.

Судова влада: поняття, сутність, особливості (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
456 9206
Скачать документ

Судова влада: поняття, сутність, особливості

17. 1. Судова влада та її місце в теорії поділу влади

Теоретичне дослідження здійснення державою судової функції (судової
влади), включаючи питання про її наявність чи відсутність, ускладнюється
необхідністю уникнути ототожнення цієї складової державної влади із
судовою системою. На емпіричному рівні в державно-організованому
суспільстві судова влада постає у вигляді системи органів (посадових
осіб), які розв’язують юридично значимі спори, тобто спори, що можуть
бути вирішені на підставі державно визнаних правил, та офіційно
санкціонують можливість застосування державного примусу. Такі органи і
посадові особи існували й існують у будь-якій з форм організації
державної влади. Тому лише наявність судів, а також тих чи інших правил
вирішення конфліктів, що виникають у суспільстві, ще не є свідченням
наявності феномена судової влади. Тобто, система судових органів і
судова влада не є тотожними поняттями.

Судова влада неможлива без судової системи, але за наявності системи
судових органів не можна стверджувати про те, що в даній державі існує
судова влада. Крім того, навіть теоретичне припущення існування судової
влади як чогось відмінного від однієї з функцій, що реалізуються
органами держави, передбачає поділ державної влади [18, с. 17].

Ідея поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову супроводжує пошук
людством ідеальної держави протягом багатьох століть. У початковому
стані ідея про поділ влади вбачається у працях давньогрецьких
мислителів, таких як Аристотель, Платон, Полібій, Епікур та інші.
Утвердження поділу влади як складової вчення про демократичну державу
пов’язано з революційними подіями XVII – XVIII ст., коли Дж. Локк і Ш.
Монтеск’є сформулювали цей принцип як важливу гарантію проти
концентрації і зловживання владою, властивих тогочасним феодальним
монархіям [11].

Перші ж конституції – Пилипа Орлика 1710 р., США 1787 р., Франції 1789
р. – закріпили, хоча й у різних варіантах та інтерпретаціях, ідею поділу
влади, вбачаючи в цьому важливий елемент рівноваги трьох основних
функцій державної влади – охорони прав і свобод людини.

Ш. Монтеск’є виділив судову владу в самостійну сферу здійснення
державної влади, і це являє собою істотний внесок у розвиток теорії
поділу влади, завдяки чому доктрина набула ознак стрункості і логічної
завершеності. У порівнянні зі своїми попередниками Ш. Монтеск’є робить
помітний крок у розвитку поглядів щодо функцій і процедур судової влади.
Зокрема, на відміну від Дж. Локка в його працях містяться ідеї як про
функції законності, охорони прав і інтересів громадянина, так і функції
правосуддя, охорони свободи волі і безпеки особи, що здійснює судова
влада. Крім цього, у працях Ш. Монтеск’є багато уваги зосереджено на
вирішенні конфліктів між громадянами, охороні законності, безпеки,
свобод і власності особи. Ці функції судової складової державної влади
він розкрив через призму суддівських формальностей і суддівських
помилок. У зв’язку з цим, Ш. Монтеск’є надавав особливого значення
судовим процедурам, кількість яких збільшується із зростанням поваги до
честі, майна, життя і свободи громадян.

Багато ідей Ш. Монтеск’є були предметом аналізу у працях іншого
французького мислителя – Ж. – Ж. Руссо, який виступив із критикою ряду
позицій своїх попередників. За Ж. –Ж. Руссо, законодавча влада
здійснюється тільки самим народом-сувереном безпосередньо, а виконавча
влада не може належати всій масі народу як законодавцю або суверену,
тому що ця влада виражається лише в актах приватного характеру, що
взагалі не відносяться до сфери закону, а отже, до компетенції суверена,
всі акти якого тільки і можуть бути законами» [8, с. 48].

Якщо Ш. Монтеск’є розглядав судову владу як засіб стримування
законодавчої і виконавчої влади, то Ж. – Ж. Руссо значно повніше уявляв
спектр їхніх відносин, а отже глибоко і детально досліджував сутності
аспекти «третьої» влади, хоча і не вживав цього поняття у своїй основній
праці «Про суспільний договір….». Він вважав, що коли не можливо
установити точне співвідношення між складовими частинами держави або
усунути причини, що безупинно порушують ці відносини, тоді тоді
створюють особливу магістратуру, що не входить до загального організму,
але спрямовує кожного члена у справжні відносини: або між державою і
народом, або між державою і сувереном, або між обома сторонами
одночасно, якщо це необхідно [17, с. 574].

Ж. – Ж. Руссо одним із перших визначив функціональну роль суду як
гаранта недоторканності свободи людини. Він зазначав про право
арештованого на оскарження до суду застосованого до нього арешту, про
повноваження суду перевірити обґрунтованість обмеження свободи
громадянина. В цілому, необхідно вказати, що Ж. – Ж. Руссо критично
розвинув погляди Дж. Локка і Ш. Монтеск’є, в результаті чого була
створена основа теорії поділу влади в сучасній державі. Праці зазначених
мислителів у сукупності презентують концепцію поділу влади, названу
класичною. Досліджуючи праці Дж. Локка, Ш. Монтеск’є, Ж. – Ж. Руссо та
інших мислителів, можна стверджувати, що становлення судової влади
обумовлено не божественним приреченням, а кардинальними змінами в
суспільному устрої. Засновники класичної теорії поділу влади як один із
пріоритетних напрямів діяльності судової влади виділяли здійснення судом
контролю за органами виконавчої влади під час виконання ними
правозахисної функції.

Наразі існує думка про божественну природу судової влади, якої
дотримується, зокрема, російський учений П. М. Баренбойм. На
підтвердження своїх поглядів він наводить цілий ряд аргументів, узятих,
у тому числі, з Біблії, з різних наукових трактатів, у яких викладені
відповідні положення і висновки. Про поділ влади, вважає П. М.
Баренбойм, можна говорити тільки тоді, коли судова влада цілком, або
частково відокремлена від виконавчої і законодавчої влади і користується
достатньою незалежністю.

Ще одним із критеріїв поділу влади автор виокремлює «підсудність» глави
держави, керівника виконавчої влади. З цього погляду, за П.М.
Баренбоймом, автори Біблії в «Книзі Суддів» сформували найважливішу
доктринальну тезу: божественне походження судової влади і її
незалежність від царської влади. Божественне походження царської влади
було найважливішим ідеологічним доктринальним обґрунтуванням монархічної
влади протягом багатьох десятків століть. Сама назва – «Книга Суддів»,
ясно вказує, що автори Старого Заповіту вважали здійснення правосуддя
найбільш значимим із усіх діянь, а суддів – найбільш значимими в сенсі
збереження духовних і правових цінностей народу, а також його єднання в
конкретний історичний період [1, с. 21-23].

Стаття 6 Конституції України проголошує, що державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.
Зауважимо, що Ш. Монтеск’є говорив не про «гілки» влади, а про її
«роди». Тоді виникає питання: що відрізняє самостійний рід (гілку) влади
від системи державних органів, які здійснюють відповідну судову функцію
і мають самостійну сферу діяльності?

По-перше, ідеологічною, теоретичною і юридичною передумовою здійснення
судової влади повинно бути визнання необхідності такого державного
устрою, який мінімізував би небезпеку тиранії і сваволі. При цьому варто
враховувати, що спрощеним ідеалом такого устрою вважалося те, що
легітимний законодавець приймає закони, виконавча влада точно і
неухильно провадить їх у життя, а суди вирішують конфлікти на підставі
суворого дотримання приписів законодавця. Але подальший розвиток
суспільства підтверджує, що про судову владу можливо вести мову тільки
тоді, коли суд наділений повноваженнями, що дають змогу реально захищати
«територію свободи» особи від втручання і законодавчої, і виконавчої
влади.

По-друге, поява нової якості у судової системи, тобто її трансформація в
судову владу, передбачає наявність умов стосовно її автономного
функціонування. Це означає, що реалізація функцій забезпечення
(матеріально-технічна, кадрова, інформаційно-аналітична тощо) повинна
здійснюватись під керівництвом вищих органів судової влади і не залежати
від довільних рішень інших складових влади. Насамперед, йдеться про
відносну автономію реалізації судовою владою функцій забезпечення хоча б
і тому, що розмір фінансування судової системи визначається Державним
бюджетом України, який приймається законодавчою владою – парламентом.
Крім того, деякі з функцій забезпечення можуть передаватися й органам
виконавчої влади (наприклад, Державній судовій адміністрації).

По-третє, автономність судової влади, звичайно, може бути тільки
відносною, вона не може існувати без інших складових державної влади,
оскільки коло конфліктів, що підлягають вирішенню судом, окреслюється
законом шляхом застосування відповідної процедури його прийняття
законодавчою владою, а реалізація (виконання) загальнообов’язкової сили
судових рішень потребує значною мірою визначених дій органів виконавчої
влади. Прийнято вважати, що саме ця обставина спонукає до пошуку
критерію, який відрізняє судову складову державної влади від простого
функціонування судової системи.

Відсутність будь-яких орієнтирів, крім чинного законодавства, фактично
ставить суд в один ряд із органами виконавчої влади, роблячи його рівно
підпорядкованим пануванню законодавця. У часи Ш. Монтеск’є такий підхід
до судової складової державної влади був виправданий існуванням
абсолютних монархій, а тоталітарні держави «випали» з природного процесу
розвитку західної цивілізації, питання про можливість судової влади
обмежувати сваволю законодавця стало вимагати не тільки теоретичних
розвідок, але й інституційно-юридичного підґрунтя, яке можуть складати
два компоненти.

По-перше, це ратифікація державами міжнародних актів, які закріплюють
обов’язків мінімум прав і свобод особи, що ставить ці акти на вершину
ієрархії джерел права. Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України
чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною
Радою України, є частиною національного законодавства України. При цьому
сам зміст міжнародного договору повинен відповідати двом обов’язковим
умовам – не тягти за собою обмеження прав і свобод людини і громадянина
та не суперечити основам конституційного ладу України.

По-друге, це прояв у судів нової, невідомої Ш. Монтеск’є і його
сучасникам функції конституційного контролю, в силу якої судова влада
здобула право фактично анулювати дію законів та інших нормативних актів,
які суперечать положенням Конституції України. Наведені положення
свідчать про практичне впровадження положень ч. 2 ст. 124 Конституції
України, відповідно до якої юрисдикція судів поширюється на
правовідносини, що виникають у державі. Отже, судова система стає
судовою складовою державної влади (судовою владою) тоді, коли вона
наділяється відповідними можливостями впливу на інші її складові,
«вмикається» в систему стримувань і противаг влади, які перешкоджають
узурпації всієї державної влади однією із її складових.

Зауважимо, що теорія поділу влади в науковій юридичній літературі
неодноразово була об’єктом обґрунтованої критики. Так, ревізію цієї
теорії зробив Б. Констан, за яким у конституційних монархіях повинно
існувати не три, а чотири складових влади. Останню він пропонував надати
королю з метою усунення конфліктів шляхом накладення вето на проекти
законів, скликання парламенту на надзвичайні засідання та розпуску
парламенту. Ця теорія знайшла своє застосування у Португалії в 1826 р.:
влада законодавча, врівноважуючи, виконавча і судова однак на практиці
засвідчила тільки посилення королівської влади, яка виходила за межі
конституційної монархії. У свою чергу, це призвело до терору проти
короля. Як зазначав Б. Констант, жодна теорія не принесла стільки лиха
Франції, як теорія поділу влади на три складові [25, c. 7].

Отже, і позитивна практика реалізації принципу поділу влади на три
складові і критичні позиції відомих філософів, соціологів та правників
заслуговують на увагу і повагу. Що ж до України, то наразі реалізація
теорії призводить до постійних політичних конфліктів і суперечок, до
періодичних криз державної влади, які тривають доти, поки одна з гілок
влади не перемагає. Найчастіше в Україні верх брав президент, оскільки
саме він відповідно до ч. 1 ст. 102 Конституції України є главою держави
і опирається на весь державний апарат і силові структури, позаяк вони
підпорядковані йому і належать до виконавчих органів влади й управління.

Крім того, це обумовлено і недосконалістю демократичних форм правління і
державно-політичного режиму – способів і методів управління державою та
суспільством, у тому числі і «своїми» інтересами кожної гілки влади. У
такому випадку система «стримувань і противаг» є малоефективною, а деякі
питанні державного управління вирішуються з позиції сили, різноманітного
примусу й адміністративного тиску. В умовах поділу влади в Україні,
скоріше за все, діє принцип децентралізації, перетягування ковдри, про
що влучно зазначав великий український байкар Л.І. Глібов у творі
«Лебідь, Рак і Щука».

Виходячи з того, що принцип поділу функцій влади в нашій країні було
вперше визнано в Декларації про державний суверенітет України, а власне
термін «судова влада» з’явився тільки в нормах Конституції України 1996
р., то існує недостатня теоретична розробка поняття судової влади. Більш
того, наразі немає навіть єдиного підходу до дефініції «судова влада».
Зокрема, деякі автори виходили з її організаційної форми – системи
судових органів, продовжуючи тим самим традицію, притаманну
дорадянському і радянському періодам вітчизняної історії [22, с. 158].
Так званий функціональний підхід до визначення цього поняття був
властивий С.В. Познишеву, який визначав її як «окремі органи, які несуть
функції адміністративних чи законодавчих», що покликані «здійснювати
закон, утверджувати його панування у житті, боротися із сваволею і
насильством, всебічно розглядаючи справу» [22].

У наш час визначення судової влади через систему органів також достатньо
поширено у вітчизняній та зарубіжній юридичній науці. Так, на думку В.І.
Борденюка, «судова влада являє собою цілісну систему органів державної
влади, до якої належать суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд
України, а факторами такої цілісності є єдність цілей, функцій і завдань
органів судової влади, принципів їх організації та діяльності» [3].
Аналогічні за змістом визначення судової влади даються як вітчизняними,
так і зарубіжними правниками, розглядаючи судову владу як надані
спеціальним органам держави – судам – повноваження з вирішення
віднесених до їх компетенції питань, що виникають при застосуванні права
і реалізації цих повноважень шляхом конституційного, цивільного,
кримінального, адміністративного, господарського (арбітражного)
судочинства з дотриманням процесуальних норм [14, с. 12, 16, 19, 224].

Разом з тим, для більш чіткого і комплексного визначення поняття «судова
влада» виникає потреба поєднати структурний і функціональний підходи,
виходячи із сучасних уявлень про правосуддя як про вирішення
соціально-політичних конфліктів (у широкому розумінні цього поняття), що
виникають у суспільстві, та про суд, як орган, що здійснює у спеціальній
процесуальній формі функцію соціально-політичного арбітражу для
досягнення суспільного комфорту. За таких вихідних даних судову владу
можна визначити як належне судам виключне владне повноваження вирішувати
конфлікти правового характеру, що виникають у суспільстві, шляхом
здійснення у межах спеціальної процесуальної форми правосуддя і
прийняття рішень, обов’язкових для виконання всіма членами суспільства.

Звичайно, пропонована дефініція звужує багатогранність і глибину поняття
«судова влада», тому важливим є розкриття співвідношень таких понять, як
судова влада, правосуддя та судочинство. Відповідно до ч. 3 ст. 124
Конституції України судочинство в Україні здійснюється Конституційним
Судом України та судами загальної юрисдикції, а згідно із ст. 1 Закону
України «Про судоустрій України» органи судової влади здійснюють свої
повноваження виключно на підставах, у межах та в порядку, передбачених
Основним Законом.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі
цивільного, господарського, кримінального, адміністративного, а також
конституційного судочинства. При цьому правосуддя в Україні здійснюється
виключно судами (ч. 1 ст. 124 Конституції України).

Виходячи з наведеного: по-першу, здійснення правосуддя є виключною
прерогативою суду. Повноваження судової влади можуть включати й інші
функції, які відрізняють судову складову влади від виконавчої та
законодавчої. Наприклад, Голова Верховного Суду України в межах
повноважень, визначених Законом України «Про судоустрій України»,
погоджує подання щодо утворення та ліквідації судів загальної
юрисдикції; вносить подання: про призначення суддів на адміністративні
посади тощо. Тобто, об’єм повноважень Голови Верховного Суду України
ширший, ніж здійснення судочинства. На нашу думку, це пояснюється тим,
що функціонування судової влади як самостійної складової державної влади
потребує і здійснення додаткових (допоміжних, забезпечувальних) видів
діяльності.

По-друге, правосуддя – це основна функція судової влади, а соціальне
призначена судової влади реалізується тільки у відповідній формі
судочинства.

Таким чином, судова влада – це самостійна і незалежна складова державної
влади, створена для вирішення на основі закону соціальних конфліктів між
державою і громадянами, між громадянами і юридичними особами, між
юридичними особами; захисту прав громадян у їхніх взаємовідносинах з
органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, їх
посадовими (службовими) особами; контролю за дотриманням прав громадян
при розслідуванні злочинів і проведенні оперативно-розшукової
діяльності; встановлення юридично значимих фактів і станів.

17. 2. Державне управління в органах судової влади

Потреби становлення і розвитку незалежної судової влади в Україні,
розширення у зв’язку з триваючою судово-правовою реформою кількості та
видів судових органів і посад суддів, їх подальшої спеціалізації,
якісного підняття рівня судового захисту конституційних прав і свобод
громадян об’єктивно вимагають не лише оновлення відповідної
матеріально-правової основи діяльності судових органів, а й модернізації
та удосконалення механізму управління судовою системою, створення
необхідних організаційних передумов здійснення правосуддя в державі.

З проголошенням незалежності Україною та офіційним закріпленням принципу
поділу державної влади, за обставин коли існує конституційно визначена
модель функціонування механізму взаємовідносин між законодавчими,
виконавчими та судовими органами, суд завдяки практичній реалізації
системи стримувань і противаг поступово набуває реальної самостійності,
впливовості та визнання у суспільстві. Але і досі у роботі судової влади
мають місце небажані тенденції, передусім пов’язані із недостатнім
організаційним та матеріальним забезпеченням судів, відсутністю науково
обґрунтованих підходів щодо розподілу обов’язків і навантаження між
суддями та працівниками апарату суду, незадовільним методичним і
нормативно-правовим оснащенням, низьким рівнем підготовки кадрів для
судових органів [4].

Державне управління передбачає не тільки здійснення владного впливу на
окремі елементи системи, а й створення необхідних організаційних
передумов щодо реалізації владних повноважень, а тому фактично має
ширший зміст, ніж поняття «державна влада» [5]. Як наслідок, можливо
встановити, що з’ясування шляхів удосконалення діяльності з
організаційного забезпечення судів практично може відбуватися саме у
контексті опрацювання питань державного управління судовою системою
України.

Відповідно до положень теорії організації судової влади, судову систему
складають всі без виключення установи, що здійснюють правосуддя в
державі [13, с. 54-92]. Аналіз змісту частини третьої ст. 124
Конституції України переконує, що судову систему України утворюють
Конституційний Суд та суди загальної юрисдикції. Останні організовані за
територіальним і предметним принципом, є основною ланкою судової системи
держави та згідно зі ст. 125 Основного Закону також наділені системними
ознаками. Зокрема, ст. 18 Закону від 7 лютого 2003 р. «Про судоустрій
України» визначає, що у систему судів загальної юрисдикції входять: 1)
місцеві суди; 2) апеляційні суди, Апеляційний суд України; 3) Касаційний
суд України; 4) вищі спеціалізовані суди; 5) Верховний Суд України [3].
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є
Верховний Суд України. При цьому ст. 19 цього Закону передбачає, що в
системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні та
спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Спеціалізованими судами
є господарські, адміністративні та інші суди.

Таким чином, судова система України являє собою досить складне і
розгалужене утворення, належне функціонування якого об’єктивно вимагають
існування певних системоутворючих зв’язків і взаємозалежностей.

З положень науки управління – кібернетики, які використовуються й під
час дослідження питань організації та діяльності державних органів,
випливає, що функцією будь-якої організованої системи (біологічної,
технічної, соціальної), яка забезпечує її цілісність, тобто досягнення
поставлених перед нею завдань, збереження структури, підтримання
належного режиму діяльності, є управління. Воно слугує інтересам
взаємодії складових елементів цієї системи [19, с. 671-672].

Іншими словами, управління постає перед нами у вигляді внутрішньої
взаємодії складових ланок судової системи, необхідність існування якої
обумовлюється потребами здійснення об’єктивного і неупередженого
правосуддя в державі. Разом з тим, жодна система не може існувати
автономно, оскільки її зв’язок з іншими системами одного і того ж
порядку є закономірною. Тому дану організовану спільність можна
розглядати і як складову більш загальної системи [26, с. 84].

Варто зазначити, що судова влада в Україні є однією з гілок єдиної
державної влади, певним різновидом її спеціалізації, що наділена
власними і особливими завданнями та функціями. Це особливий вид влади.
Вона не лише розглядає і розв’язує конфлікти у суспільстві (в чому її
головне призначення),а і є відмінною від законодавчої і виконавчої
влади. Забезпечуючи верховенство права в державі, суд вирішує справи у
відповідності з законом і внутрішнім переконанням, діючи в особливій
законодавче визначеній процесуальній формі, порушення якої означає
нікчемність ухваленого рішення. Судова влада використовує притаманний
тільки їй спосіб подолання суперечок інтересів, виступаючи регулятором
відносин суб’єктів суспільства та забезпечуючи їх відповідність нормі
права [15, с. 4-6].

Разом з тим, реалізація судової влади не може обмежуватися лише
відправленням правосуддя, тобто діяльністю із встановленням істини у
конкретній справі, поновлення прав суб’єктів процесу [16, с. 72], вона
повинна передбачати і створення для цього організаційні передумови. Як
слушно зазначають О. Безнасюк і X. Рустамов: «Судова влада – це не
тільки правосуддя. Ця категорія обіймає всю судову систему, суддівський
корпус, апарат судів, будівлі, в яких суди розташовуються, тощо. Як не
парадоксально, стан і якість судової влади залежить не стільки від рівня
правосуддя, але й від зазначених факторів, які на перший погляд здаються
несуттєвими» [2, с. 30-31].

Система судових органів виступає у якості носія судової влади і саме це
обумовлює її взаємодію та зв’язок з іншими державними органами.
Здійснюючи державну владу в особливій формі, суд застосовує закони,
прийняті парламентом, дає правову оцінку правомірності дій та рішень
органів і посадових осіб виконавчої влади, обмежує «свавілля»
адміністративного апарату [23, с. 29]. Одночасно, з іншого боку,
функцією виконавчої влади є практична реалізація рішень судових органів,
що проявляється у діяльності Державної виконавчої служби та Державного
департаменту виконання покарань.

Таким чином, суд є одним із важливих складових елементів системи
державної влади. При цьому хоча він і наділений власними, гарантуючи
самостійність та незалежність, повноваженнями, цей орган функціонує у
тісній взаємодії з іншими гілками державної влади, і в процесі свого
утворення та реалізації виступає як невід’ємний компонент єдиного цілого
[19, с. 353-354]. Саме завдяки спільній діяльності законодавчих,
виконавчих і судових органів досягається комплексний організаційний
вплив на суспільні відносини, відбувається задоволення матеріальних і
духовних потреб суспільства, охорона суспільного та державного порядку,
прав і свобод громадян, забезпечення безпеки країни, зміцнення миру і
міжнародного співробітництва [7].

Cьогодні в Україні діють два органи, які майже дублюють одні й ті самі
функції щодо забезпечення діяльності органів судової влади. Йдеться про
Вищу раду юстиції і Державну судову адміністрацію України. Одні
забезпечують проходження суддів, рекомендацію їх на посаду, розглядають
справи, пов’язані з дисциплінарною відповідальністю суддів, інші
забезпечують діяльність судів інформаційно і технічно. Такі приклади є в
Європі. А в Болгарії, наприклад, ці функції виконує один орган – Вища
судова рада. Вона не тільки вирішує вищезазначені питання, а й призначає
прокурорів і слідчих, всіх суддів усіх ланок. Звичайно, ми не повинні
сліпо копіювати чужий досвід, але цей орган однозначно повинен працювати
і відігравати важливу роль у становленні правосуддя. Використання цього
методологічного підходу і, насамперед, закріплення його в Конституції
відкриває широкі можливості для вирішення всіх інших питань.

Для ефективної реалізації судової влади в Україні необхідно:

– прискорити прийняття законопроектів про внесення змін до законів
України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів»;

– розробити систему підготовки суддівських кадрів, яка має охоплювати
всі стадії процесу набуття та підвищення кваліфікації суддів, починаючи
із запровадження спеціальної програми підготовки майбутніх суддів у
вищих навчальних закладах та проходження стажування у різних сферах
юридичної діяльності;

– вдосконалити чинні процесуальні кодекси, запровадити в майбутньому
допуск до апеляції та касації. Це суттєво розвантажить суддів та
підвищить якість правосуддя;

– реформувати Верховний Суд України, який має уособлювати правову
мудрість нації і формуватися із найкращих науковців та правознавців
України;

– структура судової системи України повинна бути конституційною,
функціональною і максимально наближеною до громадян;

– завершити створення вертикалі судової гілки влади та закінчити процес
спеціалізації судів. Необхідно завершити створення окружних апеляційних,
адміністративних судів і звернути увагу на створення системи ювенальних
судів;

– законодавчо закріпити надання безоплатної правової допомоги найбільш
соціально незахищеним категоріям населення, особливо громадянам з
фізичними та психічними вадами, не лише у кримінальних, а й у цивільних
та адміністративних справах. Невідкладно прийняти Закон «Про безоплатну
правову допомогу» та Закон «Про адвокатуру» в новій редакції;

– слід завершити процес формування системи адміністративних судів та
поглибити судову реформу загалом, зокрема у таких пріоритетних напрямах,
як:

а) посилення незалежності Державної судової адміністрації;

б) звуження повноважень Президента щодо призначення суддів на
адміністративні посади та звуження повноважень голів судів, зокрема –
щодо розподілу справ між суддями;

в) поглиблення спеціалізації судів і суддів (створення ювенальних судів,
судів, що спеціалізуються на розгляді кримінальних справ, трудових
спорів тощо);

г) запровадження прозорого відбору кандидатів на посади суддів;

д) реформування системи фінансування судів та оплати праці суддів та
посилення їх соціальної захищеності;

е) зменшення навантаження на апеляційну та касаційну інстанції.

3. Шляхи подальшого розвитку

судово-правової реформи в Україні

Законотворчий процес і практика правозастосування показують, що
реалізація принципу верховенства права на сьогодні стикається з рядом
проблем. Насамперед, поширеним явищем є нерозуміння самого принципу
верховенства права, його ототожнення з радянським принципом верховенства
позитивного закону. Часто застосовуються закони, які жодним чином не
вписуються в концепцію природного права, відірвані від природних прав і
свобод людини, порушують їх. Як і за радянських часів, громадяни часто
не можуть реалізувати свої права лише через відсутність позитивного
закріплення відповідних прав у законах та підзаконних актах або ж через
відсутність механізмів реалізації тих прав, які задекларовані у законах.
Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову гілки
порушується, сама роль судів в системі стримувань і противаг залишає
бажати кращого – фінансова, політична та інша залежність судів і суддів
від інших гілок влади не дозволяє судовій гілці забезпечувати баланс
повноважень. Парламент і уряд, особливо останнім часом, перебирають на
себе функції і повноваження, не передбачені Конституцією. Після набуття
чинності Законом «Про внесення змін до Конституції Україн», який суттєво
звузив перелік актів глави держави, які підлягають контрасигнації, обсяг
дискреційних повноважень президента збільшився.

???????$??$???????c?Серед науковців існує думка, що в Україні демократія
розглядається спотворено – як диктат більшості над меншістю (що
перекликається з радянською концепцією розуміння права, озвученої свого
часу ще В.Леніним – як об’єктивованої в законі волі панівного класу).
Принцип правової визначеності, який прямо випливає з принципу
верховенства права, нівелюється постійними і непередбачуваними змінами у
законодавстві, неоднозначністю правозастосування.

Загальновідомо, що Концепція правової держави була розвинена німецькою
юридичною наукою і після Другої світової війни стала однією з важливих
складових європейської політичної ідентичності, яка лягла в основу
правових систем більшості європейських країн. Принаймні, у більшості
конституцій постсоціалістичних країн Східної Європи принцип правової
держави знайшов своє формальне закріплення. Більше того, на сьогодні від
того, наскільки та чи інша країна Європи забезпечує втілення принципу
правової держави в життя, значною мірою залежать перспективи її членства
в Європейському Союзі.

Конституція і закони часто тлумачаться не системно, у зв’язку з іншими
положеннями, а суто буквально. Прикметним є й те, що буквальне
тлумачення останнім часом набуло поширення і в практиці Конституційного
Суду України – органу, який відіграє ключову роль у забезпеченні
принципу поділу влади. У цьому контексті достатньо пригадати хоча б
відомі рішення і висновки органу конституційної юрисдикції у справах
щодо законопроектів про внесення змін до Конституції (в ряді випадків
суд відступав від своїх попередніх правових позицій), про право
Президента висувати свою кандидатуру на виборах третій раз, про вето
Президента України на закони про внесення змін до Конституції тощо. І ще
один показовий приклад – в середовищі політиків часто поширеним є
твердження про те, що Конституцію «слід читати, а не нюхати», тобто –
обмежуватись в тлумаченні Основного Закону буквою, а не духом.

Отже, заслуговує на увагу той факт, що хоча Конституційний Суд України з
приводу цих законопроектів висловився здебільшого негативно, прийняття
конституційних поправок об’єктивно є справою часу. Від відповіді на
запитання, чи відмінна природа законів про внесення змін до Конституції
від природи звичайних законів, залежить можливість чи неможливість
накладання Президентом України вето на прийняті Верховною Радою України
конституційні поправки. Або можливість чи неможливість звернення
уповноважених суб’єктів до Конституційного Суду України щодо
конституційності поправок, які вже набули чинності і фактично
інтегровані з текстом Основного Закону.

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду
в Україні відповідно до європейських стандартів (далі – Концепція),
схваленої указом Президента України від 10 травня 2006 р. №361/2006,
зазначено, що подальший розвиток правосуддя в Україні має бути
спрямований на забезпечення його доступності.

Зауважимо при цьому, що ніхто краще, ніж професійні судді, не висвітлить
болючих проблем, які їм доводиться вирішувати у повсякденній практиці. З
метою з’ясувати позицію професійних суддів було проведено (упродовж
дев’яти місяців) анкетування 363 суддів Харківської, Донецької,
Полтавської, Луганської областей (як місцевих, так і апеляційних судів).
Суддям запропонували дати загальну оцінку організації та діяльності
судівництва на сучасному етапі, визначити основні чинники, які впливають
на доступність суду для громадян, оцінити законодавчі новели, що
стосуються прозорості суду та перспектив розвитку судової системи в
цілому.

Лише 16,2 % опитаних вважають, що сучасний стан справ у цій сфері
повністю відповідає вимозі доступності правосуддя. Респондентам також
було поставлено завдання визначити ступінь впливу запропонованих
чинників на рівень забезпечення доступності правосуддя (у суді першої
інстанції). Рейтинг чинників виявився таким:

1. Рівень навантаження на одного суддю – 78,6 %.

2. Матеріально-технічне забезпечення судів і суддів – 77,3 %.

3. Виконання постановлених рішень судів – 62,7 %.

4. Недоліки в роботі органів дізнання і досудового слідства (у
кримінальних справах) – 60,8 %.

5. Неявка сторін у судове засідання без поважних причин – 56,4 % [12].

Далі йдуть: механізм надання правової допомоги малозабезпеченим
громадянам; строки судового розгляду; відкритість інформації про суд,
порядок його роботи, процедура звернення; розмір судових витрат; години
роботи суду, які збігаються з робочим часом більшості підприємств,
установ, організацій.

Як бачимо, перші два належать до організаційних питань функціонування
судової влади. До них можна приєднати виконання постановлених рішень
судів, оскільки ці питання перебувають поза межами
процесуально-правового регулювання.

Отже, з погляду суддів, належна організація роботи суду є визначальною
для нормального функціонування судової влади. Наступний блок – недоліки
в роботі органів дізнання і досудового слідства (у кримінальних
справах); неявка сторін у судове засідання без поважних причин; механізм
надання правової допомоги малозабезпеченим громадянам; строки судового
розгляду – належить до сфери процедури розгляду справ у судах і має
вирішуватися на рівні законодавчого забезпечення кримінального,
цивільного, адміністративного процесів.

Крім того, у ході дослідження було зроблено спробу з’ясувати, наскільки
судді готові до прямого застосування норм Конвенції та рішень
Європейського суду, як того вимагає Закон від 23 лютого 2006 р. №
3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського
суду з прав людини» (далі – Закон № 3477-IV). Відповідно до ст. 17 цього
закону суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику
Європейського суду як джерело права.

Анкетування засвідчило, що зі змістом Конвенції ознайомлені 98,4 %
суддів. А з практикою Європейського суду обізнані 86 %. 11 % опитаних не
мають уявлення про прецедентну практику Європейського суду. При цьому із
тих суддів, які ознайомлені із зазначеними джерелами, лише 16,2 % при
постановленні судових рішень посилаються на положення Конвенції і 20,5 %
– на положення Конвенції та практику Європейського суду. 60,5 % опитаних
відповіли, що не посилаються на ці джерела. Очевидно, що уточнення й
чіткого нормативного визначення потребує процедура перекладу та
офіційного опублікування рішень Європейського суду, а також їх поширення
серед суддів та правників, оскільки незрозуміло, як національні суди
можуть посилатися на неперекладені рішення. Адже, навіть у разі
досконалого знання суддею іноземної мови легітимність відповідних
посилань викликає сумніви з огляду на недотримання процедури
оприлюднення цих рішень.

На запитання: «Яким чином, на Вашу думку, має вирішуватися проблема
надання безоплатної правової допомоги малозабезпеченим верствам
населення?» – більшість суддів (42,7 %) відповіли: шляхом створення
відособлених об’єднань адвокатів, які фінансувалися б із державного
бюджету і займалися виключно наданням безоплатної правової допомоги
(муніципальна адвокатура). Деякі судді додатково наголосили на потребі
створити муніципальну адвокатуру як важливий засіб підвищення
доступності правосуддя. Ще 41,4 % опитаних підтримують ідею ухвалення
спеціального нормативного акта, який регулював би порядок надання
безоплатної правової допомоги в усіх видах судочинства із чітким
переліком осіб, які мають право на таку допомогу. 12 % опитаних вбачає
вирішення проблеми у збільшенні існуючих ставок оплати послуг адвокатів
за призначенням із державного бюджету і зменшення ставок адвокатських
послуг для певних груп населення із належним відшкодуванням адвокатам за
рахунок держави. Таким чином, більшість опитаних виступають за
регулювання процедури надання безоплатної правової допомоги
малозабезпеченим верствам населення з боку держави через створення
відповідної нормативної та організаційної бази [12].

На нашу думку, утвердженню принципу верховенства права не сприяє і
відсутність належних інституційних механізмів його забезпечення. На
відміну від багатьох інших європейських країн, громадяни в Україні не
мають права безпосереднього звернення до Конституційного Суду із скаргою
на закони, які звужують їх конституційні права або суперечать
Конституції [20, c. 9-11]. Повноцінну систему адміністративних судів і
досі не створено, прокуратура здійснює ті ж функції, що і за радянських
часів. Інститут адвокатури у нинішньому його вигляді зберігає ряд
пережитків радянської доби. Принцип доступності правосуддя не має
належного забезпечення. Кримінальний процес по суті залишається
інквізиційним, а не змагальним, як передбачено Конституцією – перед
суддею ставиться завдання пошуку істини у справі, а не вирішення справи
на основі наявних аргументів сторін.

При цьому, в самому процесі домінує суддя і прокурор, тоді як права
підозрюваних, обвинувачених та підсудних, їх представників позбавлені
належних механізмів реалізації. Кодекс України про адміністративні
правопорушення значною мірою застарів, причому не узгоджується він не
тільки з вимогами часу, але і практикою Європейського суду з прав
людини, конкретними рішеннями у справах проти України. Діяльність
парламентського омбудсмана заполітизована, він прагне не стільки
здійснювати свої прямі функції (захист прав людини), скільки
забезпечувати політичну підтримку під час розглядів щорічних звітів про
його діяльність. Відповідно, значення цього інституту в контексті
захисту прав людини на практиці не є високим. Зазначені проблеми лише
дають загальне уявлення про основні труднощі, пов’язані із становленням
України як правової держави.

З метою визначення пріоритетів діяльності держави у напрямі утвердження
принципу верховенства права визначимо основні проблеми, які стоять на
шляху утвердження цього принципу як [9, c. 30]:

Нерозуміння змісту принципу верховенства права,

недосконалість юридичної освіти

Доцільно відмітити, що на сьогодні чіткого розуміння змісту принципу
верховенства права немає навіть серед багатьох представників
фундаментальної юридичної науки, не кажучи вже про суддів місцевих
судів, прокурорів, працівників МВС, установ виконання покарань тощо.
Система юридичної освіти в Україні значною мірою залишається радянською
за своє природою, право часто викладається з позицій позитивізму,
принцип верховенства права ототожнюється з верховенством писаного
закону. Наукові дослідження з проблем верховенства права, переклади
наукових праць з відповідної проблематики (значна кількість науковців і
досі не володіють англійською, не кажучи вже про французьку або німецьку
мови), фундаментальні дослідження практики європейського суду з прав
людини поки що не є загальнодоступними. Трансформацію системи освіти в
Україні ускладнює і той факт, що більшість викладачів з науковими
ступенями (наприклад, доктори юридичних наук) отримували вищу юридичну
освіту ще за радянських часів з усіма наслідками, що звідси випливають.

Недотримання принципів, що прямо випливають з концепції

правової держави та принципу верховенства права

Заслуговує на увагу те, що у 2004 році до Конституції України було
внесено ряд змін, які перерозподіли повноваження між главою держави і
урядом. Проте, чіткого розмежування політичної відповідальності між ними
не відбулось: за Президентом було збережено ряд вагомих кадрових
повноважень (право висувати кандидатури на посади міністрів закордонних
справ і оборони, право призначення голів місцевих державних
адміністрацій), функції керівництва політикою у сфері національної
безпеки і оборони, зовнішньою політикою тощо, при цьому перелік актів
глави держави, які підлягають контрасигнації Прем’єр-міністром та
міністром, відповідальним за акт і його виконання, було суттєво звужено
[9, c. 30].

Результатом недосконалості нової редакції Основного Закону стало
поширення в середовищі політиків правового нігілізму, прагнення
перебрати на себе ті повноваження, які Конституція України закріплює за
іншими суб’єктами владних повноважень. Показовими у цьому випадку є
Закон «Про Кабінет Міністрів України», який надав Верховній Раді України
ряд повноважень, які законодавчому органу не належать, заборона
Конституційному Суду України переглядати Закон «Про внесення змін до
Конституції України» від 8 грудня 2004 року на предмет його
відповідності Конституції. Серед народних депутатів дедалі частіше
лунають заклики до ліквідації інституту президента, запровадження
підконтрольності судів парламенту, перехід до обрання суддів
безпосередньо виборцями тощо. Загалом, незбалансованість повноважень між
гілками влади ускладнює реалізацію таких «підпринципів» принципу
верховенства права як поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову та
обмеження дискреційних повноважень.

Недотримання принципу правової визначеності є характерним не лише для
парламенту, але і для органів виконавчої та судової влади. Більше того,
в ряді випадків навіть сам Конституційний Суд України, який мав би
стояти на сторожі принципу верховенства права, нехтує принципом правової
визначеності, займаючи в одних справах одну правову позицію, а в інших
(схожих за своєю суттю) справах – мало не протилежну.

Недосконалість регулювання адміністративних процедур

Варто зазначити, що на сьогодні більшість органів державної влади
самостійно визначають засади своїх відносин з особою шляхом затвердження
відомчих інструкцій. На практиці застосування такого підходу веде до
розширення визначених законом повноважень відповідних органів. Як
правило, у більшості інструкцій, якими визначено засади взаємодії особи
з тим чи іншим владним інститутом, основна увага приділена правам
відповідного органу (в той час, як права іншої сторони визначаються
рамково), обов’язкам особи (натомість на сам орган покладено мінімальні
обов’язки). Вирішення цієї проблеми потребує прийняття Кодексу
адміністративних процедур (Адміністративно-процедурного кодексу), який
визначить загальні засади взаємодії органів влади з іншими суб’єктами та
механізм оскарження прийнятих рішень в адміністративному (позасудовому)
порядку, причому – з орієнтацією, у першу чергу, на права та інтереси
особи [9, c. 30].

Слабкий рівень незалежності та неефективність

судоустрою в Україні

Слабкий рівень незалежності судової гілки влади зумовлюється насамперед:
1) залежністю Державної судової адміністрації від виконавчої влади
(через процедуру призначення керівництва ДСА); 2) „подвійним”
призначенням суддів на посади (протягом перших 5 років після першого
призначення судді на посаду, суддя вимушений уникати конфліктних
ситуацій, які можуть призвести до необрання його суддею безстроково); 3)
залежністю голів судів від Президента (який призначає суддів на
адміністративні посади), а суддів – від голів судів (саме голови судів
розподіляють справи між конкретними суддями); 4) непрозорістю
конкурсного відбору кандидатів на суддівську посаду, існуванням
корупційних схем в процесі відбору та фінансової залежності суддів від
тих, кому вони мають завдячувати своєму обранню на посади; 5)
недостатнім рівнем матеріального забезпечення суддів, що веде до
поширення корупції і залежності в суддівському корпусі.

Ефективність роботи судової гілки напряму визначається рівнем її
незалежності та рядом інших чинників, зокрема – рівнем професійної
підготовки суддів (яка в багатьох випадках, попри значні кроки Академії
суддів у цьому напрямі, залишається не достатньо високою), проблемами,
породженими недосконалістю процесуального законодавства (тривалі строки
розгляду справ в першій, апеляційній та касаційній інстанціях,
зловживання процесуальними правами учасниками процесу), низьким рівнем
спеціалізації суддів по розгляду конкретних справ (судді розглядають не
одну категорію справ, а відразу декілька – кримінальні, трудові,
адміністративні, цивільні) тощо. Крім того, формування системи
адміністративних судів в Україні далеке від завершення – повноваження
окружних адміністративних судів продовжують здійснювати місцеві загальні
та господарські суди.

Неефективність інституту публічної служби

В Україні до цього часу відсутнє чітке розмежування адміністративних та
політичних посад в міністерствах. Головне управління державної служби не
є незалежним органом в системі урядової адміністрації, і часто
відволікається на виконання різного роду доручень, замість того, щоб
здійснювати стратегічне планування у сфері публічної служби. Державні
службовці не захищені від свавільного звільнення при зміні керівництва
того чи іншого органу; рівень їх професійної підготовки, перспективи
кар’єрного зростання, рівень оплати праці, критерії оцінки роботи
залишають бажати кращого. Для державної служби характерними є високий
рівень корумпованості, політичної заангажованості та відірваності від
потреб «мірила всіх речей» – людини. Реформування інституту публічної
служби потребує прийняття нового Закону «Про публічну службу»,
Адміністративно-процедурного кодексу України, внесення змін до тих
законодавчих актів, які створюють умови для поширення різних корупційних
схем (порядок реєстрації підприємців, ліцензування, видача дозволів,
державні закупівлі і т. ін.)

Відсутність законодавчої роботи, спрямованої на забезпечення виконання
рішень Європейського суду з прав людини

Враховуючи наведене, виконання рішень Європейського суду з прав людини –
це не лише їх виконання в інтересах позивачів, але також і внесення змін
до тих положень законодавства, які зумовили порушення та не узгоджуються
з демократичними стандартами. Адже несвоєчасне коригування змісту
відповідних норм часто дає підстави для нових звернень до Європейського
суду і, відповідно, задоволення позовів проти України. На жаль, активної
роботи у напрямі приведення законодавчого масиву у відповідність до
вимог, які випливають з практики Європейського суду, не проводиться.
Прикладом цього є збереження існуючої практики повернення ПДВ
експортерам, відсутність апеляційного оскарження судових рішень в
справах про адміністративні правопорушення, практика багаторічного
розгляду справ судами [21].

Застарілі інституційні механізми захисту прав людини (прокуратура,
адвокатура, МВС, СБУ)

Як відомо, Закон «Про внесення змін до Конституції України» фактично
узаконив здійснення прокуратурою загального нагляду за дотриманням
законів. Відповідні конституційні новації, як свого часу відзначила
Венеціанська комісія, не узгоджуються з демократичними стандартами та
принципом верховенства права. Проте питання перегляду функцій і
повноважень прокуратури, у тому числі – в судовому процесі, розмежування
функцій нагляду та слідства і досі не втратили актуальності.
Реформування прокуратури потребує внесення змін до низки законодавчих
актів, зокрема – прийняття нової редакції Закону «Про прокуратуру»,
внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу [9, c. 30].

На нашу думку, не менш актуальною є і проблема реформування інституту
адвокатури. Практика показує, що у багатьох регіонах адвокатські
об’єднання відсутні взагалі, немає і єдиної саморегульованої організації
адвокатів, яка б здійснювала узагальнення адвокатської практики.

Міністерство внутрішніх справ та Служба безпеки України на сьогодні
фактично є воєнізованими органами, громадський контроль за якими
практично відсутній. Міністерство внутрішніх справ України здійснює ряд
функцій, які не є притаманними для аналогічних інституцій в інших
країнах Європи.

Відсутність у громадян права на конституційну скаргу, перевантаженість
Конституційного Суду України

У відповідності до статті 150 Конституції України вирішення питань про
конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України,
актів Президента і Кабінету Міністрів, правових актів Верховної Ради
Автономної Республіки Крим розглядаються за зверненнями Президента, 45 і
більше народних депутатів України, Верховного Суду України,
парламентського омбудсмана та Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
З цього прямо випливає, що фізичні та юридичні особи не можуть виступати
з ініціативою вирішення питань конституційності відповідних актів [21].
Це право вони можуть реалізувати або опосередковано (наприклад, через
омбудсмана), або в процесі офіційного тлумачення законів (у цьому
випадку сам Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення того
чи іншого закону, може визнати окремі положення цього закону
неконституційним). Однак, у багатьох країнах Європи громадянам надано
право безпосереднього звернення до органу конституційної юстиції з
поданням (конституційною скаргою) про визнання закону чи його окремих
положень (в окремих випадках – також інших нормативно-правових актів)
неконституційним. Такий підхід, з одного боку, забезпечує втілення в
життя принципу верховенства Конституції, а з іншого – сприяє більшій
захищеності прав і свобод громадян. Відповідний досвід варто поширити і
в Україні [9, c. 30].

Ще однією проблемою, яка негативно впливає на забезпечення принципу
верховенства права, є зниження ефективності функціонування
Конституційного Суду України. На сьогодні український орган
конституційної юрисдикції стикнувся з тими ж проблемами, що і (свого
часу) Європейський суд з прав людини (збільшення кількості звернень до
Європейського суду стало основною причиною прийняття Протоколу № 14 до
Європейської конвенції прав людини): постійно зростаюча кількість
звернень до Конституційного Суду не дозволяє забезпечувати їх своєчасний
розгляд, як результат – ряд справ у найближчий перспективі будуть
очікувати розгляду протягом декількох років. Вже сьогодні дедалі частіше
починає підніматись питання про доцільність запровадження спеціалізацій
в Конституційному Суді України, створення в ньому окремих палат з
розгляду однотипних категорій справ, що дозволить зменшити навантаження
на пленарне засідання.

Отже, всі зазначені проблеми потребують негайного реформування судової
влади в державі. При цьому судова реформа в Україні, яка лише нині
реально розпочалася має ґрунтуватися насамперед на історичних джерелах,
що формували судову систему нашої країни упродовж століть.

Підводячи підсумок вищевикладеному, можна сказати, що Постановою
Верховної Ради України від 28 квітня 1992 р. була схвалена Концепція
судово – правової реформи. Головною метою судово – правової реформи і
формування незалежної судової системи є створення нового законодавства,
вдосконалення форм судочинства. Для досягнення цієї мети були поставлені
такі завдання:

– шляхом ефективного розмежування повноважень гарантувати самостійність
і незалежність судових органів від впливу законодавчої і виконавчої
влади;

– реалізувати демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою
і наукою;

– створити систему законодавства про судоустрій, яке б забезпечило
незалежність судової влади;

– поступово здійснити спеціалізацію судів;

– максимально наблизити суди до населення;

– чітко визначити компетенцію різних ланок судової системи;

– гарантувати право громадянина на розгляд його справи компетентним,
незалежним і неупередженим судом.

Оскільки судово – правова реформа була запланована у три етапи, то на
першому етапі пропонувалося, зокрема, внести зміни до Закону «Про
судоустрій України», Кримінально-процесуального та
Цивільно-процесуального кодексів України, прийняти закони про Верховний
Суд України, адвокатуру, про судоустрій і статус суддів, про нотаріат
України, про акти громадянського стану, про судову експертизу, провести
інтенсивну роботу по підготовці Кримінально– процесуального кодексу та
деяких інших кодексів України.

Як результат, такі завдання першого етапу реформи не виконано. А саме:
не розроблені нормативні акти з питань оптимального навантаження суддів
слідчих та інших працівників правоохоронних органів, їх
матеріально-технічне забезпечення і розміщення тощо.

На другому етапі передбачалось: запровадити організаційні структури зі
спеціалізації здійснення правосуддя в Україні, створити адміністративні
суди, суди, які розглядають сімейні справи, завершити створення
Інституту законодавства і правової реформи.

Третій етап передбачав вивчення і узагальнення ефективності
судово-правової реформи, внесення змін до чинного законодавства з питань
удосконалення діяльності судової влади, органів досудового слідства,
прокуратури, юстиції, адвокатури, проведення подальшої роботи по
спеціалізації судів, реалізацію наукових програм з удосконалення
судово-правової реформи. Частково пройдено і цей етап, оскільки прийнято
новий Закон «Про судоустрій»,внесено істотні зміни до Закону про
прокуратуру, чітко визначено повноваження Міністерства юстиції України
та ін.

Підводячи підсумок вищевикладеному, можна сказати, що є загальні
проблеми, які потребують урегулювання: щодо необхідності прийняття нових
процесуальних кодексів, щодо системи адміністративних судів,
функціонування військових судів у судовій системі України, яких не
повинно бути з огляду на вимоги Конституції і рекомендації ПАРЄ, їх
функції треба перерозподілити. Нині маємо ганебну практику рейдерства, у
тому числі суддівського, особливо під час боротьби за підприємства, за
майнові права тощо. Усе це в сукупності передбачає доопрацювання системи
відповідних нормативних документів.

Сьогодні боротьбу за вплив на судову гілку влади можна порівняти з
боротьбою за право власності на землю в Україні. Цей факт і розуміння
його згубності мають стати відправною точкою у визначенні стратегії
реформування національної судової системи.

Тому потребують законодавчого забезпечення судова реформа і її
інституційне функціонування та кадрове наповнення. Судова реформа у
більш широкому контексті має сприяти створенню умов для забезпечення
реального захисту прав та свобод людини і громадянина, що неможливо без
системного, ефективного і логічного взаємозв’язку та взаємодії між
судовою, законодавчою і виконавчою гілками державної влади.

На нашу думку, особливість взаємодії законодавчої і виконавчої влади із
судовою полягає в необхідності безумовного забезпечення незалежності
судової влади, ефективного, всебічного і неупередженого судового
захисту. Жодний орган влади, жодна посадова особа не повинні втручатися
у судовий процес, вдаватися до будь-яких дій, які можуть вплинути на
прийняття суддею рішення, або в інший спосіб заважати нормальній роботі
суду під час здійснення правосуддя [6, c. 353].

При цьому незалежність судової влади має базуватися не лише на суто
правових гарантіях – таких, як незмінюваність та недоторканність суддів,
– а й на відповідних матеріальних і фінансових засадах.

Список використаної і рекомендованої літератури

Баренбойм П. Божественная природа судебной власти // Российская юстиция.
– 1996. – № 1. – С. 21-23.

Безнасюк А.С., Рустамов Х.У. Судебная власть: Учебник для вузов. – М.,
2002. – С. 30-31.

Борденюк В.І. Судова влада як складова механізму держави та державного
управління // Вісник господарського судочинства. – 2005. – № 2. – С.
151.

Брынцев В.Д. Судебная власть (правосудие) Итоги реформ 1992-2003 гг. на
Украине. – Харьков, 2004. – 224 с.

Глазунова Н.И. Система государственного управления. – М., 2002. – С. 16.

Государственное управление: основы теории и организации. / Под ред. В.А.
Козбаненко. – М., 2000. – С. 353, 354.

Дрішлюк А.І. Законодавче закріплення судового прецеденту на прикладі
примусового припинення права власності // Наукові записки. Серія
«Право». Вип. 6. – Острог, 2005. – С. 243-249.

Загайнова С.К. Судебный прецедент: Проблемы правоприменения. – М., 2002.
– С. 67-68.

Козюбра М.І. Принципи верховенства права і верховенства Конституції
України: Співвідношення // Конституційне будівництво в Україні: Теорія
та практика. – Ужгород, 2000. – С. 30.

Конституція України: Прийнята на п`ятій сесії Верховної Ради України 28
червня 1996 р. – К.: Просвіта, 1996. – 80 с.

Локк Дж. Сочинения: В 3-х т. – М.: Юрид. лит., 1985. – Т. 3. – С. 341.

Мариненко О. Доступність правосуддя очима служителів Феміди // Дзеркало
тижня. – 2008. – 19 липня-1 серпня. – № 27.

Организация суда и прокуратуры в СССР: Учебник. / Под ред. Н.А.
Баженова. – М., 1988. – С. 54-92.

Організація судових та правоохоронних органів: Навч. посіб. / За ред.
І.Є. Марочкіна, О.М. Толочка, Н.В. Сібільвої. – Харків: Право, 2000. –
С. 12.

Організація судової влади в Україні. / За наук. ред. А.О. Селіванова. –
К., 2002. – С. 4-6.

Петрухин И.А. Правосудие в системе государственных функций // Советское
государство и право. – 1991. – № 6. – С. 72.

Руссо Ж.-Ж. Избранные сочинения: Пер. с фр. – Москва: Гослитиздат, 1961.
– С. 574.

Самостоятельность и независимость судебной власти в Российской
Федерации. / Под ред. В. В. Ершова. – М.: ЮРИСТЪ, 2006. – С. 17.

Словарь по кибернетике. / Под ред. В.С. Михалевича. – 2-е изд. – К.,
1989. – С. 671-672.

Смородинский B.C. Судебная власть и защита конституционных прав и свобод
граждан / Проблеми законності. Вип. 39: Респ. міжвідом. наук. зб. –
Харків, 1999. – С. 8-13.

Стичинський Б. Неупереджене судочинство та юстиція: спільно до реального
захисту прав і свобод людини // Право України. – 2001. – № 4. – С. 3-7.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного судопроизводства. – СПб.: Альфа, 1996. –
Т.1. – С. 158.

Чиркин В.Б. Государственное управление. Элементарный курс. – М., 2001. –
С. 29, 233-234.

Шаповал В. Конституція України: вже або лише п’ять років? // Право
України. – 2001. – № 6.

Шевчук С. Дві концепції свободи і Україна // Дзеркало тижня. – 1998. –
16-22 травня. – № 20 (189). – С. 7.

Якимчук М.К. Проблеми управління в органах прокуратури України: теорія і
практика. – К., 2001. – С. 84.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020