27. Класифікація чинників, що формують бідність, та групи
населення, на які впливають ці чинники

Соціальний захист населення

Соціальний захист населення включає заходи, спрямовані на захист
громадян країни від економічної та соціальної деградації не тільки через
безробіття, а й у разі втрати або різкого скорочення доходів у
результаті захворювань, виробничої травми, інвалідності, похилого віку
тощо. Витрати на соціальний захист населення, звичайно, залежать від
можливостей економіки. В країнах з розвиненою ринковою економікою
склалася потрійна система фінансування соціальних програм, суб’єктами
якої є держава, роботодавці й одержувачі соціальних виплат.

Соціальний захист — це державна підтримка тих верств населення, які
можуть зазнавати негативного впливу ринкових процесів, з метою
забезпечення відповідного життєвого рівня, тобто заходи, що включають
подання правової, фінансової, матеріальної допомоги окремим громадянам
(найуразливішим верствам населення), а також створення соціальних
гарантій для економічно активної частини населення; комплекс законодавче
закріплених гарантій, що протидіють дестабілізуючим життєвим чинникам
(інфляції, спаду виробництва, економічній кризі, безробіттю тощо).

Система соціальних гарантій передбачає надання соціальне важливих благ і
послуг громадянам без урахування їх трудового внеску і визначення
потреби (безплатні освіта, лікування тощо). Мінімальний рівень цих
гарантій залежить від конкретних історичних умов, а також можливостей
суспільства. До соціальних гарантій належать також соціальні пільги,
тобто соціальні гарантії окремим категоріям населення. Ця форма
соціального захисту також характеризується універсальністю надання
соціальних благ і послуг у межах певної соціально-демографічної групи
населення (ветерани війни, інваліди та ін.) і забезпеченням за рахунок
податкової бюджетної системи держави.

У структурі системи соціального захисту населення можна виокремити такі
основні елементи: пенсійне страхування, страхування у зв’язку з
хворобою, страхування у зв’язку з травмою на роботі, страхування у
зв’язку з професійними захворюваннями, страхування у зв’язку з втратою
годувальника, страхування безробіття, захист материнства, гарантія
мінімального доходу, соціальна допомога. Звичайно, всі ці елементи
охоплені соціальною політикою держави та державним фінансуванням різною
мірою. Соціальну політику держави слід будувати на трьох рівнях з
урахуванням економічного становища в країні, джерел фінансування і
можливостей регіонів.

Перший рівень соціальної політики держави — соціальна допомога, яка
гарантує громадянам прожитковий мінімум і можливість психофізичного
виживання. Другий рівень — соціальне забезпечення, що гарантує
нормальний рівень існування людини (відшкодування втрат регулярного
доходу, компенсація додаткових витрат у зв’язку з інфляцією, запобігання
причинам, що призводять до втрати регулярного прибутку, тощо). Третій
рівень — соціальні послуги, які забезпечують трудову активність, участь
у громадському житті (програми професійної перекваліфікації, створення
додаткових робочих місць тощо). Такий підхід передбачає зміну соціальних
функцій держави. З одного боку, вона повинна створювати умови для того,
щоб населення було здатне власними силами вирішувати більшість
соціальних проблем, з іншого — подавати певну допомогу громадянам та їх
родинам, якщо вони з різних причин не можуть власними силами
підтримувати необхідний мінімальний життєвий рівень. Це потребує нових
підходів до соціального захисту населення. Слід враховувати, що
економіка соціального захисту ще недостатньо ефективна навіть у
високорозвинених країнах. Що стосується України, то в ній економіка
соціального захисту населення перебуває на початковій стадії розвитку.
Невідкладними заходами з реформування системи соціального захисту є
впровадження механізмів адресної допомоги найнезахищенішим верствам
населення з одночасною поступовою ліквідацією практики подання її через
дотації та пільги всім категоріям населення незалежно від рівня їх
доходів.

Список використаної літератури

Борисов Е. Ф. Экономическая теория. — М.: Юристь, 1999. — 568 с.

Бутук А. И. Экономическая теория. — К.: Вікар, 2000. — 301 с.

Всемирная история экономической мысли: В 6 т. — М.: Мысль, 1987.

Гальчинський А. С., Єщенко П. С., ПалкінЮ. І. Основи економічних знань:
Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1999. — 403 с.

Дзюбик С. Д., Ривок О. П. Основи економічної теорії. — К.: Основи, 1994.
— 297 с.

Економічна теорія: Політекономія: Підруч. / За ред. В. Д. Бази-левича. —
К.: Знання-Прес, 2001. — 581 с.

Иохин В. Я. Экономическая теория: Учебник. — М.: Юристь, 2000. — 861 с.

Історія економічних учень: Підруч. / За ред. Л. Я. Корнейчук, ?. О.
Татаренко. — К.: Вид-во КНЕУ, 1999. — 564 с.

Калиничева Г. И. Экономическая история: краткий конспект лекций. — К.:
МАУП, 1998. — 92 с.

Коуз Р. Фирма, рынок и право. — М., 1993.

КейнсДж. М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер. с англ. — М.:
Прогресс, 1978. — 494 с.

Котлер Ф. Основы маркетинга: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1990.— 311с.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *