.

Роль держави в процесі становлення підприємницького середовища в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
444 8205
Скачать документ

Реферат на тему:

Роль держави в процесі становлення підприємницького середовища в Україні

В Україні роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі
підприємницьких структур і передусім малих і середніх підприємств сприяє
вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку. Однак
становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі,
пов’язані з формуванням сприятливого макроекономічного середовища.

Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування
підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов’язкові
умови:

стабільна національна кредитно-грошова система;

пільгова система оподаткування, що сприяла б швидкому припливу
фінансових коштів у сферу бізнесу;

активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької
діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові
компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку
підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо);

державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і
матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та
становлення);

ефективний захист промислової та інтелектуальної власності;

спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності державними
органами управління національним господарством;

правова захищеність підприємництва;

формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва,
толерантного ставлення до його тимчасових невдач.

За умов трансформації економічної системи України відбувається процес
становлення підприємництва в різноманітних його модифікаціях, що
виявляється поки що в деформованому, «нецивілізованому» вигляді.
Нагадаємо загальні особливості, що визначають стан підприємницького
середовища в Україні в цілому.

1. Започаткування підприємництва відбулося ще за часів СРСР, коли
альтернативні форми господарювання стали по суті каналами, що
«перекачували» ресурси держпідприємств на користь приватних осіб.
Накопичені доходи сформували псевдоринкову підприємницьку мотивацію і
відіграли значну роль у криміналізації суспільства взагалі і державних
структур зокрема. Як наслідок склалося й зміцнилося спотворене
економічне та правове середовище, коли бізнес, що прагне монополізувати
ринки та ресурси, спирається не на чесну господарську працю, а на змову,
на силові методи, на злочинний зв’язок із державними структурами, тобто
є за своєю суттю переважно мафіозним.

2. Характер економіки України все ще визначають великі підприємства, які
ще не адаптувалися до ринкових умов, незалежно від того, чи вони вже
формально роздержавлені або навіть приватизовані, а чи все ще
залишаються державними. Ці підприємства не реагують на такі ринкові
сигнали, як зміна попиту чи зміна цін відповідним пристосуванням свого
виробництва. Ступінь монополізації державних галузей та виробництв теж
залишається дуже високим. Конкуренція є нецивілізованою та великою мірою
недобросовісною.

3. Модель шокової терапії, застосована в Україні, виявилася
неконструктивною. Лібералізація цін спричинила гіперінфляцію, яка
знецінила заощадження населення й зумовила сплеск ставок банківського
кредиту. Ці процеси негативно позначились на продуктивному секторі
підприємництва, що тільки народжувалось і значною мірою було інтегроване
у виробничі мережі великих державних підприємств. Це й спричинило
гіпертрофований нахил бізнесу до торговельно-посередницької та
фінансової діяльності на шкоду виробництву.

4. Лібералізація зовнішньої торгівлі трансформувалася в підприємництві у
так званий човниковий бізнес. «Човники» імпортували в Україну переважно
дешеві, неякісні товари і всіляко ухилялися від сплати податків. Саме це
зруйнувало ринки збуту вітчизняної легкої промисловості й призвело до її
колапсу. Як наслідок сформувалася стійка залежність України від імпорту
споживчих товарів.

5. Практичне вичерпання можливостей надприбуткової
торговельно-посередницької діяльності призводить до загострення
конкурентної боротьби, яка далеко не завжди ведеться законними методами.

6. Через невпевненість організаторів бізнесу у майбутньому, поширення
переважно невиробничого накопичення їм бракує мотивації до використання
доходів на відродження національного виробництва. Гроші витрачаються
переважно на особисті «престижні» витрати (купівля нерухомості, золота,
предметів роскоші тощо).

7. Формування прошарку соціально безвідповідальних «бізнесменів»,
поведінка яких характеризується браком ділової етики, совісті та почуття
обов’язку перед суспільством. У цьому морі напівкримінальних і цілком
кримінальних елементів просто непомітні добросовісні підприємці
цивілізованого рівня.

Отже, в Україні середовище функціонування підприємництва далеко не
повною мірою відповідає вимогам ринкової економіки і є несприятливим для
його успішного розвитку. У зв’язку з цим варто звернути увагу на кілька
груп проблем, які стримують формування розвитку бізнесу (табл. 6.1).

Таблиця 6.1

КЛАСИФІКАЦІЯ ПЕРЕШКОД ДЛЯ РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Складові чинники підприємницького середовища Характеристика перешкод

Загально-політичні — переважання негативного ставлення суспільства до
підприємництва;

— брак дійового механізму державної підтримки бізнесу;

— політична нестабільність;

— проблеми лобіювання підприємницьких інтересів

Загально-економічні загальна макроекономічна нестабільність;

продовження спаду виробництва (економічної кризи);

деформоване ціноутворення;

інфляційні процеси;

платіжна криза;

низькі темпи та помилки в процесі приватизації;

обмеженість внутрішнього попиту та криза збуту, створена браком
фінансових ресурсів у підприємств та зниженням реальних доходів
населення;

низька інвестиційна активність, гальмування надходження грошових коштів
з фінансового в реальний сектор економіки;

обтяжливе оподаткування

Загально-

правові брак належного нормативно-правового забезпечення розвитку
підприємництва;

неоднозначність і суперечливість нормативно-правової бази;

адміністративні бар’єри щодо реєстрації, ліцензування та ін.

Організаційно-структурні слабко розвинута ринкова інфраструктура;

слабкі зв’язки з міжнародними економічними структурами;

інертність (недостатня гнучкість) організаційних структур;

прояви монополізму;

недобросовісна конкуренція;

функціонування тіньового сектору

Соціально-психологічні філософія «утриманства»;

інерційність господарського мислення;

брак досвіду управління та культури ринкових відносин

Функціональні недосконалість системи обліку та статистичної звітності;

брак повної та достовірної інформації про стан ринку;

низький рівень консультаційних послуг та спеціалізованих освітніх
програм для підприємців

Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про
численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої
та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Відтак
зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в
Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання
підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку
підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика
має включати такі складові:

державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в
підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика
роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика;
інститут банкрутства суб’єктів підприємництва тощо;

державна система підтримки підприємництва (див. розд. 6.3).

Розглянемо детальніше формотворчі чинники підприємницького середовища в
Україні, що з досвіду світової практики господарювання здатні
забезпечити оптимальне співвідношення між державним регулюванням та
ринковим саморегулюванням.

Підприємницька політика держави стосовно процесів роздержавлення та
приватизації охоплює комплекс економіко-правових відносин та
організаційно-правових заходів щодо їх регулювання з метою проведення
ринкових реформ взагалі, становлення приватного сектору економіки та
створення конкурентного середовища для розвитку бізнесу зокрема.

Слід зазначити, що нині для України першочерговим є формування
багатоманітності форм власності та господарювання як основи
реформування, якісної трансформації монопольно-державної власності.
Світовий досвід свідчить, що роздержавлення — це загальноекономічний
процес, який може відбуватися в різноманітних формах: як у межах
державної власності (демонополізація), так і поза її межами
(денаціоналізація), через перетворення великих державних підприємств на
акціонерні товариства, тобто корпоратизацію (акціонування) та
трансформацію державної власності в приватну зі зміною суб’єкта права
власності.

Унаслідок реформування відносин власності в Україні передбачається, що в
деяких галузях національного господарства, зокрема в легкій і харчовій
промисловості, сільському господарстві, торгівлі та сфері побутового
обслуговування, питома вага недержавного сектору економіки (кількісно)
становитиме 95—100%. У цілому в промисловості кількість підприємств
недержавного сектору має перевищувати 75% з обсягом виробленої продукції
понад 50%. У таких країнах, наприклад, як США, частка державного сектору
становить 10%, Германія — 20%, Франція — 40%, Швеція — 50%, Данія — 60%.
Це доводить, що і державний сектор спроможний бути висококонкурентним та
ефективним, якщо він функціонує за законами ринку, а не розраховує на
бюджетне фінансування та різного роду пільги.

Правові, економічні та організаційні основи роздержавлення і
приватизації майна державних підприємств в Україні визначено Законами
України, Державною програмою приватизації, постановами та декретами
Кабінету Міністрів України тощо. Як основні треба назвати Закони України
«Про приватизацію майна державних підприємств» (1992 р.), «Про
приватизацію невеликих державних підприємств (мала приватизація)» (1992
р.), «Про приватизаційні папери» (1992 р.), «Про особливості
приватизації майна в АПК» (1996 р.).

Державні органи приватизації в Україні репрезентує Фонд державного майна
України, його регіональні відділення та представництва в районах та
містах, органи приватизації Автономної Республіки Крим, які становлять
єдину систему державних органів приватизації.

Приватизація майна державних підприємств — це дуже складний
соціально-економічний процес. Він стосується життєвих інтересів усього
суспільства. Тому для правильного визначення мети приватизації, її
пріоритетів, можливих і доцільних обмежень розробляються Державна,
республіканська (Автономна Республіка Крим) та місцеві програми
приватизації.

З метою забезпечення сприятливих умов для формування ефективно
господарюючих приватних власників на нинішньому етапі розвитку України
ставиться завдання переходу до інвестиційно-орієнтованої приватизації,
яку пропонується здійснювати за двома чітко визначеними напрямами:

приватизацію великих підприємств стратегічних галузей економіки
проводити за індивідуальними планами на підставі галузевих програм
реструктуризації продажем пакетів акцій з можливою передачею прав на
управління закріпленим за державою пакетом акцій стратегічному інвестору
під конкретні зобов’язання;

організувати масовий розпродаж (навіть за символічну ціну) за грошові
кошти та ОВДП малоліквідних об’єктів, залишків реалізованих пакетів
акцій підприємств, які не мають стратегічного значення для економіки
держави, об’єктів незавершеного будівництва, а за наявності вигідних
пропозицій також і окремих інвестиційно привабливих підприємств. Це
створюватиме передовсім економічне середовище для формування широкого
прошарку управлінців, менеджерів, здатних забезпечити ефективну роботу
підприємств за умов жорстокої внутрішньої та зовнішньої конкуренції.

Другим формотворчим чинником становлення підприємницького середовища є
конкурентна (антимонопольна) політика держави, політика, що спрямована
на запобігання монопольній діяльності, на її обмеження та припинення, а
отже, — на розвиток цивілізованої конкуренції.

Підгрунтям конкурентної політики держави є антимонопольне законодавство,
представлене в Україні Законами «Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності»
(1992 р.), «Про Антимонопольний комітет України» (1993 р.), «Про захист
від недобросовісної конкуренції» (1996 р.). За змістом антимонопольне
законодавство України можна віднести до європейської системи (цієї
системи дотримуються також ПАР, Ізраїль та деякі інші країни), хоч з
погляду дійовості та суворості засобів регулювання американська система
(до неї приєдналась також і Японія) є більш розвинутою та жорсткою. За
порушення антимонопольного законодавства американська система передбачає
великі штрафи і навіть ув’язнення строком до одного року: закон Клейтона
(1918 р.), закон Шермана (1890 р.).

Визначальною ознакою підприємця-монополіста є його монопольне, тобто
домінуюче, становище, яке забезпечує йому можливість одноосібно або
разом з іншими монополістами обмежувати конкуренцію на певному сегменті
ринку.

Показник монопольного становища підприємців на ринку всіх видів товарів
(обігу капіталів) у межах певної території визначає Антимонопольний
комітет. За такий показник беруть перевищення частки товару підприємця
на певному ринку понад 35%. Підприємство, об’єднання чи господарське
товариство, що займає монопольне становище на ринку, називається
монопольним утворенням, а його діяльність — монопольною діяльністю.

Ринок у визначених територіальних і товарних межах, на якому діє хоча б
одне монопольне утворення або існує бар’єр для вступу інших суб’єктів
господарювання на нього, визнається монополізованим ринком. Ринок
України, виходячи із вищезазначеного, слід розглядати як
високомонополізований.

Така ситуація потребує проведення активної конкурентної або
антимонопольної політики, в основу якої покладається Державна програма
демонополізації економіки та розвитку конкуренції. Метою цієї програми є
формування та розвиток конкурентного середовища, яке б забезпечувало
ефективне використання суспільних ресурсів, вільний доступ на ринок для
підприємців, свободу споживачів у виборі товарів вищої якості за нижчими
цінами.

Суб’єктами антимонопольної політики в Україні є державні органи, які
забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції.
До них належать: Верховна Рада, Президент України, Кабінет Міністрів
України, Антимонопольний комітет України, Фонд державного майна України;
центральні та місцеві органи державної виконавчої влади; керівництво й
трудові колективи підприємств (об’єднань) та покупці.

Для реалізації конкурентної (антимонопольної) політики, контролю за
використанням антимонопольного законодавства утворено Антимонопольний
комітет України та його територіальні управління в Автономній Республіці
Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Статус Антимонопольного комітету України визначається Законом «Про
обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у
підприємницькій діяльності» і Законом «Про Антимонопольний комітет
України»

Об’єктами антимонопольної політики є: монополізований ринок в цілому та
його окремі елементи; суб’єкти господарювання, які займають монопольне
становище; державні організаційні структури монопольного типу;
центральні органи державної виконавчої влади.

Мета антимонопольного регулювання з боку держави — захист інтересів
споживачів і суспільства в цілому від негативних наслідків монопольної
діяльності конкретних суб’єктів господарювання.

До засобів антимонопольного регулювання належать:

обмеження на встановлення вищого рівня цін і тарифів, запровадження
граничних нормативів рентабельності;

декларування зміни цін;

установлення стандартів і показників якості для товарів і послуг;

регулювання місткості ринку;

використання державних замовлень та контрактів;

розподіл ринків;

тарифне регулювання імпорту та експорту товарів.

Ураховуючи реалії перехідної економіки України, головними завданнями
конкурентної політики нині мають стати:

завершення формування законодавчої бази конкурентної політики ухваленням
Законів України «Про природні монополії», «Про захист економічної
конкуренції» та запровадженням механізмів їхньої реалізації;

удосконалення державного регулювання цін і тарифів, яке передбачає
поступове скасування регулювання на тих ринках, де загрози монополізації
більше не існує, запровадження тимчасового регулювання тільки у разі
зловживання монопольним становищем або необгрунтованого зростання цін,
негайне припинення непередбаченого законодавством регулювання цін;

проведення реструктуризації та посилення державного контролю у сфері
природних монополій, зокрема:

завершення реструктуризації монопольних утворень у сфері зв’язку,
відокремлення аеропортів від авіапідприємств, демонополізація
підприємств нафтопродуктозабезпечення в регіонах;

забезпечення додержання конкурентних засад у здійсненні поставок
енергоносіїв;

утворення незалежного регулюючого органу в галузях транспорту та зв’язку
тощо;

розвиток конкурентного середовища через дальше запровадження конкурсних
засад у будівництві (зокрема шляховому), страхуванні, банківській
діяльності тощо, скасування адміністративно-розподільчих схем,
припинення неправомірної підтримки окремих суб’єктів господарювання;

упорядкування господарської діяльності органів виконавчої влади та
місцевого самоврядування поступовим звуженням кола функцій цих органів
щодо здійснення підприємницької діяльності, розмежуванням функції
державного управління, регулювання та контролю з господарськими
функціями, припиненням непередбаченої законодавством практики
делегування суб’єктам господарювання повноважень щодо державного
управління.

Третім формотворчим чинником, що сприяє формуванню підприємницького
середовища в Україні, є інститут банкрутства — загальний інструмент
підприємницької політики, що виявляє неефективну діяльність
підприємницьких структур, їхню неспроможність розрахуватися з державою
та кредиторами, гарантуючи захист інтересів останніх та розробляючи
заходи для запобігання банкрутству.

У світовій практиці законодавство про банкрутство розвивалось у двох
принципово різних напрямках — так звані британська та американська
моделі. За британською — банкрутство розглядалось як спосіб повернення
боргів кредиторам за рахунок коштів (основних, оборотних та інших),
наявних у боржника, та його ліквідації як суб’єкта господарювання. Суттю
американської моделі є здійснення санації підприємства з метою його
реабілітації та відновлення платоспроможності. Нині державне регулювання
в розвинутих ринкових країнах інтегрує ці дві моделі.

Інститут банкрутства, нещодавно відроджений в Україні, також базується
на поєднанні елементів британської та американської моделей, що створює
умови для санації, реорганізації підприємств та оновлення
фінансово-господарської діяльності.

Нормативно-правове регулювання процесу банкрутства в Україні грунтується
на Законах України «Про банкрутство», «Про банки і банківську
діяльність», «Про аудиторську діяльність», а також на Арбітражному
процесуальному кодексі України. Слід зазначити, що суб’єктом банкрутства
можуть стати підприємницькі структури або державні підприємства, що
неспроможні своєчасно виконати свої зобов’язання перед кредиторами або
перед бюджетом. Однак неспроможний суб’єкт господарювання на цьому етапі
ще не є банкрутом. Він визнається таким тільки з рішення Арбітражного
суду. До прийняття такої ухвали йому надається можливість вийти зі стану
неспроможності через процедуру санації.

Санація (лат. sanatio — оздоровлення, лікування) — це система заходів,
спрямованих на запобігання банкрутству підприємств чи великих
промислових об’єднань, банків, інших державних та бізнесових структур.
Умовами санації можуть бути: випуск нових акцій або облігацій для
залучення грошового капіталу; збільшення банківських кредитів і надання
урядових субсидій; зменшення процентних виплат на облігації, випущені
підприємством, та відстрочка їх погашення; реструктуризація
короткострокової заборгованості в довгострокову; ліквідація
нерентабельного підприємства і створення на його базі нового; зміна
форми власності підприємства; структурна перебудова виробництва, у тому
числі можливість переходу на випуск більш рентабельної продукції, поділ,
злиття або створення дочірніх підприємств; зміна ринків збуту; зміна
сировинної бази; інші заходи, спрямовані на оздоровлення фінансово
неспроможного підприємства.

Державними органами та структурами, що беруть участь у провадженні
справи про банкрутство підприємства за чинним законодавством України є:

Арбітражний суд — провадить справу про банкрутство;

Фонд державного майна — тимчасово розпоряджається майном боржника, якщо
банкрутом є державне підприємство;

банк, що здійснює розрахунково-касове обслуговування боржника і стає
тимчасовим розпорядником майна боржника, коли банкрутом є недержавна
структура;

аудиторська фірма, що підтверджує неплатоспроможність боржника;

санатори — громадяни або організації, які за власним бажанням беруть
участь у санації підприємства;

ліквідаційна комісія, що призначається Арбітражним судом після визнання
боржника банкрутом, до складу якої обов’язково має входити розпорядник
майна боржника.

Отже, основна мета інституту банкрутства — не ліквідація підприємства, а
задоволення вимог кредиторів та держави. Відтак банкрутство — є дійовим
засобом державного регулювання, за допомогою якого вирішуються проблеми
економічних відносин між різними суб’єктами ринку, формується система
захисту державою інтересів кожного та створюється підприємницьке
середовище на цивілізованих засадах.

6.3. Механізм державного регулювання підприємництва

На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад
поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами
становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму
його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще
перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші
інструменти регулювання. Наявний механізм державного регулювання
підприємництва в загальному вигляді (досить умовно) показано на рис.
6.2.

Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має
стати система його державної підтримки, створення якої нині
проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах
соціально-економічного життя суспільства: розвитку вітчизняного
виробництва, виходу з кризи, підвищення зарплати та пенсій, життєвого
рівня населення, збереження системи освіти, охорони здоров’я, культури
тощо.

Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації
системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового,
консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва.

Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою
владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні
організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії.

Рис. 6.2. Механізм державного регулювання підприємництва

На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних
економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має
потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого
підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це
значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому
приватному сектору (принаймні в більшій частині).

Така практика є досить поширеною в усьому світі.

За державою залишатиметься формування тих невід’ємних елементів
соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не
спроможний створити самостійно, а саме:

нормативно-правового (адміністративного) забезпечення;

інституціональних засад розвитку бізнесу;

функціональних (цільових) форм державного регулювання.

Розглянемо основні напрямки нормативно-правового забезпечення.

1. Законодавче забезпечення — формування чинного законодавства України
стосовно підприємницької діяльності та його вдосконалення.

”?

?

”o?

gdZ@ae

&

F

gdZ@ae

&

gdZ@ae

?

????[?Про власність», «Про підприємства України», «Про господарські
товариства», що були затверджені ще 1991 року та безперечно потребують
серйозного перегляду. Крім того, виникла об’єктивна необхідність
ухвалити низку нових нормативних та інструктивних документів, зокрема
щодо розвитку приватного та малого бізнесу, зокрема. Підприємці давно
очікують на прийняття Законів України «Про державну підтримку
підприємництва», «Про приватну власність», «Про ліцензування», «Про малі
підприємства», «Про кредитні спілки» тощо.

2. Нормативне регулювання щодо підприємств державного сектору, коли
держава як власник основних засобів виробництва директивно впроваджує
певні нормативи і здійснює контроль за цим процесом. Для підприємств
недержавного сектору нормативне регулювання здебільшого має індикативний
характер. Нормативне регулювання полягає в установленні державою
граничних розмірів окремих показників, що характеризують якісний стан
підприємств. Нині використовуються такі показники:

норматив рентабельності застосовується для визначення рівня
прибутковості суб’єкта господарювання. Як фіксований показник може
використовуватись для державного регулювання окремих галузей економіки,
котрі мають пріоритетне значення для суспільства;

норматив амортизаційних відрахувань застосовується з метою визначення
терміну оновлення основних виробничих фондів, що особливо важливо за
умов НТП. Оскільки амортизаційні відрахування є складовим елементом
собівартості продукції, то в такий спосіб можна також впливати на процес
оподаткування прибутку. Використання норм амортизації як засобів
державного регулювання часто називають амортизаційною політикою.

норматив обігових коштів — показник, що застосовується для визначення
раціонального обсягу товарно-матеріальних ресурсів і грошових коштів,
необхідних для нормального здійснення підприємницької діяльності;

різноманітні екологічні нормативи, що є складовими екологічної політики
держави.

3. Адміністративне регулювання як складова нормативно-правового
забезпечення підприємництва має цілий арсенал адміністративних засобів,
що базуються на силі державної влади і включають різного роду заборони,
дозволи, примушування тощо.

Основними видами адміністративного регулювання, що використовуються
нині, є державна реєстрація підприємства, ліцензування, сертифікація та
стандартизація.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише
після акту його державної реєстрації; інакше така діяльність визнається
незаконною. Існують певний порядок і умови реєстрації нового
підприємства. Будь-яка підприємницька структура вважається створеною і
набуває прав юридичної особи з дня її реєстрації в державній
адміністрації місцевої влади за місцем знаходження підприємства (фірми)
або за місцем проживання підприємця.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації
новоствореного підприємства. Так, схема заснування й реєстрації
підприємства без створення юридичної особи є досить простою і
складається з таких етапів: рішення про започаткування підприємницької
діяльності; звернення у реєстраційний орган держадміністрації;
реєстрація; звернення в податкову інспекцію; звернення до нотаріуса;
звернення в банківську установу; звернення у місцевий відділ внутрішніх
справ; звернення у штемпельно-гравірувальну майстерню; ліцензування.

Слід зазначити, що в Україні вже функціонує єдиний реєстр суб’єктів
підприємництва, в стадії формування перебуває єдина система органів
державної реєстрації. Крім того, має бути створена Ліцензійна палата
України, що об’єднає існуючі органи державної реєстрації під своїм
керівництвом.

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур.
Відповідно до чинного законодавства України деякі види підприємницької
діяльності потребують спеціального ліцензування (табл. 6.2).

Таблиця 6.2

Основні види підприємницької діяльності в Україні,

що підлягають ліцензуванню

Види підприємницької діяльності Орган, що видає ліцензію

Пошук та експлуатація родовищ корисних копалин Держкомгеології за
узгодженням із Держнаглядохоронпраці

Виробництво, ремонт і реалізація спортивної (мисливської) вогнепальної
та холодної зброї, виготовлення печаток і штампів Міністерство
внутрішніх справ

Юридична практика; судово-експертна діяльність Міністерство юстиції

Виготовлення вина та коньячних виробів Міністерство агропромкомплексу

Видобуток дорогоцінних металів (каменів) і виготовлення виробів з них
Міністерство фінансів

Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів Міністерство
транспорту

Виробництво і ремонт засобів вимірювання та контролю Держстандарт

Виготовлення пива, спирту, лікеро-горілчаних і тютюнових виробів
Держхарчопром

Виготовлення та реалізація ліків, здійснення медичної практики
Міністерство охорони здоров’я

Проектування, будівництво та експлуатація об’єктів атомної енергетики
Держатомнагляд

Виготовлення та реалізація хімічних речовин Міністерство промислової
політики

Торгівля алкогольними напоями та тютюновими виробами Районні державні
адміністрації

Посередницька діяльність із приватизаційними паперами Фонд державного
майна

Транспортно-експедиційні послуги з перевезення зовнішньоторговельних і
транзитних вантажів Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і
торгівлі

Діяльність, пов’язана з наданням послуг для одержання загальної
середньої освіти Обласні державні адміністрації

Діяльність, що пов’язана з професійною освітою та підготовкою
спеціалістів різних рівнів кваліфікації Міністерство освіти та науки

Діяльність, що пов’язана з наданням туристичних послуг Держкомтуризм

Аудиторська діяльність Аудиторська палата

Страхова діяльність Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю

Виробництво пожежної техніки та протипожежного обладнання Головне
управління пожежної охорони МВС

Діяльність у різних сферах фінансового та валютного ринку Національний
банк України

Надання ліцензій здійснюється на підставі ліцензійної угоди, яка
передбачає сплату суб’єктом підприємницької діяльності, якому надається
ліцензія, певної ліцензійної винагороди. Остання може мати вигляд
процентних відрахувань (роялті) або пашуальних платежів (разова плата за
користування ліцензією).

Сертифікація та стандартизація є стратегічними напрямками
адміністративного регулювання в рамках підприємницької політики і, на
жаль, створюють найбільше перешкод для підприємців.

В Україні створено Державний комітет стандартизації та сертифікації,
основним завданням якого є формування ефективно діючої національної
системи сертифікації та стандартизації, яка була б спрямована на захист
національного споживача й товаровиробника від неякісної продукції та
пристосована до сучасних ринкових вимог світового співтовариства,
зокрема ЄС. Нинішня система поки що є малоефективною та недосконалою.
Так, в одній державній установі зосереджено майже всі монопольні функції
щодо стандартизації, сертифікації, акредитації та відповідності
технічним вимогам, при цьому Держстандарт самостійно розробляє нормативи
для всіх названих процедур. Але світова практика доводить, що не може
бути єдиного органу, котрий би визначав процедури із сертифікації,
наприклад, літаків та ліків. У багатьох країнах є до 20 різноманітних
обов’язкових процедур сертифікації, які здійснюються різними
організаціями чи лабораторіями.

На сучасному етапі розвитку України суттєвим елементом державної
підтримки бізнесу, особливо його нормативно-правового забезпечення, має
стати дерегулювання (адміністративна реформа). Термін «дерегулювання
підприємництва» з’явився в Україні на початку 1998 р. після Указу
Президента України «Про усунення обмежень, що стримують розвиток
підприємницької діяльності», де вперше роз’яснювалося це поняття.

Дерегулювання підприємництва — це сукупність заходів, спрямованих на
зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність,
усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних
перешкод для її розвитку, а саме: спрощення порядку створення,
реєстрації та ліквідації суб’єктів підприємництва; скорочення переліку
видів підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню та
патентуванню, потребують одержання сертифікатів та будь-яких інших
дозволів на здійснення підприємництва; обмеження кількості перевірок та
права контролю за діяльністю суб’єктів підприємництва для зменшення
тиску контролюючих органів; спрощення процедури митного оформлення
вантажів у процесі здійснення експортно-імпортних операцій; забезпечення
послідовності та стабільності нормативно-правового регулювання
підприємництва.

Інституціональні засади державної підтримки підприємництва включають:
наявність організаційної структури; наявність ринкової інфраструктури;
інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове
забезпечення; науково-методичне забезпечення; моніторинг державної
підтримки.

Організаційна структура державної підтримки підприємництва перебуває
поки що в стадії формування. Зокрема, ще й досі не створено місцевого
рівня державної підтримки малого підприємства (на рівні міст, районів).

Центральним органом, який нині забезпечує формування та реалізацію
державної політики у сфері розвитку й підтримки підприємництва є
Державний комітет України з питань регуляторної політики та
підприємництва. Головне завдання цього органу — формування
підприємницької політики, а передовсім — узагальнення практики
застосування законодавства з питань підприємницької діяльності та її
ліцензування, опрацювання пропозицій, спрямованих на його вдосконалення.
Крім того, комітет сприяє розвиткові малого підприємництва, системи його
консультативної та інформаційної підтримки і готує пропозиції про
впровадження й удосконалення механізмів фінансово-кредитної підтримки
підприємництва та його зовнішньоекономічної діяльності, координує
систему підготовки й перепідготовки кадрів та ін. Вагомий внесок у
розроблення законодавчих і нормативних актів регулювання підприємництва
здійснюють комісія Верховної Ради України з питань економічної реформи
та управління народним господарством, відділ з питань власності й
підприємництва Кабінету Міністрів України, управління розвитком
недержавного сектору Міністерства економіки України, недержавні
об’єднання — спілки, асоціації, навчальні центри тощо.

Так, в Україні створено значну кількість громадських організацій, які
мають на меті сприяння підприємництву: Спілка кооперативів та
підприємців (1989 р.), Федерація профспілок працівників кооперації та
інших форм підприємництва України (1990 р.), Спілка малих підприємств
України та Спілка орендарів та підприємців України (1990 р.), Українська
Спілка промисловців та підприємців (1992 р.), Асоціація сприяння
розвитку приватного підприємництва в Україні «Єдність» (1994 р.),
регіональні асоціації підприємців у Придніпров’ї, на Тернопільщині, у
Вінницькій та Львівській областях, Гільдія підприємців Києва, Міжнародна
спілка українських підприємців, Міжрегіональний форум підприємців
(1996—1997 рр.), Інноваційна палата України (2000 р.) та ін.

Організація ефективної підтримки підприємництва обов’язково потребує
формування розвинутої інфраструктури, що є невід’ємним компонентом
ринкових відносин і створює сприятливі умови для розвитку бізнесу, у
тому числі й малого.

В Україні інфраструктурі ринку ще й досі властиві хаотичність,
нерівномірний розвиток, неналагодженість взаємозв’язків між різними її
учасниками, а тому її функціонування як єдиного цілого поки що є
проблематичним. Фактично її формування теж тільки-но розпочалося. У
цьому процесі беруть участь як держава, так і ділові кола, а також
міжнародні фінансові організації. Інфраструктура ринку — це сукупність
державних, приватних та громадських інститутів (організацій, установ та
об’єднань), які обслуговують інтереси суб’єктів підприємницької
діяльності, забезпечують їхню господарську діяльність та сприяють
підвищенню її ефективності. До складу інфраструктури ринку входять:

1. Фінансово-кредитна інфраструктура — установи, які займаються
акумуляцією тимчасово позичених грошових ресурсів і перетворюють їх на
кредити, а саме: банки, фондові та валютні біржі, інвестиційні фонди та
компанії, кредитні, страхові й гарантійні установи, кредитні спілки,
фонди громадських об’єднань.

В Україні нині діє близько 230 банків, 630 інвестиційних компаній та
фондів, 560 страхових компаній, 580 довірчих товариств. Із загальної
кількості банків — 2 банки є державними, 175 — акціонерними
товариствами, 53 — товариствами з обмеженою відповідальністю, 14 банків
створено із залученням іноземного капіталу (в тому числі 2 зі 100%
іноземним капіталом). Починаючи з 1996 р. банки активізували роботу з
кредитування конкретних підприємств.

2. Організаційно-технічна інфраструктура — товарні біржі, торгові доми,
лізингові компанії, асоціації підприємств, транспортні комунікації,
засоби зв’язку. В Україні зареєстровано 111 бірж, з них: універсальних,
товарно-сировинних і товарних — 57, спеціалізованих — 15,
товарно-фондових — 14, агропромислових — 13, нерухомості — 12. Практичну
діяльність здійснювали тільки 96 бірж. На сільськогосподарському ринку
функціонує Українська аграрна біржа і 22 регіональні аграрні біржі.
Створюються регіональні торгові доми. Чільне місце на біржовому ринку
цінних паперів належить Українській фондовій біржі (УФБ) і 29 її філіям
у всіх обласних центрах та великих містах України. У 1996 р. почали
діяти Київська міжнародна та Донецька фондові біржі.

Деякі організаційні форми виконують функції загальної координації
ринкових зв’язків (асоціації, торгові палати), інші — є спеціальними
державними органами (служби контролю за стандартами та цінами, податкові
інспекції тощо).

3. Інформаційно-аналітична інфраструктура — інформаційні,
консультативні, юридичні фірми, бізнес-центри і бізнес-інкубатори,
аудиторські організації. Нині в Україні діють близько 1400 аудиторських
фірм. До функцій установ цієї підгрупи входить надання консультацій
підприємцям, підготовка спеціалістів для малих підприємств, вивчення
динаміки ринкової кон’юнктури, прогнозування та моделювання наслідків
тих чи інших рішень, розробка економічної поведінки підприємств,
вивчення ринкової динаміки тощо.

Актуальну проблему створення ефективно діючої ринкової інфраструктури
держава може вирішити через: підвищення якості вже наявних інститутів
посередництва; сприяння збільшенню кількості суб’єктів інфраструктури та
урізноманітненню їхньої діяльності; сприяння формуванню інфраструктури,
зорієнтованої спеціально на сектор малого та середнього бізнесу.

Розвиток підприємництва потребує створення розвинутої системи
інформаційно-консультаційного забезпечення та інфраструктури, що
підтримує її діяльність.

Основним елементом такої системи стане мережа регіональних
інформаційно-аналітичних центрів, які в майбутньому інтегруються в єдину
інформаційну систему.

Головними завданнями регіональних інформаційно-аналітичних центрів мають
бути:

забезпечення доступу підприємців до інформації (правової,
нормативно-довідкової, маркетингової, науково-технологічної, комерційної
тощо) у процесі як створення, так і функціонування підприємств;

надання консультаційних послуг з питань стану ринку, кон’юнктурного
аналізу, управління підприємством, участі у виставках, підготовки
кадрів;

інформування органів державної влади про стан справ у сфері
підприємництва та тенденції його розвитку.

Зазначена система передбачає диференційоване інформаційне обслуговування
суб’єктів малого підприємництва залежно від його технічного забезпечення
та платоспроможності.

З метою створення ефективної системи підготовки, перепідготовки та
підвищення кваліфікації кадрів для підприємницької діяльності в межах
системи державної підтримки бізнесу здійснюється цілий комплекс заходів:
навчання основ теорії і практики підприємництва у сфері державної
освіти, включаючи загальноосвітню, професійну, середню спеціальну та
вищу освіту; забезпечення перепідготовки та підвищення кваліфікації
кадрів через розвинуту мережу центрів перепідготовки; сприяння залученню
окремих категорій населення до підприємницької діяльності.

Держава сприяє розробленню навчальних планів, програм і методичних
посібників для підготовки підприємців залежно від рівня їхньої базової
підготовки, термінів навчання, для підвищення кваліфікації вчителів та
викладачів, використання державних телерадіоканалів для навчання широких
верств населення основ підприємницької діяльності.

Система підготовки та перепідготовки кадрів здійснюється з використанням
можливостей міжнародних організацій і фондів, а також з урахуванням
досвіду іноземних держав.

Сприяння розвитку підприємництва в Україні неможливе без його
науково-методичного забезпечення, що передбачає: проведення комплексу
наукових досліджень, пов’язаних із проблемами розвитку підприємництва,
зокрема малого та середнього, визначення найбільш ефективних форм та
методів підтримки такого бізнесу; розробку та впровадження нових
підходів і методів щодо проведення аналізу та прогнозування розвитку
цього сектору економіки; вивчення світового досвіду з питань формування
державної політики сприяння розвитку підприємництва.

Особливу роль має відіграти запровадження постійного моніторингу
державної підтримки підприємництва та механізмів регулювання діяльності
в цій сфері, що дасть змогу відстежувати зміни та напрями його розвитку
як на державному, так і на регіональному рівнях, а також своєчасно
застосовувати важелі державного регулювання з метою поліпшення
економічного клімату для здійснення господарської діяльності
підприємницьких структур.

Державна підтримка підприємництва крім нормативно-законодавчого та
інституціонального сприяння використовує також і функціональні (цільові)
форми та методи, які умовно можна розділити на такі складові:
матеріально-технічна підтримка; науково-технічна (інноваційна) підтримка
(розд. 5); фінансово-інвестиційна підтримка; податкове регулювання та
сприяння самофінансуванню бізнесу; зовнішньоекономічне регулювання та
захист національних підприємств (розд. 7); екологічне регулювання
бізнесу (розд. 11).

На сучасному етапі розвитку підприємництва через дефіцит достатніх
фінансових коштів або за браком таких у малих підприємств гостро постає
проблема розвитку та переоснащення виробничої бази цих підприємств,
передовсім виробничого устаткування та виробничих площ.

Розв’язанню цієї проблеми держава може сприяти через:

спрямування частини засобів, одержаних від приватизації державного майна
на розвиток матеріально-технічної бази підприємництва;

розробку та впровадження механізму передачі виробничим підприємствам
малого бізнесу площ та виробничих потужностей, у тому числі й тих, які
звільняються в процесі ліквідації, реорганізації та банкрутства
підприємств;

використання виробничого потенціалу підприємств ВПК на умовах лізингу,
що даватиме змогу підприємницьким структурам звести до мінімуму витрати
на придбання основних фондів, а можливість внесення частки майна
підприємств ВПК в їх установчий капітал або передача його в господарське
управління підприємницьких структур підвищить їхню заставну спроможність
та стійкість;

сприяння процесу формування розвинутого ринку нерухомості.

Ситуація в Україні з погляду задоволення потреб та створення умов для
розвитку інноваційної складової підприємництва є досить неоднозначною. З
одного боку, існує об’єктивна необхідність у створенні, реалізації і
масовому поширенні нових технологій, і для цього є певні передумови
(науково-технічний потенціал, накопичені розробки, висококваліфікована
робоча сила), а, з іншого — діють серйозні гальмівні фактори, зокрема:

брак інноваційного венчурного капіталу;

низький технологічний рівень виробництва, особливо в галузях переробної,
легкої, харчової промисловості та у сфері послуг;

брак попиту на нові розробки як наслідок неінновативно орієнтованої і
неконкурентно насиченої економіки.

Зарубіжний досвід свідчить, що найбільш гнучкими та сприятливими для
впроваджень науково-технічних досягнень є малі підприємства. Однак
питома вага їх у створенні ВВП в Україні в 8—10 разів менша, ніж в
країнах з розвинутою ринковою економікою, і становить лише близько 8%.

На нинішньому етапі розвитку в Україні ринкові чинники ще не набрали
сили. Ринок інновацій, що лише зароджується в Україні, характеризується
скороченням як пропозиції, так і попиту на всі різновиди інноваційних
продуктів: винаходи, корисні моделі, промислові зразки, технології,
«ноу-хау» тощо. У нашій країні досі не створено реальних діючих
механізмів державної підтримки, ухвалені нормативно-правові акти не
мають послідовного та комплексного характеру, питання механізму передачі
інновацій у сферу малого підприємництва залишається практично не
врегульованим.

Загальними правовими засадами у цій сфері є Закони України «Про
власність» (1991 р.) — стосовно інтелектуальної власності; «Про охорону
прав на винаходи та корисні моделі» (1993 р.), «Про охорону прав на
промислові зразки» (1993 р.), «Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг» (1993 р.), «Про основи державної політики у сфері науки і
науково-технічної діяльності» (1991 р.), «Про оподаткування прибутку
підприємств» (1997 р.) — стосовно інноваційної діяльності та ін. Є
нагальна необхідність удосконалити існуючі нормативно-правові документи
та впровадити нові, наприклад Закони «Про державну підтримку
інноваційної діяльності», «Про державну підтримку малого підприємництва
в Україні» тощо.

Спеціалізованими органами з цих питань є Міністерство освіти і науки
України, Державний інноваційний фонд, Державне патентне відомство
України, а також нещодавно створена Інноваційна палата України, що є
громадською структурою. Ці органи мають сприяти створенню ефективних
механізмів передачі інновацій у виробництво та запровадженню їх
передовсім у сфері підприємництва, зокрема малого та середнього.

З метою стимулювання технологічного оновлення підприємництва держава
може використовувати такі форми:

надання допомоги в проведенні досліджень та впровадженні інновацій;

сприяння інтенсифікації процесів передачі технологій;

залучення суб’єктів малого підприємництва до участі в реалізації
науково-технічних програм;

надання консультативних послуг, зокрема щодо пошуку необхідних
технологій або їх розробників, а також проведення науково-технічної
експертизи об’єктів інтелектуальної власності на пільгових умовах;

визначення порядку передачі малому підприємництву «ноу-хау» та
обладнання, які раніше було розроблено в інтересах силових міністерств;

створення мережі технопарків та технополісів, бізнес-інкубаторів,
виробничо-технологічних центрів тощо;

стимулювання інноваційної діяльності малих підприємств та забезпечення
їх інформацією про нову техніку та технологію;

стимулювання венчурного бізнесу, франчайзингових відносин між
підприємцями та ін., що спонукатиме до зміцнення інноваційного характеру
підприємницького сектору взагалі й малого бізнесу зокрема.

Література

Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000—2004 рр.: Послання Президента України до Верховної Ради
України. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 34. — С. 5—12.

Бланк І. А. Інвестиційний менеджмент. — К.: ІТЕМ, 1995.

Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998.

Государственное регулирование экономики и социальный комплекс: Учеб.
пособие / Под ред. Т. Г. Морозовой, А. В. Пикулькина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. — К.:
Юрінком Інтер, 1998.

Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д’яконова І. І. Бюджет і фінансова політика
України. — К.: Наук. думка, 1999.

Курс переходной экономики / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.:
Финстатинформ, 1997.

Леслі А. П. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999.

Линдерт П. Х. Экономика мирохозяйственных связей. — М.:
Прогресс-Универс, 1994.

Мельник О. Інфляція: теорія і практика регулювання. — К.: Знання, 1999.

Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки. — Львів: Укр. технології, 1999.

Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.:
Поліграфкнига, 1998.

Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. —
К.: Основи, 1993.

Симоненко В. К. Регионы Украины: проблемы развития. — К.: Наук. думка,
1997.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020