Інституціональний механізм формування національної інноваційної системи України (реферат)

Інституціональний механізм формування національної інноваційної системи
України

Інституціоналізація інноваційної сфери означає трансформацію намірів
господарських суб’єктів створити сприятливе середовище для інновацій у
вигляді норм права за допомогою економіко-правової регулюючої діяльності
суб’єктів влади. Серед її найбільш важливих завдань виділяють
забезпечення свободи підприємництва, необхідної для створення потенціалу
інноваційного розвитку; функціонування ринку, як орієнтира напрямку
господарської діяльності; використання демографічних принципів прийняття
рішень; контроль за інститутами суспільства; розвиток правової системи,
що регламентує поведінку суб’єктів суспільства з точки зору допустимості
цілей, методів і форм їх взаємовідносин.

Інституціоналізація – це перетворення соціальних намірів у норму та
формування правил економічного спілкування шляхом їх впровадження за
допомогою владних інституцій (неписаних правил чи правової діяльності)
на основі засобів правового, економічного і політичного регулювання [12,
с.126].

Об’єктом інституціоналізації інноваційної сфери є умови, необхідні
суб’єктам для впровадження власних намірів у інноваційному процесі.
Реальні наміри передбачають створення конкурентних умов, регламентацію
діяльності інституцій посередництва, специфікацію прав власності,
запобігання монополізму, сприяння розвитку корпоративних і контрактних
відносин. До складу когнітивних намірів належать етичні норми ведення
бізнесу, дотримання взятих зобов’язань, цінності, довіра, ставлення і
думки економічного суб’єкта.

Суб’єктом інституціоналізації є суб’єкти інноваційного процесу на всіх
рівнях господарювання. Ткач А. розрізняє реальний та імпліцитний
суб’єкти. Імпліцитний суб’єкт – це той, від чиєї особи відбувається
інституювання, тобто не виражений, не реалізований, такий, що потребує
діяльності реального суб’єкта, який наділений повноваженнями і волею для
інституювання намірів імпліцитних суб’єктів. Реальний та імпліцитний
суб’єкти можуть не співпадати один з одним, тому в результаті від особи
імпліцитного суб’єкту приймаються рішення, які суперечать інтересам
останнього [12, с. 127]. Значне відставання інституційних змін від
потреб реформування економіки є основною причиною таких суперечностей,
що значно гальмує перехід держави на інноваційний розвиток.

Протікання інноваційного розвитку в економіці забезпечують такі
інститути:

§діяльність яких спрямована на підготовку людського капіталу та
сприятливого інформаційного середовища для проведення інноваційної
діяльності;

§ що беруть безпосередню участь у процесі створення, комерціалізації та
використання нового знання;

§які спрямовані на забезпечення інноваційної діяльності матеріальними
ресурсами [13, с. 40].

Сутність першого аспекту полягає у тому, що інституціоналізація – це
процес створення стабільних зразків соціально-економічної взаємодії, що
заснована на формалізованих нормах, законах і звичаях. В даному випадку
інституціоналізація розглядається як можливість прогнозування поведінки
економічних суб’єктів у відповідних соціальних ролях. Другий аспект
передбачає вивчення даного процесу з позиції правового і організаційного
закріплення форм поведінки, взаємодій та соціальних відносин, що
притаманні даному суспільству. Третій аспект охоплює процес формування
складових соціально-економічних інституцій, тобто впорядкування і
структурування компонентів свідомості та поведінки, закріплення певних
правил, яких дотримуються люди, займаючи відповідні статуси і виконуючи
відповідні ролі.

У кожному суспільстві завданням інституцій є не тільки примус, але і
забезпечення гарантій свободи у визначених видах діяльності – свободи
творчості, слова, права на одержання визначеної форми і величини доходу
тощо. Зовні інститут виглядає як сукупність осіб, установ і організацій,
забезпечених певними матеріальними засобами і виконуючих конкретну
соціально-економічну функцію. Зі змістовної сторони інститут – це
визначена система цілеспрямованих, доцільно орієнтовних і стійких
стандартів поведінки людей у конкретних ситуаціях у різних видах і
сферах діяльності [11, с. 84].

Під інституюванням інноваційної сфери розуміємо процес прийняття
конкретних правових актів, що регламентують діяльність суб’єктів ринку.
Процесуальність – аспект інституціоналізації, якому притаманний
вербальний або письмовий характер. Словесне інституювання є визначальним
у випадку, коли влада має високу легітимність і діє в незначних за
розміром соціумах. Відзначимо, що втілення усного інституювання – це
звичайне право, яке діє на основі персональної домовленості всередині
окремих спільнот. Проте в умовах стрімкого розвитку політичної і
економічної систем основним засобом комунікації стає письмовий текст, що
містить правові норми, інструкції, розпорядження, виконання яких є
обов’язковим. Інституціоналізація є породженням тексту, тому що
зафіксовані в ньому наміри є актом інституціоналізації. Визнання тексту
як інструменту регулювання соціально-економічних відносин є
інституюванням, оскільки він дозволяє докладно фіксувати сутність вимог
та угод, певною мірою позбутися суб’єктивізму в розумінні його змісту,
чим набуває ознак сталості і стабільності.

Таким чином, інституціоналізація інноваційної сфери є процесом
виникнення та підготовки інститутів інноваційного розвитку, визначення і
закріплення соціально-економічних норм, правил, статусів і ролей,
приведення їх у діючу систему шляхом прийняття конкретних правових актів
з метою забезпечення сприятливого середовища для появи та виробництва
інновацій. Результатом процесу інституціоналізації можна вважати
створення відповідно до норм і правил чіткої статусно-рольової
структури, схваленої більшістю учасників інноваційного процесу.

Структура інституціоналізації інноваційної сфери – це система
взаємопов’язаних інституцій, які дозволяють створити сприятливе
інноваційне середовище у вигляді норм права за допомогою
економіко-правової регулюючої діяльності реальних суб’єктів влади. З
нашого погляду, у структурі інституціоналізації доцільно виокремити
наступні основні складові підсистеми: інституційно-економічну,
організаційно-інституційну (структурну), нормативну (регулятивну),
інституційно-фінансову та соціокультурну [10, с. 8].

Інституційно-економічна підсистема охоплює механізми економічного
відтворення, що передбачають підтримання історично зумовлених процесів
виробництва, розподілу, обміну і споживання вироблених благ за
допомогою, як правило, неписаних (неформальних) правил здійснення
господарських відносин.

Соціалістична економіка втратила здатність до розвитку через серйозні
фінансові, економічні, соціальні та політичні труднощі. Брак коштів,
слабкість структур і неефективне державне управління призвели до
виникнення макроекономічних змін, результатом яких є становлення
ринкових засад господарювання.

Процес ринкової трансформації – це складний процес перетворень на всіх
рівнях економічного і політичного життя країни, що передбачає руйнування
старої економічної моделі та формування принципово інших господарських
механізмів, фінансової стабілізації, оздоровлення і розвитку.
Розрізняємо три взаємозалежні етапи, за посередництвом яких відбуваються
економічні зміни: лібералізація економіки і макроструктурна
стабілізація; макроструктурна реформа; мікроекономічна реструктуризація
можливостей економіки.

Протягом 90-х років ХХ ст. в Україні докорінно перебудовано економічні
функції держави, визначено основні інструменти макроекономічного
регулювання, сформовано каркас ринкової інфраструктури та ринкових
інститутів, побудовано фінансову, бюджетну, банківську та інші системи,
які у сукупності визначають економічну інфраструктуру незалежної
держави.

Структурна політика повинна відповідати складній багатоаспектній
структурі економіки і враховувати основні об’єктивні тенденції її
трансформації. Причинами змін стали зростання ролі вимог і можливостей
науково-технічного прогресу, нематеріальних факторів виробництва
(освіти, науки, кваліфікації кадрів, інфраструктури, науково-технічних
факторів, конкуренції; поява нових соціально-економічних ризиків,
пов’язаних із комплексом проблем науково-технічного прогресу,
глобалізація сучасних економічних процесів.

Заходами мікроекономічної реструктуризації є нові капітальні вкладення,
перерозподіл робочої сили, закриття старих виробництв, підвищення
конкурентоспроможності підприємств, що вимагають часу і великих грошових
витрат. Оскільки ще на ранньому етапі реформ концепцію “творчого
руйнування” Й. Шумпетера було невірно витлумачено, то суспільство
пережило сильний шок без терапії і неабияку дозу руйнувань без творення,
що призвело замість стійкого росту до тривалого спаду та інфляції.

На нашу думку, в Україні продовження пошуку ефективної моделі
макроструктури потребує створення такого середовища, в якому нові
інституції зможуть ефективно розвиватися й сприяти загальноекономічним
перетворенням. Інституціональна складова економічної системи має
забезпечувати контрольованість і передбачуваність усіх процесів, що
відбуваються в ній. На сьогодні ж стратегія формування
інституціонального середовища при переході з одного рівня розвитку
макросистеми на інший не забезпечила стабільного розвитку економіки
країни.

Організаційно-інституційна структурна підсистема формується із комплексу
органів різних рівнів, функціями яких є управління, регулювання,
стимулювання інноваційної діяльності та сприяння її розвитку. До складу
даної підсистеми входять також інститути законодавчої, виконавчої та
судової влади, об’єднання підприємців, споживачів, неурядові
організації, великі корпорації, університети, академії наук, винахідники
та інші суб’єкти, що зацікавлені у ефективності інноваційної діяльності.
Залежно від історичних подій, функціональних завдань і суб’єктивного
цілевизначення такі органи можуть займатися створенням “правил гри” та
контролем, брати активну участь у розробці напрямів технологічного та
соціального розвитку суспільства, що відповідає сучасним реаліям.

i

техніки (1992 – 1995 рр.), Державний комітет з питань науки і техніки і
промислової політики (1995 –1996 рр.), Міністерство у справах науки і
технологій (1996 – 1998 рр.), Державний комітет із питань науки та
інтелектуальної власності (1998 – 2000 рр.), Міністерство науки та
освіти (з 2000 р.).

Пошук організаційних форм управління науково-технологічною та
інноваційною політикою виявився в Україні тривалим і досить складним
процесом. У червні 1996 р. створено потужний і впливовий орган –
Міністерство науки і технологій, що об’єднало Державний інноваційний
фонд, Державний комітет з питань науки, техніки і промислової політики,
Державну службу з питань спеціальної інформації та критичних технологій,
Агентство з питань інформатизації, Держпатент та Національне агентство
морських досліджень і технологій.

Виконавча влада, у структури якої традиційно не вписувалося це
новоутворення, довела його неефективність і позбавила ресурсів. Статус
інновацій різко знизився. Було вирішено віддати науку у прийми до
освіти. З’явилося Міністерство освіти і науки, а фінансування державних
науково-технологічних програм взагалі припинилося. З часом почав
функціонувати Державний інноваційний фонд з обов’язковим інноваційним
збором (один відсоток) з державних і приватних підприємств, проте
зібраними коштами він не розпоряджався. Кошти, що надходили,
використовувалися Міністерством фінансів для латання “бюджетних дірок”.
Створена згодом у 2000 р. Українська державна інноваційна компанія також
не допомогла розв’язати існуючі проблеми.

Інституційна структура української науки досі є залежною від траєкторії
попереднього розвитку, в головних рисах лишаючись застарілою. Аналіз
стану наукової сфери дозволяє виявити інерційність в організації
досліджень і розробок, тенденцію до збереження інституційної будови,
створеної під іншу економічну систему.

Важливою компонентою інституціоналізації інноваційної сфери є нормативна
(регулятивна) підсистема, яка охоплює систему законодавчих документів,
нормативних актів, а також традиційних поведінкових норм і звичаїв, що
забезпечують формування і проведення у державі узгодженої
науково-технічної політики, ефективне функціонування та розвиток сфери
досліджень і розробок, поглиблення її зв’язків з виробництвом в умовах
ринкових відносин.

Інституційні зміни на базі використання наукових знань в інноваційній
сфері започатковано з 1991 р. після прийняття Закону України “Про основи
державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності” [7], де
визначено правові основи державної політики у сфері науки і
науково-технічної діяльності, що базувалися на Декларації про державний
суверенітет України, та Законів України щодо корпоратизації та
приватизації державних підприємств.

Після надання державі незалежного статусу Верховною Радою України
прийнято Конституцію України [9] та ряд законів України, спрямованих на
регламентацію наукової та науково-технічної діяльності, зокрема: “Про
інвестиційну діяльність” [4], “Про наукову та науково-технічну
діяльність” [5], “Про науково-технічну інформацію” [6], “Про авторське
право і суміжні права” [1], “Про особливості в оподаткуванні
інноваційної діяльності” [8], “Про внесення змін до деяких законів
України щодо спеціального режиму інвестиційної та інноваційної
діяльності технологічних парків” [2] тощо.

Ядром правової бази економіки є комплекс законів ті інших правових актів
щодо захисту об’єктів інтелектуальної власності та захисту прав їх
власників. Регулювання правовідносин у сфері надання правової охорони та
використання результатів інтелектуальної творчої діяльності в Україні
започатковано Законом України “Про власність” [4]. Створена законодавча
база з питань охорони інтелектуальної власності в цілому забезпечує
нагальні потреби суспільства у цій сфері, проте існуюча правова практика
використання наукових знань, інтелектуального продукту є недостатньою,
що викликає певні труднощі під час введення зазначеної законодавчої бази
і потребує періодичного коригування.

Українське законодавство про інтелектуальну власність, передбачає
наявність трьох самостійних інститутів, які утворюють систему правової
охорони інтелектуальної власності: авторське право, патентне право,
законодавство про засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту і
виробленої ними продукції (робіт, послуг). Основними завданнями
державно-правового регулювання суспільних відносин у сфері
інтелектуальної власності визначено примноження науково-технічного
потенціалу країни, захист національних інтересів у царині економіки та
забезпечення технологічної безпеки держави.

В наслідок реформування форм власності організацій науково-інноваційної
сфери корпоратизовано більшість галузевих науково-дослідних і проектних
установ, створено акціонерні товариства; на задоволення ринкових потреб
економіки утворено приватні проектно-конструкторські, консалтингові
фірми [13, c. 41]. Не змінили форму власності науково-дослідні інститути
НАН України та інших галузевих академій, проте їм значно розширено права
щодо застосування господарчого розрахунку у виконанні наукових
досліджень. Зберегли статус державних установ більшість вищих навчальних
закладів, частина яких розширила свої функції в статусі університетів,
на базі яких сформовано госпрозрахункові наукові лабораторії і наукові
комплекси, і водночас виникли навчальні заклади ІІІ та ІV ступенів
акредитації недержавної форми власності.

Інституціональні теорії провідну роль відводять не стільки технологіям
та виробничим ресурсам, скільки людському фактору, який є головним
чинником соціально-економічного розвитку. Сутність і якість людського
капіталу значною мірою визначають історичні та релігійні фактори,
традиції, звички, освіта і навчання, за допомогою яких відбувається
залучення кожного окремого індивіда до культурної спадщини, яка в
кінцевому результаті визначає набір неофіційних обмежень, притаманних
тому чи іншому народу.

Основною функцією неформальних інституцій повинна стати надійна
підтримка формальних інституцій, оскільки держава не спроможна захистити
закони та інші писані норми тільки методом примусу. Формальні інституції
діють більш ефективно тоді, коли вони стають частиною культури,
поєднуються з неформальними інституціями і вимагають мінімального
державного втручання. Такий стан справ вимагає, довготривалої культурної
еволюції суспільства шляхом розвитку сфери “духовного виробництва”, що
охоплює діяльність у п’яти напрямках: наука, управління, освіта,
культура і мистецтво.

Вважаємо, що визначальною причиною розвитку соціокультурної сфери є
задоволення соціальних та культурних потреб населення та суспільства.
Охорона здоров’я, фізична культура, соціальне забезпечення, перш за все,
спрямовані на задоволення потреби людей у зміцненні здоров’я, і в
фізичному розвитку, що тісно пов’язано з добробутом людини та розвитком
загальної культури її життя і світогляду.

Висновки

Таким чином, приходимо до висновку, що в сучасних умовах процес
інституціоналізації інноваційної сфери виконує досить важливу роль,
визначаючи та закріплюючи соціально-економічні норми, правила, статуси і
ролі з метою забезпечення сприятливого середовища для активізації
інноваційної діяльності. Охоплюючи систему управління даною сферою з
економічної, організаційної, нормативної, технологічної та
соціокультурної позицій, інституціоналізація сприяє створенню
комплексної системи розвитку економіки на якісно новому рівні та
підвищенню конкурентоспроможності України на світовому інноваційному
ринку.

Література

1. Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 20.05.93 №
3792-XII // Закони України: [у 21 т.]. Т.6. – К.: Інститут
законодавства, 1996. – С. 337-354.

2. Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо
спеціального режиму інвестиційної та інноваційної діяльності
технологічних парків” від 11.05.04 № 1702/IV // Відомості Верховної Ради
(ВВР), 2004. – № 32.– ст. 393. –
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

3. Закон України “Про загальнодержавну комплексну програму розвитку
високих наукомістких технологій” від 9.04.04 № 1676/IV // Відомості
Верховної Ради (ВВР), 2004. – № 32. – ст. 384. –
http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

4. Закон України “Про інвестиційну діяльність” від 18.09.91 № 1560-ХІІ.
// Закони України: [у 21 т.]. Т.2. – К.: Інститут законодавства, 1996. –
С. 173-181.

5. Закон України “Про науково-технічну інформацію” від 25.06.93 №
3322-XII // Закони України: [у 21 т.]. Т.5. – К.: Інститут
законодавства, 1996. – С. 191-200.

6. Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність” від
13.12.91 № 1977-ХІІ // Закони України: [у 21 т.]. Т. 2. – К.: Інститут
законодавства, 1996. – С. 441-454.

7. Закон України “Про основи державної політики в сфері науки і
науково-технічної діяльності” від 01.12.98 № 284-ХІV // Закони України:
[у 21 т.]. Т.16. – К.: Інститут законодавства, 1999. – С. 97-116.

8. Закон України “Про особливості в оподаткуванні інноваційної
діяльності” від 26.12.02 № 380/IV Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003,
№ 10-11. – ст. 86. – http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi

9. Конституція України від 28.06.96. № 254к/96-ВР // Закони України: [у
21 т.]. Т. 10. – К.: Інститут законодавства, 1996. – С. 5-41.

10. Левін П.Б. Державне регулювання ефективності функціонування
інноваційної інфраструктури в Україні / Левін П.Б. – Дон.: НАН України,
Ін-т економ. прогнозування, 2005. – 19 с.

11. Лукашевич М.П. Соціологія: Заг.курс: підруч. для студ. вищ. навч.
закл. / Лукашевич М.П., Туленков М.В. – 2 вид. – К.: Каравела, 2006. –
407 с.

12. Ткач А.А. Інституціональні основи ринкової інфраструктури:
монографія / Ткач А.А. – К.: НАН України, Об’єдн. ін-т економіки, 2005.
– 295 с.

13. Управління інноваціями: навч. посібник / Сухоруков А.І., Данілов
О.Д., Недашевський М.М., Сухорукова О.А. – К.: ВД “Комп’ютерпрес”,
2003. – 206c.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *