Реферат на тему:
Основні засади оптимізації мовної політики
Важливим напрямком процесу оптимізації регулювання етнонаціональних
відносин є підвищення ефективності мовної політики. Мовна політика
використовує сукупність правових, політичних, культурних та інших
засобів, спрямованих на задоволення багатогранних мовних потреб людей
різних національностей з урахуванням регіональних особливостей, вільний
розвиток і рівноправне використання мов, збагачення білінгвізму на
основі загальнонаціонального та регіонального.
Основна мета мовної політики, яка має визначатися Конституцією України
та її національними інтересами як суверенної держави, полягає в розвитку
української мови та утвердженні її державності, у задоволенні мовних
потреб національних меншин. Чинником оптимізації мовної політики є
створення всебічних умов для посилення в суспільстві ролі та значення
державної, української мови, розв’язання суперечностей між сутністю
національної культури та мовними засобами її реалізації.
Реалізація цього завдання у сфері мовної політики, що має здійснюватися
на основі нового закону про розвиток і застосування мов в Україні,
передбачає створення комплексної програми розвитку української мови,
визначення правових засад російської та інших мов національних меншин
України, формування механізмів відповідальності за порушення
законодавства України про розвиток та застосування мов. Суб’єкти, які
реалізують мовну політику, мають на основі послідовного здійснення
мовного законодавства неухильно впроваджувати українську мову як
державну в усі сфери суспільного життя всіх регіонів країни. Важливо,
щоб вона була впроваджена в діловодство, стала обов’язковою мовною
основою функціонування органів державної влади та місцевого
самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, а також
підприємств незалежно від форм власності. Важливо, щоб державна мова
стала основою діяльності різних прошарків населення. У цьому зв’язку
належить створити нові підручники державною мовою, розробити і
запровадити українську термінологію в навчальних дисциплінах (на жаль,
цей процес уповільнюється через неналежне фінансування видання
навчальної літератури, довідників, розмовників українською мовою),
повніше застосовувати українську мову у виховному процесі. Так само
важливим у мовній політиці є створення умов для функціонування
української мови в закладах культури, зокрема в театрах, національному
кінематографі, роботі бібліотек, концертній діяльності. Пріоритетним
напрямком мовної політики щодо впровадження державної мови є також
створення сприятливих умов для видання друкованої продукції українською
мовою, збільшення кількості україномовних видань серед засобів масової
інформації, посилення ролі україномовної книги на книжковому ринку.
Здійснення мовної політики в українському суспільстві зумовлене низкою
об’єктивних і суб’єктивних чинників. Основні з них — особливе місце
російської мови в культурному розвитку України, насамперед східного та
південного регіонів, особливості мовного розвитку Закарпатського
регіону. Значна частина населення неросійської національності, передусім
українців Криму і Донбасу, вважають рідною мовою російську, хоча в усіх
областях Сходу й Півдня (за винятком Криму) більшість населення
становлять українці. Це свідчить про те, що етнонаціональні й мовні
особливості зазначених регіонів не збігаються. Політика утвердження
українсько-російської двомовності в цих регіонах багатьма сприймається
як насильницька українізація, яка призводить до витіснення російської
мови, що начебто суперечить інтересам російськомовних громадян.
Зазначене засвідчує: мовна проблема є надзвичайно важливим чинником
підігрівання сепаратистських настроїв, посилення протистояння між Сходом
і Заходом України, високої політизації суспільства.
Фактором підвищення ефективності, дієвості мовної політики, оптимізації
складної ієрархії мовних відносин у суспільстві як умови розвитку
етнонаціональних відносин є регулювання мовного розвитку. Важливо
створити конституційні гарантії рівноправного та вільного використання
російської мови і мов інших національних меншин, задовольняти
різноманітні мовні потреби етносів. Правове забезпечення рівноправності
мов має базуватися на об’єктивних реальностях мовного процесу, бути
спрямоване на зменшення, а в перспективі — і на повну ліквідацію мовної
нерівності, недопущення гегемонізму однієї мови щодо іншої. Невіддільна
складова процесу, спрямованого на утвердження рівності мов, — створення
гарантій, які б не допускали прийняття недемократичних рішень у сфері
мовної політики. Важливою умовою цього є прийняття державних актів на
базі прогнозування процесів у цій галузі, наукового аналізу духовного
життя різних етносів як суб’єктів мовних відносин.
Особливе значення для зростання національної самосвідомості, зміцнення
етносоціальної культури має забезпечення правових гарантій розвитку
національних мов для національних меншин. Діапазон застосування мов
національних меншин має розширюватися, але поряд з державною мовою. При
цьому створення можливостей для вивчення представниками тих чи інших
народів (особливо національних меншин) власних мов повинно бути не
короткочасною кампанією, а важливим елементом мовної політики, що має на
меті задоволення духовних потреб усіх народів, розвиток їхньої
самосвідомості. Кожна мова є унікальним досягненням цивілізації; це душа
народу, і її втрата означає, що частину духовної культури людства
загублено. Щоб стабілізувати й гармонізувати регіональні відносини,
сформувати етносоціальну культуру людей різних національностей,
суспільство і держава мають більше піклуватися про збереження й розвиток
мов, сприяти розвитку мовної самобутності, вільному використанню рідної
мови представниками всіх національностей. При цьому слід уникати
будь-яких форм насильства над особистістю і обмеження її мовної свободи.
Важливим завданням суб’єктів етнонаціональної, гуманітарної політики,
зокрема органів державної влади, засобів масової інформації, є широке
роз’яснення змісту, принципів мовної політики, правових і організаційних
засад розвитку та застосування державної, української мови та мов
національних меншин, основних складових мовної політики.
Правові засади етнонаціональної політики
Неодмінною умовою оптимізації процесу регулювання етнонаціональних
відносин є його законодавче забезпечення, зміцнення правових засад
розвитку етнонаціонального буття. Правові засади етнонаціональної
політики відображають особливості функціонування національної правової
системи, спрямованої на юридичне закріплення правового статусу
суверенних держав, територій, послідовне втілення в життя
конституційного принципу рівноправності громадян незалежно від расової
та етнонаціональної приналежності, вільне самовизначення людини
будь-якої національності.
Обов’язковою умовою закріплення правових основ етнонаціональної політики
є відновлення в повному обсязі законних прав та інтересів усіх народів,
щодо яких було виявлено несправедливість, природного й соціального
середовища їхнього мешкання. Домогтися цього неможливо без створення
чіткого правового механізму, який забезпечував би дотримання прав усіх
людей, що живуть у тому чи іншому національно-територіальному утворенні,
не допускав порушень щодо врахування інтересів кожної з етнічних груп
незалежно від їх чисельності. Створення й приведення в дію механізму
правового захисту всіх народів передбачає утвердження державою
самоцінності етнонаціональних форм суспільного життя, визнання права
кожного етносу, кожної людини на самоутвердження. Крім того, фактором
створення механізму забезпечення правового статусу і етносу, і народу, і
кожної людини як чинника підвищення ефективності регулювання
етнонаціональних процесів, є створення умов, які б виключали будь-яку
дискримінацію за національно-етнічними ознаками. Особливе значення в
цьому питанні має закріплення конституційно-правової, демократичної
основи етнонаціональних процесів і міжнаціональних відносин.
Важливим чинником оптимізації етнонаціональної політики є зміцнення та
вдосконалення механізму забезпечення законності, який би однаковою мірою
захищав права та інтереси громадян усіх національностей. Основними
напрямками формування такого механізму є створення надійної правової
системи, яка б забезпечувала цілковите дотримання конституційної
законності в суспільстві й була здатна визначати і оголошувати
незаконність постанов, рішень, інструкцій, актів державних органів
місцевої влади неконституційного характеру, що суперечать інтересам і
правам громадян різних національностей, зокрема тих, які живуть за
межами своїх національно-територіальних утворень; законне забезпечення
судово-правового захисту честі та гідності людей різних національностей,
їхніх національних почуттів і національної гордості (у цьому зв’язку
необхідно використовувати у практиці судочинства відповідні статті
кримінального кодексу, які передбачають покарання за образу національної
гідності та честі, що, засвідчуючи низьку політичну культуру частини
людей, деформує міжетнічне спілкування та ускладнює процес формування
етносоціальної культури); повніше відображення в новому (зокрема,
кримінальному) законодавстві принципу рівності представників усіх
національностей перед законом; недопущення в судовій практиці випадків,
коли з метою спрощення судової процедури ігнорується такий важливий
конституційний принцип, як ведення судочинства з урахуванням
національної мови; удосконалення законодавства з метою підвищення
політичного, соціального, виховного значення закону, посилення його ролі
як важливого фактора зміцнення міжетнічної єдності суспільства,
правової, етносоціальної культури; розвиток системи прав і свобод людей
різних національностей, посилення гарантій, збагачення соціального
змісту останніх, створення сприятливих умов для їх розширення, постійне
підвищення значення правової форми їх реалізації; докорінна зміна місця
й ролі суду як засобу цивілізованого розв’язання суперечливих проблем,
пов’язаних з етнонаціональними та міжнаціональними відносинами;
виконання роботи, спрямованої на правове виховання населення, формування
в людей етносоціальної, правової культури.
Список використаної літератури:
Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001) / За ред. В. М.
Литвина. — К, 2001.
Українець С Правові особливості становлення роботодавця в Україні //
Україна: аспекти праці. — 2001. —№ 1.
Українське суспільство на протязі третього тисячоліття / За ред. М. О.
Шульги. — К, 1999.
Управление по результатам: Пер. с финск. / Под общ. ред. Я. А. Лейма-на.
— М., 1988.
Фролов С С. Социология: Учебник. — М., 1997.
Червінська Л. Регулювання трудових відносин в умовах реформування
сільськогосподарського виробництва // Україна: аспекти праці. — 2000. —
№ 8.
Чукут С А. Генеза духовної культури (управлінський вимір). — К., 1999.
Шевчук П. Демографічне районування України як необхідна складова
регіонального демографічного прогнозу // Україна: аспекти праці. —
2001.— №1.
Яценко В. Пенсійна солідарність по-американськи // Україна: аспекти
праці. — 2001.— №1.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
