Медичне право як наука та предмет викладання (реферат)

Медичне право як наука та предмет викладання

У будь-якій державі незалежно від її соціально-економічної орієнтації,
території, чисельності населення, економічного і соціального рівня
розвитку, становлення законодавства відбувається з урахуванням
відповідних закономірностей.

Розбудова правової демократичної держави передбачає розвиток правової
освіти її громадян, становлення правових інституцій, утвердження
верховенства права в усіх сферах буття і функціонування суспільства. Для
більшості країн Центральної та Східної Європи пріоритетним стало
нормативно-правове забезпечення трансформації систем охорони здоров’я як
на національних, так і регіональних рівнях.

У всьому світі організація системи охорони здоров’я розглядається як
суспільна (національна) справа, для забезпечення якої створюються
солідарні механізми, що акумулюють ресурси суспільства (в
ринково-солідарних і в державно-солідарних формах).

Питання юридичного забезпечення медичної діяльності в Україні останнім
часом набувають особливої актуальності. Це передусім пов’язано з
активним розвитком приватної медичної практики, використанням новітніх
досягнень медичної науки (трансплантологія, репродуктивні технології,
клонування), удосконаленням управлінської діяльності в галузі охорони
здоров’я тощо.

Головним питанням медичного права є нормативно-правове забезпечення
права громадян у галузі медичної діяльності.

Від того, наскільки якісною буде юридична база прав громадян у галузі
охорони здоров’я, наскільки ефективно кожен громадянин скористується
правом, залежить успішний динамічний розвиток як медичного права так і
правової держави в цілому.

– Як свідчить здійснений нами системний аналіз основних
законодавчих актів – Конституції України [1], Основ законодавства
України про охорону здоров’я [2] та проекту Закону про внесення змін до
Основ законодавства України про охорону здоров’я, що регулюють вирішення
“медичних справ” в Україні, а також вивчення низки наукових праць
українських авторів та їх зацікавленості регулюванням медичних
правовідносин можна пояснити низкою ключових факторів, які й зумовлюють
потребу українського суспільства у знаннях у сфері юридичного
забезпечення медичної діяльності.

Так, В.М. Третьякова [3] на сторінках часопису «Економіка і держава»
справедливо стверджують, що більшу частину нормативного масиву
вітчизняної системи охорони здоров’я становлять підзаконні акти, що
свідчить про слабкість, невизначеність і, що найгірше, про
нестабільність правового стану галузі, яку ці нормативно-правові акти
регламентують.

Вказані вище автори підкреслюють, а ми поділяємо їх думку, що наявність
великої кількості розпорядчих урядових, галузевих та відомчих документів
у сфері охорони здоров’я України призводить до того, що дані документи
нерідко дублюють чи суперечать один одному, ускладнюють їх застосування,
і, як результат, не сприяють поступальному розвиткові системи охорони
здоров’я, а ще й спричиняють негативні наслідки, гальмуючи й стримуючи
її розвиток.

Вище сказане підтверджується й дослідженнями О.В. Любінця [4], які
вважають, що на шляху створення якісної нормативно-правової бази в
галузі охорони здоров’я України трапляється чимало перепон і труднощів:

– недостатньо виражена державна політика у сфері охорони здоров’я
громадян, у тому числі її законодавчого забезпечення;

– відсутність науково обґрунтованої стратегії законодавчої діяльності у
сфері охорони здоров’я;

– низька законотворча активність суб’єктів законодавчої ініціативи;

– складність проходження законопроектів про охорону здоров’я у Верховній
Раді Україні (яскравим прикладом цьому може бути вже понад десятирічний
розгляд у вищому законодавчому органі держави проекту Закону України
“Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування”;

– відсутність спеціалістів, які б мали необхідний обсяг знань як у сфері
юриспруденції, так і в медицині;

– неконсолідованість діяльності представників правової і медичної науки;

– недостатнє використання позитивного досвіду в регулюванні охорони
здоров’я за кордоном;

– правова база охорони здоров’я є дуже нечітк ою, нерідко зустрічаються
законодавчі колізії і ситуації, коли норми різних актів, що
регламентують у тій чи іншій мірі охорону здоров’я, суперечать один
одному;

– надмірна розпорошеність норм, що стосується охорони здоров’я, по
всьому українському законодавству.

Медичне право як наука досить молода [5]. Реальні умови обумовили
виділити її в окрему галузь права. Цьому сприяли соціально-економічні
зміни в державі.

Існування медичного права, численні дискусії відносно його ролі і місця
в системі правової і медичної науки і практики дозволяють з позицій
сьогодення висвітлити основні питання, які мають знати в сфері юридичної
регламентації медичної діяльності.

Особливістю медичного права є її універсальний характер, так як вона
одночасно логічно вбудовується в структуру як юридичної так і медичної
дисципліни.

Медичне право інтенсивніше розвивається представниками медицини.

Наука медичного права – це сукупність правових, медичних та інших
поглядів, уявлень, ідей, що розкривають основні положення і зміст
медичного права, що сприяють розвиткові цієї галузі права в майбутньому.

До основних завдань науки медичного права відносяться: вивчення
українського медичного права; дослідження особливостей передового
закордонного досвіду в області юридичної регламентації медичної
діяльності; теоретико-правові аспекти медичного права; розробка
пропозицій, спрямованих на удосконалення законодавчої бази галузі
охорони здоров’я.

Ці завдання можна виробити за допомогою формування наукових шкіл у
галузі медичного права, забезпечення медичної діяльності та видань
монографій щодо медико-правового напряму [6].

Аналізуючи стан медичного права ми бачимо, що викладання медичного права
в медичних вузах проводиться на кафедрах судово-медичної експертизи,
організації охорони здоров’я або соціальної гігієни. Якщо раніше це
допускалося, то зараз, коли стрімко розвивається законодавство в
медицині, коли медичне право реально формується в якості самостійної
галузі права – повинні створюватися самостійні кафедри медико-правового
спрямування.

Предмет медичне право – це суспільні відносини, що виникають в процесі
здійснення медичної діяльності.

Медична діяльність – це комплексна система, яка включає організацію
надання громадянам медичної допомоги, її безпосереднє надання в рамках
діагностичних, лікувальних і профілактичних заходів, а також контроль
якості надання медичних послуг.

Предмет медичного права складається певною мірою об’єктивно, поза волею
і свідомістю окремо взятої людини або групи людей.

Методи медичного права – це сукупність існуючих в інших галузях права
прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється реалізація сукупних
відносин, що входять у предмет медичного права.

Професор Я.Ф. Радиш, посилаючись на думку молдавського дослідника В.
Флорі, стверджує, що медичне право – це сукупність юридичних норм, які
регулюють правовідносини між лікарем і медичним закладом, з одного боку,
та пацієнтом і його родичами – з другого, що виникають з приводу надання
медичної допомоги та мають за мету попередження лікарських помилок і
правопорушень, захист медичного персоналу від відповідальності при
обґрунтованому ризику і невинному спричиненні шкоди [7].

Але ґрунтуючись на тому, що дефініції (визначення) термінів повинні
відповідати на запитання «що це?», а не «що робить?», визначати мету,
бути конкретними і зрозумілими користувачам, вважаємо, що наше
визначення, а також визначення медичного права, дане професором С. Г.
Стеценком, який під медичним правом розуміє комплексну галузь права, що
включає сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у
сфері медичної діяльності, можуть претендувати на більшу правову, етичну
та професійну значущість [8].

Виходячи з викладеного вище, можемо сказати, що основними інститутами
медичного права можна вважати: профілактичну та клінічну медицину;
надання платних медичних послуг; психічне здоров’я; фармацію;
стоматологію; трансплантологію; біоетику; лікарську таємницю; якість
медичної допомоги; військову медицину; управління в галузі охорони
здоров’я тощо.

Медичне право дає можливість на більш високому рівні здійснювати
розробку принципів державної політики у сфері охорони здоров’я, якісніше
опрацювати питання захисту прав громадян при наданні медичної допомоги,
детально визначити правовий статус суб’єктів правовідносин, що виникають
у галузі медичної діяльності.

Відомо, що зараз система охорони здоров’я і процеси надання медичної
допомоги потребують регулювання. Завдяки праву ці процеси набувають
впорядкованості і таким чином стають правовими відносинами.

Специфічними рисами суспільних відносин, що регулюються за допомогою
медичного права, є те, що вони виникають, існують і розвиваються
відповідно до особистісних немайнових благ людини – життя та здоров’я.

6

Медичні правовідносини – це виникаючий на основі правових норм зв’язок
суб’єктів права, що характеризується наявністю у них певних юридичних
прав і обов’язків у сфері медичної діяльності.

Критеріями класичних правових відносин у сфері охорони здоров’я є сфера
правових регулювань, ступінь визначеності, метод правового регулювання
її інтересів.

Залежно від сфери правового регулювання, медичні правовідносини бувають:
адміністративно-правовими, громадянсько-правовими,
кримінально-правовими.

Суб’єктами права в теоретико-правовому викладенні є учасники право
відносин, тобто носій суб’єктивних прав та обов’язків.

Є такі групи суб’єктів медичних правовідносин: ті, що надають медичну
допомогу, ті, що отримують медичну допомогу, ті, що сприяють наданню
медичної допомоги (підрозділи забезпечень).

Юридичні факти у сфері надання медичної допомоги – це конкретні життєві
обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або
припинення правовідносин у сфері медичної діяльності.

Система медичного права – це його внутрішня будова, що визначає
об’єднання норм права в правові інститути, її необхідно розглядати з
трьох позицій: як комплексну модель права, як навчальну дисципліну, як
частину правової і медичної науки.

Джерело медичного права – це спосіб зовнішнього закріплення правових
норм, що регулюють суспільні відносини у галузі медичної діяльності.

Медичне право як галузь науки пов’язується з дослідженнями системних і
окремих питань юридичного регулювання медичної діяльності. Виходячи з
міждисциплінарного характеру медичного права, на переконання вже
неодноразово цитованого вище С. Г. Стеценка [8], науку медичного права
можна визначити як сукупність правових, медичних та інших поглядів,
переконань та ідей, що розкривають основні положення та сутність
медичного права, визначаючи розвиток даної галузі права в майбутньому.

Методами медичного права, на думку цього ж автора, є сукупність існуючих
в інших галузях права прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється
регулювання суспільних відносин, що складають предмет медичного права
[8].

До основних завдань науки медичного права відносять: вивчення
вітчизняного медичного права, дослідження особливостей передового
зарубіжного досвіду в галузі юридичної регламентації медичної
діяльності; пошук правових шляхів удосконалення системи медичного
страхування, розробки в галузі оптимізації освітніх програм у сфері
юридичної та медичної освіти, дослідження в галузі історії правового
регулювання медичної діяльності, теоретико-методологічні аспекти
медичного права, вироблення пропозицій, спрямованих на удосконалення
законодавчої бази системи охорони здоров’я України тощо.

Особливу зацікавленість викликає наукова праця доцента Н. Б. Болотіної
[9] Одеської державної юридичної академії „Медичне право у системі права
України”. Ми повністю поділяємо думку вказаного автора про те, що в
Україні назріла об’єктивна необхідність виділення медичного права в
окрему галузь права.

Важливим елементом системи медичного права є підгалузь медичного права –
структурний елемент системи права, що являє собою відокремлену частину
галузі права, що регулює якісно однорідні групи суспільних відносин.
Серед підгалузей медичного права російські дослідники виділяють, а ми
поділяємо їх думку, медичне страхування, право громадян в галузі охорони
здоров’я населення, медичну експертизу тощо.

Виходячи з вищевикладеного, не можна не погодитися з висновком С. Г.
Стеценка [8] про те, що маючи власний предмет правового регулювання,
використовуючи сукупність існуючих в інших галузях методів правового
регулювання, медичне право за своїми об’єктивними характеристиками
підходить під визначення комплексної галузі права.

Свідченням комплексної природи медичного права, на думку С. Г. Стеценка
[8], є такі фактори:

– конституційно визначене право на охорону здоров’я та медичну допомогу;

– наявність окремих нормативно-правових актів, що присвячені виключно
регулюванню суспільних відносин у сфері охорони здоров’я населення;

– суспільні відносини, що виникають у галузі медичної діяльності,
регулюються як власними нормами, що містяться в інших галузях права
(кримінальне, цивільне, адміністративне тощо);

– наявність загальних принципів, які властиві медичному праву та
характеризують його зміст;

– чітка система і структура медичного права, що містить правові
підгалузі, інститути та норми;

– неможливість у рамках існуючих галузей права забезпечити якісне
правове регулювання численних відносин у галузі медицини.

С. Г. Стеценко вважає: медичне право – як комплексну галузь права, що
включає сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у
галузі медичної діяльності, — дозволить на більш високому рівні
здійснювати розробку принципів (основних засад) державної політики у
галузі охорони здоров’я, якісніше проробляти питання захисту права
громадян при наданні медичної допомоги, детально визначити медичні
правовідносини [8].

Висновки

1. Зацікавленість вітчизняних дослідників питаннями правового
регулювання медичної діяльності в Україні пояснюється низкою ключових
факторів, які й зумовлюють потребу українського суспільства в знаннях у
сфері нормативно-правового забезпечення медичної діяльності, серед яких
найважливішими є такі: зростання кількості нормативно-правових актів
системи охорони здоров’я України; потреби практичної діяльності
лікувально-профілактичних закладів, де найчастіше й виникають проблеми
медико-правового характеру; запити юридичної практики, які свідчать про
зростання ролі спеціальних знань, пов’язаних з особливостями правового
регулювання медичної діяльності; підвищення правової грамотності
населення у сфері отримання медичних послуг, що проявляється у
збільшенні кількості скарг та позовних вимог у разі надання медичної
допомоги незадовільної якості.

2. Для реалізації європейської інтеграції з охорони здоров’я Україна
потребує приєднання до низки конвенцій міжнародних організацій та Ради
Європи в частині забезпечення медичною допомогою. Зволікання з цього
питання завдає шкоди міжнародному політичному іміджу України та якості
її медико-санітарного законодавства.

3. Необхідно продовжувати роботу щодо приведення нормативно-правової
бази в галузі охорони здоров’я у відповідність з правовими актами ЄС.

4. Медичне право – це комплексна галузь права, що включає сукупність
правових норм, які регулюють суспільні відносини у галузі медичної
діяльності і дозволить на більш високому рівні здійснювати розробку
принципів (основних засад) державної політики у галузі охорони здоров’я,
якісніше проробляти питання захисту права громадян при наданні медичної
допомоги, детально визначити медичні правовідносини в галузі охорони
здоров’я, якщо її буде виділено в окрему галузь.

Перспективи подальшого розвитку у даному напрямку. Необхідно залучати до
участі в управлінні громадян, що дасть позитивні результати для
адаптації законодавства України в галузі охорони здоров’я до
законодавства європейських країн.

Список літературних джерел

1.Конституція України: Прийнята на п’ятій сес. Верховної Ради України 28
черв. 1996 р. – К.: Юрінком, 1996. – 84 с.

2. Основи законодавства України про охорону здоров’я від 19. 11. 1992 р.
№2801-ІХ (з наступними змінами та доповненнями) // Відомості Верховної
Ради України. — 1993. — №4 (26. 01. 93), ст.19.

3. Теренть‘єва А. В. Розвиток автоматизованого управління
матеріально-технічними запасами формувань Державної служби медицини
катастроф України 2003 року : автореф. дис … на здобуття наук. ступеня
канд. наук з держ. упр. : 25.00.01 / А. В. Терентьєва; Нац. акад. держ.
упр. при Президентові України. – К., 2002. – 20 с.

4. Любінець О.В. Медичне право та законодавство про охорону здоров’я –
базис програмно-цільового планування в охороні здоров’я / О. В.
Любінець, І. Я. Сенюта // Вісн. соц. гігієни та орг. охорони здоров’я
України. – 2004. – № 4. – С. 75–79.

5. Кризина Н. П. Сучасний стан нормативно-правової бази охорони здоров’я
України / Н. П. Кризина // Зб. наук. праць Львів. регіон. ін-ту держ.
упр. НАДУ при Президентові України. – Вип. 10. – 2006. – С. 121–130.

6. Кризина Н. П. Принципи захисту основних прав людини і принципи права
на здоров’я / Н. П. Кризина // Міжнар. наук.-практичн. журн. “Економіка
і держава”. – 2007. – № 1. – С. 78–80.

7. Радиш Я. Питання медичного права в дисертаційних дослідженнях
українських авторів (2004-2006 рр.) / Я. Радиш, Н. Кризина // Лікар.
справа–Врачеб. Дело. – 2006. – № 7. – С. 89–94.

8.Стеценко С. Г. Медицинское право : учебник / С. Г.Стеценко; Ассоц.
Юрид. центр. – СПб. : Юрид центр Пресс, 2004. – 570 с.

9. Болотіна Н. Медичне право у системі права України / Н. Болтіна //
Право України. – 1997. – № 7. – С. 116–120.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *