Джерелознавство. Агіографічна література (реферат)

Реферат на тему:

Джерелознавство. Агіографічна література

Твори агіографічної літератури за жанром — розповіді про житія святих
(апо — святий, графо — пишу). Цей жанр давав велику змогу повчати,
проповідувати християнську мораль, формувати в народу бажаний стереотип
поглядів на церкву.

Поряд зі схваленими церквою житіями святих з XIV-XVI ст. збереглося дуже
багато списків оповідань на біблейські теми, які були плодом вільної
творчості, що кожного разу відходила від догматів віри. В літературі
такі твори дістали назву апокрифів (апокрифос — таємний, тдробнии). Вони
писалися про Адама та Єву; третього Адамово-то сина Ламеха; пророка
Мойсея; царів Давида і Соломона; іноді взагалі про надуманих персонажів.
У томі «Українська література XIV-XVI ст.» вміщені апокрифи про
згаданого Ламеха, бунт Люципера і ангелів, Соломона і Кітовраса,
«Хожденіє Богородиці по муках». Останній твір дуже цікавий з погляду
світського сприйняття Бога, порядків на землі та небі, в пеклі, Божого
розуміння справедливості покарань за гріхи. Сюжет такий. Богородиці
захотілось подивитися, як грішники караються в пеклі. З проханням вона
звернулася до архангела Михаїла. «Тогда Михаїл казав створитися пеклу, а
гди створилося пекло, видит пресвятая Богородиця множество мужей І жен,
а они плачуть І кричать веліїм гласом». І так пресвятая Богородиця
ходила від одних грішників, що мучилися в пеклі, до Інших І все
запитувала Михаїла «Что сії душі согрішили?», а Михаїл все пояснював:
хтось мучиться за те, що не вірив у Бога, а хтось за те, що нехрещений
або за те, що отця і матір гнівив, Інші — за те, що обмовляли людей
злими словами, до церкви не хотіли вставати, що лихву брали, церковне
добро на свої пожитки обертали, а це «попаді, коториї по смерчі мужей
своїх блуд творять та ш.

Важко сказати, чи «Хождешє Богородиці по муках» було просто народним
баченням правопорядку, створеного Богом, чи пародією на християнське
вчення про пекло І рай. Але твір наповнений багатою художньою фантазією
І є цікавою літературною пам’яткою свого часу.

Проте згадані пам’ятки не схвалювалися церквою. В лоні монастирського
затворництва писалися твори, що мали відображати офіційний
православно-християнський погляд на віру в Бога, дотримання його
заповідей, на скороминучість земних благ І цінності вічного блаженства в
раю та ін. Свої ідеї автори таких творів Ілюстрували прикладами Божих
угодників, котрі відреклися від радостей мирського життя, влади та
багатства і в Ім’я Бога йшли на всілякі обмеження тілесних потягів і
вигод, проводячи час у молитві, в духовних устремліннях до Бога.
Безперечно, описи життя таких угодників прикрашалися різними знаменнями,
чудами, спокусами дияволів і перемогами над бісами тощо. Так з’явилася
численна література під назвою «житія святих».

Для Ілюстрації коротко переловімо «Житіє Николая Святоши». Николай був
сином Давида Святославовича, князя чернігівського, внуком Святослава
Ярославовича, князя київського І чернігівського. Мав братів Ізяслава та
Володимира, з якими князював. Але під впливом великої віри в Бога
покинув князювання І пішов (постригся) в Києво-Печерський монастир. Три
роки «проходив послушаніє» в поварні, «своїми руками рубав дрова І носив
їх на плечах з берега в монастир». Після цього Николай був приставлений
охороняти монастирські ворота, де також пробув три роки. Нарешті
перевели його для служіння при трапезах. Підтримував зв’язок зі своїм
лікарем сиріяником (родом з Сирії) Петром, який хотів відмовити Николая
від монашого життя, але з цього нічого не вийшло. Та ось захворів лікар
Петро. Тоді Николай дуже молився за нього І молитвами своїми вилікував
його.

Якось Николай закликав до себе Петра І повідомив, що через три місяці
він відійде з цього світу. Петро почав плакати і просити, щоб Николай
вблагав Бога, аби замість нього помер Петро. Зайшли в печеру, де вже
було приготовлене смертне ложе. Петро знову почав просити Николая, щоб
йому лягти на те ложе, а не Николаю. І так сталося через три місяці.
Николай після цього ще прожив 30 літ у молитвах і угодництву Богові.
Після його смерті князь Ізяслав, коли хворів, то натягав вбрання
покійного Николая Святоши і виздоровлював. Це саме робив Ізяслав, коли
вирушав на війну. Вбрання захищало Ізяслава. Одного разу Ізяслав
согрішив І через це не посмів одягнути вбрання Святоши, коли йшов на
війну Там він І загинув

Хоч житія писалися церковнослов’янською мовою, київське середовище
позначилося на мові українізмами, як, наприклад, у жити Николая
«дивлюся», «брате Петре1», «сірих І убогих», «мне тужи Петре1», «а
мертви», як гласить Ісаія, «дерзай, брате» тощо.

Збірники житій святих дістали назву патерики (латинське pater — отець),
тобто оповідань про святих отців Збірники житій у коротких редакціях
мали ще назву прологи.

З циклу житій святих середньовічна Україна має дуже оригінальну пам’ятку
«Києво-Печерський патерик», складений ченцями Печерського монастиря за
доби його розквіту перед нападом Батая Головними авторами патерика були
Нестор-ЛІтописець, чернець Полікарп, один Із творців частини Київського
літопису — зводу Полікарпа, єпископ Си-мон, який помер 1226 р Нестору,
зокрема, належить «сказаніє» про назву монастиря Печерським, житія
преподобного отця Феодосія та про Інші його діяння Нестор був автором
житія святих Бориса І Гліба Єпископу Володимирському І Суздальському
Симону належать «Слово про будову церкви Печерської», «Послання до
Полікарпа», багато перекладів житій з грецької мови Полікарп був автором
оповідань про Спиридона Проскурника, Аліпія Іконника та ін.

Хоч автори «Патерика» зосереджували увагу на богоугодних діяннях
преподобних отців, у їхніх оповіданнях проступає немало деталей, що
відображали світське життя про взаємини між монастирем І князем,
князівською владою, про господарську діяльність монастиря, торгівлю, про
ставлення до монастирів людей, що не завжди було довірливим І
прихильним, про народні вірування та впливи на них християнства та ш В
«Патерику» є сюжет про конфлікт між монастирським лікарем Агапієм І
князівським лікарем вірменином, про спробу залучити до будування
монастиря Іноземних майстрів (греци І обези), про те, як брат Володимира
Мономаха Ростислав втопив печерського «старця» Григорія за образливі
слова на адресу військової дружини (1093) тощо «Житія» витримані в дусі
«гласу» Божого, але в них дуже багато розповідей про каверзи бісів. З
деяких ченців біси знущаються Автори повчають, як з тими бісами боротися
І як \х обдурювати Особливо важливо їх пізнавати, бо біси здатні
з’являтися перед благовірними ченцями в образі благородних ченців або й
самого Ісуса Христа Неодноразово розповідається, як мудрий чернець,
розпізнавши біса, але не видаючи цього, заставляє його крутити жорна,
тягати колоди, виконувати Іншу тяжку роботу.

Один з дослідників Києво-Печерського патерика Дмитро Абрамович вважав,
що джерелом народної демонології були саме «Житія святих”, а не
дохристиянські вірування, як вважалося раніше.

Важливою ознакою патериків було те, що вони належали до
найчитабельніших. книг українського народу. На це звернув увагу Михайло
Грушевський. «Патерик І Кобзар, — зазначав він, — се були дві
найпопулярніші українські книги». Відомо, що батько Тараса Шевченка
Григорій Іванович кожного вільного вечора читав для односельчан Патерик.
«Можемо понарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу літературу І
культуру, що вона не вложила в руки нашого громадянства твору
кориснішого з соціального І інтелектуального погляду, більш життєвого,
більш соціального, ніж сей доморідний відгомін пізньовізантійської
монахоманії, — писав М.Грушевський. — Але факт зістається фактом. Не
«Слово о полку Ігоревім», не «Закон і благодать», не літопис, а Патерик
став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого
друкарства — неустанно передруковуваним твором старого нашого
письменства, «золотою книгою’1 українського письменного люду, джерелом
його літературної утіхи І морального поучения».

Найвідомішими є три редакції «Києво-Печерського Патерика», зроблені при
переписуванні давніших списків:

— тверського єпископа Арсенія, виконана 1406 p.;

— ченця Києво-Печерського монастиря Касьяна з 1462 р. (Касьянівська
редакція);

— дячка Нестерця з Сокаля на Волині, виконана в Печерській лаврі
1553-1554 рр, і підписана: «Я, многогрішний раб божий инок Алексій,
старець монастиря Печерського, родом з Волыни. Дал єсми сію книгу,
глаголемую Патерик Печерский…»

До ранньої церковної літератури слід віднести такі пам’ятки, як
«Поученіє Кирила єпископа Туровського» (1171-1182), «Посланіє до
смоленського пресвітера Фоми» Климентія Смолятича. Окремо виділяють так
звані паломницькі твори. Отже, «житія святих» та інші жанри церковної
літератури мають джерелознавче значення і як пам’ятки характеру та форми
культури свого часу, і як твори, що містять значні пласти раціональної
Історичної інформації.

Літературно-публіцистичні твори XV-початку XVII ст. Полемічні твори

Українська література XV-XVII ст. за жанрами, тематикою, художніми
засобами, а особливо Ідейним спрямуванням дуже різноманітна, її творцями
вважають таких авторів, як Юрій Дрогобич (Котермак, 1450-1494), який був
ректором Болонського університету, професором астрономії та медицини,
латиномовний український поет і публіцист Павло Русин (XV-початок XVI
ст.); видатний публіцист І поет Станіслав Оріхівський; український І
польський латиномовний поет, автор славнозвісної «Роксоланії»
(1584)Севастян-Фабіан Кленовим (1550-1602), творці різножанрових
літературних пам’яток Григорій Чуй-Русин зі Самбора, Григорій
Тичинський-Рутенець, Іван Туробінський-Рутенець, Симон Пехалід, Василь
Загоровський, Ісаїя Кам’янчанин та ін. Хоч українській літературі XV-XVI
ст. характерні ознаки, властиві й іншим європейським літературам, вона
мала І своє обличчя. Українські літератори високо цінували наукові
знання, їхня творчість була пронизана ідеями патріотизму, проповіддю
справедливих суспільних відносин і державного порядку, розумінням
важливості освіти підростаючих поколінь.

Серед українських освічених людей XV ст. першим називають ім’я Юрія
Дрогобича. Його твір «Прогностична оцінка 1483 p.», тоді ж видрукуваний
у Римі, став першою друкованою працею українця. Він також написав
трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 p., зробив спробу визначити
географічні координати Москви, Кафи, Львова, Дрогобича. Кредо своєї
праці та творчості Юрій Дрогобич визначив першими рядками Вступу до
книги «Прогностична оцінка 1483 року»:

Більшість тепер виставля напоказ свої пращ, святотче, Дбаючи
щонайпильніш про честолюбство та зиск Я ж мої книги у світ випускав з
єдиним бажанням: Роду людському аби тільки корисні були

Література і поезія XV-XVI ст. — це творчість доби Відродження
(Ренесансу). Для неї дуже характерне звернення до образів, богів і
символів античної епохи. Особливо це чітко проступає в поезії Павла
Русина з Кроеного:

Лета вічним сном повила б Дідону, Канув би Еней, хоч яку мав славу, В
млявий той потік, — та вчений Вдарив у струни.

Поезія, за Павлом Русином, береже для людей Землі все, що свого часу
заслуговувало захоплення, дивувало красою, будило думку і чуття.

Так само частими є мотиви християнських чеснот, а також біблейських
легенд Старого завіту. Це простежується в Герасима Смотрицького:

Спасеніє Христово Бог содія Ітосреді земля, На кресті руці прострі, всі
к себі приемля.

Те ж пронизує творчість Андрія Римши, Є багато віршів анонімних авторів,
сатириків І гумористів, наприклад Яна Жоравницького, що так майстерно
звіршував вічний мотив невірної жінки:

Чи есть в Луцку білоглова, Як та пані Ключникова? Хача й вік подойшлий
мас, Л розпусти не встидає. Убирається в форботи, Леч не дбає про
чесноти Нащо моди сй, офіри? Аби були каваліри’ Лиш малженок ідет з
двора — Внет тут молодиков чвора! З ними учти І бєсєди — Не вертайся,
мужу, теди! ОЙ ти, мужу необачний! Зроби жонг бенкет смачний: Змаж ю
лоєм з дхлого хорта, А чей зженеш з шкури чорта. Смаруй кіем над
статечность Hex забуде про вшетечность

У сфері публіцистики особливо плодовитим був Станіслав Оріхівський, який
навчався в Краківському, Віденському, Болонському і Падуанському
університетах. Найвідоміші його праці — «Зразковий підданий», «Промова
на похоронах Сігізмунда І», «Напучення королеві польському Сігізмунду
Августу», «Хрещення русинів», «Целібат», «Розрив Із Римом». У «Напученні
королеві польському Сігізмунду Августу» Оріхівський критикував
шляхетське свавілля, підлабузництво, пихатість, хамелеонство і
хабарництво придворних, закликав короля дбати про нижчі верстви
населення. Твори письменник підписував іменем Станіслав
Оріхівський-Роксолан.

Цікавою під кожним оглядом є спадщина Василя Загоровського, зокрема його
«Духовне завіщання», написане 1577 р. в ординській неволі.

Подібно до того як Оріхівський хоче бачити у своїх творах ідеального
короля, так Василь Загоровський у тестаменті, адресованому дружині й
дітям, виступає Ідеальним шляхтичем і батьком. Він дає настанови щодо
виховання синів, повчає їх, щоб росли справедливими, не гнобили
одновірців, успадковували добрі звичаї. «Духовним завіщанням» частину
добра призначає на церкву, шпиталь і школу, на утримання дяка, який мав
би вчити дітей прихожан добре читати і співати, переписувати церковні
книги.

Багату полемічну літературу викликала до життя Берестейська церковна
унія 1596 р. Нема сумніву, що за зовнішньою релігійною оболонкою велась
гостра Ідейна боротьба навколо питань соціального і національного життя
українського народу, його дальшого політичного шляху розвитку,
орієнтації на західні чи національні традиційні цінності.

Серед прихильників унії виявилися церковні діячі Іпатій Потій, єпископ
Брестський і Володимирський, Михайло Рогоза, єпископ Київський, Кирило
Терлецький, єпископ Луцький І Острозький, Григорій Загоровсь-кий,
єпископ Полоцький, Діонісій Збируйський, єпископ Холмський, Леон
Пелчицький, єпископ Пінський І Туровський та ш.

Заплавним твором, що започаткував полеміку з римського боку, став твір
представника папського престолу, Краківського єпископа Петра Скарги
«Synod Brzeski ijego obrona», опублікований того ж 1596 p. Наступного
року твір, перекладений Іпатієм Потшєм українською мовою, був
опублікований у Вільні під заголовком «Описанье І оборона собору руского
берестейского».

Основні аргументи прихильників унії зводились до того, що папський
престол незалежний від світських володарів і через це він здатний краще
турбуватися про справи віри Христової, ніж залежний від турецького
султана константинопольський патріарх; що догмати католицької віри про
сходження Духа святого від Бога Отця І Бога Сина, про непорочне зачаття
Діви Марії, чистилище, непорочність Папи у справах церковних випливають
зі Святого Писання як Ветхого, так І Нового завіту; що унія — це угодно
Богові, бо вона ж веде до єднання церкви Христової. Не цуралися
прихильники унії різноманітних звинувачень на адресу владик православ’я,
нарешті виправдувалися тим, що прийняття унії не торкається
православного обряду.

Противники унії були, мабуть, чисельнішими. їх представляли такі Імена,
як князь Костянтин Острозький, єпископи Христофор Філалет, чернець Іоан
Вишенський, письменник і педагог ( перший ректор Острозької академії)
Герасим Смотрицький, церковні діячі Клірик Острозький, Василь Суразький,
Захарія Копи стен ський, Михайло Андрелло та ін.

Захисники православ’я як головні висували такі доводи, що вони захищають
батьківську віру, віру свого народу, а догмати католицизму про сходження
Святого Духа від Бога Отця І від Бога Сина, непорочне зачаття Діви
Марії, чистилище просто висміювали, зрозуміло, голослівно. Але особливо
нападкам з православного боку піддавався догмат про непогрішність папи.
Часто передавалася легенда про римського палу-блудника Петра Гугнивою,
про папу-Дєвщу на Ім’я Стефана-архідиякона (чи Іоана VIII), папство
змальовувалося як земне передпекло. У творі

«Ключ царства небесного» Герасим Смотрицький критикував папу Формоза, за
якого «стался костел римский, як лице без носа». Осуджувався новий
Григоріанський календар.

Значний резонанс мали антикатолицькі твори Василя Суразького «О єдиній
Істинній православній вірі» (Острог, І $88), Стефана Зизанія «Казаніє
св. Кирила — патріарха Ієрусалимського о антихристе і знаках его»,
Христофора Філалета «Апокрисіс», «Книжка Іоанна мниха Вишенського…»
тощо.

Як відомо, проблема Берестейської унії й сьогодні залишається вразливою
темою православно-католицької полеміки. Тому навряд чи доцільно
вдаватися до цитування творів 400-рІчної давності.

Полемічну літературу кінця XVI-початку XVII ст. слід вивчати у
комплексі, нерозривному зв’язку зі всебічним вивченням епохи,
об’єктивно. Тут потрібні глибокі наукові монографії та статті, а не
багатослівні конференції й конгреси.

Підсумовуючи огляд літературних пам’яток України до початку XVII ст.,
зазначимо, що вони є головними джерелами до вивчення історії культури,
громадсько-політичної думки, історії церкви, самого літературного
процесу. Тому, безперечно, автори праць з історії України повинні уважно
ставитись до відкритої та прихованої інформації літературних пам’яток.

Використані джерела і праці

Золоте Слово, Вибір з історичних джерел/Упорядкував Д Кардаш. Прага,
1941. 25 с.

Избранные жития русских святых X-XV вв. М., 1992

Історія України в документах І матеріалах. Київська Русь І феодальні
князівства XII-XIII ст. К , 1939. С.П4-М6, 203-214; 223-225,

Історія України в документах І матеріалах. Визвольна боротьба
українського народу проти гніту шляхетської Польщі І приєднання України
до Росії (1569-1654). К., 1941. Т. 3. С.41-42.

Києво-Печерський Патерик. К , 1991.

Мономах Володимир. Твори //Літопис Руський за Іпатським списком переклав
Леонід Махновець. К., 1989. С.453-464.

Сказание о Мамаевом побоище. Книги: «Текст в современной транскрипции и
переводе на русский язык» и «Факсимиле рукописи». М., 1980.

Слово про Ігорів похід /Вступ, переклад, пояснення Петра Олександра
Коструби. Львів, 1928.

Українська література XIV-XVI ст. К., 1988

Українська література XII ст. К., 1988.

Абрамович Дмитро Вступ /Києво-Печерський Патерик. К , J991 С. ІХ-ХШ.

Єпископ Ігор (Ісіченко). Берестейська унія І українська література XVII
століття // Берестейська унія І українська культура XVII століття
Матеріали Третіх «Берестейських читань’1 20 23 червня 1995 р. Львів,
1996 С 35-62

Садовнік Т Є. «Тестамент» Василя Загоровського — програмний документ
домашньої освіти Волині XVI ст. //Шоста всеукраїнська наукова
конференція s Історичного краєзнавства Луцьк, 1993. С.399-500

Сулєйманов Олжас Аз и Я Книга благонамеренного читателя, Алма-Ата, 1975.

Федака С Д Відкриття та пер що публіка ці я «Слова о полку Ігоревим»
Історико-культурні аспекти: Автореф. дис. канд. іст. наук. Ужгород,
1992.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *