Основоположні принципи забезпечення свободи совісті та розвитку
державно-церковних відносин у конституціях України та російської
федерації: компаративний аналіз
Важливою складовою конституційної реформи в Україні є реальне й більш
повне забезпечення основоположних прав і свобод громадянина, в тому
числі, й релігійної свободи, яка, за висловлюванням папи Римського Івана
Павла II, є “наріжним каменем усіх свобод людини” [1].
Поряд з процесом напрацювання конституційних пропозицій у сфері свободи
віросповідання та діяльності релігійних об’єднань, представники
найчисельніших релігійних організацій України звертають увагу на
необхідність ухвалення погодженої редакції “Концепції
державно-конфесійних відносин в Україні” [2], розробленої спільно
представниками Церков, органів державної влади та Центру ім. Разумкова.
Така концепція, на їх переконання, має стати основою майбутніх змін
законодавства про свободу совісті та релігійні організації [3].
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Актуальні питання
конституційних основ сучасних державно-конфесійних відносин в Україні
розглядаються в наукових публікаціях цілого ряду вітчизняних вчених –
філософів, правників, релігієзнавців, релігійних діячів. Зокрема,
М.Бабій, В.Бондаренко, С.Здіорук, О.Саган досліджували питання змін у
чинному законодавстві, реституції церковного майна, вдосконалення
інституційного забезпечення державно-церковних відносин. Концептуальним
засадам сучасної державно-церковної політики та ролі релігійного фактора
як чинника національної безпеки присвячено ряд праць Сьоміна С.В. та
Кальниша Ю.Г. Юридичний аналіз практики державно-церковних відносин
досліджували Г.Друзенко, М.Васін. Політологічні та правові аспекти
забезпечення свободи совісті висвітлювали О.Шуба, А.Колодний, а також
О.Білоус у дисертаційному дослідженні “Державно-церковні відносини, як
об’єкт політологічного аналізу”. Окремі аспекти практики та
законодавчого забезпечення прав і свобод у релігійній сфері аналізували
М.Маринович, Ю.Решетніков, В.Єленський, Л.Филипович. При цьому вони у
порівняльному ключі широко висвітлювали досвід зарубіжних країн.
Авторитетним науковим центром з проблематики державно-церковних відносин
є кафедра релігієзнавства Російської Академії державного управління при
Президентові Російської Федерації. Питання конституційно-правових основ,
на яких базуються відносини між державою та релігійними організаціями у
сучасній Росії виствітлюють у своїх дослідженнях М.Шахов, А.Кудрявцев,
А.Себенцов, І.Понкін, В.Нерсесянц. Особливістю російського наукового
доробку є системний аналіз великої кількості сукупних складових
державно-церковних відносин в Російській Федерації, як також більш
критичне осмисленя зарубіжного досвіду.
Невирішені раніше частини загальної проблеми. Огляд наукових праць
показує, що, незважаючи на значну дослідницьку базу, яка була створена
після 1991 року, все ще досить рідко застосовується метод компаративного
аналізу як засіб науково-прогностичного забезпечення вдосконалення
чинного законодавства та практики забезпечення свободи віросповідання в
обидвох країнах. Ця обставина значною мірою й зумовила вибір методу
порівняльного аналізу для даного дослідження.
Мета і цілі статті. У запропонованій статті ми зосередимося на аналізі
основоположних принципів забезпечення свободи совісті, релігійних прав
людини та вільного розвитку релігійних організацій в Конституціях
України і Російської Федерації. Автор ставить завдання дослідити
особливості забезпечення релігійних прав і свобод у сфері освіти, з
питань альтернативної військової служби, повернення церковного майна,
статусу юридичної особи для релігійної організації. Ставиться також за
мету проаналізувати відповідність чинного законодавства
міжнародно-правовим зобов’язанням країн.
Виклад основного матеріалу. Після розвалу Радянського Союзу та здобуття
незалежності як в Україні, так і в Російській Федерації, Конституції
були прийняті вже після ухвалення базових законів в сфері свободи
совісті – у 1993 й 1996 рр. відповідно. Творення Конституцій відбувалося
в умовах політико-правової невизначеності та боротьби між президентами й
парламентами в обох країнах. Ця боротьба в Росії завершилася збройним
зіткненням і силовою розв’язкою у жовтні 1993 р., з наступними активними
діями Б.Єльцина із закріплення своєї перемоги, у тому числі й у сфері
конституцієтворення.
В Україні ж цей процес набрав більш затяжного, але, водночас, і незмірно
більш цивілізованого характеру, перший етап якого завершився
компромісом „конституційної ночі” і ухваленням Основного Закону 28
червня 1996 р.
Причому, якщо в Росії після розгрому Верховної Ради проект,
запропонований Конституційною нарадою було винесено на загальнонародне
голосування [[4]], то у Верховній Раді України голосування статей,
положень й норм, котрі охоплюють проблеми свободи совісті та
релігійно-суспільного життя, під час ухвалення Основного Закону України,
супроводжувалося гострими дискусіями у парламентській залі. Дуже
серйозні суперечки розгорнулися вже навколо згадування, чи незгадування
Бога у преамбулі Конституції. Положення „усвідомлюючи відповідальність
перед Богом” запропонував додати до преамбули Основного Закону депутат
І.Попеску. Спочатку це положення не набрало конституційної більшості
Верховної Ради. Після того, як формулювання було запропоноване у
редакції „усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю,
попередніми, нинішніми і прийдешніми поколіннями”, воно знайшло
підтримку 305 депутатів [ [5], c. 2-4].
Дискусії розгорнулися і навколо статті 35, якою гарантується свобода
совісті та встановлюються принципи відносин між державою і релігійними
організаціями. Зокрема, низка депутатів наполягала на розширенні частини
першої статті, де розкривається сутність свободи совісті. Редакційна
комісія вирішила, що „свобода совісті – це вужче, ніж свобода
світогляду” і наполягала на своїй редакції. Так само, Комісія, за
наполяганням М.Сироти, відкинула терміни “віросповідання” та
„віросповідання”.
Прикметно, що в первісній редакції ст.35 Конституції, яка обговорювалася
26 червня 1996 р., було відсутнє положення про відокремлення школи від
церкви, проте у кінцевому рахунку, статтю 35 було ухвалено (320 голосів
– „за”) [ [6], c.35] у такій редакції: „Кожен має право на свободу
світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати
будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти
одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести
релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом
лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності
населення або захисту прав і свобод інших людей. Церква і релігійні
організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви.
Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Ніхто не
може бути увільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися
від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо
виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням
громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінене альтернативною
(невійськовою) службою” [7].
F J `
У Конституції Російської Федерації положення, аналогічні тим, що
містяться в ст.35 Конституції України розподілені між трьома статтями.
Так, стаття 14 встановлює, що Російська Федерація – світська держава.
Жодна релігія не може встановлюватися як державна чи обов’язкова.
Релігійні об’єднання відокремлені від держави і рівні перед законом [8].
Стаття 28 проголошує, що „…кожному гарантується свобода совісті,
свобода віросповідання, включно з правом сповідувати індивідуально чи
спільно з іншими будь-яку релігію чи не сповідувати жодної, вільно
обирати, мати і поширювати релігійні та інші переконання і діяти згідно
з ними”.
Нарешті, у ст. 59 наголошується, що „…громадянин Російської Федерації
у випадку, якщо його переконанням чи віросповіданню суперечить несення
військової служби, а також в інших встановлених федеральним законом
випадках, має право на заміну її альтернативною громадянською службою”.
Отже, великою мірою Конституції України і Росії повторюють
загальновизнані міжнародні стандарти в сфері свободи совісті. Так,
стаття 24 Конституції України і стаття 19 Конституції РФ гарантує
рівність усіх перед законом, незалежно від релігійних та інших
переконань.
Стаття 37 Конституції України і стаття 13 Конституції Росії забороняють
утворення і діяльність громадських організацій, програмні цілі або дії
яких спрямовані на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної
ворожнечі.
Статті 14 російської та 35 української конституцій встановлюють що жодна
з релігій не може бути визнана державою державною чи обов’язковою.
Статті 28 російської і 35 української Конституцій проголошують свободу
совісті. При цьому, російський конституцієдавець гарантує свободу
совісті, свободу віросповідання, а український – проголошує, що кожний
має право на „свободу світогляду і віросповідання”. В українській
Конституції воно конкретизується як свобода сповідувати будь-яку релігію
або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи
колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну
діяльність. В російській Конституції це положення виписано більш повно й
розкривається як право сповідувати індивідуально чи спільно з іншими
будь-яку релігію чи не сповідувати жодної, вільно обирати, мати й
поширювати релігійні та інші переконання і діяти згідно з ними.
Хоча в тексті обох Конституцій не згадується право змінювати релігійні
(чи інші) переконання, яке є наріжним принципом свободи совісті, проте у
російській Конституції воно міститься імпліцитно – як право „вільно
обирати…релігійні переконання”.
Нарешті, статті 35 української і 59 російської Конституцій проголошують
право на альтернативну (невійськову) службу, у разі якщо виконання
військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина (в
Конституції РФ – якщо це суперечить „переконанням і віросповіданню”).
Суттєвою відмінністю конституційних норм Росії й України є встановлення
Основним Законом останньої режиму відокремлення школи від церкви.
Висновки та перспективи подальших розвідок. Порівняльний аналіз дає
підстави зробити висновок, що в Конституціях України і Російської
Федерації досить повно забезпечені засадничі принципи і фундаментальні
ідеї, закладені в основних міжнародних пактах, і до яких, у різний час,
приєдналися Україна і Російська Федерація. Найважливішими з-поміж них є:
Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та
політичні права, Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та
дискримінації на підставі релігії або переконань, проголошена Резолюцією
36/55 Генеральної Асамблеї від 25 листопада 1981р., Європейська
конвенція про захист прав людини та основних свобод, Акти, ухвалені в
рамках НБСЄ/ОБСЄ (Підсумковий акт Мадридської зустрічі 1980 р.,
Підсумковий документ Віденської зустрічі).
Попри зауваження, які висувають правознавці до деяких положень, зокрема,
Конституції України у сфері, що розглядається [9], Основні Закони
України і РФ, проголошують пріоритет особистих прав людини, визнання
релігійного та ідейного багатоманіття, захист права на свободу совісті,
та забезпечують включення загальновизнаних принципів й норм міжнародного
права і міжнародних договорів складовою частиною правових систем України
й Росії. Ці права гарантуються як пріотитетністю правил міжнародних
договорів та норм міжнародного права по відношенню до національного
законодавства, так і безпосередню і пряму дію Конституцій на території
обох країн.
Природно, що забезпечуючи базові принципи, Конституції не покликані
встановлювати механізми реалізації проголошених ними прав і свобод. Цей
механізм міститься у нормативних актах і, передовсім, – у законах
України й Росії.
У перспективі подальшого дослідження залишаються актуальними питання
наукового аналізу інших законів, що мають безпосереднє відношення до
реалізації конституційного права на свободу совісті та уточнюють
„легальний коридор” діяльності релігійних організацій. Окрім того,
державна політика, у питанні забезпечення свободи совісті
впроваджувалася в життя й відповідними указами Президентів, постановами
(декретами) Урядів, правовими актами органів виконавчої влади, тощо.
Важливим джерелом, з точки зору практики вирішення окремих колізій та
дослідження тенденцій державної політики у ставленні до окремих
конфесій, є рішення судів різних інстанцій.
Необхідною умовою вдосконалення чинного законодавства у цій сфері є
оцінка пропонованих змін з точки зору їх відповідності
міжнародно-правовим зобов’язанням України. Це дасть змогу підготувати
сучасну національну правову базу державно-церковних відносин, як частину
більш загального процесу вирівнювання національного законодавства з
acquis communautaire Європейського Союзу та забезпечить процес плідного
партнерського співробітництва держави і релігійних організацій, зокрема
у соціальній та освітній сферах, при збереженні конституційного принципу
відокремлення церкви і держави.
Список використаних джерел
[1]. Іван Павло ІІ. Документ Апостольської Столиці про релігійну свободу
від 1 вересня 1980 року для НБСЄ в Мадриді. – Пункт. 5; текст англ.
мовою див.: http://www.ewtn.com/library/PAPALDOC/JP2FREED.htm
[2]. Концепція державно-конфесійних відносин в Україні (проект) //
Національна безпека і оборона. – 2007. – №8(92). – 44 с.
[3]. Представники християнських Церков України обговорили актуальні
питання державно-церковних відносин. //
http://www.cerkva.info/2008/06/20/dcv.html
[4]. Авакьян С.А. Конституция России: природа, эволюция, современность:
2-е изд. – М.: РЮИД, “Сашко”, 2000. – 528 с.
[5]. Шуба О. Перед Богом і власною совістю… Хроніка прийняття положень
нової Конституції України з релігійно-церковних проблем // Людина і
світ. – 1996. – №9.
[6]. П’ята Сесія Верховної Ради України другого скликання. Бюлетень №
107-1. – К.: Видання Верховної Ради України, – 1996. – 85 с.
[7]. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії верховної Ради
України 28 черв. 1996 р. – К.: Преса України, 1997. – 77 с.
[8]. Конституция Российской Федерации. Официальное издание. – М.:
Юрид.лит., 2000. – 64 с.
[9]. Друзенко Г. Інститут свободи совісті: міжнародні стандарти та
законодавство України //
http://www.risu.org.ua/library/doc/Druzenko_book.rtf
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
