Регулювання зовнішньоторговельної політики України в умовах ринкової трансформації (дипломна)

Дипломна робота з ДРЕ

Регулювання зовнішньоторговельної політики України в умовах ринкової
трансформації

ЗМІСТ

ВСТУП

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РОЗРОБКИ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Концептуальні засади розвитку зовнішньоторговельних відносин в
різних економічних системах

1.2 Інструменти сучасної зовнішньоторговельної політики

1.3 Макроекономічні та організаційні аспекти реалізації
зовнішньоторговельної політики у країнах світу

МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОЇ
ЕКОНОМІКИ

2.1 Стратегічні напрями розвитку зовнішньоторговельної політики України.

2.2.Макроекономічні чинники регулювання зовнішньо-торговельної сфери
держави.

2.3. Регіональні механізми здійснення експортно-імпортної політики
України.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ
УКРАЇНИ

3.1. Посилення ролі зовнішньоторговельних факторів у впровадженні
зовнішньоекономічної стратегії України.

3.2. Забезпечення експортно-імпортної збалансованості економіки України
в системі сучасної світової торгівлі.

3.3. Впровадження ефективної моделі зовнішньоторговельної політики
держави.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ 3

11

11

26

48

64

76

100

115

115

128

151

176

184

ВСТУП

Характерною особливістю сучасного етапу розвитку системи
світогосподарських зв’язків є поглиблення процесів взаємозалежності
різних національних економік і активізація їх участі в сучасному
міжнародному поділі праці. Домінантою економічного розвитку країн світу
стала ринкова система господарювання, яка продемонструвала свою
ефективність, спроможність стимулювати економічне зростання,
забезпечувати мотивацію до праці, мобілізувати і раціонально
використовувати матеріальні, природні, фінансові та інші ресурси.

Перехід України до ринкової економіки відкриває широкі можливості для
інтеграційного розвитку країни, участі в міжнародному поділі праці та
світогосподарських процесах. У зв’язку з цим, особливої актуальності
набувають проблеми формування і налагодження зовнішньоекономічних
зв’язків, організації і управління зовнішньоекономічною діяльністю,
розробки і реалізації ефективної зовнішньоторговельної політики.

Проблема створення нової системи організації та управління
зовнішньоекономічними зв’язками стає предметом особливої уваги державної
економічної політики. Саме від якості управління зовнішньоекономічною
діяльністю і ефективності її державного регулювання залежать перспективи
міжнародної конкурентоспроможності економіки України.

У вітчизняних і зарубіжних наукових дослідженнях, в яких аналізуються
основні закономірності розвитку зовнішньоекономічної діяльності України
в умовах перехідної економіки, зовнішньоторговельна політика
розглядається переважно крізь призму стратегії системних перетворень.
Проте, проблеми оптимізації зовнішньоекономічних зв’язків, структура та
інструменти сучасної зовнішньоторговельної політики, механізм її
розробки та реалізації, співвідношення протекціонізму і лібералізму в
зовнішньоекономічній політиці, роль регіонального фактору в поліпшенні
конкурентних переваг України на світовому ринку, впровадження сучасної
ефективної моделі розвитку зовнішньоекономічної політики України
потребують більш детального аналізу.

Дослідження названих проблем є виключно актуальним на сьогоднішньому
етапі економічного розвитку як з теоретичної, так і практичної точки
зору.

Теоретичним проблемам розвитку зовнішньоторговельної політики і її
впливу на інтеграційний розвиток країн з перехідною економікою
присвячені численні роботи як українських, так і зарубіжних
вчених-економістів. Серед них слід відзначити дослідження М.Аль-Аграа,
Дж.Брандера, Дж. Вінера, Г.Грубеля, Р.Д.Джонса, Р.Кейвса,
Ч.Киндлбергера, Д.Кісінга, В. Леонтьєва,

С. Ліндера, Х. Ліннеманна, Дж. Міда, К. Мілнера, Б.Оліна, М.Познера,
Д.Рікардо, П. Самуельсона, А.Сміта, Б. Спенсера, Р.Фінстра, Г.Хаберлера,
Е.Хекшера, М.Чаколіадеса.

У працях цих вчених закладено теоретичні основи зовнішньоторговельної
політики та визначення її економічного ефекту, аналізуються особливості
торговельної політики країн на різних етапах розвитку світової торгівлі.

Тема даного дослідження зумовила певний інтерес до наукових праць таких
вчених, як Р. Абрамов, П.Адмірал, М.Дабровський, П.Кук, Є.Лімер, П.Марер
та інших, в яких узагальнені особливості інтеграції постсоціалістичних
країн у світове господарство, визначені проблеми переходу від
адміністративно-командної до ринкової економічної системи і роль
зовнішньоекономічних факторів у трансформації економіки країн.

Багато наукових праць українських економістів присвячено інтеграції
України в сучасне світове господарство, адаптації національного
виробництва до вимог сучасного рівня розвитку міжнародного поділу праці,
а також проблемам розробки та впровадження зовнішньоекономічної
стратегії України.

Серед них чільне місце посідають дослідження Д.Богині, В.Будкіна,
І.Бураковського, Г.Волинського, А.Гальчинського, О.Дерев’янка,
М.Дудченка, О.Живицького, О.Кириченка, Л.Кістерського, Г.Климка,
В.Клочка, А.Кредісова, І.Лукінова, Ю.Макогона, С.Мочерного,
В.Новицького, В.Онищенка, А.Поручника, К.Радченка, О.Рогача,
А.Рум’янцева, Г.Сащенка, Ю.Сафіуліна, В.Сіденка, В.Сиренка,
С.Соколенка, М.Суркова, М.Тараканова, А.Філіпенка, О. Шниркова
та інших вчених.

У цих роботах досліджуються проблеми вдосконалення зовнішньоекономічного
механізму інтеграції України в сучасні світогосподарські зв’язки,
аналізуються реальні та потенційні можливості торговельно-економічного
співробітництва України з країнами світу, загальні проблеми вироблення і
реалізації зовнішньоекономічної політики України.

У даному дослідженні розширено та поглиблено вивчення питань, які не
дістали належного висвітлення в економічній літературі із зазначеної
проблематики. Зокрема, систематизовані підходи щодо інструментарію
сучасної зовнішньоторговельної політики, узагальнені основні засади її
реалізації в умовах переходу до ринкових відносин та структурних зрушень
в економіці, розроблена модель аналізу ефективності запровадження
зовнішньоторговельної політики на сучасному етапі економічного розвитку
в Україні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження
проводилося згідно з планом наукових досліджень кафедри світового
господарства і міжнародних економічних відносин Інституту міжнародних
відносин Київського університету імені Тараса Шевченка і є складовою
наукової теми “Механізм комплексного забезпечення зовнішньоекономічних
аспектів суверенітету України” (державний реєстраційний номер 97134).

Актуальність теми, її практична значимість, з одного боку, і
недостатність вивчення, дискусійність багатьох положень, з іншого,
зумовили визначення мети та завдань дослідження.

Метою та завданнями дослідження є виявлення концептуальних засад
розвитку зовнішньоторговельних відносин та специфічних закономірностей
регулювання зовнішньоторговельної політики, розробка науково-теоретичних
і практичних аспектів вдосконалення механізму зовнішньоторговельної
політики в умовах ринкової трансформації та визначення основних напрямів
підвищення ефективності зовнішньоторговельної політики України в умовах
поєднання протекціонізму та лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків.

Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язання наступних
завдань теоретичного, методичного і практичного характеру:

виявити концептуальні засади розвитку зовнішньоторговельних відносин в
різних економічних системах;

розкрити сутність, структуру та інструменти сучасної
зовнішньоторговельної політики ;

визначити умови формування нової концепції розвитку
зовнішньоторговельних відносин країн з перехідною економікою;

виявити основні суперечності поєднання лібералізму і протекціонізму в
зовнішньоекономічній політиці різних країн світу;

показати особливості розробки та реалізації зовнішньоторговельної
політики України в умовах формування ринкових механізмів управління та
господарювання;

охарактеризувати макроекономічні чинники регулювання в
зовнішньоторговельній сфері держави;

виявити регіональний механізм здійснення експортно-імпортної політики
України;

визначити стратегічні напрями розвитку зовнішньоторговельної політики
України;

аргументувати необхідність посилення ролі зовнішньоторговельних факторів
у розвитку зовнішньоекономічної стратегії країни;

довести необхідність забезпечення експортно-імпортної збалансованості і
поліпшення конкурентних переваг України на світовому ринку для
ефективної участі країни в сучасних світогосподарських зв’язках;

визначити основні напрями підвищення ефективності та впровадження нової
моделі зовнішньоторговельної політики як головного чинника реалізації
інтеграційної стратегії України.

Об’єктом дослідження є теоретичні аспекти розробки зовнішньоторговельної
політики як регулюючого механізму оптимізації зовнішньоекономічних
зв’язків України в умовах ринкової трансформації.

Предметом дослідження дипломної роботи є зовнішньоторговельна політика,
інструментарій і специфічні закономірності її організації та
запровадження в Україні в умовах перехідної економіки.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження складає
логіко-діалектичний метод пізнання явищ і процесів у сучасних світових і
національних економіках. Дослідження побудовано на основі використання
методів системного аналізу, макро- і мікроекономічного аналізу, індукції
і дедукції, а також визначення системи прямих і зворотніх зв’язків у
процесі взаємодії різних національних економік в системі сучасного
світового господарства. В роботі використані також спеціальні методи,
зокрема: метод графічного аналізу — при вивченні доцільності
використання інструментів зовнішньоторговельної політики; метод
угруповань — при аналізі сучасного стану зовнішньоекономічних зв’язків
країни, оцінці світових тенденцій розвитку зовнішньоекономічних
відносин; метод моделювання — при розробці моделі оцінки ефективності
зовнішньоторговельної політики держави.

Теоретичною основою дослідження є фундаментальні праці вітчизняних і
зарубіжних вчених-економістів, у яких розглядаються проблеми структурних
перетворень зовнішньоекономічної стратегії і політики країн з перехідною
економікою, закономірності і особливості регулювання
зовнішньоекономічних зв’язків в умовах глобалізації світогосподарських
зв’язків.

Інформаційну базу дослідження складають законодавчі акти України щодо
регулювання зовнішньоекономічної діяльності, офіційна статистична
звітність Держкомстату України, Департаменту зовнішньоекономічних
зв’язків і торгівлі, дані міжнародних організацій (ООН, Європейського
центру макроекономічного аналізу України, документи Євростату),
регіональних (обласних) державних адміністрацій і статистичних
управлінь, дані і висновки, опубліковані в економічних дослідженнях
вітчизняних та зарубіжних вчених, практиків, а також матеріали
періодичної преси.

Наукова новизна результатів, одержаних здобувачем самостійно в ході
проведення дослідження, визначається наступним:

узагальнено специфічні закономірності реалізації зовнішньоторговельної
політики в умовах лібералізації економіки і доведено, що однією з таких
закономірностей є встановлення пріоритетів географічної орієнтації,
регіональна та структурна перебудова зовнішньоекономічних зв’язків
України;

— доведено, що при розробці зовнішньоторговельної політики України слід
враховувати специфічні особливості пострадянського характеру розвитку
перехідної української економіки. Особливості включення України в
систему радянських економічних, соціальних, виробничих та інших
зв’язків, на думку автора, увійшли в протиріччя з процесом лібералізації
зовнішньоекономічних відносин, запровадженням різноманітних моделей
зовнішньоекономічного розвитку з метою одержання найбільш ефективного
результату включення країни у світовий економічний простір;

доведено доцільність трактування зовнішньоторговельної політики держави
як системи заходів, спрямованих на досягнення високої ефективності
економіки і певних, передусім, конкурентних переваг на світовому ринку.
Саме така політика стала визначальним елементом моделей і регулюючих
механізмів соціально-економічної трансформації не тільки національних
економік перехідного типу, але й всієї системи світового співтовариства;

сформульовано основні критерії і макроекономічні умови вибору стратегії
зовнішньоторговельної політики з посиленням протекціоністських або
ліберальних заходів;

визначено, що специфічними рисами політики перехідного протекціонізму в
Україні є непрозорість національної економіки, фіскальний, а не
стимулюючий механізм чинної податкової системи, нестабільність
нормативно-правової та законодавчої бази, великі масштаби тіньової
економіки;

обгрунтовано напрями подальшої лібералізації зовнішньоторговельної
політики України як визначального чинника реалізації
зовнішньоекономічної стратегії держави, зокрема, створення прозорої
системи організації регулювання зовнішньоторговельної політики.;

аргументовано, що сформована модель зовнішньоекономічних відносин нашої
держави є внутрішньо суперечливою і поєднує в собі протиріччя як
експортоорієнтованої, так і імпортозаміщуючої політики;

обгрунтовано систему показників, що формують модель ефективного
регулювання зовнішньоторговельних операцій в умовах перехідної економіки
України. Серед них: показники економічної безпеки держави, показник
економічної ефективності експорту і імпорту, валютна ефективність
експорту і імпорту, індекс “умов торгівлі” як синтетичний показник
ефективності зовнішньої торгівлі, бюджетний показник експорту і імпорту
та інші;

доведено, що нові стратегія і тактика зовнішньоекономічного вектора
розвитку України повинні поєднувати ринкові і державні регулятори;

обгрунтовано, що інерційність зовнішньоекономічної стратегії України
зумовлена повільними структурними зрушеннями в національній економіці,
непослідовністю і суперечливістю ринкових реформ;

визначені існуючі і потенційні конкурентні переваги українських
товаровиробників в експортній орієнтації економіки, а також механізм їх
(переваг) реалізації в умовах радикальної модернізації вітчизняного
виробництва. При цьому доведено, що оптимізація зовнішньоторговельних
операцій України залежить не тільки від ступеня лібералізації
зовнішньої торгівлі, але й від конкурентної спроможності і порівняльних
переваг партнерів по товарообміну, їх різноманітних можливостей щодо
забезпечення необхідними складовими національного і міжнародного
виробництв;

обґрунтована необхідність розробки перспективного механізму
зовнішньоторговельної політики, що базуватиметься на концептуальних
підходах до структурної перебудови зовнішньоекономічних зв’язків
України, розвитку експортного потенціалу країни і впровадження гнучкого
механізму регулювання зовнішньоторговельного обміну, підпорядкованого
досягненню стратегічних цілей інтеграційного розвитку;

запропонована модель оцінки ефективності зовнішньоторговельної політики
України, яка враховує параметри економічної безпеки, розвиток факторів
торгівлі, динаміку умов торгівлі, ключові показники ефективності
зовнішньоекономічних відносин, рівень сумісності регіональних та
глобальних факторів суспільного виробництва на сучасному етапі розвитку
міжнародних економічних відносин, особливості економічних інтересів
окремих регіональних об’єднань, мононаціональних структур,
співтовариств, галузей, корпорацій, підприємств і організацій, а також
найсучасніші тенденції глобалізації світової економіки.

Практичне значення одержаних результатів наукового дослідження полягає
в тому, що його положення та висновки можуть бути використані в процесі
подальшого вдосконалення механізму зовнішньоторговельної політики
України, зокрема, у вдосконаленні її нормативно-правової бази,
Департаментом зовнішньоекономічних зв’язків Міністерства економіки
країни та відповідними міністерствами та відомствами при оцінці
перспектив різних форм і механізмів зовнішньоекономічного
співробітництва України, в прогнозах економічних наслідків застосування
сучасних інструментів зовнішньоторговельної політики, при підготовці
фахівців у галузі організації і управління зовнішньоекономічної
діяльності.

Структура та обсяг диплома. Диплом складається із вступу, трьох
розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків. Загальний
обсяг складає 183 сторінки друкованого тексту, включаючи 10 таблиць і
12 рисунків. Диплом містить список використаних джерел і додатки.

РОЗДІЛ І

ТеоретиЧНІ основи РОЗРОБКИ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ зовнішньоторговельнОЇ ПОЛІТИКИ

1.1 Концептуальні засади розвитку зовнішньоторговельних відносин у
різних економічних системах

Сучасний етап розвитку світового господарства характеризується
поглибленням світогосподарських зв’язків, які ґрунтуються на принципах
взаємовигідного економічного співробітництва, взаємоузгоджених
економічних інтересів. У цих умовах простежується тенденція тісного
зближення національних господарств, що належать до різноманітних
економічних систем, з метою поглиблення інтеграційних зв’язків і
проведення узгодженої внутрішньої і зовнішньоекономічної політики.

Розвиток сучасних форм міжнародних економічних відносин, диверсифікація
зовнішньоторговельних зв’язків у процесі міжнародного розподілу праці
визначають підвищення регулюючої ролі держави в цій важливій сфері
економіки.

Механізм запровадження зовнішньоторговельної політики у сучасній
економічній літературі розглядається як взаємозв’язок двох елементів:
національного та міжнародного [42, с.23]. Національну складову
визначають як цілеспрямований вплив держави на сферу
зовнішньоторговельної діяльності. Характер і напрями такого впливу
обумовлені багатьма факторами, зокрема, рівнем розвитку та масштабами
національного господарського комплексу, ступенем його інтеграції у
світове господарство. Міжнародна складова частина цього механізму являє
собою систему узгодженого впливу двох або більше держав на
зовнішньоторговельну діяльність або на її окремі сфери (зовнішню
торгівлю, експорт та імпорт капіталу, міжнародну міграцію робочої сили
тощо). Провідне місце в системі зовнішньоторговельної політики займає
національна складова. Це випливає передусім з тієї ролі, яку відіграє
держава у регулюванні економіки. Крім того, національний рівень є
вихідним моментом у формуванні міжнародної підсистеми механізму
регулювання зовнішньоторговельних зв’язків.

В усіх країнах, хоча й різною мірою, держава бере активну участь у
розвитку зовнішньоторговельної діяльності [89, с.74]. Вона стимулює чи
обмежує розширення цього сектора в цілому, торговельні операції з
певними країнами або ж окремі сфери господарства, види продукції та
послуг.

Швидке розширення зовнішньоторговельних зв’язків держав світу, яке
відбиває процеси поглиблення міжнародного поділу праці, обумовило
розвиток і вдосконалення зовнішньоторговельної політики. У сучасних
умовах зовнішньоторговельна політика як складова частина економічної
політики набуває дедалі більшого значення. Підвищення її ролі
узгоджується із розвитком світогосподарських зв’язків в умовах
інтернаціоналізації виробництва та капіталу, поглиблення залежності
національних економік від зовнішнього ринку. За допомогою
зовнішньоторговельної політики держава регулює різноманітні
зовнішньоторговельні аспекти її економічних відносин з іншими країнами.

В умовах науково-технічної революції економічний розвиток будь-якої
країни все більше залежить від її участі у міжнародному поділі праці.
Наочним прикладом цього є процеси, що відбуваються на Заході, де
промислово розвинені країни свідомо йдуть на стирання економічних, а
часто і політичних кордонів, створюють управлінські надбудови, основним
завданням яких стає, у тому числі, формування сприятливих умов для
досягнення свободи руху товарів, капіталів, технологій, послуг, робочої
сили і т.п. з метою вирівнювання рівнів економічного розвитку окремих
країн на основі спеціалізації і науково-технічної кооперації.

Процес інтернаціоналізації господарства та розширення міжнародних
зв’язків, з одного боку, виражається у збільшенні їх масштабів, з
іншого – призводить до розвитку традиційних і виникнення цілком нових
форм здійснення зовнішніх економічних відносин.

Однак, реалізація переваг міжнародного поділу праці, як і раніше,
здійснюється в основному за допомогою каналів зовнішньої торгівлі, яка,
у свою чергу, нерозривно пов’язана з іншими формами зовнішньоекономічної
діяльності, такими, як кооперація і спеціалізація виробництва, створення
спільних підприємств різних видів і форм, науково-технічне
співробітництво, економічне і технічне сприяння тощо.

Міжнародний поділ праці здійснюється за допомогою зовнішньоекономічних
зв’язків з метою економії суспільної праці в процесі виробництва і
обміну його результатами між різними країнами. Економічний зміст
зовнішньоторговельного обміну полягає в тому, що участь у міжнародному
обміні товарами доцільний для країни лише тоді, коли вона витрачає на
виробництво експортних товарів менше суспільної праці, ніж вона має
витратити на виробництво товарів імпортованих на кошти, які отримані від
експорту.

На нашу думку, сучасна зовнішньоекономічна політика — це система
заходів, що спрямовані на досягнення економікою даної країни певних
переваг на світовому ринку й одночасно передбачають захист внутрішнього
ринку від конкуренції іноземних товарів. Її результати часто є підставою
для досягнення певних політичних цілей, і тому вона є невід’ємною
складовою зовнішньої політики держави.

У різні періоди свого розвитку окремі держави проводили ту
зовнішньоторговельну політику, яка найбільшою мірою відповідала
конкретній політичній та економічній ситуації, що існувала в даній
країні.

Узагальнення теоретичних здобутків, що стали основою розвитку
міжнародної торгівлі на різних етапах міжнародних економічних відносин,
дозволяють нам виділити основні етапи еволюції поглядів на
зовнішньоторговельну політику: класичні описові концепції міжнародної
торгівлі (до XIX століття включно); регулятивні теорії розвитку
зовнішньоекономічної політики (три чверті XX століття); сучасні
концепції системного підходу до управління міжнародним бізнесом (кінець
XX століття).

Практичний досвід, здоровий глузд, стійкі традиції і торговельні порядки
— все це обумовлювало невеликий обсяг міжнародної торгівлі на першому
етапі та формування наукових підходів, що носили описовий характер.

Відмінною рисою другого етапу є посилення втручання держави у
міжнародні ділові операції. Значною мірою на цей процес вплинули дві
світові війни і розкол світу на дві протилежні соціально-економічні
системи. Природньо, що кожна з них вдавалася до активного використання
держави як важливого інструменту реалізації своїх інтересів у сфері
міжнародного бізнесу. Міжнародні ділові операції стали об’єктом
ретельного планування. Для забезпечення успіху цих операцій обидві
системи створюють різні державні і міжнародні інститути (Рада
Економічної Взаємодопомоги, Європейський Союз та ін.). При цьому
формуються наукові погляди, які доводять доцільність державного
регулювання зовнішньоекономічної сфери і визначають основні напрями
цього регулювання.

Особливістю третього, сучасного етапу розвитку зовнішньоекономічної
політики стало усунення соціально-політичного протистояння двох систем у
сфері міжнародного бізнесу. Ряд західних компаній активно проводить
ділові операції в постсоціалістичних країнах і в Україні, зокрема. З
іншого боку, багато українських підприємств активно діють на зовнішніх
ринках. Саме корпоративний менеджмент міжнародних компаній стає
вирішальним чинником розвитку міжнародного бізнесу і розширення
зовнішньоекономічних зв’язків країн. Менеджментський аспект є відчутним
у сучасних теоріях регулювання зовнішньоекономічних відносин.

З огляду на той факт, що основою економіки феодального суспільства був
купецький капітал, для якого синонімом багатства виступали гроші, була
сформульована і відповідна політика, що одержала назву меркантилізму. Її
прихильники виходили з того, що багатство держави, яке вони ототожнювали
з грошовим капіталом, залежить від максимально можливого накопичення
грошей (золота і срібла). Тому, вважали вони, зовнішня торгівля повинна
бути орієнтована на накопичення дорогоцінних металів шляхом проведення
політики обмеження імпорту і розширення експорту за допомогою втручання
держави і її контролю за станом зовнішньої торгівлі.

Основним засобом обмеження доступу іноземних товарів на внутрішній ринок
були мита. Одночасно в колонії могли ввозитися товари тільки з
метрополії. На шляху постачань з інших країн зводилися обмежувальні, а
часто і просто заборонні бар’єри.

З розвитком продуктивних сил і переходом до мануфактурного, а згодом і
до капіталістичного способів виробництва, політика меркантилізму
поступово трансформувалася в політику протекціонізму, що означало захист
національної економіки за допомогою мит, кількісного обмеження імпорту,
а іноді й експорту.

З розвитком капіталістичного способу виробництва політика протекціонізму
вступала в усе більше протиріччя з інтересами капіталістичного
виробника, що прагнув до експансії і захоплення нових ринків збуту.
Особливо гостро ця проблема постала після промислового перевороту в
Англії. Застосування перших машин привело до скорочення витрат і
збільшення обсягу виробництва. Однак на шляху реалізації різкого
зростання обсягів більш дешевих товарів стояли створені політикою
протекціонізму перешкоди, що привели на практиці до поділу світової
торгівлі на сектори, які об’єднували метрополії і зв’язані з ними
колоніальні країни.

Ці об’єктивні потреби розвитку капіталістичного способу виробництва
призвели до виникнення нової концепції, так званої теорії свободи
торгівлі класиків англійської політичної економії А.Сміта і Д.Рікардо.
Головна ідея їх вчення полягала в тому, що найбільшу вигоду одержують
країни, які беруть активну участь у міжнародному поділі праці на
підставі переваг витрат виробництва або, за їх термінологією, праці
(абсолютних — за А. Смітом, порівняльних – за Д. Рікардо). Надалі
погляди А.Сміта та Д. Рікардо були розвинуті шведськими вченими 3.
Хекшером і Б. Оліним, що сформулювали так звану теорію факторів
виробництва, а також цілим рядом інших вчених — прихильників
неоліберальної школи. [216, с.42]

Суть поглядів прихильників «вільної торгівлі» прямо суперечила поглядам
меркантилістів і представників протекціонізму, тому що представники
ліберального напрямку рекомендували державі максимально обмежити
втручання в економіку, у зовнішню торгівлю тощо. Воно допускалося лише у
виключних випадках, задля забезпечення безпеки і зміцнення
обороноздатності країни, або для нейтралізації державної підтримки
експорту. [100, с.36]

У зовнішньоторговельній практиці широко використовуються обидва напрямки
зовнішньоекономічної політики — як протекціонізм, так і свобода
торгівлі. При цьому в «чистому вигляді» вони практично ніколи не
застосовуються. Позиція держави в проведенні тієї або іншої політики
визначається особливостями соціально-економічного розвитку країни, її
місцем і роллю в міжнародному поділі праці. Політика протекціонізму
проводилася в ті періоди, коли внутрішня економіка даної країни або її
окремі галузі були не досить конкурентноспроможні на світовому ринку, а
тому потребували допомоги держави, яка створювала систему захисту
слабких галузей, використовуючи для цього визначений набір
торговельно-політичних засобів. Навпаки, коли економіка однієї з країн
виривалася вперед у своєму розвитку в порівнянні з іншими державами, її
представники виступали з вимогою усунути перешкоди на шляху руху
товарів, у першу чергу мита та квот, тобто, виступали під гаслом свободи
торгівлі.

Донедавна основним напрямом зовнішньоекономічної політики більшості
держав був протекціонізм, однак створення великих монополістичних
об’єднань (концернів, трестів тощо) привело до серйозних змін у політиці
протекціонізму, з’явилися нові напрямки так званого зверхпротекціонізму.
Якщо протекціонізм, як правило, був спрямований на захист від іноземної
конкуренції найбільш слабких, неконкурентноспроможних галузей економіки,
то монополістичний зверхпротекціонізм почав захищати саме найбільш
розвинені, потужні, найбільш монополізовані галузі. Мета такого роду
політики полягала в тому, щоб ті сектори економіки, які знаходилися під
захистом, мали можливість за рахунок високого рівня цін одержувати на
внутрішньому ринку монопольно високий прибуток, а на світовому ринку за
допомогою низьких цін вести боротьбу з метою витіснення конкурентів.
Такого роду політика одержала назву наступального або агресивного
зверхпротекціонізму. [65, с.113]

У зовнішньоекономічній політиці переплітаються інтереси різних
монополій, фінансових, торгових, професійних та інших груп. Тому сучасна
зовнішньоекономічна політика – це складна система, що формується під
впливом процесів, які відбиваються на всій системі міжнародних
економічних відносин. У першу чергу йдеться про науково-технічну
революцію, яка різко посилила взаємозалежність господарств окремих
держав. Об’єктивні вимоги інтернаціоналізації економіки мали як наслідок
інтеграційні процеси, що нині мають місце у сучасній світовій економіці
і значно впливають на формування зовнішньоторговельної політики. У
будь-якої країни в результаті діяльності інтеграційних угрупувань
відбувається формування єдиної для них системи регулювання
зовнішньоекономічних зв’язків, яка одержала назву колективного
протекціонізму. Характерною для нього є більш-менш повна лібералізація
взаємної торгівлі (свобода торгівлі) при одночасному проведенні
узгодженої єдиної протекціоністської політики по відношенню до країн, що
не беруть участі в цих економічних об’єднаннях. Найбільш характерним
прикладом цього є Європейський Союз (Європейські Співтовариства,
Спільний ринок).

У формуванні зовнішньоекономічної політики активну участь, крім держави,
беруть монополістичні угруповання і створені ними різні асоціації,
об’єднання, комітети тощо. У більшості країн існують значні об’єднання
національного капіталу: національні асоціації промисловців, галузеві
об’єднання підприємців, торговельні палати та інші організації, що
впливають на формування зовнішньоекономічної політики країни. З огляду
на існуючі між представниками різних груп підприємців протиріччя,
конкретна політика регулювання зовнішньоекономічного обороту є ніби
рівнодіючою різних тенденцій. У ній знаходять також відображення як
компроміси між інтересами національно відокремлених капіталів, що
виражають прагнення забезпечити надійний захист від іноземної
конкуренції, так і об’єктивні потреби забезпечення міжнародного
спілкування в умовах підвищення ступеня інтернаціоналізації виробництва
і капіталу.

У промислово розвинутих і нових індустріальних країнах ефективна
зовнішньоекономічна стратегія стала основою безкризового розвитку
економіки, високих темпів економічного зростання і становлення нової
системи багатостороннього регулювання і національного управління
зовнішньоекономічними зв’язками.

З другої половини XX століття, коли міжнародний обмін набирає рис
“вибухового характеру”, світова торгівля починає розвиватися високими
темпами. У період 1950-1994 р. обсяг світової торгівлі збільшився у 14
разів. За оцінками західних фахівців Г. Хаберлера (Haberler G.) та Х.
Джонсона (Johnson H.), період між 1950 і 1970 роками можна
охарактеризувати як “золоте століття” у розвитку міжнародної торгівлі.
Саме тоді було досягнуте щорічне семивідсоткове зростання світового
експорту. Однак, уже в 70-ті роки воно знизилося, ще більше скоротившись
у 80-ті роки. Наприкінці 80-х світовий експорт продемонстрував помітне
пожвавлення (до 8.5% зростання у 1988 р.). Після явного спаду на початку
90-х, у середині 90-х років він знову демонструє стійкі високі темпи
зростання [50, с.18].

Відзначені зрушення зумовили виникнення сучасних концепцій управління
міжнародним бізнесом. Вони належать представникам вищого менеджменту
головних транснаціональних корпорацій. Найбільш поширеним серед них є
ресурсний підхід. Оскільки компанії мають у своєму розпорядженні
обмежені ресурси, вони повинні вирішити, використовувати їх усередині
країни або на міжнародному рівні. Тільки переконавшись у тому, що
можливості на міжнародному ринку можуть виявитися більшими, ніж на
вітчизняному, компанії спрямовують свої ресурси в закордонний сектор.

Важливим напрямом розвитку сучасних концепцій зовнішньоторговельної
політики є концепція експортних можливостей. В її основі лежить
використання надлишкових потужностей. Часто компанії мають у своєму
розпорядженні виробничі потужності, що в поточних або довгостроковому
періодах не користуються адекватним внутрішнім попитом. Це можуть бути
розвідані запаси природних ресурсів або конкретні потужності для
виробництва певної продукції, які важко переключити на виробництво інших
товарів, що мають, можливо, відповідний внутрішній попит. При цьому
помітне прагнення малих країн торгувати набагато ширше і в більших
масштабах, ніж великих. Одна з причин полягає в тому, що технологія
виробничого процесу може дозволити фірмі рентабельний випуск продукції
лише при великосерійному виробництві, у більших обсягах, ніж це потрібно
для задоволення попиту у своїй країні. Для прикладу візьмемо
автомобільну промисловість: у “Вольво” (Volvo) потреба експорту з
невеликого шведського ринку значно більша, ніж у “Дженерал Моторс” — із
значного американського.[213, с.112]

Теоретики-економісти особливу увагу звертають на концепцію зниження
витрат виробництва. Дослідження показали, що компанії можуть знижувати
свої витрати на 20-30% у тих випадках, коли подвоюється випуск
продукції. Це явище відоме як “економія масштабу” (economy of scale), а
також описується кривою накопичення досвіду (ехрегіеnсе curvе). Таким
чином, при 20% рівні зниження витрат виробництва і початкових витратах в
100 дол. на одиницю продукції собівартість другої одиниці продукції буде
дорівнювати 80 дол., третьої — 64 тощо. Зниження може бути пов’язане з
декількома факторами: зменшенням умовно-постійних витрат за рахунок
випуску більшого обсягу продукції; підвищенням ефективності за рахунок
досвіду, придбаного при виробництві великих партій продукції; масовими
закупівлями матеріалів і перевезенням їх значними партіями. Тому
очевидно, що лідер ринку може одержати переваги у відношенні зниження
витрат виробництва перед своїми конкурентами.

Заслуговує на увагу також концепція підвищення прибутковості. Виробник
може у певних умовах продавати ту саму продукцію з більшою вигодою за
кордоном, ніж у себе вдома. Це може бути пов’язане з відмінністю
конкурентного середовища на закордонному ринку щодо вітчизняного, тому
що там товар знаходиться на іншому етапі життєвого циклу. Таким чином,
етап зрілості усередині країни може привести до зниження внутрішніх цін,
у той час як етап зростання за кордоном може звести нанівець
актуальність зниження цін. Підвищення прибутковості може також відбутися
у зв’язку з розходженнями державних заходів усередині країни і за
кордоном, що впливають на прибутковість (наприклад, розходження в
оподатковуванні прибутків або регулюванні цін).

Розподіл ризику став основою наступної концепції зовнішньоторговельної
політики. Виводячи збут за межі ринку тільки однієї країни, виробник має
можливість звести до мінімуму коливання попиту, оскільки цикли ділової
активності країн знаходяться в різних фазах, а ті самі товари
знаходяться на різних етапах життєвого циклу. Ще один фактор розподілу
ризику за допомогою експорту полягає в тому, що виробник зможе залучити
більше клієнтів, зменшуючи свою вразливість при втраті якогось одного
або декількох клієнтів.

Основою сучасної теорії зовнішньоторговельної політики може стати
концепція імпортних можливостей. Імпульс до участі в торгівлі може
надійти або від експортера, або від імпортера. У будь-якому випадку
повинні бути як продавець, так і покупець. Імпульс від імпортера полягає
в тому, що фірма шукає більш дешеві і високоякісні сировинні й інші
матеріали, комплектуючі або готові вироби, щоб використовувати їх на
своїх виробничих підприємствах. Або ж вона може активно шукати нові
товари, розроблені за кордоном, щоб доповнити наявні асортиментні групи.
Це дозволить компанії більше продукції запропонувати на продаж, а
імпортеру — використовувати надлишкові потужності своєї
торгово-розподільної мережі. [70, с.71]

Якщо міжнародні постачання сировини, матеріалів і комплектуючих знижують
витрати виробництва або підвищують якість готових виробів, компанія, що
закуповує, має більшу стійкість проти конкуренції з боку імпортованих
готових виробів або ж сама може більш ефективно конкурувати на
експортних ринках. Автомобільна промисловість являє собою приклад
глобальної конкуренції, що залежить від субпідрядників, у тому числі
іноземних, стосовно зниження витрат виробництва.[65, с.76]

Імпортер, як і експортер, має можливість розподілити свої операційні
ризики. Розширюючи коло постачальників, фірма буде менше залежати від
диктату або долі єдиного постачальника. У США, наприклад, багато значних
споживачів, зокрема, автомобільна промисловість, яка диверсифікувала
свою закупівлю сталі з залученням європейських і японських
постачальників. Ця стратегія знизила ризик недостатнього постачання
американської автомобільної промисловості у випадку виникнення страйку
серед сталеливарників США, але одночасно створила нові проблеми у
сталеливарній промисловості країни [211, с. 121].

Вищерозглянуті концепції розвитку зовнішньоторговельної політики
дозволяють сформулювати найбільш загальні положення, що характеризують
сучасні тенденції і особливості зовнішньоекономічної політики країн з
розвинутою ринковою економікою і які можуть бути покладені в основу
розробки зовнішньоторговельної стратегії країн з перехідною ринковою
економікою:

— державна політика більшою мірою орієнтована на вільну торгівлю в
економічно розвинутих країнах, що досягли високого рівня
конкурентноспроможності своєї продукції на зовнішніх і внутрішніх
ринках;

— політика орієнтується переважно на вільну торгівлю в країнах, де
ввезена продукція не конкурує з внутрішнім виробництвом або є сировиною
для важливих галузей;

— протекціонізм, як правило, використовується для захисту національних
інтересів і економічної безпеки країни, стимулювання зростання
національного виробництва та підвищення його конкурентноспроможності;

— найбільш широко протекціоністська політика застосовується в країнах,
де здійснюються структурні і ринкові перетворення економіки, або де
мають місце економічна депресія і швидке зростання конкуруючого
імпорту.[223, с.131]

Ці загальні закономірності варто було б враховувати при виборі найбільш
прийнятної для України моделі зовнішньоекономічної стратегії. Одночасно
повинні братися до уваги специфічні особливості нинішнього етапу
розвитку української економіки і роль зовнішньоекономічного фактора у
становленні ринкового господарства відкритого типу.

Як було зазначено вище, політика протекціонізму і вільної торгівлі має
деякі особливості в розвитку економічних політик держав. Перші спроби
створення стрункої концепції в галузі економічного розвитку держави і
зовнішньоторговельної політики мали місце в період ліквідації феодальної
роздробленості в Європі, створення централізованої держави й утворення
національного ринку.

Сьогодні в систему регулювання зовнішньоекономічних зв’язків активно
включилися міждержавні офіційні і напівофіційні інститути. Найбільше
значення мають самміти країн “Великої сімки” (США, Японії, Німеччини,
Італії, Франції, Великобританії і Канади), що скликаються регулярно з
1975 р., створене в 1974 р. Міжнародне енергетичне агентство (МЕА),
Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ/СОТ), Міжнародний валютний
фонд (МВФ), Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР)
та інші.

Сучасна зовнішньоекономічна політика здійснюється за допомогою цілого
ряду засобів, що контролюють, регулюють і стимулюють зовнішньоекономічні
зв’язки. До них відносяться митні тарифи, кількісні обмеження, різного
роду перешкоди для збуту і споживання товарів на ринку країни-імпортера.
Одночасно за допомогою експортних кредитів і державних гарантій по них,
кредитів міжнародних фінансових організацій, експортних премій,
товарного і валютного демпінгу, умовно безмитного ввозу і вивозу,
повернення мит і податків, інших податкових пільг здійснюється
стимулювання експорту товарів. Важливу роль у вигляді засобу розширення
експорту грає також вивіз капіталу.

У складному комплексі торгово-політичних методів в останні роки
спостерігається тенденція до розширення форм державного регулювання
зовнішньої торгівлі за допомогою засобів, що впливають на функціонування
внутрішньої економіки. Внутрішні економічні й адміністративні важелі
використовуються більш широко з метою регулювання ввозу і вивозу праці і
капіталу і у такий спосіб доповнюють традиційні методи прикордонного
контролю. Філії і дочірні фірми ТНК, великі компанії і їхні відділення
зв’язані між собою системою угод про розподіл ринків, про ціни і умови
продажу, захисту торгових марок і патентів. Таким чином, хоча ТНК і не
зводять торгoвельно-політичних бар’єрів, згадані угоди створюють не менш
відчутні перешкоди для імпорту, ніж ті, що утворюються за допомогою
звичайних торгoвельно-політичних бар’єрів. Цей приватномонополістичний
протекціонізм, який є однією зі специфічних рис сучасної
зовнішньоекономічної політики, одержав назву “обмежувальної практики
монополій”.

Певну увагу необхідно приділити специфіці зовнішньоекономічної політики,
яка проводилася у свій час Радянським Союзом та соціалістичними
країнами. Мова йде про політику монополії зовнішньої торгівлі, що
визнавала виключне право держави на здійснення зовнішньоекономічних
зв’язків країни.

Введення монополії зовнішньої торгівлі обумовлювалося плановим
характером економіки радянської держави і переслідувало дві мети:
по-перше, захист народного господарства від тиску через кордон і,
по-друге, забезпечення акумуляції прибутків від товарного обміну з
закордонними контрагентами в державному бюджеті з метою їхнього
використання відповідно до потреб і інтересів народного господарства. На
практиці це означало, що всі зовнішньоторговельні операції повинні були
здійснюватися від імені держави спеціально на те уповноваженими органами
відповідно до державного плану.

Численні спроби ряду радянських державних і партійних діячів
(Г.Я.Сокольникова, М. І. Бухаріна, Г. В. Пятакова та інших) домогтися
послаблення монополії успіху не мали, тому що наштовхувалися на завзятий
опір керівників держави. У результаті монополія держави на зовнішню
торгівлю у модифікованих формах зберігалася аж до початку 90-х років ХХ
ст. Підсумком цього був повний відрив монопольних виробників усередині
країни від зовнішнього ринку, що не могло не стати гальмом на шляху
переходу економіки до інтенсивних методів розвитку, широкого
використання досягнень науково-технічного прогресу. Внутрішній виробник
не тільки був відірваний від світового ринку і в результаті не міг
співвідносити свої витрати зі світовими, він був не зацікавлений у
виготовленні якісної продукції на експорт, а також у раціональному
використанні імпортних товарів.

Перші кроки на шляху реформування зовнішньоекономічних зв’язків,
розпочаті в 1986 р., формально були спрямовані на відновлення
розірваного ланцюга : “виробник — світовий ринок – виробник”. Однак
Постанова КМУ від 19 серпня 1986 р. «Про заходи щодо удосконалення
зовнішньоекономічних зв’язків» підтверджувала монополію держави у сфері
регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. Контроль держави в даному
разі полягав у видачі дозволів на ведення зовнішньоекономічної
діяльності Міністерством зовнішньоекономічних зв’язків. Лише у квітні
1991 р. з прийняттям Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” в
Україні були дозволені усі форми зовнішньоекономічної діяльності для
всіх юридичних осіб, що фактично означало початок ринкової трансформації
і лібералізації зовнішньоекономічної політики України.

Перед дилемою вибору характеру зовнішньоторговельної національної
політики — фритредерства (вільної торгівлі) або протекціонізму — рано
або пізно стають всі держави. Сьогодні ці два взаємозалежні напрямки так
само, як і декілька століть тому, визначають сучасний механізм розвитку
зовнішньоекономічної політики.

У зв’язку з цим особливо актуальним залишається аналіз інструментарію
зовнішньоекономічної політики і дослідження проблеми співвідношення
лібералізму і протекціонізму в зовнішньоекономічній політиці країни.

1.2. Інструменти сучасної зовнішньоторговельної

політики

Важливою частиною теорії міжнародної торгівлі є аналіз механізму
реалізації зовнішньоторговельної політики та її наслідків для світового
співтовариства в цілому та економіки окремої країни, зокрема.

Ця проблема має декілька аспектів. По-перше, всі інструменти
зовнішньоторговельної політики мають свої власні механізми дії.
По-друге, реалізація того чи іншого варіанту зовнішньоторговельної
політики супроводжується як певними здобутками, так і недоліками. У
кожному конкретному випадку це означає, що застосування того чи іншого
інструменту впливу на експортні та імпортні потоки приносить одним
економічним гравцям реальний виграш, тоді як економічне становище інших
погіршується. По-третє, економічні наслідки використання інструментів
зовнішньоторговельної політики можна розглядати у двох основних вимірах.
Це, по-перше, безпосередні зміни, що відбуваються на ринку того товару,
який є об’єктом державної інтервенції. Такі зміни в економічній теорії
вивчаються в межах аналізу часткової рівноваги. По-друге, оскільки
кожний окремий ринок є елементом національної економічної системи, який
тісно взаємодіє з її іншими складовими частинами, то очевидно, що ці
частини також реагують на відповідні зміни на ринку окремого товару.
Такі вторинні ефекти вивчаються з позицій аналізу загальної рівноваги.

Слід окремо зазначити, що при аналізі економічних наслідків використання
різних інструментів зовнішньоторговельної політики з позицій часткової
чи загальної рівноваги необхідно враховувати статус країни на світовому
ринку конкретного товару — велика чи мала ця країна з точки зору впливу
на міжнародні ціни.

Для детальної характеристики економічних наслідків застосування тих чи
інших інструментів торговельної політики в теорії міжнародної торгівлі
застосовують такі засоби графічного аналізу, як крива попиту на імпортні
товари (demand for import schedule) та крива пропозиції товару на
експорт (supply of schedule). Доцільність їх застосування в нашій роботі
випливає з необхідності системного аналізу можливих наслідків
застосування різних інструментів торгівлі та їх впливу на економічне
зростання країни.

Для того, щоб побудувати криву попиту на імпорт, накреслимо спочатку
криві попиту та пропозиції певного товару в межах окремо взятої країни
(індекс h позначає внутрішній ринок).

Точка перетину кривих попиту та пропозиції Е є точкою рівноваги, яка
характеризує таку ситуацію на ринку, коли весь попит на певний товар
задовольняється повністю за рахунок національного виробництва, тобто, Рs
= Рd, Qd = Qs (рис. 1а).

Рис. 1. Крива попиту на імпортний товар окремої країни

Криві Dh та Sh характеризують відповідно внутрішній попит та пропозицію
певного товару в окремо взятій країні (рис. 1а). При ціні Pe, коли попит
та пропозиція вирівнюються, імпорт дорівнює нулю. При ціні Р1, меншій
від ціни рівноваги, споживачі готові придбати Q1 одиниць товару, тоді як
національні виробники можуть запропонувати лише Q2 одиниць. Дефіцит
пропозиції товару можна компенсувати лише за рахунок імпорту в кількості
Q1 – Q2. Якщо графічно зобразити цю величину та всі можливі обсяги
імпорту при цінах, нижчих порівняно з ціною рівноваги, то в результаті
одержимо криву попиту на імпорт (рис. 2).

При ціні Pe (ціна рівноваги) імпорт дорівнює нулю. Якщо ж ціна на
внутрішньому ринку внаслідок якихось причин стала Р1, то національні
виробники поставлять на ринок лише Q2 одиниць товару. Отже, в цьому
випадку виникає дефіцит в обсязі Q1 – Q 2, що зумовлює необхідність
імпорту відповідної кількості даного товару для повного задоволення
попиту споживачів. Величина імпорту є не що інше, як різниця між попитом
та обсягом національного виробництва (m = Dh — Sh). Можна, очевидно,
припустити, що при якійсь певній ціні, наприклад, Р2, національне
виробництво повністю припиняється: в цьому випадку весь попит у
кількості Q4 задовольняється виключно за рахунок імпорту [154, с.12].

Тепер побудуємо криву попиту на імпорт — Dm (рис. 2). При ціні Pe
величина імпорту дорівнює нулю, при ціні Р1 — (Q1- Q1), при ціні P1 – Q4
(рис. 2а). Відкладемо всі ці точки на осях координат, і сполучивши їх,
отримаємо криву попиту на імпортний товар. На рис. 2б видно, що крива Q
характеризується меншим кутом нахилу порівняно з кривою національного
попиту на даний товар. Відзначимо, що після точки А крива ідентична.
кривій D [154, с.17].

Методика побудови кривої експортної пропозиції аналогічна. Скористаємося
рис.2, де зображені криві попиту та пропозиції певного товару, які
характеризують внутрішній ринок окремо взятої країни з урахуванням того,
що величина експорту товару дорівнює національному виробництву мінус
внутрішнє споживання.

Рис. 2. Крива експортної пропозиції окремої країни

Рис. 2а характеризує попит та пропозицію певного товару на внутрішньому
ринку. При ціні ре попит та пропозиція взаємно збалансовані, тому
експорт даного товару дорівнює нулю. При всіх цінах, вищих за ціну
рівноваги, виробники постачають на ринок більше товарів, ніж споживачі
готові купити, тому надлишок товару може бути реалізований лише на
зовнішньому ринку. Таким чином, на рис. 2б можна побудувати множину
точок, які характеризують ціну та надлишок пропозиції або потенційну
величину експорту, сполучення яких і дасть криву експортної пропозиції.

При ціні Pe весь вироблений товар повністю споживається. При ціні P1
виникає надлишкова пропозиція товару у кількості (Q1– Q2), яка на схемі
2б зображується величиною Qm1. При ціні P2 національний попит практично
нульовий, тому весь виготовлений національними виробниками товар можна
реалізувати лише на зовнішньому ринку [154, с.21]. Відзначимо, що,
починаючи з точки В, крива експортної пропозиції ідентична кривій
пропозиції цього товару, виготовленого національними виробниками. Таким
чином, інструментарій графічного аналізу дозволив нам виділити умови, за
яких виникає потреба в імпорті або експорті товару. Розглянемо основні
інструменти торговельної політики.

Всі інструменти торговельної політики можна розділити на три великі
групи: імпортні тарифи, податки на експорт та експортні й імпортні
субсидії, інструменти нетарифного характеру. Одразу зазначимо, що цей
поділ умовний. Експортні субсидії, наприклад, можна також з повним
правом віднести до нетарифних інструментів. Але в нашій роботі субсидії
та податки виділені в окрему групу засобів державної політики
регулювання зовнішньоторговельних відносин, які безпосередньо впливають
на ціну товару.

Імпортні тарифи застосовуються з метою обмеження з різних міркувань
ввезення того чи іншого товару. В окремих випадках країна може домогтися
скорочення імпорту певних товарів шляхом запровадження спеціальних
податків на їх споживання. Експортні податки та субсидії є засобами
регулювання економічної поведінки національних виробників, що постачають
свою продукцію на експорт. Ці інструменти, як і імпортні тарифи,
застосовуються з метою впливу на ціну відповідного товару. На відміну
від них, нетарифні інструменти впливають на ціни опосередковано.
Протекціоністський характер цих засобів є менш очевидним.

Митний тариф на практиці може приймати дві форми — специфічне та
адвалорне мита. Специфічний тариф являє собою фіксований податок на
імпортовані товари, яким обкладається кожна фізична одиниця продукту. Це
означає, що за кожну одиницю товару імпортер має сплатити певну суму
грошей.

Механізм впливу специфічного мита можна проілюструвати на рис. 3. На
ньому зображені криві імпортного попиту та пропозиції — відповідно Dm та
Sm, точка їх перетину Е характеризує стан рівноваги. Якщо країна вводить
специфічний тариф, наприклад, $10 на одиницю товару, то крива імпортної
пропозиції змінює своє положення з Sm на S1m, тобто зміщується на $10
вгору та паралельно по відношенню до вихідного положення. Внаслідок
введення тарифу ринкова рівновага встановлюється в новій точці Е1. Тепер
споживачі сплачують за імпортний товар Рm1 , купуючи меншу кількість
товару Qm1.

Рис. 3. Механізм дії специфічного мита

Після запровадження специфічного тарифу іноземний постачальник товару
отримує за нього меншу ціну — Рm2, ніж раніше (РmE). Величина прибутку
уряду від застосування імпортного мита визначається площею прямокутника
Рm1 Рm2 АЕ1. Цей результат пояснюється тим, що податок веде до зменшення
кількості товару, яку купують національні споживачі у іноземної фірми, а
отже, і до зменшення ціни. Величина специфічного тарифу в даному випадку
становить Рm1 – Рm2.

На основі рис. 3 можна зробити висновок, що частину цього прибутку
фактично сплачують уряду споживачі (Рm РE ВЕ1), а частину —
імпортери-виробники — Рm2 РE ВA. Внаслідок цього економічний виграш
споживачів або надлишок споживача зменшується. Менший економічний виграш
(надлишок виробника) отримують і іноземні виробники, оскільки їх товар
тепер коштує дешевше, ніж до запровадження митного тарифу.

В організаційно-технічному плані застосування специфічних тарифів
дозволяє порівняно легко збирати податок, оскільки для цього необхідна
лише інформація про кількість товарів, які завозяться до країни, а не
грошова вартість імпорту. Але з точки зору саме протекціоністської
функції щодо національного ринку, цей тариф має дуже істотну ваду: його
захисна дія змінюється в залежності від ціни імпортованого товару, від
інфляції. Таким чином, його реальна захисна дія по відношенню до
національних виробників в плані обмеження імпорту даного товару
зменшується, тоді як негативний вплив мита на добробут споживачів в
поєднанні з інфляцією зростає [154, 34].

Адвалорний тариф (ad valorem tariff) — це податок, величина якого
визначається як фіксована частка вартості імпортованого товару,
наприклад 10%. Розглянемо механізм його дії (рис. 4).

Рис. 4. Механізм дії адвалорного мита

Введення адвалорного мита веде до зсуву кривої Sm вертикально вгору в
положення S1m. У даному випадку криві Sm та S1m непаралельні, оскільки
величина мита обчислюється як певний відсоток від вартості товару: чим
більша кількість товарів та їх ціна, тим більше імпортне мито підлягає
сплаті. Для кожної наступної ціни по осі Р абсолютна величина тарифу
зростає внаслідок збільшення бази розрахунку мита.Як і у випадку зі
специфічним тарифом, адвалорне мито веде до скорочення рівноважної
кількості імпорту з QE до Q1 та зростання ціни цього товару для
споживачів (з Ре до Рті).

Ця схема дозволяє зробити ті ж висновки, що й попередня. Після
запровадження тарифу споживачі сплачують за імпортні товари Рm1, тоді як
виробники за свої товари отримують Рm2. Величина прибутку держави від
адвалорного тарифу дорівнює площі прямокутника Рm1 Рm2 АЕ1. Цей доход за
своїми джерелами, як і у випадку зі специфічним митом, складається з
двох частин: частина РE Рm1 E1B сплачується споживачами, а РE Pm2 АВ —
закордонними фірмами-виробниками [154, с.52].

Очевидно, що адвалорне мито позбавлене характерного для специфічного
тарифу недоліку: його величина знаходиться у прямій залежності від
вартості товару. Разом з тим, і його стягнення пов’язане із цілою низкою
проблем. Зокрема, з метою зменшення мита імпортер може занизити вартість
товару. З другого боку, митні органи завжди стоять перед спокусою
завищити вартість імпорту, оскільки в цьому випадку збільшуються доходи
держави.

Крім зазначених, застосовуються також інші форми мита. Преференційні
тарифи — це імпортне мито пільгового характеру, тобто податок, яким
обкладаються певні товари за ставками, нижчими за ті, які застосовуються
в загальному випадку. За такими зниженими ставками можуть обкладатися
митом товари, що походять з певних країн, протягом певного часу або
постійно.

Класичним прикладом такого диференційованого підходу є система
імперських преференцій або преференцій членам Британської співдружності
націй (Imperial or Commonwealth Preference). Вона передбачає
застосування зниженої ставки митного тарифу по відношенню до тих
товарів, які завозяться до Великобританії з країн — членів Британської
співдружності націй. Нульовий тариф на товари, якими торгують між собою
країни — члени Європейського Союзу, також носить преференційний
характер.

У багатьох індустріально розвинутих країнах існує так звана загальна
система преференцій (General System of Preference). Вона передбачає
безмитний ввіз в індустріально розвинуті країни певного переліку товарів
з окремих країн, що розвиваються. Такий нульовий тариф застосовується
навіть у тому випадку, коли аналогічний товар з інших держав (і
передусім індустріально розвинутих) обкладається позитивним митом.

Таким чином, характерною рисою таких преференційних систем є
диференційований підхід до обкладання імпортним митом товарів, що мають
різне географічне походження.

Режим нації найбільшого сприяння (Most-favoured Nation Treatment) —
торговельний режим, який передбачає надання даній конкретній країні
таких же пільг у торгівлі, що й іншим партнерам. Так, якщо в результаті
переговорів країна А знизила імпортне мито на товар, який ввозиться з
країни В, то вона зобов’язана в тій же мірі (або до такого ж рівня)
знизити мито на той же товар країни С у випадку, коли до неї країна А
застосовує режим нації найбільшого сприяння. При цьому слід зазначити,
що таке зниження проводиться автоматично, тобто, без офіційного
звернення країни С [227, с.45].

Іншою формою є система стягнення мита з імпортних промислових товарів,
виготовлених з використанням вітчизняних та закордонних компонентів
(Offshore Assembly Provisions). Це є своєрідна форма пільгового
обкладання імпортним митом, яка застосовується окремими індустріально
розвинутими країнами (наприклад, США). Ця система полягає у зменшенні
величини імпортного мита, яке стягується не з усієї (повної) ціни
товару, а лише з тієї її частини, яка залишається після вирахування
вартості використаних компонентів (вузлів, комплектуючих), що
виробляються країною-імпортером. [53, с.88]

Відзначимо, що ця система більш вигідна споживачам, хоча застосування її
викликає дещо суперечливу реакцію інших економічних агентів. Так, деякі
категорії працівників вважають, що така система сприяє експорту робочих
місць та скороченню зайнятості в країні. Разом з тим, галузі, що
виробляють комплектуючі частини, загалом підтримують таку систему,
оскільки вона певним чином стимулює закупівлю цих компонентів.

Важливим інструментом регулювання імпорту є імпортні субсидії. Вони
фактично являють собою негативний імпортний податок або митний тариф,
який виплачується безпосередньо національному виробнику
імпортоконкуруючого товару. Надання таких субсидій веде до збільшення
виробництва товарів — замінників імпорту, оскільки субсидія означає
зменшення видатків виробництва, а отже, і зменшення ціни.

Експортні податки, як і імпортні мита, можуть бути специфічними та
адвалорними, але вплив їх на зовнішню торгівлю практично однаковий. При
аналізі механізму їх дії можна скористатися кривими пропозиції товару на
експорт та попиту на експортні товари (рис. 5). Відзначимо, що друга з
названих кривих є нічим іншим, як кривою попиту на імпортні товари в
країні — торговельному партнері. Для спрощення приймемо, що виробники
даної країни постачають свою продукцію лише на один закордонний ринок.

До запровадження експортного податку стан ринкової рівноваги
характеризувався ціною PXE та кількістю QXE. Після запровадження податку
крива експортної пропозиції зміщується вгору паралельно вихідному
положенню, коли мова йде про специфічний податок, та непаралельно, якщо
вводиться адвалорний податок.

На рис.5 добре видно, що експортний податок спричиняє зменшення
пропозиції товару (ОX1 < QXE), а це, у свою чергу, викликає певне збільшення ціни на нього на світовому ринку. Після сплати податку доход виробників є меншим (РX2) порівняно з ціною реалізації товару (РX1). Це пояснюється тим, що при скороченні обсягів продажу товару за кордоном виробники-експортери змушені реалізовувати більшу частину на внутрішньому ринку, що веде до зменшення внутрішньої ціни. Рис. 5. Механізм дії експортного податку Прямокутник РX1РX2АЕ1 характеризує величину доходу держави. Тепер закордонні споживачі змушені платити більш високу ціну за цей товар, а експортери можуть зменшити обсяг реалізації порівняно зі станом вільної торгівлі. Весь доход, який держава отримує від експортного податку, має два джерела: частину його, а саме РXEРX1АВ, сплачують виробники, іншу частину — РXEРX1E1B — іноземні покупці. В цілому, можна зробити висновок, що експортний податок погіршує становище виробників, але вигідний споживачам країни-експортера. Саме це і відрізняє механізм дії цього інструменту торговельної політики від імпортного митного тарифу, оскільки останній вигідний національним виробникам, але невигідний споживачам. Застосування експортного податку деякими країнами (перш за все країнами, що розвиваються) зумовлюється, як правило, міркуваннями фіскального характеру, оскільки інші форми мобілізації коштів до державного бюджету (податки на прибуток, на нерухоме майно тощо) не забезпечують необхідних надходжень. По-друге, якщо ціни на імпортні товари залишаються без змін, то збільшення ціни експортних товарів дозволяє поліпшити певною мірою умови торгівлі країни. По-третє, експортний податок може використовуватися з метою боротьби з інфляцією. Вартий уваги й такий аргумент, що за допомогою експортного податку можна перерозподіляти прибутки в межах країни. Експортна субсидія — це певна сума грошей, яку держава сплачує національному виробникові з метою заохочення експорту товарів та послуг. Експортну субсидію можна розглядати як негативний експортний податок, тому аналіз механізму експортної субсидії аналогічний попередньому (рис. 6). В умовах вільної торгівлі стан рівноваги визначається точкою перетину Е кривих попиту DX на експортні товари та експортної пропозиції SX. Експортна субсидія веде до зміщення кривої вертикально вниз паралельно вихідному положенню (за умови, що величина субсидії однакова для кожної одиниці товару). Рис. 6. Механізм дії експортної субсидії Оскільки тепер експортер може знизити ціну на свій товар до РX1, то обсяг його реалізації на зовнішньому ринку зростає до величини QX1. Разом з тим реалізація товару на внутрішньому ринку зменшується, причому, внутрішня ціна зростає до РX2. Прямокутник РX1РX2КЕ1 характеризує видатки держави на виплату субсидій експортерам. Очевидно, що виплата експортної субсидії створює стимули для виробника розширити поставки передусім на зовнішній, а не на внутрішній ринок. Внаслідок цього скорочення обсягів реалізації товару на внутрішньому ринку веде до зростання його ціни. Продаючи національним споживачам товари за ціною Рх2, фірма отримує той же прибуток, що і при реалізації товарів на зовнішньому ринку, оскільки внутрішня ціна являє собою суму експортної ціни та експортної субсидії. Таким чином, застосування експортних субсидій негативно впливає на добробут національних споживачів: зменшення кількості товару на внутрішньому ринку веде до збільшення його ціни. По-друге, експортна субсидія не приносить жодного прибутку, на відміну від митних тарифів та експортних податків. Величина субсидії дорівнює площі прямокутника РX2РX1Е1K. Для того, щоб мати змогу здійснити ці витрати, держава повинна знайти джерела надходження відповідних коштів до бюджету. Такими джерелами можуть бути нові податки або скорочення видатків на інші цілі. Теоретично держава може піти і на дефіцитне фінансування, але при цьому збільшується державний борг, можуть зростати рівні інфляції та відсоткових ставок. Серед нетарифних інструментів зовнішньоторговельної політики важливу роль відіграють імпортні квоти як засіб, за допомогою якого регулюється кількість товару, що ввозиться в країну. Для аналізу механізму впливу імпортних квот зобразимо криві попиту на імпорт та пропозиції імпортних товарів Dm та Sm (рис. 7). Рис. 7. Механізм дії імпортної квоти За умов вільної торгівлі країна імпортує QmE одиниць товару за ціною РmE. Якщо уряд вводить обмеження на імпорт у формі імпортної квоти, то на національний ринок потрапляє лише Qm1 одиниць товару з-за кордону. Очевидно, що захисний ефект досягається лише за умови Qm1 < QmE. Внаслідок введення квоти крива пропозиції імпортного товару набуває форми ламаної лінії СAS1m. Її вертикальна частина AS1m показує, що за будь-яких цін на внутрішньому ринку пропозиція імпортного товару буде обмежена Qm1. Тепер ринкова рівновага досягається при ціні Рm1 та кількості товару в точці Е1. Внаслідок застосування імпортної квоти ціна товару зростає до Рm1, а його кількість зменшується на (QmE — Qm1 ) одиниць. Як і у випадку з імпортними тарифами, імпортний товар стає для споживачів дорожчим, ніж за умов вільної торгівлі. Разом з цим, закордонний виробник за свій товар отримує нижчу ціну (Рm2) [225, с.59-60]. Внаслідок різниці між цінами споживача та виробника утворюється прямокутник Рm2 Рm1 Е1A. Його площа являє собою певну вартісну величину, яка може бути “спіймана” різними економічними гравцями. Такий прямокутник в економічній літературі називається прибутком від квоти, або квотною рентою (quota profit, quota rent) [225, с.72]. Розподіл квот здійснюється за допомогою видачі імпортних ліцензій. Ці ліцензії можуть надаватися за плату або безкоштовно. Видача платних ліцензій є джерелом прибутку держави від розподілу квот. Фірма-імпортер, звісно, готова придбати ліцензію, оскільки вона купує товар у закордонного виробника за ціною Рm2, а реалізує його на національному ринку за ціною Рm1. Якщо ж ліцензії видаються безкоштовно, тоді фірма-імпортер практично отримує додатковий прибуток. Але тут слід зазначити, що і безкоштовний розподіл ліцензій пов'язаний з певними проблемами. Так, якщо ліцензії будуть надаватися фірмам виходячи з традиційної частки ринку, яку вони мали в попередні роки, то такі фірми постійно отримуватимуть додатковий прибуток. Крім того, безкоштовний розподіл ліцензій потенційно створює грунт для хабарництва. Коли кількість іноземних фірм-експортерів обмежена, то вони можуть об'єднати свої зусилля у відповідь на введення квоти. У цьому випадку фірми, користуючись своїм монопольним становищем, мають можливість реалізовувати свій товар за ціною Рm1, а не за ціною Рm2. У цьому випадку квотна рента надходить до іноземного постачальника [225, с.83]. В цілому, можна зробити висновок, що в разі застосування політики протекціонізму, тариф має певні переваги над імпортними квотами з точки зору впливу на добробут споживачів. Частково цей висновок пояснюється тим, що мито потенційно стимулює впровадження науково-технічних новацій іноземним постачальником. Внаслідок застосування нових технологій, які ведуть до зменшення видатків виробництва, крива пропозиції імпортних товарів S1m зміщується вертикально вниз. У результаті цього закордонні виробники отримують можливість збільшити обсяги реалізації своїх товарів на ринку, тоді як споживачі можуть придбати більше товарів за нижчими цінами порівняно з періодом до підвищення технічного рівня виробництва. При застосуванні квоти економія на видатках виробництва за рахунок підвищення технологічного рівня виробництва також призведе до зсуву кривої S1m вертикально вниз, але це не приведе до розширення імпорту. Таким чином, введення імпортної квоти значно меншою мірою стимулює технологічні нововведення, оскільки зменшення видатків не сприяє розширенню реалізації товару. Деякими авторами часто наводиться аргумент, що реалізація протекціоністської політики може з часом вступити в певне протиріччя з економічним ростом. Проблема полягає в тому, що економічний ріст потенційно веде до зростання попиту на імпортні товари, якщо, звичайно, ці продукти не є товарами нижчої економічної якості. У цьому випадку різні інструменти зовнішньоекономічної політики можуть різною мірою вплинути на добробут країни. Порівняємо наслідки застосування митного тарифу та імпортної квоти, використовуючи традиційну схему з кривими попиту на імпортні товари та пропозиції імпортних товарів. Імпорт обмежується кількістю Qm1, і на імпортні товари встановлюється ціна Рm1 (рис. 8). Крива S1m відображає запровадження специфічного тарифу, а крива АВS11m — імпортної квоти [227, с.31]. При збільшенні попиту крива Dm зміщується вгору і займає положення D1m. Таке зростання попиту та митний тариф разом зумовлюють підвищення ціни до рівня Рm3 при ринковій рівновазі в точці Е11. Водночас для задоволення зростаючого попиту збільшується обсяг імпорту: тепер країна ввозить Qm2 одиниць товару, тоді як раніше вона імпортувала Qm1. Введення квоти також веде до зростання ціни до рівня Рm4 і при одночасному збільшенні попиту ринкова рівновага встановлюється в точці Е1. Рис. 8. Митний тариф та квота в умовах зростання попиту на імпортні товари. Коли з метою регулювання торгівлі застосовується імпортна квота, то зростання попиту на імпортний товар не викликає збільшення його ввозу в країну, але ціни зростають з Рm1 до Рm4. Відзначимо, що в цьому випадку споживачі не отримають більшу кількість імпортного товару. Ця кількість залишається на рівні Qm2, хоча споживачі платять за імпортний товар навіть більшу ціну, ніж у випадку з тарифом. Отже, за умови збільшення попиту та застосування імпортної квоти рівень добробуту споживачів менший порівняно з випадком, коли захист внутрішнього ринку здійснюється за допомогою митного тарифу: при наявності квоти споживач змушений платити більше, але отримує менше товарів, аніж при запровадженні митного тарифу. Відповідно до вимоги національного вмісту (local or domestic content requirements) імпортний товар може продаватися на національному ринку без обмежень, якщо при його виробництві були використані певні комплектуючі частини або певні ресурси національного походження. Інколи вимога національного вмісту передбачає необхідність виготовлення кінцевого продукту на території даної країни. Очевидно, що такі вимоги сприяють розширенню експорту даної країни та підвищенню рівня зайнятості. Такі інструменти дуже поширені в автомобільній промисловості, деяких інших галузях. Вони можуть застосовуватись як індустріально розвинутими державами, так і країнами, що розвиваються. В цілому, можна відзначити, що вимоги національного вмісту при інших рівних умовах призводять до того, що певні товари не обов'язково вироблятимуться в тих країнах, де альтернативні видатки найнижчі. А це означає втрату певної частини виграшу від міжнародної торгівлі. Разом з тим, країни, що розвиваються, можуть за допомогою цього інструменту сприяти розвитку окремих видів виробництв. Одним з вихідних припущень, що лежать в основі практично всіх концепцій міжнародної торгівлі, є ідея про те, що виробники на зовнішньому ринку намагаються максимізувати свій прибуток, тоді як споживачі використовують можливості зовнішньої торгівлі для максимізації корисності. Але на ринку є специфічна група учасників, поведінка якої не визначається мотивами збільшення прибутку та корисності. Серед таких економічних гравців слід насамперед назвати уряд. По-перше, уряд через відповідні органи може купувати та продавати товари на зовнішньому ринку. По-друге, зовнішньоторговельні операції можуть здійснювати державні підприємства або монополії, діяльністю яких безпосередньо керує держава. Ці дві форми участі держави в міжнародній торгівлі і називаються державною торгівлею (state trading) або політикою державних закупок (state procurement policies). Така політика може реалізовуватися, наприклад, у формі юридично закріплених або неофіційних вимог купувати певні товари для потреб держави виключно у національних виробників. Іншим обмеженням імпорту можуть слугувати технічні, адміністративні норми, правила та стандарти, які можуть стосуватися певних характеристик товарів, що продаються на національному ринку. Так, практично в кожній державі існують багаточисельні гігієнічні стандарти, вимоги щодо безпечного використання електротоварів тощо. Всі ці норми та правила безперечно впливають на зовнішню торгівлю країни, хоча визначити ступінь такого впливу досить важко. “Добровільні” експортні обмеження (“Voluntary” Еxport Restraints) застосовуються, виходячи з міркувань політичного характеру. За певних умов країна не вважає за можливе вдатися до митних тарифів або імпортних квот, тому вона проводить переговори з торговельним партнером (або партнерами). Мета таких переговорів — досягнення угоди про обмеження поставок закордонних товарів на свій внутрішній ринок. Партнер погоджується “добровільно” піти на такі обмеження, бо інакше країна-імпортер може застосувати або імпортні квоти, або підвищити ставки митних тарифів [227, с.44]. Механізм дії добровільних експортних обмежень практично ідентичний механізму імпортних квот (рис. 6). Єдина різниця полягає в тому, що квотну ренту отримає швидше за все закордонний постачальник. Оскільки в цьому випадку кількість товару, що надходить у країну, обмежена та контролюється експортером, то саме він збільшує ціну до Рm1. Таким чином, можна в принципі говорити про те, що і країна-імпортер, і її торговельний партнер потенційно більше зацікавлені у використанні такого інструменту, як добровільні експортні обмеження, аніж імпортні квоти. Характеристика інструментів протекціонізму була б неповною, якщо обмежити аналіз його наслідків лише розглядом статичних ефектів. Необхідно підкреслити, що обмеження імпорту потенційно веде до скорочення експорту країни, яка вдалася до протекціонізму. Цей процес пояснюється тим, що внаслідок обмеження імпорту відбувається перерозподіл ресурсів з експортних галузей на користь виробництв, які конкурують з імпортом. До того ж частина цих ресурсів йде на виготовлення товарів — замінників імпорту, які реалізуються за більш високими відносними внутрішніми цінами. Крім цього, торговельні партнери рано чи пізно вдадуться до відповідних контрзаходів, що знов-таки приведе до скорочення експорту в ці країни. Таким чином, протекціонізм загалом зменшує рівень реального доходу в країні-імпортері, хоча й сприяє перерозподілу прибутків з експортних виробництв на користь галузей, що конкурують з імпортом. Названі зміни, очевидно, не тільки мають місце в короткотерміновому плані, але й зменшують стимули інвестувати кошти в “уражені” протекціонізмом експортні галузі в довготерміновій перспективі. А це, у свою чергу, призведе до скорочення експортного потенціалу даної країни. У цьому зв'язку слід окремо звернути увагу на те, що така ситуація особливо небезпечна для тих галузей, конкурентоспроможність яких у майбутньому визначається сьогоднішніми інвестиціями в науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки. А оскільки порівняльні переваги в сучасних умовах базуються переважно на досягненнях науково-технічного прогресу, то його гальмування має катастрофічні наслідки для національної економіки. По-друге, торговельні обмеження впливають на розподіл прибутку між факторами виробництва. Введення митних тарифів у модель Хекшера — Оліна дає можливість зробити висновок про те, що вигідніше використовувати дефіцитні фактори, ніж надлишкові ресурси. Аналогічним чином, якщо розглянути модель зі специфічними факторами виробництва в умовах протекціонізму, то можна довести, що використання фіксованого фактора в імпорто-конкуруючій галузі (експортному виробництві) супроводжується позитивним ефектом (втратами), тоді як вплив торговельних обмежень на змінний ресурс залежить від структури споживання. По-третє, слід пам'ятати, що наслідки протекціонізму в окремих галузях можуть бути меншими, якщо аналізувати зміни загальних обсягів імпорту, а не розглядати весь виробничий ланцюг. Мова йде про випадок, коли збільшення внутрішнього виробництва імпорто-конкуруючого товару вимагає імпорту комплектуючих частин та інших проміжних продуктів. У такій ситуації, хоча торговельні обмеження й ведуть до зменшення імпорту товарів, проти яких спрямовані ті чи інші інструменти торговельної політики, але збільшення виробництва продуктів, аналогічних імпортним, вимагає збільшення обсягів ввозу необхідних проміжних ресурсів. Зазначимо в цьому зв'язку, що недооцінка такого непрямого імпорту при плануванні розвитку імпорто-заміщуючих виробництв призводить до серйозних помилок у реалізації стратегії економічного розвитку, вихідним принципом якої є імпортозаміщення. к цього через певний період часу вони починають вимагати посилення протекціоністського захисту. Важливим аргументом на користь протекціонізму є боротьба з демпінгом. Тут треба відзначити, що жодний феномен міжнародної торгівлі не викликає такої кількості суперечливих оцінок та пояснень, як демпінг. Ось чому в економічній літературі існує декілька визначень суті цього явища. Відповідно до визначень, в основу яких покладена цінова оцінка феномена, демпінг має місце тоді, коли фірма продає свої товари на закордонному ринку за цінами нижчими, ніж ціна національних виробників аналогічних товарів. Група визначень, в яких увага звертається на процес виробництва, характеризує демпінг як реалізацію товарів на закордонних ринках за ціною, що нижча від видатків виробництва в даній країні. Але найбільш вживаним і в економічній літературі, і на практиці є “цінове” визначення демпінгу. Треба сказати, що різниця у цих визначеннях має особливо велике значення, оскільки наявність демпінгу відповідно до одного визначення зовсім не означає демпінгу згідно з іншим [див. 21, 65, 70,93,105]. В економічній науці розрізняють три види демпінгу. Перший вид — це спорадичний демпінг (sporadic dumping). Цей термін використовується для визначення умов реалізації товару на закордонному ринку за цінами, нижчими від внутрішніх або видатків виробництва упродовж дуже короткого проміжку часу. Такий демпінг може зруйнувати внутрішній ринок, оскільки період реалізації іноземних товарів чітко не визначений і в будь-який момент її обсяги можуть різко змінитися. Разом з тим, спорадичний демпінг, фактично, не може завдати дуже серйозних збитків національним виробникам. Такий демпінг вигідний споживачам, які протягом короткого часу мають можливість купувати товари за досить низькими цінами. Другим важливим фактором є так званий хижацький демпінг (predatory dumping). Під таким демпінгом розуміють реалізацію товарів на закордонних ринках за цінами нижчими від видатків з метою витіснення з ринку національних виробників. У такий спосіб іноземні фірми намагаються завоювати ринок конкретного товару та, зайнявши монополістичне становище на ньому, підняти в майбутньому ціни. Хоча логіка такої поведінки здається бездоганною, але, говорячи про хижацький демпінг, слід мати на увазі декілька моментів. По-перше, реалізація такої стратегії вимагає значних коштів. Тому майбутнє монопольне становище мусить обіцяти досить значні прибутки, які б компенсували втрати від демпінгу. По-друге, національні виробники чудово розуміють, що хижацький демпінг вимагає великих коштів і не може продовжуватися протягом досить тривалого періоду часу. У цьому випадку національні фірми можуть мобілізувати кошти, необхідні для утримання своїх позицій, доки демпінг не скінчиться. По-третє, навіть якщо хижацький демпінг призведе до бажаного результату, тобто, витіснення національних виробників з ринку, то залишається ще проблема, як вигідно скористатися своїм монопольним становищем. У цей момент завжди існує небезпека того, що національні виробники (або інші експортери) знову з'являться на ринку і почнуть, у свою чергу, продавати товар за низькими цінами. Третім видом є так званий постійний (стійкий) демпінг. Така політика являє собою реалізацію товарів за цінами, нижчими від внутрішніх цін або видатків виробництва, упродовж значного періоду часу. Цей вид демпінгу завдяки безперервності може досить серйозно вразити певну галузь, тому виробники цієї галузі активно вимагають захисту від іноземної конкуренції. У такому випадку дуже важливо чітко визначати критерії оцінки ціни іноземних компаній — національна ціна або видатки виробництва. У багатьох економічних дослідженнях постійний демпінг ототожнюють з ціновою дискримінацією. Вона полягає в тому, що фірма має змогу поділити своїх клієнтів на декілька груп і продавати кожній групі товар за різними цінами. Для того, щоб цінова дискримінація була успішною, фірма має забезпечити виконання трьох умов: а) фірма повинна мати певну монополістичну владу над ринком, тобто намагатися бути ціновим лідером, а не орієнтуватися на цінову політику інших компаній; В міжнародній торгівлі фірма, швидше за все, матиме справу з більшою кількістю замінників на закордонному ринку (а відтак і з більшою еластичністю), ніж на національному. Тому природньо, що свої товари за кордоном фірма реалізовуватиме за більш низькими цінами. Коли мова йде про постійний демпінг у формі реалізації товарів за цінами, нижчими від видатків виробництва в країні-імпортері, то очевидно, що фірми не мають стимулу до реалізації подібної стратегії, тому кількість таких випадків у торговельній практиці дуже незначна. Фірми можуть піти на це лише за умови функціонування певної системи компенсації частини своїх видатків виробництва. Сьогодні такі системи найширше розповсюджені в сільському господарстві індустріально розвинутих країн у формі сукупності певних заходів, спрямованих на підтримку цін на сільськогосподарську продукцію. Відзначимо, що функціонування цих систем дає можливість виробникам реалізовувати певну кількість сільськогосподарських товарів за цінами, значно нижчими від реальних видатків виробництва. 1.3. Макроекономічні та організаційні аспекти реалізації зовнішньоторговельної політики у країнах світу Проблема раціонального співвідношення принципів вільної торгівлі і протекціонізму є однією з найбільш гострих і дискусійних у теорії і практиці міжнародних економічних відносин. Зовнішньоекономічний порядок, заснований на виваженому поєднанні принципів лібералізації та протекціонізму, є найбільш ефективною на сучасному етапі формою організації зовнішньоекономічних зв'язків. Саме за таких умов виникає можливість все більше інтегруватися у світову економічну систему і тим самим користуватися всіма перевагами міжнародного економічного співробітництва, забезпечувати урівноважене економічне зростання і постійне підвищення рівня життя населення. Що ж стосується діяльності, пов'язаної з зовнішньоекономічною політикою, то до прийняття її конкретних заходів повинна бути повна ясність щодо того, яке економічне конституювання в цілому необхідно здійснювати. Всі акти зовнішньоекономічної політики варто проводити з урахуванням цього укладу, орієнтованого на створення певного вільного порядку. Виходячи з цієї теоретичної концепції, ліберальна ідея повинна розглядатися насамперед як основа для формування такої економічної політики, що сприяла б забезпеченню конкурентного економічного середовища, тому що тільки за умови конкурентної боротьби існує необхідність постійного удосконалювання і підвищення ефективності виробництва усіх видів продукції і послуг, що є основою економічного розвитку. У зв'язку з цим економічна політика, метою якої є поліпшення позицій держави на світовому ринку, повинна бути спрямована на підвищення конкурентноспроможності країни, формування національних конкурентних переваг. У цьому полягає головний принцип стратегії просування торгуючої країни у світову економіку. Перехід України до ринкової економіки відкритого типу, кардинальні зміни її геополітичних позицій унаслідок розпаду СРСР створили принципово нові умови для зовнішньоекономічного розвитку країни. Наслідки змін як для економіки України, так і для її становища у світі носять далеко неоднозначний характер [50, с.25]. Насамперед, істотно зросла роль зовнішньоекономічного фактора в національній економіці. Крім далекого зарубіжжя, зовнішньоекономічними стали для України господарські відносини з колишніми союзними республіками. Радикально змінився і сам характер української зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД). З ліквідацією державної монополії на зовнішньоекономічні операції прямий вихід на зовнішні ринки одержали десятки тисяч українських підприємств і підприємницьких структур. Для багатьох із них ЗЕД стала невід'ємною частиною повсякденної господарської практики. Інтереси суб'єктів господарства виступають нині в якості вирішального фактора, що визначає стан українського експорту й імпорту. В їхньому розпорядженні концентрується також основна частина прибутків від зовнішньоекономічних операцій. Зовнішньоекономічна політика, що проводиться Україною, стала каталізатором ринкових перетворень в країні. У той же час вона сприяла вирішенню деяких поточних господарських завдань, пов'язаних головним чином із підтримкою української економіки в умовах кризи. Для багатьох українських виробників експорт став головним джерелом "виживання". За рахунок імпорту вдалося наповнити торгові прилавки в нашій країні різноманітними, дефіцитними в минулому товарами. Лібералізація українських зовнішньоекономічних зв'язків створила потенційні можливості для подолання колишньої автаркії і реальної інтеграції країни у світове господарство. Кон'юнктура і вимоги світових ринків стали важливим фактором, що визначає ціни і пропорції відтворення, загальногосподарську ситуацію в країні. У міжнародних економічних організаціях Україна визнана країною з перехідною економікою, що полегшує її доступ до фінансових ресурсів Заходу і відкриває шлях до зняття дискримінаційних обмежень у торгівлі, що практикуються розвинутими країнами [50, с.34]. З іншого боку, склався ряд факторів, що негативно впливають на розвиток зовнішньоекономічних зв'язків і роблять важкими умови для її рівноправної інтеграції у світове господарство. Під впливом економічної кризи, яка викликала різкий спад виробництва і платоспроможного попиту усередині країни, відбулося згортання торгово-економічного обміну із закордонними країнами, особливо із ближнім зарубіжжям. Загальний зовнішньоторговельний оборот України хоча і почав зростати після різкого падіння в 1992 р., був у 1998 р з країнами СНД у 4,6 рази меншим, ніж у 1991 році, а у 1999 році порівняно з 1996 роком скоротився в 2.3 рази. Істотно змінився й зміст зовнішньоекономічних зв'язків. У нових умовах виявилася нежиттєздатною значна частина колишньої системи виробничої спеціалізації і кооперації, науково-технічного обміну, технічного сприяння та інвестиційного співробітництва [21, с.19-20]. Хитким є і валютно-фінансове становище України. Головним показником фінансової кризи в Україні є бюджетний дефіцит країни, який виявляється в незбалансованості макроекономічних показників. Криза фінансів виливається у великий бюджетний дефіцит та значний державний борг. Неконтрольований дефіцит бюджету веде до жорсткої податкової політики, спаду виробництва, зростання цін та збільшення грошової емісії. Причому, бюджетний дефіцит в Україні йде паралельно з товарним дефіцитом, наслідком чого має місце заповнення внутрішнього ринку імпортними товарами, що ще більше поглиблює негаразди вітчизняного виробника. Темп зростання обсягів промислового виробництва за період січень-вересень 2000 р. у процентах до відповідного періоду попереднього року досяг 11.9%, приріст споживчих цін за десять місяців 2000 р. становив 23.3% (у відповідному періоді 1999 р. — 11.3%). Номінальний обсяг валового внутрішнього продукту передбачається на рівні 137 млрд. грн. З 1994 року держава, формуючи єдиний для всіх суб'єктів господарювання механізм регулювання ЗЕД, час від часу вносила до нього певні зміни, що давали перевагу деяким галузям, підприємствам і регіонам у формі індивідуалізованих пільг по сплаті мит, податку на додану вартість (ПДВ) і продажу валютного виторгу від експорту. Зазначені пільги були прихованими дотаціями із бюджету зовнішньоекономічних операцій окремих виробничих і комерційних структур. Ламаючи один із найважливіших ринкових принципів — рівність умов для всіх суб'єктів, пільги до того ж скорочували доходну частину бюджету і давали можливість їхнім одержувачам проводити дуже прибуткові зовнішньоторговельні операції. Скасування зовнішньоекономічних привілеїв, які були проголошені державою у 1998р., так і не були доведені до кінця. Одна з головних причин "відпливу" капіталу — несприятливий інвестиційний клімат у країні. Водночас, відсутність митно-валютного контролю в перші роки реформ, слабка взаємодія між митною службою і банківською системою створили умови для посилення відтоку капіталу через легальні канали — експортні, імпортні і бартерні операції. Гострою проблемою стала також "доларизація" грошового обігу країни. За останні роки в Україну ввозяться десятки мільярдів доларів готівкової валюти. За цей рахунок оплачуються "човникові" операції і закордонні поїздки, відбувається "відмивання" кримінально нажитих капіталів. Це, природно, підриває контроль держави за грошовим обігом на фінансовому ринку країни. Наростає загроза витіснення України і з ринків ближнього зарубіжжя. У ставленні до України розвинених держав, що стали її основними торговими партнерами, чітко виявляється прагнення максимально використовувати у своїх інтересах сировинний потенціал і трудові ресурси країни, не допускаючи в той самий час перетворення її на конкурента на світових ринках, особливо в наукомістких видах продукції. Звідси виникає загроза економічній безпеці країни, яка, на думку вчених (Філіпенко А.С., Лукінов І.І. та ін.), не враховується належною мірою в українській зовнішньоекономічній політиці. Аж до останнього часу вона виходила з концепції "шокової" лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і мінімізації ролі держави в цій сфері. Тим часом, у специфічних умовах України, що характеризуються, з одного боку, специфічним геополітичним положенням нашої країни, а з іншого боку — техніко-економічною відсталістю багатьох секторів господарства, слабкою соціальною захищеністю основних груп населення, не доводиться розраховувати на те, що вивільнення ринкових сил автоматично приведе до росту ефективності і конкурентноздатності національного виробництва, само по собі сформує оптимальні пропорції в розвитку окремих його частин відповідно до прогресивних світових тенденцій [86, с.52]. Що стосується імпорту, то він орієнтований на поточні потреби і набрав чітко вираженого споживчого характеру. Основне місце в його структурі займають продовольство, сільськогосподарська сировина, медикаменти, різні вироби легкої промисловості. Закупівлі ж машин і устаткування помітно зменшилися в порівнянні з дореформеним рівнем, причому, істотну частину серед них складають легкові автомобілі, побутова й організаційна техніка. Негативним моментом є те, що насичення українського ринку імпортними товарами відбувається не тільки за рахунок вільних ніш, але й у результаті витіснення аналогічних вітчизняних товарів. Питома вага споживчих товарів, що надходять з-за кордону, досягла 60% фондів роздрібної торгівлі, причому по деяких позиціях (взуття, трикотаж, телевізори, магнітофони тощо) частка імпорту ще вища. Це поглиблює труднощі у агропромисловому комплексі, легкій промисловості, фармацевтиці, на підприємствах, що випускають побутову техніку. Особливо небезпечною видається залежність України від завезення продовольчих товарів, що досягає 50% до їхнього споживання при граничному рівні безпеки у світовій практиці — 30%. При фактичній відсутності контролю над імпортом установлені ставки мит на продовольство (основна ставка в 15% при ставках у 20-15% на деякі його види) не становлять серйозної перепони для закордонних постачальників через дотування їх виробництва (до 30-40% витрат виробництва) і субсидування експорту в зв'язку з постійними великими надлишками продовольчих товарів [210, с.5]. На фоні сильного аграрного протекціонізму на Заході сільське господарство й АПК України в цілому є найбільш незахищеною галуззю перед зовнішньоторговельною експансією закордонних держав. Подібне становище, без сумніву, сприяє деградації сільського господарства, що продовжується (за роки реформ виробництво продовольства знизилося на 1/3), хоча і не грає головної ролі у цьому процесі [210, с.6]. У результаті структура українського зовнішньоторговельного обміну все більше характеризується рисами, властивими слаборозвиненим в економічному відношенні країнам. Нинішня модель входження України у світове господарство, в основі якої лежить обмін сировини на товари переважно споживчого призначення, створює перешкоди для прогресивних структурних зрушень в українській економіці. Гострота проблеми збільшується тією обставиною, що посилився вплив світового ринку на внутрішнє ціноутворення. Цьому сприяли як "шокове" скасування контролю за цінами в країні і введення конвертованості гривні на внутрішньому ринку, так і проголошений курс на зближення внутрішніх цін із світовими. Світові ціни стали орієнтиром для вітчизняних експорто-орієнтованих галузей. Почався перехід і до похідних від світових цін всередині української торгівлі імпортними і товарами, що заміщують імпорт. Як результат, внутрішні ціни на більшість основних українських товарів перевищили світові (у перерахуванні на поточний курс гривні). Подібний процес негативно впливає на українську економіку, внутрішнє ціноутворення якої в період здійснення державних планів враховувало особливості господарського механізму — сформовані структурні диспропорції, високу ресурсоємність, технологічне відставання від Заходу тощо. Переорієнтування в цих умовах на світові ціни — без структурних перетворень, впровадження новітніх технологій і наявності сформованої ринкової структури — зроблять значну частину продукції вітчизняної промисловості неконкурентоспроможною по цінових параметрах. У результаті відбувається прогресуюче падіння цінової конкуренції української продукції не тільки на зовнішньому, але і на внутрішньому ринку: до неконкурентоспроможності за якісними ознаками багатьох українських готових виробів додалася і цінова неконкурентоспроможність. Тим часом, як свідчить світовий досвід, внутрішні і світові ціни на продукцію будь-якої країни, як правило, розрізняються. Саме це і є об'єктивною економічною основою міжнародного поділу праці і зовнішньої торгівлі, що базується на ньому. Внутрішні ціни відбивають суспільно необхідні витрати праці, що складаються в кожній окремо взятій країні в силу особливостей її соціально-економічного розвитку і з урахуванням зв'язків із світовим ринком. Суперечливий вплив на вітчизняне виробництво має валютний курс. Із введенням єдиного ринкового курсу почалося підвищення його відносної вартості до долара. Це повинно мати своїм наслідком зниження ефективності експорту і підвищення ефективності імпорту, що в принципі повинно вести до згортання першого. Тим часом, як показує закордонний досвід, у сучасних умовах різні інструменти протекціоністського захисту набувають все більшого значення в регулюванні зовнішньоекономічних зв'язків. При цьому країни, що застосовують ці інструменти, прагнуть уникати протекціоністської термінології, роз'яснюючи їх використання необхідністю захисту національних інтересів, утвердження в міжнародній торгівлі принципів справедливості і взаємності. Сучасна практика зовнішньоекономічного регулювання в інших країнах характеризується значною специфікою, обумовленою особливостями національної економіки і критеріями економічної безпеки. Незважаючи на вкрай ідеологізоване ставлення до ринку і принципів вільної торгівлі, США у своїй зовнішньоекономічній політиці віддають перевагу конкретним національним інтересам, не зупиняються ні перед якими формами втручання в міжнародну торгівлю, якщо вважають це необхідним згідно економічних, соціальних або політичних міркувань, тобто їхня реальна політика насправді досить прагматична. В основному вони схильні до більш послідовної реалізації принципів вільної торгівлі в тих галузях господарства, де мають відчутну конкурентну перевагу, виявляючи велику стриманість та обережність в інших сферах. Поставивши собі за мету "прикрити" якусь галузь від іноземної конкуренції, вони домагаються її здійснення наполегливо і винахідливо, у той же час украй рідко визнаючи, що вони використовують по суті справи протекціоністські важелі. З появою відчутних труднощів у розвитку зовнішньоекономічних зв'язків на рубежі 1960-70 років (ослаблення позицій країни на ряді ринків, поява дефіциту торгового балансу, що набрав потім хронічного характеру тощо) адміністрація США стала звертати все більше уваги на торговельно-політичну практику своїх партнерів і відповідно все частіше говорити, що вільна торгівля повинна бути одночасно "сумлінною" або "справедливою". Вимога забезпечення такої "сумлінності", розуміння якої американцями нерідко виходить за межі погоджених міжнародних норм торговельно-економічних відносин, активно використовується для тиску на партнерів і взагалі стало невід'ємною частиною зовнішньоекономічної доктрини США. Починаючи з часів президента Рейгана, всі американські адміністрації постійно підкреслюють, що вони проводять "агресивну" торгову політику, націлену на те, щоб усунути перешкоди на шляху американського експорту, створювані іншими країнами [51, с.76]. У системі державного регулювання зовнішньої торгівлі США роль імпортних митних тарифів зараз різко впала (застосування експортних тарифів узагалі не практикується), хоча по деяких "більш чутливих" категоріях товарів (одяг, взуття і т.п.) ставки мит зберігаються на рівні 10-20% — при середньому рівні стягування приблизно в 5%. Відповідно різко зросло значення нетарифних бар'єрів (НТБ), що використовуються для обмеження як "сумлінної", так і "несумлінної" торгівлі. Частина з них — захисні заходи, що застосовуються для тимчасового захисту від іноземної конкуренції галузей на період їхньої адаптації до вимог ринку (передбачені ст. XIX ГАТТ/СОТ, чому в американському законодавстві відповідає "рятівна обмовка" розділу II Закону про торгівлю 1974 р. — вона є класичною формою "виховного" протекціонізму. Інших, що повстають проти "несумлінної" конкуренції або карають за неї — можна умовно віднести до різновиду "тактичного" протекціонізму. Нарешті, існують і НТБ, що цілком вписуються в поняття "стратегічного" протекціонізму, тобто спрямовані просто на ізоляцію від світового ринку на невизначений термін якихось неконкурентоспроможних галузей або створення переваг для національного капіталу. [51, с.83] Варто підкреслити, що на даний час США суворо дотримуються принципу взаємності, особливо у відношеннях із партнерами, і не бажають іти на будь-які односторонні поступки в галузі лібералізації системи регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, у той же час "відповідаючи ударом на удар", якщо якісь кроки інших країн негативно зачіпають американські інтереси. Протекціонізм в галузі експорту звичайно виступає у формі надання державою експортних субсидій, пільгових кредитів тощо. США в принципі виступають за повну відмову від усіх видів такого субсидування й вдаються до нього значно рідше, ніж багато інших країн. В обмежених масштабах для такої підтримки використовується Експортно-імпортний банк, програми іноземної допомоги, програми регулювання сільського господарства. Заступницький (насамперед стосовно споживачів) ефект можуть мати обмеження експорту, що, правда, у даний час у США не практикуються, хоча всі необхідні для застосування цих практик повноваження зберігаються. Так, у законі про регулювання експорту 1979 р. міститься особливий розділ "Міри контролю, пов'язані з недостачею товарів", що надає право президенту країни у визначених рамках і на певних умовах забороняти або обмежувати експорт будь-яких дефіцитних товарів. У 1973-1974 р., реагуючи на стан внутрішнього ринку, США тимчасово вводили заборони й обмеження на вивіз бобів сої, пшениці, окремих видів рослинних масел, кормів, добрив, брухту чорних металів. Протягом 22 років діяла також уведена на інших юридичних засадах заборона на експорт нафти з Аляски. Відкрито протекціоністська політика проводиться в сфері експорту космічних послуг — їх ринок фактично поділений із західноєвропейськими країнами. У той же час, володіючи значною конкурентною перевагою у сфері експорту інших послуг, США виступають за максимальну лібералізацію торгівлі ними. З послідовно лібералістичних позицій підходять вони і до питань руху приватного капіталу. Європейський союз (ЄС) має єдину митну територію, і свобода внутрішньої торгівлі сполучається з єдиним режимом торгівлі з третіми країнами. При цьому використовуються найрізноманітніші заходи зовнішньоекономічного регулювання. Мита на імпорт систематизуються в митних тарифах, що мають звичайно дві колонки: номінальну і пільгову, що практикується між країнами, які взаємно надають одна одній режим найбільшого сприяння в торгівлі (РНС). У ГАТТ/СОТ РНС діє взаємно по відношенню до всіх країн-членів, а для не членів (у тому числі, України) на підставі двосторонніх торгових угод. У ЄС, наприклад, номінальні ставки тарифів на ввезення енерготоварів коливаються в розмірі 0-7,5%, чому відповідають ставки РНС — 0-5,6% (в Угорщини 3,8-10,4% і 0-9,4%), у Японії 0-6,2 і 0-5,0% тощо). [70, с.15] Особливим випадком протекціоністського захисту виступають "змінні збори", стягнуті для автоматичного вирівнювання при імпорті зовнішніх і внутрішніх цін. Такі збори, що усувають цінову конкуренцію, особливо активно застосовуються в аграрному секторі ЄС, де вони виступають як невід'ємна складова частина аграрної політики. Розмір збору розраховується як різниця між "довідковою" ціною внутрішнього ринку ЄС, яка встановлюється щорічно для товарів, що захищаються, і "представницькою" ціною зовнішнього ринку, що постійно варіюється в залежності від кон'юнктури за певним набором показників [53, с.91]. Аграрний протекціонізм ЄС вважається найбільш витонченим. Він не лише вижив у рамках Уругвайського раунду, але й у багатьох своїх елементах був кодифікований в укладеній на цьому раунді угоді про торгівлю сільськогосподарськими товарами. Там, де міжнародні зобов'язання зв'язують урядам руки в їх тарифній політиці, вишукуються інші способи протекціонізму. Зокрема, практикуються податки і збори, що накладаються винятково на імпортні товари. При цьому ГАТТ/СОТ вимагає нейтрального, тобто однакового застосування всіх інших непрямих внутрішніх податків (акцизів, на додану вартість, на відсотки тощо) і до імпортних, і до вітчизняних товарів. Антидемпінгові процедури використовуються звичайно проти імпорту, який швидко зростає, із третіх країн, що насамперед були соціалістичними державами. За останні роки число скарг на демпінг у ЄС зросло до 440 (32% на товари з СНД і країн Центральної і Східної Європи (ЦСЕ), 20% — Японії і Східної Азії; 8% — КНР і т.д., причому, 330 скаргам був даний хід і введені санкції) [70, с.187]. За регламентом ЄС № 2423/88 демпінг визначається як продаж імпортних товарів на ринку ЄС нижче "нормальної" ціни, коли це наносить або загрожує завдати шкоди місцевим виробникам. Для експортерів з країн із ринковою економікою за еталон "нормальності" береться ціна аналогічного товару на їх внутрішньому ринку, а з "неринковою" —сконструйована (оцінні витрати експортера плюс середній прибуток) ціна, або ціна аналогічного (подібного) товару на ринку третьої країни на вибір Комісії. Такий підхід дискримінує країни СНД і ЦСЕ, тим більше, що в ринковому варіанті антидемпінгові санкції можуть вибірково обертатися проти окремих фірм-експортерів, а при "неринковому" — поширюються, як правило, на країну-експортера в цілому. Проти України в ЄС діють у даний час антидемпінгові санкції по 14 товарах (метали, добрива, хімікати), що охоплює біля 0,8% загального і 4% промислового експорту України в ЄС.[109, с.176] Високий рівень державного регулювання економіки традиційно був важливою рисою господарського життя країн Латинської Америки. Дуже характерним для регіону був тарифний протекціонізм (рівні мит належали до числа найвищих у світі), а також різні заходи нетарифного регулювання ЗЕД. Механізми захисту внутрішнього ринку сприяли індустріалізації латиноамериканських держав. У середині 70-х років, однак, були вичерпані резерви розвитку за рахунок виробництв, що заміщають імпорт, і темпи економічного зростання почали сповільнюватися. Потреби відновлення виробничого апарату і залучення іноземних інвестицій сприяли початку лібералізації зовнішньоторговельного режиму. Однак цей процес був перерваний борговою кризою в регіоні 1982 р. [14, с.55] У найбільших латиноамериканських країнах у середині 90-х років зафіксовані такі максимальні ставки імпортних мит (із ціни товару СІФ): Бразилії — 40% (середньозважений рівень митного обкладення — 14,2% у порівнянні з 32,2% в 1990 р.), Мексиці — 20% (аналогічно, 10,4%), Аргентині — 22% (9,36%), Венесуелі — 25%, Чилі — 11% практично оподатковуються митом тільки "предмети розкоші", Перу — 25%, Болівії — 10%. Як правило, найвищі ставки імпортних мит застосовуються відносно до ввезення промислових товарів тривалого користування (у цю групу включені легкові автомобілі) і деякі види продовольства, що конкурують із національним виробництвом. Ряд латиноамериканських країн (Аргентина, Уругвай та ін.), сприяючи розвитку національного експорту, у той же час вводять експортне мито на деякі традиційні експортні товари (зерно, м'ясо, соя-боби, шкіру, шерсть і т.п.) у періоди найбільш сприятливої кон’юнктури для них на світових ринках (при погіршенні кон'юнктури мита скасовуються), а також у період різкого падіння курсу національної валюти в порівнянні з інфляційним зростанням цін у країні (із метою вилучення надприбутку на користь держави). Зовнішньоекономічна політика Японії й азіатських нових індустріальних країн (НІК) прагне гнучко реагувати на внутрішні і міжнародні чинники і сполучити протекціоністські заходи з орієнтацією на зовнішні ринки. Політика імпортозаміщення відіграла важливу позитивну роль у процесі індустріалізації азіатських держав. Високі митні бар'єри захистили нові виробництва від конкуренції з боку якісних західних товарів. Однак незабаром відбулося насичення новими промисловими товарами внутрішнього ринку через його вузькість і у зв’язку з низьким життєвим рівнем місцевого населення. Наявність дешевої робочої сили допомогла орієнтації на зовнішні ринки. Високими митними бар'єрами були захищені в Японії — сталеливарна промисловість, у Південній Кореї — виробництво цементу, на Тайвані — текстильна галузь. У той же час на експорт відразу ж стали працювати через відсутність у населення достатніх коштів: у Японії і Південній Кореї — виробництво телевізорів, на Тайвані — випуск холодильників і кондиціонерів. Лише в міру зростання доходів населення і посилення конкуренції на міжнародних ринках місцеві виробники почали приділяти увагу національному ринку, захищеному від закордонних товарів тарифними і нетарифними бар'єрами [13, с.12]. Перетворення Республіки Корея на державу з передовою індустрією стало можливим завдяки вмілому курсу на створення промисловості з експортною орієнтацією. Спочатку південнокорейське керівництво проводило політику імпортозаміщення для створення основ промисловості. Однак незабаром експорт став розглядатися як головне фінансове джерело і "локомотив" індустріалізації. Завоювавши міцні позиції на світових ринках, Республіка Корея увійшла в число найбільших світових експортерів. Однак агресивна експортна політика викликала економічні санкції, і для закріплення завойованого становища у світогосподарській системі знадобилася лібералізація зовнішньоторговельного режиму й економічної політики в цілому. Середній рівень митного оподаткування в країні знизився з 23,7% у 1983 р. до 12,7% у 1989 р. і 7,9% у 1993 р. Успішно розвивалося і скасування нетарифних обмежень. У той же час Південна Корея традиційно зберігає високі мита на сільгосппродукти (м'ясні і молочні вироби, овочі та ін.), а також на рибу і морепродукти. Передумовою лібералізації було неухильне зростання експорту. У 1980 р. Республіка Корея посідала друге місце серед країн, що розвиваються, по експорту промислової продукції, а в 1988 р. вийшла на перше. [24, с.60] Зовнішньоекономічна стратегія Китайської Народної Республіки (КНР) є типовою для країн, що успішно йдуть шляхом "розвитку, що наздоганяє". Головна риса цієї стратегії — пріоритетність конкретних цілей розвитку національного господарства і вирішення ключових соціально-економічних проблем країни, здійснення заходів зовнішньоекономічної лібералізації лише в тій мірі , у якій вони не суперечать названим пріоритетам. ЗЕД стала одним із ключових факторів стрімкого підйому в економіці Китаю 80-90-х років. Китайський експорт досяг 19% ВВП і конкурентноспроможний на закордонних ринках, включаючи американський. У великих масштабах йде приплив прямих іноземних капіталовкладень у країну. Швидке зростання китайської економіки склало фундамент розвитку ЗЕД, вимагаючи значних трансформацій у системі зовнішньоекономічного регулювання.[24, с.61] Таким чином, оптимальне поєднання зовнішньоекономічної відкритості і протекціонізму, повинно стати, на наш погляд, основою формування нової моделі для України в умовах перехідного періоду. При цьому зовнішньоекономічна відкритість повинна являти собою поступовий процес, який має свою етапність, структурні особливості і може розвиватися тільки в тісному зв’язку з загальним ходом перетворення української економіки. Аналізуючи проблему співвідношення зовнішньоекономічної лібералізації і протекціонізму в Україні, необхідно звернути увагу на основний висновок, що міститься в одному з останніх досліджень західноєвропейських вчених з проблем економічної трансформації різних країн, постсоціалістичних зокрема. На ранніх стадіях переходу до ринкової економіки лібералізація зовнішньої торгівлі не тільки не буде сприяти модернізації економіки, але навіть може їй зашкодити. Немає прикладу великої країни, що провела б успішну модернізацію, не вдаючись до поєднання "вільного підприємництва" з державним втручанням. Керування ринком і пряме втручання в ринкові відносини є частиною процесу будування ринку. Якщо просто викинути неконкурентоспроможну галузь у глобальний ринок, то це не приведе до появи конкурентноспроможних фірм, що добре орієнтуються в ринкових відносинах. Спеціалісти заходу рекомендують змиритися з необхідністю тимчасового захисту національного ринку в тих випадках, коли швидка і беззастережна лібералізація загрожує настільки ж швидкою руйнацією виробничого потенціалу і появою перешкод на шляху зростання, пов'язаних із погіршенням стану платіжного балансу [Див.: 252, 263, 264]. Висновки до розділу 1. Процес розвитку зовнішньоекономічних взаємовідносин країн світу пройшов три основні етапи:1)невеликий за обсягом торговельний оборот, який будувався на принципах прагматизму та стійких традицій; 2) активне втручання держави у планування та організацію торговельних зв’язків при існуванні систем з протилежним соціально-економічним укладом; 3) лібералізація зовнішньоекономічної діяльності на підставі врахування принципів корпоративного менеджменту. На кожному з етапів посилювалася необхідність запровадження заходів протекціонізму або вільної торгівлі, які мали свій специфічний інструментарій. У «чистому» вигляді державна політика протекціонізму або лібералізації зовнішньої торгівлі не зустрічалася в жодній з країн світу. На підставі аналізу політики урядів різних країнах у зовнішньоторговельній сфері слід зробити висновок, що розробка такої політики потребує зваженого підходу до вибору моделі політики з урахуванням широкого кола макроекономічних, організаційних, політичних, соціальних, технологічних та інших чинників. Пріоритет національних інтересів повинен бути, на наш погляд, чітко акцентований і в українській зовнішньоекономічній політиці, якій варто стати, з одного боку, більш прагматичною, а з іншого — більш агресивною у відстоюванні цих інтересів, тобто, фактично більш відповідною до реальних "правил гри" у системі світогосподарських відносин. Розділ II МЕХАНІЗМ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ 2.1 Стратегічні напрями розвитку зовнішньоторговельної політики України Стан зовнішньої торгівлі України зумовлюється впливом цілого комплексу економічних, політичних, соціальних, технологічних, структурних, екологічних та інших чинників. Вони розрізняються за природою походження, за часом, об'єктивним чи суб'єктивним характером виникнення, за тривалістю дії та обумовлюються залежністю від циклічності економічного розвитку, галузевою специфікою та іншими класифікаційними ознаками. Виявити вагомість і наслідки впливу конкретних чинників, за вектором дії яких стоять численні причини, практично неможливо внаслідок прямих і опосередкованих взаємозв'язків та взаємодії між ними. Це зумовлено різною природою їх виникнення та походження, а також часовим впливом економічних процесів минулого і реалій ринкової трансформації. Безсистемне нагромадження цих чинників призвело до вибору нинішньої моделі ринкового реформування, впровадження якої загострило системну трансформаційну кризу і посилило несприятливий розвиток зовнішньої торгівлі, що погіршує позиції нашої держави на світогосподарській арені. Економічний успіх будь-якої країни світу базується на зовнішній торгівлі. Ще жодна країна не спромоглася створити здорову економіку, ізолювавши себе від світової економічної системи. Міжнародна торгівля несе з собою безліч переваг, що стимулюють економічне зростання. Завдяки торгівлі країни отримують можливість спеціалізуватися у кількох провідних сферах економіки, адже вони можуть імпортувати ту продукцію, яку вони самі не виробляють. Крім того, торгівля сприяє поширенню нових ідей і технологій. Коли в якійсь країні з'являється важливий винахід, міжнародні торговельні зв'язки розносять його по цілому світі. Найбільш яскравим показником розвитку міжнародної торгівлі є той факт, що загальний обсяг світового товарообороту у доларовому вимірі зростає набагато швидше, ніж загальний обсяг світового доходу. Через те, що обсяг торгівлі останнім часом зростав швидше, ніж доходи, зовнішні економічні зв'язки почали відігравати все важливішу роль практично в усіх країнах, що процвітають. У табл.1 показано частку експорту в обсязі валового внутрішнього продукту групи розвинутих країн за період з 1960 до 1993 р. Ми бачимо, що практично в усіх цих країнах частка експорту в загальному обсязі ВНП зросла. В економіці цих держав торгівля відіграє сьогодні як ніколи важливу роль. Таблиця 1 Частка експорту у загальному обсязі ВНП, у %. Країна 1960 р. 1993 р. Франція 15 16,5 Німеччина 19 19,9 Італія 15 16,9 Японія 11 8,6 Іспанія 10 13,1 Великобританія 21 22 Сполучені Штати Америки 5 7,4 Джерело: World Development Report 1995, Світовий банк. Що ж до України та інших постсоціалістичних країн, то вони залишилися поза цим процесом. У цих державах існували дуже жорсткі обмеження на зовнішню економічну діяльність, яка здійснювалася головним чином у межах кордонів соціалістичного табору. Підприємствам цих країн дозволялося експортувати або імпортувати товари лише у тому разі, якщо це передбачав центральний план, і для здійснення будь-якої міжнародної торговельної операції вимагалася санкція уряду. Більше того, підприємствам не дозволялося встановлювати безпосередні контакти з потенційними клієнтами. Зовнішня торгівля була прерогативою державних бюрократичних організацій, що стояли на шляху між українськими та іноземними підприємствами. Згубні наслідки такого стану справ очевидні. Серед усіх промислових країн світу Україна є одним з найменших експортерів. У табл. 2 наведено приблизний обсяг експорту на душу населення у цілій групі країн. Україна посідає у цій таблиці останнє місце, адже український експорт складав у 1997 році лише 280 дол. США на людину. Крім того, ми бачимо, що усі країни колишнього соціалістичного табору мають дуже низькі показники обсягів експорту на душу населення. Що ж до промислових країн Заходу, то у перерахунку на душу населення вони експортують у багато разів більше, ніж Україна. Надзвичайно низький рівень українського експорту обумовлює і дуже низький рівень імпорту. Україні бракує твердої валюти, необхідної для закупівлі західного обладнання, технологій і споживчих товарів, які є ключем до економічного зростання й піднесення життєвого рівня. Для того, щоб процес реформ був успішним, він має обов'язково передбачати розширення обсягів експорту. Таблиця 2 Обсяг експорту на душу населення за 1997, дол. США Країна Обсяг експорту Німеччина 5684 Франція 4948 Великобританія 4835 Південна Корея 2961 Мексика 677 Чехія 2212 Словаччина 1634 Польща 666 Росія 594 Україна 280 Джерело: Міністерство економіки України Крім того, в Україні низькі обсяги експорту поєднуються з його вкрай незадовільною структурою. Країна, що упродовж десятиріч перебувала в ізоляції від світових ринків, експортує дві основні категорії товарів: сировину й продукцію металургії. Про домінування у структурі українського експорту сировинних матеріалів свідчить табл. 3. У 1999 р. більше половини українського експорту за кордон становили сировина, чорні метали й цукор. Машини, устаткування та інші механізми (до цієї категорії входить також військовий експорт) становили лише 7,9 % експортного обороту, транспортні засоби — 3,6%. Така структура більше личить країнам, що розвиваються, аніж високорозвинутим промисловим державам, які звичайно набагато більше орієнтуються на експорт промислової продукції. Таблиця 3 Групи експортних товарів у зовнішній торгівлі України (дані 1999 р.) Група товарів Обсяг, млн. дол. США Частка У загальній сумі експорту, % Живі тварини і продукція тваринництва 274,1 2,4 Продукти рослинного походження 723,2 6,2 Продукція харчової промисловості 307,9 2,5 Мінеральні продукти 1169,0 10,1 Продукція хімічної та пов'язаних з нею галузей промисловості 1082,8 9,4 Пластмаси та вироби з них 189,3 1,6 Шкіряна сировина 86,9 0,8 Текстиль і текстильні вироби 454,0 3,8 Неблагородні метали і вироби з них 4874,0 42,1 Машини, устаткування, механізми 916,3 7,9 Транспортні засоби 415,1 3,8 Інші товари 1089,0 9.4 Всього 11581,6 100 Джерело: Україна у цифрах у 1999 році: корот. стат. довід. Державний комітет статистики України. — К., 2000. Україна увійшла у світовий економічний простір як експортер сировини. Країни з розвинутою ринковою економікою уже відійшли від експорту сировини і металів як таких. Так, у структурі експорту країн-учасниць Європейського Союзу (за даними 1999 року) переважає експорт високотехнологічної готової продукції, в тому числі, товарів промислової і побутової електроніки, побутової хімії, автомобілів, продукції легкої промисловості. Між іншим, більша частина вказаних товарів вироблялась і в Україні, але виробництво було поступово зупинено внаслідок нерентабельності, що у свою чергу, є прямим результатом неконкурентоспроможності, яка є наслідком використання застарілої технології і конструкцій, енергоємності виробництв і високої собівартості продукції. Але, на нашу думку, український експорт у разі успішних ринкових перетворень має непогані перспективи. Наприкінці січня 1996 року в Осло був підписаний Договір про створення міжнародного консорціуму за участю фірм і капіталів Норвегії, США, Росії (ПО “Энергия”) і України (ПО "Южмаш" і КБ "Южное", Дніпропетровськ) з метою реалізувати проект щодо створення плавучих майданчиків для запуску ракет. Країни, які підписалися під Договором, оцінюють проект у 600 млн. доларів США. Що ж до імпорту, то у період 1996-1999 рр. значну частку займали нафтопродукти і природний газ, ліс, паливо для атомних реакторів, а також деякі види хімічної продукції і незначну частку — послуги та товари народного споживання. На думку західних експертів, українська держава може в найближчій перспективі обмежити імпорт лісу і лісоматеріалів, комплектуючих для промислових підприємств (тих, які Україна з технічних чи інших причин виробляти не може) та інших товарів. Значна частка експортних операцій здійснювалася за бартерними контрактами. Їх питома вага в експорті товарів до країн СНД і Балтії становила 48%; до інших країн світу — 32%. Після декрету Кабміну України "Про оподаткування бартерних (товарообмінних) операцій" підприємства в 1993 році почали продавати більше продукції за ВКВ, а бартеру у 1993 році стало менше і він становив 20,1 % проти 49,9 % у 1992 році. У 1998 і 1999, за даними Держмитслужби, питома вага бартеру в експортних операціях склала відповідно 7,1% та 3,8%. Станом на 1 січня 2000 року шляхом укладання бартерних контрактів було експортовано чорних металів на суму 318 млн. дол. США; цукру — 125 млн. дол. США; олії — 94 млн. дол. США; товарів хімічної промисловості — 76 млн. дол. США. Така форма торгівлі має право на існування, але в наших умовах розширення її використання може тільки погіршити економічний стан, приховати канали надходження валютної виручки і привести до остаточного розвалу фінансової системи. Факторів, що зумовили "бартеризацію" торгівлі, існує дуже багато. Це і нестабільність фінансово-грошової системи, недосконалість податкової політики, нерозвиненість банківської системи, неконкурентоспроможність нової продукції, низька купівельна спроможність українських споживачів, але головна проблема полягає в неадекватності темпів лібералізації зовнішньоекономічної діяльності і процесів приватизації. Найбільшу стурбованість викликає той факт, що у бартерних операціях стрімко збільшується питома вага високоліквідної продукції. Прогноз ймовірного розвитку зовнішньоторговельних операцій України може бути розроблений на основі макроекономічного аналізу стану народного господарства. За оцінками розвитку економіки держави, які включають галузі промисловості, сільського господарства та невиробничої сфери, за умов впровадження програми структурної перебудови передбачається зростання обсягів експортно-імпортних операцій за 1995-2015 рр. на 22,6%. Принципово важлива така тенденція: збільшення товарообігу передбачається досягти за рахунок випереджаючого росту експорту — до 147,0 млн. дол. США (табл. 4). Таблиця 4 Дані оцінки експортно-імпортних операцій України, у млн. дол. США ПОКАЗНИКИ І етап (1994-1995рр) ІІ етап (1996-2005рр) III етап (2006-2015рр) II етап у % до І етапу III етап у % до І етапу III етап у % до ІІ етапу Товарообіг 31997 57061 59254 178.3 185.2 103,8 Експорт 14163 18441 20824 130.2 147,0 112,9 Імпорт 17834 18620 18410 104.4 103,295.5 98,9 Джерело: Структурна перебудова України. Основні напрямки та пріоритети. К.:НДЕІ Мінекономіки України, 1994. Традиційно значні обсяги експорту заплановані на металургійний комплекс. Суттєво планується підвищити обсяги експорту продукції хімічного комплексу (мінеральні добрива, двоокис титану, поліетилен, поліпропілен), машинобудівного комплексу (трактори, автомобілі, устаткування для легкої та харчової промисловості), виробництва будівельних матеріалів (цемент, скло будівельне), агропромислового комплексу (зерно, м'ясо і м'ясопродукти, цукор, олія). Передбачається, що значними залишаться обсяги імпортних поставок з інших країн СНД енергоносіїв, продукції хімії і машинобудування, легкої промисловості, транспорту і зв'язку, поліграфії. У найближчій перспективі проглядається можливість і доцільність повернення України до числа держав, що експортують зерно і сільськогосподарську продукцію. У зв'язку з цим необхідно у першу чергу забезпечити подальше збільшення зернових культур в обсязі, який повністю покриває потреби країни у продовольстві і виключає його імпортні поставки. Для цього річне виробництво зернових культур має бути доведено до рівня, який перевищує 1 т на душу населення. В агропромисловому комплексі необхідно у першу чергу звернути увагу на збереження і переробку вирощеного врожаю, скорочення витрат виробленої продукції, особливо плодоовочевих культур, втрати яких сьогодні досягають 50%. Першочерговими завданнями підвищення конкурентоспроможності продукції агропромислового комплексу стає створення індустрії збирання, переробки і збереження продукції, поліпшення її якості і зовнішнього вигляду. Необхідно зауважити, що при вирішенні питання перспектив зовнішньоекономічної діяльності не слід виключати доцільність використання з цією метою зарубіжних технологій у поєднанні з вітчизняними або окремо. Такий підхід сприятиме розвитку нових вітчизняних технологій і галузей промисловості, а також модернізації діючих виробництв. Його завданнями стають як розширення експорту товарів, так і заміна у країні імпортованих виробів високоякісними зарубіжними технологіями. У цьому відношенні показовим є позитивний досвід Японії щодо запозичення найновіших науково-технічних досягнень шляхом масової закупки патентів. Враховуючи обмеженість багатьох видів ресурсів, складні екологічні та соціальні проблеми, необхідно переорієнтувати індустріальний комплекс України (у т.ч. і частину ВПК) на виробництво низькоресурсоємної і наукоємної продукції, розвиток середнього і точного, транспортного і сільськогосподарського машинобудування, електронної і електротехнічної, легкої та харчової промисловості, що буде сприяти модернізації інших галузей народного господарства і переведення їх на ресурсозберігаючу технологічну основу. Доцільно розробляти і здійснювати довгострокові державні програми скорочення потужностей важкої індустрії, інших галузей, які не відповідають загальносвітовим тенденціям науково-технічного прогресу, призводять до перевитрат енергії, виснаження і деградації природних багатств, погіршення екологічної ситуації. До модернізації цих галузей необхідно якнайширше залучати іноземних інвесторів. Експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також чинників, які їх формують, і механізму реалізації цих переваг. Причому це питання слід розглядати у двох площинах: по-перше, з позицій порівняльних переваг на основі факторів виробництва (розділ 3 містить модель, яку можна при цьому використати); по-друге, з позицій набутих конкурентних переваг, тобто таких, що створюються суспільством [105, с.56] . Враховуючи від'ємне сальдо у зовнішньоторговельних операціях України, яке тривалий час мало місце, експортний потенціал було б доцільно розвивати в таких напрямках: підвищувати конкурентоспроможність традиційного українського експорту; шукати нові ринки для хімічної продукції, металів, залізної, марганцевої і уранової руди, вугілля, ртуті, графіту, ряду видів продукції машинобудування і приладобудування, товарів народного споживання, у т.ч. продовольчих товарів тощо; запровадити встановлення мінімального рівня цін на експортні товари на певні періоди року, виходячи з кон'юнктури світового ринку для попередження демпінгу та зловживань з боку підприємств. Головні проблеми, що пов'язані з формуванням експортоорієнтованої структури економіки, полягають насамперед у тому, щоб визначити пріоритетні галузі чи види виробництва, в яких потрібно розвивати експортну орієнтацію, а також те, за рахунок яких механізмів цей розвиток має забезпечуватися. Звичайно, науковою основою цього повинна стати комплексна програма розвитку експортного потенціалу України. Вона має бути зорієнтована на нарощування експорту продукції переробних і, головним чином, наукомістких галузей, розширення різноманітних послуг зарубіжним споживачам. Вона повинна базуватися на відносних перевагах нашої економіки, до яких належать: дешева робоча сила, поєднана з достатнім рівнем кваліфікації; низька капіталомісткість науково-дослідних і конструкторських робіт при відносно розвинутій інфраструктурі для їх проведення та існуючих конкурентноспроможних технологічних розробках по ряду напрямів; довгострокове перебування української машинотехнічної продукції на ряді регіональних ринків, головним чином, у третьому світі, що забезпечує відповідні важелі контролю за цими експортними нішами; значні розміри накопичення основних виробничих фондів та фондів універсального обробного обладнання, наявність передових технологій у ряді секторів промисловості, що спирається на значні досягнення української фундаментальної та прикладної науки. Враховуючи наявні конкурентні переваги, основними напрямками розвитку експортного потенціалу України могли б стати науково-технічні розробки, а також виробництва, що використовують такі розробки у різноманітних галузях з метою експорту високотехнологічної продукції, ліцензій, "ноу-хау". Можливим є нарощування випуску виробів легкої і харчової промисловості, сільського господарства з використанням сучасних технологій зберігання, пакування, транспортування та реалізації продукції; переорієнтація чорної металургії на виробництво продукції з більшим ступенем обробки за сучасними, енергозберігаючими, екологічно чистими та ефективними технологіями; порошкова металургія, виробництво надтвердих матеріалів; суднобудування, цивільне літакобудування та автомобілебудування, електрозварювальне устаткування; космічне ракетобудування та комерційні запуски штучних супутників Землі; курортно-туристичні та оздоровчі комплекси; міжнародні транспортно-експедиторські та транзитні перевезення автомобільним, водним, залізничним, повітряним та трубопровідним транспортом; конверсія оборонної промисловості з урахуванням принципу розумної достатності, експорт військової техніки і майна під державним контролем, виходячи з норм міжнародного права і відповідних міжнародних угод; виробництво продукції народних ремесел, художніх промислів та образотворчого мистецтва. Крім того, пріоритетним напрямом розвитку експорту має стати підвищення рівня обробки української сировини. Україна може зайняти провідні позиції на світовому ринку у виробництві титану, рідкісноземельних металів, будматеріалів, каменеобробці, поставках каоліну, граніту і мармуру. Політика імпорту має орієнтуватися на критерій “критичності”. На нашу думку, слід було б встановити граничні обсяги імпорту стратегічно важливої продукції, які будуть забезпечувати безперервне функціонування народного господарства. Це в першу чергу стосується енергоносіїв, у зв'язку з чим доцільно розробити чіткий регулюючий механізм, що формував би структуру імпорту (індивідуальні, глобальні, тарифні і сезонні квоти; разові і генеральні ліцензії, прямі заборони тощо), а також визначити максимальні рівні цін на ці товари (в залежності від періоду року і кон'юнктури світового ринку) з метою розвитку вітчизняного виробництва і раціоналізації споживання. Потрібно в першу чергу обмежити імпорт продукції сільського господарства, вугільної промисловості, будматеріалів, електроенергії. Для досягнення рівноваги платіжного балансу доцільно було б налагоджувати внутрішнє виробництво імпортозаміщуючої продукції, перш за все, тієї, якої не вистачає для повного технологічного циклу. Так, враховуючи виробничий потенціал країни, потрібно перейти до самостійного випуску не тільки для власних потреб, але й частково на експорт комбайнів зернових та кормозбиральних, картоплезбиральних машин, тракторних сіялок і косилок, причепів та іншого сільськогосподарського реманенту, тролейбусів, котлів для опалення, автобусів, будівельних матеріалів, доїльних апаратів, навантажувачів, електрокарів, холодильників та ряду інших товарів народного споживання. Із урахуванням специфіки наукового, виробничого, ресурсного і кадрового потенціалу, треба спеціалізуватися на виробництві тих видів продукції, для яких в Україні є найкращі умови, а в обмін за свою продукцію отримувати необхідне з інших країн. При цьому доцільно розробити програми стимулювання з боку держави імпорту тих видів товарів і технологій, які дозволяють радикально модернізувати вітчизняне виробництво, а саме: сучасної техніки, технології, обладнання для власного виробництва товарів народного споживання, медикаментів, продуктів харчування, побутової техніки; засобів транспорту, зв’язку, комунікації та автоматизації у виробничій і невиробничій сфері; сучасної радіоелектронної і обчислювальної техніки, квантової електроніки; ефективних знарядь і технологічних засобів обробки виробів (маловідходних, безвідходних, безконтактних); ліцензій і "ноу-хау" у сфері створення необмежених і поновлюваних джерел енергії, біотехнології і генної інженерії; високоекологічної техніки (очисні споруди); лазерів, оптоелектроніки, мікропроцесорної техніки; автоматизованих систем проектування і виробництва (малолюдні і безлюдні виробництва). Для успішної реалізації зазначених напрямів слід докорінно вдосконалити патентно-ліцензійну справу; стимулювати розвиток малих і середніх підприємств, фірм і компаній, особливо тих, які займаються інженіринговими, консалтинговими і ліцензійними послугами, науковими розробками та їх освоєнням. Доцільно, щоб головні сигнали, інформація для процесу прийняття рішень у сфері виділення пріоритетних експортоорієнтованих галузей і видів виробництва, йшла не від чиновників держапарату і не від керівників неконкурентоспроможних підприємств, а від ринку, від реальних результатів діяльності підприємств будь-якої форми власності у сфері реалізації продукції і послуг на зовнішніх ринках. Для того, щоб цей принцип не залишався лише побажанням, вкрай необхідно здійснити радикальні заходи щодо вдосконалення інформаційного забезпечення зовнішньоекономічної діяльності. Світова практика доводить, що держава має знайти кошти для цієї мети та ініціювати створення розгалуженої, багаторівневої комп'ютеризованої системи збору і обробки інформації для запровадження регулювання зовнішньоекономічних зв’язків. Важливим аспектом дальшого розвитку зовнішньоекономічних і торговельних відносин стає участь іноземних фірм у реалізації великих і малих проектів розвитку України, а також спільне здійснення науково-технічних програм Європейського Союзу та інших міжнародних союзів. Залучаються іноземні інвестиції для створення своїх науково-технічних і виробничих об'єктів, крім цього вирішуються не тільки завдання розвитку виробничого потенціалу, але і залучення іноземних партнерів у торговельно-господарські відносини. Конкретним прикладом реалізації великих проектів іноземними фірмами є спорудження потужного терміналу на березі Чорного моря для прийняття нафтопродуктів, що надходять в Україну із далекого зарубіжжя. Відносно новим напрямком розвитку зовнішньоекономічних зв'язків може стати створення вільних економічних зон (ВЕЗ) у прикордонних районах. Проте варто зазначити, що розвиток ВЕЗ породжує не меншу кількість проблем, ніж вирішує. Умовою активізації зовнішньоекономічних зв'язків є рекламно-інформаційна діяльність, яка дуже розвинута в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою. Вона стала впроваджуватися і в нових незалежних державах (ННД) у вигляді друкованої продукції, реклами по радіо і телебаченню. Проте зарубіжна інформація про комерційну діяльність у країнах ННД практично відсутня. Якщо розглядати умови організації зовнішньоекономічних операцій у цілому по країні, то можна сказати, що вона потребує радикальної реформи, яка була б спрямована на підвищення її ефективності передусім у використанні експортного потенціалу. 2.2. Макроекономічні чинники регулювання зовнішньоторговельної сфери держави У оцінці проблем удосконалення зовнішньоторговельної політики України важливу роль відіграє аналіз розвитку її зовнішньоекономічних зв’язків. Найбільшої актуальності він набуває в період ринкової трансформації соціально-економічних відносин країни. В умовах становлення ринкової економіки відкритого типу внутрішні фактори виробництва відчувають на собі сильний вплив зовнішнього середовища і, якщо вчасно їх не врахувати, то результативність господарської системи знижується. Донедавна зовнішньому фактору у вітчизняній економічній теорії розширеного відтворення не приділялося належної уваги, а вплив світового ринку ігнорувався. Такий стан речей можна пояснити декількома причинами. По-перше, замкнутістю народногосподарського комплексу, оскільки вважалося, що необхідні для життєдіяльності суспільства потреби можна задовольняти переважно власними силами завдяки великим запасам природних ресурсів і досить розвинутому науково-технічному потенціалу країни. По-друге, певне значення мали й ідеологічні догми, які не дозволяли йти на всебічне співробітництво з капіталістичними країнами. Все це і визначало вибір моделі господарювання у відриві від ринкової кон'юнктури і переваг міжнародного поділу праці, тобто, аналіз економічного розвитку базувався на виявленні безпосередніх зв'язків товаровиробників І і II підрозділів у межах національної системи. Слабкість такої концепції очевидна. Відрив відтворювальних процесів від зовнішнього середовища позначається на відсутності адаптивних властивостей у національної економіки в умовах загострення міжнародної конкуренції, обумовлює низький рівень її конкурентоспроможності на фоні порушення вартісних пропорцій господарювання, що веде до уповільнення темпів економічного зростання. Аналіз економіки України за тривалий період часу засвідчує тенденцію до значного економічного спаду. На сучасний момент слід шукати нові моделі господарювання, враховуючи специфіку її ринкової трансформації. Однак внаслідок низки об'єктивних і суб'єктивних причин (високого рівня усуспільнення виробництва, відсутності конкурентного середовища, непідготовленості кадрів тощо) поки не вдалося подолати стереотипи старої системи господарювання. Більше того, розрив господарських зв'язків з країнами СНД і руйнація старих структур управління при відсутності його нового механізму призвели до посилення невпорядкованості у системі, а в умовах "глибоко ешелонованої" кооперованої економіки окремі галузі і підприємства почали валити один одного (за принципом "доміно"), що у свою чергу призвело до обвального економічного спаду і наростання інфляційних процесів. Найбільшого економічного занепаду зазнали галузі промисловості, при цьому відсутність гнучкості реагування суб'єктів господарювання на сигнали зовнішнього середовища (світового ринку) призвела до зменшення валютних надходжень. Остання обставина дозволяє зробити висновок, що класична схема розширеного відтворення повинна бути доповнена процесом, який відбиває зовнішні зв'язки національної економіки, що зробить модель господарювання більш стійкою за рахунок органічного включення зовнішнього фактора в систему макроекономічних розрахунків. Інакше кажучи, стійкість господарської системи досягається за умови рівноваги (раціонального поєднання) внутрішніх і зовнішніх факторів. Порушення цього принципу неминуче веде до уповільнення темпів економічного зростання, зокрема, негативне сальдо від зовнішньоекономічної діяльності веде до зменшення фонду накопичення і погіршення платіжного балансу країни [ 69, с.10]. Зовнішні зв'язки як органічна частина відтворювального процесу сприяють інтенсифікації економіки. Такий стан випливає із закономірностей розвитку продуктивних сил, генеральна тенденція якого полягає в поглибленні суспільного поділу праці й інтеграції господарської діяльності. Це означає, що жодна країна, навіть розвинута, з високим рівнем природних ресурсів, не може виробляти всю необхідну номенклатуру продукції й обходитися без імпортних постачань. У сучасних умовах національні економіки постійно відчувають "пресинг" з боку зовнішнього середовища, що проявляється в досить високих темпах зростання обсягу світової торгівлі. За даними ГАТТ/СОТ, у 90-ті роки ХХ ст. спостерігалося помітне збільшення обсягу світової торгівлі на фоні незначного зростання світового виробництва. Це виявилось у посиленні відкритості національних економік і їхньої інтеграції у світогосподарські структури, хоча швидкість таких змін для окремих країн є різною. Досвід розвинених країн із ринковою економікою (США, Японії, Німеччини та інших), які швидко інтегрувалися у світову господарську систему, є наочним практичним уроком для інших країн, що прагнуть збільшити свою участь у міжнародному поділі праці (табл. 5). Таблиця 5 Динаміка розвитку виробництва і торгівлі у світогосподарській системі, у % 1991 1993 1995 Зростання світового виробництва 0,2 1,5 1,8 Зростання світової торгівлі 3,5 5,0 6,0 Джерело:Дані Міжнародного валютного фонду. – Вашингтон, 1997 Інтенсивність зовнішніх зв'язків, що підсилюється на сучасному етапі, вносить новий імпульс у зміну режиму відтворення і функціонування економічної системи у часі. Досить відзначити, що тільки за період 1985-1995 рр. співвідношення світового обсягу торгівлі до реального ВВП і показник еластичності експортно-імпортних операцій зросли у 2,5-3,0 рази, що зайвий раз доводить невпинно зростаючу роль зовнішніх зв'язків у стратегії господарювання. Механізм впливу зовнішнього фактора на економічне зростання демонструє показник умов торгівлі, що вимірюється співвідношенням між експортними й імпортними цінами. Погіршення умов торгівлі веде до зменшення фізичного обсягу використаного кінцевого продукту (національного доходу) і, навпаки, якщо спостерігаються сприятливі умови торгівлі, то до виробленого внутрішнього продукту додається позитивний прибуток від зовнішньоекономічної діяльності. При неможливості оперативно відрегулювати цінову "хвилю", яка часто є відбиттям мінливих умов торгівлі, несприятливий зовнішній вплив можна компенсувати тільки за допомогою нарощування фізичного обсягу експорту в порівнянні з імпортом або обмеженням зростання накопичення при скороченні імпортних постачань. Всі ці реакції ведуть до погіршення економічної динаміки та гальмують структурну перебудову галузей виробництв, що буде показано при аналізі реакції національної промисловості на зовнішні "шоки" при переході до ринку. Характер зовнішніх зв'язків змінюється у часі, при цьому найбільш інтенсивні економічні зв'язки (табл. 6) існують між країнами, які можна віднести до першого класу. Таблиця 6 Інтенсивність економічних зв'язків між групами країн Групи країн Характер зв'язків із країнами першого класу другого класу третього класу Перший клас (розвинуті країни) і11 і21 іЗ1 Другий клас (середньорозвинуті країни) і12 і22 і32 Третій клас (слаборозвинуті країни) і1З і23 іЗЗ Зв'язки типу і11; і22; іЗЗ характеризують власне високий, середній і низький ступінь конкурентоспроможності національних економік на світовому ринку, а що стосується інших зв'язків, то вони відбивають змішані моделі економічного співробітництва країн з урахуванням різниці їх можливостей у процесі здійснення зовнішньоторговельної діяльності. Слід зауважити, що для країн другого і третього класів їх зовнішньоекономічні зв’язки із партнерами першого класу часто бувають єдино необхідним напрямком, хоча такі зв'язки нерідко відзначаються своєрідним дуалізмом. Для країн другого і третього класів найбільш сильними є зв'язки виду і12 і і1З, тобто, з партнерами першого класу, що є носіями науково-технічного прогресу, а найменш слабкими — зв'язки виду іЗ1 і і32. Що стосується зв'язків виду і21 і і23, то партнери третього класу є найменш цікавими для другого класу, при цьому країни другого класу є одночасно як джерелом реалізації засобів виробництва, так і ринком збуту, а країни третього класу — тільки ринком збуту. Подану схему інтенсивності прояву зовнішніх зв'язків можна дезагрегувати із виділенням основних факторів, що визначають силу їхнього впливу на розвиток національних господарств. По-перше, це рівень економічного розвитку країни, що вимірюється розміром національного доходу на душу населення. І чим вищий даний показник, тим ширші можливості розвитку господарських зв'язків країни з іншими країнами. Другий фактор — це ступінь розвитку структури суспільного продукту. Залежність між структурою відтвореного продукту й інтенсивністю зовнішніх зв'язків така: чим більш диференційованою є структура виробництва, тим потенційно більш активними можуть бути ці зв'язки і навпаки, оскільки відсутні умови для широкого просування потоків товарів в інші країни. Міжнародні економічні зв'язки є довгостроковими і потужними тільки тоді, коли товарна структура як експорту, так і імпорту диференційована, а ступінь обробки товарів, що підлягають обміну, висока. Третій фактор — це наявність ресурсів, необхідних для виробництва продукції. Вплив зазначеного фактору на інтенсивність зовнішніх зв'язків може відбуватися безпосередньо через обмін сировинними товарами і опосередковано, через готову продукцію при певному рівні промислового розвитку. Володіння запасами сировинних ресурсів при обмеженому асортименті готових виробів змушує також розширювати зовнішні зв'язки, але це характерно для країн, що розвиваються. Четвертий фактор пов'язаний з можливостями внутрішнього ринку. Від нього також залежить роль, яку відіграє в економіці зовнішня торгівля. Ємний внутрішній ринок сприяє обмеженню зв'язків з іншими країнами, тому що забезпечує реалізацію продукції великомасштабного виробництва усередині країни, однак тут істотним є не тільки розмір внутрішнього ринку (із погляду чисельності населення), але і його параметри з позиції прибутків і купівельної спроможності населення, а також диференціації попиту. І, нарешті, п'ятий фактор — це рівень конкурентоспроможності господарської системи, що визначається науково-технічним забезпеченням і соціально-економічними умовами функціонування продуктивних сил. Останнє дуже важливо, якщо врахувати, що при однаковому технічному рівні відтвореної продукції але при різних суспільних системах типи господарської стратегії різні [101, с.206]. Дія зазначених факторів носить багаторівневий характер, що має істотне значення для розвитку зовнішньоекономічного комплексу і його складових частин. З вищезазначеного випливає така логіка поведінки при виході країни на світовий ринок. Перший етап. У зовнішньоекономічній сфері можна зайняти тільки конкретну "нішу". При цьому кожній точці у системі світогосподарських зв'язків відповідають певні параметри товарного обігу. Для того, щоб вибрати майбутню "нішу" у світогосподарській системі, необхідно спочатку чітко з'ясувати сформовані координати у зовнішньоекономічному просторі, тобто визначити: - на якому рівні ієрархії стратегічного господарювання буде проходити зовнішньоекономічна діяльність (вертикальний вектор координат); - на якій ділянці простору стикаються національні інтереси і кон'юнктурні межі системи міжнародного поділу праці (горизонтальний вектор координат). Іншими словами, на першому етапі виявляються можливі координати участі, параметри товарного обігу в зовнішньоекономічній сфері і методологічний апарат досягнення кінцевої мети. Другий етап полягає в розробці у розгорнутому вигляді концепції поведінки учасників зовнішньоекономічної діяльності, тобто власне робочий блок програми дій для ефективного функціонування в межах ринку. Третій етап включає аналіз і оцінку фактично сформованої стратегії з наступним коригуванням виходу суб'єктів господарювання на зовнішній ринок, включаючи організаційно-економічне, кадрове і правове забезпечення для переходу на наступний виток розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Кожний новий етап повинен враховувати прогресивні форми міжнародного співробітництва, надавати моделі господарювання адекватне зовнішньоекономічне супроводження, спонукати активніше переходити від традиційної схеми торгової діяльності (продуктообміну, збуту) до виробничо-коопераційної моделі співробітництва. Нахил же у бік продуктообмінної діяльності веде до відриву виробничої ланки від ефективної стратегії господарювання, що збільшує ланцюг структурних перекосів у економіці. Такі симптоми виявляються через деформацію структури в системі "продукт - ринок" і недостатню відкритість виробництва в напрямку розвитку тісних економічних зв'язків. При переході до ринкових відносин важливо визначити критерії збільшення відкритості господарської системи. У роботі виділені умови відкритості економіки, які сформульовані нижче. Зовнішньоторговельний оборот повинен досягти такого рівня, коли він починає стимулювати загальне економічне зростання. Звичайно, і при більш низькому рівні він може сприяти подоланню деяких труднощів розвитку, які дана країна не могла б перебороти самостійно. Прийнято вважати, що у випадку, коли співвідношення між рівнем зовнішньоторговельного обороту і національним доходом не перевищує 20 %, то ступінь відкритості національної економіки на сучасний момент характеризується низьким діапазоном її зовнішніх зв'язків. Іншим критерієм відкритого характеру економіки є коефіцієнт еластичності зовнішньоторговельного обороту, але оскільки даний показник не відбиває різноспрямованих зрушень у товарообмінній діяльності, то важливо окремо досліджувати формування показників еластичності по експорту й імпорту, хоча кожен з них має обмежене застосування. Якщо протягом тривалого часу значний експорт не доповнюється відповідно великим імпортом, що впливає на формування структури господарства і економічне зростання, то це є швидше проявом автарктичних тенденцій. Звідси випливає, що потрібен диференційований підхід у розгляді коефіцієнтів еластичності експорту й імпорту по відношенню до національного доходу або обсягу промислового виробництва. При динамічному підході відкритість економіки підсилюється, якщо коефіцієнт еластичності експорту й імпорту зростає. Третій критерій оцінки відкритості економіки пов'язаний із впливом участі країни в міжнародному поділі праці на формування структури її виробництва, тому що в автарктичному господарстві структура залежить винятково від внутрішніх умов. Відкрита економіка характеризується тим, що міжнародний поділ праці впливає на прийняття рішень стосовно формування нової структури виробництва і сприяє виникненню певних галузей. Отже, під відкритою економікою розуміється таке господарство, в якому проглядається досить розвинута мережа зовнішніх зв’язків, що відіграє стимулюючу роль в економічному зростанні. Дослідження таких зв'язків має особливе значення для економіки України на перехідному етапі до ринку. При цьому зазначена проблема пов’язана насамперед з розвитком промисловості як головної складової зовнішньоекономічного комплексу країни. Участь України в міжнародному поділі праці залежить від ступеня відкритості економіки й ефективності здійснення зовнішньої торгівлі. На даному етапі такого роду інформація висвітлюється у платіжному балансі (Таблиця 7), що складається з двох основних розділів: "Рахунок поточних операцій" або експорт і імпорт товарів та послуг; "Рахунок руху капіталу і фінансів", включаючи прямі, портфельні або позикові інвестиції, а також резервні валютні активи. Таблиця 7 Платіжний баланс України за 1998 р., млн. дол. Найменування рахунків: Консолі-дований Країни СНД Інші країни 1. Рахунок поточних операцій -1185 -1486 300 а) Товари і послуги -1122 -1233 111 з них: товари 4296 -4072 -224 Послуги 3174 2839 336 б) Прибутки -572 -343 -229 в) Поточні трансферти 509 91 418 Рахунок руху капіталу і фінансів 946 -1021 1967 Невраховані операції (помилки і пропуски) 239 - - Резервні активи -873 - -873 Джерело: Дані статистичного щорічника України за 1998 рік. К.,1999.-С.340-341. З поданих даних платіжного балансу можна виділити наступні особливості зовнішньоекономічних зв'язків України на сучасному етапі. а) Рахунок поточних операцій. Загальне негативне сальдо цього рахунку склало у 1998 р. близько 1182 млн. дол. США, хоча загальний обсяг зовнішньоторговельного обороту товарів і послуг збільшився. Таке зростання на фоні триваючого спаду виробництва певним чином пояснюється розширенням лібералізації торгівлі й охопленням статистичною звітністю підприємств-об'єктів зовнішньоекономічної діяльності. Зі структури торговельних зв'язків України (Табл. 8) видно, що до основних партнерів у діяльності обміну продуктами належать, насамперед, країни СНД і Європи. Таблиця 8 Характеристика торговельних відносин України з країнами регіонів світу в1999р. Регіон Частка в торгових операціях, % по експорту по імпорту Країни СНД 50,7 67,0 Європа 23,2 24,5 Азія 16,7 3,2 Америка 7,4 4,6 Африка 1,6 0,5 Австралія й Океанія 0,4 0,2 Джерело: Дані статистичного щорічника України за 1999 рік. - К., 2000 - С.327-328. Загальний обсяг зовнішньої торгівлі товарами за 1999 рік становив 23428 млн. доларів США і зменшився проти відповідного періоду 1998 року на 14,2 %, у тому числі експорт складав 11582 млн. доларів (зменшився на 8,4 %), імпорт – 11846 млн. доларів (зменшився на 19,3 %). Від`ємне сальдо становило 264 млн. доларів проти 2038,2 млн. доларів у 1998 році. Коефіцієнт покриття імпорту експортом становив 0,98 (за 1998 рік - 0,86). Ї Рис. 9. Найбільші країни-експортери в Україну. У загальному обсязі експорту товарів у 1999 році проти 1998 збільшилась частка продукції рослинного походження з 5,1 % до 6,3 %, у тому числі, зернових культур – з 2,5 % до 4,4 %, палива мінерального, нафти та продуктів її переробки – з 4,1 % до 6,1 %. Натомість зменшилась частка виробів з чорних металів з 5,1 % до 3,5 5, механічних машин та устаткування – з 6 % до 5,1%, пластмаси та каучуку – з 2,5 5 до 1,6 %. Рис. 10. Частка бартеру в загальному обсязі експорту-імпорту товарів Збільшується і частка бартерних операцій у загальному обсязі зовнішньоторговельного обороту (рис. 10). Питома вага бартерних (товарообмінних) операцій у загальному обсязі експорту країни становила 3,8%, а у загальному обсязі 7,1 %. Рис. 11. Торгівля товарами з країнами СНД та іншими країнами світу. Зовнішньоторговельні операції проводились з партнерами 185 країн світу . Найбільші обсяги експортних поставок здійснювались у Російську Федерацію – 20,7 % до загального обсягу експорту, Китай – 6.3 %, Туреччину – 5.8, Німеччину – 4.8, Італію – 4, Сполучені Штати Америки – 3.8, Білорусь – 3, Польщу – 2.6 %; найбільші імпортні надходження – з Російської Федерації – 47.6%, Німеччини – 8, Туркменістану – 4.1, Сполучених Штатів Америки – 3.4, Білорусі – 2.9, Італії – 2.3, Польщі – 2.2, Франції – 2 %. Рис. 12. Найбільші країни-імпортери в Україну У загальному обсязі імпорту товарів збільшилась частка палива мінерального, нафти та продуктів її переробки з 40,5 % до 44 %, в основному за рахунок збільшення поставок природного газу (59,9 млрд. куб. м. проти 53,5 млрд. куб. м. у 1998 році). Зменшилась частка механічних машин та устаткування з 11 % до 8,5 %; засобів наземного транспорту (крім залізничного) — з 5,1 % до 3,6 %. Аналіз зовнішньої торгівлі України свідчить про відсутність прогресивних змін в експортно-імпортній політиці, а сальдо торгового балансу відображає переважання імпорту над експортом. При цьому його розмір сформувався внаслідок незбалансованості промислових товарних потоків (дефіцит по товарній групі становив у 1998 і 1999 р. відповідно 2702 і 4296 млн. дол.). Що стосується торгівлі послугами, то тут спостерігається позитивний баланс: у 1996 р. позитивне сальдо по групі послуг становило 3174 млн. дол., або майже вдвічі більше, ніж у 1994 р. Як доводить практика, у міру розвитку інфраструктури і насичення ринку товарами попит на послуги швидко зростає. Наприклад, частка споживання промисловістю послуг виробничого призначення підвищується, а для поставок на експорт машинотехнічних виробів залучається широкий спектр послуг, починаючи з аналізу ринків, інформаційного обслуговування, і завершуючи доставкою товарів до споживача — транспортне, фінансове, страхове і сервісне обслуговування. Найбільший внесок у балансовий прибуток по операціях із "невидимою" торгівлею вносять транспортні послуги й особливо – транзитні послуги. Зокрема, Україна за рахунок експлуатації трубопровідного транспорту компенсує принаймні 35% вартості оплати за імпортовані енергоносії. Рахунок руху капіталу і фінансів. Аналіз руху операцій з капіталом показує, що сальдо цього рахунку позитивне: у 1998 році воно склало 946 млн. дол., але знизилося на 40 відсотків у порівнянні з 1997 р. Не виправдалися надії оптимістів, що іноземний капітал піде в Україну бурхливим потоком. Процес прямого іноземного інвестування не перевищує 250-300 млн. дол. у середньорічному обчисленні, і, в основному, цей капітал спрямовується на створення СП, з яких безпосередньо виробляють продукцію лише 20 відсотків. Велика частина іноземних інвестицій припадає на галузі ринкової інфраструктури, що формуються, тобто, торгівлю, банківську систему тощо. Резервні активи України поки невеликі і відображають в основному рух валютних операцій по лінії взаємозв'язку з міжнародними організаціями, а саме: кредитні лінії від МВФ, світового банку й ЕБРР, реструктуризація боргів з Росією. У 1998 р. сальдо таких операцій досягло 873 млн. дол., виявляючи зростання зовнішнього боргу України. Остаточне збалансування платіжного балансу здійснюється за рахунок валютних активів, а тому важливо відстежувати ситуацію накопичення з урахуванням "відпливу" капіталу. Помилки такого роду знаходять висвітлення у неврахованих операціях. Таким чином, проведений аналіз платіжного балансу України свідчить про наступні тенденції зовнішньоекономічних зв’язків: - залучення національної економіки в міжнародний поділ праці: зовнішня орієнтація сукупного виробництва досягла рівня 14,0 %, а кількість учасників у зовнішньоекономічній діяльності зросла у 1,5 рази порівняно з 1992 р.; - зростання обсягу зовнішньої торгівлі країни, що знайшло відбиток у підвищенні коефіцієнта еластичності зовнішньоторговельного обороту по кінцевій продукції (даний коефіцієнт складає в середньому 1,2-1,3); - посилення зовнішньої залежності внутрішнього споживання: темпи зростання імпортних поставок по деяких позиціях продукції вищі, ніж темпи експортних поставок; - структура експорту носить переважно сировинну спрямованість при низькій конкурентоспроможності машинотехнічних виробів; - слабка участь іноземного капіталу в модернізації діючих виробництв при низькій активності вітчизняних товаровиробників у розвитку коопераційних зв'язків з великим бізнесом. Все це відбивається на ефективності функціонування зовнішньоекономічного комплексу і його впливі на кінцеві результати господарювання. Частка України у світовій торгівлі складає 0,2 відсотки при негативному сальдо експортно-імпортних операцій, що має негативні макроекономічні наслідки. Аналіз структури товарообмінної діяльності України (Таблиця 9) показує, що понад 4/5 обсягу зовнішньоторговельних операцій припадає на промисловість. При цьому частка сировини і матеріалів у експортних поставках складає 47,3 %, де виділяються чорні метали, хімічна сировина, в імпорті ж превалюють енергетичні ресурси (45,6 %), і продукція машинобудування (17,6 %). Як випливає з аналізу, промисловий комплекс України значною мірою орієнтований на зовнішній ринок. Сформована структура експорту багато у чому відображає характер міжрайонної спеціалізації. Так, на Донецько-Придніпровський економічний район припадає до 70 % експортного потенціалу, Південно-Західний район — близько 17 % і Південний економічний район — 13 %. За останні роки дещо знизилися темпи товарообмінної діяльності через спад виробництва і розрив господарських зв'язків з країнами СНД. Наприклад, у 1996 р. виробництво промислової продукції знизилося на 5,1 %, включаючи всі галузі, а загальний спад у промисловому комплексі за період 1992-1996 р. досяг рівня 50 %. Таблиця 9 Галузева структура експортно-імпортних операцій у промисловості України за 1999р., у відсотках Найменування розділів Експорт Імпорт Усього Країни СНД Інші країни Усього Країни СНД Інші країни 1 2 3 4 5 6 7 У цілому по Україні 100 100 100 100 100 100 у тому числі: Промисловість, усього 77,2 75,6 83,9 89,8 92,9 84,3 у розрізі галузей: 1 2 3 4 5 6 7 - паливно-енергетична промисловість 2,4 1,4 3,8 45,5 61,2 15,6 - хімічна і нафтохімічна промисловість 12,5 9,4 16,3 7,6 5,8 11,21 - металургійна промисловість 30,2 19,6 43,7 4,7 4,4 5,3 - машинобудування 14,1 21,0 5,4 17,6 13,4 25,6 - виробництво будівель. матеріалів 1,2 1,5 0,9 0,7 0,4 1,4 -легка промисловість 2,5 1,8 3,5 3,5 2,3 5,7 - харчова промисловість 13,5 20,6 4,0 7,2 5,0 11,5 -медична і мікробіологічна промисловість 0,3 0,3 0,2 1,2 0,1 3,3 -інші галузі 0,6 0,1 1,1 1,8 0,3 4,7 Розраховано за даними: Статистичний щорічник України за 1999 рік. - с.327-330. Нераціональна структура промисловості з гіпертрофованим виробництвом і "незамкнутими" технологічними циклами, що визначають біля 80 % валового виробництва, вимагають значних обсягів імпортних поставок продукції матеріально-технічного призначення. За таких умов необхідно враховувати важливість імпорту кожного виду продукції для розвитку окремих виробництв, виходячи з економічно виправданого самостійного споживання галузей і цінового впливу. Поки ж рівень галузевого самостійного споживання у промисловості України у 2 рази вищий, ніж у розвинених країнах світу, а зростання оптових цін і вартість імпортованих енергоресурсів носить постійний характер, що позначається на збитковості вітчизняного товарного виробництва. Використовуючи дані міжгалузевого балансу обсягів ввезення і вивезення продукції, можна зробити деякі попередні оцінки щодо імпортної залежності галузей промисловості України (Табл. 10) на перехідному етапі до ринкової моделі господарювання відкритого типу. Неважко виявити, що до галузей, які значною мірою залежать від імпорту, належать нафтогазова промисловість, кольорова металургія, машинобудування, хімічна і нафтохімічна промисловість, легка промисловість. Таблиця 10 Зміна обсягів виробництва у промисловості України при 10-відсотковому скороченні галузевого імпорту Галузі промисловості Зміни обсягів виробництва Незмінна структура споживання Фіксоване кінцеве споживання Самообмежен-ня Максималь-но можливе обмеження Електроенергетика -0,64 -0,96 -1,28 Нафтогазова -4,68 -7,22 -11,97 Вугільна -1,01 -1,06 -1,68 Чорна металургія -0,87 -1,30 -1,74 Кольорова металургія -6,60 -9,23 -13,14 Хімічна і нафтохімічна -4,81 -7,01 -15,77 Машинобудування і металообробка 4,21 20,32 -20,32 Будівельних матеріалів -1,15 -1,60 -2,22 Легка -4,91 -18,51 -21,48 Харчова -1,69 -10,23 -10,23 Інші галузі промисловості -2,94 -11,07 12,10 Розраховано за даними: Статистичний щорічник України за 1999 рік. Це пояснюється, по-перше, найвищою (у порівнянні з іншими), долею імпорту в загальному обсязі продукції зазначених галузей і, по-друге, значущістю їхнього кінцевого споживання (наприклад, кольорової металургії). Значно менше на розвиток економіки впливає скорочення імпорту в таких галузях, як чорна металургія, хімічна промисловість та інші, що традиційно орієнтовані на вивіз продукції за межі України. Зменшення імпортної залежності галузей промисловості може бути досягнуте за рахунок: - поступової зміни структури споживання і скорочення імпорту галузями, що не мають жорсткої зовнішньої орієнтації; - диверсифікації виробництва і впровадження технологій, які заміщують імпорт; - переходу до відносно "замкнутих" технологічних циклів, що орієнтуються на продукцію внутрішнього виробництва; - удосконалення господарського механізму з метою ефективного використання виробничих ресурсів і виявлення критичного імпорту. В умовах формування ринкових відносин ефективність економіки все більше визначається товарообмінною діяльністю. Це стає зрозумілим, якщо врахувати, що промисловість України задовольняє свої внутрішні потреби лише на 60 %. Зауважимо також, що зниження інтенсивності зовнішньоекономічних зв'язків на 1 відсоток скорочує кінцеве споживання на 0,36 %. Для України товарообмінна діяльність поки залишається малоефективною, а та промислова продукція, що експортується, є більш ресурсоємною, ніж імпортована (особливо це стосується торгівлі з розвиненими країнами). Звідси і підвищена чутливість - реакція національної промисловості на зовнішні впливи, що породжуються цінами на енергоносії, умовами торгівлі і дезінтегрованістю економічного простору, валютним дефіцитом, зростанням зовнішньої заборгованості. Здійснений аналіз свідчить, що зовнішньоторговельна політика України повинна бути орієнтована на такі зміни в економічній структурі в цілому, які б забезпечували створення певного порядку, сприятливого для імпортно-експортних операцій. Відсутність системної узгодженості між складовими економічної політики України на початковому етапі ринкової трансформації стала причиною не завжди послідовного курсу на лібералізацію торгівлі, пов'язаного зі спробами поєднання шокового "відпуску" цін на імпорт з тривалою орієнтацією на захист внутрішнього ринку за рахунок адміністративного обмеження вивозу. Вказані протиріччя зумовлені відсутністю чіткої концепції ринкового реформування економіки. Якщо "шокова" лібералізація цін стала наслідком вибору моделі монетарної стабілізації та зведення до мінімуму регулюючої ролі держави, то непослідовність у реалізації ідеї лібералізму у зовнішньоекономічній сфері викликана подальшою орієнтацією на еволюційний (градуалістський) підхід до реформування економіки. Суттєво вплинули на такий вибір і наступні особливості початкового етапу ринкових перетворень в Україні: - значне відставання цін внутрішнього ринку від світових при тривалому дотуванні виробництва ряду товарів першої необхідності, наслідком якого стало посилення цінового перекосу та втрат від надмірного експорту; - затримка у створенні митної служби, яка звузила можливості впровадження засобів митно-тарифного регулювання товарообміну і призвела до надмірного спустошення внутрішнього ринку, зростання бюджетного дефіциту та посилення інфляції внаслідок відтоку товарів за кордон; - недооцінка значення експорту для зменшення в перехідних умовах спаду виробництва, збереження робочих місць і ослаблення загрози зростання диспропорції між експортоспроможністю та імпортомісткістю економіки при лібералізації імпорту; - відсутність досвіду та обмеженість у перехідний період можливостей захисту інтересів держави від деструктивного впливу зовнішніх чинників за допомогою економічних регуляторів при неповноцінності створюваного ринкового середовища. Наслідком непослідовності та системної неузгодженості трансформаційних процесів і формування неефективного зовнішньоторговельного режиму на початковому етапі ринкових перетворень став несприятливий розвиток зовнішньої торгівлі, багато проявів якого так і не зазнали з часом суттєвих змін на краще. Підтвердженням служить поширення невигідних для економічних інтересів держави зовнішньоторговельних операцій, пов'язаних з демпінгом, надмірним експортом дефіцитної на внутрішньому ринку продукції і недовикористанням можливостей диверсифікації товарообміну з урахуванням кон'юнктури регіональних товарних ринків. Незбалансованість структури виробництва, усталеність стереотипів поведінки суб'єктів господарювання, далеких від орієнтації на врахування споживчого попиту, відсутність стимулів до підвищення конкурентоспроможності виробництва при високому рівні монополізму і пануванні ринку виробника — все це негативно позначилось на розвитку зовнішньоекономічних зв'язків та обмежило можливості протидії деструктивному впливу зовнішніх чинників. Посилення в перехідний період впливу зовнішньої торгівлі на стан економіки, яка все більше залежить від масштабів та умов збуту вітчизняної продукції на зовнішньому ринку, потребує з'ясування механізмів взаємозв'язку між загальногосподарською кон'юнктурою та зовнішньоторговельним обміном. Лібералізація зовнішньої торгівлі і відкриття внутрішнього ринку не тільки створили передумови для інтеграції економіки України у світове господарство, сприяли подоланню зовнішньоекономічної ізоляції, забезпеченню імпорту дефіцитних у минулому товарів та вирішенню ряду поточних проблем, але і призвели до зростаючої залежності виробництва та ефективності експортно-імпортних операцій від дії зовнішніх чинників. В умовах спаду виробництва збільшення частки зовнішньої торгівлі у ВВП посилило залежність національної економіки від змін у кон'юнктурі світових та регіональних товарних ринків, стані економіки та економічній політиці основних торговельних партнерів. При цьому в кризових умовах не тільки змінювалась структура і ефективність експортно-імпортних операцій, але і зростав деструктивний їх вплив на загальний стан економіки [40, с.176]. Крім безпосередніх втрат, пов'язаних з нееквівалентним товарообміном, він проявився у посиленні впливу зовнішньої торгівлі на внутрішнє ціноутворення та конкурентоспроможність вітчизняної продукції, внаслідок дії як внутрішніх чинників ("шокова" відміна контролю над цінами), так і прискореного наближення експортних цін основних торговельних партнерів з країн СНД до рівня світових. Ігнорування того, що у вихідному рівні внутрішнього ціноутворення враховувалась структурна незбалансованість економіки та її технологічне відставання, негативно позначилось на стані виробництва і зовнішньої торгівлі. Особливо позначається це на традиційно низькій конкурентоспроможності виробів переробних галузей і, перш за все, на збуті продукції цивільної частини машинобудування, яка і раніше за своїми параметрами не відповідала умовам світового ринку. Погіршення фінансового становища потенційних споживачів ще більше загострило кризу збуту [ 40, с.202]. Ускладнює становище переробних галузей і зовнішньоторговельна ситуація останніх років, оскільки спад виробництва у цих галузях сприяв вивільненню значних обсягів сировини та напівфабрикатів, а існуюча зовнішньоторговельна кон'юнктура полегшила їх експорт. Якщо ці процеси на початковому етапі стимулювалися відставанням внутрішніх цін від рівня світових, то подальший розвиток цих тенденцій був зумовлений спадом виробництва високотехнологічних виробів внаслідок зменшення їх конкурентоспроможності. Це викликано різким зростанням сировинно-енергетичної складової собівартості, розривом традиційної технологічної кооперації, підвищенням транспортних тарифів та цін на імпортовані комплектуючі. Як бачимо, внаслідок несприятливого впливу зовнішніх чинників, відбувається прискорене руйнування "верхнього поверху" виробничо-технологічного потенціалу України. Зростання експорту сировини та напівфабрикатів при зменшенні частки високотехнологічних товарів загострює кризу їх збуту та прискорює спад виробництва. Як відомо, досягнута у 1997 році стабілізація випуску продукції стосується лише експортоорієнтованих та базових галузей (паливної, хімічної та нафтохімічної промисловості, чорної і кольорової металургії). Однак ці позитивні зрушення, які відбуваються під впливом зовнішньоторговельної кон'юнктури, ведуть до скорочення у загальному обсязі виробництва частки таких орієнтованих на випуск кінцевої продукції галузей, як машинобудування, легка та харчова промисловість.[ 15, с.83] Аналіз становища у зовнішній торгівлі свідчить про те, що існуюча модель інтеграції нашої держави в систему світового поділу праці, яка формувалась під впливом надмірних сподівань на саморегулюючу роль ринку та непослідовних і системно неузгоджених кроків щодо ринкової трансформації, не відповідає ні реальним можливостям промислового, кадрового та науково-технічного потенціалу України, ні потребам зміцнення її позицій на світогосподарській арені. Вихід із ситуації, яка склалася, слід шукати з урахуванням взаємозв'язку та взаємовпливу загальногосподарської кон'юнктури і стану зовнішньої торгівлі, у підпорядкуванні розвитку та механізму регулювання останньої завданням ринкового реформування і структурної перебудови економіки. Розвиток зовнішньої торгівлі дає підстави стверджувати, що досягнутий рівень її лібералізації не відповідає кризовому стану та реальним можливостям економіки. Він сприяв деякому зменшенню незбалансованості попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, але не забезпечив позитивного впливу на структуру виробництва. Підтвердженням служить посилення сировинного перекосу виробництва і експорту та зростання залежності від імпорту. За цих умов лібералізація зовнішньоекономічної діяльності не може у найближчій перспективі залишатися єдиною складовою зовнішньоекономічної політики, оскільки зміцнення позицій України в системі світогосподарських відносин неможливе без посилення регулюючого впливу держави та впровадження гнучкої системи захисту вітчизняного виробника від надмірної зовнішньої конкуренції [ 21, с.188]. Це потребує пошуку оптимального для умов України співвідношення між лібералізацією зовнішньоекономічних відносин та протекціонізмом на основі застосування економічно виправданого арсеналу засобів захисту внутрішнього ринку та державної підтримки промислового експорту, поліпшення його товарної структури. Однак протекціонізм при всій його важливості у кризових умовах не може замінити реалізацію орієнтованої на перспективу ефективної програми ринкового реформування та структурної перебудови економіки, здатної забезпечити перехід від торговельної до виробничо-інвестиційної моделі зовнішньоекономічних зв'язків. Лише така модель, спрямована на активізацію інвестиційного та інноваційного процесів і досягнення позитивних змін у структурі виробництва та експорту, здатна поліпшити умови інтеграції національної економіки у світове господарство. Аналіз стану і тенденцій розвитку зовнішньої торгівлі України в останні роки свідчить про домінування в ній деструктивних процесів, причини яких розглянуті вище. Для перетворення зовнішньоторговельної сфери на інструмент макроекономічної стабілізації, зовнішньоекономічна політика нашої держави на поточний період та середньострокову перспективу повинна бути орієнтована на досягнення наступних основних цілей: - збереження та розвиток виробничого, науково-технічного, інтелектуального і культурного потенціалу як основних умов виходу з кризи і подальшого економічного розвитку; - сприяння структурній перебудові народного господарства в умовах гострої нестачі інвестицій та обмежених можливостей для економічного маневру; - зміцнення та підвищення ефективності зовнішньоторговельних зв'язків і забезпечення більш вигідних умов інтеграції економіки у світове господарство на основі поліпшення структури вивозу та розвитку експортного потенціалу як загальнонаціонального пріоритету; - зміцнення економічної безпеки держави за рахунок зменшення ресурсної, фінансової і технологічної залежності, диверсифікації експорту та імпорту і підвищення ефективності зовнішньоекономічних зв'язків. Досягнення цих цілей можливе за умов забезпечення системної скоординованості та взаємоузгодженості складових економічної політики, спрямованої на досягнення наступних завдань розвитку зовнішньої торгівлі: - підвищення її ефективності та збалансованості за рахунок послідовного поліпшення товарної і географічної структури зовнішньоторговельного обміну; - поліпшення умов інтеграції національної економіки у світове господарство на основі зміцнення і розвитку високотехнологічних виробництв, здатних інтегруватися у міжнародні виробничо-інвестиційні структури. Для вирішення цих завдань необхідне коригування системи і механізмів управління народногосподарським комплексом у цілому і зовнішньоекономічною сферою, зокрема, відповідно до потреб захисту інтересів внутрішніх виробників із урахуванням вимог міжнародно визнаних норм і правил. Виходячи з основних завдань зовнішньої торгівлі, до пріоритетів розвитку українського експорту на поточний період та на перспективу слід віднести: - товарну та географічну диверсифікацію ринків збуту вітчизняної продукції з метою поліпшення умов, структури та ефективності експорту і зменшення залежності від традиційних споживачів; - зростання, у міру нарощування виробничих потужностей і підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів, частки продукції переробних галузей та розширення ринків її збуту; - поступове, у міру структурної перебудови, збільшення поставок на зовнішній ринок наукомістких, високотехнологічних товарів; - посилення державної підтримки діяльності вітчизняних підприємств, спрямованої на нарощування експорту і збільшення у структурі виробництва та збуту частки продукції високого рівня обробки. До пріоритетних завдань регулювання обсягів та структури імпорту на поточний та середньостроковий період слід віднести захист інтересів внутрішніх виробників, сприяння підвищенню конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, забезпечення економії валютних коштів, поліпшення торговельного та платіжного балансів і зміцнення економічної безпеки держави на основі приведення структури ввозу відповідно до потреб виходу економіки з кризи та її структурної перебудови. 2.3. Регіональний механізм здійснення експортно-імпортної політики України. Україна має достатньо засобів економічної політики, що прямо або побічно можуть впливати на підвищення продуктивності праці, національні конкурентні переваги і їх реалізацію на світовому ринку. Серед них можна назвати засоби зовнішньоторговельної, валютної, грошово-кредитної, фіскальної політики, політики у сфері науки і техніки, освіти тощо. Стратегія просування національного експорту повинна полягати не у безглуздому нарощуванні його обсягів, а у сприянні створенню довгострокових конкурентних переваг, стабільному розширенні і якісному поліпшенні на основі цих переваг позицій країни на світовому ринку. Для цього необхідно мати чітку концепцію економічної політики, яка б сприяла розширенню експорту тільки у сукупності з загальними цілями макроекономічної політики. Загальновідомо, що Україна має великий експортний потенціал. Маючи площу, що складає 0,4% загальної світової суші і чисельність населення на рівні 0,8% світової кількості людей, Україна виробляє 5% світової мінеральної сировини і продуктів її переробки. Розвідані запаси корисних копалин України оцінюються приблизно у 7 трлн. дол. [221, с.33] Частка України у світовому виробництві марганцевої руди складає 32%. Україна має розвинену сировинну базу алюмосилікатної сировини й експортує біля 30% глин і 18% каолінів, що видобуваються. Виробничі потужності підприємств чорної металургії у виробництві чавуну — 52 млн. т, сталі — 54 млн. т, готового прокату — 41,5 млн. т. За цими показниками Україна посідає 5 місце у світі після Японії, США, Китаю і Росії [16, с.23]. Крім того, Україна має конкурентоспроможні технології в аерокосмічній галузі, ракето- і суднобудуванні, виробництві нових матеріалів, біотехнології, регулюванні хімічних, біохімічних і біофізичних процесів. Великий потенціал мають також агропромисловий і енергетичний комплекси України. Показником досягнень і потенційних можливостей у сфері експортної діяльності України виступає і той факт, що у 1998 р. вона здійснювала зовнішньоторговельні операції зі 185 країнами світу. При цьому експорт у зовнішньоторговельному обороті склав 12567 млн. дол., що означало його збільшення порівняно з 1997р. на 23%.[ 65, с.29] Все це дає підстави стверджувати, що Україна має шанси на поліпшення своїх позицій на світовому ринку. Однак досягти цього можна тільки за умови проведення правильної політики розширення експорту, коли поруч із розвитком традиційного експорту будуть розвиватися і потенційні експортні галузі відповідно до тенденцій на світовому ринку. Мова йде зокрема про сприяння у структурній політиці виробництву товарів високого ступеня переробки шляхом використання головних технологій; розвитку ресурсів і, насамперед, енергозберігаючих технологій, що дозволяють більш ефективно використовувати наявні ресурси. На жаль, поки ще за зовні непоганими кількісними показниками експортного потенціалу ховаються якісні показники, які ніяк не можна вважати навіть задовільними. Насамперед, мова йде про несумісність структури зовнішньої торгівлі України з сучасними тенденціями на світовому ринку і низький якісний рівень конкурентних переваг у багатьох традиційних і потенційних сферах торгівлі. Так, про вкрай незадовільну структурну політику свідчать такі дані: товарна структура експорту України протягом тривалого періоду практично не мінялася. Майже 1/3 у ній займали чорні метали і вироби з них, більше 15% — хімічні продукти, 1/10 — продукція харчової промисловості. Хоча у структурі товарообігу питома вага бартерних операцій останнім часом зменшується, їхня частка по експорту й імпорту в 1 кварталі 1999 р. склала, відповідно, 22,4% і 15,2%, тобто залишилася високою [65, с.36]. Сьогодні вже визначено стратегічний курс України, спрямований на приєднання до Європейського співтовариства, створена законодавча основа світогосподарської інтеграції. Продовжується перехід країни до відкритого суспільства, у якому зростає вплив зовнішніх чинників на регіональний розвиток. Водночас проблеми модернізації, які збіглись у часі зі становленням державності, вимагають диференційованого підходу до регіонального розвитку, що базується на поєднанні впливу зовнішніх геополітичних, економічних і внутрішніх соціокультурних факторів. Пострадянська Україна серед усіх країн колишнього СРСР посідає одне з перших місць за темпами інфляції і масштабами економічної кризи. Рівень інфляції залишається досить високим, а обсяг виробництва зменшився за період з 1991 р. більш, ніж на 60%. “Шокова” лібералізація зовнішньоекономічної діяльності ускладнює світогосподарську інтеграцію країни. Неконкурентоспроможність базових галузей промисловості — вугільної, металургійної і машинобудування — призвела до того, що експорт здійснюється переважно у пострадянські країни. Через високу собівартість і наслідки Чорнобильської аварії не користується попитом за кордоном продукція колишньої “сільськогосподарської житниці” СРСР. Традиційний російський споживач переорієнтувався значною мірою на інші країни-експортери. Труднощі на зовнішньому ринку відчувають морський транспорт і курортно-рекреаційне господарство. Туризм, оголошений однією із пріоритетних галузей відкритої економіки, не став відчутним джерелом валютних надходжень. Особливо скоротилася чисельність іноземних громадян, що відвідують країну з метою активного відпочинку[65, с.48]. В українському експорті переважають метал і металопродукція, а в імпорті — енергоносії. Біля половини зовнішньоторговельного обороту припадає на Росію, що є основним постачальником нафти в Україну. Така монопольна залежність не сприяє економічній безпеці країни. У 1998 р. українські товари експортувалися переважно в Росію — 43,5%, США — 4,8% і Німеччину — 4,1%, а найбільші обсяги імпорту припали на Росію — 51,2%, Туркменію — 7,4% і Німеччину — 5,3%. Одним із основних зовнішньоторговельних партнерів України серед країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону є Китай, на який у 1992-1998р. припадало від 3,4 до 4,8% українського експорту. Помітна тенденція скорочення обсягів зовнішньої торгівлі зі східноєвропейськими країнами — колишніми членами СЕВ. У експорті України частка Болгарії складає 1,7%, а Угорщини — 1,5%. З нових індустріальних країн - партнерів України у зовнішній торгівлі виділяється Туреччина (1,7% ).[ 65, с.89] Внаслідок неконтрольованого імпорту закордонні партнери одержують високий прибуток на невибагливому місцевому ринку, витісняючи з нього вітчизняних виробників. Відсутнє узгодження коротко-, середньо- і довгострокових інтересів у зовнішньоекономічній діяльності, а також селективна політика по відношенню до виробників експортної продукції. На розвиток відкритої економіки продовжують негативно впливати спад виробництва, розрив господарських зв'язків, недосконалість законодавства і валютно-фінансової політики. Економічна нестабільність позбавляє підприємства зацікавленості в посиленні експортної спеціалізації. Індикатором розвитку відкритої економіки служить спільне підприємництво, що поки не посіло гідного місця у модернізації виробництва. Незважаючи на значне зростання числа зареєстрованих СП, більшість із них спеціалізується на торговельно-посередницьких послугах і не здійснює виробничої діяльності. Закордонні партнери не зацікавлені інвестувати кошти у країну, де норма прибутку у “вільній” торгівлі складає 30-50% [17, с.56] Світогосподарська інтеграція України неможлива без повноправного членства у ГАТТ/СОТ, у протилежному випадку країні загрожує становище постійного “торгового аутсайдера”. Тільки у зв'язку з антидемпінговими заходами Україна втратила експортний виторг у сумі 600 млн. доларів.[ 173, с.458] Для України характерний диференційований підхід до розвитку відкритої економіки і ринкових перетворень на Західній, Східній і Південній Україні, у адміністративних областях, великих містах і історичних областях (територіях) із невеликим терміном перебування у радянському геополітичному просторі або у складі України. Західна, Східна і Південна Україна виділяються у межах колишніх великих економічних районів (Південно-Західного, Донецько-Придністровського і Південного), контури яких збігаються з основними соціокультурними кордонами. Західна Україна, де формування української нації йшло найбільш активно під впливом західноєвропейської цивілізації і католицизму, має передумови стати лідером економічної інтеграції з країнами Центральної і Західної Європи. Переважно російськомовний Схід історично зв'язаний із російськими традиціями і православ'ям. Найбільш інтернаціональна Південна Україна (Причорномор'я) в умовах відкритості “повернулася” у середземноморський економічний простір, і багато галузей виявилися неконкурентоспроможними на зовнішньому ринку. З погляду відкритості економіки провідна роль належить Східній Україні, на яку припадає 60% експорту країни. Найбільшими експортерами є Донецька, Дніпропетровська, Запорізька і Луганська області, у яких концентрується більше половини експорту України. Основу експорту складають чорні метали, металопродукція, машини й устаткування (на частку чорних металів припадає 27% експорту). За останні роки через високу собівартість значно скоротився експорт вугілля. Регіон поступається Західній Україні за кількістю СП. Місцеве лобі у Верховній Раді й уряді виступає за надання більш широких регіональних повноважень в області зовнішньоекономічної діяльності і за державний протекціонізм стосовно вітчизняних експортерів-виробників. Орієнтація на зовнішній ринок сприяє надходженню значних валютних коштів у місцеві бюджети і залученню іноземних інвестицій. Західна Україна виділяється кількістю учасників зовнішньоекономічної діяльності і СП. У регіоні зосереджено 35% СП країни. При створенні сприятливих економічних умов у майбутньому варто очікувати збільшення обсягів експорту продукції, що є найважливішим фактором виживання промисловості, орієнтованої в минулому насамперед на радянський внутрішній ринок. Нині на Західну Україну припадає 28% експорту товарів. Місцеве лобі виступає за подальшу лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, прискорення ринкової трансформації господарства і створення преференційного режиму в західних прикордонних областях.[ 48, с.136] На Південну Україну припадає половина експорту й імпорту послуг, у тому числі 70% експорту транспортних послуг і 90% експорту послуг морського транспорту. За обсягами експорту товарів виділяється Миколаївська й Одеська області за рахунок, відповідно, постачань суден і хімічної сировини. Стратегічним завданням розвитку відкритої економіки Причорномор'я є встановлення преференційного режиму вільної торгівлі і спільного підприємництва на перетині основних комунікаційних напрямків Північ - Південь і Захід - Схід. З адміністративних областей за обсягами зовнішньої торгівлі (у тому числі експорту) виділяються Донецька, Дніпропетровська і Запорізька, на які у 1998 р. припадало 36% зовнішньоторговельного обороту країни. До областей із зовнішньоторговельним оборотом більш ніж 500 млн. доларів належать 5 східних областей (крім названих вище, ще Луганська і Полтавська), дві західні (Івано-Франківська і Львівська) і дві південні (Миколаївська й Одеська). Аутсайдерами у зовнішній торгівлі є західні прикордонні (Волинська, Закарпатська і Чернівецька), а також Рівненська, Тернопільська і Кіровоградська області. За 1991-1995 р. особливо зросла в експорті країни частка Донецької і Запорізької областей, а питома вага Одеської, Львівської і Луганської областей знизилася.[ 48, с.154] Одним із головних регіонів України в експорті послуг, спільному підприємництві і прямих закордонних інвестиціях є Одеська область. За сумарним обсягом експорту товарів і послуг вона посідає третє місце після Дніпропетровської і Донецької областей, а за експортом послуг — перше. На Одеську область, частка якої в зовнішньоторговельному обороті країни складає усього лише 2,6%, припадає 41% експорту і 17% імпорту послуг країни, причому, 60% — на транспортні послуги. На частку області припадає 40% експорту товарів Причорномор'я. Кількість зареєстрованих учасників зовнішньоекономічної діяльності збільшилося за 1991 -1995 р. у 11 разів, але при цьому відбулося скорочення числа експортерів продукції. Питома вага експортної продукції в загальному обсязі виробництва Одеської області знизилася з 6,3 до 2,7% [ 48, с.201]. У 1999 році питома вага Одеської області в загальному обсязі експортованої продукції становить 5%, і вона посідає 5-е місце серед регіональних центрів України. У Одеській області функціонує багато підприємств з іноземними інвестиціями (ПІІ), чисельність яких зросла за 1991 - 1999 р. із 62 до 1405. Причому, якщо діяльність перших спільних підприємств була зв'язана з великим виробництвом, то нині переважає посередницька торгівля. На ПІІ припадає 57,5% імпорту і 20,8% всього експорту області. Виявляється тенденція до зниження розмірів статутних фондів новостворюваних ПІІ. Активність у спільному підприємництві виявляють фірми малого і середнього бізнесу, що прагнуть до максимально швидкого обороту капіталу без істотних початкових інвестицій. Але на фоні загального економічного спаду відзначається зростання ПІІ у загальному обсязі виробництва області з 0.5% у 1991 р. до 15% у 1995 р.[ 48, с.232] Найбільша кількість ПІІ створена з Росією (193), США (169) і Німеччиною (115). Відзначається зростання ПІІ з країнами Ближнього Сходу, Чорноморського району економічного співробітництва. Одеська область була одним із лідерів у сфері закордонних інвестицій, що склали у 1995 р. 95,5 млн. доларів, або 16% всіх інвестицій в Україну. Основні країни-інвестори — США (25%), Норвегія (18%), Кіпр і Німеччина (по 8%). [ 48, с.256]. В останні роки частка інвестицій в економіку області скоротилась і становила на кінець 1999 року незначно більше 5%. Велику активність у зовнішньоекономічній діяльності і ринкових перетвореннях виявляють великі міста. Особливо виділяються темпами ринкових перетворень Київ і головний морський порт країни — Одеса. Столиця держави стає найбільш привабливою для спільного підприємництва, іноземних інвестицій і в якості імпортера товарів. Тільки за 1998-1999 р. число учасників зовнішньоекономічної діяльності в Києві збільшилось у 5 разів, тоді як у середньому по країні — в 1,3 рази. Лібералізація економіки перетворила Київ і Одесу в найбільші центри посередницької торгівлі [65, с.89]. За кількістю СП Київ перевершує Дніпропетровську, Харківську і Донецьку області разом узяті, а в трьох містах — Києві, Одесі і Львові — знаходиться понад 45% СП країни. Київ також лідирує за кількістю СП, що випускають промислову продукцію. Більш ніж половина обсягу виробництва підприємств з іноземними інвестиціями припадає на Київ, Одесу і Харків. За експортом, здійснюваним ПІІ, виділяється Одеса, Київ і Дніпропетровськ, а за імпортом — Одеса і Київ, на які припадає 50,6% усіх ПІІ країни. [65, с.92] Кризовими районами розвитку відкритої економіки є прикордонні області і Республіка Крим. Історична область із відносно невеликим терміном перебування у складі СРСР (Закарпаття, Волинь, Північна Буковина, Південна Буковина, Південна Бессарабія і Буржак) зазнають найбільших втрат через розрив сформованих зв'язків. Як це не парадоксально, але розташовані у центрі Європи області є найбільш депресивними у соціально-економічному відношенні територіями країни з високим рівнем безробіття і низьким експортним потенціалом. За останнє десятиліття сумарна частка в експорті України Волинської, Закарпатської, Чернівецької областей і півдня Одеської (Буржак) не перевищила 1,6%. Не випадково місцева влада протягом останніх років активно виступає за створення вільних економічних зон, що розглядаються як можлива основа для залучення іноземного капіталу і регіонального розвитку. Особливо варто виділити Крим, який, незважаючи на декларований пріоритет відкритої економіки, втрачає позиції в зовнішньоекономічній сфері. Частка кримського експорту зменшилася за 1991-1999 р. із 3,8 до 1,9%. [65, с.93] Дослідження потенціалу регіонів було б неповним, якщо обійти увагою проблему створення вільних економічних зон (ВЕЗ). Сьогодні вже утвердився єдиний підхід до визначення поняття і сутності ВЕЗ України. Вільна економічна зона являє собою частину національної території України, на якій встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності і порядок застосування законодавства країни, орієнтований на посилення зовнішньоекономічних зв'язків, у першу чергу, за рахунок залучення іноземного капіталу. Такого типу територіальні утворення характерні не для одного якогось континенту, а стали важливим елементом структурних перетворень у світовій економіці. Функціонування більш ніж 500 ВЕЗ практично у всіх країнах світу впливає на загальноекономічні процеси — збільшення обсягів виробництва, посилення зовнішньоекономічного обміну, зростання чисельності зайнятих, підвищення рівня життя тощо. Цілями заснування ВЕЗ частіше усього є такі, як: створення нових робочих місць і вирішення таким шляхом проблем зайнятості; стимулювання припливу іноземного капіталу, розширення експортної бази, поліпшення платіжного балансу країни за рахунок надходжень в іноземній валюті, ефективне використання місцевих ресурсів, стимулювання ринкових перетворень. Але досягнення поставлених цілей шляхом створення і функціонування ВЕЗ можливе лише за умови, коли в країні є необхідна законодавча і нормативна база. У жовтні 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про загальні основи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”, а Кабінет Міністрів України постановою від 14 березня 1994 р. №167 схвалив Державну Концепцію створення ВЕЗ. Ці документи визначають процедурні питання формування і діяльності ВЕЗ на території України, уточнюють категорії, принципи, умови, правові особливості створення і функціонування, їх класифікацію і загальну характеристику. Згідно із зазначеними документами, можна виділити такі вимоги щодо державної економічної політики з питань формування і розвитку вільних економічних зон в Україні (ВЕЗ): по-перше, створення ВЕЗ — один з елементів внутрішньої і зовнішньої економічної політики, що підпорядковується інтересам України і реалізується у поєднанні з загальнодержавними програмами структурної перебудови, приватизації, здійснення грошової і кредитно-фінансової реформи; по-друге, на території України має забезпечуватися формування у порядку здійснення експерименту насамперед декількох різнопрофільних зон для відпрацьовування механізму їхньої діяльності; по-третє, обов'язково повинні бути дотримані однакові вимоги, що ставляться до ВЕЗ, зокрема:збалансованість інтересів держави, регіону, ініціаторів створення і суб'єктів ВЕЗ в Україні; визначеність розмірів очікуваного економічного, соціального, екологічного ефекту; визначеність загальних обсягів і джерел фінансування з залученням як бюджетних, так і позабюджетних коштів. Світовий досвід в більшості випадків доводить, що ефективним заходом для залучення в країну іноземних інвестицій, створення пільгових умов їх функціонування є поширення ВЕЗ. Згідно з цілями і задачами, що розв’язуються у кожному конкретному випадку, створюються зони відповідних видів і форм. Ідея створення ВЕЗ одержала підтримку в країнах колишньої соціалістичної співдружності: Угорщині, Болгарії, Польщі. Але особливі успіхи у цій справі досягнуті в Китаї. Тепер тут нараховується 5 великих спеціальних зон, 14 відкритих міст і біля 10 зон економічного і науково-технічного розвитку. Принципове значення має те, що Україна — індустріально розвинена держава, забезпечена об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури, розгалуженою системою комунікацій, у тому числі транспортною мережею і засобами зв'язку. Має значення також відсутність суворих екологічних обмежень і заборон щодо створення ВЕЗ, обумовлених можливими антропогенними навантаженнями на навколишнє природне середовище. Тому в Україні найбільш перспективним може бути формування багаторівневої диверсифікованої структури вільних економічних зон різних типів: зовнішньоторговельних, комплексно-виробничих або торговельно-виробничих зон багатогалузевої спрямованості, науково-технічних, туристичних, банківсько-страхових та ін. Створення багатопрофільних виробничих зон може здійснюватися на основі існуючої виробничої бази з відповідним поповненням її національними та іноземними інвестиціями. Це буде сприяти розвиткові експортного потенціалу конкретного регіону і держави у цілому, вирішенню проблем зайнятості. Проте слід зазначити брак законодавства, яке б врегульовувало важливі питання створення та функціонування ВЕЗ. Всі матеріали щодо створення вільних зон, що надходили до Кабінету Міністрів і Міністерства економіки України, через значні недоліки не були подані у Верховну Раду України для прийняття остаточного позитивного рішення. У ряді випадків недоліки, властиві окремим проектам створення ВЕЗ, обумовлені не тільки недостатнім досвідом фахівців, що їх розробили. Основною причиною все ж таки залишається недосконалість базового Закону “Про загальні основи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”. До недоліків цього Закону можна віднести: а) процедуру затвердження документів по створенню зон тільки шляхом прийняття Закону після розгляду у Верховній Раді, що невиправдано затягує вирішення питання; б) обмеженість терміну (60 днів), встановленого для розгляду документів Кабінетом Міністрів України й ухвалення рішення про заснування ВЕЗ тощо. На сьогодні не тільки підготовлено проект нового Закону про створення і функціонування ВЕЗ, але і перероблено методичні вказівки щодо розробки його техніко-економічного обґрунтування. У них введене поняття “крапкової зони”, що розміщується у межах спеціально визначеної території (до 500 га) і має тільки об'єкти забезпечення життєдіяльності зони або є вільною від забудови. Уточнено визначення окремих типів зон. Основними типами спеціальних (вільних) економічних зон є: а) зовнішньоторговельні зони, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися і продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстрочкою. Створюються з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) шляхом надання митних пільг, послуг по збереженню і перевезенню вантажів, надання в оренду складів, помешкань для виставкової діяльності, а також послуг по доробці, сортуванню, упаковці товарів тощо. Форми їхньої організації: вільні порти (“порто-франко”), вільні митні зони (зони франко), митні склади; б) торгово-виробничі зони, що створюються з метою стимулювання виробництва, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортних виробничих зон, де розвивається, насамперед, експортне виробництво (орієнтоване на переробку власної сировини і переважно складальні операції), та імпортоорієнтованих зон, головна функція яких — розвиток виробництв, що замінюють імпорт; в) науково-технічні зони, діяльність яких спрямована на розвиток наукового і виробничого потенціалу, досягнення нової інноваційної якості економіки шляхом стимулювання фундаментальних і прикладних досліджень із наступним упровадженням результатів наукових розробок у виробництво. Вони можуть існувати у формі регіональних інноваційних центрів (технополісів, районів інтенсивного наукового розвитку, високотехнологічних промислових комплексів), науково-виробничих парків (технологічних, дослідницьких, промислових, агропарків), а також локальних інноваційних центрів у вигляді інкубаторів і опорних інноваційних пунктів; г) туристично-рекреаційні зони, що створюються в регіонах, які мають відповідний природний, рекреаційний та історико-культурний потенціал, із метою ефективного його використання і зберігання; д) банківсько-страхові (офшорні) зони, у яких вводиться особливо сприятливий режим здійснення банківських і страхових операцій у іноземній валюті для обслуговування нерезидентів; е) зони прикордонної торгівлі — частина території держави на межі з сусідніми країнами, де діє спрощений порядок переходу кордону і торгівлі (створюються за міжнародними угодами країн-учасниць). Крім зазначених, в Україні можуть створюватися ВЕЗ інших типів, а також комплексні спеціальні (вільні) економічні зони, які поєднують у собі риси й елементи зон різних типів. Соціокультурна граничність наочно проявилася в географії намірів створення вільних економічних зон України. Першими про це заявили причорноморські міста з історичними традиціями самоврядування: Одеса, Миколаїв, Херсон, Феодосія, Керч і Севастополь. По-друге, це західні райони республіки (Закарпаття, Північна Буковина, які розташовані у географічному центрі Європи і традиційно зберегли зв’язки з населенням сусідніх країн (Польщі, Словаччини, Угорщини і Румунії). Потрібно, насамперед, використовувати транзитні функції цих районів, адже тільки у Закарпатті (Чоп, Ужгород) щорічний вантажообіг складає біля 40 млн. т. Існують також передумови для формування нового комунікаційного коридору Гданьськ – Варшава. По-третє, це прикордонні, глибинні райони України. Великі промислові центри (Харків, Луганськ та ін.), розташовані поблизу центральних економічних районів колишнього СРСР, які виявилися на периферії України. В умовах замкнутості економіки, розриву традиційних зв'язків, погіршення економіко-географічного становища тут найбільш гостро проявляються соціальні проблеми, особливо безробіття. Можливо також створення прикордонних районів відкритої економіки на межі України, Білорусії і Росії у трикутнику Чернігів - Гомель - Новозибков, а також у Слобожанщині (Харків, Бєлгород і у трикутнику Донецк - Мариуполь - Ростов-на-Дону. Тому актуальним завданням є вироблення державної стратегії розвитку відкритої економіки і встановлення преференційного режиму на перетинах основних транспортних напрямків. Однак реалізація транзитних функцій вільної торгівлі стримується відсутністю сучасних транспортних мереж у країні. У зв’язку з цим стратегічним завданням є формування “транспортного каркаса” відповідно до зміненого геополітичного і геоекономічного становища країни. Переважний розвиток повинен одержати напрямок “із варяг у греки”: необхідна модернізація траси Санкт-Петербург - Київ - Одеса - Стамбул, що у майбутньому перетнеться на Босфорі з Трансазіатською залізницею. Інший напрямок трансконтинентального шляху між Західної Європою й АТР також може пройти через Україну. У результаті створяться передумови для формування зон технологічного розвитку на перетині у Чорномор'ї основних транспортних осей Північ - Південь і Захід - Схід. Перехід до відкритої економіки повинен здійснюватися на основі розробленого стратегічного курсу і враховувати культурно-історичні традиції. У протилежному випадку очікується загострення не тільки соціальних, але і етнополітичних проблем. Висновок до розділу ІІ. Основним завданням зовнішньоекономічної діяльності є подальша інтеграція України у світове господарство й освоєння нових товарних регіональних ринків збуту, забезпечення експортно-імпортної збалансованості, використання переваг міжнародного поділу праці для нарощування економічного потенціалу. Слід зазначити позитивні зміни у впровадженні зовнішньоторговельної політики України, які полягають у позитивному сальдо зовнішньоторговельного балансу, зменшенні частки бартерних операцій, укладанні угод, які розширюють торговельні кордони держави і сприяють зміцненню її позиції на світових ринках. Разом із позитивними тенденціями спостерігаються негативні, які в роботі знайшли підтвердження аналітичними дослідженнями щодо структури експортно-імпортних операцій, основних макроекономічних показників, положень чинного законодавства. Доведено, що в структурі експорту переважає сировина; в структурі імпорту — товари "некритичної" групи, а в законодавстві, що врегульовує окремі питання зовнішньоторговельної діяльності, існує багато суперечностей і невирішених проблем. У розділі досліджено потенціал регіонів України і зроблено висновок про суттєві розбіжності між Західною, Східною та Південною Україною в аспекті використання переваг відкритої економіки. У цілому можна зробити висновок про те, що в системі регулювання зовнішньоторговельної діяльності слід чітко окреслити критерії розвитку зовнішньої торгівлі України; вивчити та врахувати при розробці зовнішньоторговельної політики чинники, що формують існуючі та потенційні конкурентні переваги українських товаровиробників; встановити пріоритетні напрями експортних та імпортних операцій; визначити конкретні механізми впровадження елементів зовнішньоторговельної політики на державному та регіональному рівнях управління. Розділ III ОСНОВНІ НАПРЯМИ ПІДВИЩЕННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ ЗОВНІШНЬОТОРГОВЕЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ 3.1. Посилення ролі зовнішньоторговельних факторів у впровадженні зовнішньоекономічної стратегії країни З кожним роком посилюється роль зовнішньоекономічних факторів у забезпеченні стабільного економічного розвитку України, підвищенні ступеня її участі в міжнародних економічних організаціях і світових інтеграційних процесах. У цьому контексті встановлення геоекономічних пріоритетів України є визначальним елементом розробки ефективної зовнішньоекономічної політики держави. Україна як самостійна незалежна держава не стоїть осторонь від міжнародних інтеграційних процесів. Однак реалії у взаємовідносинах України зі світовим господарством характеризуються недостатнім рівнем готовності економіки країни до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва. Тому сьогодні актуальним і важливим є дослідження економічної доцільності входження України в ті або інші міжнародні угруповання й організації, важливе місце серед яких займає ГАТТ/СОТ. Як відомо, з перших років незалежності Україна обрала стратегію побудови відкритої економіки, лібералізації зовнішньоекономічної діяльності. Цей процес пов'язаний із вимогами ГАТТ/СОТ, встановленими щодо країни, яка має намір приєднатися до цієї організації. Однак зростання обсягів зовнішньої торгівлі, яке сприймається як позитивний результат лібералізації, відбувається в умовах занепаду вітчизняної економіки, зниження життєвого рівня населення, кризи платежів. Швидкими темпами відбувалася лібералізація зовнішньоекономічної діяльності у період 1991-1995 рр. Показник відкритості економіки України (відношення сумарного обсягу експорту й імпорту до ВВП),за розрахунками фахівців, становив у 1991 р. 95.5%, у 1992 р. — 37.6%, у 1993 р. — 48.8%, у 1994 р. — 51.6% і у 1995 р. — 67%. Темпи падіння ВВП у порівнянні з 1991 роком у 1992-1995 рр. відповідно становили 90.1%, 77.3%, 59.5%, 52.5%, а темпи падіння промислового виробництва — 93.6%, 86.1%, 62.6%, 55.4%. За даними Українського центру економічних і політичних досліджень, тільки 8% внутрішнього споживчого ринку належало вітчизняним товарам [48, с. 157]. Тому в сучасних умовах, з огляду на зазначені тенденції, для України цілком виправданим є застосування ряду протекціоністських заходів для захисту вітчизняного товаровиробника. Це уможливлює диференційований підхід до вирішення долі кожної галузі, визначення, яку з них слід згортати, а якій — тимчасово надавати субсидії і яку переобладнувати, де необхідно йти на розширення імпорту, а де — залишити сформований національно-господарський комплекс. При цьому не варто забувати про можливість використання переваг інтернаціоналізації регулювання світової торгівлі. Для України це означає активізацію участі в міжнародних економічних угрупованнях, серед яких: Співдружність Незалежних держав (СНД) з метою не загубити ринки на території колишнього СРСР; ЦЕЗВТ з метою поновлення зв'язків з країнами колишньої Ради Економічної взаємодопомоги (РЕВ); ЄС з метою перебування на ринках Західної Європи в режимі найбільшого сприяння нації тощо. Що стосується приєднання України до ГАТТ/СОТ, то необхідно визначити ймовірні межі (у кількісних показниках), вихід за які може завдати шкоди національним інтересам України та її економічній безпеці. При розробці і реалізації ефективної стратегії зовнішньоторговельної інтеграції необхідно враховувати як домінуючі закономірності розвитку світового господарства, так і трансформації національної економіки для забезпечення її ефективної взаємодії зі світогосподарською сферою. Питання про входження України до тих або інших міжнародних економічних об'єднань, ставлення до певних інтеграційних процесів стало необхідною складовою її зовнішньої стратегії, умовою вирішення кардинальних проблем внутрішнього розвитку. Причому, одночасно мова йде і про кількісний, і про якісні параметри міжнародного торгового й інвестиційного співробітництва з урахуванням ступеня державного сприяння кооперації у напрямку тих або інших географічних векторів, забезпечення членства (повного або часткового, асоційованого) у міжнародних господарських структурах. Особливої актуальності цій проблемі додають відразу декілька факторів. Серед них слід зазначити фактор зниження або скасування як тарифних, так і нетарифних бар'єрів у торгівлі, фактор сприяння інвестиціям за допомогою спрощення процедури капіталовкладень в Україну, гарантії відповідних пільг від іноземних урядових структур, можливість запровадження спільних міждержавних науково-технічних коопераційних проектів тощо. Така сучасна тенденція розвитку міжнародних торговельних відносин, як підвищення оперативності, все більше впливає на регулятивно-контрольний апарат у бік його спрощення, зменшення втручання і навіть повної ліквідації. Адже витрати на дотримання процедур міжнародної торгівлі складають щонайменше 10 % загального обсягу її обороту. Згідно цьому очевидно, що, залишившись осторонь від регіональних і світових інтеграційних процесів, що об'єктивно ведуть до зменшення відповідних витрат, Україна, як і будь-яка інша держава, була б нездатна у стратегічній перспективі підтримувати міжнародну конкурентоспроможність, використовувати переваги активної участі в міжнародному поділі праці. Інша річ, що немає лінійного алгоритму вирішення цього завдання, яке для України стає особливо складним. Історично успадковані диспропорції національного господарства, зокрема, його зовнішньоекономічної сфери, а також географічно-стратегічна “буферність” її території призводять до ситуації, коли в кожному з варіантів підключення до міжнародного коопераційного простору доводиться не тільки враховувати усі “за” і “проти”, але й іноді вибирати за принципом “вибору найменшого зла”. На даному історичному етапі вихідним і кінцевим пунктом дискусій постає питання про співвідношення двох стратегій — в напрямку господарського простору СНД і за його межі. Однак все актуальнішим стає більш детальний поділ “іншого світу”. Це допоможе краще проаналізувати коопераційний потенціал співробітництва України з окремими регіонами і країнами. Крім того, для України, держави з економікою перехідного періоду з досить низьким рівнем міжнародних торгових контактів, кардинального значення набуває врахування тенденцій міжнародного економічного розвитку. Тим більше, що ці тенденції вказують на перспективи і резерви, що можуть використовуватися в ході вітчизняної реформи. Так, відповідно до річної доповіді Світового Банку з питань світового розвитку “….протягом останніх п'ятнадцяти років обсяги світової торгівлі зростали значно більше, ніж валової продукції, причому, тільки за останні десять років загальні обсяги іноземних прямих інвестицій в країни, що розвиваються, збільшилися в 6 разів”. Відзначимо, що для цієї групи країн сумарні обсяги експорту й імпорту складають 43% від ВНП у порівнянні з 33%, що були 10 років тому. [118, с.35] У цілому, на сучасному етапі можна говорити про глобалізацію економічних відносин, що знайшло своє відображення також і в інституціональному вигляді — у перетворенні Генеральної угоди про тарифи і торгівлю на Світову торгову організацію, у подальшій лібералізації системи ГАТТ/СОТ і у розширенні членства в ній до 110 країн світу. Іншою впливовою міжнародною економічною тенденцією є регіоналізація, що певною мірою формально суперечить глобалізації хоча б тому, що вона пов'язана зі створенням нових регулятивних обмежень, однак при цьому є діючою формою її відображення. Найбільш помітною серед регіональних інтеграційних тенденцій у сучасному світі є євроцентризм, що, в силу очевидних географічних та історичних причин, не може не стосуватися життєвих інтересів України. Членами Європейського Союзу є країни з потужними економічними системами і високим рівнем життя. Однак недоречні безапеляційні скептичні оцінки перспектив входження України в ЄС. Теза про те, що Європа не зацікавлена в сильній Україні, намагаючись швидше бачити її своїм сировинним придатком, не має таких аргументів, які б ґрунтувалися на аналізі світових коопераційно-інтеграційних тенденцій. Ведучи мову про геополітичні та геоекономічні інтереси України, не можна забувати про те, що Європа — це тільки один із центрів впливу в сучасній світовій економіці. Іншими, як відомо, є Північна Америка, де створена Північноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА), і країни Азіатсько-тихоокеанського регіону (АТР). Європа не є ані регіоном із найбільшими темпами економічного росту, ані унікальним прикладом інтеграції (у цьому відношенні конкуренцію їй складає проект НАФТА). І саме її відносна конкурентна слабкість і є одним із сильних об'єднуючих стимулів, який залучатиме інші країни (не виключено, що й Україну) до співпраці. Таким чином, повертаючись до проблеми відносин України з ЄС, можна відзначити її динамічну природу. На кожному з послідовних кроків, що повинні наближати Україну до ЄС, будуть відкриватися додаткові можливості для співробітництва — як у вигляді збільшення пільг, так і у формі залучення західноєвропейських інвестицій, участі нашої держави у спільних технологічних проектах. У такому ж світлі можна розглядати і перспективи скасування кількісних і зменшення тарифних обмежень із боку ЄС, адже в деяких відношеннях зовнішньоторговельний режим в Україні більш ліберальний, ніж у ЄС. Наочним свідченням сказаному є підписання між Україною і ЄС Угоди про партнерство і співробітництво, згідно якої з 1998 р. почалися практичні дії по формуванню між ними зони вільної торгівлі. Майже повна зовнішньоекономічна орієнтація України на країни СНД після проголошення незалежності, що, як відомо, відбулася на фоні колапсу кооперації з колишніми партнерами СРСР у рамках Рев, в останні роки змінилася балансуванням навколо 30-відсоткової оцінки по експорту і на значно більш високому рівні — приблизно 60% по імпорту. Дані Мінстату України за 1999 р. демонструють, що на СНД і країни Балтії припадало 29,5% вітчизняного експорту і, відповідно, більше 70 % — на країни “іншого світу” [82, с. 9]. Частково це відбулося під впливом фактора негативної динаміки попиту на українські товари в Росії та в інших країнах СНД. Мала місце і зворотня тенденція падіння попиту в Україні на постачання продукції з інших країн СНД, що зв'язано з тривалим процесом структурної перебудови усієї системи господарювання в напрямку зменшення енерговитрат і нового міжгалузевого співвідношення. Крім того, фактор віддаленості від Середньої Азії і Казахстану значно зменшує ефективність української торгівлі з ними. І особливо це стосується торгівлі металами через зростання цін на них унаслідок високих транспортних тарифів у Росії, тому не дивно, що вже в 1993 р. у “ближнє зарубіжжя” продавалося тільки 24 % українського експортного чавуну і 43% прокату чорних металів. З цих же причин, а також через кризові явища у промисловості і сільському господарстві країн СНД і в експортній промисловості України відбулося падіння продажу таких продуктів вітчизняної хімічної промисловості, як добрива — калійні й азотні, каустична сода, сірчана кислота [48, с.271]. Паралельно з цим об'єктивним процесом велася діяльність по створенню наднаціональних регулятивних і управлінських структур з боку РФ і у рамках СНД і окремих глав держав цього блоку, що потім з інших причин пов'язали свій політичний курс із кампанією за “поновлення розірваних економічних зв'язків” [48, с.311]. Ідея створення Економічного союзу СНД (а багато в чому вона нагадує і, таки, була запозичена з відповідних розробок по західноєвропейській інтеграції) має на меті поступове економічне зближення колишніх радянських республік за допомогою впровадження системи вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили, узгодження бюджетної, грошово-кредитної, зовнішньоекономічної, митної і податкової політики, нормативно-правового й інформаційно-статистичного забезпечення. Отже, цьому союзу надавалася поліфункціональна інтеграційна й об'єднуюча роль. Безсумнівно, що метою цього союзу було також прагнення компенсувати і зменшити труднощі розвитку пострадянських республік у нових умовах. Однак підписані відповідні угоди відзначалися певною декларативністю, а також вступили в конфлікт із національними законодавчими і нормативними актами, програмами суспільно-господарського розвитку. Тому на майбутнє була перенесена задача деталізації окремих напрямків співробітництва спеціальними угодами і домовленостями, що розкривають механізми грошово-валютної і кредитної політики, митного регулювання, а також багатобічного узгодження широкого кола проблем макроекономічного регулювання, що природньо повинні відноситися до компетенції національних урядів і парламентів. З повною впевненістю можна говорити про переважно політичну сутність усіх запропонованих економічних наддержавних об'єднань країн СНД. Їм протистоять реальні інтереси макрогосподарських систем і реальні ж протиріччя між ними. Прикладом цьому є стійке небажання Росії конструктивно розглядати питання про створення на території Співдружності вільної економічної зони, а також практика кількісних нетарифних і тарифних обмежень [31, с. 115.] Крім того, предметами заборони в ході двосторонньої україно-російської торгівлі є 200 номенклатурних найменувань товарів. Таким чином, штучні обмеження торгівлі між Україною і Росією пов'язані не стільки з недостатністю міждержавних і наддержавних структур [типу Митного, Платіжного або в цілому економічного союзу), скільки з надмірними протекціоністськими заходами російського уряду щодо митного режиму й упорядкування обмежувальних номенклатурних списків товарної торгівлі, до речі, усупереч досягнутим домовленостям по лібералізації експортно-імпортних відносин. [170, с.105]. На користь розвитку концепції економічного механізму СНД як своєрідного “даху” для реалізації коопераційних проектів при участі зацікавлених сторін можна навести приклад великого потенціалу співробітництва України з Азербайджаном із приводу нафтозабезпечення України і транзиту нафти через її територію на північ уздовж історичного Чорноморсько-Балтійського стратегічного вектора, а також організації зворотного потоку товарів. У цьому контексті надзвичайну актуальність набуває питання про будівництво транспортної гілки через територію Грузії з використанням українських труб і за участю вітчизняних працівників, фахівців із зварювання труб, а також проектувальників. Звичайно, певний резерв співробітництва пов'язаний і з альтернативним варіантом транспортування азербайджанської нафти за маршрутом “Баку - Грозний - Новоросійськ - Бургас - Александропулос”, тобто через Північний Кавказ із ключовим терміналом у Новоросійську, на чому наполягає Росія. Причому, варто враховувати, що Росія вже практично виграла перший “раунд” — домоглася того, щоб рання нафта (приблизно 5 млн. т) пройшла саме через її територію. Однак саме будівництво грузинської гілки дозволить у перспективі забезпечити надходження нафти найкоротшим шляхом, а також створить певну альтернативу російському варіанту нафтопостачання в Україну, сприятиме створенню додаткових робочих місць і більш широкій реалізації експортного потенціалу України. Таким чином, найбільший інтерес для відкритої економіки України у спектрі можливостей міжнародної кооперації в рамках СНД становлять не заходи загальноінституціонального характеру, на чому наполягають Росія, а також керівництво Бєларусі і Казахстану, а комплекс конкретних двосторонніх або субрегіональних проектів локальної або галузевої спрямованості. Особливої уваги при формуванні геоекономічної політики України як на коротко-, так і на довгострокову перспективу, заслуговує регіон Близького Сходу і Перської затоки. Так, Іран, незважаючи на невеликий на сьогоднішній день рівень товарообігу з Україною (за 1999 р. 92,8 млн. дол. США експорту і 7,3 млн. дол. США імпорту товарів), може стати одним із найбільш впливових векторів її відкритої економіки. Це пов'язано з існуванням надзвичайно великих експортних потужностей, а також значних імпортних потреб цієї географічно досить близько розташованої держави. Перше — це, головним чином, постачання енергоносіїв, які Іран готовий не тільки продавати за валюту, але й обмінювати на українську продукцію. Друге обумовлюється динамічним господарським розвитком Ірану, характер якого цілком відповідає наявному в Україні промисловому потенціалу. У товарній структурі експорту з України переважатимуть цукор, цемент, продукція важкої промисловості і металургійної, зокрема, зерно, продукція ВПК. Так, за даними співробітників Іранського посольства в Україні, Іран готовий купувати у нас щорічно 200 тис. тон цукру і зацікавлений у налагодженні багатопланових контактів у сфері судно- і машинобудування — від прямої закупівлі до створення СП, використання вітчизняних технологій. Україна могла б взяти участь у будівництві в Ірані ліній електропередач і метро. Прикладом актуалізації значних резервів по активізації міжнародних коопераційних контактів із державами регіону може служити розвиток економічного співробітництва з Ліваном. Так, Україна вже стала одним із головних зовнішньоекономічних партнерів цієї країни. Причому, торгівля ведеться по широкій номенклатурі товарів, в основному — експортованих з України, що має значне позитивне сальдо в двосторонній торгівлі. Так, укладена угода про продаж 1 млн. т. вітчизняного цементу. Ліван висловлює зацікавленість у закупівлі в Україні, причому, у великих обсягах, продукції металургії, електронної промисловості, зброї. Обговорюються можливості й умови інвестування капіталів цієї арабської держави в будівництво Одеського нафтотерміналу. Великі перспективи мають, і це очевидно, багатосторонні відносини України з Китаєм. Останнім часом приріст ВНП у Китаї тримався на рівні 10 %, а населення там перевищило 1,2 млрд. чоловік. Тому реалістичною є думка Л.Д. Кучми, яку він висловив ще під час перебування в цій країні у грудні 1995 р., про те, що наприкінці сторіччя щорічний обсяг взаємної торгівлі повинен скласти 2-3 млрд. дол. З урахуванням фактора географічної віддаленості Китаю, його розмірів і високих транспортних тарифів у Росії, дуже актуальним для України є розвиток відносин із прилягаючими до її морських меж районами цієї держави. Намагаючись уникнути недооцінки взаємовигідних контактів із потенційними партнерами на внутрішніх китайських територіях, все ж відзначимо, що вони “приречені” на різке завищення товарних цін через транспортні витрати, насамперед, перевезення залізничним транспортом. Актуальності сказаному додає і той факт, що приморська зона Китаю найбільш економічно розвинена. Середньомісячний прибуток там складає 150 дол. США, тоді як у центральному Китаї він приблизно втроє менший. Це має значення і з виробничо-технологічної, і з ринкової точок зору тому, що цілеспрямована маркетингова політика повинна враховувати зростання частки недержавного сектора в китайській економіці, що на даному етапі реформ забезпечує вже більше половини внп. Галузевими пріоритетами торгових контактів України з Китаєм є машинобудування, хімічна промисловість, космічна техніка, створення високоякісних принципово нових понадтвердих матеріалів, військово-промисловий комплекс. Значною мірою вони визначаються характером товарного попиту на споживчому і виробничому ринках обох країн. Так, у Китаї користуються попитом українські електроустаткування, цемент, метали, прокат, зокрема, труби, арматура, рейки тощо. В Україні популярні китайський одяг, комплектуючі для електронно-побутової апаратури. Інтенсивні торгово-коопераційні зв'язки України з Індією мали місце ще в часи “особливих” відносин з нею Радянського Союзу. Вони розвивалися в таких галузях, як машинобудування, гірничодобувна, металургійна, нафтогазова, електротехнічна, військово-промислова, електротехнічна промисловість. Українські фахівці брали участь у спорудженні й експлуатації у цій країні великого числа промислових об'єктів. Таким чином, технологічна підтримка і реконструкція можуть стати помітним засобом інтенсифікації співробітництва, що для відкритої економіки України буде означати забезпечення валютних надходжень в умовах втрати закордонної власності після розпаду СРСР, створення додаткових робочих місць, додаткові гарантії збуту і постачань на довгостроковій основі устаткування і запчастин до нього. Надзвичайно важливим структурним фактором для розвитку відкритої економіки України є готовність Індії до закупівель високотехнологічної продукції вітчизняної обробної промисловості, готових верстатів, енергетичного устаткування, кораблів, зокрема, танкерів, турбін, підйомних кранів, сільськогосподарських машин, вагонів і локомотивів, товарів військово-промислового комплексу, хімічної промисловості, а також окремих агрегатів, вузлів і деталей. Індія є одним із головних експортерів в Україну медикаментів, чаю, какао, спецій, окремих видів одягу. Ми можемо закуповувати в неї руди кольорових металів, каучук та іншу продукцію. Україна, що у даний час намагається активно розвивати сферу міжнародних послуг, могла б активізувати і багато в чому просто відродити саме в Індії геологорозвідувальні роботи, а також такі види виробничих послуг, як експлуатаційні, монтування промислових об'єктів, проектування гідротехнічних споруд, навчання і підготовка індійських національних кадрів. Виходячи з принципу реалізму, слід зазначити, що у випадку з Японією, на відміну від Китаю, структурна нестиковка економік не сприяє пожвавленню міжнародної економічної взаємодії двох країн. У даний час на Японію припадає мізерна частка української зовнішньої торгівлі — за 1999 р. лише 0,5 % експорту і 0.8% імпорту товарів, що навіть менше, ніж було в часи перебування України у складі СРСР. Україна ввозить у Японію хімічну сировину, алюміній, феросплави і деякі інші види низькотехнологічної продукції. Предметом вивозу є електротехніка, зокрема, комп'ютерна і побутова, продукція хімічної промисловості складної обробки тощо. Однак специфічні резерви двостороннього співробітництва є і тут. До них належать: удосконалювання договірно-правової бази, інвестиційне співробітництво, оскільки Японія, що має відносно надлишковий капітал і є одним із головних у світі його експортерів, може знайти в Україні багато сфер для його вкладення. Таке співробітництво може активізуватися в хімічній, електротехнічній, автомобільній промисловості, у літакобудуванні, аерокосмічній галузі, металургії і нафтопереробці. Предметом експорту України в Республіку Корея є металургійна продукція, хімічна сировина, напівфабрикати, окремі види електротехнічного, енергетичного устаткування, зокрема, для південно-корейської ядерної енергетики, риба й інші морепродукти. Є можливості освоєння в Республіці Корея ринків виробничо-технічного споживання по таких видах товарів, як металообробні верстати і металорізальне устаткування, електрозварювальні пристрої і технології, вимірювальні прилади, сільськогосподарська продукція і техніка, засоби й устаткування для наземного транспорту, підйомні крани тощо. Об'єктами закупівель для України можуть виступати такі товари легкої промисловості, як одяг, побутова й обчислювальна техніка, новітні технології, миючі засоби, промислове устаткування. Інвестиційний напрямок співробітництва, що на початковому етапі представлений переважно у вигляді торгових представництв і корпорацій, може успішно розвиватися в суднобудуванні, авіакосмічній промисловості, нафтохімії, біотехніці. Можливості українсько-кубинського співробітництва значною мірою припускають відновлення багатогалузевої торгово-виробничої кооперації, що велася ще в контексті радянсько-кубинських інтеграційних програм. У практичному розрізі ці й інші питання розглядалися на засіданні Міжурядової комісії з питань економічного і науково-технічного співробітництва двох держав. Серед галузевих напрямків співробітництва найбільш актуальними є машинобудівне, електротехнічне, енергетичне, агропромислове, хімічне, туристичне і медичне. Експортними товарами з України могли б стати добрива, технічні агрегати й устаткування, продукти харчування. Імпортними — морепродукти, кава, нікель, інші кольорові метали, тютюн, цитрусові, цукор-сирець. Причому останній, усупереч дещо спрощеним уявленням про конкурентність кубинського цукру, може стати додатковим чинником збільшення виробничого завантаження вітчизняних заводів, які перероблюють цукор (а їх в Україні понад 190) і експорт готової продукції з України, оскільки сумарний попит на цукор, навіть у географічних сусідів України (з огляду на країни Близького Сходу і Перської затоки), дозволяє розширити його постачання. Підводячи підсумок вищесказаного, можна констатувати досить виражену і стійку тенденцію реального перетворення економіки України з частини єдиного економічного простору колишнього СРСР на самостійну “національну одиницю” у механізмі глобального поділу праці. І головними показниками в цьому відношенні виступають дані по національному експорту й імпорту: перші свідчать про реальну спроможність економіки брати ефективну участь у міжнародному поділі праці, а другі — про подолання технологічної залежності від постачання з країн колишнього СРСР через однобічність промислового розвитку і слабкість інфраструктури [16, с.36]. Так, частка експорту в країни, що не належали до колишнього СРСР, значно зросла з початку 90-х років — із 24-28 % до більш ніж 60 % і має тенденцію до подальшого збільшення. У той же час більшу частку імпорту з країн СНД складають для України енергоносії. [16, с.37] Фактично мова йде про процес економічної суверенізації України, трактування якого як ізоляціоністського (маючи на увазі “єдність пострадянського простору”) цілком неадекватна. Навпаки, його цілі, задача просування вперед у ході ринкової реформи не можуть не включати всебічну кооперацію з Росією на засадах паритетності і взаємовигоди. Хоча, на жаль, у цьому контексті доводиться констатувати і наявність для України мотиву “геоекономічної обережності”. Адже непередбачуваність російського уряду (як, наприклад, спроби односторонньо змінити умови україно-російської торгівлі шляхом встановлення податку на додану вартість в розмірі 20%) з питань двосторонніх відносин є приводом до переорієнтування зовнішньоекономічних зв'язків України на більш “надійні” географічні вектори співробітництва. Крім того, непевність перспектив російського ринку, навіть його фізичне звуження, збільшення технологічного відставання від головних індустріально розвинених країн зменшують привабливість цього вектора для геоекономічної моделі України. З більшою впевненістю можна говорити про необхідність самостійної (тобто “неколективної” у складі СНД) інтеграції України в міжнародні торговельні структури, усебічне розширення співробітництва з ЄС і прокладання “південного шляху” до ісламського ринку, зокрема, до нафтовидобувних країн із великою купівельною спроможністю, що країна здатна реалізувати навіть з урахуванням сучасного технологічного рівня вітчизняного виробництва. Тільки зважений погалузевий підхід із використанням поглибленого цифрового аналізу потенційних торгових, інвестиційних контактів України і цілеспрямованої урядової політики захисту інтересів вітчизняних виробників на зовнішніх ринках здатні стати ефективним фактором прискорення реформ і динамізації розвитку економіки України. 3.2. Забезпечення експортно-імпортної збалансованості економіки України в системі сучасної світової торгівлі. Основними завданнями формування ефективного механізму захисту економічних інтересів держави і вітчизняних виробників стає створення системи стимулів, спрямованих на найбільш повне забезпечення потреб у постачанні на економічно вигідних для інтересів держави умовах товарів критичного імпорту та іншої продукції виробничо-технічного призначення і створення ефективного механізму раціонального обмеження постачань товарів некритичного імпорту і поліпшення їхньої якості. Не менш важливим для підвищення ефективності і збалансованості зовнішньої торгівлі є створення умов для поліпшення структури експорту на основі реалізації заходів, спрямованих на зміцнення і розвиток виробничого потенціалу України. На сучасному етапі ефективна інтеграція України у світовий економічний простір є невідкладним завданням розвитку її державності й економіки. Але для того, щоб цей процес дійсно приніс очікуваний результат, необхідно усвідомити і реалізувати декілька важливих вихідних положень. Вони повинні грунтуватися на: • знанні і прогнозуванні тенденцій у змінах зовнішнього економічного середовища (системи світового господарства), в котрій повинно функціонувати національне господарство України, а також прийнятті його внутрішнього економічного “регламенту”; • чіткому усвідомленні необхідних — збалансованих із національними інтересами — трансформацій національного господарства, які б змогли забезпечити ефективну взаємодію зі світовим господарством на основі високого рівня конкурентоспроможності економіки. Основним завданням формування механізму регулювання експорту, за нашими розрахунками, має бути розширення вивозу товарів (Е, виробництво Sn яких перевищує внутрішні потреби Dn і які можуть знайти збут на зовнішньому ринку на прийнятних для економічних інтересів держави умовах: ( E = Ce* ( Q ( Ce( (, ( Q = Sn — Dn де Ce — ціни на товари, що експортуються, включаючи націнки, тарифи, збори; ( Q — надлишкова частина виробництва товарів (послуг), що перевищує попит із урахуванням запасів, резервів та інших вимог економічної безпеки; ( — множина вимог щодо торгівлі, які встановлює держава. Іншими завданнями механізму регулювання експорту є: • захист економічних інтересів держави від експорту традиційної продукції на демпінгових умовах, що є причиною нееквівалентності товарообміну і втрати ринків збуту через антидемпінгові заходи країн-імпортерів; • захист внутрішнього ринку від надмірного вивозу продукції, дефіцит якого призводить до імпорту аналогічних товарів на невигідних для економічних інтересів держави умовах; • захист внутрішнього ринку від реекспорту імпортованої продукції на умовах демпінгу й експорту вітчизняної продукції, обсяги виробництва якої недостатні для потреб внутрішнього ринку або не мають надійної ресурсної бази. Не менш важливе значення має і вирішення проблем забезпечення більш високого рівня повернення валютного виторгу від експорту, збільшення в загальному обсязі експорту частки послуг у сфері патентно-ліцензійної торгівлі, ноу-хау, геологорозвідувальних, науково-дослідних, дослідно-конструкторських, проектних, транспортно-експедиторських, маркетингових та інших робіт і послуг. Для поліпшення механізму регулювання імпорту необхідні державні заходи, спрямовані на забезпечення диверсифікації джерел постачань продукції виробничо-технічного призначення (насамперед, товарів критичного імпорту) із метою зменшення ресурсної залежності від монопольних постачальників, а також посилення захисту інтересів національних товаровиробників і споживачів, приведення структури ввозу у відповідність до потреб виходу економіки з кризового стану та її структурної перебудови. Наша держава тільки входить у систему світового господарства, і від того, як цей процес буде відбуватися, залежить не тільки і не стільки динаміка зовнішньої торгівлі, а, насамперед, можливість подальшого економічного і соціального розвитку держави як органічної системи світової економіки. У процесі інтеграції у світовий економічний простір Україна буде зустрічатися з великими труднощами. Це обумовлюється рядом причин. 1. Україна ще не визначилася повною мірою з основними напрямками і механізмом структурної перебудови економіки. 2. Дуже гостро стоїть питання як безпеки у сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, яке необхідно вирішувати з позиції активного конкурентного протистояння на світовому ринку. 3. Існують деякі протиріччя регіонального характеру, усунення котрих можливе тільки на довгострокових договірних засадах, шляхом активного включення в інтеграційні процеси, із визначенням глобальних національних пріоритетів і їхнього збалансування з іншими, що існують у світовому економічному просторі. 4. Спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними фінансовими інститутами — як гарантами входження України у світовий ринок і відновлення економіки — поки тягнуть за собою неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки дотепер чітко не визначені орієнтири нашої держави ні в розвитку її "внутрішньої" економіки, ні в пошуках її майбутнього місця у світовому господарстві. Сьогодні в Україні не існує цілісної доктрини та виваженої практики реалізації зовнішньоекономічної політики держави. Українська зовнішньоекономічна політика — це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої сконцентровані зусилля по так званій "лібералізації", дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення тощо. Але зовнішньоекономічна політика — це не тільки торгівля, не тільки інвестиційне і науково-технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це — весь комплекс проблем, вирішення яких націлене на органічне інтегрування національного в систему світового господарства з метою максимізації своєї частки світового прибутку. Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України при всіх її позитивних аспектах мають істотний недолік: у них фактично відсутні концепція й організаційні принципи досягнення стратегічних цілей. Це і складає стрижень зовнішньоекономічної політики через зміни, що не тільки відбулися, але і з являються у сфері міжнародних економічних відносин. Виробничо-інвестиційне співробітництво, в результаті інтернаціоналізації виробництва і капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує, робить його більш ефективним: виробництво здійснюється на базі технологічного співробітництва, що вийшло за межі національних кордонів; на нових стиках поділу праці в новітніх формах відбувається обмін товарами; суб'єкти ринку виступають у транснаціональній формі (шляхом утворення транснаціональних корпорацій). Але для України більш звичним є “постачальницько-побутовий" і "посередницько-торговий" менталітет виходу в світогосподарську сферу. Тому, щоб перебороти відсталість виробництва, необхідно перейти до нової моделі взаємодії національного господарства зі світовим. Саме тому варто орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, де в полі зору знаходиться не тільки сфера обігу (зовнішня торгівля), але і співробітництво по всіх ланках виробничо-технічного процесу, із винесенням частини з них за національні рамки. Орієнтація винятково на зовнішньоторговельну модель співробітництва призведе до ще більшого поглиблення структурної кризи, оскільки вона значною мірою є похідною від існуючої структури виробництва. У даному випадку мова йде не про вихід на світогосподарську арену окремих українських товарів, а про функціонування на цій арені як певних конкурентноспроможних галузевих і міжгалузевих блоків, так і регіонально-виробничих анклавів тощо. Як показує міжнародний досвід, сьогодні прорив на світові ринки забезпечується, як правило, не просто продуктом, і навіть не галуззю, а міжгалузевим комплексом, що створюється з конкретних відтворювальних і технологічних систем. Його конкурентне ядро займає певну для нього технологічну нішу й інтегрується зі своїми постачальниками і партнерами. Виявлення і підтримка розвитку таких галузевих (міжгалузевих) “кущів” в українській економіці — це дуже важлива і необхідна справа. [151, с.122] Головна мета державної зовнішньоекономічної політики полягає у створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників. Така політика базується на ряді вихідних моментів: • національне економічне процвітання грунтується на високому рівні продуктивності праці; • у галузях конкурують фірми поза межами країни; • національна конкурентна перевага має відносний характер; • динамічне відновлення виробництва веде до стійких конкурентних переваг, а не до короткострокового виграшу на рівні зниження витрат; • конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиліть або більш тривалого терміну; • країни домагаються переваг завдяки своїм розбіжностям, а не подібності. Експортна організація економіки і лібералізація зовнішньо-економічних зв'язків — як основне завдання зовнішньоекономічної політики України — вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також факторів, що їх формують, і механізму реалізації цих переваг. Ключем до розуміння позицій держави на зовнішніх ринках виступає інтегрований критерій конкурентоспроможності — рівень ефективності використання ресурсів. Україна має значні природні конкурентні переваги: достатню чисельність робочої сили, вигідне географічне положення, багаті природні ресурси. Але це тільки можливі потенційні переваги, які ще потрібно розвивати і реалізувати [151, с.143]. Потенціал системи — це її спроможність досягти поставленої мети за наявних ресурсів і умов їхнього використання, тобто це рівень ефективності використання обмежених ресурсів. З таких позицій і варто розглядати експортний потенціал, який можна визначити як обсяг благ, які національна економіка може виробити і реалізувати за свої кордони, принаймні, без збитків для себе, але у усіх випадках — при певних зовнішніх і внутрішніх обмеженнях, намагаючись максимізувати власний прибуток. Експортний потенціал країни — це також спроможність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світогосподарській арені. У високорозвинених країнах необхідність підтримки значної конкурентоспроможності викликало до життя новий тип господарського розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічних структур змінилася постійними, динамічно послідовними перебудовами структури господарства. Конкурентоспроможність національної економіки — це вирішальний критерій, який необхідно брати до уваги при вирішенні проблем лібералізації зовнішньоторговельних зв'язків і рівня відкритості економіки. Сьогодні економіка України через її украй важке становище і низьку конкурентоспроможність є занадто відкритою. Як відомо, головним каналом відкритості служить зовнішня торгівля. Її частка у ВНП коливається від 8 до 10% у великих держав, до 70-80% у деяких малих країн (Голландії, Бельгії, ін.). За оцінками фахівців, рівень відкритості економіки України, розрахований як частка експортної квоти у ВВП, у 1998 р. склав понад третину. [65, с.116] Така ситуація тягне за собою серйозну небезпеку для вітчизняної економіки, оскільки високий рівень її відкритості є наслідком не значної конкурентоспроможності, а безсистемної торгівлі на фоні глибокої кризи. Будь-яке небажане коливання кон'юнктури світових товарних ринків може привести українських виробників на грань банкрутства через відсутність запасу міцності. Визначимо конкурентні переваги, властиві українській економіці, з тим, щоб, використовуючи їх, можна було посісти чільне місце у світогосподарських торгових зв'язках. Як правило, посилаються на дешеву робочу силу, розвинену промисловість, можливості аграрно-виробничої сфери і ВПК, наявність високих технологій і розвиненої науки. Але варто розглянути ці фактори критично, адже перебільшений оптимізм набагато гірший від зваженості й обережності в оцінці своїх реальних можливостей. 1. Дешева робоча сила. Як правило, цей постулат приймається на віру, тому що вартість робочої сили ідентифікується з низькою заробітною платнею, без обліку продуктивності праці. Але якщо перерахувати це у порівнянні співвідношення зарплатня / продуктивність праці, то в Україні ціна праці, витраченої на виробництво одиниці НД, буде відрізнятися менше — вона буде на 35-50% менша, ніж у США. Але і ця різниця поглинається низькою якістю праці і, відповідно, виробів, а також значними втратами на виробництві (біля 30-40%) [173, с.287] Не витримують критики твердження про досить високий професійний рівень нашої робочої сили. Відомо, що 13% робітників у промисловості, 3/4 — у сільському господарстві і біля 1/2 — у будівництві зайняті ручною некваліфікованою працею. [174, с.288] На сучасному етапі науково-технічного розвитку, що є головним фактором росту конкурентоспроможності, до виробництва ставляться нові, набагато більш жорсткі вимоги. Насамперед, це стосується якісних характеристик трудових ресурсів — дисципліни, кваліфікації, ставлення до праці, організації і управління виробництвом (сучасного менеджменту). Сьогодні українська робоча сила не відповідає цим вимогам, отже, вона ще дорожче обходиться підприємцеві. Крім того, значне поширення в індустріально розвинених країнах електронних та інформаційних технологій, завдяки їх ефекту, що зберігає час праці, ставить під сумнів конкурентні переваги за рахунок дешевої робочої сили. Забезпечуючи різкий злет продуктивності праці, ці технології не тільки зменшують, але і зводять до мінімуму значення низької заробітної платні. 2. Відносно розвинена промисловість при певних маркетингових і політичних зусиллях може посісти чільне місце на ринках країн, що розвиваються, і країн СНД. Головними факторами реалізації такого напрямку визнають тривалу “присутність” колишнього СРСР у цих державах, невимогливість їхніх ринків до якості продукції, можливі низькі ціни на українські вироби, а також фактори політичного характеру. Але варто взяти до уваги деякі обставини, що роблять ці “конкурентні переваги” досить сумнівними. Сучасний світовий ринок характеризується застосуванням лідерами міжнародної конкуренції глобальних стратегій, у котрих нерозривно пов'язані торгівля й експорт капіталу. Ринки країн, що розвиваються, потребують значних кредитів. Адже на цьому будувалася торгова політика СРСР. Саме в припливі іноземних інвестицій зацікавлена більшість країн, що розвиваються. Але в найближчі 15-20 років Україна навряд чи зможе реалізувати таку політику в масштабах, достатніх для завоювання позицій лідера. До того ж варто взяти до уваги так званий “російський слід” на цих ринках. Адже саме з Росією асоціюється колишній СРСР, саме Росії відійшли зовнішньоторговельна і дипломатична інфраструктура, саме вона набагато активніше діє на них. Тому на будь-які світові ринки товаровиробники України повинні виходити з конкурентноспроможною продукцією, а не шукати невимогливих клієнтів. При визначенні експортоорієнтованих виробництв необхідно керуватися, насамперед, потребами світового ринку, активно ці потреби формуючи. На світовому ринку немає незаповнених ніш (сегментів). Тому потрібно створювати їх і активно утверджуватися в них. Інакше конкуренти швидко заповнять їх і витіснять з них менш активних діячів ринку. Тим часом власні можливості — це другий план даної проблеми. Вони оцінюються з позицій потреб ринку, тобто потрібно відповісти на запитання: а чи зможуть національні виробники їх задовольнити, і що для цього необхідно зробити. 3. Можливість швидкої експортної орієнтації сільського господарства і переробних галузей теж проблематична. З позицій оцінки первинних (тобто природних) факторів конкурентних переваг Україна знаходиться у винятковому становищі: прекрасні землі, помірний клімат, значна чисельність робочої сили, вигідне географічне положення, колосальні ринки збуту на Сході. Але стан агропромислової сфери України є занадто важким, щоб можна було вести розмову про її конкурентні переваги навіть на ринках Росії. Якщо це і стане можливим, то відбудеться нескоро. Перед Україною стоїть одне з головних завдань - нагодувати власне населення. Перспективи на найближчі роки не вселяють оптимізму. Аграрна реформа занадто затяглася, до того ж вона не може одночасно вирішити питання соціально-економічних відносин в аграрній сфері і значно підняти продуктивність праці. За оцінками експертів, для того, щоб цілком забезпечити себе зерном на існуючих посівних площах, необхідно вирощувати врожай зернових по 33-34 центнери з гектару. Це зовсім не рекордні врожаї, але вони для нас поки не досяжні.[50, с.78] Постає також важливе питання, кому продавати сільськогосподарську продукцію. Заходу вона не потрібна, отже, залишаються Росія та республіки зі складу СРСР. Але і тут варто виважено оцінювати свої перспективи. Росія — це величезний ринок збуту, де розгортається гостра конкуренція між основними виробниками сільгосппродукції. До того ж її потенційні можливості у відношенні виробництва продуктів харчування величезні і починають реалізовуватися. Українські сільськогосподарські продукти обмінюють на нафту і газ. Такий обмін не може бути еквівалентним, тому що значно легше встановити світові ціни на енергоносії, і практично ніхто не буде купувати по світових цінах сільгосппродукцію в Україні. По таких цінах Росія знайде собі продукцію високої якості й у будь-якому обсязі в іншому місці. Тому по так званих “світових” цінах продукція нашого аграрного сектора неконкурентоспроможна навіть на російському ринку. Продавати значно дешевше — от що чекає нашу продукцію, і не тільки сільськогосподарську. За обсягами Україна теж не здатна конкурувати. Отже, експортний потенціал України в цій сфері може бути вагомим десь років через 15-20. [157, с.12] 4. Потужний технологічний потенціал ВПК і науки. Варто враховувати, що основна маса конкурентних технологій сконцентрована у ВПК, де вони використовувалися, як правило, для випуску малих серій і одиничних виробів, при слабкому контролі за матеріальними витратами. Відомо, що в цій сфері ефективність мала дещо інший зміст, ніж в економічній. З позицій розумної ефективності її ніхто не рахував. Розвиток ВПК, з одного боку, і його конверсія — з іншого, вимагають постійних витрат — з тим, щоб його продукція була конкурентоспроможна. З ВПК пов'язуються значні надії у відношенні виходу на світовий ринок з високими технологіями. Можливо, цей оптимізм дещо перебільшений. На сьогодні сфера високих технологій (маються на увазі як самі технології, так і їхнє функціонування) фактично зруйнована. У підприємств, що мають ці високі технології, звузився внутрішній ринок, а конверсувати підприємства-гіганти занадто важко і, з економічної точки зору, неефективно. Тому першими кроками до вирішенні цієї проблеми повинні стати роздержавлення, демонополізація, реструктуризація, створення системи малих і середніх підприємств, що володіють високими технологіями і можуть ефективно пристосовуватися до потреб ринку. Скажемо, ВО “Арсенал” може об'єднувати через холдинг або іншу форму багато різних підприємств, що працюють у сфері високоточної (і не тільки) оптики. Вони кооперуються, з'єднуються, дробляться, конкурують і при цьому вносять ринкове життя в цю сферу, що може бути конкурентоспроможною на світовому ринку. Кожне з них знайде свою ринкову нішу і буде відстоювати її, що можливе тільки через динамічний науково-технічний пошук. До того ж невеликі форми виробництва значно легше пристосовуються до ринку — це і є один із шляхів конверсії. [30, с.21] Особливої уваги потребує сфера науки, оскільки для прориву на зовнішні ринки необхідний постійний науковий пошук по створенню нових товарів і послуг, та й сам науковий продукт має величезне значення як товар. Українська наука має високі досягнення. Але сьогодні необхідна відповідно розвинена інфраструктура: підготовка професійних науково-інженерних кадрів, розвинена інформатика і її інтегрування у світовий інформаційний простір. В остаточному підсумку, потрібно виробити державну стратегію у відношенні розвитку науки. Розвиток науки — це реальний для України шлях до світового співтовариства через підняття рівня конкурентоспроможності її економіки. Саме наука виступає рушійною силою, що створює розвинені (або, краще сказати, надбані) фактори конкурентної переваги, що мають вирішальне значення в конкурентній боротьбі. Про це переконливо свідчить досвід Японії, Італії, Тайваню, Південної Кореї й інших країн. Нинішній курс на нарощування експорту за будь-яку ціну в перспективі заведе в тупик. Це обумовлено декількома принципово важливими моментами: 1) орієнтація на сьогоднішню структуру (навіть якщо це викликано невідкладною потребою у ВКВ) призведе до ще більшої структурної деформації господарства і до кінця зруйнує науково-технічний потенціал держави; 2) стратегія залучення науково-технічного потенціалу в сферу зовнішньоекономічної діяльності відсутня, а усі так звані “програми і концепції” носять торгово-посередницький характер; 3) існуючим розробкам практично бракує розуміння того, що для досягнення й утримання конкурентної переваги в наукових галузях, що можуть скласти основу експортоорієнтованої стратегії, необхідно мати стабільні переваги в певних сферах науки, а також у галузях, зав'язаних на виробництві кінцевого продукту. В Україні поки відсутні діючий механізм і моделі організації виробництва, які б могли консолідувати конкурентноспроможні технологічні системи і були б здатні до ефективної інтеграції у світогосподарський простір на основі агресивної експортної стратегії. Саме сьогодні, у контексті розробки довгострокової зовнішньоекономічної політики, необхідно оптимально збалансувати коротко-, середньо- і довгострокові інтереси держави, пов'язавши їх із динамікою економічних реформ і структурних перетворень у народногосподарському комплексі. Для України цей механізм умовно повинен перебувати на трьох взаємопов'язаних рівнях, на кожному з яких реалізуються конкурентні переваги різних рівнів. 1 рівень: стабілізація і нарощування виробництва в певних напрямках, у відповідності зі стратегічними цілями, традиційними товарними зв'язками, із зміною акценту на готову продукцію. Необхідно зберігати експортний потенціал металургійного комплексу і ряду хімічних виробництв, поступово орієнтувати їх на новітні технологічні процеси. У певному сенсі, цей рівень є “товарно-кон'юнктурним”, але його головна задача — закріплення на традиційних ринках, а також експансія на нові через активний вплив на кон'юнктуру (агресивний маркетинг товарних ринків) і розвиток існуючих конкурентних переваг. II рівень: реалізація деяких тимчасових переваг, що забезпечуються невисокою вартістю робочої сили, наявністю розвинених виробничих фондів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів. Ця модель інтеграції у світогосподарську систему традиційна для країн, що розвиваються, особливо на стартовому етапі, її ключовий елемент — ставка на залучення іноземного капіталу і підключення до глобальних технологічних зв'язків. У наших умовах цей рівень може бути реалізований по наступних напрямках: • створення виробництв за участю іноземного капіталу для випуску конкретних марок виробів, що завершують свій життєвий цикл на ринках розвинених країн; • створення складальних виробництв із привізних компонентів; • створення машинобудівних виробництв, які б орієнтувалися на обслуговування іноземних інвестицій в Україні. III рівень: реалізація конкурентних переваг, втілених у високих технологіях, як існуючих, так і майбутніх. Україна має такі розробки, і за певних умов вони можуть виконати роль експортного тарану. Але, як уже підкреслювалося, для цього потрібно створити відповідні умови не тільки на внутрішньому, але і на зовнішньому рівні. Мова йде, з одного боку, про державну підтримку таких розробок за рахунок державних субсидій, а з іншого, про підтримку їх високої конкурентоспроможності на міжнародному ринку через систему міждержавних угод, домовленостей і стратегічних союзів, через відстоювання ринкових ніш, припустимий рівень протекціонізму тощо. [106, с. 185 ] Зазначені три рівні (моделі, стратегії) інтеграції у світовий економічний простір не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне включення у світовий поділ праці передбачає прорив по всіх трьох напрямках. Але стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в унікальних технологічних і наукових розробках. Одна з основних задач перших двох рівнів, що самі по собі виступають важливими інструментами інтеграції, полягає в ресурсній підтримці процесу цього входження через конкурентні переваги III рівня [106, с.187]. Важливим джерелом наповнення державного бюджету є прибутки від експорту озброєнь. Успішна діяльність національного оборонно-промислового комплексу у цій царині залежить від багатьох факторів. За даними експертів Ради національної безпеки й оборони, в оборонно-промисловій сфері України збереглися галузі, продукція яких ще відповідає світовому рівню. До них можна віднести ракетно-космічну галузь, бронетанкову, електронно-оптичну (у колишньому СРСР їй належало лідерство у виробництві універсальних радарів), високорозвинене суднобудування, авіабудування, авіаційне літакобудування. Підприємства авіаційного двигунобудування, зокрема, мають широкі можливості міжнародного співробітництва у наданні послуг з капітального і поточного ремонту двигунів для гелікоптерів типів «Мі» і «Ка». У середині 1990-х р. тільки експорт продукції авіаційного двигунобудування приносив Україні понад 100 млн. дол. США. Україна належить до світових лідерів у виробництві навігаційних приладів, голівок самонаведення для ракет «земля-повітря», станцій радіотехнічного контролю, звукометричних систем артилерійської розвідки, складних систем керування, апаратури радіозв'язку, радіотехнічної і радіоелектронної боротьби, авіаційних і ракетних систем націлювання [138, с.91]. Незважаючи на солідний потенціал експортних можливостей озброєнь і військової техніки країни, на ці можливості на світовому ринку експорту серйозний вплив можуть справити декілька чинників, що тісно пов'язані зі спроможністю держави щодо фінансової підтримки військово-промислового комплексу країни, і, зокрема, фінансування або кредитування робіт з НДКР [33, с.84]. Внутрішньо-організаційний чинник стосується, насамперед, визначення спецекспортерів і створення умов, коли спецекспортери не будуть зіштовхуватися на ринку чолами і, відповідно, не демпінгуватимуть. Зрозуміло, що коли одній країні два конкуренти пропонують один вид продукції, то збити ціну нескладно. Політика щодо спецекспортерів в Україні надзвичайно вибіркова. Виділено 13 підприємств, що пройшли попередній відбір і матимуть ексклюзивні права на продаж військової продукції на світовому ринку. Звісно, задовольнити бажання усіх проблематично і навіть небезпечно. Слід врахувати таку деталь — для того, щоб керівник підприємства, що торгує зброєю, зміг стати професіоналом, він має попрацювати на високих посадах у системі не менше п'яти років. В Україні, яка серйозно заявила про себе на світовому ринку зброї лише в 1996 р. (хоча українська зброя на чорному ринку продавалась із перших днів здобуття країною незалежності), таких людей обмаль. Навіть у керівництві «Укрспецекспорту» людей із п'ятирічним і більше стажем можна полічити на пальцях. І якщо уявити собі, що підприємства, які не мають персоналу, підготовленого до ведення переговорного процесу і передконтрактної роботи, дістануть права спецекспортера, неважко спрогнозувати, як вони вестимуть переговори. Сьогодні команда держпосередника, в цілому, сформована і має власний стиль роботи на ринку. Чи достатньо він агресивний для досягнення високої результативності на ринку, звичайно, під знаком запитання. Але, без сумніву, команда «Укрспецекспорту» представлена найбільш підготовленими людьми різноманітних державних структур і спецслужб, користується на ринку великим авторитетом, дає фору команді будь-якого окремо узятого підприємства. У той же час, немає сумніву, що такі підприємства, які закріплюються на ринку і мають багаторічний досвід роботи, навряд чи потребують допомоги посередника. Але таких підприємств не так уже й багато: фірма «Антонов», або АНТК, «Мотор-Січ», авіазавод АВІАНТ, якоюсь мірою — виробниче об'єднання ім. Малишева і виробники спеціальної техніки — запорізька «Іскра» і донецький «Топаз». За умови достатньої держпідтримки цих підприємств (хоча б лобіювання їхніх інтересів з боку політиків і дипломатичного корпусу), вони могли б впоратися на ринку без посередника. Наприклад, досвід просування на ринок літаків АНТК говорить про те, що для перемоги на ринку необхідні, насамперед, політичний вплив і досягнення політичного рішення. Те ж саме стосується і танків ВО ім. Малишева. «На заводі ніколи не дізнаються, як був укладений пакистанський контракт, бо це було політичне рішення, і набагато меншою мірою — торгова угода», — сказав один із високопоставлених представників українського ВПК, що мав безпосереднє відношення до укладання найбільшого танкового контракту десятиліття. Варто зважити і на досвід інших країн [125, с.132]. Другим стратегічно важливим питанням у збройовому бізнесі, що залежить від внутрішньодержавного організаційного укладу, є якщо не усунення, то максимальне обмеження внутрішньої конкуренції. Проте це питання мало залежить від того, хто торгує, — підприємство чи посередник. Наприклад, колишній склад керівництва «Росвооружения» (Росія) спробував використати свій вплив для того, щоб допомогти своїм партнерам із ВПК «МАЛО» проштовхувати винищувачі МіГ-29 на зовнішні ринки на шкоду підприємствам комплексу Сухого, що продукує винищувачі Су. Подібні приклади були й в Україні. Сьогодні Росія значно розширила коло спецекспортерів, наділивши правами 21 підприємство. Комерційний результат зможемо побачити пізніше, що ж стосується внутрішньої конкуренції, то вона зросла на порядок [153, с. 69]. До впливу зовнішньополітичного чинника можна віднести зберігання і розвиток іміджу України як надійного партнера на ринку озброєнь. Якщо на питання, чи зуміє підприємство саме дати собі раду на ринку, чіткої відповіді немає, то щодо захисту на політичній арені національних інтересів, які часто не збігаються з комерційними, ясності більше. Беручи до уваги, що деякі підприємства виробляють продукцію «особливо небезпечну», не можна з повною відповідальністю стверджувати, що директор підприємства подбає про досить далекий для нього імідж держави [12, с. 108]. Саме цей аспект є найбільш важливим, коли мова йде про наділення заводів спеціальними правами. В Україні вже є принаймні один показовий приклад, коли завод не зумів передбачити всі нюанси, і поставлена продукція не задовольнила замовника, що, звісно, зашкодило іміджу України. Не слід також забувати, що державна структура як посередник, яка і далі розвиває мережу представництв за кордоном, має краще інформаційне забезпечення, ніж будь-яке підприємство, і набагато більше важелів для реалізації інформаційної політики. Підприємство, отримавши права, тим самим ніби вибуває зі списку суб'єктів, що отримують інформацію про ринки і змушене або витрачати додаткові засоби на підготовку власних кадрів, або купувати інформацію. Хоча у деяких країн, що вивчають Україну як перспективного партнера в збройовому бізнесі, склалося переконання, що у вищих ешелонах теперішньої влади є особи, зацікавлені в тому, щоб продукція військового характеру потрапляла в гарячі точки, наприклад, на африканський континент. Іноземні дипломати відзначають, що тенденційні публікації про неліцензовані постачання українських озброєнь уже завдали істотної шкоди іміджу України на міжнародній арені, причому, без урахування розслідувань і реальної ситуації. Тож можна констатувати і слабкість держави у проведенні інформаційної підтримки на захист свого збройового бізнесу [51, с.196]. З успіхами або невдачами України на світовій зовнішньополітичній арені пов’язаний і вихід держави (в особі підприємства або посередника) на нетрадиційні ринки. Підприємство, що тільки отримало право роботи на ринку, практично не може дозволити собі витрачатися на відрядження і реалізацію маркетингових програм на цілком нових ринках, часто географічно досить віддалених, але таких, що потребують постійної уваги. Цілком очевидно, що в розв'язанні цієї проблеми держава, що представлена єдиним посередником, має більше можливостей. Очевидно і те, що схема ведення справи від попередніх переговорів до підписання контракту відпрацьована лише в деяких підприємствах, а чиновницька бюрократична система потребує наявності особистих зв'язків для швидкого прийняття рішень з реалізації тієї або іншої номенклатури чутливої продукції. Як позитивний приклад, можна згадати ухвалення рішення в 10-денний термін про продаж техніки в Конго в 1998 р. Але самі ж представники ВПК відзначають, що система прийняття рішень, особливо, якщо вони впливають на співвідношення сил у регіоні і можуть призвести до політичних ускладнень, ще не налагоджене, і затягування рішень іноді призводить до того, що замовник звертається до конкурента України на ринку озброєнь [186, с. 74]. Щодо фінансування перспективних розробок, цілком очевидно, що Україна знизить обсяги продукції, реалізованої на світовому ринку озброєнь, якщо держава не почне виділяти достатні гроші на НДКР. Так, наприклад, у 1998 р. в основному фінансувалися розробки бронетанкобудування і то в мізерних обсягах. У 1999 році намічено більше перспективних напрямків, але погіршення економічної ситуації не дає змоги фінансувати навіть такі пріоритетні проекти, як Ан-70. Український ВПК — одна з найбільш перспективних галузей національної економіки, але він першим відчує недостатність уваги держави, коли Україна почне втрачати одне за одним високотехнологічні і наукоємні напрямки, де традиційно лідирувала. Ставлення до перспектив доводить такий приклад: уже майже рік існує держпосередник технологій «Спецтехноекспорт», — дочірнє підприємство «Укрспецекспорту» — але інвентаризація технологій і досі так і не проведена [ 128, с. 45 ]. Дослідження доводять, що технології можуть і повинні стати головною зачіпкою у військово-технічному співробітництві України із закордонними державами. Отже, розвиток збройового бізнесу України може піти декількома шляхами. Перший шлях пов'язаний із розширенням кола спецекспортер. Цей шлях приваблює суто комерційно, але криє у собі чимало небезпек з огляду на можливість погіршення іміджу країни на світовому ринку зброї. Другий шлях — прямування до подальшої монополізації без урахування реальних можливостей заводів — теж не є абсолютно успішним варіантом розвитку. Слід згадати, що країни з чітко налагодженою системою експорту зброї йдуть шляхом розширення списку допущених до експорту (наприклад, у США декілька сотень спецекспортерів). Очевидно, що лідери української держави зупиняться на середньому, ніби проміжному варіанті, коли підприємство, за умови тісної взаємодії з державними структурами, зможе під час підписання контрактів відігравати більшу роль, ніж сьогодні. Очевидно, що для розвитку бізнесу в Україні необхідна значна модернізація бюрократичної системи, що стосується прийняття рішень тих або інших постачань зброї або військово-технічного співробітництва з тими або іншими країнами. І найбільш серйозною проблемою, характерною для усіх без винятку країн колишнього Варшавського договору, залишається відсутність можливостей фінансування розробок перспективних озброєнь. Безумовно, реалізація механізму інтеграції у світову економіку неможлива без динамічних ринкових перетворень у державі. Головними факторами, що не дозволяють створити належні умови для росту конкурентоспроможності вітчизняної продукції, виступають такі, як практично відсутня конкуренція на внутрішньому ринку, його незначна ємність і патологічна невимогливість споживачів. Підприємства не можуть робити конкурентноспроможну продукцію для зовнішніх ринків, якщо вона низької якості на внутрішньому. Інакше кажучи, конкуренція на зовнішньому ринку є її продовженням на внутрішньому. Країни, що сьогодні є лідерами на світовому ринку, завжди відштовхувалися від внутрішнього попиту: їхня експансія йшла через його насичення.[134, с.721] Деякою мірою в Україні теж спостерігається насичення внутрішнього ринку, але через різке падіння внутрішнього споживання й інвестиційних процесів. Тим часом відсутнє головне: вітчизняні товаровиробники змушені виходити на світовий ринок без школи конкурентної боротьби. Через це їх довгострокове перебування на зовнішньоекономічній арені є дуже проблематичним. Головне завдання, яке повинна виконати держава стосовно своїх товаровиробників, народу, майбутнього країни — якомога швидше створити конкурентне середовище. Без такої конкуренції на внутрішньому ринку неможливим є рішення про ефективний вихід України на міжнародну арену. Важливим фактором інтеграції України у сучасне світове господарство є діяльність транснаціональних корпорацій в Україні. Транснаціональні корпорації (ТНК), як правило, відносяться до стратегічного типу інвесторів. Вони мають за мету якомога ширше використовувати природні ресурси України і досягти прибутку від інвестування шляхом їхнього експорту, налагодження в Україні власного виробництва і дилерської мережі. Такі компанії прагнуть укласти з державними організаціями угоди на певний термін про розвідку і видобуток природних ресурсів (зокрема, мінеральних). Важливішим за все для інвесторів даного типу є політична і соціальна стабільність в країні, чітко окреслені власні повноваження, розмежування функцій адміністративних підрозділів на всіх рівнях у тій мірі, у якій вони можуть приймати рішення про використання даної території. Ці компанії готові часом піти на чималі витрати в ім'я майбутнього просування на ринку, коли зміниться на краще інтегральний показник, який характеризує інвестиційний клімат із уже завойованих позицій. Загальний стан економіки країни - реципієнта, численні бюрократичні перепони, як правило, мало впливають на їхнє рішення про початок і продовження інвестування. Загалом, для такого типу інвестора в Україні існує сприятливий інвестиційний клімат, якщо взяти до уваги потужний ресурсний потенціал країни і гострий попит на іноземні інвестиції. [151, с.105 ] До цього типу інвесторів можна віднести ТНК із США, Німеччини, Південної Кореї та інші. Від своїх потенційних українських партнерів вони очікують взаємодопомоги із перспективою більш динамічного співробітництва надалі. Для вітчизняної економіки це бажаний тип сумлінних інвесторів, тому що серйозної економічної небезпеки для країни вони фактично не становлять. Цілком природно, що іноземний інвестор прагне одержувати прибутки від вкладення в українську економіку коштів. Однак бажано, щоб і для країни-одержувача прибуток перевищував витрати. У цьому контексті важливою проблемою є об'єктивна оцінка майна підприємств, що приватизуються за участю ТНК. Держава, що дозволяє діяльність ТНК на своїй території отримує інвестиційні ресурси, і ТНК як іноземні інвестори являють собою законні системи, що об'єднують у собі і потенційні можливості ефективної взаємодії, і конфлікт співіснування. Другий блок протиріч, пов'язаних із діяльністю транснаціональних корпорацій в Україні і використанням їхніх інвестицій, має місце на мезорівні. Адже національні економічні інтереси країни, що діє на макрорівні, є видимими, важливими, але не монолітними. Вони складаються із різноманітних інтересів суб'єктів мезорівня — угруповань суб'єктів господарювання за регіональними, галузевими або іншими ознаками. Ці інтереси можуть не збігатися із загальнодержавними, а іноді і суперечити їм. Ліквідація бар'єрів для надходження інвестиційних ресурсів в Україну дає перевагу тим об'єднанням суб'єктів господарської діяльності в країні, що одержали додаткові можливості для своєї діяльності, і приносять збитки тим, для яких свобода означає посилення конкуренції. Отже, залучення в економіку країни іноземних інвестицій і діяльність у ній ТНК тягне за собою появу на мезорівні протиріччя між інтересами певних угруповань суб'єктів господарювання. Це протиріччя — важливий фактор вибору державної стратегії у відношенні іноземного капіталу взагалі і ТНК зокрема. Інакше кажучи, протиріччя між інтересами об'єднань суб'єктів господарювання виявляється у формі політичної боротьби в питаннях вибору тієї або іншої моделі економічних рішень по залученню і використанню іноземного капіталу. Наприклад, прийняття постанови Верховною Радою з приводу використання статті 28 Закону України “Про державний бюджет України на 1999 рік”, відповідно до якої, на противагу раніше декларованим пільгам, підприємства з іноземними інвестиціями повинні платити податок на додану вартість (ПДВ) і акцизний збір з імпортних товарів, пов'язувалося засобами масової інформації з лобістською діяльністю комерційних банків. Адже майбутнє останніх залежить від інфляційних очікувань. Прийнятою ж постановою, згідно елементарної логіки, передбачалося підвищення спочатку цін на імпортні товари, а потім рівня інфляції [151, с.86]. Таким чином, банки одержували послаблення у частині виплат по зобов'язаннях, а законодавча база української держави “збагатилася” ще одним підтвердженням її нестабільності. На мікрорівні діють індивідуальні інтереси безпосередніх партнерів по інвестиційній діяльності — постачальників, споживачів, банків, трудових колективів і ТНК як іноземних інвесторів, що співробітничають із ними. Вирішення протиріччя мікрорівня — дуже важке завдання, оскільки тут конкретизуються загальноекономічні, галузеві, регіональні проблеми міжнародної інвестиційної взаємодії, вирішення яких вимагає концентрації зусиль суб'єктів, як мікро-, так і мезо- і макро рівнів. [86, с.138] Сьогодні основне протиріччя мікрорівня виявляється як невідповідність офіційно проголошених потреб України в іноземних інвестиціях, що оцінюються приблизно в 50 млрд. дол., можливостям їх освоєння конкретними суб'єктами господарювання. Вже на передінвестиційній стадії фактори загальної привабливості української економіки для ТНК “не працюють” у конкретних інвестиційних пропозиціях вітчизняних підприємств. Українським підприємцям, звичайно, не вистачає досвіду і кваліфікації для ефективної роботи в цьому напрямку. Однак негативну роль грає фактор загальної економічної кризи в державі, що, зокрема, обмежує матеріальні витрати підприємств на проведення техніко-економічних обгрунтувань інвестиційних проектів, що відповідають міжнародним стандартам. Тобто, фактори, що обумовлюють потребу української економіки в інвестиціях ТНК (і інших інвесторів), в той самий час протидіють їхньому ефективному використанню. Вивчення діалектики виникнення і розвитку протиріч у процесі міжнародної інвестиційної взаємодії необхідне для усвідомлення в Україні механізму залучення і використання капіталу транснаціональних компаній, який повинен забезпечити максимально ефективні (для нашої країни) засоби вирішення визначених протиріч. Узгодження суперечливих економічних інтересів відбувається шляхом пошуку і реалізації оптимальних організаційно-правових форм і відповідних засобів їх співіснування. У цьому напрямку вже проведена велика робота, а саме: вступ України в міжнародні фінансово-кредитні організації, підписання двосторонніх економічних угод на вищому рівні, створення в країні спеціалізованих державних структур для координації і сприяння залученню інвестицій транснаціональних корпорацій, прийняття відповідних законів і законодавчих актів тощо. Але ця діяльність ще остаточно не завершена, її подальший логічний розвиток повинен здійснюватись за наступними напрямками: 1. Розрахунок потенційної інвестиційної ємності українського ринку. Економічне обгрунтування загального, а також галузевого, регіонального та індивідуального попиту на іноземні інвестиції з докладним, відповідно до міжнародного стандарту, аналізом конкурентоспроможності продукції, що виготовляється, потенційних ринків збуту і терміну окупності продукції. 2. Визначення факторів, які сприяють пропозиціям транснаціональних корпорацій в обсягах, що відповідають попиту на інвестиції, на різних рівнях інвестиційної взаємодії з транснаціональними корпораціями. Виявлення оптимальних інструментів удосконалювання інвестиційного клімату в Україні. 3. Розробка систем пільг для транснаціональних корпорацій як найбільших інвесторів у нашу економіку, що повинні бути спрямовані на довгострокові проекти в конкурентноспроможні і експортоорієнтовані виробництва. Зусилля з оптимізації економічного механізму діяльності транснаціональних корпорацій в Україні будуть мати більшу віддачу, якщо відповідатимуть загальній стратегії ринкової трансформації економіки України. 3.3. Впровадження ефективної моделі зовнішньоторговельної політики держави. Розробка і реалізація ефективної зовнішньоторговельної стратегії передбачає врахування взаємозв’язку закономірностей розвитку світового господарства і трансформації національної економіки. Причому, стан зовнішньої торгівлі значною мірою залежатиме від ефективності механізмів регулювання економіки держави, а масштаби і засоби впливу держави на неї будуть визначатися загальним станом економіки та її структурної перебудови. Такий розвиток вимагає пошуку ефективної стратегії ринкової трансформації, яка забезпечувала б не деградацію, а стабільний і збалансований розвиток економіки на основі нейтралізації чинників її нинішнього кризового стану. До основних чинників, які успадковані минулим процесом розвитку країни, належать: - глибока інтегрованість народногосподарського комплексу України в економічний простір колишнього СРСР та країн Східної і Центральної Європи; - відставання в рівні лібералізації економічного життя від постсоціалістичних країн, які раніше стали на шлях ринкових перетворень; - глибина вкорінення стандартів поведінки в умовах планово-розподільчої системи та атрофії ринкових традицій; - суттєві розбіжності між успадкованим рівнем внутрішніх та світових цін, що, внаслідок ресурсної залежності, мало особливо руйнівні наслідки для України; - структурна незбалансованість та висока енерго- та ресурсомісткість економіки, недостатня її забезпеченість енергетичними і сировинними ресурсами, яка зумовила залежність від традиційних постачальників з країн СНД; - технологічне відставання багатьох секторів економіки від розвинених країн. Однак у перехідних економіках з плином часу розвиток зовнішньої торгівлі все більше залежить від наслідків ринкової трансформації, на хід якої впливають як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники. До перших з них слід віднести незбалансованість національної економіки, розрив традиційних господарських зв'язків, розбіжності між рівнем внутрішніх і світових цін на сировину та енергоносії, економічну політику торговельних партнерів тощо. Вплив суб'єктивних чинників зумовлюється обраною моделлю реформування економіки та недоліками механізму її реалізації, які полягають у: - відсутності обґрунтованої стратегії ринкових перетворень та вектора зовнішньоекономічного розвитку, яка враховувала б світовий досвід та специфічні умови України; - спробах забігання вперед у лібералізації економіки та зовнішньої торгівлі і сліпого копіювання досвіду розвинених країн при відсутності необхідних передумов; - непослідовності зовнішньоекономічної політики та запізнілому реагуванні на розвиток деструктивних процесів; - вимушеній орієнтації на торговельну модель зовнішньоекономічних зв'язків, яка посилює сировинний напрямок виробництва і експорту та прискорює деградацію переробних галузей; - системній неузгодженості бюджетної, податкової, валютно-фінансової та інших складових економічної політики та їх невідповідності потребам ефективної інтеграції національної економіки у світове господарство; - затримці у впровадженні скоординованої системи захисту внутрішнього ринку і відсутності уваги до підтримки експорту високотехнологічної та наукомісткої продукції; - блокуванні процесу зміцнення експортного сектора виробництва з подальшою узгодженістю діяльності цих підприємств в рамках України. Серед численних груп деструктивних факторів розвитку економіки та зовнішньої торгівлі на особливу увагу заслуговують причини внутрішнього походження, нейтралізація яких найбільшою мірою відповідає можливостям держави. Від комплексної дії переважно внутрішніх факторів залежить фінансове становище на макро- та мікрорівні, ділова активність суб'єктів господарювання, обсяги та ефективність виробництва, насиченість внутрішнього ринку товарами і створення їх надлишків для включення у процес зовнішньоторговельного обміну тощо. Це надає пріоритетного значення зусиллям держави по формуванню сприятливого внутрішнього економічного середовища на основі вибору і реалізації ефективної стратегії ринкового реформування та структурної перебудови економіки і зумовленої нею економічної політики держави [21, с.150]. Суттєво впливають на стан економіки, структуру та ефективність імпортно-експортних операцій і екзогенні чинники: стан світогосподарських відносин, кон'юнктура світових товарних ринків, зовнішньоторговельна політика основних країн-партнерів тощо, — причини дії яких здебільшого знаходяться за межами впливу держави. Це зумовлює першочергову потребу цілеспрямованого формування такого внутрішнього господарського середовища, яке створювало б сприятливі умови для економічного зростання з урахуванням: - вихідного стану економіки і передумов її реформування; - адекватності обраної моделі ринкових перетворень об'єктивним умовам реформування економіки; - відповідності моделі ринкової трансформації інтересам більшості громадян. Слід зазначити, що питання про альтернативу нинішній моделі трансформації зовнішньоекономічної діяльності в Україні до цього часу залишається відкритим. Єдине, що не викликає сумніву, це той факт, що проведення практично нерегульованої державою радикальної лібералізації неминуче призводить до поглиблення кризових явищ. Для подолання причин економічної деградації, започаткування суттєвого перелому в траєкторіях розвитку зовнішньої торгівлі України та забезпечення переходу до стабільного економічного зростання необхідно: створити сприятливі умови для інвестування та ефективного і цілеспрямованого використання інвестицій для структурної перебудови економіки, стимулювання вітчизняного товаровиробника, нарощування експортного потенціалу; збалансувати доходи та витрати бюджету, зменшити зростання державних боргів; зменшити тиск ринку державних зобов'язань на стан валютного та кредитного ринків; створити сприятливі умови для забезпечення експортно-імпортної збалансованості; підвищити економічну ефективність зовнішньо-економічних операцій. Враховуючи той факт, що зовнішня торгівля посідає центральне місце в системі зовнішньоекономічних відносин України, основну увагу приділяють розрахункам економічної ефективності зовнішньої торгівлі, а також показникам економічної ефективності за іншими видами зовнішньоекономічної діяльності. У широкому розумінні під ефективністю зовнішньоекономічних зв’язків розуміють результат від співставлення сукупних витрат і доходів від зовнішньоекономічної діяльності. Ефективність зовнішньої торгівлі в широкому розумінні пов’язана з економією суспільної праці, яка виникає за рахунок того, що, з одного боку, національні витрати на виробництво експортної продукції нижчі за міжнародні, а з іншого – на виробництво продукції ці витрати вищі за міжнародні. Таким чином визначається прямий ефект від зовнішньоекономічної торгівлі. Непрямий ефект проявляється в тому позитивному впливі зовнішньої торгівлі, який вона чинить на економічний розвиток країни у цілому, включаючи вплив на зміну народногосподарських пропорцій, підвищення промислового потенціалу, рівня технічного забезпечення народного господарства тощо. Оцінка непрямої дії зовнішньої торгівлі на економіку країни на сьогодні поки що не вирішена в теоретико-методологічному аспекті. У цьому зв’язку надзвичайно важливою є проблема кількісної оцінки прямого економічного ефекту від зовнішньої торгівлі. Оскільки зовнішня торгівля країни включає продаж товарів на експорт та закупівлю імпортної продукції, то й ефективність зовнішньої торгівлі необхідно розглядати з погляду сукупності експортних та імпортних операцій. Тому слід розрізняти ефективність зовнішньої торгівлі як в цілому, так і ефективність експортних та імпортних операцій. Крім того, умовою ефективності зовнішньоторговельних операцій є економічна безпека країни, яка базується на наявності сукупності ресурсів, що забезпечують відтворення виробництва та системи економіко-соціальних відносин. Враховуючи багатоаспектність поняття ефективності, розроблена оригінальна модель оцінки ефективності зовнішньоторговельних операцій. Проведені дослідження та запропонована модель базувалися на науковому апараті моделювання оцінки ефективності зовнішньоекономічної політики, що розроблялася в наукових працях Бергетранда, Р. Джонса, Б.Оліна, Е.Хекшера, а також у працях вітчизняних вчених: І.Бураковського, І.Гайдучка, Л.Кістерського, А.Кредісова, Ю. Полунеєва, А. Пірогова, В. Решетняка, А. Філіпенка та інших. Моделювання оцінки ефективності зовнішньоторговельної політики включає такі основні блоки: встановлення параметрів економічної безпеки (екосестейту), системи критичних обмежень та рівнів зовнішньоторговельних чинників забезпеченості екосестейту; моделювання взаємозалежностей між зовнішньоторговельними зв’язками, економічним зростанням країни (на підставі факторних пропорцій), попитом та технологією; застосування індексного методу вивчення динаміки розвитку зовнішньоторговельних відносин; моделювання пропорцій платіжного балансу, бюджету та основних макроекономічних показників країни. Поняття екосестейту пов’язується зі станом держави, в якому забезпечується стабільність її існування, найбільш сприятливі умови життя її громадян, функціонування та розвитку самої держави.[140]. Стан, у якому держава може розвиватися стабільними темпами, називається станом спокою, який має місце за умов виконання співвідношення: де ?j, ?j —зусилля держави по нейтралізації, відповідно, зовнішніх та внутрішніх чинників небезпеки; ?j, Ej — зовнішні та внутрішні чинники небезпеки (брак ресурсів, ембарго, демпінгові процеси); j= 1….p, j=p+1…( — відповідно, індекс зовнішніх та внутрішніх чинників небезпеки. Серед факторів економічної безпеки автор виділив як основні ресурсні параметри безпеки, які визначаються за формулами: Dit > = Xit + Rit — Qit,

де Dit — показник задоволення потреб в і-тому ресурсі в t-й період
шляхом імпорту ресурсів з інших країн;

Xit — наявність і-го ресурса в країні в t-й період;

Rit — резерви і-го ресурса в країні в t-й період, які виникають у
зв’язку з вторинною переробкою сировини, економією національних ресурсів
в результаті запровадження новітніх технологій тощо;

Qit — потреба в і-му виді ресурсів в країні в t-й період.

Задоволення потреб у ресурсах є основною умовою проведення ефективних
зовнішньоторговельних операцій. Проте економіка будь-якої країни може
стикатися з ситуацією, коли кінцева продукція, яка випускається
національною економікою, несумісна за критерієм якості з продукцією на
світових ринках. Таким чином, рівень технології країни має відповідати
рівню технології в країнах, що випускають аналогічну продукцію, в
протилежному випадку країна, що не дотримується цієї умови, приречена на
закріплення сировинної орієнтації імпорту, як це було доведено в
попередніх параграфах.

Обмеження щодо закріплення експортної спеціалізації країни на сировині
або продукції з низьким рівнем переробки визначається через коефіцієнт
технологічності (Кi):

Ki = Ti / Ii,

де Ті — рівень технології виробництва і-го товару, який склався в
країні;

Ii — рівень технології виробництва і-го товару в світі.

Умови вигідного для країни екпорту продукції передбачають, що значення
(Кі) має бути не менше одиниці.

Взаємозв’язок ефективності торгівлі та економіки описується моделлю
загальної рівноваги Р. Джонса. Згідно з цією моделлю можна прогнозувати
зовнішні умови функціонування економіки, вирішити проблеми оподаткування
та уникнення монополізму.

Впровадження ефективних зовнішньоторговельних операцій тісно пов’язане
із забезпеченням економічного зростання. Взаємозв’язок ефективності
торгівлі та економіки може бути описаний моделлю загальної рівноваги Р.
Джонса. Ця модель дає можливість співставити забезпеченість факторами
виробництва і можливістю отримання ефекту від торгівлі. Згідно з
результатами, отриманими по розрахунках за цією моделлю, можна
прогнозувати зовнішні умови функціонування економіки, вирішити проблеми
оподаткування та уникнення монополізму.

У матричному вигляді ця модель відображається наступним чином:

| Zr | = | (rk | * | Hr | ,

де | Zr | — матриця екзогенних змінних (зміни цін на продукцію,
пропозиція факторів виробництва, наприклад, капіталу та праці);

| (rk | — “(”- матриця витрат на одиницю або часток r- го виду
фактора;

| Hr | — ендогенні змінні (обсяги виробництва, ціна r- го виду
фактора).

У загальному вигляді система показників ефективності включає
узагальнюючі, зведені показники, такі, як народногосподарська, бюджетна
ефективність зовнішньої торгівлі, а також часткові показники
ефективності експорту та імпорту.

Враховуючи інтереси держави та економічну доцільність
експортно-імпортних операцій, розраховують економічну ефективність на
народногосподарському рівні. Народногосподарська ефективність зовнішньої
торгівлі визначається методом порівняння витрат на виробництво
експортних товарів з економією народногосподарських витрат щодо імпорту
товарів.

Це положення виходить з того, що потреби народного господарства в різних
товарах визначаються не тільки національним виробництвом, але й
імпортом. Валютні кошти для купівлі імпортних товарів отримують за
рахунок виробництва товарів на експорт та їх реалізації. Тому
ефективність зовнішньої торгівлі на рівні народного господарства
визначається порівнянням витрат на вітчизняне виробництво необхідної
продукції, яку збираються отримати по імпорту, з витратами на
виробництво експортних товарів.

Таким чином, в основі методики визначення народногосподарської
ефективності зовнішньої торгівлі лежить той факт, що всі витрати щодо
експорту здійснюються заради отримання валютних коштів, які підуть на
придбання імпортних товарів. Різниця витрат на імпорт та експорт
відображає економію витрат відповідно з використанням імпортних товарів
і відмовою від виробництва вітчизняних товарів, які можуть бути заміщені
імпортом.

Витрати на виробництво експортних товарів включають витрати на
виробництво, транспортування до кордону (порту), вантажні роботи, а
також витрати зовнішньоторгових організацій, тобто, вартість експорту в
цінах ФОБ або у внутрішніх цінах.

Витрати на імпортну продукцію дорівнюють вартості виробництва імпортної
продукції, включаючи додатковий економічний ефект, отриманий при
споживанні більш якісної продукції. Зазвичай, це вартість імпорту у
внутрішніх цінах реалізації.

Якщо йдеться про продукцію, яка не має аналогів вітчизняного
виробництва, а потреби в ній повністю задовольняються за рахунок імпорту
з інших країн, економія народногосподарських витрат буде визначатися
економією валютних коштів у зв’язку зі звільненням країни від
відповідної кількості закупівель даної продукції із вказаних країн. Щодо
імпорту спеціальних машин та обладнання, виробництво яких в країні не
налагоджено, економічний ефект буде дорівнювати прибутку від випуску
продукції на цьому обладнанні.

Зовнішньоторговий обмін буде вважатися вигідним, коли виконується
нерівність

де Вімп. — національні витрати на імпортну продукцію; Вексп.- витрати на
виробництво експортної продукції. Тоді різниця вказаних витрат дає нам
народногосподарський економічний ефект зовнішньої торгівлі (Єзт) :

Єзт = Вімп — Вексп

— збитковими.

Коефіцієнт економічної ефективності (Кзт) обчислюється як частка від
ділення витрат на імпорт до витрат на експорт:

— ефект відсутній.

Поряд зі зведеним показником бюджетної ефективності зовнішньої торгівлі
визначається система окремих показників ефективності експортних та
імпортних операцій.

Зокрема, розраховують валютну ефективність експорту та імпорту, яка
допомагає визначити, яку кількість суспільної праці необхідно витратити
на виробництво експортних товарів, щоб отримати одиницю валюти, та яку
кількість суспільної праці необхідно було б витратити на власне
виробництво імпортованих товарів, що маємо на певну суму іноземної
валюти, яка була використана на зовнішньому ринку.

Отже, валютна ефективність експорту дорівнює відношенню валютної виручки
від експорту (інтернаціональна вартість) до витрат праці на виробництво
товару (національна вартість), тобто вартості його в цінах виробництва.
У загальному вигляді показник валютної ефективності експорту
обчислюється за формулою:

де Єекс. — ефективність експорту товару; ВВекс. — валютна виручка від
експорту; Векс. — витрати праці на виробництво товару.

Валютна ефективність імпорту дорівнює відношенню необхідних витрат на
виробництво імпортних товарів у країні до витрат на імпортні закупівлі
або відношенню виручки від реалізації його в межах країни до витрат на
його придбання. Тобто, результатом імпорту є економія витрат
національної праці при імпорті товарів замість їх власного виробництва.

Показник ефективності імпорту визначається за формулою:

де Єімп. — ефективність імпорту; Мвімп. — можливі витрати праці,
необхідні для власного виробництва імпортного товару (національна
вартість); Ввімп. — витрати валюти на імпорт (інтернаціональна
вартість).

Відомо, що витрати суспільної праці не обчислюються безпосередньо
робочим часом, який витрачено на виробництво товару, а виражаються за
допомогою системи внутрішніх цін. Останні, у свою чергу, під впливом
різних факторів можуть суттєво відрізнятися від величини вартості, і,
відповідно, від суспільно-необхідних витрат праці, оскільки величина
вартості визначається суспільно необхідними витратами праці. Тому для
обчислення ефективності експорту або імпорту дуже важливим є питання
забезпечення відповідності оцінки величини витрат на виробництво товарів
суспільно-необхідним витратам.

Існує декілька поглядів щодо вибору методів оцінки внутрішніх
(національних) витрат. Наприклад, витрати праці на виробництво товарів
можна визначати за допомогою собівартості, оптових або договірних цін
або на рівні так званих народногосподарських витрат. Кожний із
зазначених методів має свої недоліки та переваги, але всі вони дають
лише наближений вираз суспільно-необхідних витрат праці на виробництво
товарів.

В умовах української економіки оптові або договірні ціни у більшості
випадків носять яскраво виражений витратний характер або характер
домовленостей між контрагентами. Великою є частка бартерних угод або
вексельних розрахунків, які спотворюють визначення суспільно необхідної
праці. Крім того, коли іноземну валюту перераховують у національну і
навпаки для визначення валютної виручки і валютних витрат,
використовують офіційні курси Національного банку України, які не
віддзеркалюють дійсного співвідношення купівельної спроможності
іноземних валют та внутрішньої гривні. Все це приводить до ускладнень
розрахунків показників експортної та імпортної ефективності, визначення
економічної доцільності зовнішньоторговельних операцій. Застосування
собівартості в основі розрахунку витрат на виробництво експортної
продукції власного виробництва та імпортованих товарів враховує тільки
поточні витрати на виробництво продукції. Тому найбільш часто
використовують показник народногосподарських витрат, який найбільш повно
відображає витрати праці на виробництво продукції.

Цей показник обчислюють за формулою:

,

де Вн/г — народногосподарські витрати; С — собівартість виробництва; К –
капітальні вкладення; Н — нормативний коефіцієнт ефективності.

У розрахунках економічної ефективності зовнішньої торгівлі застосовують
єдиний по країні середній нормативний коефіцієнт, який дорівнює 0,15.
Вважається, що період окупності капітальних вкладень має бути біля семи
років.

Термін окупності капітальних вкладень, тобто період часу, впродовж якого
додаткові капітальні вкладення окупляться зниженням собівартості
продукції, що випускається, дорівнює:

де Т — термін окупності;

К — додаткові капітальні вкладення;

С1 – собівартість продукції до здійснення капітальних вкладень;

С2 — собівартість продукції після здійснення капітальних вкладень.

Тоді нормативний коефіцієнт ефективності (окупності) є зворотною
величиною терміну окупності капітальних вкладень, тобто

.

Даний показник має суттєві недоліки в аспекті оцінки ефективності
зовнішньоторговельних операцій, пов’язані передусім з тим, що складові
елементи вказаного показника розраховуються за допомогою поточних цін.
Певною мірою необґрунтованим є питання щодо застосування високого
середнього коефіцієнта ефективності для всіх галузей народного
господарства.

У зв’язку з цим при розрахунку валютної ефективності експорту та імпорту
для оцінки витрат праці на виробництво використовують оптові або
договірні ціни, збільшені на транспортні накладні витрати.

В основі валютної виручки від експорту та витрат валюти на імпорт лежать
зовнішньоторговельні ціни, які є близькими до цін світового ринку і, під
впливом конкуренції, коливаються навколо вартості, яка відображає
суспільно-необхідні витрати праці на виробництво продукції.

Показники ефективності зовнішньої торгівлі розраховують та аналізують як
в територіальному ракурсі, тобто, експортні операції, що здійснюються в
окремі країни або групи країн, імпортування із окремих країн або
регіонів, так і за товарними групами.

Показники ефективності зовнішньої торгівлі обчислюють також з кожного
товару і використовують для виключення із зовнішньоторгового обігу
товарів, які мають низьку валютну ефективність. Це має велике значення
для формування раціональної структури експорту та імпорту.

У той же час, зовнішньоторговельний оборот експорту та імпорту не
потрібно розглядати ізольовано. Ці два боки зовнішньої торгівлі тісно
пов’язані між собою і будь-яке скорочення експорту веде до скорочення
імпорту, який може мати високу ефективність застосування в межах
національної економіки і при нагоді компенсувати низьку ефективність
експорту. Цей взаємозв’язок стосується і структури імпорту. Тому для
остаточного вирішення щодо доцільності експорту чи імпорту окремих
товарів показники їх валютної ефективності перемножують на зведений
імпортний чи експортний показник за всією сукупністю товарів.

— валютна ефективність імпорту j–го товару;

— середня валютна ефективність імпорту;

— валютна ефективність імпорту j–го товару;

— середня валютна ефективність експорту.

Розраховані за цією методикою показники визначають абсолютну
ефективність експорту чи імпорту, і в тих випадках, коли вони > 1, то
обмін такими товарами вважається доцільним.

Вплив інфляції, зміни внутрішніх цін на продукцію та валютну виручку за
неї, зміни товарної та географічної структури аналізуються, як правило,
за допомогою індексних моделей.

Динаміка валютної ефективності в моделі експорту (Іекс.) буде
визначатися зміною валютної виручки на одиницю продукції (Ір),
внутрішніми цінами на її виробництво (Ірв.) та структурними факторами
(Іs) — відповідно, товарної (Іsт) та географічної структури (Іsг).

р1, р0 – валютна виручка одиниці експортної продукції у звітному та
базовому періодах;

q1 – обсяг експортної продукції.

— внутрішня вартість одиниці експортної продукції у звітному та
базовому періодах;

— вартість експорту у внутрішніх цінах, яка б могла бути у звітному
періоді без зміни цін на продукцію на внутрішньому ринку.

— вартість експорту у внутрішніх цінах у звітному періоді.

— вартість експорту у внутрішніх цінах у базовому періоді.

Підставимо до загальної формули:

Вплив географічної структури на індекс цін, визначають за формулою:

Окрім визначення впливу географічної структури, розрахунок індексів
зовнішньої торгівлі в ракурсі окремих країн має велике значення для
аналізу змін середніх цін, фактичного обсягу зовнішньоторговельних
операцій з кожною країною та визначення індексу «умов торгівлі» (Terms
of Trade) з окремими країнами.

Як відомо, індекс «умов торгівлі» дорівнює відношенню індексу середніх
цін експорту (Ірекс.) до індексу середніх цін імпорту (Ірімп.), тобто:

> 1 (100 %), то співвідношення цін у торгівлі з даною країною є
сприятливим у цьому періоді порівняно з базовим.

= 1 (100 %), то умови порівняно з базовим періодом не змінилися.

Індекс «умов торгівлі» розкриває тенденції взаємного руху експортних та
імпортних цін у торгівлі як з окремими країнами, так і з групою країн.
Цей індекс залежить від товарної номенклатури торгівлі та від рівня цін
у торгівлі з окремими країнами.

На індекс “умов торгівлі” не впливає валюта, яка прийнята при розрахунку
індексів середніх цін. Тому індекси “умов торгівлі” різних країн світу
можуть бути порівняні між собою.

Погіршення чи покращення співвідношення індексів середніх цін експорту
та імпорту безпосередньо не пов’язане з сальдо торговельного балансу
країни. За умов негативного сальдо торгового балансу це співвідношення
може бути більшим за 1 (100 %) і, навпаки, за позитивного сальдо
торгового балансу співвідношення може бути меншим чи більшим за 1
(100%).

Індекс “умов торгівлі” є синтетичним показником ефективності зовнішньої
торгівлі, який вказує на основні пропорції у співвідношенні експортних
та імпортних цін.

Крім розглянутих вище показників валютної ефективності експорту та
імпорту визначають ще бюджетну ефективність експорту та імпорту та
ефективність виробництва (споживання). У загальному вигляді система
показників ефективності експорту та імпорту визначається на основі таких
вихідних показників:

;

;

;

;

.

Виходячи із вказаних даних обчислюють:

економічну ефективність виробництва експорту та споживання імпорту;

бюджетну ефективність експорту та імпорту.

Економічна ефективність виробництва експорту (споживання імпорту) —
зіставлення вартості експорту (імпорту) у внутрішніх цінах та витрат на
виробництво. Тобто, для експорту товару це співвідношення буде
дорівнювати:

і визначається для оцінки економічної зацікавленості товаровиробників
у постачанні вказаної продукції на зовнішній ринок самостійно або за
допомогою зовнішньоторговельної організації.

Економічна ефективність імпорту та його ефект обчислюється таким чином:

Бюджетна ефективність експорту та її ефект, а також бюджетна
ефективність імпорту та її ефект визначають за такими формулами:

Добуток коефіцієнтів ефективності виробництва експорту (споживання
імпорту) та бюджетної ефективності експорту (імпорту) дасть нам
коефіцієнт народногосподарської ефективності експорту чи імпорту, а
саме:

для експорту – Євир.екс. ( Єб.екс. = Є н/г.екс.

для імпорту — Єспож.імп. ( Єб.імп. = Є н/г.імп.

.

.

Таким чином, зміну народногосподарських показників ефективності
зовнішньої торгівлі можна аналізувати під впливом двох факторів у
вигляді показників ефективності виробництва експорту (споживання
імпорту) та бюджетної ефективності.

Для обчислення факторів змін народногосподарської ефективності
застосовуються методи індексного факторного аналізу.

Основні принципи методики аналізу експортно-імпортних операцій можуть
бути використані при розрахунках ефективності інших форм
зовнішньоекономічної діяльності.

Позитивна оцінка від зовнішньоекономічного обміну та інших видів
зовнішньоекономічної діяльності є головною умовою економічної
діяльності їх здійснення, а максимальний розмір ефекту — критерієм
вибору найбільш ефективного варіанту.

Сьогодні Україні необхідна також ефективна податкова, структурна,
інвестиційна, фінансова та інноваційна політика. Вона повинна бути
спрямована на прискорення диверсифікації капіталу, конверсії, ВПК,
реалізацію визначених державою пріоритетних напрямів поліпшення
структури виробництва та підвищення його конкурентоспроможності. Для
цього необхідна розробка та реалізація пріоритетних державних,
регіональних і галузевих науково-технологічних і соціально-економічних
програм та конкретних інвестиційних проектів розвитку високоефективного
підприємництва і бізнесу. Тільки за цих умов відтворювальний цикл може
забезпечувати необхідні інвестиційні нагромадження для безперервного
економічного оновлення та зростання.

Якщо траєкторія трансформації економіки, що реально реалізується, не
забезпечує вирішення цих завдань, то в реформованій економічній системі,
як свідчить досвід не тільки України, це призводить до згортання
виробництва, «втечі» капіталу та кваліфікованих трудових ресурсів,
зниження рівня збирання податків, зростання дефіциту держбюджету,
інфляції та соціальної напруженості.

Проведений аналіз впровадження і реалізації ефективної моделі
зовнішньоторговельної політики відповідно до стратегії розвитку
зовнішньоекономічних зв’язків в умовах ринкової трансформації дає
підстави для наступних висновків:

— досягнення позитивних змін в ефективності зовнішньої торгівлі можливе
при посиленні регулюючої ролі держави у ринковому реформуванні і
структурній перебудові економіки;

— наближений до сучасних вимог механізм регулювання зовнішньоекономічної
діяльності успішно спрацьовує лише у ринковому середовищі;

— несприятливий розвиток трансформаційних процесів обмежує роль країни
лише пасивною підтримкою світового товарообміну та відтворювального
процесу і загрожує втратою доступу до світового доходу.

Відставання України у проведенні ринкових перетворень зумовлює її
орієнтацію на торговельну модель зовнішньоекономічних зв’язків, яка все
більше втягує в структурну кризу високотехнологічні та наукомісткі
галузі. Саме в цьому і криються глибинні причини несприятливого стану
зовнішньої торгівлі.

По мірі деградації економічної системи державі загрожує втрата шансів на
поліпшення ситуації у скільки-небудь близькій перспективі і зростаюча
залежність від кон’юнктури світових товарних ринків, економічної
політики інших країн та міжнародних організацій.

Для недопущення такого розвитку подій, елементи яких неважко простежити
в наших реаліях, необхідна концентрація зусиль на вирішенні двох життєво
важливих проблем:

— прискоренні трансформаційних процесів та забезпеченні їх позитивного
впливу на зменшення тривалості періоду кризового спаду та стагнації
економіки і переходу її до фази пожвавлення і розвитку;

— досягненні позитивних змін у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків на
основі поліпшення структури виробництва і експорту, для зростання
експортоспроможності, та послаблення дії неефективної структури імпорту
для української економіки і створення більш вигідних умов для інтеграції
її в світове господарство.

Для поліпшення ситуації у зовнішньоекономічній сфері потрібна
орієнтована на перспективу активна зовнішньоекономічна політика, яка
базується на чітких концептуальних підходах до структурної перебудови
економіки, розвитку експортного потенціалу та на впровадженні гнучкого
механізму регулювання зовнішньоторговельного обміну, підпорядкованого
досягненню: стратегічних цілей економічного розвитку. Невирішеність цих
проблем у вітчизняній практиці і зумовила використання в останні роки
методу «проб і помилок», який проявився не у попередженні, а у
запізнілому реагуванні на деструктивні процеси у розвитку
зовнішньоекономічних зв’язків.

Для докорінного поліпшення ситуації необхідно розробити комплексний,
системно узгоджений підхід до вирішення на різних рівнях державного
управління наступних стратегічних завдань:

— впровадження стратегії і тактики ринкового реформування і структурної
перебудови, які відповідали б потребам відвернення зовнішньоекономічної
загрози та поліпшення умов інтеграції національної економіки у систему
світогосподарських відносин;

— приведення, в ході проведення економічних реформ системи і структури
управління зовнішньоторговельних операцій у відповідність до потреб
впровадження виробничо-інвестиційної моделі зовнішньоекономічних
зв’язків.

Взаємозалежність і взаємозв’язок між станом економіки та зовнішньої
торгівлі, впливом внутрішнього і зовнішнього середовища на їх розвиток
зумовлюють необхідність системного і взаємоузгодженого на різних рівнях
управління підходу до створення сприятливих умов інтеграції національної
економіки у систему світових господарських зв’язків. Для їх забезпечення
необхідна розробка та реалізація програми ринкового реформування і
структурної перебудови зовнішньоторговельної політики.

Узагальнення досвіду постсоціалістичних держав свідчить про
співіснування на практиці елементів трьох моделей зовнішньоекономічних
зв’язків: постачальницько-збутової, торговельної та відтворювальної
(геоекономічної), яка знаходиться у процесі становлення і формування
відповідної управлінської та організаційно-функціональної форми
впровадження.

Перехід на відтворювальну (геоекономічну) модель зовнішньоекономічних
зв’язків пов’язаний із створенням організаційних структур, здатних
забезпечити виробничо-інвестиційне співробітництво у конкретних ланках
створюваних міжнародних виробничо-технологічних ланцюгів, які виходять
за межі національних економічних систем.

В Україні формування відповідних організаційно-управлінських структур
знаходиться у зародковому стані, що зумовлено затримкою у реформуванні
економіки, недосконалістю системи управління нею, недостатнім рівнем
макроекономічної стабілізації, розвитку приватизаційних процесів,
фондового ринку, а також відсутністю законодавчої бази створення та
функціонування міжнаціональних фінансово-промислових груп (ФПГ) та інших
асоціативних структур.

Реалізація геоекономічного підходу пов’язана також із функціонуванням
виробничо-інвестиційної моделі економічного розвитку, а надходження
інвестицій, як свідчить світовий досвід, можливе лише в умовах
макроекономічної стабілізації і входження економіки у фазу підйому.

Для впровадження моделі зовнішньоекономічних зв’язків, яка б відповідала
ринковим умовам, необхідне комплексне, системне вирішення проблем
удосконалення організації і управління зовнішньоторговельними операціями
та зовнішньоекономічною сферою в цілому. Потреба в ньому зумовлена
взаємозалежністю між станом економіки і зовнішньої торгівлі та впливом
внутрішнього і зовнішнього середовища на їх розвиток, без урахування
яких розрізнені спроби втручання держави у зовнішньоторговельні процеси
не дають бажаних наслідків.

При нинішній торговельній моделі зовнішньоекономічних зв’язків зусилля
органів управління замикаються, як правило, на поточних проблемах,
внаслідок чого з поля зору державних органів випадає необхідність
поліпшення недосконалої структури народного господарства, зменшення його
енерго- та ресурсомісткості. Відсутність позитивних змін у них і
зумовлює деструктивні процеси у розвитку зовнішньої торгівлі, загрожуючи
подальшою деіндустріалізацією і відставанням економіки від розвинених
країн.

Для реалізації виробничо-інвестиційної моделі, як свідчить досвід
розвинених країн, необхідна розрахована на довгострокову перспективу
орієнтація на вирішення наступного комплексу проблем:

— створення відповідної кількості суб’єктів господарювання та
управління, здатних забезпечити широкомасштабну інтеграцію
народногосподарського комплексу в світове господарство;

— приведення організаційно-економічних структур суб’єктів
господарювання, органів управління і характеру їх поведінки у
відповідність до завдань широкомасштабного включення національної
економіки в систему світогосподарських зв’язків;

— розробки і послідовного впровадження найбільш ефективних механізмів
впливу держави на поліпшення умов інтеграції народногосподарського
комплексу в світове господарство.

Для вирішення цих завдань необхідна модернізація виробничо-господарських
і функціонально-управлінських структур та розробка ефективних принципів
взаємодії органів державного управління із створюваними асоціативними
утвореннями суб’єктів господарювання, скерованими на зовнішні ринки.

Такі виробничо-господарські структури повинні відповідати сучасним
вимогам щодо складу суб’єктів господарювання, характеру їх поведінки на
світогосподарській арені та охоплювати:

— виробничий рівень (підприємство, фірма, організація, компанія) як
основну ланку зовнішньоекономічних зв’язків;

— галузевий рівень з властивим йому формуванням фінансово-промислових
груп (ФПГ), концернів, ТНК, науково-виробничих об’єднань тощо;

— регіональний (міжгалузевий) рівень, який може включати всі розглянуті
вище різновиди суб’єктів господарювання, а також властиві лише йому
структури та форми співробітництва на більш широкій основі, ніж
внутрішньо- та міжгалузева. Учасниками господарської діяльності за цих
умов можуть стати технополіси, а також такі міжгалузеві асоціативні
угруповання, як консорціуми, ФПГ, ТНК, концерни, виробничо-комерційні
агломерації (ВКА) тощо;

— загальнодержавний рівень, представлений системою управлінських та
координуючих структур, здатних виконувати у перехідний період функції
зовнішньоекономічного регулювання.

Стратегічна мета формування сучасної системи і структури управління
зовнішньоекономічною діяльністю полягає у приведенні їх у відповідність
до потреб зміцнення позицій України на світогосподарській арені за
рахунок:

— збереження та розширення частки зовнішньої торгівлі нашої держави в
міжнародному товарообміні;

— підвищення ефективності зовнішньоторговельних операцій за рахунок
переходу від експорту сировини та напівфабрикатів до торгівлі товарами з
високим вмістом доданої вартості;

— використання національною економікою додаткових стимулів розвитку та
переваг міжнародного поділу праці за рахунок поліпшення умов інтеграції
у світове господарство.

Реалізація цих завдань пов’язана з радикальними змінами в умовах
зовнішньоекономічної діяльності та системи управління нею у зв’язку з
переходом від державної монополії на зовнішню торгівлю до її
лібералізації і, як наслідок, надання первинним економічним агентам
права на активну участь у зовнішньоекономічних операціях та
світогосподарських процесах.

Удосконалення системи управління зовнішньоекономічною діяльністю можливе
за умови забезпечення системного і взаємоузгодженого на різних рівнях
управління підходу до підвищення ефективності зовнішньоекономічних
відносин загалом та зовнішньої торгівлі, зокрема, для прискорення
розвитку економіки та поліпшення умов її інтеграції в світове
господарство. Така потреба викликана як масштабами, змістом та
складністю вирішення конкретних завдань, так і можливими методами,
строками, важелями та інструментами їх реалізації. Не менше значення має
і характер зовнішнього та внутрішнього середовища, нейтралізація
деструктивних процесів в якому може бути забезпечена на
макроекономічному (загальнодержавному), мезо- або галузевому
(зовнішньоекономічному) та мікроекономічному (зовнішньоторговельному)
рівнях державного управління.

Несприятливий вплив зовнішніх чинників може бути нейтралізований лише на
вищому рівні державного управління, оскільки економічна політика, яка
визначає співвідношення між правовими, економічними і адміністративними
важелями, та впливає на формування системи і структури управління
народним господарством, є похідною від обраної моделі ринкового
реформування економіки та зовнішньоекономічних зв’язків.

Для ефективного системно узгодженого використання засобів податкової,
структурної та інших складових зовнішньоторговельної політики держави
необхідно враховувати фактичну функціональну розірваність нинішньої
системи управління зовнішньоторговельними процесами, інвестиціями, а
також валютно-фінансового, податкового, митного регулювання,
промислової, структурної, науково-технічної політики тощо, закріплених
за спеціалізованими органами державного апарату.

У перехідних умовах існуючий розподіл функцій все більше вступає в
протиріччя з потребами підвищення ефективності виробництва, поліпшення
його структури та умовами інтеграції економіки в систему світових
господарських зв’язків, оскільки ні функціональні, ні галузеві органи,
взяті кожен окремо, не несли та і не можуть нести відповідальності за
використання іноземних кредитів та інвестицій, своєчасну сплату боргів,
ефективність експорту національного капіталу, товарів та послуг і, як
наслідок, позитивно впливати на умови входження економіки України у
систему світогосподарських зв’язків.

ВИСНОВКИ

Проведене в роботі дослідження дозволяє сформулювати наступні висновки і
пропозиції:

1. Однією з найважливіших визначальних рис інтеграційного розвитку
будь-якої національної економіки є ефективний механізм формування і
розвитку зовнішньоекономічних зв’язків. Ефективність функціонування
української національної економіки в більшій мірі залежить від
правильного поєднання умов національного і міжнародного виробництва,
вільної конкуренції і державного регулювання національного ринку в усіх
сферах суспільного відтворення. Становлення України як незалежної
держави вимагає формування принципово нових підходів до розробки
зовнішньоторговельної політики і впровадження нової концепції реалізації
ефективної моделі зовнішньоекономічної стратегії.

2. Розвиток зовнішньоторговельних операцій України на основі рівних прав
і взаємної користі є важливим елементом розширення спектру взаємодії
різних національних економік в межах єдиної світової економічної
системи.

Проведений в роботі аналіз зовнішньої торгівлі показує, що розвиток
зовнішньоторговельних операцій в останні роки в Україні відбувався в
принципово нових умовах. Характерною ознакою зовнішньої торгівлі стала
практично повна її лібералізація, яка призвела до змін
зовнішньоекономічної стратегії і пріоритетів, що, в свою чергу, вимагало
змін в структурі зовнішньоторговельної політики за рахунок встановлення
нових форм організації і управління зовнішньоекономічної діяльності
України.

3. Структурна трансформація і макроекономічна адаптація перехідної
української економіки до умов розвитку сучасного світового господарства
становлять стрижень зовнішньоекономічної стратегії країни на шляху
реалізації державної економічної політики.

В організації регулювання зовнішньоторговельної політики України активну
участь бере не тільки держава, але й великі недержавні установи і
організації, створені ними асоціації, об’єднання, комітети та ін., які
відповідають об’єктивним потребам участі суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності України в міжнародному бізнесі. В систему регулювання
зовнішньоекономічних зв’язків активно включаються міжнародні економічні
організації, найбільше значення з яких мають ГАТТ/СОТ , Міжнародний
валютний фонд (МВФ), Організація економічного співробітництва і
розвитку (ОЕСР) , Європейський Союз (ЄС), та інші. За допомогою цих
організацій Україна здійснює сучасну зовнішньоекономічну політику,
активізує свою участь в міжнародному поділі праці.

4. Важливою частиною організації регулювання зовнішньоторговельної
політики України є розробка її ефективних механізмів і інструментів. На
думку автора, торговельні обмеження потенційно ведуть до скорочення
зовнішньоторговельного обігу країни, що вдалася до протекціоністських
заходів в більшій мірі, ніж того вимагають обставини. Переваги від
політики протекціонізму, яка веде до перерозподілу ресурсів з експортних
галузей на користь національних виробництв, в такому разі практично
нівелюється наслідками скорочення імпорту. Більше того, торговельні
партнери, з часом, використають відповідні контрзаходи, які з
неминучістю призведуть до скорочення експорту країни.

5. Однією з найбільш дискусійних проблем в теорії і практиці
зовнішньоторговельної політики залишається проблема раціонального
поєднання принципів вільної торгівлі і протекціонізму. Світовий досвід
показує, що зовнішньоекономічний порядок, заснований на такому принципі,
є найбільш ефективною формою організації і управління
зовнішньоекономічними зв’язками в країнах з перехідною ринковою
економікою на сучасному етапі.

Саме за таких умов виникає можливість все більше інтегруватися в світову
економічну систему і , завдяки цьому, користуватися перевагами
міжнародного економічного співробітництва.

Ліберальна зовнішньоторговельна політика повинна розглядатися ,
насамперед, як основа для формування в Україні такої економічної
політики, яка може реально сприяти забезпеченню конкурентоспроможності
вітчизняної продукції і поліпшенню позицій країни в сучасному
світовому ринку.

6. Лібералізація умов зовнішньоторговельних операцій є одним з основних
напрямів державної зовнішньоторговельної політики, цілями якої повинно
стати раціональне поєднання кількісних обмежень в зовнішній торгівлі з
економічними методами організації і управління зовнішньоекономічною
діяльністю в перехідній економіці.

Проведений в роботі аналіз показав, що при імпорті товарів має місце
унікальне, напевно і для всієї світової практики, оподаткування —
потрійне: мито і митні збори стягуються з митної вартості, акцизний
збір — з митної вартості разом з митом і митними зборами, а податок на
додаткову вартість — з митної вартості разом з митом, митними зборами і
акцизним збором. Тому основними засобами виконання регулюючої функції
держави повинно стати реформування податково-бюджетної,
грошово-кредитної, валютно-цінової і інвестиційної систем. Цей процес
повинен супроводжуватися не тільки прийняттям нових законів ї
законодавчих актів, але й їх чітким дотриманням, шляхом вироблення
ефективного механізму реалізації всіх нормативно-правових положень.

7. Інтеграція України в світовий економічний простір, як показує автор,
неможлива без формування експортоорієнтованої структури національної
економіки, що передбачає визначення пріоритетних галузей і виробництв, в
яких необхідно розвивати експортну орієнтацію. Науковою основою такої
системи повинна стати комплексна програма розвитку експортного
потенціалу України. Вона має бути зорієнтована на нарощування експорту
продукції переробних і , головним чином, наукомістких галузей,
розширення різноманітних послуг зарубіжним споживачам.

Пріоритетним напрямом розвитку експорту має стати підвищення рівня
обробки української сировини. Україна, на нашу думку, може зайняти
провідні позиції на світовому ринку у виробництві титану,
рідкісноземельних металів, будматеріалів, поставках каоліну, граніту і
мармуру. Враховуючи обмеженість багатьох видів ресурсів, складні
екологічні і соціальні проблеми необхідно переорієнтувати індустріальний
комплекс України, Воєнно-промисловий комплекс (ВПК), зокрема, на
виробництво низькоресурсомістської і наукомістської продукції, розвиток
точного, транспортного і сільськогосподарського машинобудування,
електронної, електротехнічної, легкої і харчової промисловості, що
сприятиме модернізації інших галузей економіки і переведення їх на
ресурсозберігаючу технологічну основу.

8. Необхідність розробки ефективної системи організації регулювання
зовнішньоторговельної політики України вимагає вдосконалення її
інформаційної бази. Інформація повинна надавати органам управління
можливість оперативного аналізу, як ефективності експортно-імпортних
операцій, так і ефективності впливу стимулюючих чи дестимулюючих засобів
державного регулювання на позитивні чи негативні тенденції розвитку
зовнішньоекономічної діяльності, зовнішньоторговельних операцій,
зокрема. Тому вкрай необхідно здійснити радикальні заходи щодо
вдосконалення інформаційного забезпечення зовнішньоекономічної
діяльності. Для реалізації цієї мети необхідно створити розгалужену
багаторівневу комп’ютеризовану систему збору і обробки інформації для
здійснення зовнішньоекономічних зв’язків.

9. Інтеграція України в сучасне світове господарство багато в чому
залежить від ступеня відкритості національної економіки і ефективності
здійснення зовнішньої торгівлі.

Проведений в роботі аналіз зовнішньої торгівлі України свідчить про
наступні тенденції розвитку зовнішньоекономічних зв’язків: більш широка
участь національної економіки у міжнародному поділі праці; зростання
зовнішньої торгівлі країни, що знайшло відбиток у підвищенні коефіцієнта
еластичності зовнішньоторговельного обороту по кінцевій продукції;
посилення зовнішньої залежності внутрішнього споживання, про що свідчить
зростання імпортних поставок по деяким позиціям продукції в порівнянні з
експортом; структура експорту носить переважно сировинну спрямованість
при низькій конкурентоспроможності машинотехнічних виробів; слабка
участь іноземного капіталу в модернізації діючих виробництв і низька
активність вітчизняних товаровиробників у розвитку коопераційних
зв’язків з міжнародним бізнесом. На нашу думку, існуюча модель
інтеграційного розвитку України не відповідає реальним можливостям
промислового, кадрового і науково-технічного потенціалу України,
потребам зміцнення її позиції на світогосподарській арені. Вихід з
ситуації. що склалася, слід шукати в розвитку взаємозв’язку і
взаємовпливі загальногосподарської кон’юнктури і стану зовнішньої
торгівлі, у підпорядкуванні розвитку останньої і механізму її
регулювання завданням ринкової трансформації і структурного реформування
економіки України.

10. Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що зовнішньоекономічна
політика України потребує кардинальних змін, які включатимуть, як
збереження і розвиток науково-технічного, виробничого, інтелектуального
і культурного потенціалів країни, так і зміцнення й підвищення
ефективності зовнішньоторговельних зв’язків, забезпечення більш вигідних
умов інтеграції України в сучасне світове господарство на основі
поліпшення структури вивозу і розвитку експортного потенціалу як
загальнонаціонального пріоритету України. Такий підхід сприятиме
зміцненню економічної безпеки держави, що грунтується на зменшенні
ресурсної, фінансової і технологічної залежності, диверсифікації
експорту та імпорту і підвищенні ефективності зовнішньоекономічних
зв’язків.

11. Основним завданням вдосконалення механізму зовнішньоторговельної
політики на сучасному етапі ринкової трансформації України є її подальша
інтеграція у світове господарство. В цьому процесі важливу роль відіграє
регіональний фактор інтеграційного розвитку країни, який передбачає
освоєння нових товарних регіональних ринків збуту, забезпечення
експортно-імпортної збалансованості, використання порівняльних переваг
міжнародного поділу праці для нарощування економічного потенціалу
держави.

12. Розробка і реалізація сучасної зовнішньоторговельної стратегії
України передбачає створення системи економічних стимулів, спрямованих
на найбільш повне забезпечення потреб у постачанні на економічно
вигідних для держави умовах товарів критичного імпорту і іншої продукції
виробничо-технічного призначення і створення ефективного механізму
раціонального обмеження постачань товарів некритичного імпорту і
поліпшення їхньої якості з врахуванням інтересів вітчизняних виробників
і населення; а також створення умов для поліпшення структури вивозу
товарів на основі реалізації заходів, спрямованих на зміцнення і
розвиток економічного потенціалу України.

13. В умовах інтернаціоналізації виробництва і капіталу потрібно
приділяти більшу увагу формуванню різноманітних форм економічного
співробітництва, насамперед виробничо-інвестиційному, яке модифікує і
робить товарне виробництво більш ефективним. Такий підхід дасть
можливість українському виробництву розвиватися на базі міжнародного
технологічного співробітництва, перейти до нової моделі взаємодії
національного господарства зі світовим. Орієнтація винятково на
зовнішньоторговельну модель економічного співробітництва може призвести
до ще більшого поглиблення структурної кризи і макроекономічної
дестабілізації в країні. Світовий досвід свідчить, що вихід
національної економіки на світові ринки забезпечується не тільки
продуктом і навіть не галуззю, а міжгалузевим комплексом, який сприяє
відтворювальним і технологічним процесам в кожній національній
економіці. Виявлення і підтримка розвитку таких форм міжнародного
економічного співробітництва повинні бути пріоритетними для української
економіки.

14. Вихід України на зовнішні ринки потребує постійного наукового пошуку
створення нових товарів і послуг. Саме науковий продукт має величезне
значення як товар. Українська наука має високі досягнення , але для
підвищення конкурентоспроможності України і укріплення її позицій на
світових ринках, необхідна відповідно розвинена наукова інфраструктура —
підготовка висококваліфікованих науково-інженерних кадрів, розвинена
інформаційна мережа, інтегрована у світовий інформаційний простір. Таким
чином, необхідно розробити державну програму стратегічного розвитку
науки і науково-технічних досліджень, що сприятиме науково-технічному
співробітництву України з країнами світу.

15. Сьогодні особливої актуальності набувають проблеми вивчення
діалектики виникнення і розвитку протиріч в процесі міжнародного
інвестиційного розвитку України, що необхідно врахувати при розробці
механізму залучення і використання іноземних інвестицій. В цьому
контексті більшу увагу треба приділити раціональному використанню
капіталу транснаціональних корпорацій, який повинен забезпечити
максимальну ефективність української економіки. Курс на формування
відкритої економіки України повинен базуватися не тільки на розвиткові
зовнішньої торгівлі, але й на поступовому відкритті ще двох каналів
взаємозв’язку національної економіки зі світовим господарством — руху
капіталів і взаємообміну національних валют.

Державна зовнішньоторговельна політика повинна стимулювати іноземне
капіталовкладення і сприяти формуванню насиченого і розгалуженого ринку
капіталів, а також активізації суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
України на світових фінансових ринках.

16. Як свідчать результати даного наукового дослідження, сьогодні
Україні необхідна розробка ефективної податкової, структурної,
інвестиційної, фінансової і інноваційної політики, яка повинна бути
спрямована на прискорення диверсифікації капіталу, конверсії
военно-промислового комплексу, реалізацію визначених державою
пріоритетних напрямів поліпшення структури національного виробництва і
підвищення його конкурентоспроможності. Для досягнення цієї мети
необхідна розробка і реалізація ефективних соціально-економічних програм
і конкретних інвестиційних проектів розвитку високоефективного
підприємництва і бізнесу.

17. Корінні зміни системи організації і управління
зовнішньоторговельними операціями передбачають перехід на відтворювальну
(геоекономічну) модель зовнішньоекономічних зв’язків, яка повинна
базуватися на створенні організаційних структур, здатних забезпечити
науково-технічне, виробничо-інвестиційне і торговельно-економічне
співробітництво України в конкретних ланках міжнародних економічних
ланцюгів, які виходять за межі національних економічних систем.

18. Для створення і впровадження нової моделі організації регулювання
зовнішньоторговельної політики необхідне комплексне і системне вирішення
проблем вдосконалення системи зовнішньоекономічних зв’язків. Для
реалізації цієї моделі вкрай потрібне створення відповідної кількості
суб’єктів управління і господарювання, здатних забезпечити всебічну
інтеграцію України в світове господарство; приведення
організаційно-економічних структур зовнішньоторговельних операцій,
органів їх управління у відповідність до завдань інтеграційного розвитку
країни; розробка і послідовне впровадження найбільш ефективних
механізмів впливу державної зовнішньоторговельної політики на процес
розвитку зовнішньоекономічного фактору макроекономічної стабілізації
України.

Список використаної літератури

Александров А.А. Предприятие с иностранными инвестициями. М.: 1997. –
117 с.

Анулова Г.Н. Денежно-кредитное регулирование: опыт развивающихся стран.
— М.: Наука, 1992.

Анулова Г.Н. Международные валютно-финансовые организации и
развивающиеся страны. — М.: Финансы и статистика. 1988.

Базаров Б.А., Пурлиев Б К. Развитие внешнеэкономических связей
Туркменистана/Тур. ин-т. нар. хоз-ва.—Ашхабат: Ылым, 1996. – 20 с.

Близнюк С.В. Стратегічний маркетинг торговельної фірми: методичні і
організаційні аспекти управління. – К.: Українська академія зовнішньої
торгівлі, 1998. – 269 с.

Бондаренко А.Ф. Экономические стратегии управления рынком. – Сумы,
1998. – 108 с.

Борзунов В.І. Постприватизаційна стратегія економічного розвитку
акціонерних підприємств. – Суми, 1998. – 17 с.

Браун С. Іноземна допомога на практиці / Пер. з англ. О. Матвиєнко. —
К.: Основи, 1994.

Бударіна Н.О. Удосконалення зовнішньо-економічної діяльності
металургійного комплексу регіону (на прикладі підприємств Донецької
області) – Донецк, 1998. – 16 с.

Валютная политика капиталистических стран / Авт. колл.: Г. Н.Анулова и
др. – М.: Наука, 1990.

Василик С.К. Ефективність діяльності акціонерних підприємств — Харків,
1998. – 16 с.

Василишин Р. Д. Стратегія розвитку підприємства в умовах ринку — Суми:
Сумський дер. агр. ун-т, 1997.

Вернер Б. Роль стратегічного менеджменту в забезпеченні
конкурентоспроможності малих та середніх підприємств. /Київський ун-т
ім. Т.Г. Шевченка, Ін-т міжнародних відносин. – К., 1998. – 17 с.

Взаимодействие экономических структур в условиях их растущей
взаимозависимости / Л. Л. Кистерский, В. И. Степаненко, И. Г. Гайдучок и
др. — К.: Наукова Думка, 1992.

Вільні економічні зоні в сучасному світовому господарстві //Вісник ОДУ,
Одеса, 1997.

Власюк О.С. Моделі аналізу та прогнозування економічного і соціального
розвитку України — К., 1997. — 48 с.

Волынский В.С. Кредит в условиях современного капитализма. — М.:
Финансы и статистика, 1991.

Воробьева Л.А. Развитие малого предпринимательства: теория и опыт /НАН
Украины, Институт экономики промышленности. – Донецк, 1997. – 32 с.

Воронков О.Г. Экономические отношения в практике хозяйствования — К.:
МАУП, 1996. – 112 с.

Все о внешнеэкономической деятельности. Справочное пособие для
бухгалтера. / Н. Борщ, С. Ильяшенко. – Харьков: Фактор, 1997. — 324 с.

Внешнеэкономическая деятельность в Украине: Правовые, экономические,
финансовые аспекты / Авт. сост. А.З. Белецкий и др. – Харьков: Ин-т
труда и социально-экономических исследований. Правовой центр
“Интеллект”, 1993.— Ч.3. — 216 с.

Внешнеэкономические связи Республики Беларусь в 1995 году.:
Сборник/Мин-во статистики и анализа Респ. Беларусь. – Минск,1996.

Гальчинський А.С. Сучасна валютна система. — К.: «LIВRА», 1993.

Годун С.Д., Запольский В.Б. Хун Мен-Лань. Досвід економічного розвитку
нових індустріальних країн і можливі напрямки їх співробітництва з
Україною. / Вісник Київського університету Міжнародні відносини. — К.,
1997. — С. 59-62.

Голубій І.Е. Зовнішньоекономічні аспекти трансформації економіки Японії
в умовах глобалізації світогосподарських зв’язків. — К., 1998. — 18 с.

Грабинский І.М. Сучасні економічні системи . – Львів, 1997. – 176 с.

Гроте Г., Шульмайстер Д., Умбрайт Г. Применение
экономико-математических моделей в планировании внешнеэкономических
связей / Пер. с |. англ. —М.: Прогресс:, 1974.

Давыдов А.Ю. Инфляция в экономике: мировой опыт и наши проблемы. — М.:
Международные отношения, 1991.

Дайковский Ю.А. 505 приемов бизнеса: маркетинг, менеджмент, реклама,
торговля, производство, налоги, стимулирование труда. – К., 1998. – 269
с.

Даниэл Джон Д., Радеба Ли X. Международный бизнес: внешняя сделка и
деловые операции. Пер. с англ. 6-е изд. — М.: Дело ЛТД, 1994. – 784 с.

Данько Т.П., Окрут З.М. Свободные экономические зоны в мировом
хозяйстве. – М.: Инефра, 1998. – 168 с.

Дараховский Й.С. Международный маркетинг – М.: Азимут-Центр, 1992. —366
с.

Держава – податки — бізнес: (із світового досвіду фіскального
регулювання ринкової економіки) / В. М. Суторміна, В. М. Федосов, В.
Л.Андрущенко. – К.: Либідь, 1998.

Как продать товар на внешнем рынке. Довідник / — М.: Мысль, 1991.

Долженкова Л.Д. Корлякова Л.Л. Программы структурной адаптации МБРР //
Деньги и кредит. — 1996. —№. 3. — С. 50-56.

Долинская М.Г., Соловей И.А. Маркетинг и конкурентоспособность
промышленной продукции. – М.: Изд-во стандартов, 1990 .

Домінік Ру, Даніель Сулье, Управління. — К.: Основи, 1995.

Доронина М.С.Организация международных научно–технических связей. –
Харьков: Бизнес Информ, 1998. – 132 с.

Душанич Т.Н., Душанич И.Б. Экономика переходного периода // Институт
международного права и экономики. — М., 1996. — 184 с.

Економіка України та шляхи її подальшого реформування // Матеріали
Всеукраїнської наради економістів 14-15 вересня 1995 р.— К., 1996. — 324
с.

Жирмунський М.М. Организация и техника советского экспорта.—М., 1988.

Жуков Н. Реформа внешнеэкономической деятельности: проблемы, решение
практика. — М.: Экономика, 1985.

Жуков С.В. Развивающиеся страны: сфера услуг и экономический рост. –
М.: Наука, 1994.

Заблодський Б.Ф. та інші. Економіка України: національна економіка
України: Підручник для студентів економ. спец. Вузів. /Б.Ф.
Залоблодський та інші. Львів: НБУ, Львівська комерційна академія, 1997.
– 579 с.

Завьялов П.С., Демидов В.Л. Формула успеха: маркетинг /сто вопросов –
сто ответов о том, как зффективно действовать на внешнем рынке/. — М.:
Международные отношения, 1988. — 304 с.

Закон і підприємець: Збірник основних законодавчих та
нормативно-правових актів України з питань підприємства /З.С. Варналій
та ін. –К.,1997. – 266 с.

Закон України “Про підприємництво ” /Верховна Рада України. – Офіц.
Вид. – К.: Парламентське вид-во,1998. – 16 с.

3рушення до ринкової економіки. Реформи в Україні: погляд з середини. —
К., 1997. – 387 с.

Иванов Н. О новых рекомендациях МВФ по платежному балансу // Вопросы
экономики. — 1997. — №. 9. — С. 84-95.

Интеграция Украины в мировую экономику. Мировой опыт в либерализации
торговли. Труды межд. семинара; Киев, 9-11 июня 1992 г. /Под научн. ред.
О. Гаврилишина. — Киев — Вашингтон, 1993.

Информатизация процессов экономического развития Украины: Сб. наук.
Трудов /М.Т. Матвеев., В.Я. Рубан., Гос. НИИ информатизации и
моделирования экономики. К. – 1994. – 216 с.

Как добиться успеха: Практ.советы деловым людям /Под общ.ред.
В.Е.Хруцкого.— М.:Политиздат, 1991. — 510 с.

Капустина Н.Е. Теория и практика маркетинга в США.— М.: Экономика,
1981. — 160 с.

Караваев В.П., Лигай К.М. Прохоров Г.М. : Мы и мир.— М.: Международные
отношения, 1991. — 192 с.

Кардаш В.Я. Маркетингова торгова політика /Київський національний ун-т.
– К., 1997. – 155 с.

Карлеф Б. Деловая стратегия: Перев. с ангд. /Научн. Ред. и авт.
послесл. В.Приписнов.— М.: Экономика, 1991. — 239 с.

Карпунин В.Н. Финансовые аспекты приватизации в развивающихся странах.
Проблемы модернизации социально-экономических структур: Сб. научн. тр.
отв. ред. Т. С. Покатаева, А. Я. Эльянов. — М., 1997.— С. 115-137.

Картер Г. Эффективна реклама. Путеводитель для мелких предприятий /
Пер. с англ. Общ.ред. Е.М.Леньковой,— М.: Прогресс, 1991. – 239 с.

Кейнс Дж.И. Общая теория занятости, процента и денег. — М: Прогресс,
1973.

Кенэ Ф. Избранные экономические произведения. —М: Прогресс, 1973.

Клейникова В.Г. Оптовая торговля. Учёт и налогообложение. М.: ДИС,
1997. – 128 с.

Ковальчук Н.С. Регіональні ринки Азії: Конспект лекції /Київський держ.
Торговельно-економічний ун-т. – К., 1998. – 18 с.

“Класифікатор іноземних валют”. Положення НБУ від 14.03 1994.

Козырева М.В. В поисках новых моделей развития.— М.: Наука, 1987. –151
с.

Коллонтай В.М. Внешнеэкономические связи: Стратегия и регулирование. —
М.: Наука, 1999.

Комп’ютеризація економічних розрахунків: Конспект лекцій. К.,1993.—58
с.

Корнаі Я. Шлях до вільної економіки. —К.: Наукова думка, 1997.

Королев О.В. Проблемы конструирования и использования
макроэкономических, эконометрических моделей переходной экономики. (на
примере Украины) – К.,1997.— 217 с.

Корольов О.А. Розробка, аналіз і застосування макроекономічних
економетричних моделей перехідної економіки. Автореф. дис. д-ра екон.
наук. 08.03.03. / Київський національний економічний інститут. – К.,
1998. – 17 с.

Костюхин Д.И. Современный мировой рынок /тенденции й проблемы развития/
— М.: Международные отношения, 1987. — 240 с.

Котлер Ф. Основы маркетинга.: Перев. с англ. общ, ред и вступ ст. Е.М.
Пеньковой. — М.: Прогресс, 1990. — 736 с.

Котлер Ф. Управление маркетингом: Сокр. Пер. с англ. – М.: Экономика,
1980. — 224. с.

Крижановський Б. Економічні реформи і розвиток продуктивних сил
України. Народне хозяйство України в 1992 г.— К.: Техника, 1993 г.

Крупные развивающиеся страны в социально-экономических структурах
современного мира / Е. В. Денисова, С. В.Жуков, И.Н. Зорина и др. – М.:
Наука, 1998.

Крупнейшие города мира: проблемы экономики и управления: Сб. статей/
В.С. Ажаева, С.Л. Зарецкая,В.А. Зубенко и др. – М., 1995. – 174 с.

Кудряшов В.В. Как провести эмиссию акций в акционерном обществе.
Справочное пособие. – М., 1998. – 223 с.

Кузнецова С.В. Менеджмент ЗЕД промислових підприємств. – Донецк, 1998.
– 23 с.

Кучеренко В. Международные финансовые рынки // Финансовая тема
—№2.—1998.

Кучерявенко П.Х., Максименко Я.А. Разгосударствление собственности в
переходной экономике Украины. – Х., 1997. – 127 с.

Кушке М. Організація експортно-імпортної діяльності підприємств в
умовах нестабільності зовнішнього середовища. – Луганськ, 1998. – 17 с.

Левин А.И. Яркин А.П. Экономика потребления. Вопросы теории,
управления, прогнозирования.— М.: Наука, 1984. — 100 с.

Литвиненко Н. П. Деякі проблеми формування зовнішньоторговельної
політики України /Вісник Київського ун-ту. 1998 р. – К, 1998

Леонтьев В. Экономическое Эссе. Теории, исследования, факты и политика:
Пер. с англ.— М.: Политиздат, 1990. – 415 с

Линдерт П.Х. Экономика хозяйственных связей: Пер. с англ. / Общ. ред. и
предисл. О.В. Ивановой. — М.: Прогресс, 1997.

Луговцов А.Ф. и др. Управление акционерной компанией: Практическое
руководство для бизнесменов./А.Ф. Луговцов, В.А. Медников, В.П.
Васильев. – СПб.,1997. – 304 с.

Лукінов І.І. Економічні трансформації – К., 1997.

Лысюк В.А., Филиппова С.В. Стратегическое планирование малого бизнеса.
– О. : Астропринт, 1997. – 57 с.

Львов Д., Глазьев С. Быть или не быть среднему звену между
министерством и, предприятием? //Экономическая газета. — № 26. — 1989.

Міжнародні економічні відносини. Система регулювання міжнародних
економічних відносин: Підручник /А.С.Філіпенко, В.С. Будкін та ін. – К.,
Либідь, 1994. — 256 с.

Маджаро С. Международный маркетинг: Перев. с англ. — М.: Международные
отношения, 1979. — 264с.

Макаренко П.Н. и др. Рыночное хозяйство в Украине: Теория, методология,
практика/П.Н. Макаренко, А.А. Покотилов, И.Г. Кириленко. —
Днепропетровск: Пороги, 1997.—354 с.

Макконнелл Кэмпбелл Р., Брю Стэнли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и
политика, В 2-х т./ Пер. с англ. ІІ-го изд. М., 1992. — Т.2.

Макогон Ю.В. Механизм регулювання зовнішньоекономічної діяльності
підприємств і організацій.—Донецьк., 1994.—40 с.

Мандибура В.О. “Тіньова” економіка України та напрями законодавчої
стратегії її обмеження. – К., Парламентське вид-во, 1998. – 135 с.

Манойлеско М. Теория протекционизма и международного обмена.

– М, 1929.

Маркетинг промышленных товаров: Перев. с англ. /Общ. Редакция и
послеслов. В.И. Седова. – М.: Прогресс, 1978. — 260 с.

Маркетинг. Сборник Общ. редакция и предисл. Д.И.Костюхина.— М.:
Прогресс, 1974. — 446 с.

Маркетинг. Теория, методология, практика. Вып. 12-17. – М.:
Торгово-промышленная палата СССР 1987-1989.

Маркин Р. Управление рыночной торговлей: Перев. С англ. – М.:
Экономика, 1980. — 272 с.

Международная экономическая безопасность: внешнеторговый,
валютно-финансовый и энергетический аспеты /Л.Л.Кистерский, И. Г.
Гайдучок, И.В. Полунеев: Отв. ред. Г.Н. Климко — К.: Наук. думка, 1994.

Международные инвестиции и международные закупки / СПб.: Санкт –
Петербургский гос. ун-т экономики и финансов, 1998 – 313 с.

Мельник Л.В. Мале підприємство в господарському розвитку регіону –
К.,1998. – 17 с.

Месель-Веселяк В.Я. Принципи регулювання міжгалузевих економічних
відносин в Україні //Вісник аграр. науки — №3. – 1993.

Методика расчета эффективности внешнеторгових операций/Московский
государственный ун-т . – М., 1999. – 46 с.

Менеджмент внешнеэкономической деятельности. / Под ред. д.э.н. проф.
Кириченко А.А.— К, 1998.—464 с.

Модели управления в рыночной экономике: Сб. науч. тр. /Ю.Г. Лысенко; –
Донецк: Донецкий гос. ун-т.1998. – 286 с.

Моделирование организационного механизма управления производственно-
экономическими системами./П.В. Егоров и др. НАН Украины, Институт
экономико-правовых исследований. Донецк. 1997 – 28 с.

Моделирование Социального экономического состояния Украины и прогноз
его эволюции при реализации. Государственная программа стабилизации и
развития Производственных сил./Н.Э. Тернюк и др. НАН Украины. Ин-т машин
и систем. Х., 1995 – 48 с.

Моделювання соціально — економічних процесів в Україні: 3б. наук.
праць./ А.П. Великий та інші., НАН України Державний НД і інформатизації
та моделювання економіки. К, 1997. — 220 с.

Моторин Р.М. Міжнародна статистика. — К.: Вища школа, 1993.

Мочерний І.П.Основи економічної теорії. – Тернопіль, 1993.

Мур А., Хиарнден К. Руководство по безопасности бизнеса: Практ. Пособие
по управлению рисками: Пер. с анг. – М.,1998. – 328 с.

Мэнкью Г. Макроэкономика. Пер. с англ. — М.: Изд-тво МГУ, 1994. — 736
с.

Навасардян А.М. Современные проблемы развития внешнеторговых связей в
странах с переходной экономикой (на примере Армении) –Ереван, 1997. –24
С.

Наговицина Л.И. Как управлять товарными запасами. — М.: Экономика.
1989. — 111 с.

Ноздрева Р.В.и др. Маркетинг: как побеждать на рынке. — М.: Финансы и
статистика, 1991. — 304 с.

Обзор мирового экономического и социального положения, 1994 г. –
Нью-Йорк, Женева: ООН, 1995.

Обзор мирового экономического и социального положения. 1995 г. –
Нью-Йорк, Женева: ООН, 1996.

Одинец В.П., Тарасевич В.М. и др. Эластичность и ее использование в
ценообразование спроса. Учебное пособие. — Л.: Издательство ЛФЗИ,
1990—64 с.

Опыт экономических реформ в развивающихся странах / Отв.ред. Н.И.
Карагодин и А. Я. Эльянов. — М.: Наука, 1996.

Организация управления инвестиционным процессом в условиях рыночной
экономики: (Зарубежный опыт) /Г.С Яцына(отв. исполнитель); ВНИИНТПИ – М.
,1998. – 197 с.

Організація Світового банку / Інформаційне резюме Світового Банку. –
Вашингтон. —1998.

Основы внешнеэкономических связей: Словарь — справочник /С.И. Долгов,
В.А. Васильев, С.П. Гончарова и др. — М., 1990. – 140 с.

Основы международных валютно-финансовых и кредитных отношений, / С.В.
Котёлкин, А.В. Круглов, Ю.В. Мишальченко и др. – М.: Инфра,1998. – 432
с.

Отчет о мировом развитии в 1997 г. Государство в меняющемся мире //
Международный Банк реконструкции и развития / Всемирный Банк. – 1998. —
305 с.

Оффшорные фирмы в международном бизнесе: Принципы, схемы, методы. /Ю.Н.
Лубченков и др. – М.: ДС ЭКСПРЕСС ИНК, Евразийский регион,1997. – 368 с.

Пебро М. Международные экономические, валютные и финансовые отношения.
Пер. с франц. /Общ. Ред. Н.С.Бабинцевой. –М.:Прогресс Универс,1994.

Перехідна українська економіка: Стан і перспективи / За ред. д.е.н.
проф. Філіпенка, проф. В. Бандери (США). — К., 1996. — 224 с.

Плотникова А.В. Финансово – экономические отношения в рыночной
экономике — К.: Мир. – 1996.

Поважный В.П. Постников В.П. Угольная промышленность Украины: Будет ли
свет в конце туннеля? / НАН Украины. Институт экономики промышленности.
– Донецк, 1997. – 22 с.

Позабіржова фондова торгівельна система. Річний звіт за 1996 рік. –
К.,1997.

Попович В.М. Тіньова економіка як предмет економічної кримінології. –
К., Правові джерела,1998. – 447 с.

“Порядок переміщення валюти через митний кордон України” Положення НБУ
від14.03.1994.

Портер М. Международная конкуренция. Пер. с англ. Под ред. и с предисл.
В.Д. Щетинина. — М.: Межд. Отн., 1993.— 896 с.

Посталенко М.Л. Пути и направления перестройки управления
внешнеэкономической деятельности в условиях интенсификации экономики.
Сборник научных трудов под редакцией Посталенко М.Л.—М., 1988.

Потапов С.М. Формирование устойчивых внешнеэкономических связей в
современной переходной экономике — М., 1994. –54 с.

Предприятие на внешних рынках. Внешнеторговое дело. – М.:БЕК,1997. –
784 с.

Проблеми використання світового досвіду державного регулювання
економіки: Зб. наук. праць / В.І. Кононенко та ін. — НАН України.
Інститут економіки. — К., 1997. —117 с.

Проблеми трансформації економічних систем та становлення ринкового
господарства в Україні. — К., 1996. — 168 с.

Пастернак-Таранущенко Г.А. Економічна безпека держави. — К.: ІДУС при
КМУ, 1994. — 140 с.

“Про єдиний митний тариф України” Декрет Кабінету Міністрів України
від 11.01.1993.

“Про зовнішньоекономічну діяльність” Закон України від 16.04.1991.

“Про систему валютного регулювання та контролю” Декрет Кабінету
міністрів України

Пузакова Е.П., Бодячик О.В. Внешнеэкономическая деятельность
торгово-посреднического предприятия. – М., 1997. – 302 с.

Развивающиеся страны: в сетях финансовой зависимости /Г. Л. Солюс, Б.
Е. Ланин, В. О. Корытковский и др.; Под ред. Г.Л. Солюса, А. И.
Кузнецова. — М.: Финансы и статистика, 1996.

Регулирование торговых операций в РФ: Сб. нормативних документов. – М.,
1997. – 288 с.

Реформы в условиях переходной экономики.(Теория и практика стран СНГ,
Африки, Азии и Латинской Америки);Материалы международной научной
конференции, г. Киев, 13-15 декабря 1995 г./Г.В. Смирнов и др. –
М.,1996.

Рикардо Д. Статьи и .речи о денежном обращении и банках // Сочинение:
т. 1-2. — М.: .Госполитиздат, 1941, т.2 – 351 с.

Рогач О.І. ТНК і економічне зростання країн, що розвиваються. — К.: МПП
«Книга», 1994.

Рогач О.І., Шнирков О.І. Країни, що розвиваються і транснаціоналізація
світової економіки :Навч. Посібник./ Київський ун-т ім. Т.Г. Шевченка. –
К., 1998. – 140 с.

Рут Френклін Р., Філіпенко А. Міжнародна торгівля та інвестиції / Пер з
анг. і нім. із змінами та доп. — К., 1996. — 184 с.

Сабольников Л.В. Государственно-монопольные средства торговой войны. –
М., 1973.

Сакс Дж., Пивоварський О. Економіка перехідного періоду (Уроки для
України) / Пер. з анг. — К., 1996. — 345 с.

Соколов В., Шишков Ю. Как измерить открытость национального хозяйства
// Международная экономика и международные отношения. 1990. —№ 3.

Саниахметова Н.А. Регулирование предпринимательской деятельности в
Украине: организационно-правовые аспекты. /Одесская гос. Юридическая
академия. – О., 1998. – 233 с.

Світова економіка та міжнародні економічні відносини. / М.П. Крачило. –
К.,1997. — 204 с.

Світовий Банк та Україна / Інформаційний бюлетень ООН. //Development
Business – New York. – 1998.

Сендидж Ч.Г. Фрайбургер В., Ротцолл К. Реклама: теория и практика.
Перев. с англ. / Общ. ред. и вступ. ст. Е.М. Пеньковой. – М.: Прогресс,
1989. — 630 с.

Сергеев В.П. Внешняя торговля России в ходе экономических реформ. – М.,
1994. – 44 с.

Сидоров М.М. Внешнеэкономическая политика: как ее обновить? //
Экономика и жизнь —№ 49. – 1992.

Синецький Б.Ф. Внешнеэкономические операции: организация и техника. —
М.: Международные отношения, 1989.

Сіскос Е. Европейський союз і проблеми міжнародної економічної
інтеграції України. — К., 1998. – 16 с.

Скибинський С.В. і інші. Маркетингові аспекти реалізації
зовнішньоекономічного потенціалу споживчої кооперації району :Тези
доповідей на науковій конференції. – Львів, 1993 р.

Скубенко В.П., Постников В.Е. Формирование рыночной организации
управления: рекомендации и практика / НАН Украины, Институт проблем
рынка и экономико- экономических исследований . – О., 1997. – 35 с.

Словник зовнішньоекономічних термінів. — М.: Международные отношения,
1990.

Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. М:
Соцэкгиз, 1962. – 684 с.

Смыслов Д. В. Международный валютный фонд: современные тенденции и наши
интересы. — М.: Финансы и статистика, 1993.

Современный маркетинг /В.Е. Хрупкий, И.В. Корнеева. Е.Э Автухова / Под
ред. В.Е. Хрицкого. – М.: Финансы и статистика, 1991. — 256 с.

Содружество независимых государств. 1996. –160 с.

Создание, интеграция, использование информационных ресурсов
инновационного развития /Тезисы докладов и сообщений международной
конференции 18-19 декабря 1997 г. – К., 1997. – 215 с.

Соколенко В.А. Оцінні аспекти залучення вітчизняних і зарубіжних
інвестицій в економіку України: Автореферат дис. На… 08.02.02. Харків,
1998. – 18 с.

Соколенко С.И. Современные мировые рынки и Украина. – К. , 1994 с.

Соколенко С.И. Глобальные рынки XXI столетия: Перспективы Украины. —
К., 1998. —568с.

Соловьев Б.А. Социально-экономические аспекты исследования спроса
/опыт ГДР/ — М.: Мысль, 1984. — 50 с.

Ставинский И. Капитализм сегодня и капитализм завтра. – М., 1997. — 160
с.

Степанова Т.Н., Горда О.В. Буханевич А.Е. Нові форми співпраці і
валютно — фінансові проблеми в міжнародних відносинах. – К., 1991.

Стігліц Дж. Економіка державного сектора / А. Олійник., Р. Скільський
(пер. з англ.) – К.,1998. – 854 с.

Сторчак С. А. Долги и политика. — М.: Финансы и статистика, 1996.

США. рынок потребительских товаров и услуг /Академия наук СССР и
Института. США и, Канады/ — М.: Наука,1983. — 264 с.

Таможенные платежи–98. – М.: Центр экономики и маркетинга, 1998. – 275
с.

Терехов А.Б. Свобода торговли: анализ опыта зарубежных стран – М.:
Экономика, 1991. – 190 с.

Тести з курсу “Міжнародні економічні відносини.” для студентів
економічних фахів ден. і заоч. ф.н. / Є.М. Ворона. КДТЕУ. – К.,1998. –
188 с.

Тивончук І.О. Зовнішня торгівля та ефективність соціалістичного
відтворення (Питання теорії).– Львів: Вид-во Львів. ун—ту, 1973.— 182
с.

Топоркова О.В. Облік і аналіз товароруху у зовнішньоекономічній
діяльності торгових підприємств. Автор к. е н. 08.06.04. Х.,1998. – 16
с.

Торговое дело: экономика и организация / Л.А. Брагин, Т.П. Данько, Г.Г.
Иванов и др. – М., 1997. – 256 с.

Трансформация / Экономический бюллетень о странах с переходной
экономикой. — № 6.— 1998. —Издание Всемирного банку и Института Уильяма
Дэвидсона. — К., 1998. — 40 с.

Трансформаційні процеси в господарстві регіонів Східної Європи: Наукові
доповіді Міжнародної науково-практичної конференції. Ірпінь,1997.— 135
с.

Тэйлор Л. Постсоциалистический переход с точки зрения экономики
развития (статья вторая) // Мировая экономика и международные отношения.
— 1993.—№. 1.—С. 60-74.

Тютин Б. Кроки в майбутне нашої економіки //Україна – бізнес. — № 2. –
1995.

Тюхтин В.С. Методологічний аналіз поняття упраління. — М.: 1980.

Україна на міжнародній арені // Збірник документа і матеріалів
1991-1995 рр. У двох книгах. — Книга I. — К., 1998. — 734 с.

. Україна на міжнародній арені // Збірник документа і матеріалів 1991 –
1995 рр. У двох книгах. – Книга II. — К., 1998. — 494 с.

Управління зовнішньоекономічною діяльностю. Нав. посібник для студ.
Економ. вузів і факультетів. / А.І. Кредисов, С.М. Береговенко, Г.М,
Биков та ін. / А. I. Кредисов (ред.) — К., 1998.— 448 с.

Федулова Л.І. Організаційно-економічні моделі багатофункціонального
управління виробничою діяльністю на основі сучасного менеджменту. –
Миколаїв, 1997. – 170 с.

Фечеле З. Директ — маркетинг: Пер. с нем. – М.: Интерэксперт,1998. –
256 с.

Фомичев В.И. Международная торговля. – М.: Имфра – М.,1998. – 496 с.

Хойер В. Как делать бизнес в Европе. – М.: Прогресс, 1992.

Худолій Л.М. Економічний механізм формування та функціонування ринку
зерна в Україні / Інститут Аграрної економіки УААН. – К., 1998. – 211 с.

Цзе К.К. Методы эффективной торговли: Опыт лучшей торговой фирмы года
/Сокр. перев. с англ. Перев. Б.А. Гольдберга. Предисл. Ф.А. Крутикова —
М.: Экономика, 1988. – 237 с.

Чайковська О.В. Ринкова стійкість торговельних підприємств та її
оцінка. Автор к. е. н. 08.07.05. Донецк,1998. – 17 с.

Черниченко Г.А., Кузнецова С.В. Организационные структуры управления
ВЭД в странах с рыночной экономикой/ НАН Украины, Институт экономики
промышленности. – Донецк, 1998.— 17 с.

Чижова В.І. Приватизація в Україні: підсумки і проблеми (теоретичні,
методологічні та регіональні аспекти)/ С.І. Дорогунцов; НАН України,
Рада по вивченню продуктивних сил України. – К., 1998. – 277 с.

Шагалов Г.Л. Внешнеэкономическое сотрудничество СССР в условиях
перестройки: механизм, прогнозирование, эффективность/Под ред. С.С.
Шаталина — М. :Экономика, 1990. – 240 с.

Шагалов Г.Л. Проблемы оптимального планирования внешнеэкономических
связей. М. 1986. Теоретические проблемы мирового социалистического
рынка. Материалы международной конференции. — М., 1975.

Шаповал М.І. Основи стандартизації, управління якістю і сертифікації. .
– К., 1997. – 150 с.

Шевченко В., Кизименко Ю. Міжнароді фінансові ринки: залучення
інвестицій для перехідної економіки // Банківська справа. — 1998. — №1.
— С. 40-44.

Шклярук С. ГАТТ вимагає спростити формальності. //Украіна – бізнес. — №
2. – 1995.

Шлепаков А.И. Україна на зовнішніх ринках //Народна Трибуна.— 1994.— №
51. — с.3

Шлепаков А.М. Партнерство на зовнішніх ринках: Україна повинна
оволодіти міжнародними стандартами у сфері зовнішньоекономічних зв’язків
// Слобідський край. — №4. – 1994.

Шлома А. Внешнеэкономическая политика Украины. //Экономическая газета.
— № 26. — 1992.

Шмиттгофф К. Экспорт: право и практика международной торговли. – М.:
Юридическая литература, 1993.

Шреплер X. Международные экономические организации. Справочник. — М.,
1998.— 456 с.

Штайнхофф. Д., Берджес Дж. Основы управления малым бизнесом: Пер. с
англ. / Ю.В. Шленов(ред.) – М.,1997.

Эванс Дж., Берман Б. Маркетинг :Сокр. перев. с англ. / Авт. предисл. и
научн. ред. А.А. Горячева – М.: Экономика, 1990. – 350 с.

Эклунг К. Эффективная экономика – шведская модель : Экономика для
начинающих и не только для них / Пер. со швед., предисл. В.В. Попов —
М., 1991. – 100 с.

Экономика развивающихся стран: проблемы и перспективы / Отв. ред. В.А.
Яшкин. —М.: Наука, 1990.

Экономические обзоры МВФ. Украина. — Международный Валютный
Фонд.—1996.—154 с.

Эффективность внешнеэкономических связей: актуальные проблемы /Под ред.
В.А. Брыкина. – М., 1983.

ЮНКТАД. Аналитический доклад Секретариата. — Нью-Йорк: ЮНКТАД, 1992.

Як організована система управління Світового Банку / Інформаційне
резюме Світового Банку. — Вашингтон. — 1997.

Як Світовий Банк здійснює фінансування розвитку / 1нформащйне резюме
Світового Банку. — Вашингтон. – 1997.

Якубовский С.А. Современные ТНК: регулирование деятельности и роль в
мировой экономике/ Одесский гос. ун-т им. И.И. Мечникова. – Одеса:
Астопринт, 1998. — 166 с.

Янковський М.А. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності підприємств
хімічної промисловості — Донецк, 1998. – 118 с.

Adjustment lending: policies for sustainable growth // Policy &
Research Series Paper.—1996.— №14.

Blanchard O. et. Al. Reform in Eastern Europe. — Cambridge (Mass.): MIT
Press, 1994.

Broad I. Unequal Alliance: The World Bank, the IMF and the Philippines.
– Berkeley & Los-Angeles: University of California Press. 1995.

Buchly P.I. New forms of international industrial cooperation. –1985.

Business Eastern Europe. 1980. –June, 1980 – June. –27 p.

Church and Economy. –Bonn. Konrad Adenauer Foundation, 1987. – 325 p.

Cowan L.G. Privatization in the Developing World. — N.- Y., Westport.
Conn. And London: Prague, 1996.

Czenkawski Ch. Theoretical and policy-oriented aspects of the external
debt economics. — Berlin. Heidelberg, N.-Y., London, Paris. Tokyo,
Hong-Kong, Barcelona. Budapest: Springer-Verlag, 1997.

Shirley M., Nellis J. Public enterprise reform. The lessons of
experience. – Wash.: World Bank, 1996..

Dallago B. The Irregular Economy. – Dartmonth. Aldershot, 1990. –785
p.

Debreu G. Theory of Value. – New York, NC. Craw-Hill, 1959. –753 p.

Deevelorment and the National Interest: U.S. Economic Assistence into
the

21st Century. – A Report by the Administrator, Agancy for International
Development. – Second Printing.

Domar E. Essays in the Theory of Economic Growth. New York. Basic
Books, 1957, —453 p.

Doolay M., Haas R. D., Symansky S.A. A note on burden sharing among
creditors // IMF Staff Papers. — 1998. — Vol. 40. — N. 1. — C. 226-232.

Dorodian Kh. Macroeconomic performance and adjustment under Policies
Commonly Supported by the International Monetary Fund // Economic
Development & Cultural Change — 1996. — Vol. 41.—N. 4. July.—C. 849-864.

Drucker P. Management: Tasks, Responsibilities, Praticies. – New York:
Harper & Row Publ., 1974. –838 p.

Dunning J.N. Miltinationals, Technology and Competitivness. –1988.

Economic Planning, East and West. – Ed. by M. Bornstein. – Cambridge,
Mass.: Ballinger Publishing Co., 1975. – 618 p.

Economics and Philosophy. Ed. by P. Kozlowski. Tubingen, Verlag J.C.,
B.Mohr (Paul Siebeck), 1985. – 284 p.

Economika handlu zagranicznego. Jozef Krynicki. – Warszawa, 1972. 48.
Blic Wirshaft B. 1988. —№ 22.

Edwards S. The political economy of inflation and stabilization in
developing countries // Economic Development & Cultural Change. — 1997.
— Vol. 42. — N. 2. January. — C. 235-266.

Edwards S. The sequencing of structural adjustment and stabilization. —
San-Francisco, Cal.: ICS Press. 1996.

Edwards S., Cox-Edwards A. Monetarism and liberalization: the Ohilean
experiment. —Chicago: University of Chicago: Press, 1994.

Frank J. Foreign Enterprises in Developing Countries. —Baltimor. –
1980.

Fundamentals of Environmental Science and Technology. – Ed. By C.
Porter and P. Knowles. – Rockvill, Government Institutes, Inc., 1992.
—138 p.

George Conci. Hlavne problemy politickej ekonomie monopolisticheho
kapitalizmu. — Wratislava.—1972.

Gregory P., Stuart R. Soviet Economic Structure and Performance.— New
York. Harper & Row. 1990,— 564 p.

Guitan M. The IMF as a Monetary Institution: The Challenge Ahead //
Finance & Development. — 1997. — Vol. ’31. — No. 3, September. — C.
38-41.

Haberler G. The Theory of International Trade, chap. XVI et XVII.

Taylor L. Income distribution, inflation and growth. Cambridge. Mass.:
MIT Press, 1994.

Information Guide. Doing business in Hungary.— Price Waterhouse. 1990.
London-Budapest. Printed in USA. —156 p.

Dennes R. International Economics. University of North Carolina. INC,
1992.

International Economics. Second Edition. Janes G. Ingram. University of
North Carolina. Jonh Wiley and Sons, New York, 1986.

Jeffrey Morro, Reb Bizness. – Published by Morrow Publishing. Warshawa
— Poland, 1991. – 250 p.

Johnson H.G. Money, Trade and Economic Growth. Allen & Unwin, 1962.

Killio T., Moazzam M., Marcus M. What can we know about the efects of
IMF programs? // World Economy. — 1996. — Vol. 1 . — N. 5. — C. 575-597.

Klitgard R. Adjusting to reality. Beyond «State versus Market in
economic development».— San-Fransisco, Cal.: ICS Press, 1994.

Lim D. Export instability and compensatory financing. — London & New
York: Routledge, 1995.

Bertkowithz Eric N., Kerin Roger A., Rudelius, William. Marketing.
Second Edition. Boston. 1989. –753 p.

Metzler L.A. The Theory of International Trade. – A Survey of
Contemporary Economics, vol. I, 1998.

Milgrom P., Roberts J. Economics, Organization and Managament. – New
Jersey: Prince Hall. 1997. –619 p.

Mueller B., Public Choice // Cambridge Press, 1994. — p. 35.

Murrell P. The Nature of Socialist Economies: Lessons from Eastern
Europe Foreign Trade. – Princeton. N.G.: Princeton University Press
1990. –734 p.

Quarterly Journal of Economics. 1993, May. Vol. XLUII.

Reforming Economic Systems in developing countries / Eds. 1993

Svitovsky T. A. Reconsideration of the Theory of Tariffs. Review of
Economic Studies, 1942. IX. P.89.

Trade & Development Report. — New-York UNCTAD. 1996.

Trade & Development Report. — New-York: UNCTAD, 1995.

World Bank. Adjustment lending and mobilization of public and private
resources for growth // Policy & Research Series Paper. —1996. — N. 22.
— C. 34-35.

World Bank. Annual Report. — Washington: World Bank. 1994.

World Development Report. — Washington: World Bank. 1999.

World Development Report. — Washington: World Bank. 1994.

World Economic Outlook. — Washington: IMF. —1996.

World Economic Outlook. — Washington: IMF. —1997.

Zarka C. Avantage collectif et economie internationale & These, Paris.
1954.

Zarka C. Avantage collectif eteconomie internationale & These, Paris.
1954.

Zotschew, Teodor D. Die auben wivtschaftliche Verflechtung der
sowjetunion. J.S.B. Moliz (Plan Siebeck) Tubingen. – 1969.

Zotschew, Teodor D. Die auben wivtshaftliche Verflechtung der
sowjetunjon. J. S.B. Moliz (Plan Siebeck) Tubingen. – 1969.

Перелік деяких законодавчих та державних документів, що регламентують
зовнішньоекономічну діяльність

1. Про зовнішньоекономічну діяльність. Закон України від 16.04.91 р. №
959-ХІІ (із змінами від 22.12.98. № 335-ХІУ).

2. Про митну справу в Україні. Закон України від 25.06.91 р. № 1262-ХІІ.

3. Митний кодекс України від 31.12.91. № 1970-ХІІ.

4. Про Єдиний митний тариф. Закон України від 05.02.92 р. № 2097-ХІІ (із
змінами від 22.12.98. № 334-ХІУ).

5. Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті. Закон України
від 23.09.94 р. № 185/94-ВР.

6. Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних
відносинах. Закон України від 15.09.95 р. № 327/95-ВР.

7. Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим,
кон’ячним і плодовим, алькогольними напоями та тютюновими виробами.
Закон України від 19.12.95 р. № 481/95-ВР.

8. Про державне ргулювання імпорту сільськогосподарської продукції.
Закон України від 17.07.97 р. № 468/97-ВР.

9. Про якість і безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини.
Закон України від 23.12.97 р. № 771/97-ВР.

10. Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту.
Закон України від 22.12.98 р. № 330-ХІУ.

11. Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту.
Закон України від 22.12.98 р. № 331-ХІУ.

12. Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту.
Закон України від 22.12.98 р. № 332-ХІУ.

ДОДАТКИ

Додаток 1.

Структура зовнішньоторговельного обороту України

за 1999 рік.

Найменування групи Вартість,

млн дол. Структура (питома вага, %)

Всього товари, послуги, роботи 32563,7 1000

в тому числі:

Мінеральні продукти (газ природний, паливо мінеральне, нафта га
нафтопродукти) 7484,4 23,0

Неблагородні метали та вироби 5964,5 18,3

Машини, устаткування, механізми, прилади і апарати, засоби наземного,
повітряного та водного транспорту 5199,8 16,0

Послуги, роботи (транспортні в тому числі: трубопровідні, залізничні,
автомобільні, морські, повітряні; комунікаційні; будівельні; страхові;
туристичні та інші) 5250,7 16,1

Продукція хімічної та пов’язаної з нею галузей промисловості 3265,0 10,0

Продукція агропромислового комплексу та харчової промисловості (1-24
коди ТН ЗЕД) 2430,6 7,5

Продукція легкої промисловості (текстиль, текстильні вироби, вироби із
шкіри та хутра, взуття та головні убори) 1294,4 4,0

Різні промислові товари 963,1 3.0

Деревина, паперова маса та вироби з неї 711,2 2,2

Додаток 2.

Структура експорту товарів, послуг, робіт за 1999 рік.

Найменування групи Вартість,

млн. дол. Структура (питома вага, %)

Всього товари, послуги, роботи 16457,2 100,0

в тому числі:

Неблагородні метали та вироби з них 5335,7 32,4

Послуги, роботи (транспортні в тому числі; трубопровідні, залізничні,
автомобільні, морські, повітряні; комунікаційні; будівельні; страхові;
туристичні та інші) 3819,8 23,2

Машини, устаткування, механізми, прилади і апарати, засоби наземного,
повітряного та водного транспорту 1785,8 10,9

Продукція хімічної та пов’язаної з нею галузей промисловості 1595,1 9,7

Продукція агропромислового комплексу та харчової промисловості (1-24
коди ТН ЗЕД) 1379,4 8,4

Мінеральні продукти (руда, сіль, сірка, цемент, паливо мінеральне)
1163,6 7,1

Продукція легкої промисловості (текстиль, текстильні вироби, вироби із
шкіри та хутра, взуття та головні убори) 661,4 4,0

різні промислові товари 478,4 2,9

Деревина, паперова маса та вироби з неї 238,2 1,4

Додаток 3.

Структура імпорту товарів, послуг, робіт за 1999 рік.

Найменування групи Вартість,

млн дол. Структура (питома вага, %)

Всього товари, послуги, роботи 16106,5 100.0

в тому числі:

Мінеральні продукти (газ природний, паливо мінеральне, нафта га
нафтопродукти) 6320,8 39,2

Машини, устаткування, механізми, прилади і апарати, засоби наземного,
повітряного та водного транспорту 3414,1 21,2

Продукція хімічної та пов’язаної з нею галузей промисловості 1669,8 10,4

Продукція агропромислового комплексу та харчової промисловості (1-24
коди ТН ЗЕД) 1051,2 6,5

Послуги, роботи (транспортні в тому числі: трубопровідні, залізничні,
автомобільні, морські, повітряні; комунікаційні; будівельні; страхові;
туристичні та інші) 1430,9 8.9

Неблагородні метали та вироби 628,8 3,9

Продукція легкої промисловості (текстиль, текстильні вироби, вироби із
шкіри та хутра, взуття та головні убори) 633,0 3,9

Деревина, паперова маса та вироби з неї 473,1 2,9

Різні промислові товари 484,7 3,0

Додаток 4.

Таблиця 1

Експортні поставки України по товарних групах

1998 р.,

млн дол. 1999 р.,

млн дол. Збільшення 1998 до 1999 (+), млн дол. 1999 р. до 1998 р.,

у %

Зернові культури 1278 313,8 +186,0 245,5

Пластмаси і вироби з них 67,5 74,1 +6,6 109,7

Алюміній і вироби з нього 221,6 282,0 +60,4 127,3

Літальні апарати 113,2 153,1 +39,9 135,2

Човни, лодки 91,3 198,9 +107,6 217,7

Прилади 59,2 63,6 +4,4 107,5

Деревина та вироби з неї 61,0 100,2 +39,2 164,1

Таблиця 2

Імпортні надходження в Україну по товарних групах у 1999 р.

1998 рік, мли дол. 1999 рік, млн дол. Менше (-), млн дол. 1999 рік до
1998 року,

у %

М’ясо і субпродукти харчові 83,6 67,7 -15,9 81,0

Вироби з хлібних злаків, борошна 53,7 17,8 -35,9 33,1

Паливо мінеральне, нафта та інше 7807,4 5940,7 -1866,7 76,1

Продукти неорганічної хімії 87,2 67,5 -19,7 77,4

Реактори ядерні, котли, устаткування 1961,0 1614,3 -346,7 82,3

Літальні апарати, космічні апарати 109,9 12,9 -97,0 11,7

Таблиця 3

Суми, що надійшли до Державного бюджету від стягнення мита,

млн грн.

1999 р., млн. грн.

Надходження від стягнення мита, всього, з них: 904,4

Імпортне мито на товари, що ввозяться суб’єктами підприємницької
діяльності 786,4

Мито на предмети, які ввозяться та вивозяться громадянами 116,7

Вивізне експортне мито 1,4

Додаток 5.

Таблиця 1

Вивезення давальницької сировини на переробку за межі України

Давальницька сировина Готова продукція

Експортна вартість, млн. дол. США Імпортна вартість,

млн дол. США

1998 р. 1999 р. 1999 р. у % до 1998 1998 р. 1999 р. 1999 у % до 1998

261,264 97,652 37,37 % 332,864 95,907 28,81%

Таблиця 2

Ввезення іноземним замовником давальницької сировини на переробку в
Україну

Давальницька сировина Готова продукція

Імпортна вартість, млн дол. США Експортна вартість, млн дол. США

1998 р. 1999 р. 1999 у% до 1998 1998 р. 1999 р. 1999 у% до 1998

1077,274 933,126 86,6 1618,788 1380,129 85,25

Додаток 6

Експортні поставки УКРАЇНИ товарами ТА послугами

в 1998 році:

— до Білорусі — 575,7 млн дол. (3,5% обсягів загального експорту товарів
з України) і зменшилися в порівнянні з 1998 роком на 288,6 млн. дол.,
або на 33,4%;

— до Молдови — 217,7 млн дол. (1,3%) і зменшилися на 107,8 млн. дол.,
або на 33,1%;

— до Узбекистану — 148,6 млн дол. (0,9%) і зменшилися на 100,7 млн.
дол., або на 40,4%;

— до Туркменістану — 125,4 млн дол. (0,8%) і зменшилися на 55,0 млн.
дол., або на 30,5%;

— до Казахстану — 96,9 млн ДОЛ. (0,6%) і зменшилися на 16,8 млн. дол.,
або на 14,8%;

— до Азербайджану — 99,1 млн дол. (0,6%) і зросли на 5,5 млн. дол., або
на 5,9%;

— до Таджикістану — 76,2 млн дол. (0,5%) і зменшилися на 8,6 млн. дол.,
або на 10,2%;

— до Грузії — 36,5 млн дол. (0,2%) і зменшилися на 17,5 млн. дол., або
на 32,4%;

— до Вірменії—10,1 млн дол. (0,1%) і зменшилися на 1,9 млн. дол., або на
15,7%;

— до Киргизстану — 12,6 млн дол. (0,1%) і зросли на 8,0 млн. дол., або в
2,7 рази

Імпортні надходження товарів, послуг, робіт в 1998 році склали:

— з Казахстану — 352,1 млн. дол. (2,2% обсягів загального імпорту
товарів до України) і зменшилися в порівнянні з 1998 роком на 58,9 млн.
дол., або на 14,3%;

— з Білорусі — 374,4 млн дол. (2,3%) і зменшилися на 36,1 млн. дол., або
на 8,8%;

— з Молдови — 68,8 млн дол. (0,4%) і зменшилися на 25,3 млн. дол., або
на 26,9%;

— з Узбекистану — 33,0 млн дол. (0,2%) і зменшилися на 96,7 млн. дол.,
або на 74,6%;

— з Азербайджану — 29,3 млн дол. (0,2%) і зменшилися на 18,3 млн. дол.,
або на 38,4%;

— з Киргизстану — 10,9 млн дол. (0,1%) і зросли на 1,5 млн. дол., або на
15,6%;

— з Грузії — 9,2 млн дол. (0,1%) і зросли на 0,9 млн. дол., або на
11,2%;

— з Вірменії — 4,9 млн дол. (0,03%) і зменшилися на 3,3 млн. дол., або
на 40,5%;

— з Таджикистану — 1,5 млн дол. (0,01%) і зменшилися на 1,2 млн. дол.,
або на 44,2%;

— з Туркменистану — 2,0 млн дол. (0,01%) і зменшилися на 970,6 млн.
дол., або на 99,8%.

Джерело: Дані Держкомстату України. – К., 1999 р.

Додаток 7

Географічна структура зовнішньої торгівлі товарами

за 1999 рік.

Експорт Імпорт Баланс

тис. дол.

США 1999 до 1998, % тис. дол.

США 1999 до 1998, %

1 2 3 4 5 6

Всього 11581581,79 91,6 11846142,39 80,7 -264560,60

1. Країни колишнього СРСР 3419230,67 77,1 6940150,22 83,8 -3520919,55

Країни СНД 3252223,46 77,4 6743202,89 85,4 -3490979,43

Азербайджан 29398,19 32,7 33780,71 122,1 -4382,52

Білорусь 345683,81 63,1 343483,95 97,3 2199,86

Вірменія 11606,17 137,6 1801,63 39,8 9804,54

Грузія 42159,93 133,8 6069,63 77,9 36090,30

Казахстан 48297,37 53,9 164851,71 47,7 -116564,34

Киргизстан 13743,52 112,0 7483,62 70,7 6259,90

Молдова, республіка 122757,90 68,0 24839,14 48,6 97918,76

Російська Федерація 2396379,54 82,5 5641383,18 79,9 -3245003,64

Таджикистан 62579,67 82,3 422,18 30,5 62157,49

Туркменістан 102063,88 84,3 480961,69 357,7 -378897,81

Узбекистан 77553,48 55,6 38115,45 128,4 39438,03

Країни Балтії 167007,21 72,3 196947,33 51,5 -29940,12

Естонія 45449,64 88,9 58952,82 61,1 -13503,18

Латвія 49143,29 63,0 55493,96 121,3 -6350,67

Литва 72414,28 71,2 82500,55 34,4 -10086,27

2. Інші країни світу* 8162351,12 99,5 4905992,17 76,7 3256358,95

Європа 3623217,36 96,3 3350486,00 72,6 272731,36

Австрія 139849,27 103,4 133380,77 68,8 6468,50

Албанія 963,29 63,9 28,87 57,5 934,42

Андорра 15,21

238,68

-223,47

Бельгія 188460,58 у 2,2 р.б. 100921,41 70,9 87539,1

Болгарія 294434,41 143,4 67459,60 67,1 226974,81

Боснія і Герцеговина 1839,64 у 2,7 р.б. 11,58 у 4,8 р.б. 1828,06

Великобританія 108383,61 100,4 143573,03 70,2 -35189,42

1 2 3 4 5 6

Греція 75045,01 125,3 54455,77 у 1,6 р.б. 20589,24

Гібралтар 62,77 2,4 236,71 5,1 -173,94

Данія 22961,77 61,5 59427,32 78,3 -36465,55

Ірландія 250317,31 у 3 р.б. 53693,89 143,9 196623,42

Ісландія 322,87 у 28,6 р.б. 141,03 11,3 181,84

Іспанія 105840,32 80,6 60576,56 75,4 45263,76

Італія 459420,36 83,5 276461,33 67,7 182956,03

Ліхтенштейн 2838,14 у 2,1 р.б. 1499,75 64,1 1338,39

Люксембург 2973,53 72,4 2193,97 46,3 19801,62

Мальта 20327,67 71,1 526,05 47,3 19801,60

Македонія 66041,63 у 1,5 р.б. 1557,81 27,4 64483,82

Монако 6823,61 42,3 20,64 42,3 6802,97

Нідерланди 83554,34 71,0 133601,16 82,7 -546,82

Німеччина 560142,14 87,7 942948,00 74,6 -382805,86

Норвегія 17343,55 45,8 33767,49 у 3,2 р.б. -16423,94

Польща 301410,66 96,3 258497,76 53,2 42912,90

Португалія 13430,44 83,7 3993,09 114,1 9437,35

Румунія 75582,93 47,0 52348,74 109,5 23234,19

Сан-Маріно 4176,85 111,6 474,41 55,0 3702,44

Словаччина 199179,23 81,2 131597,67 72,2 67581,56

Словенія 8935,21 74,9 33287,97 62,0 -24352,76

Угорщина 278151,28 105,7 123622,62 63,8 154525,66

Фінляндія 18110,95 69,1 82172,15 71,5 -64061,20

Франція 85066,08 71,5 236911,23 78,9 -151845,15

Хорватія 16444,89 94,0 8298,54 61,4 8146,35

Чеська Республіка 141431,75 82,5 131384,18 62,9 10047,57

Швейцарія 48273,54 63,8 91596,28 76,1 -43322,74

Швеція 4994,38 67,5 114488,90 76,9 -109494,52

Югославія 20068,14 46,9 15088,04 61,8 4980,10

Азія 3183759,74 106,2 756746,62 86,1 2427013,12

Афганістан 1752,03 у 5,8 р.б. 635,22 22,9 1116,81

Бангладеш 8887,58 у 2,5 р.б. 646,39 у 3,7 р.б. 8241,19

Бруней Даруссалан 1,47

1,47

В’єтнам 24456,71 72,7 14643,79 132,6 9812,92

1 2 3 4 5 6

Ємен 2098,78 29,5

0,0 2098,78

Ізраїль 153778,17 114,6 49819,33 101,4 103958,84

Індія 173821,84 126,3 65956,02 83,2 107865,82

Індонезія 48417,24 у 3 р.б. 26216,80 65,5 22200,44

Ірак 13729,25 у 5,4 р.б.

13729,25

Іран (Ісламська республіка) 92808,08 78,3 7331,32 133,5 85476,76

Йорданія 40183,94 у 2,5 р.б. 698,51 121,2 39485,43

Камбоджа 129,75 у 865 р.б. 328,27 у 10,3 р.б. -198,52

Катар 1398,39

100,48 у 16 р.б. 12107,91

Китай 730385,74 99,1 110426,61 89,7 619959,13

Китай, САР Гонконг 13869,79 у 10,5 р.б. 2568,61 139,1 11301,18

Кіпр 42342,44 40,1 58081,27 у 4 р.б. -15738,83

Корейська народно-демократична республіка 11551,58 у 8,5 р.б. 6667,22
53,3 4884,36

Корея, республіка 128088,66 у 1,7 р.б. 79387,47 40,4 48701,19

Кувейт 3,26 0,6

0,0 3,26

Лаоська народно-демократична республіка 221,89 2,4 34,10 101,2 187,79

Ліван 66532,50 90,4 993,61 74,0 65538,89

Макао 20000,00

9,01 у 3,4 р.б. 19990,99

Малайзія 37959,79 у 2,2 р.б. 31377,59 112,8 6582,20

Монголія 2060,97 67,1 1158,33 у 17,2 р.б. 902,64

М’янма 594,75 у 107,2 р.б. 8,37 у 5,2 р.б. 586,38

Непал 563,97 у 1,5 р.б.

563,97

Об’єднані Арабські Емірати 47996,57 у 1,5 р.б. 3410,00 98,5 44586,57

1 2 3 4 5 6

Оман 614,57 118,7 476,58 у 88,1 р.б. 137,98

Пакистан 182401,59 93,7 2521,31 61,4 179880,28

Саудівська Аравія 29303,62 97,2 295,29 69,4 29008,33

Сінгапур 57385,53 у 1,6 р.б. 5920,98 108,8 51464,55

Сірійська Арабська Республіка 122500,76 60,0 2005,83 23,9 120494,93

Східний Тімор

3,09 17,7 -3,09

Таїланд 63441,28 у 4,2 р.б. 8244,03 у 1,5 р.б. 55197,24

Тайвань, провінція Китаю 223461,88 115,7 14520,85 80,2 208941,03

Туреччина 673399,06 96,7 142684,54 105,2 530714,52

Філіппіни 105403,77 у 2,7 р.б. 4932,73 у 1,9 р.б. 100471,04

Шрі-Ланка 2738,64 45,1 15937,70 105,4 -13249,06

Японія 59473,92 103,5 98655,37 86,7 -39181,45

Африка 671105,83 109,8 157763,28 132,9 459347,5

Алжир 184549,38 у 1,7 р.б. 2312,18 у 3,2 р.б. 182237,20

Ангола 21821,94 у 25,3 р.б. 0,11

21821,83

Бенін 2,44

0,09

2,35

Ботсвана 59,50 у 1,6 р.б.

59,50

Британська Територія в Індійському океані 20,28

20,28

Буркуна-Фасо 1040,50 у 5,7 р.б.

1040,50

Габон 199,23

5,81 143,8 193,42

Гамбія

11,21 3,8 -11,21

Гана 6034,88 у 2,1 р.б. 48783,96 у 4,1 р.б. -42749,08

Гвінея 1466,85 20,0 50790,33 87,1 -49323,48

Гвінея-Біссау 618,97 у 84 р.б.

618,97

Джібуті 1157,97

1157,97

Ефіопія 13525,94 у 15 р.б. 439,66

13086,28

Єгипет 171217,81 91,6 1796,81 25,4 169421,00

Заїр 400,00

400,00

1 2 3 4 5 6

Замбія 545,06 112,8 2908,9

246,67

Західна Сахара

0,21

-0,21

Зімбабве 691,29 у 16,6 р.б. 5460,87 88,7 -4769,58

Кабо-Верде 557,63

7,70 104,1 549,93

Камерун 2149,11 34,7 834,71 у 1,8 р.б. 1314,40

Кенія 2784,64 у 3,2 р.б. 355,84 33,7 2428,96

Коморе

2,18

-2,18

Конго 1458,31 у 154,6 р.б. 4,85 43,5 1453,46

Кот-д`Івуар

16642,26 125,7 -16642,26

Лисото

41,37 у 165,5 р.б. -41,7

Ліберія 3838,15 49,1 3343,09 у 193,8 р.б. 495,06

Лівійська Арабська Джамахірія 1281,42 106,1 140,64

1140,78

Маврикій 6271,35 у 1,9 р.б. 1381,68 103,9 4889,67

Мавританія 8739,06 у 1,8 р.б. 850,15 133,4 7888,91

Мадагаскар

771,65 61,6 -771,65

Малаві

3448,81 74,2 -3448,81

Малі 51,36

51,36

Марокко 54156,29 112,3 1323,54 у 2 р.б. 52832,75

Мозамбік 121,45

191,20 12,2 -69,75

Намібія 3131,80 у 16,9 р.б. 4,00 7,6 3127,80

Нігерія 98282,64 75,6 1833,88 39,1 96448,76

Об’єднана республіка Танзанія 420,08 41,9 2309,43 у 27,6 р.б. -1889,35

Південна Африка 3839,53 48,5 9142,81 у 3 р.б. -5303,28

Руанда 0,65

6,79 63,9 -6,14

Свазіленд

16,59

-16,59

Сейшели 2931,75 32,3 74,72 34,4 2857,03

Сенегал 7,32 0,3 0,25 0,9 7,07

1 2 3 4 5 6

Судан 2550,86 у 3,3 р.б. 530,67 68,3 2020,18

Сьєра-Леоне 1525,82

0,04 0,1 1525,78

Того

28,15 80,5 -28,15

Туніс 19057,27 67,5 4348,10 у 10,8 р.б. 14709,17

Уганда 365,50

228,33 у 1,6 р.б. 137,17

Центрально-Африканська Республіка

0,38

-0,38

Чад 236,80

236,80

Америка 692332,86 80,0 588353,56 77,9 103979,30

Ангілья 139,04 70,1 422,93 30,7 -283,89

Аргентина 13675,87 38,2 8925,66 40,3 4750,21

Багами 7391,79 у 2,2 р.б. 333,34 89,4 7058,45

Беліз 1816,28 у 18 р.б. 238,68 у 7,3 р.б. 1577,60

Бермуди 21295,60 75,2 10,88

21284,72

Болівія 6,81

6,81

Бразилія 51357,88 8,7 94032,15 146,4 -42674,27

Венесуела 1401,94 19,7 43,79 у 7,8 р.б. 1358,15

Віргінські острови (Брит.) 18284,72 32,3 538,15 36,4 17746,57

Гаїті

0,02 22,2 -0,02

Гватемала 3949,95 39,9 3135,81 у 231,1 р.б. 814,14

Гондурас 2208,46 у 110423 р.б. 3,58 1,2 2204,88

Гренада 1,55

12,55 16,8 -11,00

Гренландія

24,81

-24,81

Домініка

1988,41 у 11,6 р.б. -1988,41

Домініканська республіка 9114,61 у 3,2 р.б. 401,58 у 6,9 р.б. 8713,03

Еквадор 3662,07 16,4 11515,06 142,5 -7852,99

Канада 34763,94 104,3 17153,36 60,8 17610,58

1 2 3 4 5 6

Колумбія 2910,89 24,8 8545,88 у 8,7 р.б. -5634,99

Коста-Ріка 4434,12 118,9 3255,8 113,0 1178,32

Куба 8078,98 82,7 23395,93 у 1,8 р.б. -15316,95

Мексика 24346,16 105,7 2266,43 86,3 22079,73

Нідерландські Антильські острови 29,92

29,92

Нікарагуа 2754,86 у 3,9 р.б.

2754,86

Острови Кайман 34,33 0,7

34,33

Панама 14440,30 96,6 1335,87 у 7,9 р.б. 13104,43

Перу 4944,82 43,4 285,89 у 1,8 р.б. 4658,93

Пуерто-Ріко 19,69 у 1,7 р.б. 40,53 132,7 -20,84

Сальвадор 5588,17 102,4 5596,55 62,6 -8,38

Сен-Вінсент і Гренадіни 9,21 0,6

9,21

Сполучені Штати Америки 435927,33 86,8 401624,78 68,0 34302,55

Суринам 2070,86

2070,86

Текські і Кай косові острови 5,54 58,9 108,34 у 3,2 р.б. -102,80

Трінідад і Тобаго 4554,45 у 3,9 р.б. 2,05

4552,40

Уругвай 5184,26 53,7 2245,01 у 3,2 р.б. 2939,25

Чілі 7892,58 105,4 816,10 94,2 7076,48

Ямайка 35,88

53,64 116,7 -17,76

Австралія і Океанія 45100,49 у 2,6 р.б. 272241,26 130,4 17859,23

Австралія 32319,42 у 8,3 р.б. 23014,98 у 1,7 р.б. 9304,44

Гуам

3,30 у 1,8 р.б. -3,30

Кірібаті

0,10 0,1 -0,10

Ніує 706,05

706,05

Нова Зеландія 12059,48 809,1 4006,68 60,8 8052,80

Острови Уолліс і Футуна 15,54

15,54

1 2 3 4 5 6

Попуа-Нова Гвінея

210,20 85,1 210,20

Піткерн

0,63

-0,63

Фіджі

0,03

-0,03

Французькі Південні Території

5,34

-5,34

Інші 0,28 0,1 25379,51 у 4,9 р.б. -25379,23

Невизначені країни 0,28 0,1 25379,51 у 4,9 р.б. -25379,23

* З урахуванням нерозподілених обсягів товарів в іноземних портах, що
придбані для забезпечення життєдіяльності суден.

PAGE

PAGE 50

60

50

40

30

20

10

0

відсотки

20,7

6,3

5,3

4,8

4,0

3,8

3,0

2,6

49,0

Рос. Федерація

Китай

Туреччина

Італія

США

Білорусь

Польща

Інші

Німеччина

3.8%

96.2%

Експорт

Імпорт

3 %

97 %

Бартер

Інші поставки

100%

75%

50%

25%

0%

Експорт

1998 рік

1999 рік

1998 рік

1999 рік

Імпорт

Інші країни світу

Країни колишнього СРСР

50

40

30

20

10

0

відсотки

47,5

8,0

4,1

3,4

2,9

2,3

2,2

2,0

27,5

Рос. Федерація

Китай

Туреччина

Італія

США

Білорусь

Польща

Інші

Німеччина

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *