Індикативне планування — як елемент державного регулювання економіки (реферат)

Реферат на тему:

Індикативне планування —

як елемент державного регулювання економіки

Суть і особливості індикативного планування в Україні та історичний
досвід використання у світовій практиці

Важливе місце у впливі держави на економічні процеси займає індикативне
планування. Воно є адекватною ринковим відносинам формою
макроекономічного планування.

Індикативне планування принципово відрізняється від директивного
планування способами досягнення цілей, поставлених у плані. Його
показники не мають для окремих господарських суб’єктів статусу
обов’язкових завдань, а мають рекомендаційно-орієнтуючий характер.
Виражаючи цілі і пріоритети соціально-економічної політики держави на
відповідний період, показники індикативного плану набувають життєвої
сили для окремих суб’єктів ринку лише за допомогою цілеспрямованої
системи правових та економічних регуляторів. Останні створюють правову
основу і економічні стимули для здійснення виробничо-господарської
діяльності у напрямах, які відповідають цілям і пріоритетам суспільства,
виражених у державному плані.

Індикативні плани включають розділи, які охоплюють увесь спектр проблем
соціально-економічного розвитку країни: показники розвитку економіки в
цілому (макроекономічні показники), окремих її сфер, соціального
розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та ін. Але серцевиною
індикативних планів є економічні програми, спрямовані на розв’язання
найбільш актуальних проблем розвитку країни. Не випадково тому
індикативне планування часто називається економічним програмуванням.
Кількість і характер економічних програм залежить від конкретних цілей
та умов розвитку національної економіки. Так, у повоєнний період у
багатьох країнах до таких завдань належали: модернізація виробництва,
зміна структури економіки, скорочення безробіття, стримання інфляції,
соціальний захист населення, конверсія військової промисловості.

Індикативне планування відноситься до непрямих методів. В індикативній
частині планування державні господарські органи на основі аналізу
функціонування економіки визначають та інформують підприємців про
пріоритетні економічні цілі, варіанти прогнозів структурних змін,
розвиток науки і техніки, динаміку найважливіших матеріально-фінансових
пропорцій, зміни кон’юнктури зовнішнього і внутрішнього ринків, рівня
співвідношення цін та інше.

Індикативне (рекомендаційне) планування — це пасивна форма управління
життєдіяльністю регіонів та територіальним розвитком держави в цілому.
До індикативного планування входить: аналітичні роботи, що розкривають
тенденції територіального розвитку, прогнози таких тенденцій, у тому
числі міжрегіональних пропорцій, регіональних балансів трудових
ресурсів, робочих місць, водних, паливно-енергетичних,
мінерально-сировинних ресурсів, кормів, продовольства, грошових доходів
та видатків населення тощо.

Індикативне планування в даному разі включає і рекомендації підприємцям,
муніципальним органам та урядові, що базується на вивченні та оцінці
ситуації, яка складається в тому чи іншому регіоні (соціальної,
екологічної, ресурсної забезпеченості, ступеня господарської освоєності
території), маркетинг (вивчення внутрішнього та зовнішнього ринку),
створення постійних консультаційних центрів з проблем регіональної
економіки та територіального розвитку в цілому.

Зарубіжна практика свідчить про ефективність діяльності наукових комісій
при місцевих органах влади, в завдання яких входять: підготовка
аналітичних і проблемних доповідей, оцінка можливих тенденцій у разі
прийняття тих або інших рішень, обґрунтування доцільних напрямків
регіональної політики тощо.

У будь-якому разі суспільство, уряд, місцеві органи повинні спиратись на
науково обґрунтовану географічну регіонально-цілісну концепцію, що
пов’язувала б у єдине ціле інтереси розвитку всіх складових
регіонального комплексу, населення, природного середовища, економічних і
технологічних структур.

Втім держава володіє ще одним, мабуть, самим дієвим засобом регулювання
процесів територіального розвитку — програмно-цільовим підходом, що
полягає у розробці і втіленні в життя регіональних програм різного
масштабу і типу.

Регіональні програми соціально-економічного розвитку являють собою
комплекс взаємоузгоджених заходів з метою вироблення необхідних
правових, економічних та організаційних умов щодо стабілізації та
покращання соціально-економічного становища в регіоні на основі
ефективного використання наявного потенціалу (природно-ресурсного,
науково-технічного, інтелектуального тощо).

Цільове призначення державного механізму регулювання регіональними
програмами повинно бути зорієнтоване на:

• активізацію господарської діяльності у регіонах на основі впровадження
нових виробничих відносин та поліпшення використання природно-ресурсного
й економічного потенціалу;

• створення умов для вдосконалення спеціалізації регіонів, прискореного
розвитку прогресивних галузей господарства, залучення капіталу в
регіони, що мають для нього найбільш сприятливі передумови;

• ліквідацію локальних екологічних криз в окремих регіонах.

Регіональні програми соціально-економічного розвитку включають такі
основні структурні блоки:

1) мета і основні завдання програми;

2) обґрунтування пріоритетів, основними критеріями яких є: гострота
проблеми, соціальна значущість, можливість реального фінансування й
забезпечення ресурсами, + конвенцій;

3) структура і зміст програми з виділенням підпрограм;

4) перелік учасників програми;

5) фінансове забезпечення;

6) етапи реалізації програми як окреслені в часі певні періоди (5-6
років) з переліком проміжних цілей й конкретних результатів окремих
підпрограм;

7) організація управління програмою, що передбачає створення необхідних
організаційних структур і нормативно-правову легітимацію їхніх прав та
повноважень;

8) очікувані результати реалізації програми.

Як показала практика, регулюючі функції держави в умовах ринкової
трансформації не можуть бути ефективними за відсутності надійної системи
стратегічного прогнозування та індикативного планування. Свого часу
адміністративною економікою був накопичений відповідний досвід, який
досить ефективно використаний у країнах ринкової економіки (Франції,
Японії тощо). Особливо потрібне стратегічне прогнозування та індикативне
планування для країн із перехідною економікою. Відсутність фахових
прогнозних оцінок основних показників макроекономічного розвитку
спричиняє до витрат, що вимірюються навіть не у відсотках, а кратно. Це
позбавляє економіку перспективи, дезорганізує поточну діяльність, адже
йдеться про прогнозування таких ключових параметрів, як витрати бюджету,
платіжний баланс, грошова емісія та ін.

В Україні потрібно сформувати механізми прогнозування та індикативного
планування, сучасну статистичну базу, відповідні інституційні структури,
аби посилити регулюючу функцію економічних процесів.

Зміст індикативного плану, їарактеристика його основних розділів і
показників

Під методологією індикативного планування розуміють систему вимог до
його побудови. Методологія індикативного планування визначає основні
принципи, методи розробки планів і логіку їх побудови для різних часових
періодів, ланок та рівнів національної економіки.

Принципи індикативного планування виражають головні вимоги до побудови
індикативних планів. До них належать: поєднання інтересів усіх суб’єктів
ринкових відносин — держави, регіонів, підприємств і окремих
підприємців; порівняння витрат і доходів; комплексність, яка передбачає
системний підхід у вирішенні економічних, соціальних, культурних,
екологічних, зовнішньоекономічних та інших проблем; індикативність як
спосіб визначення цілей і пріоритетів соціально-економічного розвитку;
розробку способів їх досягнення на базі глибокого аналізу об’єктивного
стану і динаміки розвитку суспільства; поєднання планового і ринкового
регулювання розвитку економіки; безперервність, яка передбачає
безперервний процес прогнозування і планування; орієнтацію на вирішення
соціальних завдань розвитку суспільства.

Складовою частиною методології є методика індикативного планування,
тобто сукупність способів і принципів розробки індикативних планів та
забезпечення їх реалізації.

До основних методів розробки індикативних планів належать:

програмно-цільовий, нормативний, балансовий, економіко-математичний,
техніко-економічного аналізу, індексного аналізу, системний.

Головними способами реалізації індикативних планів треба вважати такі:
застосування економічних регуляторів (податки, кредити, тарифи,
інвестиції, ціни, цінні папери, відсотки, резерви, норми і нормативи,
амортизаційні відрахування, бюджет, субсидії, програми); застосування
адміністративних регуляторів (державні замовлення, штрафи, санкції,
ліцензії, дозволи, квоти, антимонопольні закони тощо).

Важливою умовою розробки індикативних планів є визначення об’єктів
регулювання. Об’єктами регулювання є соціально-еконо-мічні структури,
системи зв’язків між їхніми частинами, виявлені на підставі вивчення
внутрішніх закономірностей їх функціонування. Вони є об’єктами
економічного і правового впливу держави у сфері виробництва, обігу і
споживання. Найважливіші соціально-економічні структури і фактори є
такі: великі природно-економічні райони, підприємства всіх форм
власності; регіональна і галузева структури економіки; бюджети регіонів;
основні економічні пропорції у розвитку промисловості та сільського
господарства; ринкові відносини.

Індикативний план передбачає три типи показників: прогнозні, директивні
та розрахункові. Прогнозні показники визначають можливі орієнтири
розвитку економіки, окремих сфер і елементів ринку. Директивні показники
виробничої діяльності підприємств затверджені у Державному плані й
обов’язкові до виконання без огляду на економічну доцільність. Ці
показники характерні переважно для адміністративно-командної економіки.

У процесі розробки Державної програми економічного і соціального
розвитку визначають прогнозні та розрахункові показники, зокрема, такі:

обсяги виробництва найважливіших видів продукції;

обсяги державного замовлення (контракту);

обсяги експорту й імпорту продукції та послуг;

міжрегіональні поставки продукції;

участь у виконанні державних цільових комплексних програм;

виробництво валового внутрішнього продукту (чистої продукції);

завдання щодо використання трудових ресурсів та зайнятості населення;

грошові доходи населення;

введення у дію виробничих потужностей за рахунок державних
капіталовкладень;

введення в дію об’єктів соціальної сфери;

обсяги відрахувань за користування державним майном;

завдання щодо демонополізації виробництва;

завдання з приватизації державного майна;

ціни на продукцію державних підприємств, які підлягають державному
регулюванню;

завдання з охорони навколишнього середовища.

Розрахункові показники, які розробляють у державній програмі,
відображають її аналітичні та фінансові аспекти.

До показників, які контролює державна влада, належать: державний
контракт та державне замовлення, ціни і тарифи на окремі види продукції
та послуги, які регулює держава.

Державними важелями впливу на виконання державних програм є:

соціально-економічні нормативи (мінімальна заробітна плата, норми
амортизації тощо);

податки і податкові пільги:

державні інвестиційні ресурси;

державні кредитні ресурси і кредитна політика;

регламентація ціноутворення;

державні замовлення (контракти);

мито і митні збори;

бюджетні асигнування і дотації;

розміри пенсій, стипендій, допомоги;

регулювання оплати праці;

заборони, ліцензії, квоти. Структура індикативного плану може

виглядати так:

Розділ 1. Соціально-економічна й екологічна ситуація. Розділ 11. Головні
напрями, цілі та пріоритети, структура і пропорції
соціально-економічного розвитку.

Розділ III. Соціальний розвиток і рівень життя.

1. Населення, праця і кадри.

2. Цільові орієнтири, пріоритети, соціально-економічні норми і
нормативи.

3. Узагальнені показники соціального розвитку і рівня життя.

4. Програми соціального розвитку: рівень життя, забезпеченість житлом,
продовольче забезпечення, насичення ринку непродовольчими товарами і
послугами, охорона здоров’я та освіта, екологічне оздоровлення, шляхове
господарство, комунальне господарство, поліпшення умов праці, трудова
діяльність.

Розділ IV. Економічний розвиток країни.

1. Цільові орієнтири, пріоритети.

2. Узагальнені показники економічного розвитку, структурні зрушення,
пропорції.

3. Програми економічного розвитку:

а) державного, колективного, приватного сектора, у тому числі
машинобудівного та агропромислового комплексів, легкої промисловості,
транспорту, металургійного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового і
будівельного комплексів;

б) участь у реалізації міждержавних програм розвитку. Розділ V. Охорона
навколишнього середовища і раціональне використання природних ресурсів.

1. Цільові орієнтири, пріоритети, норми і нормативи.

2. Програми оздоровлення екологічної обстановки, охорони довкілля і
раціонального використання природних ресурсів.

Розділ VI. Економічні регулятори, які застосовують протягом поточного і
перспективного періодів:

ціни і тарифи (пільги і дотації), податки і платежі (зниження або
підвищення податкових ставок); норми амортизаційних відрахувань;

цінні папери (акції, облігації, позики, зобов’язання державної
скарбниці); бюджетні асигнування (в тому числі й валютні);

кредити (обсяг, строки користування, відсоткові ставки); інвестиції
(перерозподіл централізованих капіталовкладень); державні резерви
(матеріальні, фінансові, готова продукція).

Розділ VII. Прогноз розвитку ринкових відносин і кон’юнктури ринку.

1. Кон’юнктура внутрішнього ринку і його розвиток.

2. Кон’юнктура зовнішнього ринку і його розвиток.

3. Матеріально-технічне постачання під держзамовлення.

4. Функціонування товарних, фондових і трудових бірж. Розділ VIII.
Бюджетне планування.

1. Фінансово-кредитна політика.

2. Бюджетна політика.

3. Програми фінансового оздоровлення.

Розділ IX. Соціально-економічний розвиток регіонів. 1. Областей:

а) економічне регулювання;

б) програми розвитку областей за рахунок централізованих і
децентралізованих ресурсів.

2. Природно-економічних районів:

а) економічне регулювання;

б) програми розвитку окремих природно-економічних районів за рахунок
централізованих і децентралізованих ресурсів.

Порядок розробки індикативних планів і механізм їх реалізації

Для розробки індикативних планів на різних рівнях планування
використовують такі методи: системного аналізу, балансовий, нормативний,
економіко-математичні, програмно-цільовий.

Метод системного аналізу застосовують для вивчення розвитку економічної
ситуації у народному господарстві в минулому, теперішньому і майбутньому
з урахуванням різних його варіантів.

Системний економічний аналіз передбачає:

економічний аналіз організаційної структури об’єкта, який планують,
ефективності функціонування структурних підрозділів;

вивчення варіантів планованих рішень для вибору найоптимальніших;

оперативне виявлення і вивчення відхилень від запланованих завдань у
розвитку економіки;

аналіз ефективності використання ресурсів у процесі реалізації
індикативного плану.

Аналіз економічного і соціального розвитку національної економіки є
вихідним для формування державного плану. Предметами економічного
аналізу на макрорівні є тенденції, фактори, структурні зміни
збалансованість, інтенсивність, ефективність суспільного виробництва,
народногосподарська кон’юнктура-Головним принципом системного аналізу є
комплексність, що передбачає використання широкого кола показників, за
якими його проводять.

Найбільшу увагу треба приділяти аналізу найважливіших
загальноекономічних пропорцій з погляду соціальної спрямованості.
Розпочинати доцільно з оцінки економічного і наукового потенціалу
держави. Кількісному та якісному аналізу підлягають земельні ресурси,
запаси мінеральної сировини, водні й лісові ресурси та їх розміщення на
території України. Характеризують також динаміку і структуру населення
країни, формування її трудових ресурсів. Науковий потенціал оцінюють
щодо кількості та складу наукових організацій, кваліфікації зайнятих у
них працівників, динаміки результативності їх діяльності.

Основні фонди, як складову частину національного багатства, аналізують
щодо їх технічного рівня і зношення. Характеризують обсяги та якісний
склад оборотних фондів, розміри обігових коштів, їхню обіговість.

Темпи економічного розвитку розглядають на підставі показників ВВП та
національного доходу.

Аналіз темпів економічного розвитку доповнюють аналізом макроекономічних
пропорцій. У їхньому складі виділяють частки фонду відшкодування,
кінцевого продукту, фонду оплати праці та прибутку у виробленому
національному доході; співвідношення між фондом споживання і фондом
нагромадження; фондом виробничого нагромадження і ресурсами, потрібними
для цього, необхідним та додатковим продуктами, грошовими доходами та
видатками населення і роздрібним товарообігом; увезенням та вивезенням
продукції; кількістю зайнятих і кількістю робочих місць;
капіталовкладеннями і приростом основних фондів тощо. Аналіз
макроекономічних пропорцій дає змогу виявити головні макроекономічні
тенденції відтворювального процесу в державі. Для отримання цілісної
картини аналізують секторні й галузеві пропорції.

Під час передпланових досліджень аналізують та обґрунтовують фактори і
джерела економічного зростання. Вплив факторів на темпи економічного
зростання оцінюють із застосуванням методів індексного, факторного і
регресійного аналізу, економіко-математичного моделювання.

У системному аналізі важливе місце посідають показники зведеного
фінансового балансу, в тому числі державного бюджету. Головне завдання
аналізу фінансових показників — визначення можливостей фінансування
різних заходів, що передбачені в індикативному плані.

У процесі аналізу досліджують відтворення основних виробничих фондів,
яке передбачає оцінку ресурсів, інвестицій (зокрема, капіталовкладень),
їхньої структури в динаміці, тривалості відтворення основних фондів,
обсягів незавершеного будівництва.

Трудовий потенціал аналізують з огляду на освітній склад зайнятих у
народному господарстві, їхню статево-вікову структуру. Оцінюють
працезабезпеченість, аналізують динаміку зайнятості, продуктивності
праці, рівень оплати праці.

Аналіз динаміки і структури матеріальних витрат передбачає визначення
питомих витрат сировини, матеріалів, енергії, палива на одиницю ВНП і
порівняння цих показників з аналогічними показниками інших країн.

Цілісну картину функціонування економіки дає змогу доповнити аналіз
головних характеристик міжгалузевих народногосподарських комплексів:
паливно-енергетичного, конструктивних матеріалів, машинобудівного,
агропромислового, інвестиційного, транспортного, а також окремих галузей
національної економіки.

Спеціально в економічному аналізі виділяють вивчення ходу ринкових
реформ, результатів їхнього впливу на прискорення та ефективність
соціально-економічного розвитку держави.

На рівні регіонів економічний і соціальний розвиток аналізують у розрізі
двох головних груп показників. Перша з них характеризує регіон як
виробника матеріальних благ і послуг, призначених для задоволення потреб
регіону, держави і поставки їх на експорт, друга — як споживача
матеріальних благ і послуг усіма галузями й населенням, які надходять у
порядку міжрегіонального обміну.

На рівні галузей, об’єднань, підприємств аналізують показники
організаційно-технічного й економічного рівня виробництва.

Зміст балансового методу планування полягає у застосуванні системи
розрахунків, які пов’язують потреби суспільства з ресурсами за допомогою
системи економічних балансів. Через показники балансів визначають
кількісні співвідношення між виробництвом і споживанням матеріальних
благ, національного доходу тощо. У цьому випадку всі економічні
взаємозв’язки в народному господарстві відображені в певних кількісних
пропорціях з урахуванням наявних і можливих ресурсів. Найважливіші
баланси національної економіки є органічною складовою Державної програми
економічного і соціального розвитку України.

На практиці баланси звичайно є двосторонньою таблицею або таблицею,
розділеною на верхню і нижню частини.

Усі баланси класифікують за різними ознаками. За видом виробничих
ресурсів їх поділяють на баланси матеріальних, трудових, природних,
фінансових ресурсів і виробничих потужностей).

Матеріальні баланси у системі економічних балансів посідають провідне
місце. Вони відображають рівність ресурсів сировини, матеріалів,
паливно-енергетичних ресурсів тощо за всіма джерелами надходження і їх
розподілом.

Залежно від значення конкретних видів продукції матеріальні баланси
розробляє Міністерство економіки України, Держкомресурсів, інші
міністерства, а також економічні служби облдержадміністрацій.

Розрахунки балансового типу ведуть також у разі формування планів

на підприємствах і в територіальних органах управління міського
районного рівнів.

За охопленням кількості видів матеріальних ресурсів розрізняють: одно- і
багатопродуктові (міжпродуктові і комплексні) матеріальні баланси,

Багатопродуктові матеріальні баланси розробляють у натуральних,
умовно-натуральних показниках, або у грошовому вираженні. Прикладом
застосування умовних одиниць для складання балансу є баланс
паливно-енергетичний (умовне паливо). Прикладом зведеного матеріального
балансу у грошовому вираженні є зведений баланс будівельних матеріалів.

На підставі класифікації складу створюваного продукту розробляють
баланси засобів виробництва і баланси предметів споживання.

За формою виконання матеріальні баланси бувають затверджу-вальні і
розрахункові. В індикативному плануванні вони мають розрахунковий
характер.

Друга група балансів — баланси праці. Вони призначені для аналізу та
прогнозування розподілу і використання трудових ресурсів. У практиці
планування передбачають розроблення балансу трудових ресурсів та балансу
ринку праці.

Система фінансових балансів дає змогу у грошовому вираженні оцінити
результати виробничо-господарської діяльності підприємства, міністерства
(відомства), регіону, країни в цілому. Фінансові баланси допомагають
пов’язати матеріальний і вартісний аспекти відтворення, зіставити доходи
та витрати, фінансове обгрунтувати завдання індикативного плану.

Важливе значення у розробці Державної програми економічного і
соціального розвитку має система найважливіших балансів національної
економіки. Вони характеризують масштаби, головні натурально-речові,
грошово-фінансові та територіальні пропорції між секторами і сферами
національної економіки у випадку відтворення матеріальних благ і послуг.
До системи цих народногосподарських балансів належать баланси
виробленого та використовуваного ВВП, національного доходу,
національного багатства, зведені баланси праці, зведений баланс
фінансових ресурсів, міжгалузевий баланс.

Формування ринкової економіки не заперечує ролі балансових розрахунків,
а навпаки, посилює їхнє значення для виявлення диспропорції і вироблення
важелів державного впливу на учасників ринкових відносин з метою
усунення таких диспропорцій.

Нормативний метод. Використання цього методу в індикативному плануванні
дає змогу за допомогою норм і нормативів визначати потребу у виробництві
продукції чи послуг. Потребу (планове завдання) обґрунтовують ресурсами,
через норми і нормативи визначають показники індикативного плану. Окрім
цього, норми і нормативи у плануванні виконують своєрідну контрольну
функцію, наприклад, контролюють ступінь досягнення орієнтованих рівнів
ефективності виробництва, стан навколишнього середовища тощо. Ще в
період 1987-1990 pp. використовували економічні нормативи, що виконували
функцію регулювання взаємовідносин між первинною ланкою виробництва
(підприємством) і державою у ході розроблення і реалізації державних
планів.

Отже, за роллю у плануванні норми і нормативи поділяють на цільові,
економічні (утворення фондів), використовувані у техніко-економічних
розрахунках. У сучасних умовах економічні нормативи частково втратили
своє значення, їх зрідка використовують у практиці розробки та
реалізації індикативних планів. Цільові ж і використовувані у
техніко-економічних розрахунках є важливими й сьогодні. До їхнього
складу належать: норми ефективності суспільного виробництва; норми і
нормативи затрат праці; норми й нормативи витрат і запасів сировини,
матеріалів, палива та енергії: норми і нормативи використання виробничих
та освоєння проектних потужностей; норми і нормативи потреби в
устаткуванні та його використанні; норми і нормативи капітальних
вкладень і капітального будівництва; фінансові норми та нормативи.

Використана література

Державне управління: теорія і практика /За ред. проф. В.Б. Авер’янова. —
К., 1998.

Иванов В.Н. Основы современного социального управления. Теория и
методология. Москва, 2000.

Индикативное планирование: теория и пути совершенствования. Монография.
Санкт — Петербург, 2000.

Панасюк Б.Я. Прогнозування та регулювання розвитку економіки. — К.,
1998.

Петрова М.Н. Индикативное планирование: вопросы теории и методологии.
Казань, 2000.

PAGE

PAGE 5

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *