Раціональне природокористування та ресурсозбереження (реферат)

РЕФЕРАТ

на тему:

“Раціональне природокористування

та ресурсозбереження”

ПЛАН

1. НАУКОВІ ОСНОВИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

2. ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ: ПОНЯТТЯ, РОЗДІЛИ ТА ЗАВДАННЯ

3. ПРОБЛЕМИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, РЕСУРСОЗБЕРІГАННЯ ТА
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

4. МІЖГАЛУЗЕВИЙ ХАРАКТЕР ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

5. ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

6. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ РАЦІОНАЛЬНИМ
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. НАУКОВІ ОСНОВИ

РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

Чим повніше використовуються природні ресурси, тим ощадливіше і
по-господарськи слід ставитися до їх експлуатації, особливо якщо йдеться
про невідновлювані енергетичні ресурси. Незважаючи на те що кількість
розвіданих копалин збільшується як загалом, так і в розрахунку на душу
населення, існує загроза їх виснаження ще перед тим, як буде здійснений
перехід на використання нових джерел енергії. Тим більше, що суспільство
відчуває все більший дефіцит відновлюваних природних ресурсів.

В зв’язку з цим раціональне використання і відтворення .природних
ресурсів стає однією з найбільш актуальних проблем людства. Поряд з
глобальним, проблема охорони навколишнього середовища і раціонального
використання природних ресурсів має яскраво виражений регіональний
характер і відіграє особливу роль в інтенсифікації виробництва на основі
прискорення науково-технічного прогресу.

Така постановка проблем вимагає поліпшення розробки питань управління,
пов’язаних насамперед з діалектикою взаємодії продуктивних сил і
виробничих відносин. Стосовно природокористування це означає послідовний
розвиток наукових засад охорони навколишнього середовища і раціонального
використання його ресурсів на основі таких принципів, як планомірність,
пропорційність, оптимальність.

Планомірність стосовно використання природних ресурсів — економічна
функція держави по управлінню і регулюванню екологічних та економічних
відносин і пропорцій. Така функція передбачає як розробку і виконання
планової системи взаємопов’язаних показників, так і дійовий контроль за
їх реалізацією. Перспективне і поточне планування раціонального
використання природних ресурсів і охорони навколишнього середовища в
кінцевому підсумку виходить з накреслених темпів зростання сукупного
суспільного продукту, національного доходу і підйому життєвого рівня
трудящих.

Пропорційність означає погодженість у використанні природних ресурсів як
за територією, так і за галузями народного господарства, виключення
порушень природних взаємозв’язків у навколишньому природному середовищі.

Оптимальність у використанні природних ресурсів — це досягнення
найкращого варіанта взаємовідносин суспільства з навколишнім
середовищем.

Управління охороною навколишнього природного середовища, як говориться в
Законі про охорону навколишнього середовища, полягає у здійсненні в цій
галузі функцій спостереження, дослідження, екологічної експертизи,
контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої
виконавчо-розпорядчої діяльності.

Метою управління в галузі раціонального природокористування є реалізація
законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки,
забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони
навколишнього природного середовища, раціонального використання
природних ресурсів, досягнення погодженості дій державних і громадських
органів у галузі навколишнього природного середовища.

Визначальними у виробничих відносинах, що складаються між людьми і
природою, є їх суспільний характер. Тому функції по управлінню і
плануванню раціонального природокористування є однозначно прерогативою
держави. Різні міністерства, комісії, відомства, комітети тощо в міру
своєї компетенції здійснюють і підтримують єдину державну політику в
області охорони навколишнього природного середовища.

Одне з центральних місць у регулюванні відносин з приводу охорони
навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів
відводиться науково обґрунтованому поєднанню територіального і
галузевого управління природоохоронною роботою. Підприємства, що
залучають у господарський оборот природні ресурси, належать, з одного
боку, до тієї чи іншої галузі народного господарства, а з другого — е
ланками територіально-виробничих комплексів. Тому виникає необхідність
правильного поєднання інтересів багатьох міністерств, відомств і
місцевих територіальних органів, які повинні доповнювати одне одного,
утворюючи єдину систему управління. Наприклад, при відведенні земель під
промислове, транспортне чи житлове будівництво слід виходити не лише з
локальних інтересів відомчого характеру, а й враховувати, що відчуження
земель, особливо орних, призводить до скорочення площі
сільськогосподарських угідь, знижує родючість ґрунту, зменшує валову
продукцію сільського господарства та ін.

У системі управління природоохоронною діяльністю підприємства можна
виділити планування, експлуатацію очисних споруд (включаючи
технологічний процес) і контроль за викидами в навколишнє середовище.
Проектування і планування дають змогу розробити комплекс необхідних
заходів по охороні навколишнього середовища, їх виконання, серед яких
нові удосконалені технологічні процеси, роботи, очисні споруди, що
знижують або виключають шкідливий вплив на навколишнє середовище.

Управлінські функції в області природоохоронної діяльності підприємства
повинні сприяти вдосконаленню технології виробництва,
ремонтно-експлуатаційних робіт, безаварійної роботи устаткування,
виконання планово-попереджувального і поточного ремонту.

Контроль включає в себе аналіз технології, лабораторний аналіз,
контрольні пости, визначення концентрації шкідливих виділень,
інформування керівництва про стан навколишнього середовища на
підприємстві, дотримання законодавства в цій області.

2. ЕКОНОМІКА ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ:

ПОНЯТТЯ, РОЗДІЛИ ТА ЗАВДАННЯ

Економіка природокористування — новий розділ екології, в якому
вивчаються питання економічної оцінки природних ресурсів, шкоди від
забруднення природного середовища, процеси, явища суспільного життя, що
викликані нестачею природних ресурсів, величезним зростанням виробництва
й забруднення всіх сфер Землі.

Базою економіки природокористування є знання основних екологічних
законів, законів розвитку природи й суспільства.

 Економіка природокористування вивчає:

·     характер співвідношення позитивних і негативних змін природних
умов;

·     рівні використання суспільством природного середовища в зв’язку з
виробничими відношеннями між людьми за даними конкретних економічних
наук, а також геології, біології, ґрунтознавства, лісівництва,
демографії, метеорології, гідрології та інших наук;

Як самостійна наука економіка природокористування сформувалася в 60-70
роки ХХ століття. Тобто її виникнення співпадає з 4-им періодом розвитку
екології як науки — коли відбувся перегляд основних тез, що були
вироблені в 2 і 3 періодах (факторіальної екології та екології
популяцій).

Одним з принципових моментів під час вирішення завдань економіки
природокористування є необхідність застосування інтегрованого підходу до
збереження й раціонального використання й відтворення природних
ресурсів, тобто ресурси повинні розглядатися як єдине ціле в умовах
багатостороннього впливу на них людини.

Вдосконалення природокористування є міжгалузевою проблемою,

під час вирішення якої мають враховуватися можливості навіть далеких від
природи галузей (напр., кібернетики), визначатися альтернативні варіанти
і передбачатися досягнення ефекту протягом тривалого періоду.

Основними розділами сучасної економіки природокористування є:

1) особливості всіх типів природних ресурсів, їх еколого-економічна
оцінка й охорона; 

2)  охорона довкілля та транспорт;

3) охорона природного середовища під час видобування та транспортування
паливно-енергетичних ресурсів;

4) охорона середовища у процесі виробництва конструкційних матеріалів та
будівництва;

5) охорона середовища та металургійна промисловість;

6) ресурсозбереження (економічні та соціальні фактори) — альтернативні
види енергетики;

7) економічне стимулювання природоохоронної діяльності;

8) науково-технічний прогрес як основа раціонального
природокористування; основи екологічного нормування
(водопостачаньня, водовідведення, паливно-енергетичних і повітряних
ресурсів);

9) відходи виробництва; вторинна сировина; кадастр вторинних
матеріальних ресурсів;

10) управління та контроль за природокористуванням та охороною
природного середовища ( органи управління, правова основа, закони про
охорону природних ресурсів, екологічна експертиза;

11) розміщення виробництва з врахуванням екологічних вимог,
територіальні промислові комплекси, проблеми й перспективи; урбанізація,
народонаселення та продовольство, глобальні екологічні прогнози.

 Основними завданнями економіки природокористування є:

1.     Визначення економічного збитку, що наноситься народному
господарству в результаті нераціонального природокористування і величини
витрат, необхідних для ліквідації його наслідків.

2.     Оцінка абсолютної і відносної ефективності природоохоронних
затрат і вибір найбільш ефективних варіантів природоохоронної діяльності
та використання природних ресурсів.

3.     Розробка економічних методів управління природоохоронною
діяльністю,  матеріального стимулювання охорони навколишнього
середовища.

Але всі ці завдання можна вирішити тільки тоді, коли буде дана правильна
економічна оцінка природним ресурсам — що теж є завданням економіки
природокористування. Слід відмітити, що економічна оцінка природних
ресурсів — це дуже складна наукова і практична проблема.

 

3. ПРОБЛЕМИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ, РЕСУРСОЗБЕРІГАННЯ ТА
ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

Розрізняють три основні проблеми раціонального природокористування:

·  Соціально-еколого-економічні принципи природокористування.

·    Міжгалузевий характер вирішення проблем природокористування.

·    Економічне стимулювання природоохоронної діяльності підприємств.

1.     Соціально-еколого-економічні принципи природокористування

Протягом багатьох століть людство в своїй діяльності виходило з того
уявлення, що природні багатства невичерпні і що можна безмежно
розширювати свої “зовнішні межі” в ході перетворення природи. І перші
зіткнення з зовнішніми межами — тобто з обмеженістю природних
ресурсних можливостей  — викликали не економне відношення до
природних благ, а, навпаки, намагання “ефективного” їх використання —
тобто хижацького їх використання. Наслідки  такого відношення до
природних ресурсів нині зрозумілі всім, хто хоче це розуміти. Отже,
щоб уникнути серйозних нинішніх і віддалених негативних наслідків
хижацького відношення до природи, необхідний облік таких наслідків, а
він можливий тільки на основі знань ресурсних можливостей, лімітів
експлуатації природних ресурсів і свідомого управління
природокористуванням з урахуванням цих обмежень. 

На початку 70-х років були досліджені деякі аспекти аналізу взаємодії
виробництва і навколишнього середовища і досліджено вплив забруднення
навколишнього середовища і природоохоронної діяльності на національне
господарство. В результаті проведених теоретичних і прикладних
досліджень сформувалася нова галузь наукових досліджень — економіка
навколишнього сердовища. Ці дослідження стали основою для прийняття
законів про охорону навколишнього природного середовища з метою
створення механізму економіко-екологічного регулювання. Найбільш гострим
питанням є поєднання економічних пріоритетів виробництва з екологічною
переорієнтацією соціально-економічного розвитку, тому що бідність —
це головне джерело деградації навколишнього середовища і гальмо на шляху
прогресивного розвитку.

Історична зміна взаємовідношення економічних та екологічних цілей
суспільного розвитку:

1.     Технологія з економічними, але без екологічних обмежень.

2.     Технологія і економіка з екологічними обмеженнями.

3.     Охорона середовища з технологічними і економічними обмеженнями.

4.     Охорона середовища “екологія” без обмежень.

Отже, сучасне виробництво треба розглядати як складну соціально-
еколого-економічну систему.

До недавніх пір питання про економічну ефективність тієї чи іншої
нової технології розв’язували, встановлюючи, наскільки зведені  затрати
на додатково вироблювану продукцію ( Зн )  менші від затрат на таку саму
продукцію, вироблену за допомогою інших технологій ( Зі). Чим більша
була різниця (Зі — Зн ) >  0, тим
ефективнішою вважалася запропонована технологія. 

При екологічному ж підході до економічної ефективності головною умовою
розрахунку є включення в нього показника шкоди, спричиненої
забрудненням навколишнього середовища, це : 

W = a Ві + a Yі .

Тому нерівність набирає такого вигляду :    

( Зі + W — Зн ) > 0 .

У цьому випадку навіть відносно дорогий безвідхідний
технологічний процес може стати економічно вигіднішим, ніж процес, при
якому забруднюється навколишнє середовище. Шкода від забруднення може
бути різною, крім того, несприятливі екологічні умови можуть бути
причиною плинності кадрів, а це викличе зниження професіонального рівня
працівників виробництва і як наслідок — зниження ефективності
виробництва, втрату престижності деяких професій, необхідність
матеріального стимулювання працівників шкідливих виробництв. 

Погіршення якості навколишнього середовища може  спричинити міграцію
населення з даної місцевості (і мігруватиме, певно, та 
частина населення, яка мала високий професіональний рівень і хороший
заробіток, і яка має гарантію працевлаштування на новому місці — тобто
“якість населення” буде погіршуватися як мінімум з двох причин: міграції
кращих і захворювання тих, що залишилися).

Отже, щоб приймати альтернативні обґрунтовані з
соціально-еколого-економічного погляду рішення, треба вміти правильно
оцінювати шкоду від існуючих і прогнозованих антропогенних впливів. При
цьому треба пам’ятати, що суспільство однаково зацікавлене як у
неспричиненні шкоди природі, так і уникненні зайвих затрат на її
збереження.

Треба дотримуватися розумної рівноваги між виробництвом і природою,
скорочуючи до мінімуму сумарні екологічні затрати та добиваючись
найвищого економічного результату природо захисних заходів від
забруднення:

1)     природоохоронні затрати на заходи, які запобігають екологічним
порушенням (очищення стоків та газо-димових викидів, кондиціювання,
збирання,  вивезення й захоронення відходів, зменшення
акустичного впливу);

2)     затрати на ліквідацію впливу екологічних змін на людей і майно, а
також на ліквідацію наслідків цих змін (медичне обслуговування,
додаткові послуги комунального господарства в зоні екологічного
забруднення, компенсація зниження рівня випуску продукції через хвороби
працівників, компенсація втрат продукції земельних, лісових та водних
угідь, компенсація втрат продукції через вплив забруднення на основні
фонди, затрати на евакуацію людей з уражених зон, дезактивація в разі
радіоактивного ураження і т п.)

Економічним оптимумом якості природного середовища вважається рівень
екологічних порушень, який відповідає мінімуму сумарних екологічних
затрат, а він досягається тільки в тому разі, коли обраний вид
природоохоронних заходів забезпечує максимум перевищення відвернутих
економічних збитків над потрібними для цього природоохоронними
затратами. Відвернутий екологічний збиток В дорівнює різниці між
розрахунковими величинами збитку до здійснення
природоохоронних заходів і залишкового збитку після здійснення цих
заходів  В = W-Wзал. .

 

4. МІЖГАЛУЗЕВИЙ ХАРАКТЕР ВИРІШЕННЯ

ПРОБЛЕМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ

В розробці інтенсивного і одночасно зберігаючого  підходу до
природокористування найважливішим фактором є орієнтація на кінцеві
результати. Для “екстенсивного” напрямку обсяги використання природних
ресурсів є найважливішим показником. А між іншим ці ресурси є лиш
проміжною ланкою в довгому ланцюзі, що поєднує природу і продукцію, яка
надходить до споживача.  А споживачу однаково, скільки використовується
природних ресурсів, для нього головне, скільки і якої якості надійшло
до нього продукції. В цих умовах треба  планувати суспільне виробництво
не від природних ресурсів та від того, скільки  їх можна використати, а
навпаки — від споживача до ресурсів. Цей підхід є суттєвою ознакою
“інтенсивного типу мислення”.

При такому розгляді питання природокористування виникає необхідність
проаналізувати взаємозамінність і доповнюваність факторів виробництва в
народному господарстві з позицій кінцевих результатів, можливості
економії природних ресурсів при збереженні кінцевого виходу продукту.
Природний фактор, жива конкретна праця і виробничі фонди — це фактори
виробництва, що склалися історично і доповнюють один одного. Випуск
продукції потребує участі всіх цих факторів, але разом з тим в тій чи
іншій мірі можливе використання одного фактора замість іншого, тобто діє
принцип взаємозамінності факторів виробництва. Наприклад, можна
скорочувати сільськогосподарські угіддя, але за рахунок концентрації
засобів виробництва і праці на одиниці площі підтримувати на тому ж
рівні випуск продукції шляхом підвищення врожайності. Ріст витрат праці
і засобів виробництва в “позаприродній” переробній, обробній та
інфраструктурній галузях теж має певну еластичність по відношенню до
обсягів використання природних ресурсів. Розвиток цих галузей дозволяє
більш повно використовувати конкретний природний ресурс чи продукцію,
одержану на його основі, комплексно їх обробляти, ліквідувати втрати з
причин, викликаних недостатнім розвитком інфраструктури і переробки, що
в цілому покращує кінцеві результати.

Тож на основі обліку взаємозамінності факторів  виробництва і необхідно
визначати реальні потреби в природних ресурсах. Якщо оцінювати природні
ресурси і одержувану на їх основі виробничу продукцію як єдиний
комплекс, як цілісну природно-продуктову систему, то виявиться, що з
позицій кінцевих результатів функціонування цієї системи
навантаження на  природний фундамент народного господарства можна
значно зменшити без зменшення величини споживання кінцевої продукції.

Реалізація такого комплексного підходу до використання природних
ресурсів вимагає побудови для кожного природного ресурсу чи групи
ресурсів природно-продуктової вертикалі (ланцюжка), що з’єднує первинні
природні фактори виробництва з кінцевою продукцією. Дуже часто буває
так, що розвиток  галузей, які знаходяться далеко від природної сфери,
дозволяє суттєво підвищити ефективність природокористування. Отже,
удосконалення природокористування є міжгалузевою проблемою, вирішення
якої повинно базуватися на урахуванні потенціальних кінцевих результатів
альтернативних варіантів, що плануються і передбачають всю сукупність
питань — від початкового використання природних ресурсів до споживання
кінцевої продукції, одержаної на їх основі.

Стабільний розвиток народного господарства передбачає досягнення ефекту
протягом довготривалого періоду. Тому з довготривалих позицій треба
аналізувати можливі шляхи економічного росту. З минулої лекції ми
знаємо, що прискорення темпів соціального і економічного росту
досягається трьома шляхами: екстенсивним, перехідним та інтенсивним.

 

5. ЕКОНОМІЧНЕ СТИМУЛЮВАННЯ

ПРИРОДООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВ

На жаль, слід відмітити, що поки що в світі відсутній цілісний механізм
вирішення екологічних проблем. Це пояснюється тим, що, незважаючи на
розвиток екологічної кризи ХХ століття, пріоритет належить іншій ідеї —
ідеї поступового розвитку суспільства, а також тим, що уряди
та населення багатьох країн світу неготові до прийняття ідеї колективної
відповідальності людства за збереження біосфери. 

Тому склалася така ситуація, що на долю розвинутих країн, в яких
проживає всього 1/4 населення світу, припадає 2/3 загального обсягу
світових забруднень, причому без врахування забруднення від екологічно
брудних підприємств, розташованих на території країн , що розвиваються.

У свій час американський економіст А.Ніз показав, що економічні важелі є
значно ефективнішими, ніж адміністративні методи регулювання
природокористування та природоохоронної діяльності.

В умовах зламу адміністративно-командної системи і переходу України до
ринкової економіки ці положення набувають особливої ваги, їх регламентує
розділ 10 Закону України “Про охорону навколишнього природного
середовища”.

Найважливіші з них:

·  лімітування природокористування;

·  платність природокористування (нормативи плати і розмірів платежів за
використання природних ресурсів, за викиди і скиди забруднюючих
речовин);

·  фінансування природоохоронних заходів (визначення джерел
фінансування);

·  матеріальне стимулювання (надання податкових, кредитних та інших
пільг за впровадження безвідхідних технологій та природоохоронних
заходів).

Згаданий Закон та інші нормативно-правові документи регламентують
механізм плати за екологічні порушення.

В умовах повного господарського розрахунку особливо актуальним є
поєднання адміністративних методів природоохоронної діяльності
господарств і економічних стимулів. Економічне стимулювання здійснюється
методами позитивної і негативної мотивації. Конкретні міри економічного
стимулювання  залежать від рівня об’єкту впливу.

6. СТРУКТУРА ДЕРЖАВНОГО АПАРАТУ УПРАВЛІННЯ РАЦІОНАЛЬНИМ
ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ

Усі ланки народногосподарської середовищезахисної системи становлять
єдине ціле і доповнюють одна одну. Водночас кожна з цих ланок наділена
самостійними функціями, вирішує певне коло завдань і має свою структуру.

Відповідають за організацію державної підсистеми І контролю за станом
навколишнього середовища Міністерство по охороні навколишнього
середовища (1991 p.), служба стандартизації, Міністерство охорони
здоров’я та інші міністерства, а також місцеві обласні, міські та
районні організації відповідного профілю. В своїй діяльності вони
керуються в основному Законом про охорону навколишнього середовища (1991
p.).

Державна підсистема використання природних ресурсів перебуває в
компетенції місцевих Рад народних депутатів, які повинні контролювати і
регулювати всю природоохоронну роботу міністерств і відомств. Галузевий
і міжгалузевий характер раціонального природокористування визначається
специфікою господарської діяльності структурних підрозділів міністерств
і відомств і залежить від виробничого профілю підприємств і об’єднань.
Тому обов’язки між різними ланками цієї підсистеми охорони навколишнього
середовища і раціонального природокористування розподіляються
відповідним чином.

Так, Міністерство сільського господарства і продовольства України
повинно здійснювати державний контроль за дотриманням земельного
законодавства і порядку користування землею; відповідає за організацію
охорони і раціонального використання земель, що перебувають у
користуванні сільськогосподарських підприємств і організацій системи
міністерств, за правильність застосування в сільському господарстві
отрутохімікатів, розробку біологічних засобів боротьби з хворобами і
шкідниками сільськогосподарських культур і насаджень, організацію
економного використання води при зрошенні земель; здійснює контроль за
рекультивацією земель. Воно організовує виконання комплексу
протиерозійних заходів, включаючи роботи по полезахисному
лісорозведенню; здійснює контроль за проведенням заходів по боротьбі з
шкідниками хворобами рослин, за дотриманням встановлених правил
зберігання отрутохімікатів з тим, щоб не допустити потрапляння шкідливих
речовин у сільськогосподарську продукцію і нагромадження їх у грунті і
водоймах; за правильним веденням мисливського господарства, дотриманням
чинного законодавства по збереженню і збагаченню флори і фауни, у справі
заповідників.

Крім того, Міністерство сільського господарства і продовольства повинно
систематично вивчати вплив отрутохімікатів на водні організми і
визначати гранично допустимі концентрації їх у рибогосподарських
водоймах; робити висновки про доцільність хімічної обробки посівів,
насаджень, водойм і лісів; брати участь у розробці приладів для контролю
якості природних поверхневих і стічних вод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища (МОНПС) є
центральним органом державного управління в галузі охорони природи і
використання природних ресурсів і відповідає за охорону природи,
організацію раціонального використання і відтворення природних ресурсів
у країні. Як головні завдання па МОНПС покладаються комплексне
управління природоохоронною діяльністю в країні, розробка і проведення
єдиної науково-технічної політики по охороні природи і раціональному
використанню природних ресурсів, координація діяльності міністерств і
відомств у цій галузі. З цією метою провадиться державний контроль за
використанням і охороною земель, поверхневих і підземних вод,
атмосферного повітря, рослинного (в тому числі лісів) і тваринного (в
тому числі рибних запасів) світу, морського середовища і природних
ресурсів територіальних вод України.

МОНПС готує і подає в Кабінет Міністрів пропозиції з питань охорони
природи і раціонального використання природних ресурсів для включення їх
у проекти державних планів економічного та соціального розвитку,
здійснює контроль за виконанням відповідних завдань, передбачених
державними планами. МОНПС розробляє пропозиції щодо вдосконалення
економічного механізму природокористування, затверджує екологічні
нормативи, правила і стандарти з регулювання використання природних
ресурсів і охорони природного середовища від забруднення та інших
шкідливих впливів. Здійснюється державна екологічна експертиза
генеральних схем розвитку і розміщення продуктивних сил країни і галузей
народного господарства, контроль за дотриманням екологічних норм при
розробці нових технологій, матеріалів і речовин, а також проектів на
будівництво (реконструкцію) підприємств та інших об’єктів, що впливають
на стан навколишнього середовища і природних ресурсів. При цьому органи
управління природокористуванням повинні орієнтуватися на такий
визначальний фактор поліпшення діяльності з охорони природи, як широке
застосування в усіх галузях народного господарства маловідходних і
безвідходних технологій.

МОНПС відає у встановленому порядку дозволом на захоронення
(складування) промислових, побутових та інших відходів, на викиди
шкідливих речовин в навколишнє середовище, на спеціальне
водокористування, на користування тваринним світом і споживання
атмосферного повітря для виробничих потреб, користування кадрами для
проведення геологорозвідувальних робіт, затверджує розрахункові лісосіки
і здійснює контроль за відводом земель під усі види господарської
діяльності.

У складі МОНПС функціонують: Головне управління економіки і організації
природокористування, Головне управління науково-технічного прогресу і
екологічних нормативів. Головне контрольно-інспекційне управління,
Головна державна екологічна експертиза, Головне управління міжнародного
співробітництва, Управління пропаганди екологічних знань, Управління
капітального будівництва і матеріально-технічного забезпечення.

МОНПС має місцеві органи на всіх рівнях територіального управління —
областей, районів, міст. Введення подвійної підпорядкованості
територіальних органів управління МОНПСу та місцевим Радам народних
депутатів відповідає ролі місцевих Рад у вирішенні питань охорони
навколишнього середовища, визначеній статтями Конституції України та
розділом IV Закону про охорону навколишнього природного середовища. Ці
положення дають змогу залучити до вирішення завдань з охорони
навколишнього середовища служби Рад народних депутатів (планове
управління, управління капітального будівництва та ін.), а отже,
уникнути необхідності їх створення в межах територіальних органів
МОНПСу.

Територіальними органами управління охороною навколишнього середовища є
відповідні відомства МОНПСу та відділи охорони природи виконкомів Рад
народних депутатів.

З переходом на повний госпрозрахунок і нові методи економічного
управління згідно з Законом про державне підприємство на рівні
підприємств охорону навколишнього середовища здійснює адміністрація. Тут
приймаються рішення з питань природокористування, здійснюються практичні
заходи щодо охорони навколишнього середовища від забруднення виробничими
і господарськими відходами, стічними водами.

Як правило, один із заступників керівника підприємства відповідає за
охорону природи.

Удосконалення управління в галузі охорони і відтворення природних
ресурсів повинно відбуватися шляхом уточнення ролі і місця
територіального і галузевого факторів у формуванні основних якісних
параметрів навколишнього середовища.

Водночас слід враховувати, що в системі планового управління
раціональним природокористуванням провідним є територіальний підхід. Це
означає, що повноправним розпорядником природних ресурсів, які
залучаються в сферу виробничої діяльності, є Ради народних депутатів.
Завдання полягає в тому, щоб надані місцевим Радам права
використовувались якнайефективніше, поєднували в собі територіальні і
галузеві інтереси, орієнтували виробничо- господарську та експлуатаційну
діяльність промислових підприємств і об’єднань, міністерств і відомств
на вирішення актуальних екологічних проблем.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Злобін Ю.А. Основи екології.- К.: Лібра, 1998. – 249.

Корсак К.В., Плахотнік О.В. Основи екології, — К.: МАУП, 2000. – 238 с.

Кучерявий В.П. Екологія, — Львів: Світ, — 500 с.

Одум Ю. — Экология. — М.: Мир, 1986. — Т. 2.

Реймерс Н.Ф. Природопользование: Словарь-справочник. – М.: Мысль, 1990.
– 637 с.

PAGE

PAGE 15

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *