Партнерська модель управління соціально-економічним розвитком сільських територій: сутність і умови формування (реферат)

Партнерська модель управління соціально-економічним розвитком сільських
територій: сутність і умови формування

 

Одним із складових формування дієвого партнерства є довіра. Дана
категорія застосовується здебільшого у соціології, політології,
економіці та інших науках, проте сьогодні дане явище стає актуальним, на
наш погляд, і за умови формування ефективного місцевого самоврядування.
Це передусім пов’язано з проявом довіри до місцевих органів влади, в
межах всієї територіальної громади, особливо актуальним це питання стає
саме в період кризи. Соціологи констатують, що українці не довіряють
своїй владі і рівень довіри падає. Найбільшою довірою населення
користуються лише місцеві органи влади, але і їм довіряє лише п’ята
частина опитаних [1]. Вивчення стану довіри у суспільстві дає можливість
визначити походження проблем громадянського суспільства. Найбільш
важливі системи довіри утворюються навколо етнічних відносин, місцевих
общин, релігійної віри і важливих з точки зору суспільного життя
традицій. Довіра до влади базується на зобов’язанні представників влади
виконувати обіцянки, що є показником моральності, свободи та
відповідальності їх як учасників соціальної угоди, та на прозорості
процесів прийняття рішень на всіх державних рівнях. Довіра до влади
обмежується рівнем корупції та є показником рівня довіри у суспільстві
як цілому. Місцева влада користується найбільшою довірою, тому що
громадяни вірять у те, що органи цієї влади опікуються інтересами
населення. Згідно з дослідженнями, внаслідок більшої розвиненості
елементів громадянського суспільства, в західному регіоні України, його
громадяни більше довіряють місцевій владі порівняно з мешканцями інших
регіонів [3].

В умовах існування дієвої територіальної громади міжособистісна довіра
знаходить відображення у довірі до соціально-економічних інститутів в
тих географічних межах, де існує прямий взаємний вплив зовнішнього
середовища на об’єкт довіри, яким виступає місцеве самоврядування і
навпаки. Виходячи із цих тверджень, можна стверджувати, що низький
міжособистісний рівень довіри, що знижує рівень довіри до
соціально-економічних інститутів, виливається у низькому рівні довіри до
місцевого самоврядування і його інструментів. Беручи до уваги
твердження: “Довіра займає проміжну позицію між знанням і незнанням,
вона є передумовою відносин обміну в сучасному суспільстві. Довіра
виникає у рамках певного суспільства як очікування того, що його члени
будуть поводити себе нормально й чесно, виявляючи готовність до
взаємодопомоги відповідно до визнаних у суспільстві норм” [5, с.190],
можна сказати, що за низького міжособистісного рівня довіри в межах
певної території, фізичні і юридичні особи більше довірятимуть
результатам діяльності інших рівнів, або груп [7].

Аналізуючи численні літературні джерела можна відзначити, що термін
“довіра” має наступний управлінський зміст: довіра – це впевненість у
надійності суб’єкта, що ґрунтується на уявленні або знанні про нього і
пов’язана зі здатністю передбачати, прогнозувати чи впливати на дії
цього суб’єкта і проявляється у: 1) впевненості, або надії, що
інвестовані в самоврядування ресурси громади, як мінімум, не втратять
своєї вартості; 2) впевненості, або надії, що у процесі використання
ресурси принесуть очікуваний рівень добробуту; 3) впевненості, або
надії, що самоврядні інститути, у які вкладено заощадження, вчасно і в
повному обсязі виконають взяті на себе зобов’язання; 4) надії, що
складеться потрібна ситуація. Вияв довіри простежується у ставленні до
об’єкта (соціально-економічного розвитку території). Тому, якщо
ставлення змінилося у кращому напрямку, то можна говорити про збільшення
рівня довіри до процесів самоврядування.

На сьогоднішній день партнерство в межах конкретної територіальної
одиниці не набуло поширення через значну централізацію управління, яке
збереглося з часів адміністративного устрою. Крім того, реалізація
принципу партнерства на рівні сільських територій гальмується
відсутністю об’єктивних умов (нерозвиненість громадянського суспільства,
відсутності довіри до самоврядування і самосвідомості мешканців).
Центральні органи виконавчої влади (міністерство фінансів, міністерство
економіки тощо) поки що не вбачають необхідності у децентралізації
влади, мотивуючи це відсутністю досвіду самоврядування і кадрів,
спроможних самотужки управляти. З іншого боку, дуже часто, самі мешканці
бояться надмірної відповідальності за стан справ на певній території. Це
проявляється в тому, що достатньо часто мешканці
адміністративно-територіальних одиниць не налаштовані на позитивні
зміни, схильні в усьому звинувачувати владу і, разом з тим, очікувати
від неї розв’язання місцевих проблем. Тобто формуються і
розповсюджуються патерналістські настрої. Громади мусять самі спробувати
будувати власну долю і довести, що вони реально готові до
адміністративної реформи в напрямку отримання можливості самостійно
формувати свій бюджет і бути відповідальними за стратегічні промахи.
Враховуючи можливі варіанти перебігу подій, на перших парах, державі
важливо підтримати цю ініціативу через бюджет, для стабілізації.
Формально керівництвом країни створено немало заходів, направлених на
розвиток сільських територій: в Міністерстві аграрної політики створено
Департамент розвитку сільських територій, розробляються і реалізуються
державні програми розвитку села (Державна цільова програма розвитку
українського села на період до 2015 року і Концепція державної цільової
програми сталого розвитку сільських територій на період до 2020 року),
діє Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” та ін. [2,4,6].
Але, на жаль, всі ці програми і заходи або не виконуються в повній мірі,
через брак коштів, або є недієвими в умовах соціально-економічної кризи
і недосконалості системи управління та територіального устрою.

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Вже давно
назріла проблема формування моделі соціально-економічного розвитку
сільських територій, багато економістів пропонують власний вихід із
ситуації, що сьогодні склалася. Більшість з них роблять акцент на
розвиток сільського господарства, як найголовнішої галузі економічної
діяльності на селі, а також розбудову соціальної інфраструктури.
Малодослідженим залишається аспект впливу місцевого самоврядування на
соціально-економічний розвиток сільських територій.

Формулювання цілей статті. Запропонувати власний підхід, до вирішення
проблеми погіршення соціально-економічного стану на селі, в напрямку
розбудови дієвого місцевого самоврядування.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих
наукових результатів. Метою запропонованої нами моделі є сприяння
людському розвитку через підвищення ступеня участі громадян, нарощування
місцевого потенціалу і встановлення партнерських взаємовідносин.
Реалізацію даної мети можна спостерігати через різні види взаємодії на
місцевому рівні, а саме:

—    партнерство між людьми та інститутами;

—    владою і приватних сектором;

—    міжнародними і місцевими діячами;

—    дослідженнями і практикою;

—    гуманітарною допомогою і тривалою підтримкою в напрямку розвитку.

У результаті проведених досліджень виявлено, що фундаментальними
напрямками реалізації даної моделі мають стати:

1. Демократизація системи управління і підвищення ступеню участі
громадян на селі. В останні десятиріччя концепція демократичного
управління стала панацеєю в напрямку рішення проблем розвитку. Попит на
стратегії демократизації, що виходять за рамки введення формальних
демократичних процесів (таких, наприклад, як вибори) постійно зростає. В
цьому, контексті, великим трансформаційним потенціалом володіє
перебудова системи управління на місцевому рівні, де проблеми і інтереси
громадян перетинаються з цілями і задачами державних структур.
Результати досліджень і практика в галузі демократизації свідчить про
необхідність працювати з обома векторами, що впливають на встановлення
рівноваги в системі демократичного управління: розвиток активності і
вимогливості громадян по відношенню до держави, з однієї сторони, і
розвиток ефективності і чуйності державних структур, з іншої.;

2. Децентралізація державної влади, через посилення розбудови
демократичної системи управління має сенс тоді, коли це здійснюється на
фоні загальної децентралізації, що передбачає передачу політичної влади
на більш низькі рівні управління, деконцентрацію функціональних і
адміністративних повноважень, а також реорганізацію внутрішньоурядових
фінансових взаємовідносин у напрямку підтримки вищезгаданого. Переваги
децентралізації, такі як оперативність в прийнятті рішень, ефективність
в розподілі і мобілізації ресурсів, можливість безпосереднього залучення
населення в прийняття і реалізацію рішень, можливість забезпечення
підзвітності і відгуку урядових структур, стають очевидними там, де
місцеві інститути володіють відповідним потенціалом, і де
децентралізація є загальноприйнятим політичним курсом в суспільстві.
Нейтралізація таких можливих проявів децентралізації, як виникнення
регіональної і соціальної нерівності, зростання оперативних витрат
урядових структур, зростання корупції і дезінтеграційні процеси, є
проблемою в країнах де мали місце внутрішні конфлікти або де існує
потенціал конфліктів.

???????????????@ ??????????$???????@

???????@ ?????d?d??????????@? Організації територіальних громад і органи
самоорганізації населення зазвичай більше хвилюють питання легітимності
і інституційного призначення, нестача ресурсів на повноправну реалізацію
власних повноважень, а також необхідність балансування між широким
залученням населення у власну роботу і його ефективним представленням.

Оскільки як система управління, так і рішення більшості проблем
соціально-економічного розвитку має територіальну основу,
організованість і згуртованість територіальних громад є центральних
фактором успіху багатьох проектів в галузі розвитку. Підтримка
суспільних інститутів, організацій територіальних громад і органів
самоорганізації населення може по-різному пливати на розвиток
громадянського суспільства і внутрішньої солідарності (або так званого
соціального капіталу). Відповідь на питання про те, як максимізувати їх
позитивний вплив і як сприяти закріпленню громад не тільки через
підтримку вже існуючих суспільних організацій, є центральною проблемою
для інвестування в розвиток громадянського суспільства.

4. Співробітництво між державними і недержавними секторами.
Державно-приватне співробітництво – це концепція, що об’єднує в собі
цілий спектр понять, від між секторального партнерства до стирання
традиційного розділення між державним і приватним, передбачає перегляд
обов’язків у взаємовідносинах між суб’єктами державного і недержавного
сектора, включаючи різного роду неурядові і суспільні організації,
бізнесі просто індивідуальні особи. Концепція, серед всього іншого,
передбачає розширення обов’язків зі сторони споживачів товарів і послуг
і зростання ефективності зі сторони урядових структур в представленні
суспільних благ населенню, в тому числі з метою підвищення благополуччя
бідних верств населення. Для того, щоб державний і недержавний сектори
могли продуктивно взаємодіяти, необхідно розробляти і підтримувати певні
правила, що регулюють їх співробітництво. Ці правила і моделі взаємодії
будуть специфічними для кожного окремо взятого контексту. В процесі їх
встановлення, як правило, виникає необхідність зняття напруженості і
підозри між представниками державного і недержавного секторів. І, хоча
малоймовірно, що розуміння необхідності такого співробітництва
зародиться внутрішньо, лідируюча роль в ньому повинна відводитися
внутрішнім силам і місцевим діячам. При цьому організації і служби зовні
повинні обмежитися допоміжною роллю.

5. Управління проектами розвитку на принципах широкої участі.
Багатолітній міжнародний досвід розвитку показує, що проблема
відсутності права власності і відчуття відповідальності серед місцевих
учасників процесу розвитку за рух цього процесу і його результати має
тальки одне рішення – всезагальне залучення місцевих інститутів і
громадян в планування, здійснення і оцінку проектів і програм,
здійснюваних в галузі розвитку, є пошук методів, що дозволяють перейти
від вузького розуміння участі (наприклад, у формі консультацій, обміну
інформацією, залучення людей з використанням матеріальних стимулів чи
заради задоволення вузьких проектних інтересів) до більш значимих,
дієвим і тривалим формам залучення участі і самомобілізації.

Щоб справитися з цією задачею, проектним командам потрібна підтримка в
освоєнні методології і техніки, що дозволяє закріпити відчуття власності
і відповідальності серед місцевих діячів за рух і результати проекту
протягом всього проектного циклу (починаючи з оцінки потреб, планування,
здійснення і моніторингу діяльності, до оцінки досягнень і їх
стійкості). Робота “в напрямку участі” визначає перехід від ролі “тих
хто розвиває” до ролі “тих, хто сприяє і вповноважує місцевих діячів
розвивати і розвиватися”.

Складна економічна, соціальна і психологічна ситуація, яка сьогодні
склалася на селі викликана цілою низкою факторів, це і загальний
кризовий стан в економіці країни, недоліки реформування аграрного
сектору, а також збій у загальній структурі виробництва на селі. В
контексті соціального підходу, можна виділити низькі доходи сільського
населення, зменшення чисельності сільського населення, застарілість і
руйнування наявних об’єктів соціальної інфраструктури, а також значне
подорожчання відповідних послуг.

Сьогодні на селі не вистачає коштів в місцевих бюджетах і відповідно не
регулюється державою розвиток ЖКГ: в більшості сільських населених
пунктів не вирішено проблеми з енерго-, газо-, водозабезпеченням; багато
поселень позбавлені каналізація і споруд для очищення
господарсько-побутових стічних вод, в занедбаному стані знаходиться
більшість сільського житлового фонду. Руйнується виробнича структура і
інфраструктура, населення втрачає роботу, сільськогосподарське
виробництво поступово перетікає до особистих селянських господарств, як
одного з можливих варіантів виживання на селі (самозабезпечення
продуктами харчування). Село поступово втрачає кваліфіковані кадри,
молодь в більшості випадків, після отримання освіти, не бажає
повертатися до села. І, як наслідок, зниження загального рівня життя на
селі, втрата надії на краще майбутнє.

Всі зазначені проблеми є зрозумілими, тому перед нами постає дилема,
який шлях виходу із кризового стану, що сьогодні склався на селі,
обрати, сформувати перехід до сталого розвитку села і сільських
територій. Це і є основною метою, розробленої нами, самоврядної
партнерської моделі забезпечення соціально-економічного розвитку
сільських територій (рис.1).

 

Рис. 1. Партнерська модель забезпечення соціально-економічного розвитку
сільських територій

В центрі вирішення проблеми ми ставимо формування нових ефективних
відносин на селі, заснованих на партнерстві, за умови впровадження
адміністративної реформи, яка вже давно назріла в Україні, через
ухвалення Проекту Закону “Про адміністративно-територіальний устрій” і
низки інших нормативних документів. На сьогодні, в умовах значної
централізації влади на місцях, ми погоджуємося, що фінансові,
законодавчі та адміністративні перешкоди до самодостатнього місцевого
самоврядування можуть бути подолані на центральному рівні. Необхідне
законодавче визначення чіткого розподілу повноважень органів державної
влади та місцевого самоврядування.

З урахуванням складності ситуації, великою часткою населення України, що
проживають на селі, територією зайнятою під ці поселення, все це
обумовлює необхідність стратегії відновлення стану сільських територій і
забезпечення їх подальшого розвитку. Вже прийнято низку програм розвитку
села і сільських територій на тривалий період, але основний акцент ми
робимо на дієвість цих програм, їх раціональне і ефективне фінансування,
чітке виконання і контроль за органами, на які покладено виконання цих
заходів.

На базі двох цих стратегічних напрямків, з урахуванням всіх необхідних
елементів, кожного з них, а також за умови взаємодії органів місцевого
самоврядування з представниками політичних сил, різного роду
адміністраціями, представниками місцевого бізнесу, громадянами та
різного роду державними і громадськими організаціями, на засадах
партнерства, можна досягти бажаного результату у вигляді сталого
розвитку будь-якої територіальної одиниці.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших розвідок у даному
напрямку. На нашу думку, важливо, щоб місцеві органи самоврядування були
повноправними партнерами як з регіональними, так і державними органами
управління, забезпечували обмін досвідом, інформацією, формуванням
спільних програм у розбудові демократичного і розвинутого суспільства.
Важливо, щоб держава володіла достовірною інформацією про стан справ на
селі, забезпечила громадян доцільною, обґрунтованою, прозорою і
зрозумілою системою оподаткування і перерозподілу, щоб громади відчули
відповідальність за власні дії. В основу всього цього ми вкладаємо
крупномасштабну роботу державних і громадських організацій (із
залученням міжнародних фондів і програм) в напрямку інформатизації села,
накопичення теоретичного і практичного досвіду, і як наслідок
результативна реформа самоуправління.

Важливим механізмом, який може прискорити розбудову сільських територій
і адекватної системи місцевого самоврядування, є побудова інформаційної
мережі для сільських органів місцевого самоврядування, підготовка і
перепідготовка муніципальних консультантів (через дорадчі служби),
залучення місцевого населення і представників бізнесу в процеси
прийняття рішень та стимулювання діалогу і налагоджування партнерських
відносин у досягненні спільної мети.

 

Список літературних джерел:

1. Довіра до влади падає [Електронний ресурс] / Я. Іваночко // Львівська
пошта. – 2009. – №64 (802). – Режим доступу:
http://www.lvivpost.net/content/view/4639/260/.

2. Державна цільова програма розвитку українського села на період до
2015 року / Затверджена постановою КМУ від 19 вересня 2007р., № 1158 //
Економіка АПК. – 2007. – №11. – С. 3-58.

3. Зайцевський М.І. Соціальна довіра у суспільстві як передумова
формування громадянського суспільства [Електронний ресурс] / М.І.
Зайцевський // Культура і сучасність. – 2010. — №1. –Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Kis/2010_1/8.pdf.

4. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” вiд 21.05.1997
 № 280/97-ВР, остання редакція від 11.06.2009р. [Електронний ресурс]
Режим доступу: http://zakon.rada.gov.ua.

5. Енциклопедія Сучасної України / НАН України; Наукове товариство
ім. Т. Шевченка; Координаційне бюро Енциклопедії Сучасної України НАН
України / І.М. Дзіба (ред.). – Т. 8: Дл–Дя; А–Г. Додаток. – К. :
Державне голов. підприємство республіканського виробничого об’єднання,
2008. – 716с.

6. Концепція державної цільової програми сталого розвитку сільських
територій на період до 2020 року [Електронний ресурс] / розпорядження
КМУ від 3 лютого 2010р. № 121-р – Режим доступу:
http://www.minagro.gov.ua/page/?9689.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *