Феномен екологічних криз в предметі сучасної екології (пошукова робота)

Пошукова робота

Феномен екологічних криз в предметі сучасної екології.

План

1.Сутність і класифікування екологічних криз.

2.Природні і антропогенні екологічні кризи

3.Філософія екологічної кризи.

1.СУТНІСТЬ І КЛАСИФІКУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНИХ КРИЗ.

Стосунки біологічної системи і довкілля в процесі еволюції прагнуть
оптимальності. Але вони не завжди є гармонійними. Зміни життєвоважливих
для біологічної системи параметрів зовнішного середовища, різкі зміни
суттєвих характеристик гомеостазису приводять до порушення оптимального
відношення біологічної системи і довкілля. Виникає такий стан
екологічної системи, який проявляє себе як криза. Екологічні кризи є
складними ситуаціями, які загрожують існуванню екологічних систем. Тому,
екологічні кризи, їх різноманітні прояви, причини, шляхи розв»язання —
певний пласт предмету сучасної екології.

Осмислення феномену екологічної кризи потребує пізнання її сутності. А
для подолання кризового стану важливо усвідомити — з якого роду кризами
людина має справу? Що або хто спричинив стан екологічної кризи? Дуже
принциповим є коректне дослідження і визначення феномену негативних
змін, бо може скластися ситуація, коли предметом вивчення стають
зовнішні прояви кризового стану, а не його сутність.

За визначенням, сутність екологічних криз — це процеси, які відбуваються
в екологічних системах і загрожують їх цілісності. Тобто, екологічна
криза — це порушення життєвоважливих для системи параметрів її
функціонування.

В сучасній літературі (див. В.Крисаченко, 1996) екологічні кризи
розполідяють за такими критеріями:

— за причиненням

— за об»єктною визначеністю

— за ієрархічним статусом

— за здійснюваним ефектом.

За першим означеним критерієм — за причиненням — можна говорити про
екологічні кризи природного походження і антропогенного походження.
Перші — природні екологічні кризи являють собою ті зміни в екологічних
системах, що є наслідком природніх біологічних процесів, самоорганізації
систем, таких стосунків систем як конкуренція тощо. Вони також можуть
бути наслідком стихійних явищ.

Екологічні кризи антропогенного походження є результатом впливу людської
діяльності на природу. Загалом кажучи, це наслідок цивілізаційного
прогресу.

Другий спосіб типізації екологічних криз — коли вони виділяються за
об»ектною визначеністю. Тобто, кваліфікується на підставі виявлення саме
того об»єкту, на який впливає дана криза. Наприклад, це ті біологічні
види, що зникають в результаті екологічної кризи. В умовах глобальної
екологічної кризи таким видом стала людина.

Третій підхід до визначення типів екологічних криз — це їх розподіл
відповідно до того, екологічні системи якого рівня організації живого —
від простих і до глобальної екосистеми — біосфери — охоплені кризовими
явищами. Зрозуміло, що системи більш високого ієрархічного статусу
більшою мірою або навіть суттєво впливають на все живе, включно і на
людину.

Четверта можливість кваліфікування і розподілу екологічних криз — за
ефектом їхньої дії на екологічні системи, на людину. За цією ознакою
екологічні кризи проявляють себе як

1 -локальні — ефект їхньої дії обмежений певним регіоном, певними
спільнотами,

2 — регіональні — такі, що проявляються на більших територіях і
стосуються великих екологічних систем,

3- планетарні — кризові процеси охоплюють більшість екологічних систем
Землі або біосферу в цілому.

Треба зауважити, що зв»язок між ієрархічним статусом екологічної кризи і
спричиненим ефектом не є абсолютно жорстким. Скажімо, деякі локальні
екологічні кризи можуть негативним чином вплинути на світове
суспільство. Яскравим прикладом такого впливу може бути виникнення
нового штаму вірусу, наприклад, грипу, що призводить до величезних
епідемій і навіть пандемій.

2.ПРИРОДНІ І АНТРОПОГЕННІ ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ.

Проаналізуємо детальніше визначені типи екологічних криз. Перш за все —
екологічні кризи природного походження. Вони викликаються як абіотичними
факторами, так і біогенними.

Абіотичні чинникі екологічних криз — це процеси і об»єкти неорганічної
природи — геологічного, космічного характер тощо.

Однією з найвідоміших методологічних концепцій природознавства, виходячи
з якою пояснюється виникнення природних екологічних криз, є концепція
катастрофізму. Відповідно до неї, в історії Землі, в історії живого було
декілька глобальних катастроф, які і спричинили відповідні екологічні
кризи. Засновник концепції катастрофізму — великий французький
натураліст, еволюціоніст Ж.Кюв»є. В своїй праці «Роздуми про перевороти
на поверхні земної кулі» (1821) він застосував принцип катастрофізму до
пояснення еволюційних процесів. На думку Ж.Кюв»є, чинниками вимирань
видів були глобальні зміни клімату та інших геологічних параметрів.

Історія Землі свідчить про те, що час від часу відбувалися зміни
кактастрофічного характеру, внаслідок чого суттєво змінювався видовий
склад рослинного та тваринного світу. Палеонтологам відомі такі періоди
в історії планети, коли вимирали види, що існували протягом десятків
мільйонів років, а також періоди досить швидкого розвитку окремих
систематичних груп. Наприклад, на початку палеозою спостерігалося різке
зменшення кількості безхребетних організмів. В той же час досить активно
почали розвиватися панцирні хребетні (молюски). Наприкінці цього періоду
історії Землі вимерли великі земноводні та більшість папоротників. У
середині крейдяного періоду швидко розвиваються покритонасінні рослини,
а наприкінці цього періоду — вимерли динозаври, але почали швидко
розвиватися ссавці. Отже, всі ці події нагадували катастрофи і мали
суттєвий вплив на подальшу історію Землі в цілому і біосфери зокрема.

Природні екологічні кризи і катастрофи можуть спричинятися як
особливостями в розвитку самої нашої планети, так і космічним
середовищем. В останньому випадку екологічні кризи можуть бути викликані
впливом на екосистеми метеоритних вибухів, астероїдами, ударами комет
тощо. Потрібно зауважити, що природні екологічні кризи, які викликані
виверженням вулканів, землетрусами спричиняють велику шкоду і для
людини. Так, збитки внаслідок різник стихійних лих в усьому світі
становлять щорічно близько 30 млрд.доларів, а кількість людських жертв —
250 тис. чоловік.

На початку і в середині ХХ ст. погляди катастрофізму відродилися у
вигляді неокатастрофізму. В працях німецького палеонтолога Отто
Шіндевольфа доводилося, що кардинальні зміни живого відбуваються не лише
під дією зовнішніх причин, а й внутрішніх, причин біологічного характеру
(наприклад, зміни ранніх стадій онтогенезу).

Нова хвиля інтересу до концепції катастрофізму проявилась в 80-ті роки
ХХ ст. Американські палеонтологи Вальтер та Луїс Альварс огрунтували
«іридієву гіпотезу» масових вимірань. Вони пояснювали явище іридієвої
аномалії на межі крейдяного і палеогенового періодів космічним ударом,
що здійснився саме в цей час. Ця аномалія зафіксована в більш ніж в 650
геологічних розрізах. Тобто, це — глобальна подія. Модель іридієвої
аномалії задовільно пояснює масове вимирання тварин крейдяного періоду.

Взагалі ставлення до іридієвої гіпотези було таким. Приблизно 31% вчених
погоджувались, що масові вимирання видів викликані зіткненням Землі з
космічними тілами. Приблизно 40% погоджувались, що космічний удар міг
відбутися, але мали сумніви з природу того, що він спричинив масові
вимирання життєвих форм. Решта вчених взагалі не погожувалась з
твердженням, що масові вимирання біологічних видів пов»язані з
космічними факторами.

Однією з дуже оригінальних гіпотез, що намагалася пояснити масові
вимирання рослинних і тваринних форм у минулі геологічні часи є
припущення, що певна зірка — гіпотетичні зірка Немезида, невідомий досі
супутник Сонця — здійснила збюючий вплив на живе. На жаль, практичні
астрономічні спостереження не дозволили відкрити цю зірку. Отже,
гіпотеза не підтвердилася.

Це, однак, не знімає саму проблему екзопланетного спричиненння
екологічних криз. Хоча більшість фахівців доволі скептично ставляться
взагалі до спроб пояснити природні екологічні кризи космічними
факторами. Вони справедливо зауважують, що не існує бездоганних доказів
зв»язку космічних ударів і масових вимирань. І, крім того, немає
підстави вести мову про строгу циклічність масових вимирань видів ростин
і тварин.

Однак, не можна не взяти до уваги науковий факт самих масових вимирань.
Це з одного боку. А з іншого — існування у протікання астрофізичних
процесів циклічних явищ. Так, відомі періоди коливань сонячної
активності — з кроком у 9-11 років, рівня сонячної радіації з кроками
1800 років, 4000 років, 20-25 млн. років, 90 млн. років. Вчені вважають
цілком ймовірним існування великого циклу в 170-190 млн. років, що
пов»язано з регулярністю проходження сонячної системи через площину
Галактики. Водночас відомі такі глобальні вимирання видів рослин і
тварин: 480 млн. років тому — на межі ордовика і силура, 240 млн. років
— на межі пермського і тріасового періодів, 195 млн.років — кінець
тріасового періоду, 65 млн. років — так зване, велике мезозойське
вимирання. Саме в останньому випадку зникло багато груп морських,
наземних і крилатих рептилій, зокрема — динозаври.

Отже, ми розглянули абіогенні причини природних екологічних криз. Щодо
біосфери це причини зовнішні — екзогенні. Але існують і ендогенні по
відношенню до біосфери чинники екологічних криз — геологічні,
кліматичні, термічні, оптичні тощо. Так, чималу традицію мають пояснення
глобальних вимирань живого радикальними змінами кліматичних факторів на
похолодання чи на потепління. Так міркують відомий західний палеонтолог
С.Стенлі, вітчизняний еколог М.Будико та ін. Відповідно до праць
відомого вітчизняного геолога і методолога науки С.Мороза, чинником
екологічних криз є вулканічна діяльність.

Екологічні кризи можуть спричинятися і факторами органічного походження,
тобто — біогенніми. Внутрішні біогенні чинники екологічних криз
проявляють себе як різка зміна норми реакції організму, генетичні
мутації тощо.

Зовнішні біогенні чинники природних екологічних криз виявляються в
певних взаєминах біологічних систем. Наприклад, конкуренція — боротьба
за існування як боротьба за енергію, світло, джерела їжі тощо. Класичні
взаємини конкурентного характеру — «хижак — жертва» або «паразит —
господар», конкуренція популяцій за екологічну нішу, коливання
чисельності видів та інші особливості в життєдіяльності екосистем можуть
прпоявитися в природних екологічних кризах.

Найбільш прийнятим теоретичним поясненням такого роду екологічних криз є
модель, що базується на теорії Ч.Дарвіна, Відповідно до неї, менш
досконалі, історично давніші форми внаслідок конкуренції з молодими,
досконалішими, новітніми біологічними системами поступаються їм через
конкурентну боротьбу.

В сучасній науці таке пояснення існує як певна модель, певний віріант.
Тобто, він має і заперечення. Дійсно, якщо говорити про прогресивний
розвиток живого, то треба враховувати, то він є явищем різнобічним.
Біологічний прогрес проявляє себе як прогрес форми — морфологічний,
прогрес функцій — фізіологічний, прогрес пристосування до середовища —
екологічний. Саме таку багатоаспектність біологічного прогресу не повною
мірою враховує пояснення природних екологічних криз, що базується на
дарвінівській теорії.

В сучасній науці для пояснення зовнішніх причин природних екологічних
криз пропонуються методологічні орієнтації градуалізму і пунктуалізму.

Градуалізм як модель пояснень суттєвих змін біологічних систем виходить
з того, що еволюція є поступовим, емерджентним чи коммулятивним
процесом. Тобто, відповідно моделі градуалізму, незначні зміни, що
відбуваються в біологічній системі, з часом накопичуються і набувають
сукупного ефекту.

Пунктуалізм є спробою пояснити принципові зміни, що відбуваються в
біологічних системах, виходячи з протилежних міркувань. А саме: еволюція
розглядається як сукупність різких стрибків. Внаслідок такого роду
стрибків і виникають нові форми.

Розвиток сучасної генетики дозволив більш глибоким чином пояснити
утворення нових форм, проблему еволюції живого. Так, вивчаючи тонкі
механізми функціонування генотипу вчені довели, що один і той самий
генотип може реалізувати різні частини своєї програми еволюційного
розвитку. Що мається на увазі? Перш за все, стан довкілля — чи воно є
стабільним чи змінюється. Так, у стабільному довкіллі генетична програма
фенотипічно відтворюється без змін. Зрозуміло, що можливими є
фенотипічні зміни, що не виходять за межі норми реакції виду на дане
середовище. Під час збурень довкілля взаємини біологічної системи і
довкілля порушуються, тому звична норма реакції вже не може забезпечити
виду виживання. Саме тому спрацьовують інші, «додаткові» пласти
генетичної інформації.

АНТРОПОГЕННІ ЕКОЛОГІЧНІ КРИЗИ.

Ми розглянули природні екологічні кризи і абіотичні і біогенні чинники
їх. Але, як ви вже знаєте, екологічні кризи можуть спричинятися не
тільки природними факторами, а й людською діяльністю. Такого роду кризи
називають антропогенними екологічними кризами.

За визначенням антропогенні екологічні кризи — це такі неурівноважені
стани екосистем, які спричинено діяльністю людини (прямо чи
опосередковано). Зрозуміло, що в сучасній біосфері саме антропологічні
кризи є переважаючими. Це обумовлено принаймні 2-ма суттєвими
обставинами. По-перше, потужним впливом сучасної людини на біосферу.
Недарма В.Вернадський назвав людство найпотужнішою геологічною силою.
Так, зараз на Землі під загрозою зникнення знаходяться близько 20-25
тис. видів рослин. Якщо казати про Україну, то її чудові природні умови
сприяли величезній різноманітності флори. Тут зростає близько 5 тис.
видів диких рослин та близько 1 тис. культурних. Але негативний
техногенний тиск на біосферу спричиняє знищення багатьох унікальних
видів рослин. Саме тому вже в 1982 р. в Україні було прийнято Закон про
Червону книгу, до якої занесено вже більше 800 видів рослин та тварин,
що зникають і потребують збереження. За даними екологів, щоденно в світі
гине в середньому декілька видів рослин і тварин і темп цього процесу
збільшується І, по-друге, антропогенні екологічні кризи мають своїм
наслідком багато негативних ефектів у житті самої людини. Тобто, вони
діють за правилом бумерангу. Пам»ятаєте 4-й закон Б.Коммонера: «Нічого
не дається дарма»? Тобто, за все треба сплачувати.

Отже, негативна дія антропогенних екологічних криз обертається на саму
людину, тобто на суб»єкта негативного впливу на екосистеми.

Зараз у науці існує багато спроб осмислити причини антропогенних
екологічних криз, їх наслідки і шляхи подолання. В.Крисаченко загалом
розглядає їх в межах 3 -х основних підходів:

1 — прагматично-утилітарний

2 — атрибутивно-апріорний

3- адаптивно-універсальний.

Прагматично-універсальним підходом називають підхід до оцінки причин
антропогенних екологічних криз, коли основними чинниками їх вважається
високий розвиток науки,техніки і технології. Головною світоглядною
засадою цього підходу є розуміння людини як такої, що існує для
панування в навколишньому світі, що здійснює шляхом його впорядкування
на основі науки, техніки і сучасної тенології.

Атрибутивно-апріорний підхід пропонується концепціями, які виходять з
того, що змінювати, перетворювати довкілля — це атрибутивна властивість
людини. Інакше кажучи, людина внаслідок своєї власної сутності таким
чином перетворює природу, що спричиняє кризові стани. Отже, якщо
слідувати засадам цього підходу, доходиш висновку, що людина спричиняє
негаразди в природі вже внаслідок того, що вона є собою, тобто —
людиною. Таким чином, вважається, що людина просто не може не руйнувати
довкілля. Не може не спричиняти екологічних криз.

Така логіка думок обгрунтовує певну модель людського ставлення до
природи як апріорну щодо людського існування. Отже, руйнування, нищення
природи кваліфікується як атрибутивна риса людського існування.

Адаптивно-універсальним вважається такий підхід до пояснення причин
антропогенних екологічних криз, коли негативний вплив людської
діяльності людини на природу розглядається як такий, що пов»язаний з
особливостями життєдіяльності людини як родової істоти. Що мається на
увазі? Справа в тому, що людина як родова істота набула специфічних форм
адаптації до природи. Зрозуміло, що адатпуючись до довкілля таким чином,
людина не може не впливати на природу. Такі видатні екологи, як
В.Вернадський, Е.Майр, Ю.Одум обгрунтовують саме такий підхід. Йдеться
про те, що людина володіє такими засобами та механізмами впливу на
довкілля, котрі неминуче спричиняють в ньому зміни. Якщо розмірковувати
таким чином, проблема причин антропогенних екологічних крих і шляхів їх
подолання переміщується в іншу площину. А саме: людина може і має
використати свої адаптивно-універсальні можливості для регулювання своїх
стосунків з природою. Такий підхід до осмислення антропогенних
екологічних криз є перспективним і продуктивним тому, що дозволяє
включити до чинників впливу людини на біосферу найрізноманітніші прояви
її життєдіяльності, а не лише розвиток науки, техніки і технології.

3.ФІЛОСОФІЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ.

Проблема екологічної кризи не вичерпується науково-екологічним або
соціопрактичним аспектом, а є більш широкою — філософсько-світоглядною.

Йдеться про те, що розв»язання екологічних криз, а також таке ставлення
людини до довкілля, що не спричиняє кризових екологічних станів
пов»язане з формуванням нових світоглядних орієнтацій — проекологічних.
Якщо засади нового світогляду мають виходити з самоцінності живого, як
про це пише А.Швейцер, то вони мають відноситися і до людини. Очевидно,
що людина, як будь-яка жива істота намагається розвиватися у
відповідності зі своєю природою. Але в умовах технологізації людської
життєдіяльності вона повинна відмовитись від більшості своїх дійсних
бажань, інтересів, волі і сприймати світ і діяти у відповідності із
стандартами техногенного суспільства. За таких умов внутрішні
особистісні потреби не знаходять реалізації і замінюються іншими типами
стосунків, неадекватними природі і орієнтаціям духовного світу людини.
Е.Фромм розгядає таке порушення людської природності через форми
існування людини, доходячи висновку, що в техногенному суспільстві
потреба існувати “за принципом буття” витісняється існуванням “за типом
володіння”.

Зрозуміло, що екологоорієнтований світогляд вимагає подолати таке
ставлення людини як до природи взагалі, так і до себе самої.
Перспективною в цьому аспекті може бути орієнтація на принцип коеволюції
природи і людини.Це не означає відмови від впливу на довкілля. М.Моісеєв
вважає, що основою покращення сучасної екологічної ситуації має бути
регульована коеволюція (Моисеев Н.,1988). Оптимальне управління сучасною
екологічною ситуацією на засадах екологічного світогляду передбачає
регулюючі впливи людини на природу на науково-теоретичному,
політико-практичному і технологічному рівнях (Толстоухов А.В.,1988).

Багатоманітність ракурсів і підходів осмислення сучасної екологічної
ситуації, які виходять за межі власно науки, потреба узгодити
метанаукові, етичні і світоглядні аспекти екологічної проблематики
обумовлюють потребу створення загальної філософії екології. Особливий
статус філософії екології — метаекології , пов”язаний з інтегральним
характером проблем, трансдисциплінарними тенденціями, поєднанням
разноманітних стилей, методів та інтерпретацій робить її, за висновком
М. Кисельова, “постмодерністським” науковим напрямком, де долаються
недоліки класичної науки (Кисельов М., 1998). В.Хьослє підкреслює
необхідність створення “філософії екологічної кризи”. Причому, на його
думку , ця галузь не може обмежуватись метафізичним фіксуванням загрози
екологічної катастрофи. В філософії екологічної кризи теоретична частина
має доповнюватись практичною.

Пріоритет в міркуваннях щодо практичного спрямування філософії екології
віддається Х.Йонасу, який включає в спектр її проблем не лише етичні, а
й політико-філософські. Необхідність практичної орієнтованості філософії
екології підкреслюється в сучасних дослідженнях. Так, шляхами виходу з
екологічної кризи вважаються цілеспрямовані зміни соціоекономічних і
політичних вимірів людського буття (Моисеев Н.Н.,1998, Реймерс
Н.Ф.,1994), суттєві зміни людського буття в природі, а саме —
гармонізація взаємовідносин суспільства з природою на підставі влючення
всіх продуктів промислової діяльності людини в природний колообіг
речовин (Основи соціоекології. К., 1995). П.Водоп”янов і В Крисаченко
шляхом подолання екологічної кризи вважають методологію співвіднесення
завдань НТП з закономірностями біосфери (Водопьянов П., Крисаченко
В.,1993 ).

Отже, розумність ставлення до природи кваліфікується в межах нового типу
наукової і технологічної раціональності. Заслуговує на увагу вітчизняних
екологів і філософів екології пропозиція створення в Україні дієвої
інтелектуальної організації на зразок Римського клубу (Толстоухов
А.,1998). Саме цьому сприяє створений центр “Практична філософія” , що
намагається об»єднати зусилля вчених, філософів, діячів культури,
політиків з метою розробки сучасних програм покращення екологічного
стану в Україні.

Створення практично орієнтованої філософії екологічної кризи не є
“останнім завданням” філософії по відношенню до екології, взагалі до
сучасної науки в ракурсі глобальної екологічної кризи. Відповідно до
ситуації, виникає потреба поставити питання більш широким чином — про
створення нової філософії науки, що здійснює синтез як сучасних розділів
природознавства і гуманітарних наук, так і соціоекономічних наук, етики
і філософії. Ця інтенція реалізується не лише через рух від конкретних
наук до метанаукових досліджень, а й в зворотньому напрямку — від
глибинного суто філософського обгрунтування до власно наукового —
екологічного пізнання. Якщо, слідом за В.Хьослє погодитися з подібністю
екології як науки про дім і “ідеальної домівки людства” — сукупності
буття як предметом філософії, зрозуміло, що загроза руйнування нашого
планетарного дому призведе і до руйнування дому ідеального. Отже, тільки
відновлення “ідеальної будівлі”, яка б поєднувала автономію розуму із
самодовліючою гідністю природи, допоможе людині зберегти планетний дім і
довго жити в ньому (Хесле В., 1994). Таким чином, значимість створення
філософії сучасної екології виявляється не лише в
теоретико-філософському, а й практико-соціальному смислі.

Сьогоденна ситуація загрожує розв»язатися через ряд цивілізаційних
претворень катастрофічного характеру. Кінець кінцем, людина втратить
своє пануюче положення. Вона не є “вінцем творіння”, а залежала і буде
залежати від природи. Можливо, ще не пізно звільнитися від залишку
ілюзій і утопічних надій, що “якось все обійдеться”. На початку ХХ1 ст.
людство має визначитися остаточно.

На підсумок треба зауважити, що філософія екології залишається
“відкритою системою”, елементи якої потребують означення і осмислення.
Сучасна інтеграція України в систему європейських держав потребує не
лише економічної стабільності, а й гарантування екологічної безпеки,
питання якої складають важливий пласт філософії екології. За межами
обговореного залишаються такі важливі для існування природи і людини
питання, як можливість еволюції штучного біологічного світу, як
необхідність нового осмислення розвитку генної інженерії, зокрема —
генної терапії і дуже багато інших. Іх дослідження прояснить ставлення
сучасної людини до свого майбутнього — як до реальності чи як до утопії.

Література.

Вернадский В.И.Биосфера. Л.: 1926.

Одум Ю.Основы экологии. М.:1975.

Коммонер Б. Замыкающийся круг: Природа, человек, технология.Л.:1974.

Катастрофы и история Земли: Новый униформизм. М.: 1986.

Мороз С.А. Історія біосфери Землі. У 2-х кн. — К.: 1996

Майр Э. Эволюция //Эволюция. М.: 1981.

Будыко М.И.Глобальная экологи. М.:1977.

Эволюция и биоценотические кризисы. М.:1987.

Фромм Э. Иметь или быть? М.:1988.

Моисеев Н.Н. Экология глазами математика. М.:1988.

Моисеев Н.Н.Расставание с простотой. М.:1998.

Крисаченко В.С. Типологія екологічних криз антропогенного
походження//Ойкумена.Український екологічний вісник. — 1991. — №4.

Зербино Д.Д. Антропогенные экологические катастрофы. К.:1991.

Крисаченко В.С. Екологічна культура: теорія і практика. К.:1996.

Хесле В. Философия и экология. М.:1994.

Толстоухов А. Проблема засад оптимального управління сучасною
екологічною ситуацією// Studia methodologika — 1988- Вип.5.

Голубець М.А.Від біосфери до соціосфери.Львів: 1997.

Кисельов М.Екологія як чинник трансформації методології сучасної науки//
Філос.думка. — 1998.- №3.

Сидоренко Л.І. Сучасна екологія: філософські та етичні
аспекти//Філософія. Антропологія. Екологія. Альманах.- 2000. — Вип.1.

Питання для перевірки вивченого.

Чому для розв»язання екологічних криз є важливим визначення типу і
сутності екологічної кризи?

Що є сутністю екологічних криз?

Як класифікують екологічні кризи в сучасній еколого-методологічній
літературі?

Чи завжди екологічні кризи спричиняються людською діяльністю?

Якими є чинники природних екологічних криз?

Як розкривається суть концепції катастрофізму?

Що таке екзогенні і ендогенні природні екологічні кризи?

Які екологічні кризи називають антропогенними?

Які підходи до осмислення сутності антропогенних екологічних криз
представлені в сучасній науково-екологічній і методолологічній
літературі?

Чи має проблематика екологічних криз філософсько-світоглядні ракурси?

Чому філософи вважають за необхідне створення «філософії екологічної
кризи»?

Реферати.

Екологічні кризи: поняття і осмислення сутності.

Типи класифікування екологічних криз

Природні екологічні кризи і причини їх виникнення.

Історичні і сучасні методологічні концепції сутності природних
екологічних криз.

Екологічні кризи антропогенного походження.

Причини, наслідки і шляхи подолання антропогенних екологічних криз.

Філософсько-світоглядні аспекти проблеми екологічних криз.

Принцип коеволюції людини і природи як основа екологоорієнтованого
світогляду.

Метанаукові, етичні і світоглядні аспекти в осмисленні екологічних криз.

Філософія екологічної кризи як єдність теоретичних і практичних
аспектів.

ТЕМА 8. ЕКОЛОГІЯ І ЕТНОС.

8.1.Роль природного довкілля в формуванні етносу.

8.2. Екологічні проблеми в контексті української культури.

8.3.Поняття екологічної культури. Екологічна культура українського

етносу.

8.1. РОЛЬ ПРИРОДНОГО ДОВКІЛЛЯ В ФОРМУВАННІ ЕТНОСУ.

Пошук оптимальних шляхів розв»язання екологічної кризи, оптимальних форм
людської діяльності в природі потребують не лише досконалого знання
сучасних методологічних підходів і технологій, а й культурно-історичних
особливостей ставлення народу, нації до природи. Тому питання про роль
довкілля в становленні і розвитку етносу знаходиться в центрі сучасних
філософських досліджень. І, зрозуміло, воно стосується і сучасної
екології.

Чому предметом дослідження є саме етнос? Справа в тому, що в етносі
поєднані екологічні, соціальні і національні особливості людини. В
сучасній літературі етнос розглядається як вихідна еколого-соціальна
система, в якій зафіксовані особливості реальності національного буття.
А етногенез відповідно визначається як процес еволюції етносу, кінцевим
результатом якого є поява нації. Тобто, поява найвищої таксономічної
спільності, яка відрізняється специфічністю відносин між людьми і між
людьми і природою.

На етапі формування нації властиві територіальна, мовна і економічна
єдність. В подальшому її існуванні важлива роль належить ментальним
складовим — усталеній національній самосвідомості, рисам національної
психології та національному характеру, відданості національним символам
та цінностям.

У вивченні ролі довкілля в розвитку суттєвих соціокультурних проявів
людини представлені принаймні 2 визначених протилежних підходи:

1 — соціофілософський,

2 — природничонауковий.

Так, А.Дж.Тойнбі в «Осягненні історії» розглядає розвиток суспільства як
взаємовпливи внутрішніх і зовнішніх факторів. На його думку, кожна
цивілізація виникає як Відповідь, Відгук на Виклик середовища. Причому,
середовище, за Тойнбі, є подвійним за своєю суттю — суспільно-природне.
Тому воно є джерелом викликів як природних, так і людьських.

Як постулат, А.Дж.Тойнбі формулює закон компенсації природних і людських
викликів. Його зміст можна сформулювати наступним чином: надмірно
сильний Виклик з боку природного середовища компенсується слабкістю
Виклику з боку людського. І навпаки . Цілком можливо, що життя нації
поєднано з таким динамічним сполученням чинників природного і
соціального характеру, яке є унікальним і дозволяє нації зберегти
внутрішню сталість.

Лев Гумільов в своїх теоретичних міркуваннях представляє другий напрямок
обгрунтування ролі природних факторів в становленні етносу. В його
теорії етногенезу етнос не стільки результат історичного процесу
розвитку людських спільнот, скільки результат контактів, зв»язків цих
спільнот з природою, довкіллям. Л.Гумільов вважав, що, по-перше,
«поведінка» є головною, визначальною прикметою етносу і, по-друге, вона
— поведінка етносу — детермінується ландшафтом — місцем на планеті, де
склався і самовизначився етнос. Рушійна сила етногенезу, за
Л.Гумільовим, не стільки суспільне виробництво, скільки специфічний вид
енергії. Її джерело — променеві флуктуації космічного походження. Коли
вони потрапляють в певні географічні зони, де мешкають люди, то
породжують ефект, так званого, «пасіонарного вибуху».

Отже, на думку Л.Гумільова, етноси, як і популяції тварин, живуть за
рахунок енергетичного обміну з природою. І при цьому підтримують чи
порушують баланс енергетичної рівноваги. Пасіонарний вибух — це надлишок
енергії, яку отримують люди. Вона змушує їх активно діяти в напрямку
експансії, тобто — розширення зон свого життєвого простору. Стадії
етногенезу — це фази поступового згасання енергії, що виникла від
початкового імпульсу.

Л.Гумільов вважає, що цього імпульсу вистачає в середньому на 1200 —
1500 років. І, відповідно, таким є період існування етносу. Протягом
всього цього часу поєднаність з ландшафтом певного типу є суттєвою
характеристикою ентосу, бо відчутна зміна ландшафту визначає кінець
буття даного етносу.

Таким чином, на засадах природничонаукової етнології, етнос визначається
як категорія природи, а не історії чи культури. За визначенням
Л.Гумільова, етнос — колектив людей, що виник природним чином на грунті
оригінального стереотипу поведінки. Цей колектив існує як енергетична
система, котра протиставляє себе усім іншим таким же колективам,
виходячи із відчуття комплементарності. Термін «відчуття
комплементарності» вказує на характер зв»язків між членами етнічної
спільноти. В його основі — генетичний потяг між людьми, що мають
спільний стереотип поведінки.

Л.Гумільов обгрунтовує існування як симбіотичних зв»язків етносів, що
проявтяються як приязнь, доброзичливість в контактах етносів, так і
негативну комплементарність, яка проявляє себе в існуванні «етнічних
химер».

Зрозуміло, зв»язок етносів з певним довкіллям, їх визначеність
особливостями ландшафтів є очевидним. І це обов»язково треба
враховувати, аналізуючи віхідні фази етногенезу.Але, як підкреслюють в
роботі «Національне буття серед екологічних реалій М.Кисельов і Ф.Канак,
стосовно сучасних етносів «ландшафтна прикмета є здебільшого умовна і
ненадійна. Втім, існує принаймні один аспект детермінованості етносу
ландшафтом, який і сьогодні заслуговує на увагу дослідників. Йдеться про
множину первинних, традиційних, пов»язаних з географічними умовами
способів діяльності етносів у природі, які в сучасному існуванні нації
проявляються у трансформованому вигляді, але опосередковано зберігають
спорідненість з певними ландшафтами. В екологічному смислі значимим є
те, що така спорідненість визначає певні етнокультурні способи
природоставлення і природокористування. Врахування цих моментів, на
думку М.Кисельова і Ф.Канака, дозволяє визначити риси екологічно
безпечної концепції природокористування. По-перше, аналіз етнокультур
відкриває шлях до експлікації та системної реконструкції традиційних
форм природокористування. А також до їх кваліфікованої експертної оцінки
з екологічної, економічної та гуманістичної точок зору. Сьогодні є
очевидним, що спосіб природокористування, домінуючий в техногенній
цивілізації, зруйнував інші, традиційні способи. Зайняти домінуюче
положення «західний» спосіб природокористування зміг завдяки його
ефективності та гуманістичній орієнтації, що реалізувалася в турботі про
збільшення обсягів масового споживання та зростання якості життя
сучасних поколінь західного суспільства. Екологічна ж складова до
середини ХХ ст. взагалі не прораховувалась.

По-друге, аналіз етнокультур дає можливість проаналізувати сучасними
методами перспективу використання тих із відсунутих на другий план
способів природокористування чи їхніх елементів, які є екологічно
значимими і можуть дати людству шанс на виживання. Зрозуміло водночас,
що такі форми природокористування мають утворювати задовільне підгрунтя
для виходу людства зі стану, в який воно приречено впадати існуючи в
умовах техногенної цивілізації — стану безперервного балансування між
вимиранням від нестатків та самознищенням внаслідок вичерпання ресурсів
та екологічної катастрофи.

Витіснення або деформація способів господарювання, що вплетені в буття
живої природи і ритмічно налаштовані на фази природних змін — збирання
плодів, полювання, пасовищне скотарство, землеробство було для людства
визначальним кроком у самоствердженні. Кроком на шляху виходу,
вивільнення людини із системи залежностей від природних сил і руху її до
реальності свободних дій і ілюзії влади над природою.

Упродовж сторіч людина накопичувала і удосконалювала
науково-інтелектуальні та техніко-технологічні можливості для реалізації
своїх цілей в природі. Але вже від середини Х1Х ст. на рівні наукової
свідомості стає очевидним, що існуючі форми природокористування, що
базувалися на завойовницькому ставленні до природи спричинили надмірний
техногенний тиск на довкілля, що приведе через дуже нетривалий час до
екологічної катастрофи.

Але якщо люди в процесі освоєння природи зруйнували якийсь ландшафт чи
пошкодили певний біоценоз, то вони могли б виправити становище —
створити штучний ландшафт. Теоретично можна припустити і можливість
«вписування» створеного, штучного ландшафту в природну систему, щоб
допомогло відтворитися зруйнованим ландшафтам та біоценозам.

В.І.Вернадський оптимістично ставився до питання про позитивні людські
можливості в природокористуванні. Однак, він застерігав, що не будь-яке
перетворення природи може давати тривалий позитивний наслідок. Звісно,
можна перетворити первісний ліс на культурний, ліс — на сад, дюну у
лісовій зоні — на ліс. Але гарантовано і надовго перетворити, скажімо,
степ на ліс людина не може. Не може, тому, що через деякий час почнеться
зворотній процес, і всі зусилля будуть націлені на те, щоб протистояти
«наступу» природних процесів.

8.2.ЕКОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ.

Розглянутий напрямок проблем — осмислення ролі довкілля в формуванні
історико-національних форм існування людини — має такий цікавий ракурс —
проблему становлення національної культури під впливом специфіки
довкілля. Кожна національна культура складається з багатьох компонентів,
що синтезуються у складну органічну цілісність. Вона і характеризує
певну історичну спільність людей з усіма специфічними виявами. Серед
багатоманітності аспектів виявлення специфіки певної національної
культури присутній і екологічний аспект. У контексті екологічного
аналізу стають зрозумілішими складні специфіковані риси і ознаки
національної культури — як предметні, так і духовні. Причому осмислені
як в історичному минулому, так і в сьогоденні та в прогнозуваному
майбутньому.

Осмислення екологічного буття нації є зараз дуже актуальним для України.
Це важливо як для розвитку самосвідомості нації, так і для розв»язання
екологічних проблем. Серед досліджень, проведених в цьому напрямку треба
назвати роботу професора М.Кисельова і професора Ф.Канака «Національне
буття серед екологічних реалій».

Якщо говорити про ідейно-історичні витоки названої проблематики, то слід
згадати творчість російського культуролога М.Данілевського. Зокрема,
його роботу «Росія та Європа». М.Данілевський розглядає
культурно-історичні типи та народи, з яких ці типи складаються як
глибоко укорінені на певному географічному просторі. Він доходить
висновку, що загальні суттєві риси культури по-різному реалізуються в
конкретно-географічних і конкретно-історичних умовах. Отже, національна
культура залежить від природного оточення, ландшафту, в якому існує
нація.

Серед українських дослідників слід особливо назвати М.Грушевського. В
його грунтовній праці «Історія України — Руси» значне місце належить
історичному аналізу залежності розвитку української культури від
природного середовища. Йдеться про вплив природного середовища на
культурні орієнтації, про осмислення історії українського народу крізь
призму відношення «культура — природне середовище».

Одним з перших в Україні питання впливу природного середовища на
культуру дослідив П.О.Тутківський. Він доводив, що через рел»єф, грунти,
гідросферу і клімат здійснюється вплив на флору, а через неї — і на
фауну; і через усі елементи ландшафту — на побут, культуру,
сільсько-господарську, економічну та духовну діяльність людини.

Є.Маланюк підкреслює, що слово «гарний» у значенні «красивий» вживали і
позначаючи внутрішні якості, доброти. Такої ж думкі дотримувався і
Г.Сковорода, наголошуючи:»У нас користь є красою, краса ж з користю
неподільна.» Таке ставлення до землі, зачарування природою, тісний
внутрішньодуховний зв»язок украінця з довкіллям не відповідає
західноцивілізаційним світоглядним орієнтаціям на перетворення природи,
завоювання її. Екофільність українського етносу як риса його культури
скоріш орієнтує на дотримання законів природи, інтуїтивне проникнення в
її суть.

Специфічними світоглядними орієнтаціями ментальності українців є
спрямованість на внутрішній емоційно-почуттєвий світ людини, де панує не
логіка раціо, а палкий поклик серця. Цю особливість визначають як
«кордоцентризм».

Якщо ж говорити взагалі про вихідні тези аналізу взаємовпливу природного
середовища і етносу, що здійснюється українськими дослідниками, треба
особливо виокремити 3 тези:

Наша культура не лише національна, а її глибший та ширший зміст
визначений саме географічним положенням.

Культура розглядається як форма адаптації нації до того природного і
культурного простору, в межах якого вона виникає і розвивається.

Культура України, її специфіка пов»язана зі специфічним географічним
положденням України — «між Сходом і Заходом»

В умовах яскравого виявлення обмеженості техногенної цивілізації, що
проявляється в глобальних кризах різних сфер життя людини, виявляється
суперечність традиційних техногенних орієнтацій прогресу і гуманістичних
складових людського розвитку. Ця ситуація активізує принциповий перегляд
методологічних пропозицій та світоглядних засад наукового і практичного
освоєння світу. Актуальними стають вимоги повернення до людини в
багатоманітності її природних, життєвих і соціопрактичних рис.

8.3.ПОНЯТТЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ КУЛЬТУРИ. ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО
ЕТНОСУ.

Дослідження взаємовпливу соціального і природного в житті людини
дозволяє говорити про специфічні прояви культури в екологічному смислі.
В сучасній філософії екології це відтворено в понятті «екологічна
культура».

Екологічна культура визначається як одна з форм культури, як здатність
людини відчувати живе буття світу, пристосовувати його до себе,
взаємоузгоджувати власні потреби і устрій природного довкілля (Див.
В.Крисаченко. Екологічна культура.К.:1996).

Екологічна культура — це цілепокладающа діяльність людини (включаючи і
наслідки такої діяльності), спрямована на організацію та трансформацію
природного світу (об»єктів та процесів) відповідно до власних потреб та
намірів. Вона звернена водночас і до природного довкілля, і до
внутрішнього світу людини.

Екологічна культура — це функціональна основа існування людини. Вона
уможливлює доцільне і ефективне природокористування.

Екологічна культура українського етносу формувалась в його історії. Так,
дослідники звертають увагу на те, що вже в первісних общинах з»явилося
не лише практично-утилітарне, а й естетичне ставлення до природи.

Наприклад, місця, де жити, вибиралися, зрозуміло, за принципом зручності
(близкість води, добрий захист), але й красота місця (наприклад,
положення Києва), можливо, впливала (бо були аналогічні за зручністю
місця в районі Вишгорода, Трипілля).

Так, І.Нечуй-Левицький, досліджуючи міфологічну культуру українського
народу в творі «Світогляд українського народу. Ескіз української
міфології» (1876) наголошує на зв»язку української міфології зі
ставленням до природи. Він зауважує, що небесні явища «вразили фантазію
і мисль українського народу. Нібо, засіяне зірками, сонце, місяць,
хмари, дощ, вітер, грім, блискавка — все те поперед усього звертало на
себе увагу, зачіпало фантазію і розбуджувало мисль дужче і раніше, ніж
земля і все, що на землі. Ще більш зачіпало людську думку зміна літа й
зими, тепла й холоду, дня й ночі, вічна і незмінна боротьба на небі
світлих і темних сил».

І.Нечуй-Левицький підмічає цікаву закономірність.Однаковість сприйняття
часу всіма членами етносу було предметом суворої регламентації. Саме цей
фактор — однаковість часосприйняття — є домінантою психичного
наслідування спільности. Однаковість часосприйняття була закріплена в
обрядах, традиціях, ритуалах, усній творчості. І через них
перетворювалась в програму відтворення такого ставлення до природи, де
продукти життєдіяльності етносу (подібно до інщих ценозів) включаються
до кругообігу речовин у біосфері.

В певному розуміні, це була своєрідна програма «екологічного виховання».
Причому, дуже дієвого, порявняно з сьогоденним.

І.Нечуй-Левицький підкреслює і «природоорієнтованість» давньоукраїнської
релігії. Образи своєї релігії українці брали з природи. Так. зенмля
сприймалася не просто як територія, А саме в ній існували корені етносу
, традиції. В рідній землі зберігалися могили пращурів, землю ж берегли
для нащадків.

Крім того, своєрідним чином зв»язок людини і природи відображався в
українській міфології. Так, форми українських міфів дуже близькі до
природних форм. І.Нечуй-Левицький підкреслює, що в українських міфах ми
не бачимо схильності до негарних, неестетичних велетенських міфічних
образів (головатих, рогатих, з антинатуральними інстинктами), які
характерні для німецької і великоруської міфології. Український народ в
міфах «держиться міри». Відчувається тяжіння до правди і естетичності,
про що свідчать яскраві колядки і щедрівки.

Такі особливості культури, ставлення до природи було зумовлено
специфікою буття українців на землі — землеробством, яке
характеризувалося такими рисами як постійність праці, спокійність її,
розмірінність, незалежність. Такі буттєві обосливості проявилися в
становленні в українському характері в прагненні покладатися насамперед
на власні сили. А також в становленні раціонального підходу до побуту,
формуванні власної відповідальності.

Вважається, що саме близкість до землі, «землеробське буття» є засадами
найцікавішої риси соціальної генези української культури — схильності до
утворення специфічних спільнот. Так, феномени «гурту» — групи людей, що
об»єднуються для реалізації певної цілі та «громади» — товариства
рівноправних вільних працівників є явищами української культури.

Землеробство є своєрідним символом української культури. Весь уклад
життєдіяльності українця — праця. Звичаї, відпочинок, ментальні
орієнтації — були детерміновані природними циклами та
сільськогосподарським календарем. Саме звідци фахівці виводять типові
риси національного характеру: тонке відчуття гармонії довкілля,
працелюбство, терплячість, м»який гумор, ліричність, відчуття господаря
та певний індивідуалізм, розвинене почуття справедливості, що спонукає
до постійних пошуків правди. Землеробство — складний феномен, в якому
органічно перетинаються практичні і духовні орієнтації. Воно давало
змогу здобувати не лише хліб насущний, а і хліб духовний.

Визнано, що українська культура за своїми витоками є переважно
сільською. Але це цілком відповідає першому історичному смислу поняття
«культура» — оброблювання грунту, землі, певні традиції, що виростають
на цих засадах. Саме традиційність людського, що і виражає сутність
культури, протистоїть наступу техногенної цивілізації, що руйнує
культуру. В межах філософських концепцій, що розглядають цивілізацію ак
антогоніст культури (О. Шпенглер, М.Бердяєв, М.Хайдеггер), розвиток
техногенної цивілізації розглядається як формування умов, в яких
культура руйнується і гине. Щось подібне сталося із українською
сілянською культурою. Культура поребує існування коренів. Для
українського етносу і нації — це землеробство і відповідне ставлення до
землі, відповідні світогляд і мораль. Цивілізація «вирубає» коріння. О.
Шпенглер визначає стан цивілізації як наявність сталого, що змінює
становлення, як смерть, що настає за життям.

Ставлення українського селянина до землі було схоже на обожнення. Землю
називали «святою», «матір»ю. Навіть окремі сузір»я українці називали за
аналогією з предметами землеробства. Так, Велику Ведмедицю називали
Возом, Малу Ведмедицю — Пасікою. Уся міфологічна космологія стародавніх
українців є перенесенням із землі на небо форм землеробського сімейного
побуту. У зверненнях своїх до сил небесних українці насамперед
присили:»Роди, Боже, як торік».

Характерним для української культури є також і те, що в українському
землеробському етносі органічно поєднувалися етичні та естетичні
компоненти. Моральність, практичність та краса в світосприйманні
українця були єдиним цілим.

Отже, органічний зв»язок традиційних форм життєдіяльності етносу з його
ставленням до природи, з особливостями ландшафту є предметним полем для
вивчення синтетичних за характером етноекологічних проблем. Вони стали
предметом нової галузі, що формується останніми роками — етноекології.
Традиційні форми життєдіяльнсті, властиві певному етносу, проявляються
не лише в специфічному ставленні до природи, в певних формах
природокористування. В цих проявах можна знайти і вихідні засади
національної духовної культури.

На підсумок потрібно наголосити на таких суттєвих моментах розглянутих
проблем.

В історії культури українського етносу присутній як
загальноцивілізаційний вплив, що спричиняєьться дією світоглядних засад
Європейської культури у відношенні людини до природи, так і діють
специфічні — внутрішньокультурні — засади ставлення українського етносу
до природи.

Так, спільність дії світоглядних засад можна побачити у первісні часи,
коли жоден етнос не може не ставитися до природи утилітарним чином.
Подібне ставлення і є стороною розвитку землеробства.

Втім, вже за часів Київської Русі відношення до природи українського
етносу є не лише утилітарним, а й духовно-естетичним. Багатство культури
відбивало розмаїття природи. Тобто, слід наголосити на значній ролі
природного довкілля і на специфічному ставленні до нього, яке
зафіксовано в українській культурі.

Специфіка землеробського способу буття українського етносу спричинила
спрацювання таких своєрідних культурних засад у ставленні людини до
природи, як образи матері-землі і сина-хлібороба; осягнення
внутрішньодуховної залежності людини від природи; більш споглядальне,
ніж активне ставлення до світу, що породжує орієнтацію на збереження
природи як на дійсно людське ставлення до неї.

Хоча засади християнського світогляду суттєвим чином вплинули на
українську культуру, вона є результатом специфічного з»єднання
інноваційного з традиційним, християнського з язичницьким, що відбилося
в трактуваннях взаємин людини з природою. Так, з одного боку, опозиція
«людина — природа» трактується так, що перша (людина) — активне начало,
а друга (природа) — пасивне. Втім, присутні і погляди, за якими
одухотворюється і обожнюється сама природа.

Якщо західна філософська традиція, що втілена в історії Європейського
суспільства, вилучає природу і ставлення до неї зі сфери дії моральних
категорій, то в культурі українського етносу навпаки — морально-етичні
регулятиви відносяться до всього світу, отже — і до природи. На підставі
таких міркувань в літературі, що присвячена етноекологічним проблемам,
висловлюється думка про позитивні можливості в розв»язанні екологічної
кризи «незахідного» способу природоставлення — адаптованого до сучасних
умов і трансформованого відповідно до них. Способу, який би грунтувався
на екофільних етнічних традиціях як східної, так і західної культури.

Західна цивілізація з її етичними настановами на напружену пряцю як шлях
створення якнайкращих умов для життя людини, формувала стимули для
бурхливого розвитку науки, техніки і новітніх технологій. В цих умовах
домінуючими стали світоглядні орієнтації, на підставі яких
стверджувалася віра в можливість людської раціональності розв»язати всі
проблеми людського буття, в тому числі — керувати природою. Така
ситуація спостерігалася до середини ХХ ст., коли усвідомлення глобальної
екологічної кризи породило сумніви в правильності методології, що
базувалася на класичному типі раціональності. Пошук методологічної
стратегії пізнання і діяльності, яка є адекватною специфіці
коеволюційного розвитку біосфери і людини призвів до вивчення, поряд з
іншими, і етноекологічної проблематики. Екофільні традиції етнокультур
являють собою багате евристичне поле для виявлення світоглядних і
методологічних засад природонеруйнівних форм людської життєдіяльності.

Література.

Грушевський М. Історія України — Руси. К.:1991. Т.1.

Этническая екология.М.:1991.

Гумилев Л.Н. Этногенез и биосфера Земли. М.:1993

Гумилев Л. Этносфера: история людей и история природы. М.:1993.

Тойнби А.Дж. Постижение истории. М.:1991.

Природа і етнос. К..1994.

Гиренок Ф.И. Ускользающее бытие. М.:1994.

Крисаченко В.С. Екологічна культура. К.: Заповіт, 1996.

Життя етносу: соціокультурні нариси. К.: 1997.

Кисельов М.Екологічна свідомість українців: традиція та сьогодення.
//Вісник НАН України.- 1998. — № 7-8.

Канак Ф. Г.Сковорода про єдність з природою як прикмету людського буття
//Григорій Сковорода: образ мислителя. К.: 1997.

Кисельов М.М.,Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. К.:
2000.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *