Соціально-управлінська природа і функції застосування права в державному управлінні (реферат)

Соціально-управлінська природа і функції застосування права в державному
управлінні

7.1. Суспільно-правові та природні чинники застосування права в
управлінні.

7.2. Законність, доцільність та обґрунтованість правозастосовчої
діяльності в управлінні.

7.3. Роль міжнародних стандартів та договорів в правозастосовчій
діяльності щодо управління.

7.4. Правозастосування в умовах управлінського рішення чи одержання
доручень, які суперечать чинному законодавству.

7.1. Суспільно-правові та природні чинники застосування права в
управлінні

Норми права існують для того, щоби активно впливати на суспільні
відносини. Завдяки цьому впливу – правовому регулюванню – поведінка
людей впорядковується, відповідає потребам суспільного розвитку,
приписам норм права. Прийняття законів і інших нормативно-правових актів
є дуже важливим чинником, але вирішальне значення має здійснення на
практиці загальнообов’язкових вимог, що містяться в них. Сформульовані в
нормативно-правових актах норми тільки тоді стають живими, коли вони
втілюються в дійсності, реалізуються у свідомо-вольових вчинках (діях)
людей. Втілення приписів норм права у поведінку людей називають
реалізацією права.

Реалізація норм права – це втілення положень правових норм у фактичній
поведінці (діяльності) суб’єктів права, в їх практичній діяльності. Її
можна розглядати як процес і як кінцевий результат. Інакше кажучи,
реалізація норм права – це втілення виключно правомірної поведінки,
різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності
тих або інших суб’єктів. Саме через реалізацію норм права досягається
результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми
права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм – це найважливіша
передумова додержання та зміцнення правопорядку.

Форми реалізації права можна також класифікувати за складністю і
характером дій суб’єкта (за участю чи без участі держави):

а) проста, безпосередня (без участі держави) – дотримання (додержання),
виконання, використання;

б) складна, опосередкована (за участю держави) – застосування.

Розрізняють такі форми реалізації норм права:

а) використання (прав) – форма реалізації уповноважуючих юридичних норм,
яка полягає в активній чи пасивній поведінці суб’єктів, що здійснюється
ними за їх власним бажанням;

б) виконання (обов’язків) – форма реалізації зобов’язуючих юридичних
норм, яка полягає в активній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними
незалежно від їх власного бажання;

в) дотримання (обов’язків) – форма реалізації забороняючих юридичних
норм, яка полягає у пасивній поведінці суб’єктів, утриманні від
заборонених діянь.

Дотримання (додержання) норм права

Це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в узгодженні
суб’єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Інакше кажучи, сутність
додержання норм права полягає у тому, що суб’єкт утримується від
порушення заборон, які містяться у тих чи інших правових нормах.
Характерною рисою даної форми є пасивна поведінка суб’єктів: вони не
чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові
заборони.

Соціальна роль і призначення даної форми реалізації права полягають в
тому, щоб не допустити здійснення дій, які б заподіяли шкоду не тільки
суспільству і державі, але й особистості. Дотримання обов’язків завжди
має не активний, а пасивний характер. Реалізація даної форми досягається
не в силу здійснення активних дій суб’єктів права, а завдяки стримуванню
від здійснення заборонених законом дій.

Виконання норм права

Це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях суб’єктів щодо
здійснення зобов’язуючого припису права. Якщо норма права містить
обов’язок, то простого утримання суб’єкта від вчинення певних дій вже
недостатньо. Більше того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як
протиправна поведінка. Виконання полягає в обов’язковому вчиненні
активних дій, що передбачені нормами права в інтересах правомочної
сторони, у виконанні обов’язків. Особливою рисою виконання норм права є
активна поведінка суб’єктів: вони чинять дії, відповідні до юридичних
норм, тобто виконують покладені на них активні обов’язки.

Виконання, як форма реалізації права, являє собою не що інше, як
реалізацію зобов’язуючих норм, виконання суб’єктом права покладених на
нього зобов’язань. Виконання зобов’язань виражається у здійсненні
фізичною чи юридичною особою дій, передбачених нормою права. Дії,
пов’язані з виконанням зобов’язань, можуть передбачатися також у
договорах і в індивідуальних актах, видаваних у процесі
правозастосування.

Як приклад зобов’язань, що містяться в нормах права, можуть служити,
зокрема, конституційні обов’язки громадян. Вони містяться в тексті
конституції, а також інших конституційних актів.

Виконання зобов’язань шляхом здійснення певних дій у ряді випадків
прирівнюється до стримування від здійснення тих чи інших дій. Виконання
незалежне від того, яким шляхом воно досягається – шляхом активних дій
або ж стримування від них, шляхом бездіяльності, завжди зв’язано з
втіленням у життя зобов’язуючих приписань.

Використання норм права

Ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими або іншими
суб’єктами повноважень, наданих їм нормами права. Для використання норм
права характерна поведінка суб’єктів, яка стосується використання
юридичних можливостей, втілених у суб’єктивних правах. Здійснюючи,
наприклад, продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє
право володіння, користування і розпорядження майном шляхом використання
прав, наданих йому відповідною нормою права. Особливістю використання
норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися
від використання суб’єктивного права, що йому належить. На відміну від
додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так
і примусовими, використання норм права може бути лише добровільним.

Використання прав чи повноважень виражається в активній реалізації
можливостей, наданих суб’єктам різних суспільних відносин нормами права.
У межах даної форми реалізації права відбувається здійснення
суб’єктивних прав учасниками регульованих за допомогою права суспільних
відносин. Наприклад: здійснення громадянами своїх конституційних прав на
об’єднання, включаючи право на участь у професійних спілках з метою
захисту своїх прав та інтересів (ст. 36 Конституції України); право
збиратися мирно, без зброї, проводити збори, мітинги, походи і
демонстрації (ст. 39); право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю (ст. 41); право брати участь в управлінні справами
держави (ст. 38).

Мова йде також про реалізацію повноважень державними й іншими органами й
організаціями, що є учасниками правових відносин. Діючи у відповідності
зі своїми статутами, положеннями чи іншими актами, що визначають їхній
правовий статус, вони безперешкодно здійснюють свої функції, а тим самим
і властиві їм правомочності.

У юридичній літературі цілком обґрунтовано вказується на те, що існує
значна різниця в здійсненні прав громадянами і використанні повноважень
державними органами і посадовими особами.

Аксіоматичним є той факт, що використання чи невикористання суб’єктивних
прав громадянами є виключно добровільною справою. Ніхто не може
примушувати їх до використання ними своїх прав і ніхто не може нести
ніякої відповідальності за невикористання цих прав.

По-іншому обстоїть справа зі здійсненням повноважень державними органами
і посадовими особами. Тут здійснення є не тільки правом, але й
обов’язком цих органів і посадових осіб.

Поняття застосування права та його ознаки

Наведені форми реалізації правових норм вважаються безпосередніми,
оскільки правові приписи реалізуються учасниками суспільних відносин
безпосередньо, самостійно, в процесі діяльності. Якщо ж ці форми не
дозволяють у повному обсязі реалізувати права та обов’язки, що
передбачені правовими нормами, виникає потреба задіяти особливу форму
реалізації права – застосування. Як особлива форма реалізації права,
застосування здійснюється в певних ситуаціях:

По-перше, норма права застосовується компетентними органами (посадовими
особами) у разі, коли передбачені юридичні права та обов’язки не можуть
виникнути у конкретних осіб та реалізуватися без їхньої державно-владної
діяльності. Для виникнення та реалізації цих прав та обов’язків у
кожному конкретному випадку необхідне видання компетентним органом
владного рішення щодо конкретної особи;

По-друге, правозастосовна діяльність компетентних органів необхідна
тоді, коли наявними є певні перешкоди для використання особами
суб’єктивних юридичних прав. У такому разі громадянин звертається до
адміністративного органу чи до суду, які приймають рішення щодо
поновлення порушеного права.

По-третє, необхідність у застосуванні норм права виникає і тоді, коли
юридичні обов’язки не виконуються добровільно.

По-четверте, правозастосовна діяльність необхідна, коли вчинено
правопорушення і потрібно визначити міру стягнення правопорушникові.

Застосування норм права – це владна діяльність компетентних державних
органів та посадових осіб з реалізації правових норм щодо конкретних
життєвих випадків та індивідуально-визначених осіб через винесення
індивідуально-правових рішень.

Застосування норм права – це спрямована на реалізацію норм права і
здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна,
творчо-організуюча діяльність державних органів і уповноважених державою
громадських органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових
приписів з метою вирішення конкретної справи. В процесі застосування
норм права уповноважений орган за допомогою індивідуальних актів вирішує
два завдання: а) організації виконання приписів норм права, їх
позитивного виконання; б) забезпечення відповідної реакції на порушення
або неналежне виконання норм права.

У юридичній літературі склалося багато різних понять «застосування
права». Наприклад:

застосування права розуміється як «особлива форма» реалізації права,
здійснювана державними чи громадськими організаціями в межах їхньої
компетенції у формі владної організуючої діяльності по конкретизації
правових норм на основі строгого дотримання законності;

застосування права трактується як «владна діяльність» органів держави чи
інших органів за уповноваженням держави, які, використовуючи свої
спеціальні повноваження, видають акти індивідуального значення на основі
норм права, вирішуючи тим самим власне кажучи конкретні питання життя
суспільства;

застосування права розглядається як така форма його реалізації, яка
полягає в проведенні державою складної, відповідальної юридичної й
організаційної діяльності «по обґрунтованому здійсненню правових норм
щодо конкретних суб’єктів», фактів, відносин реального громадського
життя в рамках закону.

Ці визначення ілюструють неоднозначність і множинність підходів до
поняття «застосування права (правозастосування)».

Правозастосування – це здійснювана в процедурно-процесуальному порядку
владна-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових
осіб, яка полягає в індивідуалізації юридичних норм стосовно конкретних
суб’єктів і конкретних життєвих випадків в акті застосування норм права.

Якщо сказати спрощено, то застосування правових норм – це ухвалення на
основі норм права рішень у конкретних справах. З погляду формальної
логіки це процес, який полягає у підведенні конкретного життєвого
випадку під загальну правову норму, а також ухвалення на цій основі
спеціального акта – акта застосування норм права.

Якщо додержання, виконання і використання пов’язані з діями громадян,
громадських організацій, комерційних об’єднань (корпорацій), то
застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими
особами, і тільки у певних ситуаціях – громадськими організаціями.
Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм права. Якщо
державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним
особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні
особи, а як представники цього державного органу.

Існує низка ознак, які суттєво відрізняють застосування норм права від
додержання, виконання і використання норм права.

Застосування норм права – це діяльність, яка здійснюється лише
відповідними державними органами та їх посадовими особами чи за їх
делегуванням громадськими структурами. Відповідно до чинного
законодавства це можуть бути органи законодавчої влади, судові,
прокурорські органи й органи виконавчої влади, адміністрація підприємств
і установ, посадові особи різних рангів, громадські органи й організації
з доручення держави. Громадяни (чи піддані в даний час у конституційних
монархіях), що не є посадовими особами, правозастосувальною діяльністю
займатися не можуть. Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування
норм права. Навіть, якщо суб’єктом застосування норми права виступає
окрема особа (суддя, прокурор, інша посадова особа), то вона виступає не
як окремий громадянин, а як орган держави або як представник
відповідного державного органу.

Застосування правових норм – це здійснювана компетентними державними
органами або уповноваженими на те громадськими об’єднаннями
організаційно-правова діяльність, яка полягає у встановленні формально
обов’язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою
забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм.

На відміну від інших форм реалізації права, застосування правової норми
є такою формою її реалізації, за якої дії суб’єкта спрямовані не на
себе, а на інших суб’єктів. Тобто, це діяльність з вирішення юридичних
справ шляхом винесення, на основі норм права і відповідно до конкретних
життєвих ситуацій, стосовно персонально визначених суб’єктів
індивідуальних державно-владних велінь (приписів). Ці приписи створюють,
змінюють, підтверджують або припиняють права і обов’язки суб’єктів, яким
вони адресовані.

Застосуванню норм права притаманний державно-владний характер, тому що
це діяльність компетентного органу або посадової особи, і лише в рамках
наданих йому (їй) повноважень. Застосування – один із видів державної
діяльності і здійснюється від імені держави або уповноважених нею
суб’єктів і тому є обов’язковим для всіх адресатів. Правозастосування –
один з найважливіших видів державної діяльності. Воно існує поряд із
законодавчим, правоохоронним і іншим видами державної діяльності і має
державно-владний характер; воно здійснюється від імені держави і є
обов’язковим для тих, кому адресовані акти застосування права. Це
означає, що акти, видавані в процесі правозастосування, є юридичними,
невиконання яких спричиняє державний примус. Застосування права як
державно-владне діяння завжди здійснюється від імені держави. У
юридичній літературі розрізняють дві форми його здійснення:
оперативно-виконавчу і правоохоронну. Під оперативно-виконавчою формою
діяльності мають на увазі організацію виконання приписань правових норм,
позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів. Прикладами є
наказ про прийом на роботу, видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу,
рішення про будівництво промислового об’єкта чи житлового будинку. Під
правоохоронною формою діяльності мають на увазі діяльність, спрямовану
на охорону норм права від будь-яких порушень, застосування примусових
заходів до правопорушників, забезпечення виконання призначених заходів
покарання (стягнення), а також вжиття заходів по попередженню
правопорушень у майбутньому.

Необхідність у правозастосувальній діяльності виникає завжди, коли
здійснення суб’єктивних прав і виконання передбачених законом обов’язків
неможливе без використання державно-владних повноважень.

Застосування норм права завжди має активний творчий, інтелектуальний
характер, про що свідчить багатостадійність цього процесу. Для
застосування норм права необхідно свідомо проводити низку дій.

Застосування норм права здійснюється не в довільній формі, а в строго
встановленому законом порядку. Існує визначена процедура
правозастосувальної діяльності судових, адміністративних, слідчих і
інших державних органів і посадових осіб. Ступінь деталізації порядку
правозастосувальної діяльності різних органів і посадових осіб не завжди
однаковий. У судових органів, що розглядають цивільні і кримінальні
справи, чи в прокурорських органів, що займаються слідчою діяльністю,
він завжди дуже високим. Порядок діяльності цих органів регламентується
нормами відповідних цивільно-процесуальної і карно-процесуальної галузей
права. Ступінь регламентації правозастосувальної діяльності інших
державних органів, наприклад адміністративних органів, і посадових осіб,
завжди набагато менший, ніж у судових і слідчих органів. Це можна
спостерігати в повсякденній діяльності численних виконавчих органів
державної влади, адміністрації підприємств і установ, що займаються
питаннями прийому і звільнення, оформлення відпусток, пенсій, допомог по
безробіттю тощо.

Має процедурно-процесуальний характер, тому що являє собою офіційний
порядок дій, складається з низки стадій. Правозастосування здійснюється
у певних процесуальних формах. В одних випадках норми щодо порядку
розгляду справ дуже деталізовані і утворюють самостійні процесуальні
галузі права (наприклад, кримінально-процесуальне право), в інших – лише
встановлюється певна процедура вирішення окремих справ (прийом на
роботу, призначення пенсії і т. ін.).

Правозастосувальна діяльність державних органів і посадових осіб завжди
здійснюється відповідно до визначених, загальновизнаних у всіх країнах
принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи законності,
соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості прийнятих у
порядку правозастосування тих чи інших рішень.

Здійснюючи правозастосувальну діяльність, суд, а разом з ним і будь-який
інший державний орган чи посадова особа не повинні виходити за рамки
закону.

Процес застосування норм права має юридично оформлений характер, тобто
завершується виданням правозастосовчого акта (у більшості випадків
письмового), в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи.
У своїй результативній частині правозастосовчий акт завжди відіграє роль
юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні
правовідносини (наприклад, вступ до шлюбу, розлучення подружжя,
усиновлення дитини).

Правозастосувальна діяльність державного органу чи посадової особи
завжди зв’язана з ухваленням рішення по конкретній справі і його
оформленням. На даній, завершальній стадії правозастосувального процесу
виробляються й оформляються юридичні наслідки застосування норми права
до конкретного випадку чи особи. Діяльність компетентних органів із
застосування норм права завершується виданням акта застосування норми
права – офіційного документа, який містить державно-владний припис
компетентного органу, що виноситься ним у результаті розв’язання
конкретної юридичної справи.

Головними ознаками правозастосовного акту вважають:

Акт застосування норми права має владний характер та охороняється
примусовою силою держави.

Акт застосування – це індивідуально-правовий акт. Він стосується чітко
визначеної особи і має силу тільки для даного випадку і на аналогічні
випадки не поширюється.

Правозастосовні акти повинні бути законними, виноситись у суворій
відповідності до закону. Якщо акт застосування норми права не відповідає
закону, він має бути скасованим.

Акти застосування норм права видаються у встановленій законом формі та
мають чітку назву.

В актах застосування норм права, чи індивідуальних актах, як їх часто
називають, незалежно від того, чи є вони рішеннями судових органів чи
актами адміністративних органів і посадових осіб, завжди вбачаються
авторитет і сила держави. Їм незмінно надається державно-владний
характер. За порушення приписань, що містяться в цих актах, настає
державний вплив. Вони охороняються і забезпечуються державою тією ж
мірою, як і норми права, на підставі й на виконання яких ці акти
приймаються.

Основні вимоги, що пред’являються до актів застосування, полягають в
тому, щоб вони:

а) строго відповідали нормативно-правовим актам, на основі яких вони
приймаються;

б) видавалися в межах компетенції правозастосувального органу чи
посадової особи;

в) містили глибоке і всебічне мотивування;

г) мали всі необхідні реквізити, що додають актам застосування офіційний
характер (найменування акта, час і місце його прийняття, найменування
органа, що видав даний акт, наявність відповідної печатки, підпису і
т.п.).

Акти застосування, чи індивідуальні акти, не є джерелами права. Вони не
містять у собі яких-небудь загальних правил поведінки, а лише
застосовують відповідні норми права до конкретного випадку, події чи
особи.

На відміну від нормативно-правових актів, індивідуальні акти розраховані
не на багаторазове, а на однократне застосування.

Індивідуальні акти, у порівнянні з нормативно-правовими актами, звернені
до строго встановленої особи чи кола осіб, видаються стосовно до строго
визначеного випадку чи випадків. Нарешті, на відміну від
нормативно-правових актів, індивідуальні акти безпосередньо спричиняють
юридичні наслідки, виступають як юридичні факти, служать підставою для
виникнення, зміни чи припинення конкретних правовідносин.

Існує значна категорія правовідносин, що вимагає для свого виникнення,
зміни чи припинення спеціального втручання уповноважених на те державних
органів чи посадових осіб. До таких відноситься, наприклад, значна
частина адміністративно-правових, кримінально-правових,
карно-процесуальних, цивільно-процесуальних і інших правовідносин.

По своїй природі і характеру індивідуальні акти далеко неоднакові. У
залежності від форми регулятивного впливу на суспільні відносини їх
поділяють на два види: виконавчі і правоохоронні.

Виконавчі акти спрямовані на організацію виконання приписань, що
містяться в нормах права, стосовно до конкретної особи чи випадку. Вони
визначають виникнення конкретних прав і обов’язків осіб у зв’язку з
їхнім правомірною поведінкою.

Правоохоронні акти призначені для охорони існуючих норм права від
можливих порушень. Вони видаються, як правило, чи в зв’язку з
попередженням правопорушення, у профілактичних цілях, чи ж у зв’язку зі
здійсненням правопорушення. Такими, зокрема, є акти слідчого, судового,
прокурорських і ряду інших органів.

У залежності від виду суб’єктів, що займаються правозастосувальної
діяльністю, індивідуальні акти поділяються на акти: органів законодавчої
влади; органів виконавчої влади; судових, репресивних і наглядових
органів; органів місцевого самоврядування; видавані адміністрацією
підприємств і установ, і ін.

Акт застосування права – це індивідуальний правовий акт державновладного
характеру, прийнятий компетентним органом у встановленій законодавством
формі, з конкретної справи, стосовно конкретного суб’єкта, і
підтверджує, встановлює, змінює або припиняє його права чи обов’язки.
Акти застосування права поділяються за наступними критеріями:

1) за суб’єктами прийняття: правозастосувальні акти органів державної
влади та управління, правозастосувальні акти судових органів,
правозастосувальні акти контрольно-наглядових органів тощо.

2) за галуззю права: цивільно-правові, кримінально-правові та ін. акти
застосування права.

3) за формою зовнішнього виразу: письмові, усні, конклюдентні.

4) за характером індивідуальних приписів: уповноважуючі, зобов’язуючі,
забороняючі.

5) за юридичними наслідками: правоконстатуючі, правовстановлюючі,
правозмінюючі, правоприпиняючі.

Акт застосування норм права має індивідуалізований, персоніфікований
характер, тому що являє собою вирішення конкретної справи, життєвого
випадку, певної правової ситуації на основі норм права. Полягає в
«прикладенні» норм права до конкретної особи (персони), конкретних
обставин і здійснюється на основі норм права та у у певній
послідовності. У державно-правовій теорії і практиці виділяється ряд
відносно самостійних стадій, даного процесу. Найбільш типовими
визнаються наступні: а) встановлення і дослідження фактичних обставин
справи; б) вибір і аналіз норми права з погляду її дійсності,
законності, дії її в часі, у просторі і по колу осіб; в) аналіз змісту
норми права й ухвалення рішення (видання індивідуального акту); г)
доведення змісту прийнятого рішення до відома зацікавлених державних і
громадських органів і посадових осіб. Іноді виділяються і розглядаються
лише три стадії правозастосувальної діяльності. А саме: встановлення й
аналіз фактичного матеріалу, що стосується розглянутої справи;
визначення і дослідження нормативно-правової основи даної справи;
ухвалення рішення і доведення до відома зацікавлених осіб змісту
прийнятого рішення. Зрозуміло, справа полягає не в кількості виділюваних
стадій правозастосувального процесу, а в їхній суті, у їхньому змісті.
Уся правозастосувальна діяльність як цілісний, єдиний процес
розбивається на ряд стадій не заради деякої самоцілі, а заради більш
глибокого і різнобічного пізнання й удосконалювання самого
правозастосувального процесу.

Застосування норм права має місце там, де адресати правових норм не
можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов’язки без
посередництва компетентних органів. Можна сказати, що на певному етапі
правозастосування підключається до способів безпосередньої реалізації –
додержання, виконання, використання.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес
відповідає таким умовам:

а) він повинен бути законним. Тобто, коли весь процес застосування
конкретної норми права відбувається саме в межах, визначених
відповідними правовими нормами;

б) він повинен бути обґрунтованим, тобто має застосовуватися норма
права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість
правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових
норм, виключення випадків свавілля правозастосовувачів, немотивованість
правозастосовчих рішень.

За загальним правилом (особливо в країнах, що належать до
романо-германського типу правових систем) основною формою реалізації
права суддями та іншими посадовими особами держави вважається
застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних
нормативних актах.

Необхідність у застосуванні норм права виникає у таких випадках:

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки виникають лише
після ухвалення владного рішення державного органу про наділення одних
учасників правовідносин суб’єктивними юридичними правами і покладення на
інших суб’єктивних юридичних обов’язків (наприклад, наказ про зачислення
абітурієнта до вузу, призов на військову службу);

2. Коли є спір про право (у майнових відносинах, при оподатковуванні) і
сторони самі не можуть виробити узгоджене рішення про наявність або міру
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (поділ майна між подружжям,
вирішення спорів між учасниками цивільного договору).

3. У разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов’язки, існують
перешкоди для здійснення права і необхідно вдатися до примусових заходів
(наприклад, стягнення штрафу, конфіскація майна).

4. У разі необхідності офіційного встановлення наявності чи відсутності
юридичних фактів або конкретних документів (установлення факту
батьківства, смерті, розірвання шлюбу).

5. У разі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави і
органів місцевого самоврядування – вирішення кадрових питань (зачислення
до штату, підвищення в посаді), організація або ліквідація структурних
ланок органу держави, виділення фінансів, приміщень тощо.

6. При здійсненні державним органом, організацією, установою яких-небудь
дій на користь конкретного громадянина або іншої особи (нагородження,
присвоєння звань, почесних посад, виплата пенсії, здавання в найом
житлового приміщення).

7. При вирішенні питань, про статуси об’єднань (реєстрація уповноваженим
органом громадських, некомерційних і комерційних корпорацій).

8. При вирішенні організаційних питань (наприклад, постанова Верховної
Ради України про порядок висвітлення роботи сесії та ін.) тощо.

9. Коли правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі
для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролювати з точки зору
законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу
(рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла,
реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо).

Згрупувавши всі випадки застосування норм права, можна дійти висновку,
що правозастосування полягає у:

• наділенні одних учасників правовідносин суб’єктивними юридичними
правами і покладенні на інших суб’єктивних юридичних обов’язків;

• вирішенні спору про право – про наявність або міру суб’єктивних
юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків;

• визначенні міри юридичної відповідальності правопорушника.

Виходячи з викладеного слід визначити, що застосування норм права – це
спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в спеціально
встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність
державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо
прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення
конкретної справи.

Отже, в процесі застосування норм права уповноважений орган за допомогою
індивідуальних актів вирішує два завдання: а) організації виконання
приписів норм права, їх позитивного виконання; б) забезпечення
відповідної реакції на порушення або неналежне виконання норм права.

7.2. Законність, доцільність та обґрунтованість правозастосовчої
діяльності в управлінні

Вимоги до застосування норм права – юридичні правила (умови), за
допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних
органів та ін.) втілює в життя принципи права.

Загальновідомо, що неправильне застосування норм кримінального,
кримінально-процесуального, цивільного та інших галузей права завдає
суспільству значної шкоди. На жаль, про наслідки неправильного
застосування норм адміністративного права згадується значно рідше.
Неправильне їх застосування завдає шкоди не менше, а інколи навіть і
більше.

Неправильне тлумачення норм адміністративного права, необ’єктивна оцінка
фактичних обставин справи, до яких застосовується норма, видання
незаконного, необґрунтованого, недоцільного акта реалізації норми завдає
шкоди не тільки окремій особі, а й колективам людей, суспільству в
цілому. Це пояснюється особливою значущістю управлінських відносин, що
регулюються адміністративно-правовими нормами. Вони торкаються інтересів
громадян, організацій, закладів, підприємств, цілих галузей і сфер
управління, а різні реорганізації управлінських структур коштують
платникам податків великих сум. На жаль, великі й малі реорганізації
державно-управлінських структур в Україні перетворилися на безперервний
процес (чого коштують тільки зміни у системі місцевих органів державної
виконавчої влади). Сюди ж треба віднести прийняття слабо продуманих
нормативних актів.

Усе це свідчить про те, наскільки важливо додержуватися основних вимог
щодо застосування правових норм. Застосування норм права буде вірним
лише тоді, коли цей процес відповідає вимогам законності,
обґрунтованості, доцільності та справедливості.

Законність застосування норм полягає в тому, що компетентні управлінські
органи і їх посадові особи в процесі вирішення управлінської справи
зобов’язані застосовувати норму тільки в межах своїх повноважень і
відповідно до її змісту. Порушення цих правил може призвести до
шкідливих наслідків.

Принцип законності означає строге і неухильне дотримання державних
органів і посадових осіб закону в процесі правозастосувальної
діяльності. Вимога дотримання закону в правозастосувальній діяльності –
це дотримання букви і духу закону, що застосовується; дія
правозастосувальних органів і посадових осіб у рамках наданих їм
повноважень; строге і неухильне дотримання встановленої процедури;
прийняття в результаті правозастосувальної діяльності юридичних актів
установленої форми (указ, наказ, рішення, постанова і т.п.).

Законність передбачає належне додержання органом управління законних
процедур, тобто весь процес застосування конкретної норми права
відбувається саме в межах, визначених відповідними правовими нормами:

а) при вирішенні справи ґрунтується на конкретній нормі права чи
сукупності норм, які прямо стосуються розглянутої справи; дотримується
їх точного змісту;

б) діє в рамках своєї компетенції; не виходить за межі повноважень,
передбачених законом; у разі їх порушення несе юридичну
відповідальність;

в) завжди застосовує правові норми, коли виникають обставини,
передбачені нормою; не ухиляється від застосування норми; не припиняє
дії норми з будь-якого приводу (застарілість, невідповідність місцевим
умовам тощо) або під впливом особи (органу), не уповноваженої на те
законом. Доки норма права не скасована, не змінена або не припинена у
встановленому законом порядку, вона є обов’язковою для правозастосовного
органу;

г) діє на підставах, передбачених у гіпотезі правової норми, що
застосовується;

д) діє у точній відповідності і за процедурою, встановленою законом; у
точній відповідності зі змістом закону; у формі, передбаченій законом.

Разом з тим, на практиці відомі випадки, коли формальне додержання
нормативних приписів, без всебічної оцінки обставин справи, дискредитує
державні органи та їх діяльність. Законність вимагає суворо
додержуватися встановленого процесуального порядку застосування норм. Це
не формальність, а необхідність, адже правильно зрозумілі й виконані
умови застосування норми – гарантія охорони інтересів громадян, органів
управління, підприємств, організацій.

Компетентні органи й особи в процесі вирішення управлінської справи
можуть застосовувати правову норму тільки в межах наданих їм повноважень
і відповідно до її змісту. Законність вимагає строгого дотримання
юридичного процесуального порядку застосування норм, що забезпечує точне
проведення правової норми в життя. Принцип законності містить у собі не
тільки право, але й обов’язок компетентних органів і осіб застосовувати
правові норми. Незастосування норми у випадках, коли це органу
пропонується законом, буде означати порушення законності, наприклад
ухилення органу соціального захисту від призначення пенсії громадянину,
що представив усі необхідні для цього документи.

У загальнотеоретичному розумінні законність розглядається як специфічний
державно-правовий режим, за допомогою якого забезпечується
загальнообов’язковість юридичних норм у суспільстві і державі. Її суть
полягає в обов’язковості виконання приписів правового характеру.

Закон і законність тісно зв’язані між собою. Закон не може існувати без
законності, що виступає як механізм і засіб приведення його в життя.
Законність виражає загальний принцип відносин суспільства до права, тому
її зміст можна розглядати:

у плані правового характеру громадського життя;

з позиції вимоги загальної поваги закону та обов’язкового його виконання
всіма його суб’єктами;

як вимогу безумовного захисту, реального забезпечення прав і інтересів
громадян, а також прав і правопорядку в цілому.

Законність в державному управлінні з одного боку передбачає наявність
законів, що виражають волю народу, а з другого, означає одноманітне
розуміння, застосування, безумовне і точне виконання законів та
підзаконних правових актів усіма державними органами, посадовими
особами, громадянами, громадськими формуваннями. Це вимагає від всіх
суб’єктів управлінських відносин діяти відповідно до законів і
зобов’язує виявляти ініціативу для забезпечення виконання закону.

У сфері державного управління законність ґрунтується на таких принципах:

— загальнообов’язковості законів для всіх без винятку органів, посадових
осіб та громадян;

— єдності законності – однозначного розуміння і застосування законів на
всій території держави;

— неприпустимості протиставлення законності і доцільності, тобто закон є
вищим ступенем прояву доцільності.

Законність у діяльності апарату органів державного управління означає,
що рішення, які приймаються державним органом, не повинні суперечити
чинному законодавству; не можуть виходити за межі його повноважень і
можуть прийматись тільки з питань, що віднесені до його компетенції;
повинні прийматись у передбачених нормативними актами порядку та формах;
усі взаємовідносини державних органів з недержавними структурами,
громадянами та їх об’єднаннями будуються на основі взаємних прав і
обов’язків, які визначені на законних підставах.

Законність – система юридичних правил, норм, засобів і гарантій з
відповідними їм державними структурами, покликаними забезпечити
практичну реалізацію законів і правових актів. Законність здійснюють
органи державного апарату, до яких відносяться: судова влада;
прокурорський нагляд; органи виконавчої влади.

Втілення законності у діяльності державного апарату:

1. Усі рішення, що приймаються державним органом управління, повинні
відповідати чинному законодавству.

Рішення, що приймаються виконавчим органом, повинні прийматися тільки з
питань, що віднесені до його компетенції.

Усі рішення державних органів управління приймаються у такому порядку і
таких формах, які відповідають нормативним приписам.

Взаємовідносини державних органів управління з недержавними
структурами, громадянами та їх об’єднаннями, а також іншими громадськими
формуваннями здійснюються у межах взаємних прав і обов’язків, які
визначені на законних підставах.

Основними вимогами законності є:

втілення ідеї панування права в житті суспільства і держави;

верховенство закону і верховенство права над законом;

рівність усіх перед законом;

неухильне дотримання і виконання законів всіма суб’єктами права;

забезпечення неухильної реалізації прав і свобод;

належне правильне ефективне застосування права;

послідовна боротьба з правопорушеннями;

неприпустимість сваволі в діяльності посадових осіб.

Властивостями законності є те, що вона повинна:

бути єдиною, тобто охоплювати державу, її структури, органи державного
управління, органи самоврядування;

бути однаковою, тобто викликати однакове розуміння яку так і в
працівників державного апарату;

охоплювати всі суспільні відносини, тобто поширитися на державні
структури, на суспільні структури і громадян

гарантувати сталість суспільних відносин.

В основі системи законності лежить конституційна законність, яка
припускає:

правовий характер самої конституції як основного закону держави;

верховенство конституції у всій правовій системі;

верховенство конституції на всій території держави.

Послідовна і точна реалізація законності не передбачає наявність
відповідної системи її гарантій. Дана система вбирає в себе загальні
умови законності та спеціальні юридичні або організаційно-правові засоби
забезпечення законності. До загальних умов законності в державному
управлінні належать:

а) політичні (режим демократії, широка гласність);

б) економічні (рівень добробуту, наявність у держави необхідних
ресурсів, фактична гарантованість прав громадян, організацій, економічна
свобода, багатоукладність економіки, існування ринку товарів, капіталів,
трудових ресурсів, послуг тощо);

в) організаційні (структура апарату, кваліфікація службовців,
ефективність функціонування системи підготовки персоналу, чіткий і
раціональний поділ повноважень, зменшення рівня таємності, створення
відомчих центрів інформації і зв’язків з громадськістю, вдосконалення
дозвільної системи, ліквідація апаратних надмірностей);

г) ідеологічні.

До спеціальних юридичних засобів забезпечення законності належать:

а) організаційно-структурні формування – система державних органів та
недержавних структур в обов’язки яких входить підтримання належного
рівня законності;

б) організаційно-правові методи – це напрямки діяльності
організаційно-структурних формувань та використовувані ними прийоми і
способи забезпечення законності. Ними є: контроль; нагляд; звернення
до державних органів з питань забезпечення законності із заявами,
пропозиціями, клопотаннями та скаргами.

2. Обґрунтованість при застосуванні правових норм полягає в тому, що
прийняття правозастосувального рішення повинно базуватися на основі
таких знань про юридично значущі факти, передбачені гіпотезою
застосовуваної норми, які є об’єктивно істинними, правильними,
вірогідними.

Принцип обґрунтованості правозастосувальної діяльності означає повне
виявлення, ретельне вивчення і використання всіх стосовних до справи
матеріалів, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре
перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний принцип лежить в
основі інших принципів. Порушення принципу обґрунтованості при прийнятті
правозастосувального акту служить вагомою підставою для його скасування.

Правозастосувач при цьому:

а) виявляє всі факти, що стосуються справи;

б) ретельно і неупереджено (об’єктивно) вивчає факти, визнає їх
достовірними;

в) відкидає всі сумнівні факти і факти, що не стосуються справи.

Обгрунтованість правозастосування передбачає точне і своєчасне виконання
вимог правових норм, виключення випадків свавілля правозастосовувачів,
немотивованість правозастосовчих рішень. При цьому має застосовуватися
норма права, передбачена для даного конкретного випадку.

Вимога обґрунтованості звернена до фактичної основи застосування
правової норми. Правозастосувача повинні цікавити не будь-які факти,
події і дії, а лише ті, для яких адміністративно-правові норми прийняті.
Обґрунтовано застосувати норму – значить застосувати її на основі
достовірної інформації як про саме явище, так і про зовнішні умови, у
яких воно знаходиться. Вимога обґрунтованості зобов’язує
правозастосувача вирішувати питання (справу) після всебічної перевірки
усіх фактів обставин справи. Сумнівні і неперевірені факти не можуть
бути покладені в основу справи і не повинні прийматися до уваги.

Вимога обґрунтованості тісно зв’язано з законністю. Цей зв’язок
насамперед виражається в тім, що повне і всебічне дослідження фактів, на
основі яких виноситься правозастосовний акт у справі, є неодмінною
вимогою законності. Акт застосування адміністративно-правової норми буде
законним, якщо він обґрунтований.

^

`

?

?

« $ 0 ae

?

?

gd:>?

&

F

&

F

gd:>?

gd:>?

gd:>?

&

$

&

&

eOOOOOEEOOeOOOOOOOOOOEE

діяльності правозастосовних органів і осіб у рамках закону конкретним
життєвим умовам місця і часу; обрання оптимального шляху реалізації
норми в конкретній життєвій ситуації.

Принцип доцільності в правозастосувальної діяльності означає врахування
конкретних умов застосування того чи іншого нормативно-правового акта,
прийняття до уваги специфіки сформованої ситуації в момент винесення
рішення, вибір найбільш оптимального варіанта реалізації правових вимог
у тих чи інших конкретних обставинах.

Правозастосувач при цьому:

а) у межах змісту норми (яка передбачає межі в рамках одного рішення,
можливість вибору між різними рішеннями, можливість застосувати норму
або утриматися від її застосування) обирає рішення, яке найповніше та
найправильніше відображає зміст закону;

б) при однаковому і неухильному виконанні юридичних розпоряджень діє
ініціативно – з урахуванням місця і часу виконання, розумно розподіляє
сили і засоби і т.д.;

в) зважує на індивідуальні особливості справи, соціальну значущість
застосовуваної норми, її відповідність духу права.

Доцільність (необхідність) застосування норм права зумовлена випадками:

а) коли правові відносини можуть виникнути або змінитися лише за
рішенням державного органу (наприклад, зарахування на навчання до
навчального закладу, призов на військову службу);

б) коли правовідносини, що виникають між сторонами, настільки важливі
для суспільства, що в кожному випадку їх слід контролювати з точки зору
законності та закріплювати спеціальним рішенням компетентного органу
(рішення відповідного органу про дозвіл приватизації громадянином житла,
реєстрація нотаріальним органом заповіту тощо);

в) коли для виникнення певних правовідносин потрібне офіційне
потвердження наявності або відсутності конкретних фактів (визнання
батьківства, визнання померлим тощо);

г) коли виникає суперечка, яка має юридичне значення, з приводу певних
фактів або відносин і сторони самі не можуть дійти узгодженого рішення
(поділ майна);

д) у випадках, коли слід вдаватися до заходів державного примусу
(наприклад, конфіскація майна, стягнення штрафу), Адже державний примус
у правовій сфері набирає чинності не автоматично, норми права лише
передбачають можливість державного примусу, а реально він застосовується
відповідними державними органами.

Суб’єкт застосування адміністративно-правової норми, з’ясувавши її зміст
і розібравшись у фактичних обставинах справи, зобов’язаний прийняти
найбільш доцільне рішення. Доцільність застосування норми – це
оптимальний шлях досягнення мети, передбаченої нормою. Отже, мова йде
про доцільність у межах, встановлених законом, у рамках законності.
Доцільність означає, що правозастосувач зобов’язаний максимально
враховувати конкретну обстановку, час, місце, своєрідність положення, що
створилося, і т.п.

Доцільність органічно пов’язана із законністю і обгрунтованістю, однак,
співпадає з ними не завжди. Тобто доцільність може виступати як
самостійна категорія, мати самостійне значення, відігравати у
правозастосуванні самостійну роль.

Про це свідчить та обставина, що в управлінській практиці нерідко
трапляються випадки відміни законних актів управління внаслідок їх
недоцільності. Як приклад можна розглядати рішення про відміну окремих
нормативних актів, що регулюють правовідносини у певній сфері, у зв’язку
з прийняттям нормативного документа, який сприяє комплексному і
системному здійсненню цього процесу.

4. Справедливість, як вимога до застосування норм права, полягає у:

а) неупередженому ставленні до дослідження обставин справи, до осіб, що
беруть участь у ній, до винесення остаточного рішення;

б) прийнятті рішення, яке узгоджується з принципами моралі,
загальнолюдськими цінностями, власними моральними переконаннями і
моральними переконаннями суспільства в цілому.

Принцип соціальної справедливості означає діяльність
правозастосувального органу і посадової особи в інтересах не окремих
громадян чи груп, а в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна
не рахуватися з тим, що норми права подекуди обслуговують у першу чергу
інтереси пануючих верств. Однак це зовсім не означає, що
правозастосувальні органи і посадові особи, діючи в інтересах пануючих
кіл, не повинні керуватися інтересами всього суспільства, дотримуватися
принципу соціальної справедливості. У правовій державі це повинно бути
неодмінною умовою їхньої діяльності.

Аналіз законності, обґрунтованості, доцільності і справедливості як
найважливіших вимог, які мають дотримуватися в процесі застосування
адміністративно-правових норм, свідчить, що вони, з одного боку,
знаходяться у нерозривній єдності, а з другого – кожна з них має
самостійне значення.

Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і
справедливості – з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає
в тім, що в процесі формування норм права, що є правилами загального
характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і
обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах, у процесі їхнього
застосування.

Розкриваючи зміст «різкої суперечливості» принципу справедливості і
принципу доцільності, Г. Ф. Шершеневич писав, що один принцип «протестує
проти норми з точки зору реальних індивідуальних інтересів» під впливом
почуття, породжуваного конкретною дією норми, і в ім’я активної
політики, що вимагає «узгодження з запитами даного моменту». Інший
принцип відстоює норму з погляду абстрактних суспільних інтересів в ім’я
розуму, здатного збагнути численні індивідуальні інтереси «поза
безпосереднім зіткненням з ними в конкретних умовах».

При відомій розбіжності принципів законності і доцільності виникає
ситуація, що дозволяє правозастосувальному органу самому вирішувати
питання (з урахуванням конкретних обставин) про вибір оптимального шляху
застосування даної норми права, про сполучення принципу законності і
принципу доцільності. У правозастосувального органу виникає можливість і
необхідність визначати в кожному конкретному випадку, при розгляді
кожної конкретної справи, як найбільш оптимально поєднати загальні
вимоги норми права зі специфічними обставинами процесу її застосування.

7.3. Роль міжнародних стандартів та договорів в правозастосовчій
діяльності щодо управління

Ще до проголошення незалежності України, у Декларації про державний
суверенітет, Україна визначила свою міжнародно-правову позицію,
проголосивши перевагу загальновизнаних норм міжнародного права перед
нормами внутрідержавного права і тим самим визнала свою правову систему
відкритою для норм міжнародного права, такою, що може бути сумісною з
загальновизнаними нормами та принципами міжнародного співробітництва.

Проголошення у ст. 9 Конституції України чинних міжнародних договорів
України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України,
частиною національного законодавства, і, відповідно, можливість їх
застосування в Україні, означає приєднання до національних принципів та
норм, якими врегульовані конституційні правовідносини, а також до тих,
які містяться у міжнародних договорах України, що, безперечно, збагачує
національну правову систему, створює умови для всебічного врегулювання
конституційно-правових відносин, сприяє повнішому забезпеченню інтересів
їх суб’єктів.

Водночас, визнання міжнародних договорів України джерелом
конституційного права України є свідченням поширення договірних відносин
на конституційно-правову сферу, що дозволяє договору поряд з
Конституцією, законами та підзаконними нормативно-правовими актами
регулювати конституційно-правові відносини.

Сьогодні велика кількість міжнародних договорів України спрямована на
захист життя і свободи, честі і гідності людини, її прав. У цьому вони
переслідують таку саме мету, що й Конституція України, конституційне
право України в цілому. І Конституція, і міжнародні договори України
спрямовані на регулювання одних і тих самих правовідносин. Конституція
України, як і конституції інших держав, при закріпленні кола прав і
свобод людини опирається на міжнародно-правові акти, загальновизнані
принципи та норми міжнародного права, відповідає їм, проте останні не
втрачають свого значення, залишаючись самостійним джерелом
конституційного права і у цій якості викликають інтерес та заслуговують
на більшу увагу вчених-конституціоналістів, оскільки конституційне і
міжнародне право останнім часом все тісніше взаємодіють.

Визнання міжнародних договорів України джерелом конституційного права
України підтверджується останнім часом практикою судів загальної
юрисдикції, які застосовують міжнародні договори України для
обґрунтування своїх рішень. У діяльності Конституційного Суду України
міжнародно-правові акти теж широко використовуються. Конституційний Суд
України звертався до положень міжнародно-правових актів більш як у
третині своїх рішень. У справах щодо офіційного тлумачення положень
Конституції України та законів за зверненнями громадян, близько 60
відсотків рішень Конституційного Суду України містять посилання на
міжнародно-правові акти, їх окремі положення для обґрунтування правових
позицій.

Практика застосування міжнародних договорів України у конституційній
сфері поки що випереджає науку.

Міжнародні договори України є одними із джерел конституційного права
України, їм притаманні сутнісні ознаки джерел конституційного права.

Міжнародним договором України – джерелом конституційного права України –
є угода між Українською державою, яка виступає посередником волі
Українського народу та державами, міжнародними організаціями й іншими
суб’єктами міжнародного права, що регулює відносини між ними та породжує
взаємні права та обов’язки щодо предмету конституційно-правового
регулювання, насамперед щодо прав і свобод людини і громадянина. Втім,
міжнародні договори є одним із видів нормативно-правових договорів, тому
для характеристики міжнародного договору як джерела національного
конституційного права важливо підкреслити, що міжнародний договір є
угодою про встановлення за взаємною згодою сторін (Української держави
та іншими державами, міжнародними організаціями) принципів та норм, які
будуть застосовуватися в національній правовій системі для регулювання
конституційно-правових відносин.

До міжнародних договорів України як джерела галузі конституційного права
України можна застосувати спеціальні ознаки джерел конституційного
права, а саме:

1. За сутністю міжнародні договори України об’єктивно відображають волю
Українського народу, яка знаходить втілення в політиці держави та її
діяльності по укладанню міжнародних угод. Держава через уповноважених
осіб має право укладати лише такі міжнародні договори, що
забезпечуватимуть насамперед інтереси Українського народу та Української
держави. Джерелами конституційного права України переважно є договори,
які укладаються від імені України (Українського народу). Міжнародні
договори України, як і інші джерела конституційного права, є вмістом
загальнолюдських цінностей: справедливості, гуманізму, свободи, рівності
та ін.

2. За змістом міжнародні договори як джерела конституційного права
України мають загальнообов’язковий характер для суб’єктів
конституційно-правових відносин.

3. За формою об’єктивізації міжнародні договори України є зовнішньою
формою вираження, проявом буття об’єктивно існуючих міжнародно-правових
норм та принципів, які мають застосовуватися в національній
конституційно-правовій сфері.

Міжнародний договір України слід розуміти як родове поняття, що охоплює
всі найменування міжнародних договорів, які укладаються нашою державою у
письмовій формі, а саме: договорів, конвенцій, пактів, угод, протоколів,
статутів, спільних заяв, заключних актів та ін.

Джерелами конституційного права України є не всі міжнародні договори
України, а виключно ті, що стосуються предмета конституційно-правового
регулювання. До них насамперед належать договори, які стосуються прав і
свобод людини і громадянина, питань громадянства, біженців, національних
меншин, мов національних меншин, місцевого самоврядування та ін.
Джерелами конституційного права України можна вважати міжнародні
договори України, опубліковані належним чином державною мовою в
офіційних друкованих виданнях і внесені до Єдиного державного реєстру
нормативних актів.

Доступ до інформації про міжнародні договори України ускладнений
відсутністю повного «Зібрання діючих міжнародних договорів України».
Тому класифікація міжнародних договорів України, їх упорядкування за
сучасних умов є справою нелегкою. Існують: ратифіковані міжнародні
договори України; підписані, але нератифіковані міжнародні договори
України; міжнародні договори України, до яких наша держава покладає на
себе зобов’язання приєднатися.

Серед міжнародних договорів України – джерел конституційного права
України – домінують багатосторонні договори, втім, джерелами
конституційного права є також двосторонні міжнародні договори (переважно
угоди з питань громадянства); серед міжнародних договорів України,
джерел конституційного права України, переважають універсальні та
регіональні міжнародні договори; відкриті та напіввідкриті міжнародні
договори; міждержавні міжнародні договори; договори щодо прав, свобод і
обов’язків людини і громадянина, договори, які укладаються від імені
України з ініціативи Президента України; виключно ті міжнародні договори
України, що підлягають ратифікації.

Аналіз основних нормативних актів щодо статусу міжнародних договорів
України, а саме: Декларації про державний суверенітет України, Акта
проголошення незалежності України, Конституції України, законів України
„Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. та „Про
Конституційний Суд України” дає можливість окреслити
конституційно-правовий статус міжнародних договорів України.

У Декларації про державний суверенітет України закріплювалась перевага
загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрідержавного
права, натомість, у ст. 9 Конституції закріплено, що чинні міжнародні
договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, є частиною національного законодавства України. Відповідне
положення міститься у ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори
України” 2004 р., якою також закріплюється, що, якщо міжнародним
договором України, який набрав чинності в установленому порядку,
встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті
законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Конституцією встановлено, що частиною національного законодавства
виступають лише міжнародні договори України, згода на обов’язковість
яких надана саме Верховною Радою України. Положення Конституції можна
розуміти так, що міжнародні договори України, які не підлягають
ратифікації Верховною Радою України, а потребують затвердження, а також
ті міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких була надана
Верховною Радою УРСР чи Президією Верховної Ради УРСР частиною
національного законодавства не стають, і зобов’язання за цими
міжнародними договорами Україна може не виконувати. Проведене
дослідження чинних міжнародних договорів України дає підстави
стверджувати, що серед міжнародних договорів України, які стосуються
конституційно-правової сфери, питома вага належить саме таким договорам.
Тому є необхідним або розширене тлумачення Конституційним Судом України
положень Конституції, або їх вдосконалення.

Положення Конституції щодо статусу та дії міжнародних договорів України
розвиваються у Законі України „Про міжнародні договори України” 2004 р.
Порівняно з попередньою редакцією (закон 1993 р. залишався чинним
практично без змін після прийняття Конституції у 1996р. до червня 2004р.
і справедливо викликав багато нарікань) законом детальніше були
врегульовані деякі питання, зокрема: розширювалось коло суб’єктів, які
можуть стати ініціаторами подання пропозицій щодо укладення міжнародних
договорів України через Міністерство закордонних справ, встановлено
правову експертизу Мінюсту щодо відповідності проекту міжнародного
договору Конституції України (п.3 ст. 4), регламентація надання згоди на
обов’язковість міжнародного договору України (ст. 8). Також необхідно
звернути увагу на появу норми ст. 9, відповідно до якої невід’ємною
частиною закону про ратифікацію міжнародного договору має бути текст
міжнародного договору. Міжнародні договори України мали доводитись до
відома громадян, шляхом опублікування разом з ухваленим законом, що є
досить актуальним, оскільки повного Зібрання чинних міжнародних
договорів України як не було, так і немає.

Позитивним у Законі є закріплення у ст. 9 шестимісячного терміну з дня
підписання міжнародного договору для підготовки пропозицій щодо його
ратифікації, що має на меті прискорити процес ратифікації підписаного
міжнародного договору. Водночас, заслуговує на критику невизначення
чітких строків ратифікації міжнародних договорів парламентом, а також
відсутність у Законі норм щодо укладення та ратифікації міжнародних
договорів, які не відповідають Конституції.

Аналіз положень Конституції та Закону України „Про міжнародні договори
України” вказує те, що весь процес, від висловлення ініціативи на
укладення міжнародного договору України до їх виконання, скеровується
Президентом та здійснюється виконавчою гілкою влади. Роль парламенту у
цій сфері зводиться лише до надання згоди на обов’язковість зазначених у
законі видів міжнародних договорів України шляхом прийняття закону про
ратифікацію. За законом парламент позбавлений навіть права звернутися до
Конституційного Суду України з метою отримання висновків щодо
відповідності Конституції України міжнародного договору, який внесений в
порядку законодавчої ініціативи Президентом чи Урядом до парламенту для
ратифікації. Зовнішньополітичні функції Верховної Ради України мають
поступово розширюватися.

Питання співвідношення Конституції та міжнародних договорів України як
джерел конституційного права України, є складовою проблеми
співвідношення національного і міжнародного права. Причому,
основоположне значення у встановленні порядку взаємодії міжнародного і
національного права відіграє конституційне законодавство. Саме
Конституцією визначаються засади дії на території держави норм і
принципів міжнародного права, пріоритетні напрями здійснення зовнішньої
політики та ін.

Конституція України закріпила, що чинні міжнародні договори України,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України. Водночас, у Преамбулі Конституції
України відзначається, що Конституція приймається від імені Українського
народу. Народ приймає конституцію, реалізуючи свою установчу владу.
Відповідно, Конституція України має найвищу юридичну силу (ст. 8).
Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції
і мають відповідати їй. Відповідати Конституції мають також всі
міжнародні договори України. У такий спосіб Конституція України отримує
абсолютну зверхність над іншими правовими актами, у тому числі й над
міжнародними договорами України.

У ст. 9 Конституції України закріплюється, що укладення міжнародних
договорів, які суперечать Конституції, можливе лише після внесення змін
до Основного закону. Для унеможливлення укладання міжнародних договорів,
які суперечили б Конституції України, Закон України „Про міжнародні
договори України” запроваджує правову експертизу всіх проектів
міжнародних договорів України на предмет відповідності Конституції
України. Втім, не закріплює відповідної процедури такої експертизи.

Закріплення найвищої юридичної сили Конституції України стало підґрунтям
для запровадження перевірки Конституційним Судом України
конституційності, як національних правових актів, так і міжнародних
договорів України (попередній та наступний конституційний контроль).
Цікавим виявляється, що детальніше в українському законодавстві
врегульовано наступний конституційний контроль, який може призвести до
скасування неконституційного міжнародного договору. Перевірка
відповідності Конституції міжнародних договорів України, які не
потребують ратифікації (до набрання ними чинності) у законодавстві не
передбачена.

Така ситуація заслуговує на критику, оскільки може створити імідж
України як держави, що не попереджує колізії між Конституцією, законами
та міжнародними договорами до підписання останніх, а у разі необхідності
відмовляється в односторонньому порядку від своїх зобов’язань, порушуючи
принцип „pacta sunt servanda”.

Колізії між міжнародними договорами та Конституцією України слід
попереджувати, а не ліквідовувати. Необхідно здійснювати ретельне
підготовче опрацювання та правову експертизу за участі Конституційного
Суду України всіх проектів міжнародних договорів, які укладаються нашою
державою на предмет їх відповідності Конституції України.

Загалом, співвідношення Конституції і міжнародних договорів України
засновано на системі конституційно-правових норм та принципів, а також
включає правові засоби, які мають на меті попередити можливі колізії між
двома видами правових актів та забезпечити узгодження міжнародного і
національного права у цілому. Конституційно-правові норми, зокрема,
визначають співвідношення Конституції і міжнародних договорів України та
закріплюють: конституційний статус міжнародних договорів України – їх
підпорядкованість Конституції України, що має найвищу юридичну силу;
післяконституційне місце міжнародних договорів України в системі джерел
конституційного права; процедуру визначення конституційності міжнародних
договорів України. Конституційними принципами визначається характер
співвідношення міжнародних договорів України та Конституції (принцип
суверенітету та найвищої юридичної сили Конституції України, визнання
Українською державою загальновизнаних принципів і норм міжнародного
права, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей). Правові засоби
мають на меті забезпечити узгодження Конституції України та міжнародних
договорів України, які втілюють міжнародні зобов’язання нашої держави
перед світовою спільнотою.

Проблема співвідношення міжнародного договору і закону здавна привертає
увагу переважно теоретиків міжнародного права. В Україні дослідження
співвідношення міжнародних договорів України та законів України
ускладнюється відсутністю відповідних конституційних положень, а також
законів “Про закони і законодавчу діяльність” та “Про нормативно-правові
акти”, які б закріплювали офіційну класифікацію законів та їх
співвідношення з міжнародно-правовими актами.

Ключовими у визначенні співвідношення міжнародних договорів України та
законів України є Конституція України (ч.2 ст.9) та Закон України „Про
міжнародні договори України” (ч. 2 ст.19).

Конституція України (ст. 9) лаконічно визначає, що чинні міжнародні
договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства і не містить інших положень, які
давали б підстави стверджувати пріоритет міжнародних договорів України
над законами. Прийнятим на основі Конституції Законом України „Про
міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. встановлюється
правило „виключності” для вирішення питання про співвідношення
міжнародних договорів України і законів України, за яким у разі
суперечливого регулювання правовідносин актами законодавства України та
міжнародними договорами, пріоритет матиме норма міжнародного договору.
Таким чином, пріоритет норм міжнародного договору над національним
законом визначається виключно у разі їх суперечності. Причому пріоритет
над законами можуть мати міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України, і в жодному випадку
не міжнародні договори, затверджені Президентом, Урядом чи центральним
органом виконавчої влади.

Міжнародні договори за своїм змістом бувають досить близькими до норм
національного права, тому існує вірогідність суперечностей між ними. В
Україні передбачено деякі засоби узгодження міжнародних договорів
України і законів України. Зокрема, п.7 ст. 9 Закону України „Про
міжнародні договори України” встановлює, що держава в особі Верховної
Ради України, яка ратифікує міжнародний договір, не має права лише
формально висловити свою згоду на обов’язковість міжнародного договору.
Парламент зобов’язаний ухвалити закони, за допомогою яких можна буде
реалізувати положення міжнародних договорів, а також не допустити такої
ситуації, що укладений міжнародний договір вноситиме дисонанс до системи
національних нормативно-правових актів. Положення національних законів
мають бути узгоджені з положеннями міжнародних договорів, аби не
ускладнювати процес правозастосування. Ратифікація міжнародного договору
України передбачає одночасне внесення змін до національних законів або
прийняття нових, відповідних міжнародному договору.

Реалізація міжнародних договорів України вимагає закріплення в
найближчому майбутньому принципу переважного значення, принаймні,
ратифікованих Верховною Радою України міжнародних договорів України,
який з огляду на його установчий характер може бути закріплений виключно
в Конституції України. Для того, щоб принцип переважного значення
ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів України запрацював,
необхідно:

1) при ухваленні законів, які регулюють ті самі відносини, що й чинні
міжнародні договори України, держава в особі законодавчого органу влади
– парламенту – рішуче має включати до законів застереження, змінювати
окремі положення для захисту положень міжнародних договорів;

2) здійснити заходи на основі зусиль виконавчих та законодавчого органів
держави для забезпечення того, щоб не приймались закони, які могли б
порушувати положення чинних міжнародних договорів. Держава, укладаючи
міжнародний договір, добровільно бере на себе самозобов’язання, в тому
числі й ті, що стосуються прийняття, зміни чи скасування правових актів
і зобов’язана їх добросовісно виконати;

3) запровадити і законодавчо закріпити процедуру перевірки
Конституційним Судом України відповідності міжнародним договорам України
законів та підзаконних актів;

4) розробити порядок вирішення колізій між нормами міжнародних договорів
і національних правових актів, насамперед законів. Якщо правовідносини
врегульовані нормами міжнародного і національного права, ні міжнародний
договір не може автоматично відмінити національний закон, ні
національний закон не може діяти всупереч вимогам міжнародного договору.
Два види актів мають бути погоджені;

5) зробити все можливе для того, щоб судові органи обґрунтовували свої
рішення не тільки національними нормативно-правовими актами (законами),
а й положеннями міжнародних договорів України, що стане свідченням
рішучості держави поважати свої міжнародні зобов’язання та забезпечувати
почесне місце цих зобов’язань у національній правовій системі.

Отже, під міжнародним договором України як джерелом конституційного
права України можна вважати угоду між Українською державою та державами,
міжнародними організаціями та іншими суб’єктами міжнародного права про
встановлення норм та принципів, які в національній правовій системі
регулюють конституційно-правові відносини.

Міжнародний договір України, як джерело конституційного права, слід
розуміти як родове поняття, що охоплює всі найменування міжнародних
договорів, що укладаються нашою державою в письмовій формі, серед яких
найчастіше зустрічаються: конвенції, договори, декларації, пакти, угоди,
протоколи, статути. Джерелами конституційного права України є
найважливіші з огляду на предмет регулювання чинні міжнародні договори,
які укладаються від імені України, що стосуються предмета
конституційно-правового регулювання, перш за все основних прав і свобод
людини, питань громадянства, осіб без громадянства, біженців,
національних меншин, місцевого самоврядування та ін.

За ст. 9 Конституції невід’ємною частиною національного законодавства
України і системи джерел конституційного права України є виключно ті
міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України. У такий спосіб Конституцією дискредитуються
міжнародні договори України, які не потребують ратифікації відповідно до
закону, а підлягають затвердженню Президентом України, Кабінетом
Міністрів України, а також ті міжнародні договори України, згода на
обов’язковість яких була висловлена Президією Верховної Ради УРСР, чи
Верховною Радою УРСР. Тому вкрай необхідним є вдосконалення
конституційних положень, закріплення в Конституції положення про те, що
міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана у
встановленому порядку, є невід’ємною частиною національного
законодавства.

Конституція України має абсолютне верховенство над всіма національними
правовими актами, а також пріоритет щодо міжнародних договорів України
і, відповідно, займає в системі нормативно-правових актів – джерел
конституційного права України найвищу сходинку. Всі міжнародні договори
України мають відповідати Основному Закону України. Тому Закон України
„Про міжнародні договори України” , (п.3 ст. 4) запроваджує правову
експертизу всіх проектів міжнародних договорів України на предмет
відповідності Конституції України, яка, на жаль, залишилась без належної
регламентації. Участь Конституційного Суду України в експертизі не
передбачена.

Українська держава проголошує в зовнішньополітичній діяльності
відданість загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права,
серед яких надзвичайно важливим є фундаментальний принцип права
міжнародних договорів pасta sunt servanda, а також наголошує на тому, що
сумлінно виконує свої міжнародні договори (ст. 34 Закону України „Про
міжнародні договори України”). Саме тому вважаємо, що в українському
законодавстві слід розробити механізм попередження суперечностей між
Конституцією та міжнародним договором, що укладається, для того, щоб не
поширювалась практика відмови в односторонньому порядку від взятих
зобов’язань за міжнародним договором, який після набуття ним чинності
може бути визнаний неконституційним.

7.4. Правозастосування в умовах управлінського рішення чи одержання
доручень, які суперечать чинному законодавству.

Як і усяка інша діяльність, правозастосування мусить бути науково
організовано. Сутність цієї вимоги складається в досягненні максимуму
ефективності правозастосовного процесу при мінімальних витратах сил і
коштів. Наукова організація правозастосування містить у собі наступні
елементи:

– доцільний поділ діяльності по правозастосуванню на операції між
суб’єктами застосування різних систем;

– оптимальний розподіл правозастосовної компетенції між суб’єктами
застосування норм права однієї системи;

– раціоналізація процесу застосування норм;

– використання в цьому процесі сучасних науково-технічних засобів і
позитивного досвіду.

У науковій організації правозастосовного процесу важливе значення має
підвищення культури працівників апарату управління, які повинні знати
основи законодавства, уміти чітко розмежовувати компетенцію державних
органів.

Доручення, надане керівником, повинно бути законним, чітким, зрозумілим.
Його виконання необхідно здійснювати точно і в установлений строк.

Державний службовець чи будь-який інший працівник повинен діяти в межах
своїх повноважень.

Працівник, дотримуючись норм чинного законодавства, самостійно визначає
правомірність доручень, наданих керівництвом, та можливу шкоду, що буде
завдано інтересам суспільства, людині, державі у випадку виконання
доручення, яке не є правомірним.

У разі одержання доручення (письмового чи усного), яке працівник вважає
неправомірним або таким, яке суперечить чинному законодавству, останній
зобов’язаний негайно в письмовій формі повідомити про це особі, яка
надала доручення, а в разі наполягання на його виконанні – не виконувати
його, а повідомити вищого за посадою керівника.

У випадку виконання неправомірного доручення, працівник та керівник,
який надав це доручення, несуть відповідальність відповідно до вимог
чинного законодавства.

Юридична відповідальність поділяється на перспективну (позитивну) і
ретроспективну (негативну).

Позитивна юридична відповідальність – сумлінне виконання своїх
обов’язків перед громадянським суспільством, правовою державою,
колективом людей та окремою особою.

Ретроспективна юридична відповідальність – специфічні правовідносини між
державою і правопорушником внаслідок державно-правового примусу, що
характеризуються засудженням протиправного діяння і суб’єкта
правопорушення, покладанням на останнього обов’язку нести несприятливі
наслідки особистого, майнового, організаційного характеру за скоєне
правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності: державно-правовий
примус; негативна реакція держави на правопорушення і суб’єкта, що
винний у його скоєнні; обов’язок правопорушника мати несприятливі
наслідки за свою протиправну поведінку.

Принципи юридичної відповідальності: відповідальність винної особи за
діяння, а не за виявлення наміру; законність, невідворотність,
доцільність і справедливість покладення юридичної відповідальності;
гуманність і своєчасність юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності – вияв її соціальної необхідності та
ефективності. Розрізняють такі види мети юридичної відповідальності:
загальну превенцію правопорушення; покарання правопорушника; вплив на
свідомість правопорушника; моральну перебудову особи; формування в
людини, яка порушила норми права, настанови на правомірну поведінку
надалі; виховний вплив на інших людей з метою попередження правопорушень
з їхнього боку.

Функції юридичної відповідальності – головні напрямки юридичного впливу
як на правопорушника, так і на інших осіб, з метою захисту правопорядку
і виховання суб’єктів права, що скоїли чи можуть скоїти правопорушення.

Розрізняють такі види функцій юридичної відповідальності: превентивну
(попереджувальну); виховну; репресивну (каральну); компенсаційну
(поновлювальну); сигналізаційну (інформаційну).

Існування різних видів правопорушень передбачає і поділ ретроспективної
юридичної відповідальності на самостійні види. Існують різні підстави
поділу юридичної відповідальності на види. Залежно від суб’єктів –
органів, що накладають юридичну відповідальність, її поділяють на таку,
що покладається: а) органами влади; б) виконавчими і розпорядчими
органами; в) судовими та іншими юрисдикційними органами.

Залежно від суб’єктів правопорушників вона буває: а) індивідуальною;
б)колективною.

Розрізняють також внутрішню державну і міжнародну юридичну
відповідальність. Поширеною є класифікація юридичної відповідальності
залежно від галузевої належності правової норми, що порушена. На цій
підставі розрізняють юридичну відповідальність: а) кримінально-правову;
б) адміністративну; в) цивільно-правову; г) трудову (дисциплінарну,
матеріальну відповідальність робітників і службовців) та ін.

Кримінальна відповідальність – різновид ретроспективної юридичної
відповідальності, що полягає у застосуванні міри кримінального покарання
до фізичних осіб, винних у вчиненні злочину.

Різновидом ретроспективної юридичної відповідальності є адміністративна
відповідальність, під якою розуміють покладення на порушників
загальнообов’язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах,
адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки
майнового чи морального характеру.

Самостійним видом ретроспективної юридичної відповідальності є
цивільно-правова відповідальність. Це відповідальність фізичної чи
юридичної особи за порушення договірних зобов’язань, за заподіяння
позадоговірної майнової шкоди, а також за порушення особистих майнових
прав. Завданням цивільно-правової відповідальності є захист прав
власника.

Окрім майнового, цивільно-правова відповідальність має і компенсаційний
(правопоновлювальний) характер. Із допомогою цивільного права
регулюються і особисті немайнові відносини. На фізичну чи юридичну особу
може бути покладено обов’язок спростувати відомості, які ганьблять честь
і гідність громадянина або організації, коли той, хто її поширює, не
доведе, що вони відповідають дійсності. Але покладення немайнової
відповідальності в цивільному праві – це скоріше виняток, аніж правило.
Основним же для названого виду відповідальності є майновий характер
заподіяної шкоди, правової санкції та юридичної відповідальності.
Трудове право передбачає дисциплінарну і матеріальну відповідальність
працівників.

Дисциплінарна відповідальність – різновид юридичної ретроспективної
відповідальності працівника за порушення трудової дисципліни з
застосуванням до нього догани та звільнення. Для окремих категорій
працівників можуть бути передбачені інші дисциплінарні стягнення.

Розрізняють загальну і спеціальну дисциплінарну відповідальність.
Загальна дисциплінарна відповідальність передбачається Кодексом законів
про працю і Правилами внутрішнього трудового розпорядку, а спеціальна –
здійснюється: а) в порядку підлеглості; б) за статутами про дисципліну;
в) за окремими нормативними актами. Дисциплінарні стягнення можуть
застосовувати органи, які мають право приймати на роботу (обирати,
затверджувати і призначати на посаду даного працівника). На працівників,
які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та
іншими актами законодавства, дисциплінарні стягнення можуть накладати
також органи, що стоять вище від згаданих. Близько до дисциплінарної
знаходиться матеріальна відповідальність, оскільки підставою для
притягнення до обох видів відповідальності є трудове правопорушення. На
відміну від дисциплінарної, матеріальна відповідальність працівника
настає у випадках, коли заподіяно матеріальну шкоду.

Матеріальна відповідальність розглядається як різновид ретроспективної
юридичної відповідальності працівника за матеріальну шкоду, заподіяну
підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на
нього трудових обов’язків. Умовами накладення матеріальної
відповідальності є передбачені законодавством такі ознаки: а) пряма
дійсна шкода; б) протиправна поведінка працівника; в) причинний зв’язок
між протиправними діями чи бездіяльністю та виниклою шкодою; г) провина
працівника в заподіяній шкоді.

Матеріальна відповідальність може бути повною та обмеженою.

Як самостійний вид ретроспективної юридичної відповідальності в теорії
права розглядають скасування актів, що суперечать чинному законодавству.
Це – особливий вид ретроспективної юридичної відповідальності, який
полягає в тому, що компетентний орган чи службова особа застосовує
правовідновну санкцію, скасовуючи незаконно прийнятий акт. Є декілька
форм названої юридичної відповідальності:

а) скасування акта, який суперечить чинному законодавству;

б) визнання недійсним акта, який суперечить чинному законодавству;

в) зміна акта в тій частині, що не відповідає чинному законодавству;

г) давання вказівок компетентним органом чи службовою особою про
обов’язкове скасування чи зміну акта, який суперечить чинному
законодавству суб’єктом, який його приймав.

Не вважається формою зазначеного виду юридичної відповідальності
припинення дії акта.

Підставами юридичної відповідальності є: наявність правової норми, що
передбачає склад правопорушення; юридичний факт – скоєння самого
правопорушення; наявність правозастосовного акта, що набрав чинності.

Невідворотність відповідальності ще не означає, що особа за кожне
правопорушення має обов’язково нести юридичну відповідальність, відбути
повністю покарання, чи на неї повинно бути накладене стягнення.
Законодавець передбачає підстави звільнення від юридичної
відповідальності. Вони передбачаються у кримінальному,
адміністративному, трудовому та іншому законодавстві. Наприклад,
кримінальне законодавство передбачає випадки звільнення особи від
кримінальної відповідальності та від кримінального покарання. Є такі
підставами звільнення від кримінальної відповідальності:

давність притягнення до кримінальної відповідальності;

коли до часу розслідування чи розгляду справи в суді внаслідок зміни
обставин скоєне винним діяння перестало бути суспільне небезпечним чи
сама особа перестала бути суспільне небезпечною;

амністія чи помилування;

застосування до неповнолітнього, який скоїв злочин, примусових заходів
виховного характеру;

застосування до особи, яка скоїла злочин, що не має великої суспільної
небезпеки, заходів виправлення і перевиховання без застосування
кримінального покарання, через притягнення такої особи до
адміністративної відповідальності;

передача матеріалів справи на розгляд у товариські суди; вжиття заходів
медичного характеру;

передача особи на поруки громадській організації або трудовому
колективу.

Підставами звільнення від адміністративної відповідальності є: давність
притягнення до адміністративної відповідальності; передача матеріалів
справи на розгляд товариського суду, громадської організації чи
трудового колективу; обмеження усним зауваженням у разі скоєння
незначного адміністративного правопорушення.

Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа може замість
накладення дисциплінарного стягнення передати питання про правопорушення
на розгляд трудового колективу або його органу. Підсумовуючи сказане,
можна визнати два блоки підстав звільнення від юридичної
відповідальності: особа, яка скоїла правопорушення, вважається такою, що
втратила суспільну небезпечність; правопорушення внаслідок зміни
обставин перестало бути суспільне небезпечним.

Отже, правова поведінка, як діяльність і спілкування суспільних
суб’єктів права, характеризується правомірним і протиправним аспектами
діянь. Правопорушення, як один із різновидів протиправних діянь, тягне
за собою ретроспективну юридичну відповідальність, що є реакцією держави
на правопорушника і ті діяння, які він скоїв і за які зобов’язаний
понести певну кару чи стягнення з метою виправлення і перевиховання.

Підбиваючи підсумки розглянутої теми, можна зробити такі висновки:

1. Право, як і держава, має розглядатися в їх постійній взаємодії,
взаєморозвитку, взаємофункціонуванні.

2. Як самостійне явище право має свої поняття, ознаки, функції, форму і
середовище здійснення.

3. Теоретичні знання про право сприяють оволодінню
регулятивно-юридичними механізмами в повсякденному житті, формують
навички його практичного застосування.

4. Вміння користуватися правом допоможе активно здійснювати, охороняти і
захищати права людини в громадянському суспільстві.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *