Підвищення конституційного потенціалу державного управління (реферат)

Лекція 2. Підвищення конституційного потенціалу державного управління

2.1. Конституційні засади державного управління

2.2. Втілення конституційних засад у поточне законодавство щодо
управління

2.3. Конституційний потенціал удосконалення державного управління.
Конституція України як підґрунтя адміністративної та муніципальної
реформ

2.1. Конституційні засади державного управління

Конституція України, закріплюючи державне управління як один із основних
видів діяльності держави. Основні засади державного управління:

виконує завдання, які поставлені державою в законах і підзаконних актах;

втілюється в спеціально створеному державному апараті – органах
державного управління;

являє собою виконавчу діяльність, бо вона заснована на законі і для
виконання закону;

носить повсякденний і оперативний характер, бо його органи працюють на
постійній основі і у своїй повсякденній діяльності оперативно реалізують
функції держави;

охоплює основні сфери суспільного життя: адміністративно-політичну,
соціально-гуманітарну та економічну;

має підзаконний характер. Підзаконність державного управління згідно з
Конституцією означає:

— органи державного управління (посадові особи) можуть виконувати лише
такі завдання і реалізовувати лише такі повноваження, які чинне
законодавство відносить до їх компетенції, а акти, що видаються органами
державного управління всіх рівнів, повинні відповідати закону;

— органи державного управління застосовують загальні норми, що
сформульовані в законі до конкретних обставин управлінської діяльності,
тобто дають безпосередні приписи або здійснюють певні дії;

— органи державного управління правомочні самостійно встановлювати
правила поведінки, тобто здійснювати діяльність нормотворчого характеру,
яка носить підзаконний характер.

— органи державного управління та їх представники (посадові особи) у
відповідності з чинним законодавством діють у деяких випадках
самостійно, без звернення до судових органів, здійснюють діяльність щодо
притягнення винних до юридичної відповідальності за правопорушення,
скоєні у сфері державного управління.

Конституція визначає управлінську діяльність як виконавчо-розпорядчу,
тобто діяльність, що заснована на законі та для виконання закону, бо
органи державного управління повинні виконувати закони і
нормативно-правові акти та самі уповноважені видавати правові акти.

Форма держави.

Форма держави – це порядок (спосіб) організації та здійснення державної
влади в країні. Структура форми держави – стійка єдність елементів, їх
зв’язків, цілісності, зв’язків елементів із цілим. Вона включає три
взаємозалежних елементи: форму державного правління, форму державного
устрою, форму політичного (державного) режиму.

Форма держави

Форма державного правління Форма державного устрою Форма державного
режиму

— порядок утворення і організації вищих органів влади в державі —
порядок поділу території держави на певні складові частини і
співвідношення влади між ними і державою в цілому — порядок здійснення
державної влади у певні способи, певними методами і засобами

Форма державного правління

Монархія Республіка

– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком
або частково в руках однієї особи – монарха, передається в спадщину, не
залежить від населення (як правило, не затверджується ним) — форма
державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна – характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станово-представницька – влада монарха поєднується із наявністю
станово-представницького органу;

в) абсолютна;

г) конституційна.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично
не існують.

Монархія

Абсолютна (необмежена) Конституційна (обмежена)

Монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує
урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування,
тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для
рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному
вигляді (без конституції і парламенту) в окремих країнах (султанат
Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і
парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто
затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль
консультативної ради при монархові (Кувейт, Саудівська Аравія), яка у
будь-який час може бути розпущена (у Бахрейні розпущена через півтора
роки після створення) Влада монарха обмежена конституцією, він не може
прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і
підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика
Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.)

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною. Остання
форма практично відживає.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція,
Данія та ін.). У парламентській монархії влада монарха в законодавчій,
виконавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує
законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус
глави держави – виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним
главою держави (прем’єр-міністром) стає лідер партії, яка володіє
найбільшим числом депутатських місць у парламенті. Уряд формується
парламентом і лише йому підзвітний.

У дуалістичній монархії юридично і фактично влада поділена між урядом,
що формується монархом (або призначеним ним прем’єр-міністром), і
парламентом. Монарх вже не має законодавчої влади, вона перейшла до
парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує
уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми
указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право
відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право
розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму
до капіталізму. Вона є своєрідною спробою примирити інтереси феодалів
(їх переважно виражає монарх) і інтереси буржуазії (їх представляє
парламент). Наприклад, дуалістична монархія була в кайзерівської
Німеччині в 1871 – 1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді,
Лівії, Ефіопії та інших країнах. У деяких сучасних країнах (султанат
Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

В історії держав світу виникали різні види республік: антична;
середньовічна (феодальна); буржуазна; соціалістична. Розглянемо сучасні
види республік.

Республіка

парламентська президентська змішана

(напівпрезидентська)

Глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду,
який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента
менше, ніж у прем’єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства
парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається
парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія,
Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина) Глава держави (президент) особисто
або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад
уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед
президентом, а не перед парламентом. Президент обирається
непарламентським шляхом – прямими чи непрямими виборами населення (США,
Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак) Глава держави
(президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру
прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парламентом.
Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем’єр-міністру,
який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду.
Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія,
Франція)

Форма державного устрою

Унітарна держава Федерація

— проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав — складна союзна держава,
частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція,
Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія,
Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади – глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати ніякої
політичної самостійності;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні – області, у Польщі – воєводства, в
Англії – графства, в Італії – провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Ізраїль,
Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають
автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні – це
Автономна Республіка Крим. Такі держави називають децентралізованими
унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму.
Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі
місцевих органів влади перебувають призначені з центру посадові особи,
котрі підпорядковують собі місцеві органи самоврядування. У
децентралізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються
населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань
місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє самоврядування, як
правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися
певною самостійністю й у сфері законодавства. У такому разі закони
приймаються парламентом автономії в межах своєї компетенції (головним
чином у порядку делегування йому законодавчих повноважень центральним
законодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада,
Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та
ін. – разом у світі існують 24 федеративні держави (на шляху до
федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному
відношенні не є одне ціле, а складається із територій – суб’єктів
федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій її суб’єктів,
тобто наділення суб’єктів федерації установчою владою;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи
законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах
установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які
діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному
законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів
суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління
суб’єктів федерації;

5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді
федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи
(США);

7) наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;

8) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами
міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може
виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному
уряду, освіта – регіонам, а право оподатковування поділене між обома.
Тому і федерація, і її суб’єкти можуть мати право видавати закони з
аналогічних питань.

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність. Вони
відрізняються від федерації тим, що є формою міждержавного союзу, тобто
об’єднанням незалежних держав.

Конфедерація – тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для
досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної
діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа,
грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США,
Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація – Сенегамбія, 1981-1989
pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і
державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи
законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і
міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з
делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом
консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і
не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її
суб’єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або
розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об’єднання держав, іменована
співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська
Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за
конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об’єднання держав, які
виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного
суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при
конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди,
інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть
бути найрізноманітніші – економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і
навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки,
призвести до дезінтеграції, роз’єднання.

СНД (Співдружність незалежних держав, утворена в 1991 р.) – це
об’єднання незалежних держав, що мають на меті зберегти історичну
спільність народів і сформовані між ними зв’язки шляхом координації
політики, рівноправного і взаємовигідного співробітництва. СНД заснована
трьома державами – Бєларуссю, Росією, Україною. Згодом до них
приєдналися дев’ять країн – Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан,
Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан. Разом із
членством у СНД передбачена така форма, як асоційоване членство.
Встановлено право виходу з СНД.

Види форм державного (політичного) режиму

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державні (політичні) режими
поділяються на види: демократичні і антидемократичні.

До демократичних відносяться ліберально-демократичний,
консервативно-демократичний, радикально-демократичний режими.
Антидемократичними є авторитарний (революційний; стабілізаційний) і
тоталітарний (расистський; фашистський; військово-диктаторський) режими.

Існують також перехідні режими.

Загальна характеристика державного (політичного) режиму

демократичний антидемократичний

– порядок (стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому
додержується демократична конституція, реалізується принцип «поділу
влади». Державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі
громадян і їх об’єднань в управлінні державою. Допускається легальна
діяльність різних партій. Гарантується здійснення прав і свобод громадян
і меншостей відповідно до міжнародних стандартів прав людини. — порядок
(стан) державного (політичного) життя суспільства, при якому не
реалізується (найчастіше юридично не закріплений) принцип «поділу
влади». Звужується або припиняється вплив громадян і їх об’єднань на
управління державою. Відсутня або перетворюється на формальну
виборність. Забороняється діяльність опозиційних партій і організацій.
Застосовуються політичні репресії. Звужуються або порушуються політичні
права громадян і меншостей. Реальна влада зосереджується в руках групи
осіб або однієї особи, неконтрольованих народом.

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і
методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток
людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній
діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів
більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій;
формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах;
домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і
змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається зневаження прав і свобод
людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького
вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову
установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим – крайня форма антидемократичного режиму.
Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими
законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною
демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених
конституційних прав і свобод; всепроникаючим контролем за діяльністю
громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю
гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить
інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями
відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя;
прагненням до зовнішньої експансії. Ідеологія тоталітарних режимів
завжди є революційною (або псевдореволюційною).

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах,
як тоталітарний режим. Він об’єднує в собі риси тоталітарного і
демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію
особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається
радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає
економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний
плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити
загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним
контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.

На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ,
авторитарний режим характеризується:

1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної
народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної
боротьби, а за допомогою нав’язування чиєїсь волі зверху;

2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за
своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією
влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення
яких повинні виконуватися беззаперечно;

4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;

5) опорою на поліцейський і військовий апарат;

6) субординацією суб’єктів громадських відносин, дією принципу
пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення
конституційно проголошених прав і свобод особи, особливо у
взаємовідносинах особи з владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний – спрямований на зміну типу суспільно-політичного
розвитку;

• стабілізаційний – орієнтований на збереження існуючого
суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення
мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок
надзвичайних обставин, а також у зв’язку з:

а) революційними рухами (прогресивними, консервативними або
реакційними);

б) рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в) загальносоціальною кримінальною злочинністю;

г) іноземним утручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

— відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної
влади;

— намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не
встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

— є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель
надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями
забезпечення власної безпеки, громадського порядку, оборони і зовнішньої
політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку,
здійснювати структурні перетворення, не руйнуючи при цьому механізм
ринкового саморегулювання, проводити достатньо активну соціальну
політику. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний характер.

Механізм і апарат держави

Механізм держави – це складна цілісна ієрархічна система державних
організацій, які складаються з державних органів, державних підприємств
і державних установ, за допомогою яких здійснюється державне управління
суспільством і захист його основних інтересів, здійснюється державна
влада, а також виконуються завдання держави і реалізуються її функції.

Механізм держави має певні характерні ознаки:

1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах
субординації та координації. Політико-організаційну основу системи
складають органи держави, територія держави, збройні сили та інші
державні військові формування, державні символи, столиця держави;

2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині
принципи побудови і єдині завдання та цілі діяльності. Кожний із
суб’єктів механізму держави як його системний елемент є органічно
обумовленим усіма іншими його елементами і функціонуванням системи в
цілому. Це система, яка має чітку структуру з певними зв’язками між її
елементами. Первинними елементами є державні органи;

3) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи,
державну власність, котрі становлять її організаційно-економічну основу;

4) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою
якої функціонує держава, здійснюється управління суспільством (по суті,
механізм держави створюється для виконання її функцій);

5) наявність можливості реалізації функцій і завдань організаційними,
фінансовими, матеріальними засобами примусу;

6) наявність у державних органів, підприємств і установ своїх
повноважень, як правової основи їхньої діяльності.

У літературі можна зустріти ототожнення «механізму» і «апарату» держави.
Тим часом поняття механізму держави ширше за поняття державного апарату
за складом і структурою. Механізм держави, по суті, є апаратом у дії, у
функціонуванні – із усіма зв’язками, що існують і виникають між його
частинами.

Механізм держави має розглядатися не як проста сукупність складових його
елементів (державних органів, організацій, установ), а як система цих
елементів, функціонально сумісних, узгоджених між собою і системою в
цілому, котрі перебувають у постійному відновленні з метою підтримання
своєї основної функції – управління.

Структура механізму держави.

Державні органи, що мають владні повноваження, тобто державний апарат,
який містить у собі два важливих структурних елементи: апарат
управління, що складається з чиновників – державних службовців, які
спеціально займаються управлінням; апарат примусу – армія, поліція,
розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою), тюрми, виправні
заклади та ін. Державні установи, державні підприємства, що не мають
владних повноважень Організаційні і фінансові засоби

До механізму держави належать органи законодавчої, виконавчої і судової
влади, контрольно-наглядові органи, озброєні загони людей (армія, флот,
поліція), установи примусу (тюрми, колонії), спеціальний
пропагандистський апарат (ЗМІ).

Тлумачення механізму держави як системи всіх державних органів, що
здійснюють не тільки управління суспільними справами, але й забезпечують
життєдіяльність всього суспільства переносить акцент з політичного
характеру діяльності держави на її соціальну спрямованість, де політика
є важливим, але не єдиним методом цієї діяльності. Такий підхід до
визначення держави закріплений у Конституції України, де в ст.1 сказано,
що “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціально-правова
держава”. Держава діє лише в тих сферах суспільного життя і в тих
обсягах, що не можуть бути вирішеними громадянським суспільством
самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності та еволюційного
розвитку.

Перед кожною державою постає велика кількість завдань, які вона повинна
виконати з метою забезпечення нормальних умов життєдіяльності
суспільства, тому проблема зміцнення державного механізму має особливе
значення.

Принципи організації і діяльності механізму держави – це основоположні
керівні начала, ідеї, які лежать в основі організації ідеальності
механізму держави. Більшість із принципів є конституційно закріплені, до
них належать:

1. Принцип демократії

Означає, що діяльність механізму відбувається за участі широких народних
мас, а діяльність державних органів широко висвітлюється в засобах
масової інформації. Важливим принципом демократичної організації
мас-медіа є плюралізм влад у суспільстві. Контроль панівних економічних
і політичних груп над головними мас-медіа означає кінець демократії або
її істотну деформацію.

У демократичній державі інформаційна влада потребує контролю збоку
суспільства. У більшості західних демократій існують спеціальні органи
контролю за ЗМІ, які стежать за дотриманням ними моральних і правових
норм.

2. Принцип законності.

Означає, що всі без винятку структурні елементи механізму держави
повинні діяти на основі і відповідно до закону.

3. Принцип гуманізму.

Полягає в тому, що кожен державний орган своєю діяльністю повинен
здійснювати захист інтересів людини, особистості, охорони прав людини і
громадянина. Конституція (ст. 3) уперше в основах конституційного ладу
проголосила, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються
в Україні найвищою соціальною цінністю. Це положення знаменує
принциповий поворот у взаємовідносинах громадянина і держави. Безумовно,
зміни не можуть відбутися швидко, але конституція гарантує новий шлях
розвитку України як демократичної, правової, соціальної держави.

4. Принцип національної рівноправності.

Забезпечує згоду між різними частинами суспільства, різними соціальними
прошарками, націями. Держава гарантує рівні умови існування і розвитку
національної самобутності (мова, звичаї, культура).

5. Принцип розподілу влади.

Закріплений у ст. 6 Конституції України. Він означає, що законодавча,
виконавча і судова влада реалізується різними державними органами, які
стимулюють і урівноважують одна одну в процесі виконання своєї функції.
Поділ влади об’єктивно виражається в спеціалізації державних органів за
видами діяльності, які наділяються відповідною компетенцією, самостійні
й незалежні в реалізації своїх повноважень і володіють можливістю
спрямовувати і контролювати одна одну.

Принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову має давню історію
і традиційно пов’язується з ім’ям французького вченого Ш.-Л. Монтеск’є
(1689–1755). Особливість його поглядів на «три влади» полягає у тому, що
кожна з них оголошувалася самостійною і незалежною. Тим самим
виключалася узурпація влади будь-якою особою або окремим органом
держави. Вже в підході до принципу поділу влади Монтеск’є містилися
засади стримування їх одна одною, що згодом в США при створенні
Конституції 1787 р. було названо системою «стримувань і противаг».

Пізніше Ж.-Ж.. Руссо запропонував розглядати ці три влади як особливі
явища найвищої влади всього народу.

У вітчизняній історії ще задовго до Ш.-Л. Монтеск’є мали місце спроби
(«Пакти і Конституції» Пилипа Орлика, 1710 р.) створити конституційний
проект незалежної України з урахуванням принципу поділу влади, їх
єдності і взаємодії: законодавча влада – Генеральна Рада, що обирається;
виконавча влада – гетьман, генеральна старшина та обрані представники
від кожного полку; судова влада. «Пакти і Конституції» П. Орлика,
написані під впливом західноєвропейського парламентаризму, заклали
засадні принципи республіканської форми державного правління. Основним
положенням цього документу було проголошення України, незалежної від
Москви та Польщі, і звичайно, в тогочасних умовах ця конституція не
могла бути втілена в життя.

Вперше конституційне закріплення теорія поділу влад одержала у
Конституції США 1787 року, у якій від імені всього американського народу
були розподілені повноваження органів держави – конгресу, президента і
підзвітних йому міністрів, суддів. Крім цього теорія була доповнена
системою взаємних стримувань і противаг. Наприклад, у конституціях
деяких країн додатково виділяють виборчу владу.

В історії нашої держави більш як сімдесят років принцип поділу влади не
міг бути втілений в державне будівництво, тому що цей принцип несумісний
з ідейними доктринами пролетаріату, з керівною і спрямовуючою силою
суспільства і держави. Тому тільки після проголошення незалежності перед
Україною постала проблема втілення цього принципу в державний лад. Цей
принцип дає змогу створити систему стримувань і противаг. Прикладом цієї
системи є прийняття закону Верховною Радою України з одного боку і
підписання його президентом з іншого, який має право накладання “вето”.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1) поділ функцій і повноважень (компетенції) між державними органами
відповідно до вимог поділу праці;

2) закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні
своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і
їх злиття;

3) наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню
іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із
гілок;

4) наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і
неможливість зміни компетенції органів держави неконституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба
узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади.
З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності
управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що
у такий спосіб судова влада втручається у виконавчу. Отже, принцип
поділу влади не можна реалізувати повністю.

Форми і ступінь здійснення принципу поділу влади залежать від
національних традицій, від конкретної соціально-економічної і політичної
ситуації.

Влада в демократичній державі у вигляді її трьох гілок (законодавчої,
виконавчої, судової) є політичною формою вираження влади народу. Будучи
«поділеною», влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому
що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не
лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1) органи державної влади в сукупності мають компетенцію, необхідну для
здійснення функцій і виконання завдань держави;

2) різні органи держави не можуть приписувати тим самим суб’єктам за тих
самих обставин взаємовиключні правила поведінки.

Поділ влади треба сприймати як загальний принцип, а не як жорсткий
регулятор у процесі реформування державної влади України.

Розмежування законодавчої, виконавчої і судової влади є поділом
державної влади по горизонталі. По вертикалі влада розподіляється між
усіма органами та посадовими особами, що належать до тієї чи іншої гілки
влади

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг».
Зазначена система допускає конкуренцію різних органів влади, наявність
засобів для їх взаємного стримування і підтримування відносної рівноваги
сил. «Стримування» і «противаги», з одного боку, сприяють
співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку
– створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом
переговорів, угод і компромісів.

Суб’єктами системи стримувань і противаг за Конституцією України є
Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, Конституційний Суд і
Верховний Суд. Дана система виражається насамперед через повноваження
цих органів, що включають суворо визначені взаємні обмеження.

У Конституції України передбачені такі інститути системи «стримувань і
противаг»:

1) право «вето» Президента на законопроект, прийнятий Верховною Радою;

2) імпічмент Президента з боку Верховної Ради, що призводить до його
усунення з поста;

3) прийняття Верховною Радою резолюції недовіри Кабінету Міністрів, яка
має наслідком його відставку;

4) участь Верховної Ради у формуванні Конституційного Суду (призначення
третини складу);

5) контроль Конституційного Суду за відповідністю Конституції законів та
інших правових актів Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів,
Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

6) парламентський контроль Уповноваженим Верховної Ради з прав людини
(омбудсманом) за дотриманням конституційних прав і свобод людини та ін.

Розподіл влад – це механізм, який досягає єдності на основі складного
процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на
випадок конфліктних ситуацій. Згідно із ч. 2 ст. 6 Конституції України
складовими державної влади є органи законодавчої, виконавчої та судової
влади.

У Конституції України визначається структура, статус, компетенція
виконавчої влади, вирішується питання про взаємовідносини глави держави
і уряду, уряду і вищих представницьких органів законодавчої влади,
дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною
відповідальністю органів виконавчої влади, здійсненням парламентського
контролю за діяльністю органів виконавчої влади.

Основні положення поділу влади:

поділ влади закріплюється Конституцією;

відповідно до Конституції законодавча, виконавча, судова влади надаються
різним людям і органам;

усі влади рівні та автономні, жодна з них не може бути усунута будь-якою
іншою владою;

ніяка влада не може користуватися правами, наданими Конституцією іншій
владі;

судова влада діє незалежно від політичного впливу

6. Принцип професіоналізму.

За допомогою цього принципу створюються сприятливі умови для підбору і
розстановки в державному апараті найбільш кваліфікованих кадрів.
Залучення високопрофесійних осіб, висока організація праці забезпечить
ефективну діяльність механізму держави.

7. Принцип ненасильства.

Цим принципом передбачено, що у роботі державних органів основна роль
належить організаційним та виховним методам. Метод примусу має
другорядне, допоміжне значення.

8. Принцип позапартійності державної служби, відокремлення церкви від
держави

Означає, що в державних органах не можуть утворюватись структури
політичних партій, релігійні організації. Відокремленість церкви від
держави є однією з ознак сучасної правової держави. Світський характер
України полягає у відсутності над державою церковної ієрархії.

Юридична наука передбачає і ряд інших принципів, таких як принцип
легітимності, науковості, обліку і контролю, суверенності.

Державний апарат

Під «державним апаратом» розуміється система органів, які безпосередньо
здійснюють управлінську діяльність і наділені для цього
державно-владними повноваженнями. Поняття «механізм держави» охоплює
державні підприємства і державні установи, що під керівництвом апарату
держави практично здійснюють функції держави у сфері виробничої
діяльності, пов’язаної зі створенням матеріальних цінностей держави
(державні підприємства) і нематеріальних цінностей (державні установи).
Для державних установ типовою є невиробнича діяльність у сфері охорони
здоров’я, наукових досліджень, проектування, навчально-виховної,
духовно-освітньої роботи тощо.

Державні підприємства і державні установи не можна віднести до державних
органів, тому що вони відрізняються від них органів низкою ознак:

1) не мають державно-владних повноважень, тобто не є носіями державної
влади;

2) безпосередньо створюють матеріальні або духовні блага;

3) мають специфічну організаційну структуру: є організованими державою
трудовими колективами робітників і службовців на чолі з відповідальним
керівником, що діє на засадах єдиноначальності;

4) мають суворо позначене коло повноважень: адміністрація підприємств і
установ здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності,
у межах підприємства або установи;

5) керуються у своїй діяльності власним статутом відповідно до
законодавства.

Отже, державні підприємства і державні установи слід відрізняти від
органів держави, але їх не можна протиставляти одне одному, оскільки усі
вони належать до державних організацій, які діють у єдності та
взаємозв’язку: державний апарат забезпечує реалізацію функцій держави
завдяки діяльності підприємств і установ, якими керує.

Апарат держави, будучи частиною механізму держави, є юридично оформленою
системою всіх державних органів, що здійснюють безпосередню практичну
роботу з управління суспільством, виконання завдань і функцій держави.

Можливе двояке розуміння апарату держави: у вузькому і широкому
розумінні.

Апарат держави у вузькому розумінні – власне управлінський апарат або
апарат виконавчої влади, який складається з чиновників і очолюється
вищими виконавчими органами.

Апарат держави у широкому розумінні – поряд із власне управлінським
апаратом включає главу держави, парламент, місцеві органи управління,
збройні сили, міліцію (поліцію), дипломатичні представництва за кордоном
та ін.

Ознаки апарату держави:

1) система державних органів, що становить собою налагоджену структурну
організацію, засновану на загальних принципах, єдності кінцевої мети,
взаємодії та орієнтовану на забезпечення реалізації функцій держави;

2) система юридично оформлених державних органів, тобто таких, що
наділені компетенцією (повноваженнями, предметом відання, юридичною
відповідальністю) і займаються управлінням суспільством на професійній
основі як носії влади;

3) система державних органів, у рамках якої діяльність державних
службовців суворо відмежована від власності, яка належить їм як
суб’єктам;

4) система органів, кожний із яких має матеріально-технічні засоби для
здійснення цих функцій;

5) система органів, диференційованих відповідно до принципу поділу влади
на законодавчу, виконавчу і судову;

6) система органів, яка здійснює свою діяльність з управління
суспільством і виконання функцій держави у формах безпосередньо
управлінських і правових.

Безпосередньо управлінські форми діяльності державного апарату не мають
юридичного характеру. Їх функції:

• організаційно-регламентуюча – розробка наукових рекомендацій,
підготовка проектів документів, організація виборів та ін.;

• організаційно-господарська – бухгалтерський облік, статистика,
постачання та ін.;

• організаційно-ідеологічна – роз’яснення нормативних актів, формування
громадської думки та ін.

Правові форми діяльності державного апарату мають юридичний характер:
правотворча, правозастосовна, правоохоронна, контрольно-наглядова,
установча.

Правотворча діяльність – форма діяльності компетентних органів держави
зі встановлення, зміни або скасування правових норм. Ця діяльність
охоплює підготовку проектів нормативних юридичних актів, їх прийняття та
видання.

Правозастосовна діяльність – форма діяльності компетентних органів
держави з реалізації правових норм. Ця діяльність охоплює організацію і
контроль за додержанням правових норм.

Правоохоронна діяльність – форма діяльності компетентних органів держави
з попередження правопорушень і притягнення правопорушників до юридичної
відповідальності. Вона здійснюється з метою охорони і захисту правових
норм шляхом застосування заходів юридичного впливу до правопорушників.

Для державного апарату потрібні спеціально підготовлені кадри
чиновників-управлінців, які мають необхідну кваліфікацію і
професіоналізм. Прошарок людей, зайнятих на роботі в апараті держави,
визначають як бюрократію (бюрократ – грецьке – столоначальник). Даний
термін вживають і для негативної характеристики таких проявів у
діяльності державного апарату, як формалізм, тяганина, кар’єризм,
прагнення до особистої вигоди, корумпованість, байдужість до людей та їх
потреб.

Щоб перебороти негативні явища, використовуються демократичні методи і
стиль роботи, ціла система спеціально розроблених реально діючих заходів
і механізмів, покликаних приборкати, стримати бюрократизацію. Ефективні
такі заходи, як заміщення посадових осіб за конкурсом, переведення
управлінського апарату на роботу за контрактом, позбавлення державних
службовців права брати участь у комерційній діяльності, але одночасно
встановлення для них високого рівня заробітної плати (соціально-правова
захищеність), яка забезпечує зацікавленість у чесній службі.
Управлінський апарат має бути інструментом органів влади, обраних і
контрольованих народом.

Для підвищення ефективності і якості функціонування державного апарату
необхідно, щоб в основі його організації і діяльності була система
принципів. Принципи організації і діяльності державного апарату –
відправні засади, незаперечні вимоги, висунуті до формування і
функціонування державних органів.

Основні принципи організації і діяльності державного апарату,

1) пріоритет прав і свобод людини;

2) єдність і поділ влади;

3) верховенство права – виражається, наприклад, у праві оскарження в
суді рішень державних органів, відшкодуванні шкоди, заподіяної їх
незаконними діями;

4) законність;

5) ієрархічність – підлеглість по вертикалі;

6) організаційно-правова зв’язаність діяльності державних органів і
посадових осіб;

7) поєднання виборності і призначуваності;

8) демократизм методів і стилю роботи;

9) змінюваність;

10) поєднання колегіальності та єдиноначальності;

11) гласність і урахування громадської думки;

12) професійна компетентність;

13) економічність, програмування, науковість;

14) право рівного доступу до державної служби.

Державні органи влади в Україні

Завдання і функції української держави реалізуються через діяльність
системи відповідних державних органів, правовий статус яких визначається
і закріплюється в Конституції України та інших нормативно-правових
актах.

Державний орган є основним структурним елементом державного механізму,
першоосновою державного апарату і його структурною ланкою.

Орган держави, як частина державного апарату – це окремий службовець чи
структурно-організований державою або безпосередньо народом колектив
державних службовців, наділений владними повноваженнями, відповідним
матеріально-технічним забезпеченням, створений на законних підставах для
виконання конкретних завдань і функцій держави. Кожний орган держави
створюється для здійснення певного виду державної діяльності, тобто має
свої предмет відання, завдання і функції.

Державні органи України характеризуються такими рисами:

орган представляє Україну як державу як всередині країни, так і зовні;

державний орган діє за дорученням держави;

його положення визначається правовим статусом;

є відносно самостійною частиною системи державних органів України;

• виступає від імені держави і від свого власного імені.

Державно-владні повноваження – це функції, права і обов’язки, що
закріплюються у компетенції державних органів на основі законів та інших
правових актів.

Компетенція державних органів визначається Конституцією України,
законами України, нормативними указами Президента України, окремими
постановами Кабінету Міністрів України, актами міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, а також відповідними нормативними
актами місцевих державних адміністрацій.

Державні органи України становлять єдину систему центральних органів,
склад якої об’єктивно випливає з принципу єдності державної влади в
Україні. Система органів державної влади складається з органів трьох
видів: законодавчої, виконавчої і судової влади (ст. 6 Конституції
України).

Підрозділом держави є її глава (президент у республіці, монарх у
конституційній монархії). Президент в Україні не віднесений Конституцією
до посадових осіб виконавчої влади. Він вважається вищою посадовою
особою держави.

Орган держави володіє рядом загальних ознак, які відрізняють його від
недержавних органів, громадсько-політичних організацій. Зокрема, тільки
державний орган виступає в межах своєї компетенції як офіційний виразник
інтересів усього суспільства. Всі державні органи обов’язково
створюються і функціонують відповідно до норм права й на підставі їх
наділяються владними повноваженнями, які дають змогу здійснювати
політику заходами не тільки переконання, а й примусу. Крім того, за
ознаками спеціалізації державні органи в механізмі держави структурно
відокремлені. Вони реалізують свої повноваження, функціонально
взаємодіючи між собою.

Існує ряд специфічних ознак органу держави:

1) формується державою або безпосередньо народом (наприклад, парламент)
відповідно до закону і функціонує на його основі;

2) має передбачені конституцією або іншими законами спеціальні функції,
які він здійснює від імені держави;

3) має державно-владні повноваження, що дозволяють йому здійснювати
юридично обов’язкові дії: а) видавати нормативні та індивідуальні акти;
б) здійснювати контроль за точним і неухильним виконанням вимог,
передбачених цими актами; в) забезпечувати і захищати ці вимоги від
порушень шляхом застосування заходів виховання, переконання,
стимулювання, у разі потреби – державного примусу;

4) функціонально взаємодіє з іншими органами в процесі реалізації своїх
повноважень, керуючись принципом «дозволено лише те, що прямо
передбачено законом»;

5) складається із службовців, що перебувають в особливих правовідносинах
один з одним і органом: обсяг, порядок використання ними владних
повноважень встановлюються законом і набувають конкретизації в посадових
інструкціях, штатних розкладах та ін.

6) має необхідну матеріальну базу – майно, що знаходиться в його
оперативному управлінні; свій рахунок у банку; джерело фінансування –
державний бюджет;

7) має організаційну структуру (побудова за видами окремих служб і
чисельним складом), територіальний масштаб діяльності, систему службової
підзвітності та службової дисципліни.

Державні органи, що мають владні повноваження, можуть бути поділені за
різними критеріями.

За способом виникнення:

первинні і вторинні. Первинні ознаки державної влади не створюються
ніякими іншими органами. Вони обираються за встановленою процедурою і
наділяються владними повноваженнями безпосередньо виборами (Верховна
Рада України, Президент України). Вторинні (похідні) органи створюються
первинними органами, які наділяють їх владними повноваженнями (Рахункова
палата, Уповноважений Верховної Ради з прав людини).

За способом утворення: виборні (представницькі органи);

призначувані (наприклад, органи прокуратури, виконавчо-розпорядчі
органи);

що успадковуються (спадковий монарх).

За строком функціонування: постійні – створюються без обмеження строку
дії;

тимчасові – створюються для досягнення короткострокових цілей.

За територією дії:

загальні (загальнофедеральні у федеративній державі) – поширюються на
всю територію держави;

суб’єктів федерації – у федеративній державі;

місцеві – діють в адміністративно-територіальних одиницях.

За обсягом владних повноважень:

вищі (парламент України, президент України, Кабінет Міністрів України);

місцеві (місцева державна адміністрація). Не всі місцеві органи є
державними (наприклад органи місцевого самоврядування). Вищі органи
держави найбільш повно уособлюють державну владу, яка поширюється на всю
територію держави. Місцеві органи держави функціонують в
адміністративно-територіальних одиницях (область, район).

За характером (широтою) компетенції:

органи загальної компетенції. Вирішують широке коло питань. Наприклад,
уряд України, виконуючи Конституцію і Закони України бере активну участь
у реалізації всіх функцій держави;

органи спеціальної (галузевої) компетенції. Спеціалізуються на виконанні
однієї функції – одного виду діяльності (наприклад Прокуратура України,
Міністерство Юстиції України).

За порядком здійснення компетенції: колегіальні – парламент (Верховна
Рада);

єдиноначальні – президент.

За правовими формами діяльності: правотворчі;

правозастосовні;

правоохоронні;

контрольно-наглядові;

установчі.

За принципом поділу влади: законодавчі;

виконавчі;

судові.

За характером і змістом діяльності: законодавчі (парламент);

виконавчі (уряд);

правоохоронні (міліція, органи безпеки);

судові (суди – вищі і місцеві);

контрольно-наглядові (прокуратура, державні інспекції).

Вищий представницький орган державної влади

Вищим представницьким і законодавчим органом в Україні є Верховна Рада
(парламент), яка обирається безпосередньо народом на основі загального,
рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вона
правомочна вирішувати будь-які питання державного життя, крім тих, що
вирішуються виключно всеукраїнським референдумом або віднесені
відповідно до Конституції України до компетенції органів виконавчої чи
судової влади.

Верховна Рада приймає закони; затверджує державний бюджет; визначає
основи внутрішньої і зовнішньої політики; затверджує загальнодержавні
програми економічного, науково-технічного, соціального,
національно-культурного розвитку, охорони довкілля. Вона затверджує
перелік об’єктів права державної власності, що не підлягають
приватизації; визначає правові основи вилучення об’єктів права приватної
власності; здійснює контроль за діяльністю Президента, призначає його
вибори і усуває з посади в порядку імпічменту; здійснює контроль за
діяльністю Кабінету Міністрів.

Законодавча влада – це делегована народом своїм представникам у
парламенті державна влада, що має виключне право приймати закони.
Відповідно до ст. 75 Конституції України «єдиним органом законодавчої
влади в Україні є парламент – Верховна Рада України». Назва влади
«законодавча» не означає, що, крім основної законодавчої діяльності
(законодавча функція), парламент не здійснює ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка
реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Засновницька функція парламенту здійснюється через його участь у
формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву
«стримувань і противаг» слугує контроль, здійснюваний законодавчим
органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади
(контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання
законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами
парламентського контролю.

Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його
представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого
загальнонародного представництва.

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

— представницьку,

— законодавчу,

— фінансову,

— засновницьку,

— контрольну.

Верховна Рада призначає на посади голову та інших членів Рахункової
палати, голову Національного банку за поданням Президента, половину
складу Ради Національного банку, половину складу Національної ради з
питань телебачення і радіомовлення. Надає згоду на призначення на посади
та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного
комітету, Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету
телебачення і радіомовлення.

Верховна Рада надає згоду на призначення Президентом України на посаду
Генерального прокурора і висловлює йому недовіру, що має наслідком його
відставку з посади; призначає третину складу Конституційного Суду;
обирає суддів безстроково; достроково припиняє повноваження Верховної
Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного
Суду про порушення нею Конституції або законів України.

Верховна Рада утворює і ліквідовує райони, встановлює і змінює межі
районів і міст; призначає чергові і позачергові вибори до органів
місцевого самоврядування, надає згоду на укладення міжнародних договорів
і денонсує міжнародні договори України та ін.

Парламент України складається із 450 народних депутатів, які обираються
на 5 років і здійснюють свої повноваження на постійній основі. Особа,
обрана народним депутатом України, не може мати іншого представницького
мандата: не може бути обрана до будь-якого іншого представницького
органу – сільського, міського, районного та ін. Народний депутат має
виконувати свої обов’язки парламентаря на постійній основі. Чинним
законодавством передбачена можливість тільки наукової, викладацької або
творчої діяльності у вільний від виконання службових обов’язків
парламентаря час.

Верховна Рада обирає із свого складу Голову Верховної Ради, Першого
заступника і заступника Голови Верховної Ради.

Парламент України працює сесійно. Його сесії складаються із пленарних
засідань, на яких приймаються рішення, а також із засідань комітетів,
постійних і тимчасових комісій, що готують і попередньо розглядають
питання. Порядок роботи Верховної Ради встановлюється Конституцією
України (розділ IV) і Регламентом.

Глава держави

Особливе місце в системі органів державної влади займає Президент
України. Згідно Конституції України він є главою держави, гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання
Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

Він структурно не входить до жодної з гілок влади (законодавчої,
виконавчої, судової), проте має компетенцію в сфері виконавчої влади.
Для частини вихідних від нього нормативних актів потрібна контрасигнація
(скріплення підписом) Прем’єр-міністра і міністра, відповідального за
акт і його виконання.

Відповідно до Конституції України Президент у межах своєї компетенції
має право видавати укази і розпорядження, які є обов’язковими для
виконання на всій території України. Президент скасовує акти Кабінету
Міністрів України та акти Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;
призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції; проголошує
всеукраїнський референдум за народною ініціативою; підписує закони,
прийняті Верховною Радою. Для цих рішень Президента не потрібно
контрасигнації з боку Прем’єр-міністра і відповідних міністрів, тобто
Президент приймає ці рішення на власний розсуд, без будь-якої згоди або
подання. Дані повноваження свідчать про функціонально своєрідне єднання
Президента зі сферою виконавчої влади.

Президент є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил, очолює Раду
національної безпеки і оборони. За пропозицією коаліції Верховної Ради
України подає парламенту кандидатуру Прем’єр-міністра, а за поданням
Прем’єр-міністра призначає і звільняє голів місцевих державних
адміністрацій.

Призначає Генерального прокурора за згодою Верховної Ради, половину
складу Ради Національного банку, Національної ради з питань телебачення
і радіомовлення. Призначає на посади і звільняє з посад за згодою
Верховної Ради Голову Антимонопольного комітету, Голову Фонду державного
майна, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення та ін.

Президент представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює
керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та
укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання
іноземних держав; призначає глав дипломатичних представництв України в
інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі грамоти
дипломатичних представників іноземних держав та ін.

Повноваження Президента припиняються достроково у разі:

— відставки;

— неможливості виконувати повноваження за станом здоров’я;

— усунення з поста в порядку імпічменту;

— смерті.

Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на 5 років
(одна й та сама особа – не більше ніж два строки підряд). Президентом
може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право
голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років
та володіє державною мовою.

Вищий виконавчий орган влади

Виконавча влада – влада, що має право безпосереднього управління
державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд. У
президентських республіках (США), де ця посада відсутня, главою уряду є
безпосередньо президент.

Разом із главою уряду до його складу входять заступник (віце-прем’єр),
міністри, що очолюють окремі міністерства.

Уряд забезпечує виконання законів та інших актів законодавчої влади, є
відповідальним перед нею, підзвітним і підконтрольним їй. Проте
виконавча влада не вичерпується одним лише «виконанням законів». Вона
покликана відпрацьовувати шляхи та засоби реалізації законів, займатися
поточним управлінням, здійснювати розпорядницьку діяльність. У цих цілях
з усіх питань своєї компетенції уряд видає нормативно-правові акти
(укази, розпорядження та ін.), що мають підзаконний характер.

Вищим виконавчим органом є уряд – Кабінет Міністрів. Його очолює
Прем’єр-міністр, який обирається Верховною Радою за поданням Президента
України.

Персональний склад уряду Верховною Радою за поданням Прем’єр-міністра.
Уряд складається з Прем’єр-міністра, Першого віце-прем’єр-міністра,
трьох віце-прем’єр-міністрів, міністрів.

Кабінет Міністрів об’єднує і спрямовує роботу міністерств, інших
підвідомчих йому органів. Він забезпечує державний суверенітет і
економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої
політики держави, виконання Конституції України, її законів, актів
Президента. Він також забезпечує проведення фінансової, цінової,
інвестиційної і податкової політики; політики у сфері праці і зайнятості
населення, соціального захисту, освіти, науки, культури, охорони
природи, екологічної безпеки і природокористування.

До його функцій входять розробка і здійснення загальнодержавних програм
економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку;
забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення
управління об’єктами державної власності відповідно до закону; розробка
проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання після
прийняття Верховною Радою; здійснення заходів щодо забезпечення
обороноздатності і національної безпеки України, суспільного порядку,
боротьби зі злочинністю; організація і забезпечення здійснення
зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи та ін.

Кабінет Міністрів уживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини
і громадянина.

Акти Кабінету Міністрів (постанови і розпорядження) підписує
Прем’єр-міністр.

Кожне міністерство є центральним органом виконавчої влади, підвідомчим
Кабінету Міністрів. Воно здійснює управління відповідним
народногосподарським комплексом або розробку пропозицій щодо
соціально-економічного розвитку України, формує економічний механізм їх
здійснення. До компетенції міністерства входить узагальнення практики
застосування законодавства з підвідомчих йому питань, організація
виконання актів законодавства, здійснення систематичного контролю над їх
реалізацією.

Серед інших центральних органів виконавчої влади важлива роль
приділяється державним комітетам. Завдання державного комітету дещо
схожі до завдань міністерства – здійснення державного управління у
певній, здебільшого невеличкій, галузі господарства, керівництво
підпорядкованими йому об’єктами. Компетенція їх, як правило, вужча, ніж
у міністерств.

Виконавчі органи влади на місцях

В Автономній Республіці Крим державне управління здійснюється
Представництвом Президента України, Радою Міністрів, утворюваною
Верховною Радою Автономної Республіки Крим, міністерствами, районними
державними адміністраціями, що входять до єдиної системи виконавчої
влади України.

Уряд Автономної Республіки Крим – Рада Міністрів: управляє майном, що
належить Автономній Республіці Крим; розробляє і виконує бюджет
Автономної Республіки Крим; розробляє і реалізує програми Автономної
Республіки Крим із питань соціально-економічного і культурного розвитку,
раціонального природокористування, охорони довкілля; забезпечує права і
свободи громадян, національну злагоду, охорону правопорядку і громадську
безпеку; забезпечує функціонування і розвиток державної і національних
мов і культури в Автономній Республіці Крим; охорону і використання
пам’ятників історії; бере участь у розробці і реалізації державних
програм повернення депортованих народів та ін.

У адміністративно-територіальних одиницях (областях, районах, містах
Києві і Севастополі) державне управління здійснюють:

– місцеві державні адміністрації на чолі з головами, які призначаються
на посаду Президентом за поданням Кабінету Міністрів, їх головне
призначення – захищати права і законні інтереси громадян і держави,
забезпечувати соціально-економічний розвиток територій і реалізацію
державної політики у визначених державою сферах управління (управління
внутрішніми справами, державною безпекою, юстицією здійснюють обласні
органи цих міністерств).

На відповідній території місцеві державні адміністрації забезпечують
виконання Конституції і законів України, актів Президента, постанов і
розпоряджень Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади. Вони
зобов’язані також забезпечувати законність і правопорядок; дотримання
прав і свобод громадян; виконання державних і регіональних програм
соціально-економічного і культурного розвитку, програм охорони довкілля;
підготовку і виконання обласних і районних бюджетів тощо.

Рішення глав місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції
та законам України, іншим законодавчим актам, можуть бути скасовані
Президентом або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Таким чином, органи виконавчої влади – суцільна система. Це така
взаємозалежність органів, у якій усі складові частини є взаємозалежними
і одночасно складають самостійні підсистеми органів із своїми
особливостями завдань, організаційної структури, функцій, повноважень, з
повною автономією окремого органу.

Судові органи влади

Судова влада – незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у
спорі про право, здійснює правосуддя. Судова влада здійснюється
одноособово суддею (при розгляді незначних правопорушень) або судовою
колегією у формі судової процедури. Межі дії судової влади обмежені
нормами, що регламентують право на звернення до суду, а також принципами
права.

Юрисдикція судів поширюється на всі правові відносини, що виникають у
державі.

Таким чином, основні функції судової влади:

• охоронна (охорона прав);

• функція правосуддя (захист, відновлення прав);

• контрольно-наглядова (за іншими гілками влади).

Особливе, відокремлене від судової системи місце має Конституційний Суд
України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Він
відрізняється від судів загальної і спеціальної компетенції порядком
утворення (судді Конституційного Суду України призначаються Верховною
Радою України, Президентом України та з’їздом суддів України), складом
(18 суддів), специфікою судового провадження та його процедурою,
особливістю юридичної сили та обов’язковістю рішень Конституційного
Суду, а також строком призначення на посаду (дев’ять років без права
бути призначеним на повторний строк).

Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Він вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших
правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету
Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці
питання розглядаються у зв’язку зі зверненнями: Президента, 45-ти і
більше народних депутатів України, Верховної Ради України,
Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради
Автономної Республіки Крим.

Конституційний Суд дає офіційне тлумачення Конституції і законів
України. Рішення Конституційного Суду із зазначених питань є
обов’язковими для виконання на території України, остаточними і не
можуть бути оскаржені. Законодавець не має права видавати
законоположення, які Конституційний Суд визнав невідповідними
Конституції.

Конституційний Суд за зверненням Президента чи Кабінету Міністрів дає
висновок про відповідність Конституції України чинних або внесених на
розгляд Верховної Ради міжнародних договорів.

Конституційний Суд має межі своїх повноважень. Він не повинен підміняти
законодавця, улагоджувати політичні конфлікти, що виходять за правові
рамки. До його повноважень не належать питання законності актів органів
державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим і органів
місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції
судів загальної юрисдикції.

Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пленарному
засіданні Конституційного суду із складу суддів Конституційного Суду
шляхом таємного голосування на трирічний строк без права його
продовження.

Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який на день
призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за
фахом не менш як 10 років, проживає в Україні протягом останніх 20 років
і володіє українською мовою.

Повноваження Конституційного Суду визначені Конституцією України (розділ
XII) і Законом України «Про Конституційний Суд України».

Судові органи влади України: Верховний Суд України як найвищий судовий
орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи
спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці
суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на
основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного
судочинства.

Верховний Суд є найвищим судовим органом у системі судів загальної
юрисдикції. Він очолює загальну судову систему і здійснює вищий судовий
контроль і нагляд за судовою діяльністю всіх загальних судів. Верховний
Суд має право переглянути будь-яке рішення нижчих судів, уповноважений
розглянути і вирішити кримінальні і цивільні питання особливої
складності і винятковості. Вироки та інші рішення Верховного Суду є
остаточними, їх перегляд можливий тільки в порядку нагляду Пленумом
Верховного Суду – найвищою судовою інстанцією держави.

Голова Верховного Суду обирається на посаду шляхом таємного голосування
Пленумом Верховного Суду.

Вищий Господарський суд є вищим судовим органом у системі судів
спеціальної – господарської юрисдикції. Він очолює систему господарських
судів; контролює і наглядає за судовою діяльністю господарських судів,
які здійснюють правосуддя в господарських відносинах (вирішення
господарських спорів, що виникають між підприємствами, установами,
організаціями при укладанні господарських договорів, їх розірванні і
виконанні; спорів між цими суб’єктами з приводу визнання права власності
на майно, вимоги вилучення його з чужого незаконного володіння та ін.;
вирішення спорів, що виникають у сфері управління, які не відповідають
законодавству і порушують права та інтереси юридичних осіб, які
охороняються законом).

Повноваження Вищого Господарського суду, а також Господарського суду
Автономної Республіки Крим, господарських судів в областях визначені
законодавством.

Вищим органом для військових судів є Військова колегія Верховного Суду
України. Військові суди регіонів – Південного, Західного, Центрального і
Військово-Морських сил – прирівнюються до загальних судів обласного
рівня. У місцях дислокації військ діють військові суди гарнізонів, які
фактично прирівнюються до районних, міських судів. Усього в Україні
функціонує 120 військових судів.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій» військові суди здійснюють
правосуддя в Збройних Силах та інших військових формуваннях, які
створюються Верховною Радою і Президентом України. Вони також здійснюють
правосуддя відносно до військовозобов’язаних під час проходження ними
зборів. Діяльність військових судів спрямована на охорону від будь-яких
посягань на безпеку країни, боєздатність її Збройних Сил та інших
військових формувань; захист прав і законних інтересів військових
частин, установ і організацій.

Місцеві суди – Верховний суд Автономної Республіки Крим, обласний
(Київський і Севастопольський міський) суд, міжрайонні (окружні),
районні міські народні суди; військові суди в Збройних Силах України
(гарнізонні, регіональні, Військово-Морських сил); арбітражний суд
Автономної Республіки Крим та обласні господарські суди.

Місцеві загальні суди здійснюють правосуддя шляхом розгляду і вирішення
цивільних, кримінальних, адміністративних справ. До компетенції
загальних судів також належить розгляд скарг громадян на рішення і дії
виконавчих органів та їх посадових осіб, якщо вони, на думку скаржника,
порушують його права, свободи або законні інтереси.

Загальні суди відрізняються за інстанціями:

– суд першої інстанції – суд, який розглядає будь-яку справу і вирішує
її своїм вироком (у кримінальних справах), рішенням (у цивільних
справах) або постановою (у адміністративних справах);

– суд другої інстанції, або касаційний, – суд, який перевіряє за скаргою
(касаційною) зацікавлених учасників судового розгляду або за протестом
(касаційним) прокурора правильність вирішення справи судом першої
інстанції, якщо його рішення не набрало законної сили.

Судом першої інстанції може бути будь-який суд – від районного до
Верховного Суду; судом другої інстанції (касаційним) є апеляційні суди
стосовно рішень, винесених місцевими судами; Верховний Суд – стосовно
рішень, винесених апеляційними судами.

Судді обіймають посаду безстроково, за винятком тих, хто призначається
на посаду вперше. Перше призначення на посаду професійного судді строком
на 5 років здійснюється Президентом. Усі інші судді, крім суддів
Конституційного Суду, обираються Верховною Радою безстроково.

На посаду судді кваліфікаційна комісія суддів може рекомендувати
громадянина України не молодше 25 років, який має вищу юридичну освіту і
стаж роботи у галузі права не менше ніж три роки, проживає в Україні не
менше ніж 10 років і володіє українською мовою.

Професійні судді не можуть належати до політичних партій і профспілок,
брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати мандат депутата,
обіймати інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім
наукової, викладацької, творчої.

Судді без згоди Верховної Ради не можуть бути затримані або заарештовані
до винесення обвинувального вироку судом.

Правоохоронні та контрольно-наглядові органи

Правоохоронні органи – органи прокуратури, внутрішніх справ, служби
безпеки, митні органи, органи охорони державного кордону, органи
державної податкової служби, державної контрольно-ревізійної служби,
рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, що здійснюють
правозастосовні та правоохоронні функції.

Правоохоронна діяльність визначається правоохоронною функцією держави,
здійснюється в рамках правоохоронних відносин, повинна відповідати їх
принципам.

Державно-владна діяльність правоохоронних органів виражається в тому, що
вони як частина механізму держави мають компетенцію розглядати різного
роду юридичні справи і спираються на можливість застосування державного
примусу.

Правоохоронна діяльність має своєю метою:

• запобігання виникненню умов і причин суспільно небезпечних явищ;

• припинення процесу їх розвитку;

• ліквідацію наслідків.

Прокуратура – специфічний орган державного управління, наділений
правоохоронними і контрольно-наглядовими функціями.

На прокуратуру України покладаються завдання:

— підтримання державного обвинувачення в суді;

— представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках,
визначених законом;

— нагляд за додержанням законів органами, що здійснюють
оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

— нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у
кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового
характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Прокуратура України здійснює нагляд за додержанням законів у діяльності
Служби безпеки України та органів внутрішніх справ (центральний орган –
Міністерство внутрішніх справ України).

Структура прокуратури: Генеральна прокуратура України, прокуратура
Автономної Республіки Крим, прокуратура областей і районів (міст). Є
окремі підрозділи прокуратури – на транспорті, у водних басейнах,
виправно-трудових закладах; військова прокуратура – у Збройних Силах і
Військово-Морському флоті України.

Генеральний прокурор, який очолює прокуратуру, призначається Президентом
за згодою Верховної Ради строком на 5 років і звільняється з посади
Президентом. Верховна Рада може висловити недовіру прокурору України, що
має наслідком його відставку з посади.

Всі нижчестоящі прокурори призначаються Генеральним прокурором також
строком на 5 років. Прокурорами і слідчими прокуратури можуть бути
призначені тільки громадяни України, що мають вищу юридичну освіту,
необхідні ділові і моральні якості і досягли встановленого законом віку
(для прокурорів району міста – не менше ніж 25 років).

Служба безпеки України – державний правоохоронний орган спеціального
призначення. Його завдання – захист незалежності України, її
конституційного ладу, територіальної цілісності та обороноздатності від
розвідувально-підривної діяльності служб іноземних держав, а усередині
країни – від підривної діяльності з боку злочинних організацій, груп
людей або навіть окремих осіб; боротьба з організованою злочинністю,
мафією, корупцією, що створюють загрозу життєво важливим інтересам
України.

Систему Служби безпеки України становлять Центральне управління,
підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Автономної
Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування,
а також навчальні науково-дослідні та інші установи. Центральне
управління Служби безпеки України видає положення, накази,
розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов’язкові для виконання в
системі Служби безпеки України.

Найчисленніша ланка правоохоронних органів – органи МВС України.

До недержавних правоохоронних органів належать адвокатура, адвокатські
компанії, недержавні розшукові, охоронні і деякі інші установи
відповідного призначення. Недержавні організації створюються для охорони
приватних, групових інтересів, а не для охорони публічних інтересів. У
цьому полягає їхня відмінність від державних. Проте всі вони покликані
служити інтересам особи та суспільства.

Важливою ланкою контрольно-наглядових органів держави є державні
інспекції (адміністрації). Державні служби (інспекції, адміністрації) –
санітарні, податкові, протипожежні та ін. – спеціальні державні органи.
Вони покликані здійснювати функції контролю і нагляду за дотриманням
підприємствами, організаціями, установами, посадовими особами і
громадянами окремих установлених відповідними правовими актами правил:
санітарних, податкових, протипожежних, ветеринарних та ін.

Наприклад, державна податкова адміністрація здійснює функцію контролю і
нагляду за своєчасною подачею податкових декларацій юридичними і
фізичними особами (громадянами), які за законом повинні сплачувати
податки.

2.2. Втілення конституційних засад у поточне законодавство щодо
державного управління

Законодавче регламентування діяльності Кабінету Міністрів України.

У 2008 році був прийнятий Закон України «Про Кабінет Міністрів України»,
який відповідно до Конституції України визначає організацію,
повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі
органів виконавчої влади, і здійснює виконавчу владу безпосередньо та
через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду
міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації,
спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і
Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді
України у межах, передбачених Конституцією України.

До основних завдань Кабінету Міністрів України належать:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності
України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави,
виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та
громадянина, створення сприятливих умов для вільного і гармонійного
розвитку особистості;

3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової,
інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової,
структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості
населення, соціального захисту, охорони здоров’я, освіти, науки і
культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного,
науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля,
а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових
програм;

5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та
інноваційного потенціалу держави;

6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності;
здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до
закону;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності та
національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із
злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної
діяльності, митної справи;

9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів
виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

Діяльність Кабінету Міністрів України ґрунтується на принципах
верховенства права, законності, поділу державної влади, безперервності,
колегіальності, солідарної відповідальності, відкритості та прозорості.

Кабінет Міністрів України є колегіальним органом. Кабінет Міністрів
України приймає рішення після обговорення питань на його засіданнях.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України,
Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри
України.

Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які
мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не можуть
бути призначені на посади членів Кабінету Міністрів України особи, які
мають судимість, не погашену і не зняту у встановленому законом порядку.
Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову
діяльність з іншою роботою (крім викладацької, наукової та творчої
роботи у позаробочий час), входити до складу керівного органу чи
наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання
прибутку. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо
несумісності посади члена Кабінету Міністрів України з іншими видами
діяльності, такий член Кабінету Міністрів України у двадцятиденний строк
з дня виникнення цих обставин припиняє таку діяльність або подає
особисту заяву про відставку.

Прем’єр-міністр України призначається на посаду Верховною Радою України
за поданням Президента України. Подання про призначення Верховною Радою
України на посаду Прем’єр-міністра України Президент України вносить за
пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України,
сформованої відповідно до статті 83 Конституції України (фракції, яка
має права коаліції), в строк не пізніше ніж на п’ятнадцятий день після
надходження такої пропозиції.

Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України,
Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України,
призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням
Прем’єр-міністра України.

Міністр оборони України і Міністр закордонних справ України
призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Президента
України.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною
Верховною Радою України.

Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок:

1) прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету
Міністрів України;

2) відставки Прем’єр-міністра України;

3) смерті Прем’єр-міністра України.

Прем’єр-міністр України звільняється з посади з дня прийняття його
відставки Верховною Радою України. Член Кабінету Міністрів України (крім
Прем’єр-міністра України) може бути звільнений з посади Верховною Радою
України:

1) за поданням Прем’єр-міністра України (стосовно Міністра закордонних
справ України та Міністра оборони України таке подання вноситься за
згодою Президента України);

2) за поданням Президента України – Міністр закордонних справ України
та Міністр оборони України;

3) за власною ініціативою;

4) шляхом прийняття відставки члена Кабінету Міністрів України за
поданою ним заявою про відставку.

У законі визначені як загальні питання компетенції, так і основні
повноваження Кабінету Міністрів України Кабінет Міністрів України:

спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади, які відповідальні перед Кабінетом Міністрів України,
підзвітні та підконтрольні йому.

спрямовує і координує діяльність місцевих державних адміністрацій

відповідальний перед Президентом України.

спрямовує свою діяльність на виконання Конституції та законів України,
актів Президента України, постанов Верховної Ради України, Програми
діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою
України.

здійснює свої повноваження шляхом прийняття рішень на його засіданнях
більшістю голосів від посадового складу Кабінету Міністрів України,
визначеного відповідно до статті 6 цього Закону.

Прем’єр-міністр України:

1) керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує діяльність
Кабінету Міністрів України на забезпечення здійснення внутрішньої і
зовнішньої політики держави, виконання Програми діяльності Кабінету
Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, та здійснення
інших повноважень, покладених на Кабінет Міністрів України;

2) координує діяльність членів Кабінету Міністрів України;

3) вносить на розгляд Верховної Ради України подання про призначення
членів Кабінету Міністрів України (крім Міністра закордонних справ
України та Міністра оборони України), а також Голови Антимонопольного
комітету України, Голови Державного комітету телебачення та
радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України;

4) вносить на розгляд Кабінету Міністрів України:

пропозиції щодо кандидатур для призначення на посаду і звільнення з
посади голів місцевих державних адміністрацій та щодо внесення
Президенту України подань про призначення на посаду або звільнення з
посади голів місцевих державних адміністрацій;

подання щодо кандидатур для призначення на посаду і звільнення з посади
керівників центральних органів виконавчої влади, що не входять до складу
Кабінету Міністрів України;

подання відповідно до закону щодо кандидатур для призначення на посаду і
звільнення з посади членів колегіальних центральних органів виконавчої
влади, що не входять до складу Кабінету Міністрів України;

подання про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади;

пропозиції щодо утворення урядових комітетів та їх посадового складу;

5) формує проект порядку денного засідання Кабінету Міністрів України;

6) скликає засідання Кабінету Міністрів України та головує на них;

7) підписує акти Кабінету Міністрів України;

8) скріплює підписом акти Президента України у випадках, передбачених
пунктами 5, 18, 21 і 23 частини першої статті 106 Конституції України;

9) представляє Кабінет Міністрів України у відносинах з іншими
органами, підприємствами, установами та організаціями в Україні та за її
межами;

10) вступає у відносини з урядами іноземних держав, веде переговори і
підписує міжнародні договори відповідно до закону та актів Президента
України;

11) вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції щодо
затвердження голів спільних міжурядових комісій з питань
співробітництва, що утворюються на підставі міжнародних договорів,
укладених від імені Кабінету Міністрів України.

Організаційною формою роботи Кабінету Міністрів України є його
засідання.

Секретаріат Кабінету Міністрів України здійснює організаційне,
експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне
забезпечення діяльності Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і
законів України, актів Президента України видає обов’язкові для
виконання акти – постанови і розпорядження.

Регламентація діяльності місцевих державних адміністрацій

Положення Конституції України щодо державного управління втілені у низці
законів та підзаконних актів Української держави.

Наприклад, у Законі України «Про місцеві державні адміністрації», який
відповідно до Конституції України визначає організацію, повноваження та
порядок діяльності місцевих державних адміністрацій (у цьому законі
міститься 8 розділів (50 статей).

¬

®

Oe

> T O e ~

?

¤ R

th

??????

Oe0”y?

Oe0”y?

????????

Oe0”y?

Oe0”y?

gd{QN

gd{QN

gd{QN

6

8

?

AE

E

?

E

eeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeeess

???????

???????

??????

???????

???????

???????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

???????

??????

< >

” E

&

F

< ????N?м, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, які є місцевими органами виконавчої влади і входять до системи органів виконавчої влади. При цьому місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України. Основними завданнями місцевих державних адміністрацій є забезпечення в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці: 1) виконання Конституції, законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади вищого рівня; 2) законності і правопорядку, додержання прав і свобод громадян; 3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку; 4) підготовки та виконання відповідних бюджетів; 5) звіту про виконання відповідних бюджетів та програм; 6) взаємодії з органами місцевого самоврядування; 7) реалізаціяї інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень. Щодо принципів діяльності місцевих державних адміністрацій, то вони діють на засадах: відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів. Місцеві державні адміністрації є юридичними особами, вони мають печатки із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, рахунки в установах банків України. Зразки печаток і відповідних табличок місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Місцеві державні адміністрації знаходяться відповідно в обласних і районних центрах, містах Києві та Севастополі. На будинках, де розміщуються місцеві державні адміністрації та їх структурні підрозділи, вивішуються таблички з зображенням Державного Герба України та найменуванням розташованого там органу, а також піднімається Державний Прапор України. Місцеві державні адміністрації очолюють голови відповідних місцевих державних адміністрацій. Вони й формують їх склад, а також наділені правом у межах бюджетних асигнувань, виділених на утримання відповідних місцевих державних адміністрацій, визначати структуру місцевих державних адміністрацій відповідно до примірних переліків управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, а також типових положень про них, які затверджуються Кабінетом Міністрів України. Голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів – накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України. Кандидатури на посади голів обласних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться Прем’єр-міністром України. Кандидатури на посади голів районних державних адміністрацій на розгляд Кабінету Міністрів України вносяться головами відповідних обласних державних адміністрацій. На кожну посаду вноситься одна кандидатура. У разі відхилення Президентом України поданої кандидатури відповідно Прем’єр-міністр України чи голова обласної державної адміністрації вносять на розгляд Кабінету Міністрів України нову кандидатуру. Голови місцевих державних адміністрацій набувають повноважень з моменту призначення, а припиняються їх повноваження Президентом України у разі: 1) порушення ними Конституції України і законів України; 2) втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства; 3) визнання судом недієздатним; 4) виїзду на проживання в іншу країну; 5) набрання законної сили обвинувальним вироком суду; 6) порушення вимог несумісності; 7) за власною ініціативою Президента України з підстав, передбачених цим Законом та законодавством про державну службу; 8) висловлення недовіри більшістю (дві третини) голосів від складу відповідної ради; 9) подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням. Окрім того, повноваження голів місцевих державних адміністрацій також можуть бути припинені Президентом України у разі: 1) прийняття відставки голови відповідної обласної державної адміністрації; 2) подання Кабінету Міністрів України з підстав, передбачених законодавством про державну службу; 3) висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відповідної ради. Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються також у разі їх смерті. У разі обрання нового Президента України голови місцевих державних адміністрацій продовжують здійснювати свої повноваження до призначення в установленому порядку нових голів місцевих державних адміністрацій. Перший заступник та заступники голів місцевих державних адміністрацій виконують обов’язки, визначені головами відповідних державних адміністрацій, і несуть персональну відповідальність за стан справ на дорученій їм ділянці роботи. Перший заступник голови обласної державної адміністрації призначається на посаду головою обласної державної адміністрації за згодою Прем’єр-міністра України. Заступники голови обласної державної адміністрації призначаються на посаду головою обласної державної адміністрації за погодженням з відповідним віце-прем’єр-міністром України. Перші заступники та заступники голів районних державних адміністрацій призначаються на посади головами районних державних адміністрацій за погодженням з відповідними заступниками голів обласних державних адміністрацій. Перші заступники та заступники голів місцевих державних адміністрацій заявляють про припинення своїх повноважень новопризначеним головам місцевих державних адміністрацій у день їх призначення. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій очолюють відповідні підрозділи і несуть персональну відповідальність перед головами відповідних державних адміністрацій за виконання покладених на ці підрозділи завдань. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільняються з посади головами відповідних державних адміністрацій за погодженням з органами виконавчої влади вищого рівня в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. На посади в місцеві державні адміністрації призначаються громадяни України. Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів, інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій не можуть бути народними депутатами України або суміщати свою службову діяльність з іншою, в тому числі на громадських засадах, крім викладацької, наукової та творчої діяльності у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства чи іншої організації, що має на меті одержання прибутку. Не можуть бути призначені на посади в місцеві державні адміністрації особи, які мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку. До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань: 1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних інтересів громадян; 2) соціально-економічного розвитку відповідних територій; 3) бюджету, фінансів та обліку; 4) управління майном, приватизації та підприємництва; 5) промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту і зв’язку; 6) науки, освіти, культури, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, сім’ї, жінок, молоді та неповнолітніх; 7) використання землі, природних ресурсів, охорони довкілля; 8) зовнішньоекономічної діяльності; 9) оборонної роботи та мобілізаційної підготовки; 10) соціального захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати. Місцеві державні адміністрації здійснюють повноваження місцевого самоврядування, делеговані їм відповідними радами. Кабінет Міністрів України в межах, визначених законами України, може передавати місцевим державним адміністраціям окремі повноваження органів виконавчої влади вищого рівня. Передача місцевим державним адміністраціям повноважень інших органів супроводжується передачею їм відповідних фінансових, матеріально-технічних та інших ресурсів, необхідних для здійснення цих повноважень. В управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку. У разі делегування місцевим державним адміністраціям районними чи обласними радами відповідних повноважень в їх управлінні перебувають також об’єкти спільної власності територіальних громад. Місцевим державним адміністраціям забороняється використовувати об’єкти державної власності, власності територіальних громад, що перебувають в їх управлінні, як заставу чи інші види забезпечення, а також здійснювати операції уступки вимоги, переведення боргу, прийняття переведення боргу, дарування, пожертвування. Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль. Основними галузевими повноваженнями місцевих державних адміністрацій є наступні: Повноваження в галузі соціально-економічного розвитку. Повноваження в галузі бюджету та фінансів. Повноваження в галузі управління майном, приватизації та підприємництва. Повноваження в галузі містобудування, житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв’язку. Повноваження в галузі використання та охорони земель, природних ресурсів і охорони довкілля. Повноваження в галузі науки, освіти, охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, материнства і дитинства, сім’ї та молоді. Повноваження в галузі соціального забезпечення та соціального захисту населення. Повноваження в галузі зайнятості населення, праці та заробітної плати. Повноваження в галузі забезпечення законності, правопорядку, прав і свобод громадян. Повноваження в галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин. Для реалізації наданих повноважень місцеві державні адміністрації мають право: 1) проводити перевірки стану додержання Конституції України та законів України, інших актів законодавства органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, керівниками підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і підпорядкування; 2) залучати вчених, спеціалістів, представників громадськості до проведення перевірок, підготовки і розгляду питань, що входять до компетенції місцевих державних адміністрацій; 3) одержувати відповідну статистичну інформацію та інші дані від державних органів і органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, політичних партій, громадських і релігійних організацій, підприємств, установ та організацій, їх філіалів і відділень незалежно від форм власності; 4) давати згідно з чинним законодавством обов’язкові для виконання розпорядження керівникам підприємств, установ, організацій, їх філіалів та відділень незалежно від форм власності і громадянам з контрольованих питань, порушувати питання про їх відповідальність у встановленому законом порядку; 5) здійснювати інші функції і повноваження згідно з чинним законодавством. Місцеві державні адміністрації та їх голови при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України, перед Кабінетом Міністрів України та підзвітні і підконтрольні йому. Голови обласних державних адміністрацій інформують Президента України і Кабінет Міністрів України та щорічно звітують перед ними про виконання місцевою державною адміністрацією покладених на неї повноважень, а також суспільно-політичне, соціально-економічне, екологічне та інше становище на відповідній території, вносять пропозиції з питань удосконалення чинного законодавства України і практики його реалізації, системи державного управління. Місцеві державні адміністрації при здійсненні своїх повноважень у сфері управління взаємодіють з відповідними міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади. Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади. Голови місцевих державних адміністрацій координують діяльність територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади та сприяють їм у виконанні покладених на ці органи завдань. З питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій керівники територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підзвітні і підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій. У разі визнання міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади незадовільною роботи відповідного управління, відділу, іншого структурного підрозділу місцевої державної адміністрації або їх керівників міністр чи керівник іншого центрального органу виконавчої влади звертається з відповідним вмотивованим поданням до голови місцевої державної адміністрації. Голова місцевої державної адміністрації зобов’язаний розглянути це подання і не пізніше ніж у місячний термін прийняти рішення та дати обгрунтовану відповідь. Голова місцевої державної адміністрації має право порушувати перед міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади вмотивовані питання про відповідність займаній посаді керівників їх територіальних органів, на підставі чого міністерство, інший центральний орган виконавчої влади повинен у місячний термін прийняти рішення та дати обгрунтовану відповідь. Обласні державні адміністрації в межах своїх повноважень спрямовують діяльність районних державних адміністрацій та здійснюють контроль за їх діяльністю. Голови районних державних адміністрацій регулярно інформують про свою діяльність голів обласних державних адміністрацій, щорічно та на вимогу звітують перед ними. Голови обласних державних адміністрацій мають право скасовувати розпорядження голів районних державних адміністрацій, що суперечать Конституції України та законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України, Кабінету Міністрів України, голів обласних державних адміністрацій, а також міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів обласної державної адміністрації мають право скасовувати накази керівників відповідних управлінь, відділів та інших структурних підрозділів районної державної адміністрації, що суперечать законодавству України та актам органів виконавчої влади вищого рівня. За наявності підстав, передбачених законодавством, голови обласних державних адміністрацій можуть порушувати питання перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України про притягнення до дисциплінарної відповідальності голів районних державних адміністрацій. За результатами роботи районної державної адміністрації голова обласної державної адміністрації може застосовувати встановлені законодавством заходи заохочення до посадових осіб районної державної адміністрації. Голови місцевих державних адміністрацій щорічно звітують перед відповідними радами з питань виконання бюджету, програм соціально-економічного та культурного розвитку територій і делегованих повноважень. Обласна та районна ради можуть висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого, з урахуванням пропозицій органу виконавчої влади вищого рівня, Президент України приймає рішення і дає відповідній раді обгрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові обласної чи районної державної адміністрації висловили дві третини від складу відповідної ради, Президент України приймає відставку голови відповідної місцевої державної адміністрації. Голови місцевих державних адміністрацій, їх заступники, керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації або їх представники мають право бути присутніми на засіданнях органів місцевого самоврядування та бути вислуханими з питань, що стосуються їх компетенції. Місцеві державні адміністрації не мають права втручатися у здійснення органами місцевого самоврядування власних повноважень. Для здійснення спільних програм місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування можуть укладати договори, створювати спільні органи та організації. Місцеві державні адміністрації здійснюють функцію управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління. Голови місцевих державних адміністрацій укладають та розривають контракти з їх керівниками. Керівники підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, призначаються та звільняються з посад за погодженням з головою відповідної місцевої державної адміністрації, крім керівників установ, підприємств і організацій Збройних Сил та інших військових формувань України. Місцеві державні адміністрації не втручаються у господарську діяльність підприємств, установ і організацій, крім випадків, визначених законом. Місцеві державні адміністрації мають право звернутися до власника підприємства, установи, організації чи уповноваженої ним особи з вмотивованим поданням про притягнення до відповідальності їх керівників у разі порушення ними законів. Про результати розгляду власник чи уповноважена ним особа зобов’язані повідомити місцеву державну адміністрацію у місячний термін. Керівники підприємств, установ та організацій мають право звернутися до органів виконавчої влади вищого рівня або до суду про скасування розпорядження голови місцевої державної адміністрації, що суперечить законодавству в питаннях, що стосуються їх діяльності. Керівники підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності зобов’язані в десятиденний термін надавати на вимогу голови місцевої державної адміністрації необхідну інформацію у межах, визначених законом. Місцеві державні адміністрації взаємодіють з політичними партіями, громадськими і релігійними організаціями для забезпечення прав і свобод громадян, задоволення їх політичних, екологічних, соціальних, культурних та інших інтересів з урахуванням загальнодержавних і місцевих інтересів, сприяють виконанню статутних завдань та забезпечують додержання законних прав цих об’єднань громадян. Політичні партії, громадські та релігійні організації можуть вносити пропозиції з питань їх діяльності на розгляд місцевих державних адміністрацій. У цих випадках представники зазначених організацій мають право бути присутніми під час розгляду внесених ними питань, давати необхідні пояснення. Місцеві державні адміністрації забезпечують додержання прав і свобод громадян. Громадяни звертаються до місцевих державних адміністрацій у вирішенні питань, що належать до сфери повноважень місцевих державних адміністрацій. Посадові особи місцевих державних адміністрацій зобов’язані розглянути звернення громадян і не пізніше ніж у визначений законом термін прийняти рішення або дати обгрунтовану відповідь. Посадові особи проводять особистий прийом громадян у порядку, визначеному законом. Рішення посадових осіб місцевих державних адміністрацій можуть бути оскаржені Президенту України, органу виконавчої влади вищого рівня, Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини або до суду. Голови місцевих державних адміністрацій мають такі повноваження: 1) очолюють відповідні місцеві державні адміністрації, здійснюють керівництво їх діяльністю, несуть відповідальність за виконання покладених на місцеві державні адміністрації завдань і за здійснення ними своїх повноважень; 2) представляють відповідні місцеві державні адміністрації у відносинах з іншими державними органами та органами місцевого самоврядування, політичними партіями, громадськими і релігійними організаціями, підприємствами, установами та організаціями, громадянами та іншими особами як в Україні, так і за її межами; 3) призначають на посади та звільняють з посад своїх заступників, керівників управлінь, відділів, інших структурних підрозділів відповідно до статей 10 та 11 цього Закону; 4) призначають на посади та звільняють з посад керівників апаратів місцевих державних адміністрацій та керівників структурних підрозділів апаратів місцевих державних адміністрацій; 5) укладають та розривають контракти з керівниками підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління відповідної місцевої державної адміністрації, або уповноважують на це своїх заступників; 6) погоджують у встановленому порядку призначення на посади та звільнення з посад керівників не підпорядкованих підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління органів виконавчої влади вищого рівня, крім керівників установ, підприємств і організацій Збройних Сил та інших військових формувань України; 7) в межах затверджених бюджетів виступають розпорядниками коштів відповідних державних адміністрацій, використовуючи їх лише за цільовим призначенням; 8) регулярно інформують населення про стан виконання повноважень, покладених на місцеву державну адміністрацію; 9) утворюють для сприяння здійсненню повноважень місцевих державних адміністрацій консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи, служби та комісії, члени яких виконують свої функції на громадських засадах, а також визначають їх завдання, функції та персональний склад; 10) здійснюють інші функції, передбачені Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня. Голови обласних державних адміністрацій у випадках, передбачених законом, можуть порушувати перед Верховною Радою України питання про призначення Верховною Радою України позачергових виборів сільської, селищної, міської, районної в місті, районної, обласної ради, сільського, селищного, міського голови. У разі відсутності голови місцевої державної адміністрації його функції і повноваження виконує перший заступник голови, а у разі відсутності останнього – один із заступників голови місцевої державної адміністрації. Перші заступники та заступники голови, інші посадові особи місцевих державних адміністрацій здійснюють функції і повноваження відповідно до розподілу обов’язків, визначених головами місцевих державних адміністрацій, і несуть відповідальність за стан справ у дорученій сфері перед головою місцевої державної адміністрації, органами виконавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством. Проекти розпоряджень нормативно-правового характеру погоджуються з керівниками відповідних структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій. Акти місцевих державних адміністрацій ненормативного характеру, прийняті в межах їх повноважень, набирають чинності з моменту їх прийняття, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. Ці акти доводяться до їх виконавців, а при потребі – оприлюднюються. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції в установленому органом порядку і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій, які стосуються прав та обов’язків громадян або мають загальний характер, підлягають оприлюдненню і набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій здійснюють керівництво галузями управління, несуть відповідальність за їх розвиток. Управління, відділи та інші структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні головам відповідних місцевих державних адміністрацій, а також органам виконавчої влади вищого рівня. Управління, відділи та інші структурні підрозділи районних державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні відповідним управлінням, відділам та іншим структурним підрозділам обласної державної адміністрації. Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду. Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку. Накази керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації, що суперечать Конституції України, іншим актам законодавства, рішенням Конституційного Суду України та актам міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, можуть бути скасовані головою місцевої державної адміністрації, відповідним міністерством, іншим центральним органом виконавчої влади. Утворюється апарат місцевої державної адміністрації в межах виділених бюджетних коштів, який очолює керівник, що призначається на посаду головою місцевої державної адміністрації, який затверджує положення та визначає структуру апарату, призначає на посади і звільняє з посад керівників та інших працівників структурних підрозділів апарату. Керівники структурних підрозділів апарату за умовами оплати праці прирівнюються до керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації. Організаційно-процедурні питання внутрішньої діяльності місцевих державних адміністрацій регулюються їх регламентами, що затверджуються головами відповідних місцевих державних адміністрацій. Типові регламенти місцевих державних адміністрацій затверджуються Кабінетом Міністрів України. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, акти інших посадових осіб, які призначаються ними, можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до закону. Професійна і державна служба та її законодавче регулювання. Професійна служба – професійна діяльність осіб, що обіймають посади в державних органах та їх апараті, об’єднаннях громадян, органах місцевого самоврядування, недержавних структурах за призначенням, обранням, конкурсом, контрактом, що має своїм змістом реалізацію управлінських функцій. Професійна служба за ознакою її організації і порядком проходження може бути поділена на такі види: державна служба; служба в органах місцевого самоврядування; служба в комерційних організаціях. Відповідно до ст. 38 Конституції України громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування. Державна служба – врегульована законодавством професійна діяльність осіб, що обіймають посади в державних органах та їх апараті з практичного виконання завдань і функцій держави і одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Державна служба може бути поділена на два види: цивільна мілітаризована - у державних органах та їх апараті (законодавчої, виконавчої і судової гілок влади) - у державних установах і органах управління державними підприємствами - військова (у Збройних Силах) - воєнізована (в органах міліції та ін.) Службовими особами є службовці державних органів, організацій, органів управління державними підприємствами, органів місцевого самоврядування, комерційних організацій, що своїми діями створюють юридичні акти або спроможні породжувати, змінювати чи припиняти конкретні правовідносини. Службовець – учасник подвійних правовідносин: - трудових, що залежать від професійного особистого становища, трудових прав і обов’язків, від процесу праці; - адміністративних, що залежать від виконання служби, управлінських функцій (відносин влади). Державний службовець – працівник державної організації, установи, підприємства, що в установленому законом порядку здійснює трудові функції на професійних засадах на основі трудового договору (контракту), що одержує заробітну плату з державних коштів відповідно до займаної посади і підкоряється службовій дисципліні. Власне (безпосередні) державні службовці – особи, що мають виконавчо-розпорядницькі повноваження від імені держави. У багатьох країнах даних осіб відносять до чиновників і відрізняють від простих державних службовців (учителів державних шкіл, працівників пошти, телеграфу та ін.). З юридичної точки зору відмінності між ними кореняться в нормах галузі права, що визначає їх спеціальний (службовий) правовий статус: правовий статус чиновників (безпосередніх державних службовців) визначається нормами адміністративного права, а правовий статус простих державних службовців – нормами трудового права (за допомогою трудового договору). Не однаковими є й порядок їх прийняття на службу (присяга), привілеї (незмінюваність) та ін. У ряді країн, що належать до англо-американського типу правових систем, найчисленнішу групу службовців розглядають як публічну службу, а власне державних службовців – як цивільну, яка є різновидом публічної служби. Крім цивільної служби виділяють ще такі галузі служби: поліцейську, військову, судову, тюремну та ін. Ознаки державного службовця як професіонала управління: • має інформацію як особливий предмет праці, за допомогою якої впливає на тих, хто управляються (обслуговуються); • працює оплатно (одержує заробітну плату); • працює в інтересах тих, хто оплачує роботу; • працює на професіональній основі, обіймаючи посади відповідно до кваліфікації та досвіду. Обсяг і порядок використання державним службовцем владних повноважень фіксуються в юридичному документі – посадовій інструкції, штатному розкладі та ін. Залежно від характеру здійснюваних функцій державних службовців можна поділити на: керівників, спеціалістів, технічний персонал, допоміжний персонал. Особливою групою службовців державних органів, підприємств, установ, працівників недержавних (комерційних) організацій є посадові особи. Посадова особа – фахівець з управління, що обіймає посаду в державному органі, підприємстві, установі, комерційній організації і постійно або тимчасово виконує організаційно-розпорядчі та інші функції, пов’язані з владним впливом на підлеглих і зі здійсненням юридично значущих дій, спрямованих на виникнення, зміну чи припинення правовідносин. Ознаки державної посадової особи: 1) виконує функції публічного характеру; 2) офіційно наділена державно-владними повноваженнями; 3) має право видавати правові акти, обов’язкові для інших осіб; 4) виступає носієм і представником державної влади; 5) може бути притягнена до підвищеної юридичної відповідальності. Класифікація посадових осіб держави може бути різною. Категорії посадових осіб залежно від їх статусу: 1. Недержавні службовці, що обіймають державні посади і мають владно-розпорядчі повноваження щодо осіб, не підпорядкованих по службі (представники влади). Це вищі посадові особи (суддя, прокурор та ін.). їх статус визначається Конституцією та іншими законами. 2. Державні службовці, тобто особи, що перебувають на службі в державних органах та їх апараті. Вони діють відповідно до Закону України «Про державну службу», інших законів про організацію і діяльність окремих державних органів. 3. Особи, що обіймають керівні посади в органах управління державних органів і організацій (глави міністерств, відомств та ін.). 4. Особи, що мають виборчий мандат (депутати, Президент). Категорії посадових осіб залежно від обсягу посадових повноважень: 1. Повноваження яких мають внутрішньоорганізаційний характер. Це керівний склад підприємств, установ, організацій. 2. Повноваження яких мають публічний характер, тобто поширюються за рамки державних органів на організації і громадян, безпосередньо не підпорядкованих їм по службі. Це міністри, глави державних комітетів, голови місцевих державних адміністрацій та ін. 3. Наділені повноваженнями застосовувати засоби примусу щодо осіб, їм не підпорядкованих. Це судді, працівники міліції та ін. У грудні 1993 р. був прийнятий Закон України «Про державну службу», який спрямований на врегулювання суспільних відносин, що охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних і соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу. В преамбулі Закону стверджується, що він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, але зміст Закону дозволяє зробити висновок, що він практично регулює діяльність апарату органів виконавчої влади. Разом з тим Закон про державну службу – це перший законодавчий акт в історії України, направлений на врегулювання однієї із найважливіших сторін (або частин) діяльності держави. В законі вперше на офіційному рівні сформульовано поняття державної служби в Україні (ст. 1), як професійної діяльності осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну платню за рахунок державних коштів. Є всі підстави рахувати, що це певною мірою удача українських законодавців, оскільки таке поняття державної служби поєднує найголовніші елементи змісту службової діяльності: а) державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті; б) вона є частиною або однією зі сторін організаційної діяльності держави; в) ця організаційна діяльність спрямована на комплектування особового складу державних органів і інших організацій та правове регулювання роботи державних службовців; г) зміст діяльності державних службовців полягає в практичному виконанні завдань і функцій держави; д) особливість державної служби пов’язана з оплатою праці відповідних осіб з державних коштів. Важливо підкреслити, що названі елементи вказують також на велику організаторську роль держави, у вирішенні проблем управління різними галузями, оскільки від професійних знань кадрів управління залежить виконання її завдань і функцій. В той же час, у Законі не дається поняття державного службовця, а робиться ремарка, яка відносить осіб, що займають посади в державних органах і їх апараті та мають відповідні службові повноваження до державних службовців. Державні службовці виконують покладені на них обов’язки на постійній чи на тимчасовій основі, на підставі, як правило, конкурсного відбору, залежно від категорії посади. Посада, яку обіймає державний службовець, визначає зміст його діяльності і правовий стан. Від посади залежить обсяг, форми, методи участі державного службовця у практичному здійсненні компетенції того державного органу, в якому він працює. Згідно зі ст. 2 Закону посада – це визначена структурою та штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. На наш погляд, визначення посади є дуже вдалим, може бути використане для будь-якого державного органу, структурного підрозділу, їх апарату. На жаль, цього не можна сказати стосовно даного в законі поняття посадових осіб, під якими вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій. Питання щодо визначення посадової особи має дуже важливе значення. Тому наведене вище визначення не може задовольнити з принципових позицій. По-перше, це не чіткість поняття, оскільки в ньому говориться про державних службовців, на яких законом та іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій, а в преамбулі закону записано, що він визначає статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті. По-друге, у понятті говориться, що консультативно-дорадчими функціями можуть бути наділені не тільки посадові, а й інші особи, як практично це і буває. Включення осіб у Законі про державну службу, що наділені консультативно-дорадчими функціями у поняття посадових осіб, на наш погляд, мабуть, пов’язане з фактом назви цілого роду посад в центральних державних органах виконавчої влади та інших органах держави – «консультант», «радник». Але якщо такий консультант і радник не наділені організаційно-розпорядчими, тобто владно-розпорядчими функціями, то зони не можуть бути віднесені до посадових осіб. Практичне значення поняття посадова особа тісно пов’язане з кримінальним законодавством та інститутом адміністративної відповідальності. Закон про державну службу встановлює її основні принципи, розвиває конституційні положення на рівне право громадян на доступ до державної служби (ст. 38 Конституції України). В ст. 4 Закону «Право на державну службу» сказано, що громадяни України мають право на державну службу незалежно від походження, соціального та майнового стану, расової та національної приналежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту та професійну підготовку, пройшли у встановленому порядку конкурсний відбір, або відбір за іншою процедурою, передбаченою Кабінетом Міністрів України. На жаль, у Законі нічого не говориться про можливість та порядок перебування на державній службі в Україні іноземних громадян. Тому врегулювання порядку зайняття посад такими особами, проходження служби та звільнення потрібно бодай у загальному плані закріпити у діючому законодавстві. Вперше в законодавстві України про державну службу закріплено етику поведінки державного службовця, відповідно до якої державний службовець мусить сумлінно виконувати свої службові обов’язки, шанобливо ставитися до громадян, керівників і співпрацівників, дотримуватися високої культури спілкування, не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію державного службовця. Це має велике як теоретичне, так і практичне значення. Державна політика у сфері державної служби визначається Верховною Радою України. Її основними напрямками є визначення цілей, завдань і принципів функціонування інституту державної служби, забезпечення ефективності роботи всіх державних органів відповідно до їх компетенції. Для проведення державної політики та функціонального управління державною службою існують Головне управління державної служби України та координаційна рада з питань державної служби. На Головне управління державної служби покладається прогнозування та планування потреб державних органів, їх апарату в кадрах, забезпечення разом з іншими державними органами реалізації загальних напрямів політики в сфері державної служби в державних органах та їх апараті, розробка та внесення на розгляд Кабінету Міністрів проектів нормативних актів з питань державної служби, розробка, координація та контроль здійснення заходів щодо підвищення ефективності державної служби та вирішення інших питань організації і правового регулювання державної служби. Оскільки питання функціонування державної служби у державних органах, правове становище яких регулюється спеціальними законами України, вирішується цими органами, то важливим є створення та функціонування координаційної ради з питань державної служби для визначення шляхів, засобів і форм реалізації основних напрямків у сфері державної служби, об’єднання зусиль усіх державних органів щодо підвищення ефективності державної служби. Положення про координаційну раду з питань державної служби затверджується Кабінетом Міністрів. Важливе значення має врегулювання правового статусу державних службовців державних органів та їх апарату. В частині першій ст. 9 говориться, що правовий статус Президента, Голови Верховної Ради та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради та їх заступників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра, членів уряду, голови та членів Конституційного Суду, голови та суддів Верховного Суду, голови та арбітрів арбітражного суду України, Генерального прокурора та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України. Правове становище державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України. У Законі про державну службу закріплені основні обов’язки та права державних службовців. Державні службовці зобов’язані додержуватися Конституції та інших актів законодавства України, забезпечувати ефективну роботу відповідних органів, не допускаючи при цьому порушення прав і свобод людини та громадянина, безпосередньо виконувати покладені на них службові обов’язки, зберігати державну таємницю, інформацію про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, постійно вдосконалювати організацію своєї роботи та підвищувати професійну кваліфікацію. Зазначимо, що державний службовець не тільки вправі, а зобов’язаний у разі одержання доручення, яке суперечить чинному законодавству, невідкладно, у письмовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні – повідомити вищу за посадою особу. Правда, не зрозуміло, чому тільки у письмовій формі може бути зроблене таке повідомлення. Форма може мати значення лише у випадку, якщо посадова особа, що дала неправомірне доручення наполягає на його виконанні. Серед широкого спектру основних прав державних службовців слід назвати також право на повагу особистої гідності, на соціальний та правовий захист, просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання службових обов’язків, приймати рішення в межах своїх повноважень та інші. Законодавець підкреслює, що конкретні обов’язки та права державних службовців мають визначатись на основі типових кваліфікаційних характеристик і відображатися у посадових положеннях та інструкціях, що затверджуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції. Надаючи всім громадянам України рівне право доступу до державної служби, законодавець в той же час встановлює коло обмежень, що пов’язані з прийняттям на державну службу та проходженням державної служби. Обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу є традиційними – визнання особи у встановленому порядку недієздатною, судимість, що є несумісною із зайняттям посади, безпосередня підпорядкованість або підлеглість особам, які є близькими родичами чи свояками. Законами України для деяких категорій державних службовців можуть встановлюватися й інші обмеження, пов’язані з прийняттям на державну службу. Відповідно до ст. 16 державний службовець не має права здійснювати дії, передбачені ст.ст. 1 та 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією». До таких дій належать корупційні діяння: незаконне одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, матеріальних благ, послуг, пільг чи других переваг, в тому числі прийняття чи одержання предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка є суттєво нижчою їх фактичної (дійсної); одержання особою, уповноваженою на виконання функцій держави, кредитів чи позик, придбання цінних паперів, нерухомості або іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не передбачених чинним законодавством. Спеціальні обмеження у відношенні до державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямовані на попередження корупції, перераховані в ст. 5 названого Закону. Вони не мають права сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним чи юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а також одержанні субсидій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг чи інших переваг; займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо або через посередників чи підставних осіб, бути повіреними третіх осіб у справах державного органу, в якому вони працюють, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (окрім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); входити самостійно, через представника чи підставних осіб до склад правління або інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств та організацій, союзів, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію та вчиняти інші дії. Державні службовці не можуть брати участь у страйках і вчиняти дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу. Обмеження, пов’язані з проходженням служби окремими категоріями державних службовців, встановлюються виключно законодавчими актами України. Особи, які претендують на заняття посади в системі державної служби чи на виконання інших функцій держави, попереджаються про встановлені у відношенні до них обмеженнях Для зайняття посади державного службовця введено декларування доходів особи, яка претендує на посаду, а особам, що претендують на зайняття посад першої та другої категорії (ст. 25 Закону) необхідно подати крім декларації щодо доходів, відомості про нерухоме цінне майно, вклади у банках і цінні папери, шо належні їм та членам їх сімей. Зазначені відомості подаються щорічно й особами, що вже зараховані на державну службу. У Законі (ст. 15) врегульований порядок прийняття на державну службу. На жаль, це зроблено не досить повно. Так, прийняття на службу на посади третьої-сьомої категорії які перераховано у ст. 25 Закону, здійснюються на конкурсній основі, згідно з порядком, що встановлюється Положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. Дані щодо вакансій посад державних службовців підлягають публікації та поширенню через засоби масової інформації не пізніше ніж за місяць до проведення конкурсу. Інші процедури прийняття на службу для цих категорій посад можуть встановлюватися законом, але при цьому забороняється вимагати від кандидатів на державну службу відомості та документи, подання яких не передбачено законодавством України. Просування по службі державного службовця, який зарахований до кадрового резерву чи пройшов стажування, а також прийняття на роботу державного службовця, що припинив державну службу у зв’язку з відставкою, може здійснюватися керівником відповідного державного органу без конкурсного відбору. Стосовно порядку прийняття на державну службу на посади першої та другої категорій в Законі нічого не сказано. Звичайно, є певні особливості для зайняття посад цих категорій. Це, як правило, керівники та заступники керівників центральних державних органів та їх апарату. Але ж вони є державними службовцями, тому Закон про державну службу не мав їх обійти. Цією ж статтею вперше в практику державного будівництва України законодавче вводиться інститут патронатної служби. Зарубіжній практиці цей інститут відомий давно. Зміст його зводиться до того, що в розріз з загальним правилом, коли не можуть бути обраними або прийнятими на посаду в державному органі та його апараті особи, які є їх близькими родичами чи свояками, керівники вищих державних органів вправі самостійно добирати та приймати осіб на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно зі штатним розписом і категорією, що відповідає посаді. На такі посади, отже, можуть добиратися родичі, свояки, друзі і та ін. Правом добирати собі на посади своїх помічників, керівників прес-служб, радників і секретарів згідно з Законом про державну службу наділені Президент, Голова Верховної Ради, члени уряду України – так зване «політичне» керівництво країни, а також голови місцевих державних адміністрацій. Громадяни України, які вперше зараховуються на службу приймають присягу, про що робиться запис у трудовій книжці. Текст присяги наводиться в ст. 17 Закону про державну службу. При прийнятті на державну службу може встановлюватися випробування терміном до шести місяців, а зараховані на службу можуть проходити стажування терміном до двох місяців, з метою набуття практичного досвіду та перевірки ділових якостей особи, яка претендує на посаду державного службовця. Тривалість робочого часу державних службовців визначається відповідно до законодавства про працю України. Але особливість праці цієї категорії працівників у ряді випадків потребує, щоб вони працювали у вихідні, святкові та неробочі дні. Для виконання невідкладної або непередбаченої роботи державні службовці за розпорядженням керівника органу повинні з’явитися на службу. Робота в такі дні компенсується відповідно до чинного трудового законодавства. За рішенням керівника відповідного органу державні службовці можуть бути відкликані зі щорічної або додаткової відпустки. Частина невикористаної відпустки надається державному службовцю у будь-який час відповідного року чи приєднується до відпустки у наступному році. Вперше у практику державної служби в Україні вводиться поняття відсторонення від виконання повноважень за посадою без рішення відповідних правоохоронних органів. Відсторонення може бути прийняте керівником відповідного державного органу, в якому працює службовець, якщо невиконання службових обов’язків призвело до людських жертв, заподіяно значної матеріальної чи моральної шкоди громадянинові, державі, підприємству, установі чи об’єднанню громадян. Тривалість відсторонення від виконання повноважень за посадою не повинна перевищувати часу службового розслідування двох місяців. Якщо правомірність рішення про відсторонення від виконання повноважень за посадою не підтверджується результатами службового розслідування, то воно скасовується. Відсторонення не може бути підставою для звільнення особи з державної служби, переведення на іншу посаду чи в інших випадках які б призвели до зміни правового статусу службовця. Процес організації державної служби пов’язаний зі встановленням правового статусу конкретної посади, способів заміщення посад на державній службі та умов вступу на неї, а також підготовкою, добором і розстановкою кадрів державних службовців, зарахуванням їх на посади. При практичному здійсненні державної служби відповідні відносини складаються як у процесі діяльності державного службовця у межах державного органу чи його апарату, де він займає посаду, так і за їх межами Вирішення питання про зарахування на державну службу, просування по ній службовців, стимулювання їх праці пов’язане з відношеннями як першої, так і другої групи. З цією метою законодавець встановлює як порядок прийняття та проходження державної служби, так і етику поведінки службовця, вводить категорії посад службовців і ранги, які їм присвоюються. Посади державних службовців класифікуються з урахуванням організаційно-правового рівня органу, обсягу та характеру компетенції на конкретній посаді, ролі та місця посади в структурі державного органу. Законом про державну службу встановлено сім категорій посад державних службовців, яким відповідають 15 рангів. При прийнятті на державну службу працівникові присвоюється ранг у межах конкретної категорії посад відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи. Для присвоєння чергового рангу в межах відповідної категорії посади державний службовець має успішно відпрацювати на ній два роки. Черговий ранг у межах категорії посад може бути присвоєний достроково за виконання особливо відповідальних завдань. За сумлінну працю державному службовцеві може бути присвоєний ранг за межами відповідної категорії посад. Присвоєний ранг зберігається за державним службовцем і у випадках, коли він перейшов на посаду нижчої категорії, або залишив державну службу, а потім повернувся до неї. Народним депутатам України, які до обрання перебували на державній службі, час виконання обов’язків народного депутата зараховується до стажу державної служби. Позбавлення рангу допускається лише за вироком суду. Встановлення категорій посад і рангів державних службовців має велике значення для забезпечення ефективності державної служби, стабільності кадрів, оскільки дає змогу вирішувати багато питань пов’язаних з підготовкою, добором, розстановкою кадрів, їх перепідготовкою, підвищенням кваліфікації, просуванням по службі, а також оплатою праці та пенсійним забезпеченням. В нинішній час практично у всіх країнах Європи, а також Канаді, США та деяких інших у законодавчому порядку встановлюються категорії посад і ранги. Разом з тим за рекомендацією відповідних служб країн Європейського Союзу в основу класифікації посад державних службовців у країнах Європи покладено рівень освіти. За цим критерієм виділяється 4 групи категорій державних службовців – А,В,С,D (вища, висока, середня та проста служба). Відповідно ці групи підрозділяються на 16 підгруп (ФНР). При такій системі рівень заробітної плати, пенсійне забезпечення, медичне обслуговування та ін. не пов’язується з видами виконуваної робітником роботи – служба у департаменті, державних навчальних закладах, медичних установах, армії, поліції, державних підприємствах тощо. Все це пов’язується з тим, до якої групи із чотирьох входить конкретна посада, рівень освіти службовця, кваліфікація, час роботи на державній службі, вік службовця. Уніфікація державної служби сприяє тому, що: а) державного службовця можна перевести на іншу службу, навіть більш низьку, в інше місце, без зниження заробітної платні (оскільки він одержує заробітну платню за тією категорією, в якій він раніше був); б) виключається конкуренція одного службовця з іншим у змаганні зайняти більш високу посаду лише через заробіток; в) наймачі не можуть переманювати службовців з одного державного відомства до іншого, надаючи їм більш високу оплату; г) віднесення посад до категорій та розподіл їх на групи (ранги) проводиться з усіх видів державної служби – армія, суд, освіта, медичне обслуговування тощо. Залежно від освіти в одній категорії можуть бути заступник міністра, професор, лаборант, експерт та інші. В Україні в основу класифікації посад державних службовців і рангів, які їм присвоюються, покладені зовсім інші критерії. Це пояснюється рядом об’єктивних і суб’єктивних причин. Схема категорій посад державних службовців та їх рангів, закріплена у ст. 25 Закону про державну службу, не може бути визнаною універсальною, оскільки навряд чи можливо її використання у разі класифікації посад державних службовців, що працюють у державних навчальних, медичних закладах, міліції, армії, на державних підприємствах. Тому потрібно розробити нову схему класифікації посад державних службовців, яка дала б змогу провести уніфікацію державної служби в Україні за європейським зразком, що сприяло б нашій державі більш вільно входити у ті процеси, які відбуваються в європейських та інших державах світу. Нову схему потрібно прийняти в загальних рисах, закріпити в Основах законодавства про державну службу в Україні, а потім конкретизувати у законах, що регулюють окремі види державної діяльності. Слід відмітити, що нині практично в органах внутрішніх справ, армії, службі безпеки, прокуратурі у нас діє схема, де виділяються чотири категорії посад – найвищий особовий склад, вищий, середній і молодший. Для ефективності та стабільності державної служби, підвищення професійного рівня працівників і підготовки їх на керівні посади, важливе значення має формування кадрового резерву, який формується зі спеціалістів місцевого самоврядування, виробничої, соціально-культурної, наукової та інших сфер, випускників навчальних закладів відповідного профілю, через підвищення кваліфікації, стажування. Порядок формування й організація роботи з кадровим резервом регулюється Положенням про формування кадрового резерву керівників державних підприємств, установ і організацій, яке затверджено Кабінетом Міністрів України. Кадровий резерв формується міністерством, іншим центральним чи місцевим органом державної виконавчої влади, виконавчим органом місцевого самоврядування. До кадрового резерву зараховуються професійно підготовлені працівники, які успішно справляються з виконанням службових обов’язків, виявляють ініціативу, мають організаторські здібності, досвід роботи. На кожну посаду формується резерв у кількості не менш як дві особи. Зарахування працівника до кадрового резерву проводиться за його згодою керівником відповідного органу виконавчої влади або виконавчого органу місцевого самоврядування, до сфери управління якого належить державне підприємство, установа чи організація. Керівники міністерств, інших центральних чи місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів місцевого самоврядування проводять з працівниками, зарахованими до кадрового резерву, роботу згідно із затвердженими індивідуальними планами. Важливе значення для вирішення проблем комплектування органів виконавчої влади всіх рівнів висококваліфікованими кадрами, спроможними забезпечити економічний і соціальний розвиток держави, мають затверджені Указом Президента України Програма кадрового забезпечення державної служби та Програма роботи з керівниками державних підприємств, установ і організацій. Ці документи передбачають створення єдиної цілеспрямованої державної системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців, керівників державних підприємств, установ і організацій. З цією метою формується мережа галузевих навчальних закладів із широкою міжгалузевою і регіональною кооперацією. Консультаційно-методичні функції у цій роботі покладені на Українську Академію державного управління при Президентові України та її філіали. Законом про державну службу передбачені підстави припинення державної служби. Окрім загальних підстав, передбачених законодавством України про працю, державна служба припиняється у разі порушенні умов реалізації права на державну службу, недотримання вимог пов’язаних з проходженням державної служби, досягнення державним службовцем граничного віку проходження служби, виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на державній службі, відмови від прийняття присяги або її порушення, неподання або подання неправдивих відомостей щодо доходів службовця тощо. Зміна керівників або складу державних органів не може бути підставою для припинення державної служби на займаній посаді з ініціативи новопризначених керівників, окрім державних службовців патронатної служби. Рішення щодо припинення державної служби може бути оскаржено державним службовцем безпосередньо у суді. Особи, винні у порушенні законодавства про державну службу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з чинним законодавством. Дисциплінарна відповідальність застосовується до державного службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків, перевищення своїх повноважень, порушення обмежень, пов’язаних з проходженням державної служби, а також за вчинок, який компрометує його як державного службовця або дискредитує орган, в якому він працює. Окрім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством України про працю, до службовців можуть застосовуватися – попередження про неповну службову відповідність та затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду Отже, Закон України «Про державну службу» має велике значення для вирішення ряду важливих проблем пов’язаних із соціальним та економічним розвитком країни, а також правовим положенням осіб, що працюють в органах виконавчої влади та їх апараті. 2.3. Конституційний потенціал удосконалення державного управління. Державне управління законодавчо закріплюється як один із основних видів діяльності держави і визначає управлінську діяльність як виконавчо-розпорядчу діяльність, тобто діяльність, що заснована на законі та для виконання закону. Конституція регулює ті суспільні відносини, які виникають, розвиваються і припиняються у сфері державного управління та пов’язані з процесом здійснення виконавчої діяльності. Правове регулювання суспільних відносин у сфері державного управління здійснюється шляхом встановлення закріплених у нормах права правил поведінки, юридично зобов’язаних до усіх суб’єктів регулюючих відносин і складають певний правовий режим реалізації управлінських функцій. Україна одним із напрямів своєї зовнішньої політики визначила входження до Європейських структур з метою створення високорозвиненої, правової, цивілізованої європейської держави з високим рівнем життя, культури та демократії. Рівень забезпеченості прав і свобод людини, їх обсяг і характер свідчать про рівень демократизації громадянського суспільства. Державно-правовою моделлю будь-якого суспільства, його основним законом є Конституція. Саме тому становлення правової державності, створення якісно нового державного механізму залежить від ступеня демократизації Конституції. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Прийняття Конституції України стало початком якісно нового етапу в розвитку суспільства і держави, правової системи України, необхідною базою її реформування. Одним із завдань реформування правової системи держави є проведення адміністративної реформи. Вирішення цього завдання можливе лише на основі послідовної реалізації як національних законів, так і вимог міжнародно-правових актів. У нашій країні започатковується нова філософія державного управління, у центрі якої – інтереси та права людини і громадянина. В Україні здійснюється пошук шляхів підвищення ефективності системи державного управління, що відповідатимуть потребам часу. Процес такого пошуку набув характеру адміністративної реформи. Для досягнення її мети передбачене розв’язання низки наступних глобальних завдань: формування ефективної організації виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях управління; формування сучасної системи місцевого самоврядування; запровадження нової ідеології функціонування виконавчої влади і місцевого самоврядування як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, надання державних та громадських послуг; організація на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування; створення сучасної системи підготовки та перепідготовки управлінських кадрів; запровадження раціонального адміністративно-територіального устрою. У зв’язку з фактичним завершенням виконання більшості основних завдань першого етапу постає питання актуалізації завдань другого етапу реформи, зокрема важливе значення відводиться її завершенню. Основна мета другого етапу адміністративної реформи полягає у створенні ефективної системи державного управління, яка б відповідала стандартам демократичної правової держави з соціально орієнтованою ринковою економікою. Ця система має бути прозорою, забезпечувати верховенство права, неухильне дотримання конституційних прав та свобод людини, утвердження дієвих механізмів громадського контролю за діяльністю законодавчої та виконавчої гілок влади. У широкому плані йдеться про підпорядкування логіки адміністративних перетворень основним цілям утвердження в Україні громадянського суспільства. Серед важливих завдань наступного періоду також зазначено проведення конституційної реформи. У поєднанні з адміністративною реформою вона має усунути наявну розбалансованість між трьома гілками влади – законодавчою, виконавчою та судовою, забезпечити їх ефективну співпрацю. Мають бути реалізовані основні принципи судової реформи. Вона повинна не лише зводитися до вдосконалення діяльності судів та суддів, а в широкому розумінні сприяти створенню умов для посилення захисту прав та свобод людини і громадянина. В межах адміністративної реформи мають бути здійснені нові кроки у формуванні ефективної системи виконавчої влади як на центральному, так і на місцевому рівнях, зокрема в утвердженні таких механізмів, які б забезпечували результативність управлінських рішень, розмежування і збалансування повноважень та відповідальності різних рівнів влади й місцевого самоврядування у сфері надання державних і громадських послуг. Важливим напрямом нового етапу адміністративної реформи є делегування управлінських функцій згори донизу і всебічний розвиток місцевого самоврядування. Це має органічно узгоджуватися та поєднуватися з проведенням адміністративно-територіальної реформи. Масштаби і складність зазначених завдань потребують прискореного формування та оновлення управлінської еліти, залучення до системи управління на всіх рівнях енергійних, компетентних та ініціативних кадрів нової генерації, що потребує подальшого реформування системи державної служби з удосконаленням практики відбору, підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, посилення соціальної й політичної захищеності державного службовця, підвищення суспільного престижу державної служби. Тривалий час державна служба сприймалася інститутом, що «владарює» над громадянами, а громадяни стосовно нього є підлеглими та прохачами. Тому одним із магістральних завдань адміністративної реформи є втілення в життя принципово нової парадигми взаємовідносин між державою та людиною, згідно з якою влада – це, насамперед, реалізація обов’язків перед громадянином, а не тільки реалізації правомочностей, що зобов’язують громадянина. На жаль, для нас якісне оновлення і ефективна реалізація норм адміністративного законодавства на практиці ще багато в чому залишається сферою бажаного. Хоч саме у процесі застосування норм цього законодавства реально може бути підтверджена демократичність держави і усієї правової системи. Окрім того, подальша інтеграція України у світове співтовариство не може не потребувати нового погляду на суспільну цінність і призначення адміністративного права в демократичній, соціальній, правовій державі. Саме тому, враховуючи фундаментальне значення цієї галузі права, необхідне проведення її радикальної реформи. Проект Концепції реформи адміністративного права України передбачає основні напрями реформування адміністративного законодавства. Зокрема, передбачається суттєве оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян, реформування законодавства про державну службу, законодавства щодо засад функціонування системи виконавчої влади, організації діяльності та правового статусу окремих її органів. Вирішальну роль у забезпечення законності, захисту порушених прав і свобод людини і громадянина у сфері адміністративно-правових відносин має відігравати адміністративна юстиція як форма судового контролю за виконавчою владою, удосконалення позасудового захисту прав і свобод громадян тощо. Реалії сучасного позасудового захисту громадян стримують їх від звернення до загального суду за захистом своїх прав, що пояснюється традиційним сприйняттям ними юстиції як каральної системи, а судів, як органів по притягненню громадян до відповідальності. Обов’язок правової держави гарантувати суб’єктивні права громадянина у відносинах з адміністративними органами також підкреслює необхідність створення адміністративної юстиції в Україні, яка б з одного боку захищала суб’єктивні права громадян, а з другого боку забезпечувала б через свою судову практику законність діяльності органів державної влади і таким чином сприяла б укріпленню правопорядку в державі. Таким чином, сутнісним змістом функціонування адміністративної юстиції є не протистояння органам державної влади, кропітка робота з правової допомоги у їх діяльності, що сприятиме піднесенню її ефективності. Головне, щоб в основу реформування адміністративного права було покладено принципово нове, насправді демократичне осмислення сутності та призначення адміністративного права. А це неможливе без цілеспрямованого запровадження в усі сфери адміністративно-правового регулювання принципу верховенства права, який за своєю суттю передбачає пріоритетність прав і свобод людини і громадянина перед усіма іншими цінностями демократичної, правової держави. Конституція України зумовила потребу подальшого вдосконалення не тільки адміністративного законодавства, а й державних інституцій. Одним із шляхів досягнення цієї мети є створення ефективної системи державного управління, яка відповідала б стандартам демократичної правової держави з соціально-орієнтованою ринковою економікою. Проведення адміністративної реформи спрямовується на утвердження механізмів ефективної співпраці та збалансування взаємних прав і відповідальності усіх гілок влади, завершення структурної перебудови системи управління економікою, переходу до переважно функціонального принципу її організації, посилення громадського контролю за діяльністю Верховної Ради України та Уряду, інших органів влади. Проведення адміністративної реформи передбачає й вирішення проблем правозастосовчої діяльності органів виконавчої влади. Тому невипадково, що одним із першочергових напрямів адміністративної реформи є істотне реформування державної служби. Воно необхідне для забезпечення більш активного визначення статусу посадових осіб органів виконавчої влади, усунення колізій між їх повноваженнями та відповідальністю, створення професійного, некорумпованого апарату виконавчої влади, спроможного оперативно реагувати на зміни у суспільному житті. Реформування державної служби має базуватись на ключових конституційних вимогах, зокрема щодо забезпечення громадянам рівного права доступу до державної служби, а також спрямування діяльності усіх службовців державного апарату на виконання головного обов’язку держави – утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Реформування системи місцевого самоврядування не може відбуватися поза межами вирішення питань, пов’язаних з його територіальною основою, законодавчого врегулювання питань адміністративного устрою України. Принципово важливим напрямом адміністративної реформи є суттєве підвищення рівня виконання рішень в органах виконавчої влади і органах місцевого самоврядування. Аналіз причин низької ефективності управлінських рішень дозволяє виявити низку проблем, серед яких: недоліки у структурі органів, неякісна підготовка управлінських рішень, фахова некомпетентність керівників та виконавців. Це веде до затримок в прийнятті, або ж неприйняття необхідних рішень, а також до невизначеності в термінах економічного та іншого реформування, невиправданих змін курсу виконання прийнятих програм, відсутності тривалих прогнозів. Подекуди спостерігається неузгодженість в роботі міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, приймаються непослідовні або ж необґрунтовані рішення. Підвищення ефективності управлінських рішень і дієвості органів державного управління можливе через підвищення рівня контролю за здійсненням ефективної кадрової політики в цих органах, станом виконавської дисципліни, посиленням відповідальності посадових осіб за результати роботи. Ефективне запровадження заходів адміністративної реформи потребує суттєвого посилення законодавчої бази її проведення. Подальше становлення демократичної правової держави з соціально орієнтованою економікою вимагає гармонізації відносин між державою і населенням, усіма інститутами громадянського суспільства, відновлення престижу органів, які здійснюють державне управління. Нагальним є проведення реформування регіонального рівня. Але цьому на заваді стає ментальність радянських часів, небажання, а іноді і побоювання запровадити механізми делегування функцій і повноважень на нижчі рівні управлінської ієрархії. Для успішного здійснення реформи системи державного управління неодмінно має бути змінений механізм правозастосовчої діяльності органів виконавчої влади, з тим, щоб їх діяльність і діяльність посадових осіб була, зрештою, підпорядкована завданням неухильного забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Такий підхід потребує принципових змін у поглядах на сутність та організацію правозастосовчої діяльності органів виконавчої влади, зокрема спрямування її на створення належних умов для повноцінної реалізації громадянами належних їм прав і свобод, надання цими органами різноманітних управлінських послуг населенню. Для досягнення цієї мети треба повніше використовувати величезний творчий політико-правовий потенціал Конституції України, оскільки в ній закріплені усі необхідні для правового забезпечення нової правозастосовчої діяльності органів виконавчої влади принципи: верховенства права, законності, рівності усіх перед законом, пріоритету закону в правовому регулюванні діяльності органів виконавчої влади, їх посадових осіб. Тільки за умови їх запровадження досягатиметься незворотність, послідовність та реальні перспективи проведення адміністративної реформи в Україні. Окреслюючи процес політико-правової модернізації та його вплив на зміни в характері функціонування сучасних систем державного управління доцільно виділити дві його складові: національну та універсальну. У першому випадку йдеться про ті зміни в системі державного управління, що зумовлені специфікою окремих перехідних систем, і є залежними від безпосереднього стану їх економічного, політичного, соціального та правового розвитку (скажімо, в залежності від рівня економічного занепаду та загального стану економічної системи, значною мірою варіюються й застосовані методи державного управління економікою). Що ж до універсального аспекту модернізації державного управління, то в цьому плані мається на увазі зумовленість глобальними змінами у відносинах “держава – суспільство”, коли перехід до нового типу суспільних відносин (фактичне настання ери постіндустріального та інформаційного суспільства) викликає необхідність відповідних трансформацій в структурі державного управління, оскільки зміна об’єкта управління викликає відповідні зміни суб’єкта управління. Одним з найважливіших процесів, які характеризують зміни в сучасних системах державного управління, є розробка і запровадження не тільки окремих методів, які дозволяють підвищити ефективність державного управління та налагодити його зв’язок з інтересами і потребами суспільства, а й нових принципів структурної організації управлінської системи. У цьому плані не можна не відзначити наявність тенденцій, зміст яких полягає у відході від традиційно діючих моделей пірамідального державного управління і застосування нових типів розбудови системи управління суспільством і суспільними відносинами. Вирішальним аспектом модернізації системи державного управління в сучасній Україні є запровадження принципово нової моделі взаємодії між суб’єктами та об’єктами управління, чи точніше – між “суб’єктами-носіями” управлінських функцій і повноважень і тим соціальним середовищем, в якому вони діють. В основу цієї моделі покладено принцип, який можна окреслити поняттям “активного зворотного зв’язку”. Тобто, на місце традиційної схеми розподілу на активні органи управління та пасивне соціальне середовище приходить  більш складна, але водночас  і більш реалістична схема “активні органи управління – активне соціальне середовище”. Внаслідок цього процес модернізації системи державного управління є тісно взаємопов’язаним з процесом суспільної модернізації, коли партнером модернізованої демократичної системи державного управління стає модернізоване демократичне суспільство. Що ж до визначення кола основних проблем, що мають бути вирішені в процесі модернізації системи державного управління в сучасній Україні, то до них слід віднести такі базові завдання, як: вдосконалення законодавчої бази діяльності органів державного управління; формування ефективної організації системи державного управління; запровадження нової ідеології функціонування державного управління, в основу якої покладаються вимоги забезпечення реалізації прав і свобод громадян; організація на нових засадах державної служби; створення сучасної системи підготовки та перепідготовки кадрів у галузі державного управління; вдосконалення системи відповідальності органів державного управління та окремих посадових осіб і державних службовців за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами (організаціями), права яких були порушені; запровадження дієвого механізму реального контролю за функціонуванням системи державного управління з боку суспільства. Модернізація державного управління, як одна з найважливіших сфер демократизації політичної системи, може бути розглянута у двох аспектах – внутрішньому і зовнішньому. Перший з них передбачає вдосконалення організаційної структури державного управління. У цьому плані можна говорити про існування значної кількості моделей можливої організації системи державного управління, які обираються у кожному конкретному випадку реалізації державно-правового реформування з урахуванням правових і політичних традицій країни, рівня правової культури, форми правління, форми державного устрою та характеру політичного режиму. Що ж до зовнішнього аспекту модернізації, то він носить універсальний характер і стосується сфери взаємодії системи державного управління та оточуючого її середовища. Однією з основних проблем, з якими стикаються реформотворчі дії в сфері державного управління в процесі демократичної модернізації, є суперечність між необхідними функціями державного управління та реальним станом управлінської діяльності. У цьому плані розробка адекватної сучасним вимогам теоретичної моделі формування системи державного управління в Україні має органічно поєднуватися з вирішенням таких конкретних завдань, як: підвищення рівня професіоналізму службовців в системі державного управління, створення якісної законодавчої бази для діяльності як системи державного управління в цілому, так і основних органів, на які покладено найважливіші повноваження в сфері державного управління, переорієнтація на нові управлінські цінності, забезпечення дієвого балансу між кількісним складом апарату управління та якістю виконуваної ним управлінської роботи. Реформування системи управління державою відбувається з метою надання реальної можливості для людини отримати максимальну кількість послуг від органів влади на кожному рівні управління. Саме людина та задоволення її потреб повинні опинитися в центрі уваги влади, яка для ефективної реалізації покладених на неї функцій отримає необхідні повноваження і, у той же час, буде нести всю повноту відповідальності за втілення в життя цих функцій. В ході реформування відбуватиметься приведення українського законодавства у відповідність до Європейської Хартії місцевого самоврядування, що ратифікована Верховною Радою України. В цій Хартії зазначено, що саме органи місцевого самоврядування забезпечують ефективне і близьке до громадянина управління та безпосередню участь людини у державних справах, що є одним з головних демократичних принципів. Застосування норм Хартії та європейської практики адміністративно-територіальної організації держави є необхідною умовою на шляху інтеграції України до світової спільноти, зокрема до Європейського Союзу. Сучасна система адміністративно-територіального устрою склалася в Україні в період панування радянської влади, побудована на тоталітарних засадах і в такому вигляді існує зараз. Вона характеризується високим ступенем централізації влади по лінії уряд-область-район-сільрада (міська рада, селищна рада) та позбавленням представницьких органів на місцях можливості проводити ефективну політику в інтересах людини, тобто надавати громадянам доступні якісні послуги. Ця система на сьогодні є основним гальмом для проведення ефективних соціально-економічних перетворень, вона вносить дисбаланс у фінансову сферу та не забезпечує ефективними державними послугами громадян України. Адміністративний поділ не враховує принципів економічної доцільності, що призводить до суттєвих соціально-економічних та територіальних диспропорцій. Незважаючи на передбачені Конституцією та законами України права місцевих громад на самоврядування та відповідні повноваження, на практиці місцеві ради не виконують покладені на них функції, а їх реалізація перекладається на місцеві державні адміністрації, які апріорі не здатні повною мірою представляти інтереси місцевих громад, тобто фактично порушується право громадян на самоврядність. Низька ефективність діяльності органів місцевого самоврядування в Україні значною мірою обумовлена низьким рівнем бюджетного фінансування та відсутністю механізму трансферту фінансових ресурсів на базовий рівень територіальних громад. Заплутана система управління (взаємовідносини між самоврядними органами та місцевими державними адміністраціями) є перешкодою для втілення в життя прогресивних перетворень. Варто також відзначити, що існуюча в Україні система організації влади на місцевому рівні не відповідає загальноприйнятим європейським принципам, закладеним в Європейській Хартії місцевого самоврядування, яка є частиною законодавства України. Невиконання положень Хартії, і як наслідок, взятих на себе зобов’язань, є суттєвою перешкодою на шляху реалізації курсу на інтеграцію до Європейського співтовариства, задекларованого Україною. Досвід державного управління в демократичних європейських країнах свідчить про те, що централізація влади на певному етапі призводить до неефективності та навіть недієздатності системи державного управління. Натомість саме децентралізація влади з сильними інститутами місцевого самоврядування сьогодні є провідною формою державної організації розвинутих країн, яка підтвердила свою економічну перевагу над централізованою формою державної організації. Виходячи з зазначеного, проведення адміністративно-територіальної реформи повинно забезпечувати реалізацію принципів децентралізації та субсидіарності, які передбачають утворення в рамках держави самостійних одиниць як носіїв місцевого самоврядування, а також надання таким самоврядним одиницям широкого кола прав та повноважень. Реалізація цих принципів зробить можливим для місцевих громад на практиці реалізовувати місцеве самоврядування, під яким розуміють право і реальну можливість громад регулювати та управляти значною частиною державних справ у межах, визначених законом, на підставі власної відповідальності та на благо власного населення. Втілення в життя цих принципів в результаті проведення адміністративно-територіальної реформи створить умови для вирішення суспільних проблем із максимальним наближенням влади до громадян. Адже саме безпосередня обізнаність представницьких органів влади з проблемами на місцях є запорукою реалізації орієнтованої на людину місцевої та регіональної політики.  Окрім цього наближення влади безпосередньо до громадян спільно з запровадженням механізмів бюджетної автономії самоврядних одиниць дозволить на практиці реалізувати одне з основних завдань адміністративно-територіальної реформи – забезпечити отримання громадянами максимально можливої кількості якісних суспільних послуг. У той же час наділення представницької влади на місцях широким колом повноважень забезпечить реалізацію принципу „чим більше повноважень – тим більша відповідальність”, що сприятиме підвищенню прозорості процесу прийняття рішень. Вдале проведення адміністративно-територіальної реформи може поставити в центр уваги людину, її інтереси та потреби; забезпечити демократизацію та прозорість процесу державного управління; може відповідати засадам місцевого самоврядування, покладеним в основу Європейської Хартії місцевого самоврядування.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *