Реферат на тему:
Необхідність та сутність науково-технічної політики
Постійне вдосконалення засобів і предметів праці, технології
виробництва і його організації є головною рушійною силою розвитку
продуктивних сил і економічного зростання. Перехід України до системи
ринкових відносин гостро поставив проблему занепаду в останні роки рівня
науки і техніки. Україна надзвичайно швидко втрачає
конкурентоспроможність своєї продукції не тільки на зовнішньому, а й на
внутрішньому ринку. Відбувається це насамперед через низький
науково-технічний рівень, низьку якість та великі витрати на виробництво
вітчизняної продукції. Сконцентрувавши всі зусилля на реалізації
монетаристської концепції економічної політики, уряд не приділив
достатньої уваги розвитку науково-технічного прогресу.
Практично нині в Україні відбувається катастрофічна руйнація
науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства. За роки
реформ більше ніж у чотири рази скоротилась частка ВВП, яка витрачається
на розвиток науки (табл. 5.1).
Таблиця 5.1
ЧАСТКА ВИТРАТ НА НАУКОВО-ТЕХНІЧНІ РОБОТИ В УКРАЇНІ (за даними Мінстату
України)
1991 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999
Фактична загальна частка витрат на науково-технічні роботи у ВВП, % 2,5
1,6 1,8 1,4 1,2 0,8 0,7 0,7 0,48
Водночас в економіці промислово-розвинутих країн вона становить
1,2—1,5%, в Південній Кореї, де в останні роки відбулось швидке
зростання виробництва, витрати на науку сягнули навіть 2% від ВВП. Нині
в Україні значно зріс рівень безробіття у сфері науки. Так, у
фундаментальній науці кількість працівників скоротилася майже в 2 рази,
а у прикладних науково-дослідних, дослідно-конструкторських установах та
у вузівській науці — в 4,5 раза. За межі України виїхало 6000 науковців.
Унаслідок цього 90% товарів, що виробляються в Україні, не мають
наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинутих країн.
Руйнування науково-технічного потенціалу зумовлює й низький рівень
конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. Дослідження
сучасних проблем міжнародної конкуренції дало змогу М. Портеру дійти
висновку, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове
господарство є п’ять факторів: наука і технологія; капітал; робоча сила;
інфраструктура; інформація. Усі вони безпосередньо пов’язані з рівнем
розвитку освіти і науки.
Підтримання національної науки і освіти та їх дальший розвиток
потребують негайного втручання з боку держави: треба розробити активну
науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов
економічний механізм, який поєднував би державні та ринкові важелі
впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на
економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як
промислової держави. Однією з причин браку такої політики є нерозуміння
багатьма урядовцями ролі НТП в економічному зростанні, і розвитку
промисловості зокрема.
Верховна Рада України ухвалила в 1991 р. Закон «Про основи державної
політики у сфері науки і науково-технічної діяльності». Цим законом
визначено сутність, цілі, напрямки та основні принципи державної
науково-технічної політики, окреслено основні риси організаційної
структури державного управління науково-технічною діяльністю, дано
характеристику форм і методів державного впливу на розвиток
науково-технічної сфери. У Законі проголошено, що державна
науково-технічна політика — це складова частина соціально-економічної
політики України, яка визначає основні цілі, напрямки, принципи, форми і
методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Усі складові
державної науково-технічної політики є єдиними, тобто вони
взаємозв’язані й тісно взаємодіють, що показано на рис. 5.5.
Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний
період мають бути:
визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки;
структурна перебудова науково-технічної сфери;
підтримка нових інноваційних структур;
розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів;
розвиток міжнародного співробітництва.
Одним із головних завдань науково-технічної політики є визначення
пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки.
Брак активної інвестиційної політики, вивіз капіталу за кордони України,
значна «тінізація» економіки зумовлюють необхідність дбайливого вибору
структурних пріоритетів, тобто тих наукових напрямів, які необхідно в
першу чергу розвивати за рахунок бюджету та позабюджетних фондів,
внутрішніх кредитних ресурсів та іноземних інвестицій. Процес вибору
загальнодержавних пріоритетів потребує врахування таких головних
факторів, як науково-технічне забезпечення найважливіших для України
галузей виробництва, способи розв’язання найбільш гострих проблем даного
періоду, реальний потенціал в окремих галузях науки і техніки.
З огляду на ці фактори, пріоритетними мають стати галузі, які
недостатньо розвинені в Україні, але дозволяють реалізувати
науково-технічний потенціал інших галузей, а саме: середнє і точне
машинобудування, приладобудування, нові речовини й матеріали,
комп’ютерна техніка та інформаційні технології, електронна,
електротехнічна та радіотехнічна промисловість. Розвиток цих галузей
промисловості уможливить виведення на світовий рівень галузей, що в них
Україна вже нині має значні конкурентні переваги: літакобудування,
суднобудування, виробництво надтвердих матеріалів, кераміки, танків та
ін. Реалізація названих пріоритетів забезпечить ефективну інтеграцію
Україна в міжнародний поділ праці й сприятиме скороченню
нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну.
Структурна перебудова науково-технічної сфери — це приведення її у
відповідність із новими суспільними вимогами й можливостями економіки
України. У складі науково-технічної сфери заведено виділяти чотири
сектори: академічний, вузівський, галузевий, заводський. Для кожного з
них характерні специфічні шляхи інтеграції в ринкову економіку, які
визначаються попитом на науково-технічну продукцію, обсягами та
джерелами фінансування, тривалістю науково-технічних досліджень,
наявністю дослідних заводів та ін.
Для академічної та вузівської науки характерною є велика питома вага
державних замовлень у планах науково-дослідних робіт, які виконуються в
межах пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки. Науково-технічні
організації цього сектору, як правило, зберігають державну форму
власності, але працюють на засадах госпрозрахунку, мають право
збільшувати обсяги науково-дослідних робіт за рахунок прямих договорів
із замовниками.
Галузеву науку за умов ринку зосереджено в структурі галузевих
міністерств та холдінгових компаній або у сфері їхньої компетенції. Вона
працює безпосередньо на потреби відповідних галузей. Галузева наука — це
найбільший сектор науки, оскільки включає велику кількість наукових
організацій самостійних за статусом, різноманітних за
організаційно-правовою формою та формою власності.
Заводська наука тісно пов’язана з виробництвом, інтегрована в структуру
промислових підприємств на правах структурних підрозділів або
господарсько-самостійних одиниць.
Одним із напрямків структурної перебудови науково-технічної сфери є
підтримка державою нових інноваційних структур: технополісів,
технопарків, бізнес-інкубаторів, які сприяють активізації й розвитку
науково-технічної діяльності.
Важливою умовою структурної перебудови у сфері науки є створення
ринкової інфраструктури: комерційні інформаційні центри, біржі
інтелектуальної власності, запроваджувальні фірми, провайдери,
інноваційні фонди, лізингові фірми.
Сучасною формою прискорення впровадження досягнень НТП є франчайзинг.
Франчайзинг — це угода великих корпорацій з невеликими фірмами або
окремими підприємствами. Сутність франчайзингу полягає в тому, що
фірма-франчайзер передає своєму партнерові (франчайзі) право здійснення
окремого виду діяльності з використанням своєї технології, ліцензій,
«ноу-хау», фірмової торговельної марки.
† ? u ue ?1/4R
T
?-3/4$ooooooiooooooooooeUIUA
`„?gdE1/4
&
F
gdE1/4
Bдання пільгових кредитів за рахунок коштів інноваційного фонду, фонду
післяприватизаційної підтримки підприємств, інших позабюджетних фондів;
застосування гнучкої амортизаційної політики; забезпечення охорони
інтелектуальної власності; удосконалення системи патентування та
ліцензування; спрощення порядку державної реєстрації науково-дослідних і
проектних організацій.
Успішне проведення науково-технічної політики в Україні неможливе без
активізації творчої індивідуальності, що безпосередньо пов’язано з
розвитком вищої освіти. Матеріально-технічна база багатьох (особливо
технічних) вищих навчальних закладів сьогодні є застарілою, потребують
удосконалення програми та методи навчання. За останні роки зруйновано
систему галузевих інститутів підвищення кваліфікації, у підприємств не
вистачає коштів для внутрішньофірмової підготовки кадрів, знизилась
мотивація молоді до вступу в аспірантуру й докторантуру. Подолати ці
негативні тенденції можна, реалізуючи політику у сфері вищої освіти на
трьох рівнях: державному, міжфірмовому та внутрішньофірмовому. Необхідно
визнати недопустимим скорочення питомої ваги бюджетного фінансування
науки і освіти у ВВП, створити умови для посилення заінтересованості
вищих навчальних закладів у виконанні науково-дослідних і
дослідно-конструкторських робіт за рахунок коштів компаній і фірм,
стимулюючи водночас співробітництво компаній і фірм з університетами та
технічними вузами щодо розробки нової техніки, технології, організації
виробництва та підготовки фахівців.
Відомо, що наука не може розвиватися у вузьких національних рамках. Уже
сьогодні близько 30% української науки фінансується за рахунок іноземних
замовників. На жаль, нестабільність законодавства не сприяє розширенню
цього співробітництва. Для ефективної інтеграції України у світову науку
треба створити сприятливі умови для залучення іноземних інвесторів у
науку, для входження в систему світової науково-технічної інформації,
запровадити систему кредитних, митних, амортизаційних та інших пільг для
вітчизняних експортерів науково-технічної продукції і для іноземного
капіталу, що сприятиме поширенню в Україні нових виробничих технологій.
З’ясувавши основні цілі, напрямки та завдання науково-технічної політики
в Україні можна дійти висновку, що всі вони тісно взаємозв’язані, а
відтак потребують комплексного державного підходу до їхнього розгляду та
реалізації.
В Україні існує розгалужена структура державних органів, що здійснюють
науково-технічну політику. У структурах як законодавчих, так і
виконавчих органів державної влади створено відповідні органи, до
функцій яких належить формування засад науково-технічної політики.
Президент України в процесі розробки основних напрямів
соціально-економічної політики визначає основні цілі та напрями
науково-технічної політики. При Президенті України створено Національну
раду з питань державної політики у сфері науково-технічної діяльності,
до складу якої входять провідні вчені різних галузей науки,
відповідальні урядовці, працівники міністерств та відомств, на яких
покладено реалізацію науково-технічної політики. Національна рада готує
пропозиції щодо визначення принципів, пріоритетних напрямів розвитку НТП
та механізмів її реалізації.
Верховна Рада України ухвалює закони та постанови, в яких визначає
основні цілі, напрями, принципи державної науково-технічної сфери,
затверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки, перелік
національних науково-технічних програм, створює систему
кредитно-фінансових, податкових та митних регуляторів у
науково-технічній сфері, установлює обсяги бюджетного фінансування
національних науково-технічних програм, розміри відрахувань до
Державного інноваційного та інших фондів. Для вирішення питань
формування науково-технічної політики при Верховній Раді України
створено комітет з питань науки та народної освіти.
Кабінет Міністрів України координує роботу органів державної виконавчої
влади з реалізації науково-технічної політики. Кабінет Міністрів України
розробляє постанови, спрямовані на створення на підставі чинного
законодавства економічних, правових і організаційних механізмів, що
стимулюють діяльність усіх організаційно-правових форм підприємництва
щодо прискорення НТП. Кабінет Міністрів України організує розробку
національних та державних науково-технічних програм, створює органи
управління та механізм реалізації програм, контролює виконання,
розподіляє кошти бюджету, визначає порядок формування й використання
позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності. У процесі
здійснення науково-технічної політики Кабінет Міністрів України
координує роботу міністерств, відомств та інших центральних органів
державного управління України й місцевих органів державної влади.
Безпосередню роботу з розробки, обґрунтування та ресурсного забезпечення
національних та державних науково-технічних програм проводять
Міністерство економіки (головний виконавець), Державний комітет з
промислової політики, галузеві міністерства, Міністерство освіти та
науки, Міністерство фінансів, Національна академія наук України,
галузеві академії наук. При Національній академії наук України працює
міжвідомча рада з координації фундаментальних досліджень. З метою
реалізації комплексного підходу до вирішення проблем науково-технічного
розвитку при Кабінеті Міністрів України створено відповідну комісію.
Незважаючи на велику кількість державних органів, до функцій яких
належить здійснення науково-технічної політики, єдиного державного
органу, відповідального за реалізацію цієї політики, у країні, на жаль,
немає. Так, проведення науково-технічної політики в промисловості
здійснюється Державним комітетом з промислової політики, тоді як
Державний комітет з питань науки і інтелектуальної власності, а також
Державний інноваційний фонд з усіма структурами, які координують і
фінансують роботи щодо впровадження більшості інноваційних проектів в
економіку, чомусь підпорядковано Міністерству освіти та науки. Чинна
структура унеможливлює належну реалізацію всього комплексу методів
проведення науково-технічної політики, і зокрема, запровадження
фінансово-кредитних та податкових регуляторів. Досвід країн Західної
Європи і Південно-Східної Азії свідчить про те, що в періоди проведення
активної державної політики, спрямованої на прискорення НТП, завжди
створювався спеціальний державний орган, який координував роботу банку
розвитку науки, техніки і технологій, інноваційних фондів та інших
установ і організацій.
Для впровадження на практиці положень законів, якими передбачається
використання фінансово-кредитних і податкових регуляторів, пропонується
залучити до структури органів, що здійснюють науково-технічну політику,
центральний банк країни, податкові органи та державні органи контролю за
страховою діяльністю. Функції кожного державного органу безпосередньо
пов’язуються із застосуванням конкретних методів реалізації
науково-технічної політики.
Література
Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної
політики на 2000—2004 рр.: Послання Президента України до Верховної Ради
України. 2000 рік // Урядовий кур’єр. — 2000. — № 34. — С. 5—12.
Бланк І. А. Інвестиційний менеджмент. — К.: ІТЕМ, 1995.
Гальчинський А. Теорія грошей. — К.: Основи, 1998.
Государственное регулирование экономики и социальный комплекс: Учеб.
пособие / Под ред. Т. Г. Морозовой, А. В. Пикулькина. — М.:
Финстатинформ, 1997.
Державне управління: теорія і практика / За ред. В. Б. Авер’янова. — К.:
Юрінком Інтер, 1998.
Єпіфанов А. О., Сало І. В., Д’яконова І. І. Бюджет і фінансова політика
України. — К.: Наук. думка, 1999.
Курс переходной экономики / Под ред. Л. И. Абалкина. — М.:
Финстатинформ, 1997.
Леслі А. П. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999.
Линдерт П. Х. Экономика мирохозяйственных связей. — М.:
Прогресс-Универс, 1994.
Мельник О. Інфляція: теорія і практика регулювання. — К.: Знання, 1999.
Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання
економіки. — Львів: Укр. технології, 1999.
Панасюк Б. Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.:
Поліграфкнига, 1998.
Розпутенко І. Управління державними видатками в перехідних економіках. —
К.: Основи, 1993.
Симоненко В. К. Регионы Украины: проблемы развития. — К.: Наук. думка,
1997.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
