Шпаргалка

Шпаргалка

1.Державна регуляторна політика.

Державна регуляторна політика — це постійний та послідовний курс органів
виконавчої влади та місцевого самоврядування на впровадження
оптимального державного управління в економічній та соціальній сферах,
на зменшення їх втручання у діяльність суб’єктів підприємництва,
усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних
перешкод у розвитку господарської діяльності. Державна регуляторна
політика відкриває нові методичні та практичні підходи до оптимізації,
послідовності, передбачуваності та стабільності відносин держави із
суб’єктами підприємництва в ринковому середовищі. Вона охоплює всі сфери
державного регулювання підприємництва, тобто всі види регуляцій, які
встановлюють обов’язки та зачіпають права, свободи й законні інтереси
громадян і суб’єктів господарської діяльності. До сфери державного
регулювання, зокрема, входять:

> правила та процедури щодо входження на ринок та виходу з нього
суб’єктів господарської діяльності, їх створення та ліквідації;

— дозвільна система на провадження певного виду господарської
діяльності;

— правила та процедури, що регламентують певні види господарської
діяльності, які не підпадають під ліцензування;

— контроль за безпекою та якістю продукції;

— контроль за обов’язковими платежами до бюджетів і до державних
цільових фондів;

— правила щодо обсягу та процедур подачі обов’язкової звітності;

^ регулювання цін;

> антимонопольне регулювання;

> контроль та обмеження щодо грошових і товарних потоків (включаючи
інвестиційну та зовнішньоекономічну діяльність);

— регулювання зайнятості та використання трудових ресурсів.

Державна регуляторна політика впроваджується шляхом проведення
регуляторної реформи.

Реалізація Державної регуляторної політики в Україні відповідно до
запропонованої Концепції забезпечить здійснення державного регулювання
на якісно новому рівні. При цьому основними характеристиками державного
регулювання в економічній та соціальній сферах будуть передбачуваність,
послідовність і відповідальність за кінцеві результати прийнятих рішень.
Удосконалення державного регулювання дасть змогу за умов обмежених
ресурсів уряду зменшити витрати на виконання регуляторних актів для
громадян і держави, що сприятиме підвищенню конкурентоспроможності
продукції та поліпшенню інвестиційного клімату в Україні. Державне
регулювання економіки України має стати максимально прозорим і
передбачуваним. Удосконалені процедури державного регулювання
сприятимуть звуженню тіньового сектору. Усі ці фактори позитивно
впливатимуть на динаміку економічного зростання в Україні, соціальну та
політичну стабільність у державі.

4.Державне регулювання економіки.

У теоретичному аспекті державне регулювання економіки — це система знань
про сутність, закономірності дії та правила застосування типових методів
і засобів впливу держави на хід соціально-економічного розвитку,
спрямованих на досягнення цілей державної економічної політики.

Конкретні напрями, засоби, методи, масштаби ДРЕ визначаються характером
і гостротою соціально-економічних проблем у країні в конкретний період.
Тобто держава через відповідні методи і засоби ДРЕ має гнучко реагувати
на зміни, які відбуваються в економіці.

Складною теоретичною проблемою є визначення об’єкта ДРЕ. Дослідження
науковців і практична діяльність держави у цій сфері мають поки що
фрагментарний, некомплексний характер. Найбільш агрегованим об’єктом ДРЕ
є економічна система держави (національна економіка). У зв’язку із
схожістю об’єктів державного регулювання економіки і макроекономіки як
науки, методологічною основою ДРЕ слід уважати економічну теорію, і
передовсім макроекономіку.

Об’єктами ДРЕ є також: економічні підсистеми (економіка регіонів,
народногосподарських комплексів, галузей; сектори економіки; стадії
відтворення); соціально-економічні процеси (економічні цикли,
демографія, зайнятість, інфляція, науково-технічний прогрес, екологія,
кон’юнктура і т. д.); відносини (виробничі, фінансові, кредитні,
зовнішньоекономічні, орендні тощо); ринки (товарів, послуг, інвестицій,
цінних паперів, валюти, фондів, капіталів і т. д.).

З практичного погляду ДРЕ — це сфера діяльності держави щодо
цілеспрямованого впливу на поведінку суб’єктів господарювання з метою
забезпечення пріоритетів державної економічної політики. Уважається, що
первинним суб’єктом державного регулювання є людина (громадянин). У
демократичному суспільстві громадянин (споживач) висловлює та захищає
свої інтереси як виборець за допомогою механізму голосування. Але
виборці безпосередньо обирають не напрями соціально-економічної політики
або методи та засоби ДРЕ, а лише склад органів державної влади. Отже,
суб’єктом державного регулювання економіки стає держава в особі
державних органів (президента, парламенту, уряду, місцевих
адміністрацій).

5. Система органів і методів ДРЕ.

Законодавча влада : ВРУ є представницьким органом, тому обирається
безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого
права шляхом таємного голосування. До складу Верховної Ради входять 2
органи, які мають особливий правовий статус-Рахункова палата та
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Рахункова палата є
постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною радою
України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливий правовий статус
цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно,
незалежно від будь-яких органів державної влади. Специфіка статусу
органу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що
він є органом, який на постійній основі здійснює парламентський контроль
за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та
захист кожного на території України в межах юрисдикції.

Виконавча влада; Президент України; ОМС міст республ-го АРК і міст
обласного значення; ОМС районного значення; Представницька і виконавча
влада АРК; Обласні ради

Державне управління-одна із головних форм діяльності держави, особливий
вид соціального управління в суспільстві. У широкому значенні-це
діяльність усіх видів державних органів: законодавчих, судових,
контрольно-наглядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного
життя. Суб’єктами адміністративно-правового регулювання у сфері
економіки є: ПУ; КМУ; профільні міністерства, державні комітети
(державні служби); інші ЦОВВ зі спеціальним статусом; урядові органи
держ-го упр-ння; МДА та їхні структурні підрозділи; виконавчі органи
сільських, селищних, міських рад.Кожний з перелічених суб’єктів здійснює
адміністр/прав регулювання у сфері економіки в межах своєї компетенції,
що встановлюється Конституцією України, законами та Іншими нормативними
актами.

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на
сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор
економіки з метою створення умов їх ефективного функціонування
відповідно до напрямів державної економічної політики. Кожний метод
грунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів,
важелів тощо).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу (прямі та
непрямі (опосередковані) та засобами впливу(правові, адміністративні,
економічні, пропагандистські).

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку
суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного
економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі
напрямі. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси.
Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному
контексті мотивація — це процес спонукання суб’єктів ринку до діяльності
в напрямі державних пріоритетів.

6.Негативи державного впливу на економіку.

на сучасному етапі розвитку товарного вироб-ва держава об’єктивно
змушена виконувати ряд ф-цій, спрямованих на регул-ння екон-ки. До
головних її ф-цій можна віднести такі: 1. Розробка політики
соціал/економ розвитку країни, за допомогою якої визначаються головні
цілі, пріоритети та засоби розвитку економіки. Це означає, що держава
розробляє стратегію соціально-економ-го розвитку: визначає ресурси та
передбачає певні заходи, які необхідні для її реалізації; прогнозує
економічні, соціальні та міжнародні наслідки від її впровадження в
життя. Державна економічна політика реалізується через економічні
прогнози, плани та програми, які в умовах ринкових відносин носять
орієнтувальний та рекомендаційний хар-р. 2. Формування правових засад
функц-ння економіки. З цією метою держава визначає правовий статус
окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської
діяльності, регулює відносини між окремими суб’єктами ринку, тобто
встановлює «правила гри» на ринку. Спираючись на економічне
законодавство, вона виконує роль арбітра в сфері господарських відносин,
виявляє випадки незаконної діяльності та застосовує відповідні заходи до
порушників. 3. Захист конкуренції як головного “двигуна” ринкового
механізму. З цією метою держава здійснює антимонопольну політику. 4.
Перерозподіл доходів та ресурсів. Необхідність в перерозподілі доходів
обумовлюється природою ринку, якщо первинні доходи окремих
домогосподарств жорстко пов’язані з результатами їхньої індивідуальної
трудової діяльності. Це неминуче породжує надмірні коливання в особистих
доходах, а також відсутність доходів у непрацездатних членів сус-ва. Для
зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл у формі
трансфертних платежів, отримання яких не вимагає у відповідь будь-яких
товарів та послуг. Крім цього, держава може регулювати індивідуальні
доходи шляхом втручання в процеси формування первинних доходів
(встановлення мінімальної заробітної плати, застосування прогресивної
форми оподаткування первинних доходів). Вона може впливати на реальні
доходи через регулювання цін на товари та послуги першої необхідності
тощо. 5. Стабілізація економіки. Як уже зазначалося, ринок не завжди
може самостійно протистояти економічній нестабільності. Тому виникає
необхідність державного виливу на економічний цикл. В основі
стабілізаційної функції держави лежить та обставина, що витрати
приватного сектора економіки можуть бути недостатніми для досягнення
повної зайнятості або надмірними. В першому випадку держава може
застосувати стимулюючу політику, в іншому – стримувальну. Основними
методами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та
грошово-кредитна політика, за допомогою яких вона впливає на сукупний
попит. Державне втручання в економіку може бути ефективним за умов, якщо
воно є зваженим, тобто враховує «розподіл праці» між державою і ринком.
Тому в теорії і на практиці завжди існує проблема співвідношення між
державним регулюванням економіки і ринковим саморегулюванням. Значною
мірою вирішення цієї проблеми залежить від того, як розуміється сутність
державного регулювання економіки. Держава може втручатися в ринковий
механізм лише в одному випадку – коли цей механізм ще не досяг
необхідного потенціалу і тому не здатний виконувати свою позитивну роль
в економіці. Показовим прикладом для цього є перехідна економіка, яка
знаходиться в стані зміни економічних відносин, коли
адміністративно-командні механізми вже не діють, а ринкові – ще
знаходяться в стадії становлення. Знайти раціональне співвідношення між
державним втручанням в економіку і її ринковим саморегулюванням –
актуальна проблема органів державного управління.

7.Методи прямого та непрямого (опосередкованого) регулювання.

Методи державного регулювання економіки — це способи впливу держави на
сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор
економіки з метою створення умов їх ефективного функціонування
відповідно до напрямів державної економічної політики. Кожний метод
грунтується на використанні сукупності інструментів (регуляторів,
важелів тощо).

Методи ДРЕ класифікуються за двома ознаками: за формами впливу (прямі та
непрямі (опосередковані) та засобами впливу(правові, адміністративні,
економічні, пропагандистські).

Методи непрямого регулювання — це методи, які регламентують поведінку
суб’єктів ринку не прямо, а опосередковано, через створення певного
економічного середовища, яке змушує їх діяти у потрібному державі
напрямі. Опосередковане регулювання — це вплив на економічні інтереси.
Держава втілює в життя свої рішення на підставі мотивації. У даному
контексті мотивація — це процес спонукання суб’єктів ринку до діяльності
в напрямі державних пріоритетів.

Прямі методи ДРЕ безпосередньо впливають на функціонування суб’єктів
ринку. Такий вплив здійснюється за допомогою інструментів
адміністративно-правового характеру, які регламен ують діяльність
суб’єктів господарювання, та економічних інструментів прямого впливу.
Останні спрямовано на регулювання темпів зростання обсягів та структури
економіки, обсягів виробничого та невиробничого споживання, масштабів
діяльності суспільного сектору економіки та ін.

Беручи загалом, можна сказати, що основними інструментами прямого
державного регулювання є: нормативно-правові акти, обов’язкові для
виконання завдання макроекономічних планів і державних цільових програм,
державні замовлення, централізовано встановлені ціни, нормативи,
стандарти, ліцензії, квоти, державні бюджетні витрати, ліміти і т. д.

До методів непрямого регулювання належать інструменти фіскальної,
бюджетної, грошово-кредитної, інвестиційної, амортизаційної,
інноваційної та інших напрямів економічної політики, а також методи
морального переконування.

8.Правові, адміністративні, економічні та пропагандистські методи
регулювання економіки.

Правове регулювання — це діяльність держави щодо встановлення
обов’язкових для виконання юридичних норм (правил) поведінки суб’єктів
права. Необхідний у цьому разі примус забезпечується розвитком
громадської свідомості та силою державної влади.

Предметом правового регулювання економіки є: відносини між державою
(державними органами) і суспільством, громадянами, суб’єктами
господарської діяльності; відносини «всередині» держави, між її органами
з приводу розподілу повноважень, визначення їхнього правового статусу;
відносини між суб’єктами господарської діяльності т

Адміністративні методи ДРЕ — це інструменти прямого впливу держави на
діяльність суб’єктів ринку. їхні ознаки: прямий вплив державного органу
або посадових осіб на дії виконавців через встановлення їхніх
обов’язків, норм поведінки та віддавання команд (наказів, розпоряджень);
безальтернативний вибір способів розв’язування завдань, варіанта
поведінки; обов’язковість виконання наказів, розпоряджень;
відповідальність суб’єк-тів господарювання за ухилення від виконання
наказів.

Адміністративні методи випливають із необхідності регулювати деякі види
економічної діяльності для захисту інтересів громадян, суспільства в
цілому, природного середовища.

Основними інструментами адміністративного регулювання, як уже
зазначалося, є ліцензії, квоти, санкції, норми, стандарти, державні
замовлення, ціни і т. д.

Ліцензії — це спеціальні дозволи, які видаються суб’єктам
підприємницької діяльності на здійснення окремих її видів. Ліцензування
спрямоване на захист економічних інтересів країни, суспільства та його
членів як споживачів товарів і послуг.

Квоти — визначають частку суб’єктів ринку у виробництві, споживанні,
експорті, імпорті тощо товарів і послуг. Квотування здійснюється з метою
створення конкурентного середовища, захисту вітчизняного ринку,
стабілізації цін на внутрішньому ринку.

Санкції — це заходи держави, спрямовані на покарання суб’єктів ринку,
які не виконують установлених правил діяльності. У порядку економічних
санкцій держава може вимагати сплату неустойки, штрафів, пені за
невиконання суб’єктами ринку певних зобов’язань, а також вилучати на
користь державного або місцевих бюджетів виручку від незаконної
діяльності.

Норма — це, по-перше, науково обґрунтована міра суспільно необхідних
витрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції заданої якості,
по-друге, правила поведінки людей і здійснення певних видів економічної
діяльності.

Стандарти — це єдині норми за типами, марками, параметрами, розмірами і
якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробування
та контролю, правилами пакування, маркування та зберігання продукції,
технології виробництва.

Державне замовлення є інструментом як адміністративного, так і
економічного регулювання. Коли йдеться про адміністративне регулювання,
мається на увазі, що для підприємств, які повністю або частково
перебувають у державній власності, а також для підприємств-монополістів
державні замовлення на поставку продукції (виконання робіт, надання
послуг) є обов’язковими.

Ціни теж можуть використовуватися як інструменти адміністративного
регулювання. Метою такого регулювання є запобігання руйнівному впливу
вільного ціноутворення на економіку.

Застосування економічних методів ДРЕ дає змогу створювати економічні
умови, які спонукають суб’єктів ринку діяти в необхідному для
суспільства напрямі, вирішувати ті чи ті завдання згідно із
загальнодержавними та приватними інтересами. Регулювання за допомогою
економічних методів дає змогу суб’єктам ринку зберегти право на вільний
вибір своєї поведінки.

Економічне регулювання здійснюється інструментами фіскальної, бюджетної,
податкової, грошово-кредитної, амортизаційної та інших напрямів
державної економічної політики.

Інструментами фіскальної політики є державні закупівлі, які
характеризують бюджетні видатки, і податки, які визначають бюджетні
доходи. Отже, існує зв’язок між фіскальним, бюджетним і податковим
напрямами політики.

Вирізняють стимулювальну {експансіоністську) фіскальну політику,
спрямовану на стимулювання виробництва через збільшення державних
закупівель, та стримувальну (рестрикційну), спрямовану на стримання
виробництва.

У рамках бюджетної політики держава здійснює пряме фінансування установ
сектору загального державного управління, фінансування інвестиційних
програм, обслуговування державного боргу. Витрати державного бюджету
здійснюються також у таких формах, як дотації, субсидії, субвенції.

Податкова політика застосовується для поповнення державних фінансових
ресурсів, а також для стимулювання економічного зростання,
науково-технічного прогресу, здійснення структурних перетворень,
підвищення конкурентоспроможності вітчизняних виробників.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється з метою впливу на грошову
пропозицію. Для досягнення цієї мети центральний банк (в Україні —
Національний банк України) використовує такі основні інструменти:
грошова емісія, операції з державними цінними паперами на відкритому
ринку, зміна норми обов’язкових резервів, маніпулювання обліковою
ставкою.

Грошова емісія — це комплекс заходів центрального банку стосовно випуску
в обіг додаткових грошей, що зумовлює збільшення грошової маси і
підвищення ділової активності. Однак надмірна емісія здатна породжувати
негативну екстерналію — інфляцію. Емісія належить до інструментів
прямого впливу, оскільки емісією держава безпосередньо «втручається» у
ринок грошей.

Операції з державними цінними паперами пов’язані з купівлею або продажем
державою цінних паперів. Контрагентами Держави є комерційні банки,
підприємства, населення.

Зміна норми обов’язкових резервів веде до таких наслідків. У разі
підвищення резервної норми центральний банк знижує грошовий
мультиплікатор і завдяки цьому зменшує приріст грошової пропозиції. У
разі зниження резервної норми зростає грошовий мультиплікатор, що
збільшує приріст грошової пропозиції.

Маніпулювання обліковою ставкою дає змогу центральному банкові
регулювати попит комерційних банків на позички, а через них — на резерви
банківської системи.

Пропагандистські (морально-етичні) методи ДРЕ — це звернення держави до
гідності, честі і совісті людини (підприємця, найманого робітника,
державного службовця і т. ін.). Вони включають заходи виховання,
роз’яснення і популяризації цілей і змісту регулювання, засоби
морального заохочення і тощо. Суть цих методів полягає в тому, щоб
формувати й підтримувати в людей певні переконання, духовні цінності,
моральні позиції, психологічні настанови щодо діяльності держави.

Прикладами використання пропагандистських методів є: орієнтація
діяльності суб’єктів ринку на цілі та пріоритети державних
макроекономічних планів (програм); заклики державних органів до
підприємців, бізнесменів, трудящих, профспілок, політичних партій щодо
дотримання ними певної лінії поведінки; політична реклама, зустрічі з
виборцями, участь у роботі об’єднань за економічними інтересами з метою
залучення інвестицій, послаблення економічних вимог і т. ін.

10.Права органів державного казначейства.

З метою забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету
України, підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах
наявних обсягів фінансових ресурсів У Державному бюджеті України Указом
Президента України від 27 квітня 1995 р. №335/95 (зі змінами) утворено
Державне казначейство України при Міністерстві фінансів України. Цим
Указом встановлена система Державного казначейства України, яку
становлять Головне управління Державного казначейства України та його
територіальні органи — Управління Державного казначейства України
в Автономій Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з
відділеннями в районах, містах і районах у містах.

Державне казначейство України, його органи є юридичними особами, мають
розрахункові та інші рахунки в установах банків, печатку із зображенням
Державного Герба України та своїм найменуванням.

Згідно із зазначеним Указом основними завданнями Державного казначейства
України є:

• організація виконання Державного бюджет}/ України і здійснення
контролю за цим; управління наявними коштами Державного бюджету України,
у тому числі в іноземній валюті, коштами державних позабюджетних фондів
і позабюджетними коштами установ та організацій, що утримуються за
рахунок коштів Державного бюджету України;

• фінансування видатків Державного бюджету України;

• ведення обліку касового виконання Державного бюджету України,
складання звітності про стан виконання Державного бюджету України;

• здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом
відповідно до чинного законодавства;

• розподіл між Державним бюджетом України та бюджетами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя відрахувань від
загальнодержавних податків, зборів і обов’язкових платежів за
нормативами, затвердженими Верховною Радою України;

• здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних
позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що
утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

• розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського
обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є
обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що
використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів

11,20.Адаптація Законодавства Укр. та ЄС

Адаптація законодавства України — це перший етап тривалого процесу
наближення національної системи права, включаючи також правову культуру,
доктрину та судову і адміністративну практику, до системи права
Європейського Союзу відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським
Союзом щодо держав, які мають намір приєднатися до нього. Виходячи саме
з такого розуміння, процес адаптації має охоплювати як нормотворення,
так і нормозастосування і бути обов’язковим для всіх органів державної
влади та органів місцевого самоврядування.

З набранням чинності Угоди про партнерство та співробітництво
(далі.—.УПС) між Європейськими Співтовариствами та їхніми
державами-членами і Україною у березні 1998 р. в Україні розпочався
процес адаптації. Нині він потребує додаткових імпульсів. Для України

адаптація національного законодавства до норм права ЄС має особливу
значущість і.актуальність, оскільки з цим процесом пов’язане не тільки
створення правової бази для майбутнього вступу до ЄС, а й досягнення
інших важливих для нашої держави цілей, а.саме:

-створення підгрунтя та рушійної сили правової, адміністративної та
судової реформи в Україні;

-наближення України до повного виконання своїх зобов’язань за УПС як
етапу на шляху поступової інтеграції до Європейського Союзу;

-створення стимулу для здійснення економічних реформ, підвищення
конкурентоспроможності економіки та сприяння залученню іноземних
інвестицій в Україну;

-розвиток зовнішньої торгівлі між Україною та ЄС, оскільки зі створенням
зони вільної торгівлі для них діятимуть однакові правила;

-дальша демократизація суспільних процесів, розбудова основних засад
функціонування громадянського суспільства відповідно до європейських
стандартів.

Адаптація законодавства України, а згодом і всієї правової системи —
важливе завдання, що потребує значних ресурсів і часу. У процесі його
реалізації ми маємо покладатися не лише на технічну допомогу з боку ЄС,
яка є потрібною і корисною, а передусім на власні сили, фінансові та
матеріальні ресурси, політичну волю та відповідальність.Як підтверджує
досвід країн-кандидатів, процес адаптації законодавства включає в себе
кілька послідовних етапів. Для України доцільними є такі етапи:

-приведення законодавства України у відповідність до норм СОТ на
підставі торговельних інтересів нашої країни в контексті її вступу до
цієї організації, зокрема з метою підвищення конкурентоспроможності
української економіки, лібералізації зовнішньої торгівлі, створення
сприятливого середовища для залучення іноземних інвестицій;

-адаптація законодавства України у пріоритетних сферах, пов’язаних із
зовнішньою торгівлею, у контексті створення зони вільної торгівлі між
Україною та ЄС;

-адаптація не лише у сфері внутрішнього ринку, а й у сфері політики
безпеки, юстиції та внутрішніх справ, йдеться про повне виконання
положень УПС і створення на цій основі передумов для укладення угоди про
асоціацію між Україною та Європейським Союзом;

-адаптація правової системи України до права ЄС згідно з положеннями
Угоди про асоціацію з метою підготовки умов для вступу до Європейського
Союзу.

Ефективність процесу адаптації законодавства значною мірою залежить від
розробки та запровадження системи дієвого інституційного механізму.
Протягом минулих років в Україні вже створено певне інституційне
підгрунтя для здійснення процесу адаптації.

З метою реалізації стратегічних цілей державної політики щодо
забезпечення входження України в європейський політичний, економічний,
безпековий і правовий простір, створення передумов для набуття Україною
членства в ЄС та НАТО, підвищення ефективності координації та контролю
за діяльністю органів влади у сфері європейської та євроатлантичної
інтеграції Указом Президента утворено Державну раду з питань
європейської та євроатлантичної інтеграції України, а також Національну
раду з питань адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу. Основними завданнями Ради є підготовка пропозицій
щодо зближення чинного і майбутнього законодавства України із
законодавством ЄС, забезпечення координації заходів органів державної
влади, залучених до процесу адаптації, та сприяння їхній взаємодії у цій
сфері, здійснення моніторингу процесу адаптації тощо.

Запроваджено посаду Уповноваженого України з питань європейської
інтеграції, який забезпечує організацію та координацію заходів,
спрямованих на інтеграцію України до Європейського Союзу, вносить у
встановленому порядку пропозиції щодо підготовки проектів
нормативно-правових актів з питань європейської інтеграції, здійснює
інші повноваження.

У структурі Кабінету Міністрів України створено Урядовий комітет
економічного розвитку та з питань європейської інтеграції, а також
Управління з питань європейської інтеграції як окремий підрозділ
Департаменту економічної політики Секретаріату Кабінету Міністрів
України.

Координацію діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої
влади щодо забезпечення адаптації законодавства України до законодавства
Європейського Союзу покладено на Міністерство юстиції України. Для
забезпечення такої координації при Міністерстві юстиції створено
Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства України до
законодавства Європейського Союзу, а також Центр порівняльного права,
який сприяє вдосконаленню нормо-проектної роботи з урахуванням світового
досвіду та положень права ЄС, здійснює науково-аналітичне забезпечення
процесу адаптації.

14, 32.Адмін.правопор. у с/г

Адміністративна відповідальність за правопорушення у сільському
господарстві передбачена главою 9 Кодексу України про адміністративні
правопорушення «Адміністративні правопорушення у сільському
господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил», де містяться
статті, що встановлюють відповідальність за: отраву посівів, зіпсуття
або знищення зібраного врожаю сільськогосподарських культур, пошкодження
насаджень колективних сільськогосподарських підприємств, інших державних
і громадських чи селянських (фермерських) господарств (ст. 104);
порушення порядку та умов ведення насінництва (ст. 104-7); порушення
правил щодо боротьби з карантинними шкідниками й хворобами рослин та
бур’янами (ст. 105); вивезення матеріалів, що не пройшли карантинну
перевірку або відповідну обробку (ст. 106); невжиття заходів щодо
забезпечення охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць їх
зберігання та переробки (ст. 106-7); незаконні посів та вирощування
снотворного маку чи конопель (ст. 106-2); порушення правил щодо
карантину тварин та інших ветеринарно-саиітарних вимог (ст. 107);
порушення законодавства про племінну справу у тваринництві (ст. 107-7);
грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації
сільськогосподарських машин і техніки безпеки (ст. 108).

Відповідальність за адміністративні правопорушення у сільському
господарстві несуть як громадяни, так і відповідні посадові особи.

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються
адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських,
селищних, міських рад (ст. 104, 105); районними (міськими) судами
(суддями) (ст. 106-7, 106-2, 107-7); органи внутрішніх справ (ч. 2 ст.
106-7); органи державного ветеринарного контролю (ст. 107); органи
державної служби з карантину рослин (ст. 105, 106); органи державного
контролю в насінництві (ст. 104-7); органи держсільтехнагляду (ст. 108).

Законом України «Про ветеринарну медицину» від 15 листопада 2001 р.
передбачена відповідальність суб’єктів господарювання за правопорушення
в галузі ветеринарної медицини.

Суб’єкти господарювання — будь-які юридичні особи, діяльність яких
пов’язана з утриманням, транспортуванням та реалізацією тварин;
зберіганням, переробкою, транспортуванням та реа лізацією продукції
тваринного, а на ринках — і рослинного походження; виробництвом та
реалізацією ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів,
кормових добавок, здійсненням лабораторної діагностики та наданням
ветеринарних послуг, —-несуть відповідальність у формі штрафу за такі
порушення:

• порушення ветеринарно-санітарних правил, інструкцій щодо профілактики
та ліквідації інфекційних хвороб тварин — у розмірі від трьох до шести
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• невиконання заходів щодо карантину тварин або інших карантинних
обмежень — у розмірі від шести до десяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян;

• переміщення через митний кордон без обов’язкового проведення
ветеринарно-санітарної експертизи підконтрольних ветеринарному нагляду
об’єктів — у розмірі від п’яти до сорока неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян;

• реалізація ввезених на територію України продукції тваринного й
рослинного походження, кормів для тварин, що не пройшли в Україні
ветеринарно-санітарної експертизи, у розмірі від двадцяти п’яти до
сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з вилученням такої
продукції та кормів;

• реалізація на території України ветеринарних препаратів, субстанцій,
готових кормів, кормових добавок та засобів ветеринарної медицини, не
зареєстрованих в Україні, у розмірі від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з вилученням таких засобів,
кормів та кормових добавок відповідно до закону;

• ухилення від пред’явлення або непред’явлення тварин для проведення
ветеринарного огляду, обов’язкових заходів (дослідження, щеплення,
обробки) щодо профілактики хвороб тварин, а також незабезпечення
надійної фіксації тварин для проведення огляду (заходів) — у розмірі від
п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• виготовлення харчових продуктів із сировини тваринного походження,
забороненої для використання, у тому числі з м’яса трупів тварин,
уражених електричним струмом, отруйними хімікатами, утоплених, а також
вимушено забитих (дорізаних), що не пройшли ветеринарно-санітарної
експертизи, тощо — у розмірі від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян з вилученням таких харчових продуктів
відповідно до закону;

• ухилення від обов’язкової ветеринарно-санітарної експертизи продукції
тваринного, а на ринках — і рослинного походжен-

ня — У розмірі від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян;

• надання власником (уповноваженою особою) торговельних об’єктів дозволу
на реалізацію тварин і продукції тваринного, а На ринках — і рослинного
походження, що не пройшли ветеринарно-санітарної експертизи, у розмірі
від сорока до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• ухилення від виконання або неналежне виконання приписів державних
інспекторів ветеринарної медицини — у розмірі від десяти до двадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Сплата штрафів не звільняє суб’єктів господарювання від усунення
допущених порушень і відшкодування завданих збитків у порядку,
встановленому законодавством.

Справи про правопорушення, передбачені згаданим вище Законом,
розглядають Державний департамент ветеринарної медицини, його
територіальні органи й регіональні служби державного
ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та
транспорті не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення,
а при триваючому правопорушенні — два місяці з дня його виявлення.

Накладати штрафи від імені Державного департаменту ветеринарної
медицини, його територіальних органів і регіональних служб державного
ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та
транспорті мають право головні державні інспектори ветеринарної
медицини, їхні заступники, державні інспектори ветеринарної медицини.

Рішення про накладення штрафів за правопорушення в галузі ветеринарної
медицини оформляються постановами.

Штраф підлягає сплаті суб’єктом господарювання в місячний термін з дня
отримання постанови. У разі порушення цього терміну штраф стягується в
судовому порядку.

Рішення у справах про правопорушення в галузі ветеринарної медицини
можуть бути оскаржені в судовому порядку.

23.Завдвння Антимонопольного комітету.

Правовий статус Антимонопольного комітету України визначається передусім
Законом України «Про Антимонополь-ний комітет України» від 26 листопада
1993 р. (зі змінами). Крім цього, Антимонопольний комітет України
здійснює свою діяльність відповідно до Закону України «Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності», Закону України «Про захист від недобросовіс ної
конкуренції», інших законів та інших нормативно-правових актів,
прийнятих відповідно до зазначених законів, наприклад. Указу Президента
України «Про врегулювання деяких питань забезпечення діяльності
Антимонопольного комітету України» від 27 червня 1999 р. №741/99 (зі
змінами від 21.02.2000 р. № 271/2000; 09.03.2000 р. № 399/2000).
Відповідно до зазначених нормативно-правових актів Антимонопольний
комітет України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним
статусом, метою діяльності якого є забезпечення державного захисту
конкуренції у підприємницькій діяльності.

Антимонопольний комітет України підконтрольний Президентові України та
підзвітний Верховній Раді України.

Антимонопольний комітет України щорічно подає Верховній Раді України
звіт про свою діяльність.

Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:

«здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного
законодавства; запобігання, виявлення і припинення порушень
антимонопольного законодавства;

• контроль за економічною концентрацією;

• сприяння розвиткові добросовісної конкуренції.

26.Функції Держ.казначейчтва.

Державне казначейство України є центральним органом виконавчої влади і
керується у своїй діяльності Конституцією України, законами України,
постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президента
України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів
України, Національного банку України, наказами Міністерства фінансів
України, Положенням про Державне казначейство, затвердженим постановою
Кабінету Міністрів України 31 липня 1995 р. № 590.

Діяльність Державного казначейства фінансується за рахунок державного
бюджету України. Державне казначейство України та його територіальні
органи є юридичними особами, мають самостійні баланси, рахунки в
установах банків.

Державне казначейство у своїй діяльності взаємодіє з органами
законодавчої і виконавчої влади, національним і комерційними банками
України, іншими учасниками бюджетного процесу та фінансовими
інституціями. Воно виступає з’єднувальним ланцюгом у бюджетному процесі
між органами виконавчої влади та установами банківської системи. Цей
процес розпочинається з контролю за плановими показниками, що надходять
від Міністерства фінансів та розпорядників бюджетних коштів (розпис
доходів та видатків державного бюджету, кошториси та плани асигнувань),
та закінчується складанням звітності після проведення процедур
попереднього контролю перед здійсненням платежу.

Суть діяльності Державного казначейства полягає в тому, що воно
забезпечує виконання державного бюджету шляхом обліку надходжень,
податків, зборів та інших обов’язкових платежів та проведення видатків
державного бюджету через оплату рахунків об’єктів господарської
діяльності, які виконали роботи, надали послуги відповідним
розпорядникам коштів.

Сутність казначейства як і будь якого іншого поняття чи категорії
проявляється у виконуваних функціях, які характеризують прояв його суті
в дії, а також завдання, права та обов’язки, пов’язані з його
діяльністю.

Відповідно до Положення про Державне казначейство за № 590 від 31 липня
1995 р. на Державне казначейство в Україні покладено виконання таких
функцій:

— здійснює касове виконання державного бюджету та бюджетів
самоврядування за доходами та видатками;

— організовує управління наявними коштами державного бюджету, державних
позабюджетних фондів і бюджетів самоврядування у межах видатків,
установлених на відповідний період;

— здійснює контроль за цільовим спрямуванням бюджетних коштів на стадії
проведення платежу на підставі підтверджуючих документів, наданих
розпорядниками бюджетних коштів;

— проводить облік касового виконання та складання звітності про стан
виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування;

— здійснює облік, обслуговування та погашення зовнішнього і внутрішнього
боргів держави відповідно до чинного законодавства;

— здійснює розмежування загальнодержавних податків, зборів та інших
обов’язкових платежів між державним бюджетом та бюджетами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, проводить
взаєморозрахунки між ними. Розмежування з бюджетами нижчого рівня
здійснюються за умови укладання угод між органами Держказначейства та
відповідними Радами;

— відповідно до укладених угод відкриває та обслуговує рахунки
розпорядників бюджетних коштів в органах Держказначейства;

— здійснює оплату рахунків за дорученням розпорядників бюджетних коштів
відповідно до чинних нормативних актів. При цьому Держказначейство не
несе відповідальності за зобов’язаннями, прийнятими розпорядниками
бюджетних коштів;

— отримує звіти про виконання кошторисів доходів і видатків від
розпорядників бюджетних коштів, здійснює звірку даних обліку органів
Держказначейства з даними обліку розпорядників;

— здійснює у безспірному порядку стягнення належних державному бюджетові
коштів по взаєморозрахунках між бюджетами;

— забезпечує роботу інформаційно-обчислювальної системи Держказначейства
та її взаємодію з інформаційними системами Національного та комерційних
банків України, міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади,
установ та організацій;

— управляє поточними залишками казначейських рахунків з метою отримання
доходів та зарахування їх до загального та спеціального фондів
державного бюджету;

— розробляє та затверджує нормативно-правові акти та єдині правила
організації роботи з питань казначейського виконання бюджетів усіх
рівнів, ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про
виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування, кошторисів
доходів та видатків бюджетних установ, відкриття рахунків в органах
Державного казначейства;

— здійснює роботу щодо добору, розстановки кадрів, створення ефективної
системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, забезпечує
проведення єдиної державної політики з питань державної служби в органах
Держказначейства;

— організовує та здійснює внутрішньосистемний контроль і аудит;

— здійснює інші функції, передбачені чинним законодавством України.

28.Держ.казначейство, його завдання та функції.

Президента України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету
Міністрів України, Національного банку України, наказами Міністерства
фінансів України, Положенням про Державне казначейство, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України 31 липня 1995 р. № 590.

Діяльність Державного казначейства фінансується за рахунок державного
бюджету України. Державне казначейство України та його територіальні
органи є юридичними особами, мають самостійні баланси, рахунки в
установах банків.

Державне казначейство у своїй діяльності взаємодіє з органами
законодавчої і виконавчої влади, національним і комерційними банками
України, іншими учасниками бюджетного процесу та фінансовими
інституціями. Воно виступає з’єднувальним ланцюгом у бюджетному процесі
між органами виконавчої влади та установами банківської системи. Цей
процес розпочинається з контролю за плановими показниками, що надходять
від Міністерства фінансів та розпорядників бюджетних коштів (розпис
доходів та видатків державного бюджету, кошториси та плани асигнувань),
та закінчується складанням звітності після проведення процедур
попереднього контролю перед здійсненням платежу.

Суть діяльності Державного казначейства полягає в тому, що воно
забезпечує виконання державного бюджету шляхом обліку надходжень,
податків, зборів та інших обов’язкових платежів та проведення видатків
державного бюджету через оплату рахунків об’єктів господарської
діяльності, які виконали роботи, надали послуги відповідним
розпорядникам коштів.

Сутність казначейства як і будь якого іншого поняття чи категорії
проявляється у виконуваних функціях, які характеризують прояв його суті
в дії, а також завдання, права та обов’язки, пов’язані з його
діяльністю.

Відповідно до Положення про Державне казначейство за № 590 від 31 липня
1995 р. на Державне казначейство в Україні покладено виконання таких
функцій:

— здійснює касове виконання державного бюджету та бюджетів
самоврядування за доходами та видатками;

— організовує управління наявними коштами державного бюджету, державних
позабюджетних фондів і бюджетів самоврядування у межах видатків,
установлених на відповідний період;

— здійснює контроль за цільовим спрямуванням бюджетних коштів на стадії
проведення платежу на підставі підтверджуючих документів, наданих
розпорядниками бюджетних коштів;

— проводить облік касового виконання та складання звітності про стан
виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування;

— здійснює облік, обслуговування та погашення зовнішнього і внутрішнього
боргів держави відповідно до чинного законодавства;

— здійснює розмежування загальнодержавних податків, зборів та інших
обов’язкових платежів між державним бюджетом та бюджетами Автономної
Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, проводить
взаєморозрахунки між ними. Розмежування з бюджетами нижчого рівня
здійснюються за умови укладання угод між органами Держказначейства та
відповідними Радами;

— відповідно до укладених угод відкриває та обслуговує рахунки
розпорядників бюджетних коштів в органах Держказначейства;

— здійснює оплату рахунків за дорученням розпорядників бюджетних коштів
відповідно до чинних нормативних актів. При цьому Держказначейство не
несе відповідальності за зобов’язаннями, прийнятими розпорядниками
бюджетних коштів;

— отримує звіти про виконання кошторисів доходів і видатків від
розпорядників бюджетних коштів, здійснює звірку даних обліку органів
Держказначейства з даними обліку розпорядників;

— здійснює у безспірному порядку стягнення належних державному бюджетові
коштів по взаєморозрахунках між бюджетами;

— забезпечує роботу інформаційно-обчислювальної системи Держказначейства
та її взаємодію з інформаційними системами Національного та комерційних
банків України, міністерств, відомств та інших органів виконавчої влади,
установ та організацій;

— управляє поточними залишками казначейських рахунків з метою отримання
доходів та зарахування їх до загального та спеціального фондів
державного бюджету;

— розробляє та затверджує нормативно-правові акти та єдині правила
організації роботи з питань казначейського виконання бюджетів усіх
рівнів, ведення бухгалтерського обліку та складання звітності про
виконання державного бюджету та бюджетів самоврядування, кошторисів
доходів та видатків бюджетних установ, відкриття рахунків в органах
Державного казначейства;

— здійснює роботу щодо добору, розстановки кадрів, створення ефективної
системи підготовки та підвищення кваліфікації кадрів, забезпечує
проведення єдиної державної політики з питань державної служби в органах
Держказначейства;

— організовує та здійснює внутрішньосистемний контроль і аудит;

— здійснює інші функції, передбачені чинним законодавством України.

Основними завданнями Державного казначейства України є:

— організація виконання Державного бюджету України і здійснення контролю
за цим; — управління наявними коштами Державного бюджету України, у тому
числі в іноземній валюті, коштами державних позабюджетних фондів і
позабюджетними коштами установ та організацій, що утримуються за рахунок
коштів Державного бюджету України; — фінансування видатків Державного
бюджету України;

— ведення обліку касового виконання Державного бюджету України,
складання звітності про стан виконання Державного бюджету України; —
здійснення управління державним внутрішнім та зовнішнім боргом
відповідно до чинного законодавства; — розподіл між Державним бюджетом
України та бюджетами Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і
Севастополя відрахувань від загальнодержавних податків, зборів і
обов’язкових платежів за нормативами, затвердженими Верховною Радою
України;

— здійснення контролю за надходженням, використанням коштів державних
позабюджетних фондів і позабюджетних коштів установ та організацій, що
утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України;

— розробка нормативно-методичних документів з питань бухгалтерського
обліку, звітності та організації виконання бюджетів усіх рівнів, які є
обов’язковими для всіх підприємств, установ та організацій, що
використовують бюджетні кошти та кошти державних позабюджетних фондів.

30. Держказначейство Укр. Завдання та фінкції.

Правовий статус Державного департаменту вугільної промисловості
регламентується Положенням, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів
України від 5 червня 2000 р. № 909 «Про затвердження Положення про
Державний департамент вугільної промисловості».

Державний департамент вугільної промисловості (далі — Держ-вуглепром) є
урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпаливенерго
й підпорядковується йому.

Держвуглепром у своїй діяльності керується Конституцією та законами
України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, згаданим
вище Положенням та наказами Мінпаливенерго.

Основними завданнями Держвуглепрому є:

• здійснення в межах його компетенції реалізації державної політики у
вугільній галузі;

• участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку
паливно-енергетичних ресурсів;

• опрацювання комплексу заходів, спрямованих на поглиблення економічних
реформ у вугільній промисловості;

• участь у забезпеченні енергетичної безпеки держави.

Держвуглепром відповідно до покладених на нього завдань:

• бере участь у прогнозуванні розвитку виробничої, науково-технічної,
трудової, соціальної, фінансової та інших сфер діяльності вугільної
галузі;

• розробляє проекти нормативно-правових актів, пов’язаних з розвитком
вугільної галузі;

• здійснює в межах, визначених Мінпаливенерго, управління майном
підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління
Міністерства;

• розглядає та вносить пропозиції щодо доцільності створення,
реорганізації, ліквідації підприємств вугільної галузі;

• вживає заходів до дотримання вимог законодавства про охорону
довкілля;

• бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики у
вугільній промисловості, виходячи з пріоритетних напрямів структурної
перебудови економіки;

» бере участь у розробленні проектів стандартів, нормативних актів про
охорону праці та з інших питань, що стосуються вугільної галузі;

• забезпечує організацію робіт з оперативного усунення наслідків
надзвичайних ситуацій на об’єктах вугільної галузі;

» бере участь у реалізації державної політики з питань організації
праці, її охорони, заробітної плати та соціального захисту працівників
вугільної галузі; провадить єдину науково-технічну політику в галузі
охорони праці; здійснює методичне керівництво діяльністю підприємств
вугільної галузі з охорони праці та контроль за дотриманням
законодавства й нормативних актів з охорони праці на підприємствах
галузі;

• сприяє створенню й упровадженню сучасних інформаційних технологій та
комп’ютерних мереж у вугільній промисловості, бере участь в організації
науково-технічної, інформаційної, видавничої діяльності, пропаганди
досягнень і передового досвіду;

• розробляє й реалізує комплексні заходи щодо поліпшення безпеки й
гігієни праці у вугільній галузі;

• здійснює державне регулювання гірничої справи відповідно до його
повноважень;

® розробляє й здійснює в межах своєї компетенції заходи щодо реалізації
державних програм, спрямованих на збільшення обсягів добування вугілля
та підвищення його якості;

• розробляє баланси вугілля, здійснює моніторинг його ринку; *,
координує та визначає обсяги проведення геологорозвідувальних робіт на
вугілля та торф;

176

• узагальнює результати геологорозвідувальних робіт та введення в
дослідно-промислову експлуатацію вугільних та торф’яних родовищ
добувними підприємствами;

© у межах своєї компетенції координує роботи з дослідно-промислової та
промислової розробки вугільних та торф’яних родовищ України;

• самостійно або за участю інших роботодавців проводить переговори й
укладає галузеві угоди з представниками найманих працівників;

• може виступати замовником науково-технічних досліджень у вугільній
галузі;

« розробляє пропозиції щодо вдосконалення механізму регулювання
ціноутворення у вугільній галузі;

• бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як у
цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економіки,
розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування
антимонопольного законодавства);

• забезпечує та здійснює контроль за дотриманням державної таємниці в
апараті Держвуглепрому, на підприємствах, в установах та організаціях
вугільної галузі, що належать до сфери управління Мінпаливенерго;

® організовує вивчення та аналіз вітчизняного та світового досвіду у
вугільній галузі;

• здійснює координацію діяльності вугледобувних підприємств з
енергомеханічного забезпечення;

• організовує роботу з питань розроблення й упровадження стандартів
якості продукції та патентно-ліцензійних вимог;

• вживає заходів до оптимізації та сталого забезпечення підприємств
галузі гірничошахтним та технологічним устаткуванням, приладами,
запасними частинами тощо;

• вживає заходів для вдосконалення зовнішньоекономічної діяльності,
захисту інтересів підприємств вугільно-промислового комплексу на
зовнішньому ринку, готує пропозиції щодо напрямів співробітництва із
зарубіжними країнами у вугільно-промисловому комплексі;

34,12.Завдання і функції Нац.комісії рег. Елктроенернетики Укр.

Правовий статус Національної комісії регулювання електроенергетики
України регламентується Положенням, затвердженим Указом Президента
України від 21 квітня 1998 р. № 335/98 «Питання Національної комісії
регулювання електроенергетики України».

Національна комісія регулювання електроенергетики України (НКРЕ) є
незалежним позавідомчим постійно діючим державним органом.

Національна комісія регулювання електроенергетики України (далі —
Комісія) у своїй діяльності керується Конституцією України та законами
України, Постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями
Президента України, актами Кабінету Міністрів України, а також
зазначеним вище Положенням.

Комісія відповідно до покладених на неї завдань виконує такі функції:

• бере участь у регулюванні платіжно-розрахункових відносин оптового
ринку електроенергії, ринків газу, нафти та нафтопродуктів;

в установлює обмеження щодо суміщення видів діяльності суб’єктами
підприємницької діяльності;

• розробляє й затверджує обов’язкові для виконання нормативні акти з
питань, що належать до її компетенції;

• видає ліцензії на виробництво, передачу та постачання електричної
енергії;

• затверджує інструкцію щодо умов і правил здійснення ліцензованої
діяльності та контролю за їх виконанням;

• визначає відповідно до законодавства показники, нижче рівня яких
дозволяється суб’єктам підприємницької діяльності здійснювати свою
діяльність без ліцензій;

• здійснює безперешкодно перевірки дотримання умов ліцензованої
діяльності;

• розглядає справи про порушення умов ліцензій та справи про
адміністративні правопорушення і за результатами розгляду приймає
відповідні рішення в межах своєї компетенції;

• передає до Антимонопольного комітету України матеріали в разі
виявлення порушень антимонопольного законодавства;

• визначає відповідність ліквідації, реорганізації у формі злиття,
приєднання, участі в об’єднаннях, а також придбання або відчуження більш
як 25 відсотків часток (акцій, паїв) активів суб’єктів підприємницької
діяльності умовам і правилам здійснення ліцензованої діяльності;

• надає ліцензіатам необхідну інформацію;

• бере участь у встановленні правил функціонування оптового Ринку
електроенергії, ринків газу, нафти й нафтопродуктів та в здійсненні
контролю за їх дотриманням;

• здійснює заходи щодо забезпечення рівних прав доступу до транспортних
мереж суб’єктів ринків електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів
усіх форм власності;

• встановлює ціни на створювану Комісією інформаційну пРодукцію та
тарифи на інформаційні послуги;

• захищає в межах своїх повноважень інтереси споживачів у питаннях, що
стосуються цін на електроенергію, газ, нафту та нафтопродукти, а також
надійності їх постачання та якості послуг з боку постачальних
організацій;

• формує в межах своєї компетенції державну політику щодо встановлення
цін на електроенергію, газ, нафту та нафтопродукти, тарифів на їх
транспортування, зберігання, постачання та розподіл, а також
транспортування трубопроводами інших речовин;

• стимулює ефективність виробництва та споживання електроенергії, газу,
нафти та нафтопродуктів;

• узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать
до її компетенції, розробляє та вносить у встановленому порядку
пропозиції щодо вдосконалення законодавства, дає висновки на проекти
законів та інших нормативно-правових

актів;

• організовує проведення науково-технічних та аналітичних

досліджень з питань, що належать до її компетенції;

• інформує громадськість про свою роботу, здійснює у встановленому
законодавством порядку видавничу діяльність;

• вирішує питання щодо підготовки кадрів робочого апарату Комісії,
підвищення їхньої кваліфікації;

• подає Президентові України та публікує щорічні звіти про

свою діяльність;

• співпрацює з радами споживачів щодо захисту прав споживачів
електроенергії, газу, нафти та нафтопродуктів;

• створює для суб’єктів оптового ринку електричної енергії, ринків
газу, нафти та нафтопродуктів передумови для формування в них
впевненості в доцільності й справедливості цих ринків і правил, за якими
вони працюватимуть, через відкрите обговорення питань, що належать до
компетенції Комісії, у присутності постачальників і споживачів,
представників громадськості та засобів масової інформації;

Основними завданнями Комісії є:

• участь у формуванні та забезпеченні реалізації єдиної державної
політики щодо розвитку й функціонування оптового ринку електроенергії,
ринків газу, нафти та нафтопродуктів;

• державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в
електроенергетиці та нафтогазовому комплексі;

• сприяння конкуренції у сфері виробництва електричної енергії,
постачання електричної енергії та газу, видобутку газу та нафти,
зберігання та реалізація газу, нафти та нафтопродуктів;

• забезпечення проведення цінової й тарифної політики в
електроенергетиці та нафтогазовому комплексі;

• забезпечення ефективності функціонування товарних ринків на основі
збалансування інтересів суспільства, суб’єктів природних монополій та
споживачів їхніх товару і послуг;

• захист прав споживачів електричної й теплової енергії, газу, нафти й
нафтопродуктів;

• розроблення й затвердження правил користування електричною енергією та
газом;

• координація діяльності державних органів у питаннях регулювання ринків
електроносіїв;

• видача суб’єктам підприємницької діяльності ліцензій на виробництво,
передачу та постачання електричної енергії;

35.Адмін.правопорушення в галузі охорони природи.

Адміністративні правопорушення в галузі використання й охорони природних
ресурсів — це протиправні, винні (умисні або необережні) дії (чи
бездіяльність), які посягають на природне середовище і за які законом
передбачено адміністративну відповідальність.

У главі 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачені
конкретні склади адміністративних правопорушень у цій галузі.
Адміністративна відповідальність настає за такі адміністративні
правопорушення:

* псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст.
52);

* порушення правил використання земель (ст. 53);

* самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53-7);

* приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 53-2);

* несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або не-приведення їх
у стан, придатний для використання за призначеним (ст. 54);

* самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського
землеустрою (ст. 55);

• знищення межових знаків (ст. 56);

• порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57);

• порушення правил і вимог проведення робіт з геологічного вивчення
надр (ст. 58);

• порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59);

• порушення вимог охорони територіальних і внутрішніх мор. ських вод
від забруднення й засмічення (ст. 59-і);

• порушення правил водокористування (ст. 60);

• пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх
експлуатації (ст. 61);

• невиконання обов’язків щодо реєстрації в суднових документах операцій
зі шкідливими речовинами й сумішами (ст. 62);

• незаконне використання земель державного лісового фонду (ст.63);

• порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду,
заготівлі й вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64);

• незаконні порубка, пошкодження та знищення лісових культур і
молодняка (ст. 65);

• знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових
насаджень (ст. 65-7);

• знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66);

• здійснення лісових користувань не у відповідності з метою або
вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовому
квитку (ст. 67);

• порушення правил відновлення й поліпшення лісів, використання
ресурсів спілої деревини (ст. 68);

• пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного
лісового фонду (ст. 69);

• самовільне сінокосіння й випасання худоби, самовільне збирання
дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід (ст. 70);

• введення в експлуатацію виробничих об’єктів без обладнання, що
запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71);

• пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою й
нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами Й покидьками (ст. 72);

• засмічення лісів відходами (ст. 73);

• знищення або пошкодження лісоосушувальних каналів, Дер нажних систем
і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74);

• знищення або пошкодження відмежувальних знаків у ліса (ст. 75);

• знищення корисної для лісу фауни (ст. 76);

• порушення вимог пожежної безпеки в лісах (ст. 77);

• самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків

(ст.77-7);

• порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речо-вин в атмосферу
або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних чинників (ст. 78);

в порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни
стану атмосфери й атмосферних явищ (ст. 78-І);

• недотримання вимог щодо охорони атмосферного повітря під час введення
в експлуатацію й експлуатації підприємств і споруд (ст. 79);

• недотримання екологічних вимог під час проектування, розміщення,
будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об’єктів або
споруд (ст. 79-7);

• випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з
перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 80);

• експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з
перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 81);

• порушення правил складування, зберігання, розміщення,
транспортування, утилізації, ліквідації та використання відходів

(ст.82);

• порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за
операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності
щодо утворення, використання, знешкодження та видалення відходів (ст.
82-7);

• виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без
відповідної нормативно-технічної та технологічної документації (ст.
82-2);

1 • приховування, перекручення або відмова від надання повної та
достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян
та об’єднань їх щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними
(ст. 82-3);

• змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в країні існує
відповідна технологія, без спеціального дозволу (ст. 82-4);

• порушення правил передачі відходів (ст. 82-5);

в порушення встановлених правил і режиму експлуатації Установок і
виробництв з оброблення та утилізації відходів (ст. 82-6);

• порушення правил застосування, зберігання, транспортування,
знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохі-мікатів,
токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83);

• порушення законодавства про захист рослин (ст. 83-7);

• порушення правил використання об’єктів тваринного світу (ст. 85);

• виготовлення та збут заборонених знарядь добування об’єктів
тваринного або рослинного світу (ст. 85-7);

• експлуатація на водних об’єктах водозабірних споруд, не забезпечених
рибозахисним обладнанням (ст. 86-7);

• порушення вимог щодо охорони середовища перебування й шляхів
міграції, переселення, акліматизації та схрещування диких тварин (ст.
87);

в незаконне вивезення з України й увезення на її територію об’єктів
тваринного і рослинного світу (ст. 88);

• порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного або
рослинного світу, правил утримання диких тварин у неволі або в
напіввільних умовах (ст. 88-7);

• порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або
державного обліку зоологічних, ботанічних колекцій та торгівлі ними (ст.
88-2);

• жорстке поводження з тваринами (ст. 89);

• порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до
Червоної книги України (ст. 90);

• невиконання правил і норм у процесі створення, виробництва,
зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації,
захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших
продуктів біотехнологій (ст. 90-7);

• порушення правил охорони та використання територій та об’єктів
природно-заповідного фонду (ст. 91);

• невиконання вимог екологічної безпеки в процесі впровадження
відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків,
раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем,
речовин і матеріалів (ст. 91-7);

• перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів
(ст. 91-2);

• приховування перевищення встановлених лімітів на обсяги утворення та
розміщення відходів (ст. 91-3).

Справи про ці правопорушення розглядають:

• органи державного геологічного контролю (ст. 57, 58);

• органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної
служби (ст. 78, 80—83, 90-7);

• органи земельних ресурсів (ст. 52, 53, 53-7, 53-2, 54, 55, 56);

• спеціально уповноважені органи виконавчої влади у сфері захисту рослин
(ст. 83-7);

• спеціально уповноважені органи виконавчої влади в галузях водного
господарства, геології та використання надр (ст. 59, 60, 67); • органи
рибоохорони (ст. 86-7, 91-2); • органи лісового господарства (ст. 63—70,
73, 75, 77);

• органи мисливського господарства (ст. 91-2);

• органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади
в галузі екології та природних ресурсів (ст. 52—55, 57__74,76—77-7, 78,
78-7—79-7, 80—83, 86-7, 87, 89, 91-7—91-3

36.Основні завдання зовнішньої політики України та ішших країн.

Становлення України як незалежної демократичної держави відбувається в
період кардинальних політичних і економічних зрушень в українському
суспільстві і історичних змін в системі міжнародних відносин, які
характеризуються виникненням нових незалежних держав, появою нових
регіональних центрів сили в міжнародних відносинах, переходом від ери
конфронтації до ери відкритості і співробітництва, зникненням
військово-політичного та ідеологічного протистояння в Європі. Процес
державотворення і побудови вільного громадянського суспільства в Україні
збігається з її поступовим входженням до світового співтовариства і
пошуками нею свого місця в сучасному складному, різноманітному і
суперечливому світі. З огляду на своє геополітичне становище, історичний
досвід, культурні традиції, багаті природні ресурси, потужний
економічний, науково-технічний та інтелектуальний потенціал Україна може
і повинна стати впливовою світовою державою, здатною виконувати значну
роль в забезпеченні політико-економічної стабільності в Європі.
Неодмінною умовою успішної реалізації Україною своїх можливостей є її
активне і повномасштабне входження до світового співтовариства. Долаючи
кризові явища в суспільстві і торуючи свій шлях у світ, Україна
спирається на свої фундаментальні загальнонаціональні інтереси,
відповідно до яких визначаються засади, напрями, пріоритети та функції
її зовнішньої політики.

З метою забезпечення національних інтересів України її зовнішня політика
постійно спрямовується на виконання таких найголовніших завдань:

-Утвердження і розвиток України як незалежної демократичної держави.

-Забезпечення стабільності міжнародного становища України.

-Збереження територіальної цілісності держави та недоторканності її
кордонів.

-Включення національного господарства у світову економічну систему для
його повноцінного економічного розвитку, забезпечення потреб громадян і
підвищення добробуту народу.

-Захист прав та інтересів громадян України, її юридичних осіб за
кордоном, створення умов для підтримання контактів з зарубіжними
українцями і вихідцями з України, подання їм допомоги згідно з
міжнародним правом.

-Поширення у світі образу України як надійного і передбачуваного
партнера.

39.Повноваження Антимонопольного комітету.

Антимонопольний комітет України в межах наданої йому компетенції має
право:

• визначати межі товарного ринку, а також монопольне становище суб’єктів
господарювання на ньому;

• видавати суб’єктам господарювання обов’язкові для виконання рішення
про припинення порушень антимонопольного законодавства та про
відновлення початкового становища, про примусовий поділ монопольних
утворень;

• видавати органам влади, органам місцевого самоврядування, органам
адміністративно-господарського управління та контролю обов’язкові для
виконання рішення про скасування або зміну прийнятих ними неправомірних
актів, про припинення порушень і розірвання укладених ними угод, що
суперечать антимонополь-ному законодавству, забороняти або дозволяти
створення монопольних утворень органами влади, органами місцевого
самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та
контролю, а також суб’єктами господарювання;

• вносити до органів влади обов’язкові для розгляду подання щодо
скасування ліцензій, припинення операцій зовнішньоекономічної діяльності
суб’єктів господарювання у разі порушення ними антимонопольного
законодавства;

• накладати штрафи, застосовувати інші санкції у випадках, передбачених
законом;

• відповідно до його компетенції приймати нормативно-правові акти,
зокрема, з питань антиконкурентних узгоджених дій, зловживань
монопольним (домінуючим) становищем на ринку, дискримінації органами
влади, органами місцевого самоврядування, органами
адміністративно-господарського управління та контролю, провадження в
заявах про надання дозволу на економічну концентрацію суб’єктів
господарювання, контролю за економічною концентрацією суб’єктів
господарювання, провадження у справах про порушення антимонопольного
законодавства, порядку виконання, перевірки, перегляду та оскарження
рішень органів Антимонопольного комітету України, а також
недобросовісної конкуренції, обов’язкові для виконання органами влади,
органами місцевого самоврядування, органами
адміністративно-господарського управління та контролю, суб’єктами
господарювання; контролювати їх виконання, надавати роз’яснення щодо їх
застосування;

• здійснювати інші дії, передбачені законодавством про Анти-монопольний
комітет України.

Здійснення іншими органами державної влади повноважень Антимонопольного
комітету України у сфері державного контролю за дотриманням
антимонопольного законодавства не допускається.

40.Регіональні митниці, їх завдання та функції.

Регіональна митниця є митним органом, який на тери- , торії, закріпленій
ним, у межах своєї компетенції здійснює митну справу та забезпечує
комплексний контроль за дотриманням законодавства України з питань
митної справи, керівництво й координацію діяльності підпорядкованих йому
митниць та спеціалізованих митних установ і організацій.

Регіональна митниця є юридичною особою й здійснює свою діяльність
відповідно до законодавства України та положення, яке затверджується
наказом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в
галузі митної справи.

Створення, реорганізація та ліквідація регіональних митниць здійснюється
спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі
митної справи.

Керівник регіональної митниці призначається на посаду звільняється з
посади керівником спеціально уповноваженої центрального органу
виконавчої влади в галузі митної справи.

42.Місцеві органи статистики.

Органи державної статистики становлять:

а) спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі
статистики, який утворюється відповідно до ст. 106 Конституції України.
Таким органом є Державний комітет статистики України, правовий статус
якого регламентується Положенням, затвердженим Указом Президента України
від 6 листопада 1997 р. № 1249/97 (зі змінами від 14.06.2000 р. №
794/2000) «Про Положення про Державний комітет статистики України»);

б) територіальні органи державної статистики, що утворюються відповідно
до законодавства спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої
влади в галузі статистики в Автономній Республіці Крим, областях,
районах та містах і підпорядковані йому;

в) функціональні органи державної статистики — підприємства, установи та
організації, що утворюються відповідно до законодавства спеціально
уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі статистики і
перебувають у сфері його управління.

Зазначені органи складають єдину систему органів державної статистики
України.

Основними завданнями органів державної статистики є такі:

« реалізація державної політики в галузі статистики;

• збір, опрацювання, аналіз, поширення, збереження, захист та
використання статистичної інформації про масові економічні, соціальні,
демографічні, екологічні явища і процеси, які відбуваються в Україні та
її регіонах;

• забезпечення надійності та об’єктивності статистичної інформації;

• розроблення, вдосконалення і впровадження статистичної методології;

• забезпечення розроблення, вдосконалення та впровадження системи
державних класифікаторів техніко-економічної та соціальної інформації,
які використовуються для проведення статистичних спостережень;

• створення і ведення Єдиного державного реєстру підприємств та
організацій України;

• впровадження новітніх інформаційних технологій з опрацювання
статистичної інформації;

• взаємодія інформаційної системи органів державної статистики з
інформаційними системами органів державної влади, органів місцевого
самоврядування, інших юридичних осіб, міжнародних організацій та
статистичних служб інших країн шляхом взаємного обміну інформацією,
проведення методологічних, програмно-технологічних та інших робіт,
спрямованих на ефективне використання інформаційних ресурсів;

• координація дій органів державної влади, органів місцевого
самоврядування та інших юридичних осіб у питаннях організації

45.Загальна характеристика орган.-прав. Форм господарювання.

Основні форми підприємництва набувають конкретних організаційно-правових
форм господарювання. Їх правовий статус, регламентація діяльності
визначаються законами України «Про власність», «Про підприємництво»,
«Про підприємства в Україні», «Про господарські товариства», «Про
селянське (фермерське) господарство», «Про колективне
сільськогосподарське підприємство», «Про споживчу кооперацію», «Про
об’єднання громадян», «Про банкрутство» та низкою інших законодавчих і
нормативних актів із внесеними до них відповідними змінами.

Підприємці з перших кроків своєї діяльності повинні знати кожну з форм,
добре орієнтуватись у їхніх особливостях, правах, специфіці утворення і
функціонування, діяльності органів управління.

Серед різноманітних організаційно-правових форм підприємництва потрібно
виокремити приватне підприємство. Воно засновується на власності
окремого громадянина нашої держави з правом найму робочої сили.

Колективне підприємство засновується на власності трудового колективу
підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства громадської чи
релігійної організації.

Кооператив являє собою вид підприємства, створеного громадянами України,
що добровільно об’єдналися на основі членства для спільного здійснення
господарської та іншої діяльності.

Великого поширення набули орендні підприємства, що створюються на базі
орендованого майна державного підприємства. Оренда — це таке, що
базується на договорі, строкове платне володіння і користування майном,
необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої
діяльності. Об’єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси
державних підприємств, організацій чи їхніх структурних підрозділів
(філій, цехів, дільниць), окреме індивідуально визначене майно державних
підприємств та організацій. Орендарями можуть бути організації
орендарів, створені членами трудового колективу державного підприємства
України, іноземних держав, міжнародні організації та особи без
громадянства.

У сільському господарстві дедалі більше утверджуються селянські
(фермерські) господарства, які є формою підприємництва громадян України,
що виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію,
займатись її переробкою та реалізацією. Членами селянського
(фермерського) господарства можуть бути подружжя, їхні батьки, діти, які
досягли 19(річного віку, та інші родичі, котрі об’єдналися для роботи в
ньому. Селянське (фермерське) господарство може бути створене однією
особою. Фермерські господарства можуть використовувати найману робочу
силу.

47.Функції Рахункової палати.

Рахункова палата відповідно до завдань виконує такі функції:

• здійснює контроль за виконанням законів України та прийнятих Верховною
Радою України постанов, виконанням Державного бюджету України,
фінансуванням загальнодержавних програм у частині, що стосується
використання коштів Державного бюджету України;

• здійснює за дорученням Верховної Ради України контроль за виконанням
Державного бюджету України щодо поквартального розподілу доходів і
видатків відповідно до показників цього бюджету, у тому числі видатків
по обслуговуванню внутрішнього і зовнішнього боргу України, витрачанням
коштів цільових фондів;

• перевіряє за дорученням комітетів Верховної Ради України використання
за призначенням органами виконавчої влади коштів загальнодержавних
цільових фондів та коштів позабюджетних фондів і подає за наслідками
перевірки Верховній Раді країни висновки щодо можливостей скорочення
видатків по кожному фонду окремо та доцільності спрямування вилучених
коштів на фінансування інших видатків Державного бюджету України;

• контролює ефективність управління коштами Державного бюджету України
Державним казначейством України, законність своєчасність руху коштів
Державного бюджету України, у тому числі коштів загальнодержавних
цільових фондів у Національному банку України, уповноважених банках та
кредитних установах України;

• надає консультації органам і посадовим особам, які обираться,
затверджуються або призначаються Верховною Радою

україни, з питань витрачання коштів Державного бюджету
України. У ході проведення перевірок і аналізу стану економіки розробляє
заходи щодо вишукування можливостей і нових джерел залучення додаткових
надходжень до Державного бюджету України і вносить відповідні пропозиції
Міністерству фінансів України;

• здійснює за дорученням Верховної Ради України, комітетів Верховної
Ради України контрольні функції щодо фінансування загальнодержавних
програм економічного, науково-технічного, соціального й
національно-культурного розвитку, охорони довкілля та інших програм, що
затверджуються Верховною Радою України;

• контролює інвестиційну діяльність органів виконавчої влади, перевіряє
законність та ефективність використання фінансових ресурсів, що
виділяються з Державного бюджету України на виконання загальнодержавних
програм;

• проводить попередній аналіз до розгляду на засіданнях комітетів та
Верховної Ради України звітів Антимонопольного комітету України щодо
здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного
законодавства, а також звітів Фонду державного майна України та
посадових осіб, які обираються, призначаються або затверджуються
Верховною Радою України, щодо ефективного управління майном, що є
основним національним багатством, власністю українського народу;

• здійснює контроль за виконанням рішень Верховної Ради України про
надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам,
міжнародним організаціям, передбачених у Державному бюджеті України, за
касовим виконанням Державного бюджету України Національним банком
України та уповноваженими банками;

• перевіряє за дорученням Верховної Ради України відповідно до свого
статусу кошторис витрат, пов’язаних з діяльністю Верховної Ради України
та її апарату, допоміжних органів і служб Президента України та апарату
Кабінету Міністрів України, а також витрачання коштів державними
установами та організаціями, що діють за кордоном і фінансуються за
рахунок Державного бюджету України;

• готує і дає висновки та відповіді на звернення органів виконавчої
влади, органів прокуратури і суду з питань, що належать до її відання;

• здійснює зв’язки з контрольними органами іноземних держав та
відповідними міжнародними організаціями, укладає з ними угоди про
співробітництво. жавного управління, а також керівних працівників
структурних підрозділів Держекспортконтролю України.

До складу колегії можуть входити керівники інших центра, льних органів
виконавчої влади, підприємств, установ та орга. нізацій.

Члени колегії затверджуються та увільняються від виконання обов’язків
Кабінетом Міністрів України за поданням Голови Держ^ експортконтролю
України.

Рішення колегії проводяться в життя наказами Держекспортконтролю
України.

У складі Держекспортконтролю України Кабінетом Міністрів України можуть
бути утворені урядові органи державного управління (департаменти,
служби, інспекції).

Для розгляду наукових рекомендацій, пропозицій щодо розвитку системи
державного експортного контролю, обговорення найважливіших програм та
інших питань у Держекспортконтролі України можуть утворюватися
науково-технічна рада, інші дорадчі та консультативні органи.

Склад цих органів і положення про них затверджує Голова
Держекспортконтролю України.

Гранична чисельність працівників Держекспортконтролю України
затверджується Кабінетом Міністрів України.

Структуру Держекспортконтролю України та положення про його структурні
підрозділи затверджує Голова Держекспортконтролю України.

Штатний розпис, кошторис видатків Держекспортконтролю України затверджує
його Голова за погодженням з Міністерством фінансів України.

Держекспортконтроль України є юридичною особою, має печатку із
зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

49. Адмін.відповідальність митних правил.

Порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке являє
собою протиправні, винні (умисні аоо 3 необережності) дії чи
бездіяльність, що посягають на встановлю ний законодавством України
порядок переміщення товарів транспортних засобів через митний кордон
України і за які Митним кодексом передбачена адміністративна
відповідальність Адміністративна відповідальність за порушення,
передбачені Митним кодексом, настає в разі, якщо ці правопорушення не
тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Суб’єктами відповідальності за порушення митних правил можуть бути
громадяни, які на момент вчинення такого правопорушення досягли
16-річного віку, а також посадові особи підприємств.

Притягнення до відповідальності за порушення митних правил не звільняє
зазначених осіб від обов’язку сплати мита та інших податків і зборів.

За порушення митних правил можуть бути накладені такі стягнення:

1) попередження;

2) штраф;

3) конфіскація товарів — безпосередніх предметів порушення митних
правил, товарів зі спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що
використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення
митних правил від митного контролю, транспортних засобів, що
використовувалися для переміщення безпосередніх предметів порушення
митних правил через митний кордон України.

Попередження або штраф можуть застосовуватися тільки як основний вид
стягнення за вчинене правопорушення.

Конфіскація товарів — безпосередніх предметів порушення митних правил,
товарів зі спеціально виготовленими сховищами (тайниками), що
використовувалися для приховування безпосередніх предметів порушення
митних правил від митного контролю, транспортних засобів, що
використовувалися для переміщення безпосередніх предметів порушення
митних правил через митний кордон України, може застосовуватися як
основний і як Додатковий вид стягнення.

За одне й те саме порушення митних правил може накладатися тільки
основне або основне й додаткове стягнення. Якщо статтею, якою
встановлюється відповідальність за порушення митних правил,
передбачається основне й додаткове стягнення, застосування лише
додаткового стягнення без основного не допускається, за винятком деяких
випадків, передбачених Митним кодексом України.

Стягнення за порушення митних правил не може бути застосовано інакше, як
на підставі та в порядку, встановленому Митним кодексом та іншими
законами України.

Дотримання вимог законодавства в разі застосування стягнень 3& порушення
митних правил забезпечується здійсненням систематичного контролю з боку
митних органів вищого рівня та їхніх посадових осіб, права оскарження та
інших установлених законодавством України заходів.

Адміністративні стягнення у вигляді попередження, штрафу можуть бути
накладені не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а
при триваючому правопорушенні -_ два місяці з дня його виявлення.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної
справи, але за наявності в діях правопорушника ознак порушення митних
правил, стягнення у вигляді попередження, штрафу може бути накладено не
пізніш як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні
кримінальної справи або про її закриття.

Предмети контрабанди підлягають конфіскації незалежно від часу вчинення
або виявлення порушення митних правил.

У главі 57 розділу XVIII МКУ міститься перелік видів порушень митних
правил, за які настає адміністративна відповідальність.

До них належать:

у порушення режиму зони митного контролю (ст. 329);

• неподання митному органу документів, необхідних для здійснення
митного контролю (ст. 330);

• видача товарів, транспортних засобів без дозволу митного органу або
їх втрата (ст. 331);

• недоставлення до митного органу товарів, транспортних засобів,
документів (ст. 332);

• незупинення транспортного засобу (ст. 333);

• відправлення транспортного засобу без дозволу митного органу (ст.
334);

• причалювання до суден, що перебувають під митним контролем (ст. 335);

• неправомірні операції з товарами, транспортними засобами, що
перебувають під митним контролем, зміна їхнього стану, користування та
розпорядження ними (ст. 336);

• вантажні та інші операції, що проводяться без дозволу митного органу
(ст. 337);

• пошкодження або втрата митного забезпечення (ст. 338);

• порушення порядку проходження митного контролю в зонах (коридорах)
митного контролю (ст. 339);

• недекларування товарів, транспортних засобів (ст. 340);

• пересилання через митний кордон України в міжнародних поштових та
експрес-відправленнях товарів, заборонених до та» кого пересилання (ст.
341);

• перешкоджання посадовій особі митного органу в доступі Д товарів,
транспортних засобів і документів (ст. 342);

276

В • неподання митному органу звітності щодо товарів, які перебувають під
митним контролем або на територіях спеціальних митних зон (ст. 343);

« неподання митному органу документів та зразків товарів для проведення
дослідження (аналізу, експертизи) (ст. 344);

• переміщення товарів через митний кордон України з порушенням прав
інтелектуальної власності (ст. 345);

• порушення порядку зберігання товарів на митних ліцензійних складах та
здійснення операцій із цими товарами (ст. 346);

• порушення встановленого порядку знищення (руйнування) товарів (ст.
347);

І. • порушення зобов’язання про зворотне вивезення чи зворотне ввезення
товарів (ст. 348);

® порушення зобов’язання про транзит (ст. 349);

• порушення встановленого маршруту переміщення товарів (ст. 350);

• дії, спрямовані на переміщення товарів, транспортних засобів через
митний кордон України поза митним контролем (ст. 351);

• дії, спрямовані на переміщення товарів через митний кордон України з
приховуванням від митного контролю (ст. 352);

• зберігання, перевезення чи придбання товарів, транспортних засобів,
ввезених на митну територію України поза митним контролем або з
приховуванням від митного контролю (ст. 353);

• використання товарів, стосовно яких надано пільги щодо сплати податків
і зборів в інших цілях (ст. 354);

• дії, спрямовані на неправомірне звільнення від сплати податків і
зборів або зменшення їхнього розміру (ст. 355).

Провадження у справі про порушення митних правил включає в себе
виконання процесуальних дій з проведення митних обстежень, розгляд
справи та винесення постанови. Провадження у справах про порушення
митних правил здійснюється відповідно до Митного кодексу України, а в
частині, що не регулюється ним, — відповідно до законодавства України
про адміністративні правопорушення.

49.Повноваження Рахункової палати.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про Рахункову палату» від 23 грудня
1997 р., Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який
утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй.
Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від
будь-яких інших органів держави.

Рахункова палата є юридичною особою, має свою печатку зі своїм
найменуванням і зображенням Державного Герба України. Місцезнаходженням
Рахункової палати є місто Київ.

Рахункова палата має такі повноваження:

• здійснювати експертно-аналітичні, інформаційні та інші види
діяльності, що забезпечують контроль за використанням коштів
загальнодержавних цільових фондів, коштів позабюджетних фондів, за
цільовим використанням фінансово-кредитних і валютних ресурсів під час
здійснення загальнодержавних програм;

• проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради
України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді
державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України
органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм
власності в межах, визначених статтею 16 цього Закону;

• перевіряти в органах і на об’єктах, зазначених у пункті 2 цієї статті,
грошові документи, бухгалтерські книги, звіти, плани, кошториси витрат
та іншу документацію щодо фінансово-господарської діяльності, а також
здійснювати перевірку касових операцій з готівкою та цінними паперами,
матеріальних цінностей, їх обліку, зберігання і витрачання;

• отримувати від керівників установ та організацій, що перевіряються,
всю необхідну документацію та іншу інформацію про фінансово-господарську
діяльність;

• отримувати від Національного банку України, уповноважених банків та
інших кредитних установ необхідні відомості про здійснювані ними
операції та стан рахунків установ та організацій, що перевіряються, від
інших підприємств і організацій — Довідки, копії документів по операціях
і рахунках цих підприємств та організацій;

• організовувати і проводити оперативний контроль за використанням
коштів Державного бюджету України за звітний період;

• проводити комплексні ревізії та тематичні перевірки по окремих
розділах і статтях Державного бюджету України, у тому числі бюджетів
загальнодержавних цільових фондів;

• проводити експертизу проектів Державного бюджету України, а також
проектів законів та інших нормативних актів, міжнародних договорів
України, загальнодержавних програм та інших Документів, що стосуються
питань державного бюджету і фінан-сів України;

• здійснювати аналіз і дослідження порушень і відхилень бюджетного
процесу, підготовку і внесення до Верховної Ради України пропозицій
щодо їх усунення, а також удосконалення бюджетного законодавства
загалом;

• готувати і подавати висновки до Верховної Ради України та її
комітетів щодо виконання Державного бюджету України у тому числі доходів
і видатків загальнодержавних цільових фондів, фінансування
загальнодержавних програм за звітний рік;

• надсилати матеріали перевірок, ревізій та обслідувань Кабінету
Міністрів України відповідним центральним органам виконавчої влади,
Національному банку України, Фонду державного майна України,
підприємствам, установам і організаціям для розгляду і вжиття необхідних
заходів;

• порушувати перед Верховною Радою України, Президентом України, а
також органами виконавчої влади клопотання про притягнення до
відповідальності посадових осіб, винних у порушенні вимог чинного
законодавства України, унаслідок чого завдано матеріальної шкоди
державі;

• залучати до проведення перевірок, ревізій та обслідувань на договірних
засадах кваліфікованих спеціалістів і фахівців-експер-тів з інших
установ і організацій, а також працівників інших державних контрольних,
податкових і правоохоронних органів з оплатою їхньої праці в необхідних
випадках за рахунок власних коштів;

• у разі виявлення під час перевірок, ревізій та обслідувань фактів
привласнення грошей і матеріальних цінностей, інших зловживань
передавати матеріали перевірок, ревізій та обслідувань до правоохоронних
органів, інформуванням про це Верховної Ради України.

Повноваження Рахункової палати поширюються на Верховну Раду України,
органи виконавчої влади, у тому числі їхні апарати, Національний банк
України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України
та інші державні органи й установи, створені згідно із законодавством
України.

Рахункова палата має право контролювати також місцеві державні
адміністрації та органи місцевого самоврядування, підприємства,
установи, організації, банки, кредитні установи, господарські
товариства, страхові компанії, інші фінансові установи та їхні спілки,
асоціації, інші об’єднання незалежно від форм власності, об’єднання
громадян, недержавні фонди та інші недержавні не комерційні громадські
організації в тій частині їхньої діяльності, яка стосується використання
коштів Державного бюджету України.

55.Загальна характеристика венчурного фонду ((ІСІ)

В Україні склалися передумови для нового венчурного буму. Причому,
підставою для такого прогнозу є не стільки пожвавлення ділової
активності на фондовому ринку країни, скільки вимушені пошуки суб’єктами
господарювання законних способів оптимізації оподаткування доходів,
особливо уникнення податку на додану вартість. Венчурний фонд – це
недиверсифікований інститут спільного інвестування (надалі – ІСІ)
закритого типу, який здійснює виключно приватне розміщення цінних
паперів власного випуску та активи якого більш ніж на 50% складаються з
корпоративних прав та цінних паперів, що не допущені до торгів на
фондовій біржі або у торговельно-інформаційній системі. Звернемо увагу
на деякі суттєві умови діяльності венчурного фонду виходячи з вимог та
положень Закону України «Про інститути спільного інвестування (па-йові
та корпоративні інвестиційні фонди)» від 15.03.01 р. № 2299-III (надалі
– Закон №2299-ІІІ): 1. Учасниками венчурного фонду
можуть бути тільки юридичні особи. 2. До складу активів венчурного фонду
можуть входити боргові зобов’язання емітентів, частка у корпоративних
правах яких входить до складу активів цього фонду. Такі зобов’язання
можуть бути оформлені векселями, облігаціями (у тому числі
конвертованими) та договорами позики. 3. Активи венчурного фонду можуть
повністю складатися з корпоративних прав та цінних паперів, що не
допущені до торгів на фондовій біржі або у торговельно-інформаційній
системі. Крім того, компанія з управління активами венчурного фонду, на
відміну від інших компаній з управління активами, має право: –
надавати позику або кредит за рахунок активів інституту спільного
інвестування; – розміщувати цінні папери інших емітентів. Так, якби
емітент самостійно розміщував такі цінні папери, як цільові
(безпроцентні) облігації, то при їх погашенні шляхом передачі товару,
під який вони були випущені, у нього виникали б податкові зобов’язання
щодо нарахування та сплати податку на додану вартість. У той самий час,
коли це здійснюється через венчурний фонд, який спочатку викуповує ці
цінні папери, то, згідно з абз.1 пп. 3.2.1 п.3.2 ст. 3 Закону України
«Про податок на додану вартість» від 03.04.97 р. № 168/97-ВР, такі
зобов’язання не виникають. На жаль, банки сьогодні не можуть виконувати
функції з управління активами венчурних фондів. Так, згідно з
визначенням, компанія з управління активами, яка може створювати та
управляти пайовими інвестиційними фондами, – це господарське товариство,
яке здійснює професійну діяльність з управління активами інституту
спільного інвестування на підставі ліцензії, що

57.Позитиви незалежності Центрального Банку

Відповідно до ст. З Закону України «Про Національний банк України»
Національний банк України (далі — Національний банк) є центральним
банком України, особливим центральним органом державного управління,
юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації
якого визначаються Конституцією України, зазначеним Законом та іншими
законами України.

Місцезнаходження керівних органів та центрального апарату Національного
банку — місто Київ.

Національний банк має статутний капітал, що є державною власністю.

Розмір статутного капіталу становить 10 мільйонів гривень. Розмір
статутного капіталу може бути збільшений за рішенням Ради Національного
банку.

Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи
його кошторису, а за необхідності — Державний бюджет України.

h

gd

h

h

h

B*

B*

hw:[B*

hw:[B*

IB*

Ae

A

Ae

iii***********EEEE***ii

h

h

h

AE

h

h

h

h

AE

h6

h6

h6

hI|oCJ aJ !жах затвердженого кошторису, а у визначених цим Законом
випадках — також за рахунок Державного бюджету України.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є
об’єктом права державної власності та перебуває в його повному
господарському віданні.

Національний банк не відповідає за зобов’язаннями органів державної
влади, а органи державної влади не відповідають за зобов’язаннями
Національного банку, крім випадків, коли вони Добровільно беруть на себе
такі зобов’язання.

Національний банк не відповідає за зобов’язаннями інших банків, а інші
банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку, крім
випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов’язання.

Національний банк може відкривати свої установи, філії та Представництва
в Україні, а також представництва за її межами.

Національний банк, його установи, філії та представництва Мають печатку
із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

62.Завдання Держ.регулятора ц/п

Правовий статус Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку
регламентується Положенням, затвердженим Указом Президента України від
25 вересня 2002 року № 861/2002 «Про додаткові заходи щодо вдосконалення
діяльності Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку».

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (далі — Комісія) є
центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом,
підпорядкованим Президентові України і підзвітним Верховній Раді
України.

Комісія щорічно доповідає Президентові України про стан розвитку
фондового ринку.

Комісія у своїй діяльності керується Конституцією та законами України,
актами Президента України, Кабінету Міністрів України та вказаним вище
Положенням.

Основними завданнями Комісії є: • формування та забезпечення реалізації
єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування ринку цінних
паперів та їхніх похідних в Україні, сприяння адаптації національного
ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

• координація діяльності державних органів з питань функціонування в
Україні ринку цінних паперів та їхніх похідних;

• здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом
цінних паперів та їхніх похідних на території України, дотримання вимог
законодавства в цій сфері;

• захист прав інвесторів шляхом здійснення заходів щодо запобігання і
припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування
санкцій за порушення законодавства в межах своїх повноважень;

• сприяння розвитку ринку цінних паперів;

• узагальнення практики застосування законодавства України з питань
випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо
його вдосконалення;

• здійснення державного регулювання та контролю у сфері спільного
інвестування.

65.Загальна характеристика законодавства в сферы будывництва.

Основними законодавчими актами, що встановлюють правові засади
управління в цій сфері, є такі:

• Житловий кодекс Української РСР від ЗО червня 1983 р. (зі змінами);

• Закон України «Про основи містобудування» від 16 листопада 1992 р.;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про зміну порядку оплати за
користування жилим приміщенням» від 15 грудня 1992 р.;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про об’єднання державних
підприємств зв’язку» від 21 січня 1993 р. (зі змінами);

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про управління майном, що є у
загальнодержавній власності, в будівництві та промисловості будівельних
матеріалів» від 19 лютого 1993 р.;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про об’єднання державних
підприємств транспорту і дорожнього господарства» від 17 березня 1993
р.;

• Декрет Кабінету Міністрів України «Про порядок вилучення та реалізації
вантажів, що знаходяться у морських торговельних портах і на припортових
залізничних станціях понад установлені терміни» від 8 квітня 1993 р.;

• Закон України «Про дорожній рух» від ЗО червня 1993 р. (зі змінами);

• Закон України «Про відповідальність підприємств, їх об’єднань,
установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування» від 14
жовтня 1994 р. (зі змінами);

• Закон України «Про транспорт» від 10 листопада 1994 р. (зі змінами);

• Закон України «Про зв’язок» від 16 травня 1995 р. (зі змінами);

• Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня

1995 р. (зі змінами);

• Закон України «Про залізничний транспорт» від 4 липня

1996 р.;

• Закон України «Про функціонування єдиної транспортної системи України
в особливий період» від 20 жовтня 1998 р.;

• Закон України «Про архітектурну діяльність» від 2 травня 1999 р.;

• Закон України «Про транзит вантажів» від 20 жовтня 1999 р.;

• Закон України «Про концесії на будівництво та експлуатацію
автомобільних доріг» від 14 грудня 1999 р.;

• Закон України «Про радіочастотний ресурс України» від 1 червня 2000
р.;

• Закон України «Про автомобільний транспорт» від 5 квітня 2001 р.;

• Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про основи
містобудування» від 8 лютого 2001 р.;

• Закон України «Про поштовий зв’язок» від 4 жовтня 2001 р.;

• Закон України «Про Національну систему конфіденційного зв’язку» від 10
січня 2002 р.;

• Закон України «Про Комплексну програму утвердження України як
транзитної держави у 2002—2010 роках» від 7 лютого 2002 р.

66.Адмін.правопорушення в галузі торгівлі.

Адміністративна відповідальність в галузі торгівлі встановлена главою 12
Кодексу України про адміністративні правопорушення — «Адміністративні
правопорушення в галузі торгівлі, громадського харчування, сфері послуг,
фінансів і під приємницькій діяльності». У зазначеній главі містяться
статті, що передбачають відповідальність за:

• порушення правил торгівлі та надання послуг працівниками торгівлі,
громадського харчування та сфери послуг, громадянами, які займалися
підприємницькою діяльністю (ст. 155);

• порушення порядку проведення розрахунків зі споживачами (ст. 155-7);

• обман покупця чи замовника (ст. 155-2);

• порушення правил торгівлі алкогольними напоями й тютюновими виробами
(ст. 156);

• порушення законодавства про захист прав споживачів (ст. 156-7);

• порушення встановленого порядку промислової переробки, зберігання,
транспортування або знищення конфіскованих спирту, алкогольних напоїв чи
тютюнових виробів (ст. 156-2);

• дрібна спекуляція (ст. 157);

• порушення правил торгівлі на ринках (ст. 159);

• торгівля з рук у невстановлеиих місцях (ст. 160);

• незаконна торговельна діяльність (ст. 160-2);

в незаконний відпуск або придбання бензину чи інших пально-мастильних
матеріалів (ст. 161);

• порушення правил про валютні операції (ст. 162);

• порушення порядку заняття підприємницькою або господарською
діяльністю (ст. 164);

• ухилення від подання декларації про доходи (ст. 164-7);

• порушення законодавства з фінансових питань (ст. 164-2);

• недобросовісна конкуренція (ст. 164-3);

• несвоєчасне здавання виторгу (ст. 164-4);

• зберігання або транспортування алкогольних напоїв чи тютюнових
виробів, на яких немає марок акцизного збору встановленого зразка (ст.
164-5);

• демонстрування й розповсюдження фільмів без державного посвідчення на
право розповсюдження й демонстрування фільмів (ст. 164-6);

• порушення умов розповсюдження й демонстрування фільмів, передбачених
державним посвідченням на право розповсюдження й демонстрування фільмів
(ст. 164-7);

• недотримання квоти демонстрування національних фільмів

під час використання національного екранного часу (ст. 164-8);

• незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних товарів чи
фонограм (ст. 164-9);

• порушення законодавства, що регулює здійснення операцій з
металобрухтом (ст. 164-10);

• незаконне розголошення або використання інформації, що становить
банківську таємницю (ст. 164-77);

• порушення законодавства про бюджетну систему України (ст. 164-72);

• порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт
дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи
сировини для їх виробництва (ст. 164-75);

• ухилення від реєстрації в органах Пенсійного фонду України, Фонду
соціального страхування України платників обов’язкових страхових внесків
та порушення порядку обчислення й сплати внесків на соціальне
страхування (ст. 165-7);

• порушення порядку формування та застосування цін і тарифів (ст.
165-2);

• зловживання монопольним становищем на ринку (ст. 166-7);

• неправомірні угоди між підприємцями (ст. 166-2);

• дискримінація підприємців органами влади й управління (ст. 166-5);

• порушення порядку подання інформації та виконання рішень
Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень (ст.
166-4);

• порушення банківського законодавства, нормативно-правових актів
Національного банку України або здійснення ризикових операцій, які
загрожують інтересам вкладників чи інших кредиторів банку (ст. 166-5);

• порушення порядку подання фінансової звітності та ведення
бухгалтерського обліку під час ліквідації юридичної особи (ст. 166-6);

• протидія тимчасовій адміністрації або ліквідації банку (ст. 166-7);

• здійснення банківської діяльності без банківської ліцензії (ст.
166-5).

Адміністративна відповідальність у галузі торгівлі зазвичай пов’язана з
порушенням різних правил.

Справи про адміністративні правопорушення в галузі торгівлі розглядають:
адміністративні комісії при виконавчих комітетах сільських, селищних,
міських рад (ст. 155, 155-7, 156, 159); районні (міські) суди (судді)
(ч. 1,3 ст. 156, ст. 157, 160, 160-2, 162, 164, 164-5, 164-5—164-75,
166-7—166-4, 166-7, 166-5); органи внутрішніх справ (міліція) (ст. 161,
164-4); органи державної контрольно-ревізійної служби в Україні (ст.
164-2, 166-6); органи державної податкової служби України (ст. 155-7,
164-7, 166-6); органи Пенсійного фонду України та Фонду соціального
страхування України (ст. 165-7); органи виконавчої влади у сфері захисту
прав споживачів (ст. 155, 155-2, ч. 2. ст. 156, ст. 156-/, 156-2);
органи державного контролю за цінами (ст. 165-2).

За вчинення правопорушень у галузі торгівлі, громадського харчування,
сфері послуг, у галузі фінансів і підприємницькій діяльності
застосовуються такі адміністративні стягнення, як попередження, штраф (у
більшості випадків), конфіскація предметів торгівлі та виручки,
виготовленої продукції, знарядь виробництва, сировини та марок акцизного
збору.

67.Види господ-ї діяльності, їх характеристика.

ГКУ: господарська діяльність – діяльність суб’єктів господарювання у
сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію
продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що
мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для
досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання
прибутку, є підприємництвом, а суб’єкти підприємництва — підприємцями.
Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку
(некомерційна господарська діяльність). За ГКУ: Підпр-цтво — самостійна,
ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що
здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення
економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах,
передбачених законом, на вибір підприємця. Некомерційне господарювання —
це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється
суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних,
соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами
господарювання держ-го або комунального секторів економіки у галузях
(видах діяльності), в яких забороняється підприємництво, на основі
рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого
самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися
також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської
діяльності у формі підприємництва забороняється законом. Не можуть
здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади,
органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.

70.Основні завдання Мінsстерства економіки.

Мінекономіки України є головним (провідним) органом у системі
центральних органів виконавчої влади, який опікується забезпеченням
реалізації єдиної державної політики економічного й соціального розвитку
України.

Мінекономіки України у своїй діяльності керується Конституцією та
законами України, актами Президента України і Кабінету Міністрів
України, а також згаданим вище Положенням.

Мінекономіки України узагальнює практику застосування законодавства з
питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо
вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на
розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

У межах своїх повноважень Мінекономіки України організовує виконання
актів законодавства, здійснює контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Мінекономіки України є такі:

• участь у формуванні державної політики економічного й соціального
розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів
економічного й соціального розвитку на середньо- та короткостроковий
періоди та відповідних програмних документів;

• створення сприятливих економічних умов для функціонування суб’єктів
господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин,
конкурентного середовища; участь у реалізації антимонопольної політики;

• розроблення пропозицій щодо формування державної політики у сфері
реалізації прав власності;

• участь у формуванні державної регіональної* політики, організація
роботи, пов’язаної з її проведенням;

• забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики,
державної економічної політики щодо інтеграції України у світову
економіку, здійснення економічного та соціального співробітництва з
Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом);

• участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері взаємодії
з міжнародними фінансовими організаціями, економічними угрупованнями,
відповідними міждержавними і регіо наявними організаціями, у тому числі
кредитно-фінансовими установами інших держав, координація роботи,
пов’язаної із залученням міжнародної технічної допомоги;

• забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і
законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб’єктів
господарювання;

• участь у розробленні та забезпечення реалізації державної політики у
сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг;

• участь у розробленні державної політики у сфері стандартизації,
метрології, сертифікації та акредитації, захисту прав споживачів;

• розроблення стратегії і механізмів реалізації державної, структурної,
інвестиційної та інноваційної політики;

• забезпечення реалізації державної цінової політики;

• участь у формуванні політики управління державним сектором економіки;

• участь у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики у
сфері економічної безпеки та детінізації економіки;

• проведення державної політики щодо запобігання банкрутству,
забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності
боржників, визнання боржників банкрутами;

• здійснення аналізу та економічного обґрунтування потреб держави,
пов’язаних з її обороною і безпекою.

71.Адмін.правопор. в промисловості.

Адміністративна відповідальність за правопорушення в промисловості
передбачена главою 8 Кодексу України про адміністративні правопорушення
«Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та у сфері
використання паливно-енергетичних ресурсів», де містяться статті, що
встановлюють відповідальність за:

• порушення законодавчих та інших нормативних актів через безпечне
ведення робіт у галузях промисловості (ст. 93 );

• порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про
зберігання, використання та облік вибухових матеріалів у галузях
промисловості (ст. 94);

• порушення правил норм з ядерної та радіаційної безпеки під час
використання джерел іонізуючого випромінювання (ст. 95);

• недотримання державних стандартів, норм і правил під час проектування
й будівництва (ст. 96);

• порушення законодавства під час планування і забудови територій (ст.
96-7);

• самовільне будівництво будинків або споруд (ст. 97); «марнотратне
витрачання паливно-енергетичних ресурсів

(ст. 98);

• порушення Правил охорони електричних мереж (ст. 99);

• порушення, пов’язані з використанням газу (ст. 101);

• недотримання вимог щодо ефективного використання паливно-енергетичних
ресурсів (ст. 101-7);

• порушення, пов’язані з неефективною експлуатацією паливо- і
енерговикористовуючого устаткування (ст. 102);

• непідготовленість до роботи резервного паливного господарства (ст.
103);

• порушення правил користування енергією чи газом у побуті (ст. 103-7);

• пошкодження газопроводів під час провадження робіт (ст. 103-2).

Відповідальність за адміністративні правопорушення в промисловості
несуть громадяни й відповідні посадові особи.

Справи про зазначені адміністративні правопорушення розглядаються
адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських,
селищних, міських рад (ст. 99, 103-7, 103-2); районні (міські) суди
(судді) (ст. 96-7, 98, 101—103); органи спеціально уповноваженого органу
виконавчої влади в галузі охорони праці (ст. 93, 94); органи, установи
та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби (ст. 95);
інспекції державного архітектурно-будівельного контролю (ст. 96, 97);
органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в
галузі екології та природних ресурсів України (ст. 95, крім порушень
санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм).

Оскільки на промислові підприємства поширюються правила стандартизації,
якості продукції, метрології та сертифікації, користування природними
ресурсами тощо, то порушення цих правил має місце й у промисловості.

Адміністративна відповідальність за правопорушення в зазначеній сфері
передбачена главою 13 Кодексу України про адміністративні правопорушення
«Адміністративні правопорушення в галузі стандартизації, якості
продукції, метрології та сертифікації», а саме за:

• випуск і реалізацію продукції, яка не відповідає вимогам стандартів
(ст. 167);

• випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168);

• виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не
відповідають вимогам стандартів, норм і правил (ст. 168-7);

• передача замовникові або у виробництво документації, яка не відповідає
вимогам стандартів (ст. 169);

• недотримання стандартів під час транспортування, зберігання й
використання продукції (ст. 170);

• випуск, реалізація продуктів (товарів) без сертифіката відпо-

відності (ст. 170-7);

• порушення правил виробництва, ремонту, продажу та прокату засобів
вимірювальної техніки (ст. 171);

• порушення умов і правил проведення повірки и калібру-вання засобів
вимірювальної техніки та виконання вимірювань

(ст.171-7);

• порушення правил застосування засобів вимірювальної техніки (ст. 172);
.•порушення
встановленого порядку видач сертифіката відповідності (ст. 172-7).

72.Адмін.правопор. в галузі охорони природи

Адміністративні правопорушення в галузі використання й охорони природних
ресурсів — це протиправні, винні (умисні або необережні) дії (чи
бездіяльність), які посягають на природне середовище і за які законом
передбачено адміністративну відповідальність.

У главі 7 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачені
конкретні склади адміністративних правопорушень у цій галузі.
Адміністративна відповідальність настає за такі адміністративні
правопорушення:

• псування і забруднення сільськогосподарських та інших земель (ст.
52);

• порушення правил використання земель (ст. 53);

• самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 53-7);

• приховування або перекручення даних земельного кадастру (ст. 53-2);

• несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або не-приведення їх
у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54);

• самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського
землеустрою (ст. 55);

• знищення межових знаків (ст. 56);

• порушення вимог щодо охорони надр (ст. 57);

• порушення правил і вимог проведення робіт з геологічного вивчення надр
(ст. 58);

• порушення правил охорони водних ресурсів (ст. 59);

• порушення вимог охорони територіальних і внутрішніх морських вод від
забруднення й засмічення (ст. 59-7);

• порушення правил водокористування (ст. 60);

• пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, порушення правил їх
експлуатації (ст. 61);

• невиконання обов’язків щодо реєстрації в суднових документах операцій
зі шкідливими речовинами й сумішами (ст. 62);

• незаконне використання земель державного лісового фонду (ст. 63);

• порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду,
заготівлі й вивезення деревини, заготівлі живиці (ст. 64);

• незаконні порубка, пошкодження та знищення лісових культур і молодняка
(ст. 65);

• знищення або пошкодження полезахисних лісових смуг та захисних лісових
насаджень (ст. 65-7);

• знищення або пошкодження підросту в лісах (ст. 66);

• здійснення лісових користувань не у відповідності з метою або
вимогами, передбаченими в лісорубному квитку (ордері) або лісовому
квитку (ст. 67);

• порушення правил відновлення й поліпшення лісів, використання
ресурсів спілої деревини (ст. 68);

• пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного
лісового фонду (ст. 69);

• самовільне сінокосіння й випасання худоби, самовільне збирання
дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід (ст. 70);

• введення в експлуатацію виробничих об’єктів без обладнання, що
запобігає шкідливому впливу на ліси (ст. 71);

• пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, нафтою й
нафтопродуктами, шкідливими викидами, відходами й покидьками (ст. 72);

• засмічення лісів відходами (ст. 73);

• знищення або пошкодження лісоосушувальних каналів, дер-нажних систем
і шляхів на землях державного лісового фонду (ст. 74);

• знищення або пошкодження відмежувальних знаків у лісах (ст. 75);

• знищення корисної для лісу фауни (ст. 76); • порушення вимог пожежної
безпеки в лісах (ст. 77); • самовільне випалювання сухої рослинності або
її залишків (ст.77-7);

• порушення порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу
або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних чинників (ст. 78);

• порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни
стану атмосфери й атмосферних явищ (ст. 78-7);

• недотримання вимог щодо охорони атмосферного повітря під час введення
в експлуатацію й експлуатації підприємств і споруд (ст. 79);

• недотримання екологічних вимог під час проектування, розміщення,
будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об’єктів або
споруд (ст. 79-7);

• випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з
перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 80);

• експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з
перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 81);

• порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування,
утилізації, ліквідації та використання відходів (ст. 82);

• порушення правил ведення первинного обліку та здійснення контролю за
операціями поводження з відходами або неподання чи подання звітності
щодо утворення, використання, знешкодження та видалення відходів (ст.
82-7);

• виробництво продукції з відходів чи з їх використанням без відповідної
нормативно-технічної та технологічної документації (ст. 82-2);

• приховування, перекручення або відмова від надання повної та
достовірної інформації за запитами посадових осіб і зверненнями громадян
та об’єднань їх щодо безпеки утворення відходів та поводження з ними
(ст. 82-3);

• змішування чи захоронення відходів, для утилізації яких в країні існує
відповідна технологія, без спеціального дозволу (ст. 82-4);

• порушення правил передачі відходів (ст. 82-5);

• порушення встановлених правил і режиму експлуатації Установок і
виробництв з оброблення та утилізації відходів ( ст. 82-6);

• порушення правил застосування, зберігання, транспортування,
знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохі-мікатів,
токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83);

• порушення законодавства про захист рослин (ст. 83-7);

• порушення правил використання об’єктів тваринного світу (ст. 85);

• виготовлення та збут заборонених знарядь добування об’єктів
тваринного або рослинного світу (ст. 85-і);

• експлуатація на водних об’єктах водозабірних споруд, не забезпечених
рибозахисним обладнанням (ст. 86-І);

• порушення вимог щодо охорони середовища перебування й шляхів
міграції, переселення, акліматизації та схрещування диких тварин (ст.
87);

• незаконне вивезення з України й увезення на її територію об’єктів
тваринного і рослинного світу (ст. 88);

• порушення порядку придбання чи збуту об’єктів тваринного або
рослинного світу, правил утримання диких тварин у неволі або в
напіввільних умовах (ст. 88-і);

• порушення правил створення, поповнення, зберігання, використання або
державного обліку зоологічних, ботанічних колекцій та торгівлі ними (ст.
88-2);

• жорстке поводження з тваринами (ст. 89);

• порушення вимог щодо охорони видів тварин і рослин, занесених до
Червоної книги України (ст. 90);

• невиконання правил і норм у процесі створення, виробництва,
зберігання, транспортування, використання, знешкодження, ліквідації,
захоронення мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших
продуктів біотехнологій (ст. 90-і);

• порушення правил охорони та використання територій та об’єктів
природно-заповідного фонду (ст. 91);

• невиконання вимог екологічної безпеки в процесі впровадження
відкриттів, винаходів, корисних моделей, промислових зразків,
раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, технологій і систем,
речовин і матеріалів (ст. 91-і);

• перевищення лімітів та нормативів використання природних ресурсів (ст.
91-2);

• приховування перевищення встановлених лімітів на обсяги утворення та
розміщення відходів (ст. 91-3).

73.Основні завдання Мын.промисловоъ полытики Украъни.

Міністерство промислової політики України (далі — Мін-промполітики
України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого
спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Мінпромполітики України є головним (провідним) органом у системі
центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації
державної промислової політики України.

Мінпромполітики України у своїй діяльності керується Конституцією
України, законами України, актами Президента України і Кабінету
Міністрів України, а також згаданим вище Положенням.

Мінпромполітики України узагальнює практику застосування законодавства з
питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо
вдосконалення цього законодавства та в установленому порядку вносить їх
на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України.

У межах своїх повноважень Мінпромполітики України організовує виконання
актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх
реалізацією.

Основними завданнями Мінпромполітики України є такі:

• підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики
України, а також розроблення механізмів її

реалізації;

• розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного
регулювання функціонування промислового сектору економіки України;

• реалізація державних програм розвитку промисловості України;

• визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу
промислового сектору економіки України;

• розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного
розвитку промислового виробництва;

• створення сприятливих умов для розбудови високорозвину-того
промислового сектору економіки України;

• участь у розробленні та реалізації державної регіональної

промислової політики.

74.ЗУ «Про електроенергетику»

Згідно з законом, енергія — електрична чи теплова енергія, що
виробляється на об’єктах електроенергетики і є товарною продукцією,
призначеною для купівлі-продажу; електроенергетика — галузь економіки
України, що забезпечує споживачів енергією;

Сфера дії Закону: Цей Закон регулює відносини, що виникають у
зв’язку з виробництвом, передачею, постачанням і використанням
енергії, державним наглядом за безпечним виконанням робіт на
об’єктах електроенергетики незалежно від форм власності,
безпечною експлуатацією енергетичного обладнання і державним
наглядом за режимами споживання електричної і теплової енергії.

Особливості регулювання відносин в електроенергетиці:

Регулювання відносин в електроенергетиці має особливості, які
викликані об’єктивними

умовами функціонування галузі: 1)постійним і безперервним
збалансуванням виробництва і споживання електричної енергії,
для забезпечення якого встановлюється єдине диспетчерське
(оперативно-технологічне) управління об’єднаною енергетичною системою
України;2)централізованим теплопостачанням споживачів
теплоелектроцентралями і котельнями, які входять до об’єднаної
енергетичної системи України. Державна політика в
електроенергетиці базується на таких принципах:

державне регулювання діяльності в електроенергетиці; створення умов
безпечної експлуатації об’єктів електроенергетики;
забезпечення раціонального споживання палива і енергії;

додержання єдиних державних норм, правил і стандартів усіма суб’єктами
відносин, пов’язаних з виробництвом, передачею, постачанням і
використанням енергії; забезпечення захисту прав та інтересів споживачів
енергії; сприяння розвитку конкурентних відносин на ринку електричної
енергії; забезпечення відповідальності енергопостачальників та

споживачів; та деякі інші

Об’єкти електроенергетики можуть перебувати у різних формах
власності. Перелік об’єктів електроенергетики, які не підлягають
приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням
Кабінету Міністрів України.

Органом державного регулювання діяльності в електроенергетиці

є Національна комісія регулювання електроенергетики України.

75.Держ.інспекцыя з контролю за цінами, ъъ завдання та функції.

Державна інспекція з контролю за цінами (далі — Держцін-інспекція) є
урядовим органом державного управління, який діє

у складі Мінекономіки та підпорядковується йому. Держцінінспекція у
своїй діяльності керується Конституцією України та законами України,
актами Президента України і Кабінету Міністрів України, наказами
Мінекономіки, а також згаданим вище Положенням.

У межах своєї компетенції Держцінінспекція організовує виконання актів
законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією,
узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до
її компетенції, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить
їх на розгляд Міністрові економіки та з питань європейської інтеграції
України.

Основними завданнями Держцінінспекції є організація та здійснення
контрольно-наглядових функцій з питань дотримання центральними та
місцевими органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної
Республіки Крим, підприємствами, установами та організаціями вимог щодо
формування, встановлення та застосування цін і тарифів.

Держцінінспекція відповідно до покладених на неї завдань:

• проводить моніторинг цін і тарифів на товари й послуги споживчого
ринку, узагальнює його результати, готує пропозиції щодо вжиття заходів
до стабілізації цінової ситуації;

• у межах своєї компетенції здійснює перевірки дотримання порядку
формування, встановлення й застосування цін і тарифів, а також їхнього
економічного обґрунтування;

• надає органам виконавчої влади, підприємствам, установам та
організаціям усіх форм власності методичну допомогу й рекомендації з
питань дотримання порядку формування, встановлення й застосування цін;

• у межах своєї компетенції вносить пропозиції щодо скасування прийнятих
органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим і
органами місцевого самоврядування рішень з питань формування,
встановлення та застосування цін і тарифів, що суперечать законодавству;

• надає за результатами перевірок органів виконавчої влади, підприємств
та організацій обов’язкові для виконання приписи щодо усунення порушень
порядку формування, встановлення та застосування цін і тарифів;

• бере участь у розробленні проектів нормативно-правових актів з питань
контролю за цінами, а також методичних рекомендацій та роз’яснень щодо
порядку застосування їх;

• вживає відповідно до законодавства заходів за порушення
підприємствами, установами та організаціями порядку формування,
встановлення та застосування цін і тарифів, а також невиконання вимог
органів державного контролю за цінами;

• розробляє плани та організовує роботу своїх територіальних органів,
надає їм методичну та практичну допомогу, контролює їхню діяльність,
вживає заходів до усунення виявлених недоліків і порушень, а також
підвищення ефективності здійснення цього контролю;

• здійснює заходи щодо професійної підготовки та перепідготовки кадрів;

• вносить відповідним органам, уповноваженим вирішувати питання
ціноутворення, пропозиції щодо вдосконалення порядку формування,
встановлення та застосування цін і тарифів;

• здійснює заходи щодо створення інформаційних систем і комп’ютеризації
робіт у центральному апараті Держцінінспекції та її територіальних
органах;

• у межах своєї компетенції забезпечує реалізацію державної політики
щодо державної таємниці та контроль за її збереженням.

80.Загальна характеристика законодавства у сфері транспорту.

1) Кодекси: Повітряний, Митний, Водний, Цивільний, Господарський,
торговельного мореплавства тощо. 2) ЗУ: HYPERLINK
«http://www.nau.kiev.ua/1086/318/1086_318_5.html» «Про залізничний
транспорт» (визначає правові, економічні, організаційні та соціальні
основи діяльності транспорту), «Про залізничий транспорт» (визначає
основні правові, економічні та організаційні засади діяльності
залізничного транспорту загального користування, його роль в економіці і
соціальній сфері України, регламентує його відносини з органами
виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, іншими видами
транспорту, пасажирами, відправниками та одержувачами вантажів, багажу,
вантажобагажу і пошти з урахуванням специфіки функціонування цього виду
транспорту як єдиного виробничо-технологічного комплексу), «Про
авомбільний транпорт»( визначає засади організації та експлуатації
автомобільного транспорту), «Про міський електричний транпорт» (визначає
правові, організаційні та соціально-економічні засади функціонування
міського електричного транспорту загального користування на ринку
транспортних послуг і спрямований на створення сприятливих умов для його
розвитку, задоволення потреб громадян у доступних, якісних і безпечних
перевезеннях), «Про трубопровідний транспорт» (визначає правові,
економічні та організаційні засади діяльності трубопровідного
транспорту), тощо. 3) Постанови: «Про Порядок обслуговування громадян
залізничним транспортом» (визначає загальні умови обслуговування
громадян, які здійснюють поїздки, перевозять багаж чи вантажобагаж у
межах України в рухомому складі залізниць України та в вагонах суб’єктів
господарської діяльності, що не входять до складу залізниць, і є
обов’язковим для залізниць підприємств, установ і організацій незалежно
від форм власності, що провадять підприємницьку діяльність на території
України у сфері обслуговування та перевезень пасажирів, багажу і
вантажобагажу, та громадян); «Про затвердження Правил надання послуг
пасажирського автомобільного транспорту» (визначають порядок здійснення
міських, приміських, міжміських і міжнародних перевезень пасажирів,
багажу, ручної поклажі та посилок, перевезень організованих груп дітей і
туристів, а також обслуговування громадян на автостанціях, автовокзалах
і є обов’язковими для виконання пасажирськими перевізниками та
автостанціями (автовокзалами) всіх форм власності, замовниками
транспортних перевезень, водіями та пасажирами); «Про затвердження
Порядку здійснення нагляду за забезпеченням безпеки руху на транспорті»
(регулює питання нагляду за додержанням підприємствами, установами,
організаціями, незалежно від форм власності (крім Міноборони,
Національної гвардії, Державної прикордонної служби, СБУ та МВС)
нормативних актів щодо безпеки польотів на авіаційному, судноплавства —
на морському і річковому, руху — на залізничному та автомобільному
транспорті), «Про затвердження Правил ввезення транспортних засобів на
територію України» тощо. Розпорядження, накази, інструкції та інші
нормативні акти, які регулюють цю сферу.

82.Основні завдання Фонду держ.майна.

Фонд державного майна України (далі — Фонд) є державним органом, який
здійснює державну політику в сфері приватизації державного майна,
виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною
власністю.

Фонд у своїй діяльності підпорядкований і підзвітний Верховній Раді
України.

У своїй діяльності Фонд керується Конституцією і законодавчими актами
України, Кабінету Міністрів України, а також зазначеним вище Положенням.

В Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі Фонд
створює регіональні відділення. У разі необхідності Фонд має право
створювати представництва в інших містах, а також регіонах України.

Основними завданнями Фонду є: • захист майнових прав України на її
території та за кордоном;

• здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі
їх приватизації, створення спільних підприємств;

«здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації
майна підприємств, яке перебуває в загальнодержавній власності;

• здійснення повноважень орендодавця майна державних підприємств і
організацій, їхніх структурних підрозділів;

• сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для
конкуренції виробників.

85.Повноваження глави держави в сфері економіки.

Найбільш значущим за юридичною силою обсягом повноважень щодо управління
економічними процесами в державі володіє Президент України. Вони
встановлені Конституцією України (ст. 106) і полягають насамперед у
тому, що Президент визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої, у
тому числі й економічної політики, впливає на розстановку кадрів і
утворення управлінських структур у даній сфері. Президент України:

• забезпечує державну незалежність, національну безпеку й
правонаступництво держави;

• звертається з посланнями до народу та зі щорічними й позачерговими
посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище
України;

• представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;

• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради
України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду
державного майна України;

• підписує закони, прийняті Верховною Радою України(в тому числі й
економічній сфері);

• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів з
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Для якнайефективнішої реалізації своїх повноважень Президент України,
згідно з п. 28 ст. 106 Конституції України, створює різні допоміжні
структури.

До них насамперед належить Адміністрація Президента України, у складі
якої функціонує управління економічної та соціальної політики.

88.Повноваження КМУ в сфері економіки

Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і
правонаступництво держави; 2) підписує закони, прийняті Верховною Радою
України(в тому чисі й економічні); 3) має право вето щодо прийнятих
Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до
Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний
розгляд Верховної Ради України; 4) створює у межах коштів,
передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх
повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
5) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює

керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде
переговори та укладає міжнародні договори України; 6) призначає
позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені
цією Конституцією;7) припиняє повноваження Верховної Ради України у
випадках,передбачених цією Конституцією;

8) призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради
Національного банку України; 9) призначає на посади та звільняє з
посад половину складу

Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;10)
зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів
невідповідності цій Конституції з одночасним зверненням до

Конституційного Суду України щодо їх конституційності;

11) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією

України.

Президент України на основі та на виконання Конституції і

законів України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими

до виконання на території України.

89.Повноваження ВРУ в сфері економіки

До повноважень Верховної Ради України належить:

1) прийняття законів (в тому числі і в економічній сфері);

2) затвердження Державного бюджету України та внесення змін

до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України,

прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

3) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

4) затвердження загальнодержавних програм економічного,

науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку,

охорони довкілля;

5) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента

України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

6) призначення за поданням Президента України

Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра

закордонних справ України, призначення за поданням

Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України,

Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного

комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду

державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад,

вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів

Кабінету Міністрів України;

7) затвердження рішень про надання Україною позик і

економічної допомоги іноземним державам та міжнародним

організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав,

банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених

Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх

використанням;

8) призначення на посади та звільнення з посад Голови та

інших членів Рахункової палати;

9) призначення на посаду та звільнення з посади Голови

Національного банку України за поданням Президента України;

10) призначення на посади та звільнення з посад половини

складу Ради Національного банку України;

11) затвердження переліку об’єктів права державної власності,

що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення

об’єктів права приватної власності;

Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які

відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

103.Основні напрями держ.політики у сфері інозем.інвест

Державна політика у сфері іноземного інвестування на етапі переходу до
стійкого економічного зростання спрямована на залучення іноземних
інвестицій у виробництво високотехнологіч-них товарів. Для Інвестиційних
проектів із залученням іноземних інвестицій, що реалізуються відповідно
до державних програм розвитку пріоритетних галузей економіки, соціальної
сфери і регіонів, може встановлюватися пільговий режим інвестиційної
діяльності. Прикладами реалізації такої політики можуть слугувати Закони
України «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні» (1997 р.),
«Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності
технологічних парків» (1999 р.), «Про спеціальну економічну зону
‘»Яворів»» (1999 р.).

Важливою формою залучення іноземного капіталу в Україну є угоди про
розподіл продукції, які надають виключне право іноземному інвестору
здійснювати виробничу діяльність на платній та терміновій основі.
Значний вплив на інвестиційний клімат в Україні має Закон України «Про
концесії» (1999 р.), який визначив поняття і правові засади надання на
платній та строковій засадах суб’єкту підприємницької діяльності права
на створення (будівництво) об’єкта концесії та (або) управління ним
(експлуатацію). Право на здійснення концесії надає уповноважений орган
виконавчої влади чи місцевого самоврядування, державного і комунального
майна, який приймає рішення за підсумками концесійного конкурсу.

Широко застосовується в Україні й така форма залучення іноземних
інвестицій, як вільні економічні зони (ВЕЗ). Вільна економічна зона — це
обмежена частина території країни, на якій за рахунок пільгового режиму
господарювання і зовнішньоекономічної діяльності та створення необхідної
інфраструктури існує пільговий інвестиційний клімат для вітчизняних та
іноземних інвесторів.

Україна не тільки залучає іноземні інвестиції, але й сама виступає
інвестором за кордоном. Такі інвестиції можуть здійснюватися з метою
створення спільних підприємств і розширення збуту їхньої продукції,
участі в розробленні та експлуатації за кордоном сировинних родовищ,
створення спільних підприємств з організації послуг і завоювання ринку
збуту для високотехно-логічної української продукції.

Основні умови та вимоги щодо здійснення інвестицій за кордон встановлює
Національний банк України. Згідно з цими умовами інвестиції за кордон
можуть здійснюватися за рахунок власних коштів. Дозволяється інвестувати
і бюджетні кошти, але тільки на підставі рішення Верховної Ради України.
Забороняється використовувати на такі цілі кредити, отримані від
уповноважених або іноземних банків.

Іноземні інвестиції мають здійснюватися тільки у безготівковій формі і
виключно через кореспондентські рахунки уповноважених банків України в
банках країни, яка отримує капіталовкладення. Загальна сума вкладів
уповноважених банків у статутні фонди підприємств і банків, що
знаходяться за кордоном, не може перевищувати 10 % їхніх особистих
коштів.

Для здійснення інвестицій за кордон необхідно отримати індивідуальну
ліцензію. Вона видається як юридичним особам, так і фізичним особам,
зареєстрованим як підприємці. Індивідуальна ліцензія видається на
здійснення тільки однієї зарубіжної інвестиції.

104.Міжнародна співпраця у міжн.орган., розвиток її форм.

Укр. як суб»єкт МП бере участь у діяльності МО в обсязі, необхідному
для забезпечення нац інтересів у політ, екон, еколог, інформац, техніч,
культ і спортивній сферах. На сьогодні вона є учасником понад 100 МО,
тимчасовим членом Ради Безпеки ООН (обрана на 2000–2001 рр), ініціатором
створення об»єднання держав ГУУАМ, одним із засновників ОЧЕС,
контрибутором безпеки в Південно-Східній Європі. Укр. – ЄС. ЄС визнав
Укр. як незалежну дер-ву в 1991 р. Укр. стала правонаступницею Угоди про
комерційне та економ співроб-во, укладеної між СРСР та ЄС в 1989 р. В
1994 р в Люксембурзі підписано Угоду про партнерство і співроб-во між
Укр. та ЄС (УПС), яка набула чинності лише в 1998 р. УПС укладено на
початковий період 10 років. УПС визначає наміри та зобов»язання сторін
щодо забезпечення партнерства. Цілями проголошено сприяння політ
діалогу, розвиткові торгівлі, інвестицій, гармонійних економ відн;
створення основ всебічного співроб-ва, підтримка зусиль Укр. до
зміцнення демократії та переходу до ринк ек-ки. Стратегія інтеграції
Укр. до ЄС була затверджена Указом Президента Укр. від 11 червня 1998 р.
Заг стратегія ЄС щодо Укр. ухвалена Європ Радою під час Гельсінського
саміту 1999 року (розрахована на 4 роки). Укр. – СНД. У підписала і
ратифікувала Угоду про створ СНД в 1991 р. Цілі – співроб-во в політ,
економ, еколог, гуманіт і культ сферах, забезпеч миру і безпеки,
сприяння розвитку дер-в-учасниць, забезпеч осн прав і свобод людини
тощо. Укр. є асоційованим членом Союзу. Вона не підписала Статут СНД
через деякі його розбіжності з укр законод-вом. Укр. ставиться до СНД як
до орг-ції з дорадчими ф-ціями і віддає перевагу двостор співроб-ву. В
1993 р Укр. підписала Договір про створ Економ союзу. За ініціативою У
створено субрегіон МО ГУУАМ (у складі Грузії, Укр, Узбекістану, Азерб,
Молдови) (як неформальне об»єднання виникає в 1997 р, офіційний статус
набуває в 2001 р). Мета – економ співроб-во, забезпеч трансп коридорів і
комунікац мереж, узгодж позицій в інших МО. Укр. – ОЧЕС. В 1992 р У
підписує Декларацію про ЧЕС, а в 1998 р – Статут ОЧЕС. Напрями діял-ті:
приєдн до ВТО, створ зони вільної торгівлі, співроб-во з ін МО та в
сфері підприємн-цтва, поглибл співроб-ва з ЄС. Укр. – ООН. Укр. є членом
ООН з моменту заснування (1945) та зараз бере активну участь в роботі
переважної більшості орг-цій та установ ООН (Європ економ комісія,
Комітет з питань інф-ції, ЮНІДО, ЮНЕСКО, МОП, МВФ, МБРР, ІКАО тощо).
Укр. – ВТО. В 1992 р У отримала статус спостерігача при ГАТТ. В 1993 р в
Укр. створено Міжвідомчу комісію з питань приєднання до ГАТТ, а з боку
ГАТТ – Робочу групу з приєднання Укр. до ГАТТ. Відтоді процес приєднання
триває. Укр. є також членом МВФ з 1992 р (квота станом на 1999 р –
0,647%) (отримує фінан, консультац, техн допомогу) та з 1993 р активно
співпрацює з ЄБРР, який за цей період підвищив свій статус присутності в
У з представництва до департаменту (в 2000 р), що свідчить про
підвищення зацікавленості Банку в укр ринку.

106.Функції статист.діял.Інформація, яка опрацьов.в результ.стат.діял.

Державна статистична діяльність здійснюється органами державної
статистики згідно із Законом України «Про державну статистику» від 13
липня 2000 р. та відповідно до завдань, віднесених до їхньої
компетенції, на засадах професійної незалежності та самостійності.
Втручання будь-яких органів державної влади та органів місцевого
самоврядування, інших юридичних осіб, об’єднань громадян, посадових та
інших осіб у державну статистичну діяльність, зокрема з питань змісту
статистичної інформації, вибору джерел її отримання, статистичної
методології, форм і термінів збору та поширення даних статистичних
спостережень тощо, забороняється.

Статистичні спостереження проводяться органами державної статистики
через збір статистичної звітності, здійснення одноразових обліків,
переписів (опитувань), вибіркових та інших обстежень.

Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України —
автоматизована система збору, накопичення та опрацювання даних про всіх
юридичних осіб, їхні філії, відділення, представництва та інші
відособлені структурні підрозділи, що знаходяться на території України,
а також про юридичних осіб, їхні філії, відділення, представництва та
інші відособлені структурні підрозділи, що знаходяться за межами України
і створені за участю юридичних осіб України.

Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України забезпечує
єдиний державний облік та ідентифікацію всіх зазначених суб’єктів і є
основою для проведення державних статистичних спостережень.

Створення і ведення Єдиного державного реєстру підприємств і організацій
України, розроблення організаційних і методологічних принципів його
функціонування забезпечуються органами

державної статистики.

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, інші юридичні
особи, які створюють та ведуть реєстри та інформаційні бази даних щодо
юридичних осіб, безкоштовно надають органам державної статистики
інформацію, необхідну для формування та актуалізації Єдиного державного
реєстру підприємств

і організацій України.

Положення про Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України
затверджується Кабінетом Міністрів України.

Статистична інформація, отримана на підставі проведених

органами державної статистики статистичних спостережень, існує у

вигляді первинних даних щодо респондентів, статистичних даних, що

пройшли одну чи декілька стадій опрацювання та накопичені на

паперових, магнітних та інших носіях або в електронному вигляді, а

також аналітичних матеріалів, підготовлених на підставі цих даних.

Первинні дані — інформація щодо кількісної та якісної

характеристики явищ і процесів, яка подана респондентами під час

статистичних спостережень.

Статистичні дані — інформація, отримана на підставі

проведених статистичних спостережень, що опрацьована і подана у

формалізованому вигляді відповідно до загальноприйнятих принципів

та методології. Статистичні дані, що є результатом зведення та

угруповання первинних даних, за умови забезпечення їх

знеособленості являють собою зведену знеособлену статистичну

інформацію (дані).

Статистичною інформацією є також дані банківської і

фінансової статистики, статистики платіжного балансу тощо, які

складаються на підставі адміністративних даних, отриманих

Національним банком України та спеціально уповноваженими органами

державної влади (крім органів державної статистики) відповідно до

їх компетенції. Відповідні повноваження зазначених органів, а

також засади щодо організації збирання, опрацювання, аналізу,

поширення, збереження, захисту та використання такої статистичної

інформації визначаються окремими законами.

108,110. Поняття та сутність СОТ.

Світова організація торгівлі (СОТ), що є спадкоємицею діючої з 1947 р.
Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ), почала свою діяльність з
1 січня 1995 р. СОТ покликана регулювати торговельно-політичні відносини
учасників Організації на основі пакета Угод Уругвайського раунду
багатосторонніх торговельних переговорів (1986-1994 р.). Дані документи
є правовим базисом сучасної міжнародної торгівлі.

Угода про заснування СОТ передбачає створення постійно діючого форуму
країн-членів для врегулювання проблем, які впливають на їх
багатосторонні торговельні відносини, і контролю за реалізацією угод і
домовленостей Уругвайського раунду. СОТ функціонує багато в чому так
само, як і ГАТТ, але при цьому здійснює контроль за більш широким
спектром торговельних угод (включаючи торгівлю послугами і питання
торговельних аспектів прав інтелектуальної власності) і має значно
більші повноваження у зв’язку з удосконалюванням процедур прийняття
рішень і їхнього виконання членами організації. Невід’ємною частиною СОТ
є унікальний механізм врегулювання торговельних суперечок.

Основними принципами і правилами ГАТТ/СОТ є:

-торгівля без дискримінації, тобто взаємне надання режиму найбільшого
сприяння (РНС) у торгівлі і взаємне надання національного режиму товарам
і послугам іноземного походження;

-регулювання торгівлі переважно тарифними методами;

-відмова від використання кількісних і інших обмежень;

-транспарентність торговельної політики;

-врегулювання торговельних суперечок шляхом консультацій, переговорів і
т.д.

Найважливішими функціями СОТ є:

-контроль за виконанням угод і домовленостей пакета документів
Уругвайського раунду;

-проведення багатосторонніх торговельних переговорів і консультацій між
зацікавленими країнами-членами;

-врегулювання торговельних суперечок; огляд національної торговельної
політики країн-членів;

-технічне сприяння державам, що розвиваються, з питань, що стосується
компетенції СОТ;

-співробітництво з міжнародними спеціалізованими організаціями.

Місце розташування: Женева, Швейцарія Заснована: 1 січня 1995 р.

Створена: за результатами переговорів Уругвайського раунду (1986-94) У
СОТ практикується прийняття рішень на основі консенсусу, хоча де-юре
передбачене голосування. Тлумачення положень угод щодо товарів, послуг,
ТРІПС, звільнення від прийнятих зобов’язань (вейвер) приймаються 3/4
голосів. Виправлення, що не торкаються прав і зобов’язань учасників, а
також прийняття нових членів вимагають 2/3 голосів (на практиці, як
правило, консенсусом).

109.Система угод СОТ

СОТ є “повноцінн.” м/н орг-єю, т.е.: •СОТ має членів, а не “сторони, що
домовляються”; •угоди носять пост. хар-р і ратифікуються кр.-членами;
•рішення СОТ не можуть бути заблоковані. Д-ть СОТ основана на 3 угодах,
що мають 3 осн. мети: 1.сприяння макс. Вільному здійсн-ню торг.;
2.поступове досягн. Лібераліз. Шляхом переговорів; 3.створ. механізму
неупередженого вирішення суперечок. Система угод:

Генеральна угода з тарифів і торгівлі у новій редакції 1994 року є
основним зведенням правил СОТ з торгівлі товарами. Цю угоду доповнюють
угоди, що стосуються окремих секторів, таких як сільське господарство і
текстиль, а також окремих сфер, наприклад, державної торгівлі,
стандартів, субсидій і антидемпінгових заходів.

Сферою регулювання Угоди про сільське господарство є торгівля первинною
сільськогосподарською продукцією і товарами, що є результатом її
переробки. Угода визначає три основні сфери, щодо яких члени СОТ беруть
на себе зобов’язання: доступ до внутрішнього ринку, внутрішня підтримка
сільського господарства та експортні субсидії

Угода про санітарні та фітосанітарні має на меті сприяти використанню
цих заходів таким чином, щоб вони забезпечували захист здоров’я людини,
рослин та тварин, і при цьому не призводили до невиправданої
дискримінації та прихованого обмеження міжнародної торгівлі. Угода
зобов’язує країни-учасники СОТ гармонізувати національні правила
походження товарів і використовувати їх таким чином, щоб не створювати
додаткових перешкод для міжнародної торгівлі. Угода про субсидії та
компенсаційні заходи (Угода СКЗ) визначає загальні принципи надання та
використання субсидій на виробництво промислових
(несільськогосподарських) товарів, а також процедури застосування
компенсаційних заходів у разі порушення членами СОТ цих правил. Її метою
є обмеження використання субсидій, які мають негативний вплив на
міжнародну торгівлю та спотворюють конкуренцію. Угода про захисні
заходи дозволяє країнам СОТ тимчасово обмежувати обсяги імпорту окремих
товарів, якщо в ході офіційного розслідування було встановлено, що цей
імпорт завдає шкоди національному товаровиробнику. У Генеральній угоді
про торгівлю послугами (ГАТС) документально закріплені принципи більш
вільного експорту й імпорту послуг незалежно від способу їхнього
постачання. Угода ГАТС містить три блоки прав і зобов’язань. Угода СОТ
про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС)
встановлює стандарти та принципи щодо забезпечення прав інтелектуальної
власності, а також процедури та методи їх захисту. Угода про правила і
процедури врегулювання суперечок передбачає створення системи, з
допомогою якої країни могли б врегулювати суперечливі питання в ході
консультацій. Якщо це їм не вдається, країни можуть скористатися чітко
визначеною поетапною процедурою, що передбачає вирішення питань шляхом
залучення групи експертів, а також передбачає можливість подавати
апеляцію на рішення експертної групи. Про довіру до системи врегулювання
суперечок свідчить зростаюча кількість скарг, що розглядаються в рамках
СОТ.

111.СОТ та Україна.

Вихід України на світові ринки як рівноправного партнера є можливим лише
за умови її членства у ГАТ/СОТ. ГАТТ – це багатостороння угода між 132
країнами, яка охоплює 90% світової торгівлі. Під час Уругвайської
зустрічі-раунду ТАГГ було прийнято рішення про створення Світової
організації торгівлі. Україна входить до групи 36 країн, які очікують
прийняття в члени СОТ. Але для цього вона повинна здійснити певні кроки,
спрямовані на поступову реал-ю вимог СОТ. Це означає, що кодекси і
конвенції, які діють у рамках ГАТТ/СОТ, сьогодні мають визначати
національні правила та норми регулювання зовн.ек. діяльності, зокрема
торгівлі.

Хоча СОТ користується заслуженим авторитетом, не можна, проте твердити,
що її кодекси та конвенції є бездоганними і прийнятними для всіх без
винятку країн. З одного боку, за допомогою СОТ вирішується широке коло
питань, а з іншого — у взаємовідносинах між країнами безперервно
виникають нові проблеми і суперечності, що за складністю і масштабністю
інколи порівнянні з тими, які вже було розв’язано в минулому. Розширюючи
сферу свого впливу через ГАТТ/СОТ, розвинуті країни перш за все дбають
про свої власні інтереси і ні в якому разі не поступляться ними на
користь країн, що розвиваються.

Для України приєднання до ГАТТ/СОТ означає відмову від державного
дотування промисловості та сільського господарства, від ліцензування
зовнішньоекономічних операцій або зменшення кількості та обсягів митних
обмежень імпорту. Але сьогодні, за кризової ситуації в українській
економіці, виконання цих вимог було би згубним. Наші фахівці обережно
ставляться до членства в СОТ, керуючись такими міркуваннями: Україна,
застосувавши механізм лібералізації зовнішньої торгівлі за прикладом
розвинутих країн, проігнорувала те, що вони давно й успішно поєднують
системи економічної та адміністративної підтримки національних
товаровиробників, навіть тих, котрі випускають конкурентоспроможну
продукцію. Внаслідок цього ігнорування в Україні не тільки не відбулося
бажаної раціоналізації експортно-імпортних процесів, але й значно
погіршилася структура зовнішньоторговельних потоків. У визначенні умов
приєднання України до СОТ потрібна виваженість, причому для неї мають
бути забезпечені тимчасові винятки і преференції, гарантовані
документами Уругвайського раунду для країн з перехідною економікою.

Україна розпочала переговорний процес щодо вступу до Світової
Організації Торгівлі (СОТ) у 1995 році. З того часу відбулось 7 засідань
Робочих груп СОТ з питань вступу України, останнє з яких пройшло 12
липня 2000 року. Нині Україна перебуває в стані двосторонніх переговорів
з доступу до ринку товарів та послуг майже з 30 країнами. Партнерами на
переговорах є ЄС, США, Японія, Канада, Австралія, країни ЦЄАВТ та інші.

112.Вирішення спорів у СОТ.

Орган із вирішення спорів. Між державами нерідко виникають спори про
тлумачення положень СОТ.

Якщо дві держави — учасниці СОТ розходяться в думці щодо тлумачення або
застосування угод Уругвайського раунду, перше, що вони повинні зробити,
— це спробувати врегулювати свої протиріччя на двосторонній основі.

При цьому вони можуть попросити Генерального секретаря СОТ або іншу
особу виступити посередником для врегулювання спору.

Тільки якщо протягом 60 днів після початку врегулювання спору на
двосторонній основі сторони не досягай згоди, вони можуть звернутися в
Орган із вирішення спорів. Після цього Орган виносить за матеріалами
справи рішення або рекомендацію.

Генеральна рада як Орган із вирішення спорів створює Третейську групу
для розгляду спору і його вирішення Третейська група має складатися з
трьох осіб, якщо тільки сторони спору не домовляться про те, що
Третейська група має складатися з п’яти осіб.

Третейська група об’єктивно оцінює фактичну сторону справи, а потім
визначає, наскільки ті заходи або дії, з приводу яких виник спір,
відповідають правилам і принципам системи угод Уругвайського раунду. Не
пізніше, ніж через дев’ять місяців після початку розгляду спору, вона
повинна винести своє рішення і сформулювати його в письмовому вигляді.
Це рішення потім передається в Орган із вирішення спорів.

Якщо одна зі сторін спору не згодна з висновками Третейської групи,
справа може бути передана на розгляд Апеляційному органу. До
апеляційного органу входять сім постійних членів. У розгляді кожної
окремої справи беруть участь три особи.

Апеляційний орган переглядає рішення Третейської групи тільки з питань
права, не торкаючись фактичної сторони справи, і не пізніше, ніж через
90 днів передає винесене рішення в Орган із вирішення спорів.

Орган із вирішення спорів повинен розглянути отриманий звіт не пізніше,
як через дев’ять місяців після створення Третейської групи, якщо на її
рішення не подавалася апеляція. У випадку ж, якщо така апеляція
подавалася, рішення має бути винесено не пізніше, ніж через дванадцять
місяців після створення Третейської групи.

Які наслідки може мати рішення Органу вирішення спорів. Насамперед, якщо
Третейська група або Апеляційний орган вирішать, що порушення правил
ГАТТ/ СОТ дійсно мало місце, то сторона повинна негайно привести
торговий режим у відповідності до цих правил. Якщо з якихось причин вона
не в змозі негайно привести свої правила торгового режиму у
відповідність до правил і принципів ГАТТ/ СОТ, Орган із вирішення спорів
може дозволити зробити це протягом «розумного періоду часу»..

У деяких випадках, і тільки якщо інші заходи не дали бажаного
результату, Орган із вирішення спорів може надати постраждалій стороні
право не дотримуватися норм відразу декількох угод у рамках
Уругвайського раунду (наприклад, у відповідь на порушення норм ТРІПС не
дотримуватися відносно держави-правопорушника норми ГАТТ).

44,88.Повноваження КМУ

1) забезпечує державний суверенітет і економічну
самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої
політики держави, виконання Конституції і законів України, актів
Президента України; 2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод
людини і громадянина; 3) забезпечує проведення фінансової, цінової,
інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й
зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури,
охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; 4) розробляє
і здійснює загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; 5)
забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює
управління об’єктами державної власності відповідно до закону; 6)
розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного
бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і
національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі
злочинністю; 8) організовує і забезпечує здійснення
зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи; 9) спрямовує і
координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; 9-1)
утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону
міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в
межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; 9-2)
призначає на посади та звільняє з посад за поданням
Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої
влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; 10)
здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами
України.

32.Адмін.відпов.в с/г.

Адміністративна відповідальність за правопорушення у сільському
господарстві передбачена главою 9 Кодексу України про адміністративні
правопорушення «Адміністративні правопорушення у сільському
господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил», де містяться
стаггі, що встановлюють відповідальність за: страву посівів, зіпсуття
або знищення зібраного врожаю сільськогосподарських культур, пошкодження
насаджень колективних сільськогосподарських підприємств, інших державних
і громадських чи селянських (фермерських) господарств (ст, 104);
порушення порядку та умов ведення насінництва (ст. 104-7); порушення
правил щодо боротьби з карантинними шкідниками й хворобами рослин та
бур’янами (ст. 105); вивезення матеріалів, що не пройшли карантинну
перевірку або відповідну обробку (ст. 106); невжиття заходів щодо
забезпечення охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць їх
зберігання та переробки (ст. 106-7); незаконні посів та вирощування
снотворного маку чи конопель (ст. 106-2); порушення правил щодо
карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог (ст. 107);
порушення законодавства про племінну справу у тваринництві (ст. 107-7);
грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації
сільськогосподарських машин і техніки безпеки (ст. 108).

Відповідальність за адміністративні правопорушення у сільському
господарстві несуть як громадяни, так і відповідні посадові особи.

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються
адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських,
селищних, міських рад (ст. 104, 105); районними (міськими) судами
(суддями) (ст. 106-7, 106-2, 107-7); органи внутрішніх справ (ч. 2 ст.
106-7); органи державного ветеринарного контролю (ст. 107); органи
державної служби з карантину рослин (ст. 105, 106); органи державного
контролю в насінництві (ст. 104-7); органи держсільтехнагляду (ст. 108).

Законом України «Про ветеринарну медицину» від 15 листопада 2001 р.
передбачена відповідальність суб’єктів господарювання за правопорушення
в галузі ветеринарної медицини.

Суб’єкти господарювання — будь-які юридичні особи, діяльність яких
пов’язана з утриманням, транспортуванням та реалізацією тварин;
зберіганням, переробкою, транспортуванням та реалізацією продукції
тваринного, а на ринках — і рослинного походження; виробництвом та
реалізацією ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів,
кормових добавок, здійсненням лабораторної діагностики та наданням
ветеринарних послуг, — несуть відповідальність у формі штрафу за такі
порушення:

• порушення ветеринарно-санітарних правил, інструкцій щодо профілактики
та ліквідації інфекційних хвороб тварин — у розмірі від трьох до шести
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• невиконання заходів щодо карантину тварин або інших карантинних
обмежень — у розмірі від шести до десяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян;

• переміщення через митний кордон без обов’язкового проведення
ветеринарно-санітарної експертизи підконтрольних ветеринарному нагляду
об’єктів — у розмірі від п’яти до сорока неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян;

• реалізація ввезених на територію України продукції тваринного й
рослинного походження, кормів для тварин, що не пройшли в Україні
ветеринарно-санітарної експертизи, у розмірі від двадцяти п’яти до
сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з вилученням такої
продукції та кормів;

• реалізація на території України ветеринарних препаратів, субстанцій,
готових кормів, кормових добавок та засобів ветеринарної медицини, не
зареєстрованих в Україні, у розмірі від п’ятдесяти до ста
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з вилученням таких засобів,
кормів та кормових добавок відповідно до закону;

• ухилення від пред’явлення або непред’явлення тварин для проведення
ветеринарного огляду, обов’язкових заходів (дослідження, щеплення,
обробки) щодо профілактики хвороб тварин, а також незабезпечення
надійної фіксації тварин для проведення огляду (заходів) — у розмірі від
п’яти до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• виготовлення харчових продуктів із сировини тваринного походження,
забороненої для використання, у тому числі з м’яса трупів тварин,
уражених електричним струмом, отруйними хімікатами, утоплених, а також
вимушено забитих (дорізаних), що не пройшли ветеринарно-санітарної
експертизи, тощо — у розмірі від п’ятдесяти до ста неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян з вилученням таких харчових продуктів
відповідно до закону;

ухилення від обов’язкової ветеринарно-санітарної експертизи продукції
тваринного, а на ринках — і рослинного походження — У розмірі від
п’ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• надання власником (уповноваженою особою) торговельних об’єктів дозволу
на реалізацію тварин і продукції тваринного, а на ринках — і рослинного
походження, що не пройшли ветеринарно-санітарної експертизи, у розмірі
від сорока до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

• ухилення від виконання або неналежне виконання приписів державних
інспекторів ветеринарної медицини — у розмірі від десяти до двадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Сплата штрафів не звільняє суб’єктів господарювання від усунення
допущених порушень і відшкодування завданих збитків у порядку,
встановленому законодавством.

Справи про правопорушення, передбачені згаданим вище Законом,
розглядають Державний департамент ветеринарної медицини, його
територіальні органи й регіональні служби державного
ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та
транспорті не пізніш як через два місяці з дня вчинення правопорушення,
а при триваючому правопорушенні — два місяці з дня його виявлення.

Накладати штрафи від імені Державного департаменту ветеринарної
медицини, його територіальних органів і регіональних служб державного
ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та
транспорті мають право головні державні інспектори ветеринарної
медицини, їхні заступники, державні інспектори ветеринарної медицини.

Рішення про накладення штрафів за правопорушення в галузі ветеринарної*
медицини оформляються постановами.

Штраф підлягає сплаті суб’єктом господарювання в місячний термін з дня
отримання постанови. У разі порушення цього терміну штраф стягується в
судовому порядку.

Рішення у справах про правопорушення в галузі ветеринарної медицини
можуть бути оскаржені в судовому порядку.

29.Адмін.від. в галузі власності.

Дрібне викрадення чужого майна. Дрібне викрадення чужого майна шляхом
крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати-тягне за собою
накладання штрафу від трьох до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох
місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або
адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб. Викрадення
чужого майна вважається дрібним, якщо вартість такого майна на
момент вчинення правопорушення не перевищує трьох неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Ухилення від відшкодування майнової шкоди,
заподіяної злочином підприємствам, установам, організаціям або
громадянам.Ухилення від відшкодування майнової шкоди, заподіяної
злочином підприємствам, установам, організаціям або громадянам,
особи, зобов’язаної за вироком або рішенням суду відшкодувати таку
шкоду,-тягне за собою попередження, або накладення штрафу від трьох до
семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або виправні
роботи на строк до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів
заробітку. Порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності
Незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності
(літературного чи художнього твору, їх виконання, фонограми,
передачі організації мовлення, комп’ютерної програми, бази даних,
наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового
зразка, знака для товарів і послуг, топографії інтегральної
мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо),
привласнення авторства на такий об’єкт або інше умисне порушення
прав на об’єкт права інтелектуальної власності, що охороняється
законом,-тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією
незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які
призначені для її виготовлення.

38.Адмін.відпов. за пор.держ.власності.

Порушення права державної власності на надра. Самовільне користування
надрами, укладення угод, які в прямій чи прихованій формі порушують
право власності на надра,-тягнуть за собою накладення штрафу на громадян
у розмірі від чотирьох до шести неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян і на посадових осіб — від десяти до чотирнадцяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Порушення права державної
власності на води Самовільне захоплення водних об’єктів або
самовільне водокористування, переуступка права водокористування, а
також укладення інших угод, які в прямій чи прихованій формі порушують
право державної власності на води,-тягнуть за собою накладення штрафу на
громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян і на посадових осіб — від п’яти до восьми неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Порушення права державної власності на
ліси. Самовільна переуступка права лісокористування, а також
укладення інших угод, які в прямій чи прихованій формі порушують право
державної власності на ліси,-тягнуть за собою накладення штрафу на
громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян і на посадових осіб — від п’яти до восьми неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Порушення права державної власності на
тваринний світ. Самовільна переуступка права користування
об’єктами тваринного світу, а також укладення інших угод, які в прямій
чи прихованій формі порушують право державної власності на тваринний
світ, — тягнуть за собою попередження або накладення штрафу на
громадян від трьох до семи неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян попередження або накладення на посадових осіб – від п’яти
до восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

69.Адмін.від.за поруш. В галузі фінансів.і госп.діял.

Порушення порядку провадження господарської діяльності. Провадження
господарської діяльності без державної реєстрації як суб’єкта
господарювання або без одержання ліцензії на провадження
певного виду господарської діяльності, що підлягає ліцензуванню
відповідно до закону, чи без одержання дозволу, іншого документа
дозвільного характеру, якщо його одержання передбачене
законом,-тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до сорока
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією
виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без
такої. Дії, передбачені частиною першою цієї статті, вчинені особою, яку
протягом року було піддано адміністративному стягненню за те ж
порушення,-тягнуть за собою накладення штрафу від тридцяти до шістдесяти
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією
виготовленої продукції, знарядь виробництва і сировини чи без
такої. Надання суб’єктом господарювання дозвільному органу або
адміністратору недостовірної інформації щодо відповідності
матеріально-технічної бази вимогам законодавства-тягне за собою
накладення штрафу від сорока до ста неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян.

Порушення законодавства з фінансових питань. Приховування в обліку
валютних та інших доходів,

непродуктивних витрат і збитків, відсутність бухгалтерського
обліку або ведення його з порушенням установленого порядку,
внесення неправдивих даних до фінансової звітності, неподання
фінансової звітності, несвоєчасне або неякісне проведення
інвентарізацій грошових коштів і матеріальних цінностей, порушення
правил ведення касових операцій, перешкоджання працівникам
державної контрольно-ревізійної служби у проведенні ревізій та
перевірок, невжиття заходів по відшкодуванню з винних осіб збитків від
недостач, розтрат, крадіжок і безгосподарності -тягнуть за собою
накладення штрафу від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Ті самі дії, вчинені особою, яку протягом
року було піддано адміністративному стягненню за одно з правопорушень,
зазначених у частині першій цієї статті,-тягнуть за собою накладення
штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян.

27.Адиін.від. за поруш. В галузі стандартизації продукції, метрології та
сертифікації.

Випуск (в тому числі з ремонту) або реалізація продукції, яка не
відповідає вимогам стандартів, сертифікатів відповідності, норм,
правил і зразків (еталонів) щодо якості, комплектності та упаковки
(за винятком випадків, передбачених законодавством України), —
тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб
підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності,
громадян-власників підприємств чи уповноважених ними осіб від трьох
до вісімдесяти восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Випуск у продаж нестандартної продукції. Випуск у продаж
продукції, що не відповідає вимогам

стандартів, технічних умов і зразків (еталонів) щодо якості,
комплектності та упаковки,- тягне за собою накладення штрафу на
посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності та громадян — суб’єктів підприємницької діяльності від
одного до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Виконання робіт, надання послуг громадянам-споживачам, що не
відповідають вимогам стандартів, норм і правил, -тягне за собою
накладення штрафу на посадових осіб, громадян,

які займаються підприємницькою діяльністю, від одного до
вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Випуск у
продаж продукції з порушенням вимог. Передача замовнику або у
виробництво конструкторської, технологічної та проектної
документації, яка не відповідає вимогам стандартів, норм і правил щодо
якості продукції та її безпеки, — тягне за собою накладення
штрафу на посадових осіб підприємств, установ, організацій
незалежно від форм власності, громадян-власників підприємств чи
уповноважених ними осіб від трьох до сорока неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Недодержання стандартів і технічних умов при
транспортуванні, зберіганні і використанні (експлуатації) продукції,
якщо це спричинило зниження якості, псування або наднормативні
втрати продукції, — тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб
від трьох до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Введення виробником чи постачальником в обіг продукції (у тому
числі імпортної), яка підлягає обов’язковому підтвердженню
відповідності, але щодо якої немає сертифіката відповідності або
свідоцтва про визнання відповідності чи складеної відповідно до вимог
технічного регламенту з підтвердження відповідності декларації
про відповідність, а також неправомірне застосування національного
знака відповідності, -тягне за собою накладення штрафу на
посадових осіб підприємств, установ, організацій незалежно від форм
власності, громадян-власників підприємств чи уповноважених ними
осіб, громадян, які займаються підприємницькою діяльністю, від трьох до
вісімдесяти восьми неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Випуск
з виробництва засобів вимірювальної техніки, що не пройшли
державних приймальних або контрольних випробувань, повірки,
калібрування або метрологічної атестації; випуск з ремонту та у
продаж і видача напрокат засобів вимірювальної техніки, на які
поширюється державний метрологічний нагляд і які не пройшли повірки
або державної метрологічної атестації; порушення умов і правил
проведення ремонту засобів вимірювальної техніки; неповідомлення
або несвоєчасне повідомлення територіальних органів спеціально
уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері
метрології про діяльність з виробництва, ремонту, продажу, прокату
та застосування засобів вимірювальної техніки, а так само неподання
або несвоєчасне подання до цих органів на погодження
переліків засобів вимірювальної техніки, що перебувають в експлуатації
та підлягають повірці, -тягне за собою накладення штрафу на
посадових осіб підприємств, установ та організацій незалежно від форм
власності, громадян — суб’єктів підприємницької діяльності від
трьох до тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Порушення умов і правил проведення повірки і калібрування засобів
вимірювальної техніки, проведення повірки та калібрування засобів
вимірювальної техніки неуповноваженими повірочними та неатестованими
або неакредитованими калібрувальними лабораторіями; порушення правил
виконання вимірювань та умов використання їх результатів у сферах,
на які поширюється державний метрологічний нагляд, а також проведення
вимірювань у цих сферах з використанням неатестованих методик або
неатестованими вимірювальними лабораторіями, — тягне за собою
накладення штрафу на посадових осіб підприємств, установ та
організацій незалежно від форм власності, громадян — суб’єктів
підприємницької діяльності від трьох до тридцяти неоподатковуваних
мінімумів доходів громадян. Порушення правил застосування засобів
вимірювальної техніки, на які поширюється державний метрологічний
нагляд, -тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб
підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності,
громадян — суб’єктів підприємницької діяльності від трьох до
тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Порушення
встановленого порядку видачі сертифіката відповідності —
тягне за собою накладення штрафу на посадових осіб від трьох до сорока
чотирьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

114.Гармонізація

У контексті забезпечення правової складової вступу України до СОТ Уряд
та Верховна Рада України здійснюють роботу з гармонізації національного
законодавства з нормами і правилами угод СОТ. Центральними органами
виконавчої влади здійснено аналіз законодавства у сферах, що регулюються
угодами СОТ, та підготовлено проекти законів з метою усунення
невідповідностей чинного законодавства України у митній, податковій та
інвестиційній сферах, у сферах захисту прав інтелектуальної власності,
нетарифного регулювання, сільського господарства, санітарних та
фітосанітарних заходів, технічних бар‘єрів в торгівлі та у сфері
торгівлі послугами.

Зокрема, з метою гармонізації законодавста із вимогами угод СОТ було
прийнято наступні закони України з метою реформування нормативної бази у
відповідності до стандартів СОТ:

· „Про внесення змін до Закону України “Про оподаткування прибутку
підприємств», від 24.12.2002 №349-IV, яким удосконалено порядок
оподаткування податком на прибуток операцій з надання (отримання)
фінансової допомоги, упорядковано визначення терміну „звичайна ціна»,
запроваджено методи щодо обчислення звичайних цін, розширено перелік
груп основних фондів, що підлягають амортизації із одночасною зміною
ставок нарахування податкової амортизації, знижено з 1 січня 2004 року
ставку податку на прибуток з 30 до 25 відсотків;

· “Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 №889-IV, який
кардинально змінює систему оподаткування доходів громадян, стимулює
зростання та легалізацію їх доходів: це, в першу чергу, зменшення ставки
оподаткування до 15% (перехідний період терміном три роки — 13%),
розширення соціальних пільг та скасування податкових пільг за
професійною ознакою;

· “Про електронний цифровий підпис” від 22.05.2003 №852-IV, який
визначає правовий статус електронного цифрового підпису та регулює
відносини, що виникають при використанні електронного цифрового підпису»

· “Про електронні документи та електронний документообіг” від
22.05.2003 № 851-IV, який встановлює основні організаційно — правові
засади електронного документообігу та використання електронних
документів.

· “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо
охорони інтелектуальної власності” № 1407-IV від 03.02.2004 (щодо
авторського права та суміжних прав);

· “Про внесення зміни до статті 15 Закону України “Про поштовий
зв‘язок” № 1722-IV від 18.05.2004 (щодо виключного права національного
оператора на пересилку простих листів вагою до 50 грамів);

· “Про внесення змін до Закону України “Про метрологію та
метрологічну діяльність” № 1765- IV від 15.06.2004 (щодо застосування в
Україні одиниць вимірювань фізичних величин, забезпечення достовірності
вимірювань, приведення їх до міжнародних еталонів)»

· “Про державну підтримку сільського господарства України” № 1877-IV
від 24.06.2004 (визначає основи державного управління щодо стимулювання
виробництва сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного
ринку)»

· “Про внесення змін до деяких законів України щодо оподаткування
сільськогосподарських підприємств та підтримки соціальних стандартів їх
працівників” № 1878-IV від 24.06.2004″“Про внесення змін до Закону
України “Про захист національного товаровиробника від демпінгового
імпорту” (стосовно врегулювання відносин, що виникають у сфері
порушення та проведення антидемпінгового розслідування у зв‘язку з
демпінговим імпортом товарів в Україну, а також у сфері застосування
антидемпінгових заходів відповідно до результатів розслідування);

На розгляд до ВРУ подано ряд законопроектів законопроектів, які дадуть
можливість привести законодавство України у відповідність з нормами СОТ:

· “Про внесення змін до статті 9 Закону України “Про металобрухт”
(щодо скасування заборони на експорт відходів і брухту кольорових
металів та запровадження експортного мита на цей вид продукції)»

· “Про внесення змін до Закону України “Про вивізне (експортне) мито
на відходи та брухт чорних металів” (щодо поетапного зменшення ставок
вивізного (експортного) мита на відходи та брухт чорних металів після
вступу України до СОТ);

· “Про внесення змін до Закону України “Про вивізне (експортне) мито
на живу худобу та шкіряну сировину” (щодо скасування або зниження
експортного мита на живу худобу та шкіряну сировину);

· “Про внесення змін до Закону України “Про молоко та молочну
продукцію” (щодо скасування експортних субсидій на молочну продукцію);

· “Про внесення змін до Закону України “Про якість та безпеку харчових
продуктів та продовольчої сировини”, “Про внесення змін до Закону
України “Про ветеринарну медицину”, “Про внесення змін до Закону України
“Про карантин рослин” та “Про внесення змін до деяких законів України”
(з метою приведення законодавства України у сфері санітарного,
ветеринарного та фітосанітарного регулювання до вимог Угоди про
застосування СФЗ);

· щодо скасування заборони на імпорт бувших у використанні автобусів
та вантажівок віком старше 8 років;

· щодо запровадження у національне законодавство Додатку –
“Пояснювальні примітки” (щодо митної оцінки товарів) відповідно до Угоди
СОТ про митну оцінку та про внесення змін до Митного кодексу стосовно
приведення положень Кодексу у відповідність з вимогами СОТ, зокрема щодо
визначення країни походження товарів, митної вартості, обов’язкового
оприлюднення судових чи адміністративних рішень з митних питань.

Триває розробка та затвердження нових технічних регламентів. Станом на 1
березня 2005 року в Україні затверджено 16 технічних регламентів з
підтвердження відповідності, що базуються на європейських директивах
Нового підходу. Вони будуть вводитися в дію згідно з відповідними
Планами поетапного впровадження.

З огляду на прагнення України стати членом СОТ, пріоритетність
впровадження міжнародних стандартів є основою для забезпечення
конкурентоспроможності вітчизняної продукції та її гідного представлення
на міжнародних ринках. З цією метою Держспоживстандартом України
створено розгалужену систему з 154 технічних комітетів, діяльність яких
спрямована на розроблення національних стандартів, гармонізацію їх з
міжнародними та європейськими.

Національна технічна нормативна база України на сьогодні складає більш
ніж 20 тисяч стандартів. На сьогодні чинними в Україні є 2352
національні стандарти, гармонізовані з міжнародними та європейськими, з
яких 293 прийнято до 2000 року, 457- протягом 2001 року, 340 – у 2002
році, 517 – у 2003 році, 596 – у 2004 році. З початку 2005 року прийнято
149 гармонізованих стандартів. Всі стандарти, згідно з діючим
законодавством, затверджено та введено в дію наказами
Держспоживстандарту.

Важливим кроком для гармонізації національного законодавства з вимогами
угод СОТ стало прийняття Закону України «Про внесення змін до Закону
України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших
законодавчих актів» у частині, що стосується скасування пільг та
створення, в результаті цього, недискримінаційних та стабільних умов
ведення бізнесу для всіх суб’єктів підприємницької діяльності. Окрім
того, 15 березня 2005 року було Верховна Рада проголосувала за закон
“Про внесення змін до Митного тарифу України” з метою попередження
можливості несанкціонованого ввезення в Україну окремих товарів,
забезпечення стабільності на споживчому ринку, а також на виконання
міжнародних зобов’язань в рамках переговорного процесу по вступу
України до Світової організації торгівлі, зафіксованих Консолідованою
тарифною пропозицією.

113.Євроінтеграція

Коли говорять про євроінтеграцію України, то явно чи приховано мають на
увазі інтеграцію в такі європейські організаційні структури, як
Європейський Союз, Шенгенська угода, Рада Європи тощо. Проте Україна вже
є повноправним членом багатьох загальноєвропейських, але не
західноєвропейських організацій, наприклад Ради Європи, вона входить до
всіх структурних підрозділів РЄ — Парламентської асамблеї Ради Європи,
Комітету глав урядів Ради Європи, є членом Організації з безпеки та
співробітництва у Європі (ОБСЄ) й ряду інших європейських організацій.
Причому вона не є статистом, а бере повноправну участь у багатьох
міжнародних проектах. Отже, говорячи про євроінтеграцію слід чітко
уявляти собі, що багато хто в Україні під цим фактично розуміє
інтеграцію в західноєвропейські організаційні структури, розширені
останнім часом за рахунок деяких країн Центральної Європи. Інтеграція
України до західноєвропейських структур (як і взагалі інтеграція
будь-якої країни до будь-яких міжнародних структур) можлива лише за умов
досягнення певних процедурних стандартів в обумовлених областях (тобто в
економіці, державному управлінні, у сфері права й т. ін.) одночасно з
відмовою від частини державного суверенітету і добровільною передачею
низки виключних повноважень державної влади наднаціональним виконавчим
органам даної організації. Політика євроінтеграції не може бути метою
зовнішньої політики, а тим більше суттєвою мотивацією внутрішніх
українських перетворень. У цьому зв’язку постає проблема розрізнення
мети і методів. Прийняття євроцінностей (а фактично західноєвропейських
цінностей) необхідно не для того, щоб потрапити а західноєвропейські
організаційні структури, а для того щоб зробити нашу економіку більш
продуктивною, технологію державного управління — більш ефективною,
людську особистість — більш захищеною від різного роду загроз і т. ін.
Тобто прийняття даних стандартів необхідне для того, щоб зробити життя
громадян України більш заможним і комфортним, але лише за умови, якщо ми
визнаємо зв’язок між євростандартами, що осмислюються як цінності, і
кінцевим результатом — матеріально та культурно забезпеченими потребами
населення. У зв’язку з викладеним — перший висновок, що його треба мати
на увазі: чітке уявлення про справжню кінцеву мету внутрішньої політики
держави дозволяє своєчасно коректувати співвідношення мети і засобів, а
отже, й відступати від процедурних стандартів (нехай це навіть
євростандарти) тоді, коли їх формальне дотримання не дає належного
кінцевого результату ні в економіці, ні в політиці. Другий висновок:
саме тому, що ці цінності й стандарти мають технологічний характер, вони
можуть застосовуватися в принципі в усякій країні незалежно від регіону,
входження або невходження даної країни в європейські організації, від
культури та звичаїв народів, що там мешкають. Ці стандарти можуть
втілюватися також у відносинах між різними країнами будь-якого регіону,
а не тільки між європейськими. Ніщо не заважає Україні, перебуваючи поза
європейськими організаційними структурами і навіть не ставлячи собі на
меті курс на інтеграцію у ці структури в перспективі, запроваджувати в
своїй країні певні правові, політичні, економічні й управлінські
стандарти, тобто переходити у будь-якій галузі життя на європейські
технології прийняття рішень, розв’язання завдань і вирішення проблем.
Якщо так, то очевидно, що процес введення в Україні даних процедурних
стандартів ніяк не пов’язаний з курсом на інтеграцію, тобто на
організаційне входження в будь-які європейські чи західноєвропейські
структури. Наприклад, якщо інтеграція України з країнами СНД або
налагоджування тісних економічних відносин з Китаєм забезпечать
зростання макроекономічних показників і це допоможе уряду вирішити деякі
питання макроекономічного регулювання, зробить економіку більш
відкритою, сприйнятливою до науково-технологічних і управлінських
новацій, то чи не буде це досягненням певних європейських цінностей і
стандартів, скажімо, в галузі економіки, науково-технічної політики й т.
ін. Адже, саме відкритість до всякого роду нововведень, суспільна
мобільність є провідною рисою європейської цивілізації і європейського
(а ще більше — західноєвропейського) способу життя. Така ситуація надає
Україні можливість детально вивчити необхідність і можливість
запровадження в себе тих чи інших євростандартів, не обумовлюючи цей
процес відмовою від культурних звичок українського народу, притаманних
українцям морально-етичних цінностей, зокрема колективізму, і певної
інерції поведінки.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *