Державне регулювання ринкової економіки (курсова)

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Державне регулювання ринкової економіки

План

Вступ.

Економічні функції держави.

Історія становлення державного економічного регулювання.

Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки.

Структура механізму регулювання.

Основні методи державного регулювання.

Державне регулювання в Україні.

Економічні функції місцевих органів влади.

Співвідношення між ринковим механізмом і державного регулювання.

Висновок.

Вступ.

Високорозвинена ринкова економіка — це оптимальне поєднання засад,
притаманних товарному виробництву (конкуренція, попит і пропозиція,
вільне ціноутворення), та цілеспрямованої політики державного
регулювання економічних процесів. Державне регулювання доповнює ринковий
механізм, що в сукупності становить єдину систему макроекономічного
регулювання народного господарства.

Розвинена ринкова економіка не означає якоїсь «абсолютної свободи» і
«вільної гри» економічних сил, що спрямовуються «невидимою рукою»
саморегульованої конкуренції. Необмежена економічна свобода існувала
лише на ранніх ступенях розвитку товарного виробництва і формування
ринкових відносин, коли (функціонувало безліч порівняно однакових за
розмірами капіталу, переважно дрібних і середніх підприємств, між якими
точилася конкурентна боротьба за ринок збуту товарів. За умов вільної
конкуренції ринкові сили попиту й пропозиції стихійно, через вільне
ціноутворення визначали оптимальні пропорції виробництва та його
економічну ефективність. Головними регуляторами суспільного виробництва
були вільний ринок і конкуренція. Держава лише створювала загальні умови
для функціонування приватних капіталів. З розвитком відносин власності
та вдосконаленням організації суспільного виробництва розширилися сфера
і напрями політики державного втручання в економічні та соціальні
процеси. Головним завданням політики централізованого економічного
регулювання стало розв’язання суперечностей між частковою
монополістичною планомірністю і товарними відносинами, які залишалися
загальною формою економічних зв’язків у суспільстві.

Для сучасних умов характерні переплетення ринкових з державними методами
регулювання та їх поєднання. Кожен з них має свою сферу застосування і
відповідає певним інтересам суб’єктів власності та господарювання. Проте
вони збігаються в тому, що і держава, і ринок приводять у відповідність
часткові планомірності, властиві окремим господарським одиницям.

В умовах високорозвиненої ринкової економіки, яка характеризується
наявністю великої кількості не лише дрібних і середніх підприємств, а й
великих виробничих комплексів, про «вільну гру» економічних сил не може
бути й мови. Щодо діалектики розвитку економіки країн Заходу та еволюції
механізму її регулювання американський економіст П. Самуельсон писав,
що, мабуть, Америка XIX ст. підійшла ближче, ніж будь-яка інша країна,
до стану laissezfaire (невтручання. —Авіті.), який Карлейль назвав
«анархія плюс констебль». Результатом цього виявилися ціле століітя
прискореного економічного розвитку та обстановка індивідуальної свободи.
Однак це призвело також до періодичних економічних циклів, виснаження
природних ресурсів, які не відновлюються, до бідності й багатства,
розкладу державного апарату, які переслідують різні цілі, і часом до
витіснення монополією саморегульованої конкуренції».

У більшості індустріальне розвинених країн Заходу значно підвищилася
економічна роль держави. Те, що держава є центральним органом політичної
влади в країні, надає їй можливість використовувати норми правового
примусу і розпоряджатися значними економічними ресурсами. Вона не лише
стала власником багатьох заводів, земельних ділянок, залізниці, морських
портів, аеродромів, фінансових ресурсів, а й заволоділа цілими галузями
економіки, які потребують для свого розвитку величезних капіталовкладень
і найменше орієнтовані на прибуткове функціонування (атомна і космічна
промисловість, енергетика тощо).

У більшості країн ринкової економіки державі належить близько третини
національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину
валового національного продукту, здійснює до 20 відсотків
капіталовкладень в економіку. Наприклад, у США під контролем уряду
виробляється до 20 відсотків національного продукту, третину його
становлять податки і загальний обсяг урядових витрат.

Зростання економічної ролі держави, її втручання в процес суспільного
виробництва і висока концентрація останнього модифікували традиційний
механізм саморегулювання економіки, різко обмежили дію стихійних
ринкових сил. Держава прийняла на себе цілу низку регулюючих функцій,
особливо щодо розвитку державного сектора економіки, а також ринкової
кон’юнктури.

Довголітня практика державного втручання в економіку дала змогу виробити
відповідні методи і важелі, в результаті чого економічна система стала
високоефективною. Політика державного регулювання дає можливість
нейтралізувати численні руйнівні процеси і небажані відхилення, які
періодично переривають і деформують рух економічного циклу.

Економічна політика держави формується свідомо через мережу органів
державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації.
Важливу роль в цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові
групи та «групи тиску». Підприємницькі організації, наприклад
Національна рада французьких підприємців, Федеральний союз німецької
промисловості, Конфедерація британської промисловості, Конфіндустрія
(Італія), Представництво фінансових і промислових кіл (Фінляндія) та
ін., беруть участь у вирішенні найбільш важливих питань з економіки і
політики. Вони готують економічні проекти і рекомендації для органів
державної і муніципальної влади, впливають на розробку і прийняття
багатьох законів і указів, у певних випадках здійснюють контроль за їх
виконанням.

Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади.
Оскільки в кожній з розвинених країн їх склалося по декілька, то між
ними точиться боротьба за лідерство і отримання певних пільг. Наприклад,
у США лідерами є групи Морганів, Рок-феллорів, каліфорнійська на чолі з
«Бенк оф Америка», у Великобританії — «Ллойдз», «Барклейз», в Німеччині
— групи на чолі з «Дойче банк», «Дрезденер банк» та «Комерцбанк».

«Групи тиску» зародилися у США, сьогодні вони широко використовуються в
країнах Західної Європи та в ін. Вони формуються з метою виливу на
офіційних представників державної адміністрації і членів уряду при
розв’язанні таких питань, як оподаткування, ціноутворення, регламентація
ринків, право на створення нових підприємств тощо. Так, в Іспанії
інтереси приватного сектора представляють 9 таких груп: в паперовій
промисловості — Інститут паперу, в металургії — Союз виробників чорних
металів, у суднобудуванні — Техніко-торґовельне управління
суднобудівників та ін.

Місце політики державного регулювання в господарській системі є сталим,
проте його масштаби і форми не залишаються незмінними. Дії державної
адміністрації не обов’язково втілюються у певних заходах щодо управління
національною економікою. Регулювання відбувається і тоді, коли держава
відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними
з точки зору макроекономічної та соціальної ефективності.

Незважаючи на те що централізоване і ринкове регулювання за своєю суттю
є антиподами, вони постійно взаємодіють між собою. Це сприяє
забезпеченню економічної та політичної стабільності всієї суспільної
системи. Політика державного регулювання не підпорядкована закону
самозростання капіталу, вона враховує розстановку всіх соціальних сил,
що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або
монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний
розвиток — забезпечення безперервності процесу відтворення національного
господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на
макрорівні, її реалізація здійснюється через свідоме визначення
суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення.

Економічні функції держави.

Обговорюючи роль держави, ми звичайно вважаємо за слушне, що держава
встановлює правила дорожнього руху, ухвалює закони, забезпечуючи і право
власності, і контракти. Але якими є економічні функції держави? Це –
забезпечення ефективності справедливості та сприяння макроекономічному
зростанню і стабільності.

Уряди роблять спроби виправити невдачі ринку, щоб забезпечити
ефективність економіки. Державні програми забезпечення справедливості
використовують податки і видатки для перерозподілу доходів щодо певних
груп. Уряди покладаються на податки, видатки та регулювання грошового
обігу, щоб сприяти макроекономічному зростанню та стабільності,
зменшувати безробіття та інфляцію, водночас стимулюючи економічне
зростання. Розглянемо коротко кожну функцію.

Ефективність.

Економіка інколи терпить від невдач ринку. Наприклад, фірма може
отримувати високий прибуток, підвищуючи ціни або збільшуючи
виробництво. Деякі фірми забруднюють повітря або скидають токсичні
речовини в грунт.У кожному випадку ринкові невдачі призводять до
неефективного виробництва і споживання. Держава може відігравати корисну
роль у лікуванні економічних хвороб. Проте, оцінюючи роль держави у
лікуванні хвороб економіки, ми мусимо також бути уважними до помилок,-
ситуацій, в яких уряд намагається виправляти ринкові невдачі, і
можливо, погіршує становище або спричиняє інші проблеми.

Недосконала конкуренція. Суттєвим відхиленням від досконалої конкуренції
є недосконала конкуренція, або елементи монополії.

Згадаємо, наскільки точним є визначення досконалого конкурентного
ринку.Досконала конкуренція виникає на ринку, коли існує достатня
кількість фірм або рівень конкуренції такий, що жодна фірма не може
впливати на ціну певного товару. Недосконалий конкурент – це той
конкурент, чиї дії можуть вплинути на ціну товару.

Насправді майже всі власники підприємств, можливо, за винятком кількох
мільйонів фермерів, кожен з яких виробляє незначну частку сукупного
врожаю, є недосконалими конкурентами. Крайнім проявом недосконалої
конкуренції є монополіст – єдиний постачальник, який сам визначає ціну
певного товару.

Якими є наслідки монополістичної влади – здатності великої фірми
впливати на ціну товару на певному ринку? Влада монополії веде до того ,
що ціна товару значно перевищує витрати, і це зменшує кількість
купованих виробів, продаж яких падає нижче від ефективного рівня. Цей
варіант дуже високих цін і дуже малого виробництва є критерієм
неефективності, пов’язаною з владою монополії.

Протягом минулого століття уряди вживали заходів, спрямованих на
приборкання влади монополій.Держави інколи регулюють ціни і прибутки
монополій, як у випадку побутових послуг. Крім того, антитрестівське
законодавство забороняє такі дії, як встановлення і підтримання цін і
поділ ринків.

Побічні наслідки економічної діяльності. Інша ситуація падіння
ефективності виникає, коли мають місце зовнішні, або позаринкові,
фактори.Ринкові операції – це добровільний обмін, за якого люди
обмінюють товари за гроші. Коли фірма використовує обмежені ресурси,
такі як земля, вона купує землю у власника на ринку землі. Коли фірма
виробляє цінний товар,наприклад, видобуває нафту, вона отримує всю
вартість від покупця на ринку нафти.

Однак багато угод насправді мають місце поза ринками. Фірма А скидає
токсичні відходи у річку і забруднює її для людей, які ловлять рибу або
купаються. Фірма А використовує чистий обмежений ресурс – воду без
оплати людям, які терплять від забруднення води. Фірма Б, навпаки,
забезпечує своїм працівникам безплатні зчеплення проти інфляційних
хвороб; коли імунітет набуто, працівники і поза фірмою мають вигоду від
зменшення небезпеки захворювання.

В обох випадках фірма допомагає або шкодить людям позаринковими
операціями, тобто існує економічна дія без економічної плати.

Побічні, або позаринкові, ефекти виникають, коли фірма або люди
завдають збитку або приносять вигоду іншим позаринковими відносинами.

Коли наша країна стала щільніше заселеною, обсяг виробництва енергії,
хімічних та інших речовин збільшився, а негативні позаринкові впливи
зросли від невеликих незручностей до великої загрози, саме тоді
втручається держава. Мета державного регулювання – контролб побічних
наслідків економічної діяльності, таких як забруднення повітря і води,
відкриті розробки корисних копалин, небезпечні відходи, недоброякісні
напої та їжа, радіоактивні матеріали тощо.

Критики регулювання намікають, що економічна діяльність держави є
непотрібним примусом. Уряди як батьки – завжди кажуть “ні”.Але ми не
повинні використовувати дитячу працю. Ми не повинні випускати дим із
заводської труби. Ми не маємо право продавати наркотики. Ми не повинні
керувати автомобілем, не скориставшись ременем безпеки. І так далі.

І водночас більшість людей сьогодні погоджується з тим, що уряд мусить
запобігати найгіршим позаринковим ефектам, вчинений через ринковий
механізм.

Товари колективного споживання. Фірмам можна заборонити викидати
відходи, встановлюючи відповідні обмеження; набагато складніше уряду
заохотити виробництво товарів колективного споживання. Останні
виступають як економічна діяльність – надання великих чи малих вигод
суспільству – яка не може ефективно здійснюватися приватним
підприємством. Прикладами товарів народного споживання є підтримка
національної безпеки, охорони порядку, побудова мережі автомагістралей,
підтримка фундаментальної науки та охорони здоров’я. Приватне
виробництво товарів колективного споживання неможливе, тому що вигоди
від них настільки поширюються серед населення, що жодна окрема фірма чи
споживач не мають економічного стимулу в їх наданні.

Податки. Держава мусить вишукувати надходження, щоб заплатити за товари
колективного споживання, і для програм перерозподілу. Такі надходження
отримуються від податків на особисті доходи і доходи корпорацій,
заробітну плату, продаж споживчих товарів та інші статті. Уряд на всіх
рівнях збирає податки, щоб оплачувати свої видатки.

Податки нагадують ціну, яку громадяни платять за товари колективного
споживання. Проте податки суттєво відрізняються від цін. Податки не є
добровільними. Кожен громадянин є об’єктом дії податкового
законодавства. Ми усі зобов’язані оплачувати частину витрат на товари
колективного споживання. Звичайно, ми як громадяни самі накладаємо на
себе податки і кожен з нас має право на свою частку товарів колективного
споживання, які забезпечуються урядом.

Однак тісний зв’язок між видатками і споживанням, який ми бачили для
товарів індивідуального споживання, не існує для податків і товарів
колективного споживання. Я куплю гамбургер чи світер з вовни лише в тому
разі, якщо я його хочу, але я мушу платити свою частку податків, що
використовуються для фінансування безпеки і освіти, навіть якщо мене
зовсім не цікавлять ці види діяльності.

Отже, коротко, для видимої руки уряду грунтується на економічній логіці.
Держава встановлює правила дорожнього руху, збирає податки і збори, щоб
оплачувати діяльність державних установ, купує товари колективного
споживання, наприклад, такі, як автомагістралі. Ці види діяльності
сприяють нормальному функціонуванню підприємництва, попереджують
зловживання і обмежують діяльність фірм, коли викиди в повітря
загрожують життю і майну.

Справедливість.

Наш аналіз ринкових невдач, таких як влада монополії чи видатки на
товари колективного споживання, зосередився на недоліках розподільної
функції ринків – вадах, які можна скоригувати розумним втручанням. Але
припустімо на хвилину, що економіка функціонує з повною ефективністю –
завжди на межі ивробничих можливостей і ніколи всередині неї, завжди
вибирає правильне співвідношення між товарами індивідуального і
колективного споживання тощо. Навіть якби ринковий механізм функціонував
так досконало, як було описано, це все одно могло б призвести до
небажаних наслідків. Чому?

Ринки не обов’язково забезпечують розподіл доходу, що розглядається як
суспільно допустимий і справедливий. Чиста економіка вільного
підприємництва може продукувати неприйнятні для суспільства розриви в
доходах і споживанні.

Чому ринковий механізм може давати неприйнятне розв’язання питання для
кого? Причина полягає в тому, що доходи визначаються неусталеним набором
обставин – спадщиною, невдачею, важкою працею, ціновим фактором тощо.
Тому результат розподілу доходу, можливо, не завжди відповідає критерію
српаведливості. До того ж згадайте, товари ідуть за доларовими голосами,
а не за найбільшою потребою. Кіт багатої людини, можливо, випиває
молоко, яке необхідне бідній дитині, щоб бути здоровою. Чи відбувається
це через помилки ринку? Зовсім ні, оскільки ринковий механізм виконує
свою функцію – надає товари в руки тих, хто володіє доларовими голосами.
Якщо в країні більше використовується на їжу для тварин, ніж на
допомогу бідним, щоб вони навчалися в коледжі, то це дефект розподілу
доходів, а не ринку. Навіть найефективніший ринковий механізм може
продовжувати велику нерівність.

Часто розподіл доходів в ринковій системі є результатом випадковостей в
розвитку технології. Припустімо, винахід робота може спричинити різке
падіння конкурентної ціни на працю, зменшуючи доходи робітників у разі
спрямування 95 % національного доходу власникам роботів. Чи буде кожен
спиймати це як необхідне право чи ідеал? Можливо, ні.

Чи можна дозволити, щоб хтось став мільярдером, просто успадкувавши 5000
квадратних миль землі або нафтові свердловини? Це є зворотний бік
ринкового механізму. Чи ви хотіли б оподаткувати доходи роботів, або
запровадити високі податки на спадщину та нагромаджене багатство? Люди
глибоко розходяться з питання: чи дуже високі доходи мають обкладатися
дуже високими податками?

Нерівність у доходах може бути політично чи етично нсприйнятною. Для
країни рішення конкурентних ринків як наперед визначені і незмінні не є
обов’язковими. Люди можуть перевірити ринковий розподіл доходів і
вирішити,що він несправедливий. Якщо демократичне суспільство не
погоджується з розподілом доларових голосів за вільної системи
підприємництва, то воно може вжити заходів щодо зміни розподілу доходів.

Припустімо, виборці вмрішили зменшити нерівність у доходах.Які
інструменти може застосувати Конгрес? По-перше, він може використати
прогресивне оподаткування, оподатковуючи великі доходи вищою ставкою,
ніж малі. Федеральний подоходний податок і податок на спадщину є
прикладами такого прогресивного перерозподільного оподаткування.

По-друге, оскільки низькі податкові ставки не можуть допомогти тим, хто
зовсім не має доходів, в останні десятиліття держава створила систему
трансфертних платежів, або грошових виплат населенню. Такі трансферти
включають допомогу престарілим, сліпим немічним, батькам з
неповнолітніми дітьми, а також страхування безробітних. Ця система
трансфертних платежів створює “мережу безпеки” для захисту нещасливців
від нестатків. І, нарешті, держава інколи субсидіює споживання груп з
малим доходом, надаючи продовольчі талони, безплатну медичну допомогу
ідешеве житло.

Через економічне зростання і програми соціальної допомоги, які
встановлюють мінімальний життєвий рівень,багато значних і очевидних
недоліків капіталізму ХІХ ст, були ліквідовані у

ХХ ст. Проте відносна бідність вказує на труднощі розв’язання цієї
проблеми. Внаслідок змін у складі сімей за останні роки масштаби
бідності зросли.

Що можуть внести економісти в дебати про справедливість? Економіка як
наука не може відповісти на такі нормативні питання, яку величину
конкурентно визначеного доходу треба передати бідним сім’ям.Це політичне
питання, яке повинно розв’язуватися на виборчих дільницях.

Економісти можуть аналізувати втрати чи вигоди від різних систем
перерозподілу. Економісти витратили багато часу, аналізуючи, чи
спричинюють соціальні програми, соціальні втрати, коли люди працюють
менше або купують наркотики, а не їжу. Економісти вивчали, чи є надання
бідним грошей, а не товарів, ефективним засобом зменшення бідності.
Економіка як наука не може відповісти на питання, який рівень бідності
прийнятий і справедливий. Проте вона може допомогти розробити
ефективніші програми для збільшення доходів бідних.

Макроекономічне зростання і стабільність.

Окрім забезпечення ефективності і справедливості, держава також виеонує
макроекономічну функцію підтримання економічного зростання та
стабільності економіки.

Від свого початку капіталізм терпів від періодичних приступів інфляції
(зростання цін) і депресії (високого безробіття). Іноді, як під час
Великої депресії у 30-ті роки, нестатки і труднощі тривали ціле
десятиліття, бо уряди ще не знали, як оживити економіку.

Сьогодні, завдяки інтелектуальному внеску Джона Майнарда Кейнса і цого
послідовників, ми знаємо, яяяяяк контролювати найгірші прояви ділового
циклу. Ми тепер розуміємо, як уряд може впливати на обсяг виробницива,
зайнятість та інфляцію, обережно застосовуючи монетарну і фіскальну
політику. Фіскальна політика держави, як уже зазначалося, це право
оподатковувати і право витрачати. Монетарна політика встановлює
пропозицію грошей, впливаючи, таким чином, на процентні ставки та
пропозиції, та інші чутливі до процента видатки. За допомогою цих двох
головних інструментів макроекономічної політики держава може впливати на
розмір сукупних видатків, темпи зростання і обсяг національного
виробництва, рівні зайнятосі та безробіття, на рівні цін і темпи
інфляції в економіці.

Уряди індустріально розвинених країн успішно застосовували уроки
кейнсіанської революції протягом останнього півстоліття. Численні
монетарні і фіскаліні заходи прискорили економічний розвиток країн з
ринковою економікою, засвідчивши безпрецедентне зростання після другої
світової війни. Проте, зіткнувшись з економічними труднощами у 70-ті
роки. – високою інфляцією і зростаючим безробіттям та уповільненням
темпів зростання продуктивності праці – дехто висловлював скептичні
завваження щодо здатності монетарної і фіскальної політики стабілізувати
економіку. Два завдання перебувають у фокусі довгострокової
макроекономічної політики: швидке економічне зростання і висока
продуктивність рпаці. Економічне зростання визначає зростання
національного обсягу виробництва, а продуктивність праці впливає на
обсяг виробництва на одиницю ресурсів, або ефективність застосування
ресурсів.

У 70-ті роки уряди розробили макроекономічну політику, щоб забезпечити
довгострокові завдання економічного зростання і підвищення
продуктивності праці. Фіскальні заходи були розроблені, щоб збільшити
зацікавленість у виробництві. Розміри податків було зменшено в більшості
розвинених країн, зростання програм державних податків уповільнилося.
Уряди цих країн тривожилися впливами своїх фіскальних заходів на
заощадження, інвестиції та іновації. Наприкінці 80-х і на початку 90-х
років Сполучені Штати намагались зменшити дефіцит державного бюджету,
щоб збільшити розмір національних інвестицій і прискорити економічне
зростання. Водночас монетарна політика стала більш активною в управлінні
короткостроковими коливаннями в обсязі виробництва, рівні безробіття і
темпах інфляції. Результатом поєднання орієнтованих на зростання
фіскальних і активних монетарних заходів стало найтриваліше в історії
США в мирний період економічне піднесення з 1982 по 1990 рр.

Макроекономічні заходи, спрямовані на стабілізацію і економічне
зростання, включчають фіскальні заходи разом з монетарними заходами. З
формуванням макроекономіки як науки у 30-ті роки уряд успішно
справляються з найважчими проявами інфляції та безробіття.

В усіх передових країнах панує змішана економіка, в яких ринок визначає
більшість індивідуальних цін і кількість товарів. Водночас уряд управляє
економікою через програми оподаткування, видаткиі регулювання грошового
обігу.

Обидві половини – ринок і уряд – важливі для здорового функціонування
економіки. Управляти сучасною економікою, вилучивши одну зних,- це
пробувати аплодувати однією рукою.

Історія становлення державного

Економічного регулювання.

Державні структури України мають вивчити нагромаджений протягом століть
арсенал форм і методів державного регулювання економіки. Історія
становлення державного економічного регулювання – невід’ємна складова
історії економічної політики. Епоха традиційного господарювання, яка
характеризувалась економічною замкнутістю, слабкістю державної влади не
залишила визначних прикладів державного регулювання господарського
життя. Загальнодержавне втручання в економіку яскраво заявило про себе
лише за часів абсолютизму, переходу до підприємницьких відносин. Цей
період увійшов в історію як епоха широкого втручання в економіку
держави, що активно впливала на становлення підприємницьких відносин,
ламала цехову організацію праці, сприяла підвищенню її продуктивності,
знищувала традиції особистої залежності. Одним з перших і найвидатніших
державних юридичних актів з ціого питання став ремісничий регламент
Людовіка ІХ 1229р. у Франції. Згодом широко застосовуючи політику
протекціонізму, держава активно формувала нову структуру
ранньопідприємницької промисловості і торгівлі. Епоха підприємницьких
відносин вільної конкуренції характеризувалась значним обмеженням
втручання держави в господарське життя. Її господарська функція
зводилась до ролі “нічного вартівника” економічної системи.

Швидке усуспільнення, концентрація і централізація виробництва в кінці
ХІХ – початку ХХ століття зумовили докорінну зміну економічної ролі
держави, господарські функції різко зросли. З того часу держава –
активний учасник суспільного процесу відтворення благ. У більшості
цівілізованих країн світу, незалежно від їх політичної орієнтації, вона
взяла на себе функції забезпечення розвитку транспорту і зв’язку, інших
систем комунікацій, освіти і охорони здорв’я, захисту навколишнього
середовища, пенсійного забезпечення, соціальної та ринкової
інфраструктури, соціальної справедливості, оборони.

Держава контролює проведення структурних макроекономічних змін, створює
умови для розвитку науки і техніки, економіки окремих регіонів. Вона
забезпечує грошовий обіг, валютне і митне регулювання, проводить
позичкову і податкову політику.

В арсеналі державного регулювання є як прямі, так і побіжні методи
впливу на виробничі і соціальні процеси, співвідношення між якими час
від часу змінюється, відбиваючи різні тенденції розвитку сучасного
господарського життя.

Об’єктивна необхідність державнаго регулювання економіки.

Держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона законодавчо
встановлювала “загальні правила гри”,тобто систему нормативних актів, що
регулюють діяльність суб’єктів ринку в тому числі таких інститутів, як
комерційні банки, біржі, акціонерні товариства. В державних судових
органах розглядалися не тільки кримінальні справи, але й майнові
господарські конфлікти. Держава збирала податки, за рахунок яких не
тільки утримувала чиновників, але й фінансувала закупівлі зброї і
спорядження у приватних компаній.В ряді країн державі належали залізниці
і так звані “казенні” заводи. Однак у цілому економічна роль держави ще
на початку 20 століття була гранично обмежена, народне господарство
залишалося майже винятковою сферою приватного бізнесу.

Становище змінилося в період першої світової війни, коли спочатку в
Німеччині, а потим і в країнах Антанти країна стала активно втручатися в
господарське життя з метою мобілізації обмежених ресурсів для досягнення
воєнної перемоги.Зазначені заходи, однак, мали
надзвичайний,воєнно-мобілізаційний характер,а тому із закінченням війни
державне втручання у господарське життя зійшло нанівець, все повернулося
“на круги своя”.

До початку 30-х років серед західних економістів панувала думка про те,
що економічні спади (кризи) пояснюються випадковими причинами, що
механізм ринкового саморегулювання в принципі забезпечує відповідність
між сукупним попитом і сукупною пропозицією, отже, і автоматичний вихід
економіки з кризи та наступне її піднесення на базі оновлення основного
капіталу й ліквідації нерентабельних підпріємств.Звідси робиться
висновок про небажаність і навіть шкоду державного втручання в
економічне життя

Однак глибока криза і затяжна депресія 30-х років докорінно суперечили
зазначеній теорії.Стало очевидним, що механізм ринкового
саморегулювання не справляється з своїми функціями, не забезпечує
автоматичний вихід з кризи, що й потребувало переходу до активного
державного регулювання економіки. Таке регулювання на практиці стало
здійснюватися в США з 1933 р. командою З.В.Рузвельта, яка розробила і
реалізувала так званий “новий курс”.Теорія державного регулювання
ринкової економіки була, як відомо, створена Дж. М Кейнсом і його
послідовниками.Кейнс зробив висновок про те, що вихід з глибокої кризи,
зростання обсягів виробництва та рівня зайнятості немжливі без активної
участі держави, яка має не тільки стимулювати зниження дисконтної норми
комерційних банків (процента), але й здійснювати масштабні державні
закупівлі з метою збільшення сукупного платоспроможного попиту. Крім
того, держава повинна виплачувати соціальні допомоги безробітним, людям
похилого віку та іншим непрацездатним членам суспільства з метою не
допустити соціального вибуху.

Таким чином, найбільш далекоглядні державні діячі та економісти західних
країн приходять до принципового висновку про те , що ринковий механізм
має бути доповненим механізмом прямого державного регулювання економіки.
В результаті реалізації даної концепції склався своєрідний тандем :
ринковий механізм і механізм державного регулювання при провідній ролі
ринку, який і регулює сучасну ринкову економіку.

Необхідно зазначити, що система заходів державного регулювання,
запропонована Дж. М. Кейнсом, мала виражений антикризовий характер,
мета цих заходів полягала в тому, щоб допомогти капіталістичній ринковій
економіці вийти із затяжної кризи, забезпечити відновлення виробництва і
максимальну зайнятість працездатного населення. Тому багато учнів і
продовжувачів Кейнса критикували обмежений характер запропонованих ним
рецептів, говорили про те, що у нього ”держава відіграє роль пожежної
команди, яка гасить пожежу, що вже почалася”.Неокейнсіанці 50х – 60х
років (А. Хансен, Ст. Чейз, П. Самуельсон та інші ) обгрунтували
висновок про те, що державне регулювання ринкової економіки має
передбачити довгострокові, перспективні цілі: прискорення НТП і
структурної перебудови народного господарства, підвищення темпів
економічного зростання, створення найсприятливіших умов для ринкової
конкуренції, завоювання нових позицій на світових ринках, усунення
надмірної диференціації доходів, підтримання соціального миру і, в
кінцевому підсумку,забезпечення на цій основі високого рівня та якості
життя переважної частини населення, тобто надання ринковій економіці
соціально орієнтованого характеру. Саме такі цілі домінують у системі
сучасного державного регулювання ринкової економіки у розвинутих країнах
Заходу і Сходу.

Cтруктура механізму регулювання.

Одним з основних елементів механізму регулювання капіталістичного
господарства, а тим самим і збалансованості національного ринку, за умов
учасного капіталізму є, по-перше, ринкове регулювання, що здійснюється
за допомогою механізму конкуренції, динаміки ринкових цін, стихійного
вирівнювання попиту та пропозиції тощо. Таке регулювання обмежене
переважно рамками немонополізованого сектора економіки,в якому
налічується понад 95% усіх підприємств(у США їх близько 15.5млн), на
яких виробляється приблизно 405 ВНП,зайнята більша частинва найманих
робітників.

До основних складових елементів механізму регулювання капіталістичного
господарства і рівноваги національного ринку належить, по-друге,
корпоративна (а в її межах монополістична або олігополістична)
планомірність. Гігантські багатогалузеві концерни за допомогою ЕОМ,
маркетингу постійно вивчають масовий попит (його структуру, динаміку),
формують його. Тому виробництво товарів концернами орієнтується на
відомий ринок на основі попередніх погоджень щодо номенклатури
продукції, її кількості і якості. У наш час на світовий капіталістичний
ринок на основі попередніх домовленостей між виробниками та споживачами
надходить близько 70 % усіх товарів, основну масу яких виробляють
гігантські монополістичні об’єднання.

По-третє, державне регулювання найповніше здійснюється у наданні
державою замовлень, закупівлі нею значної частини виробленої продукції,
що означає гарантований попит на неї. Так Федеральний уряд США
розташовує щорічно до 16 млн. замовлень у понад І ЗО галузях
промисловості. Виконанням таких замовлень зайнято близько 20 % сукупної
робочої сили. У США закупівля державою товарів і послуг військового та
невійськового призначення становить близько 8 %. У країнах «Спільного
ринку» на початку 90-х років на закупівлю товарів і послуг витрачалося
близько 18 % усіх держаних витрат.

Між складовими елементами механізму регулювання сучасного капіталізму
має місце взаємодія, взаємопроникнення. Це означає, наприклад, що
механізм ринкового регулювання дещо доповнює монополістичну
планомірність, а остання частково поширюється і на немонополізований
сектор економіки. Так. окремі деталі для виробництва автомобілів
могутньої автомобільної корпорації «Дженерал моторз» постачають близько
40 тис. дрібних і середніх підприємств-постачальників, а частка
закупівель у загальній сумі обороту цієї компанії досягає 48 %. Це
означає, що ці підприємства немонополізованого сектора економіки
втягнуті в орбіту монополістичної планомірності.

Найбільш важливою ланкою останньої є приватномонополістичне планування у
межах гігантських ТНК. Ядро їх діяльності — внутріфірмові операції. У
середині 80-х років 37,3 % імпорту і 39,2 % експорту США проходило по
внутріфірмових каналах ТНК (американських і зарубіжних ).

Найважливіші напрями державного регулювання економіки, а отже і
встановлення рівноваги національного ринку, такі: 1) антициклічне
регулювання, що має короткочасний характер і спрямоване на послаблення
циклічних коливань, зниження рівня інфляції: 2) програмування
(капіталістична планомірність), що має довготривалий характер, прагне
цілеспрямовано впливати на обсяг і напрями капіталовкладень, зміну
структури народного господарства, тобто має стратегічні цілі. Для
досягнення як короткотривалих, так і довготривалих цілей використовують:
1) пряме (адміністративне) регулювання, яке здійснюється за допомогою
прийняття законодавчих актів і заснованих на них дій виконавчої влади;
2) непряме регулювання, засноване на використанні різних економічних,
фінансових важелів (зміна ставки податків, норми процента, надання
податкових пільг та ін.). Економічна роль держави у даному випадку
полягає в тому, -що вона забезпечує регулювання суспільного капіталу у
цілому.

Антициклічне регулювання передбачає використання таких методів, як
бюджетна та кредитно-грошова політика. У першому випадку з метою впливу
на платоспроможний попит населення маневрують державними витратами та
податками (при недостатньому попиті збільшуються державні
капіталовкладення, знижуються податки та ін.; при надмірному — державні
витрати скорочуються, а податки зростають). Стимулювання попиту, як
правило, посилює інфляцію, а антиінфляційне регулювання посилює застій
При кредитно-грошовому регулюванні центральні банки збільшують або
зменшують кількість грошей в обігу і ставки позичкового процента.
Основним методом боротьби з 50 х до середини 70-х років стало проведення
державою «політики доходів», що передбачає контроль над зростанням
заробітної плати та цін. Держава при цьому виступає «посередником» між
працею та капіталом, між монополіями та профспілками при укладенні
договорів, проведенні страйків та ін. З приходом до влади у США
колишньої адміністрації Р. Рейгана урядовий орган, який здійснює
контроль над заробітною платою та цінами, був ліквідований. В основному
аналогічні заходи були вжиті й у ФРН, Великобританії та інших країнах. З
середини 70-х років почастішали економічні кризи, зросло хронічне
безробіття, що послабило позиції трудящих. За таких умов цей конт-роль
став обтяжливим для монополій. Адміністративні важелі регулювання були
послаблені й відповідно посилені непрямі, опосередковані методи, тобто
фінансові, насампе-ред кредитно-грошова політика. Певну роль відіграла
податкова реформа 1981—1983 рр. За цих умов була трохи послаблена роль
капіталістичного програмування економіки, яке є формою її регулювання
при капіталізмі. Найбільшого розвитку воно набуло у 50—80-ті роки у
Франції та Голландії. Так у Франції розробляються п’ятирічні плани, які
мають систему показників обсягів виробництва, динаміки національного
доходу, модернізації промисловості та торгівлі, розвитку інфраструктури,
наукових досліджень, підготовки робочої сили, житлового будівництва та
ін. Виконання планів держава прагнула підтримати конкретними фінансовими
програмами, планами структурної перебудови економіки (розвиток галузей,
що визначають науково-технічний прогрес, наприклад, маши-нобудування і
«згортання» нерентабельних галузей, зокре-ма видобутку вугілля).

За своєю соціально-економічною сутністю державна капіталістична
планомірність означає планомірне вилучення прибутків, централізоване
регулювання пропорцій економіки, темпів її розвитку. Методами
капіталістичної планомірності є складання загальнонаціональних планів,
програм, прогнозів, промислова політика.

Здійснення капіталістичної планомірності не передбачає комплексності та
директивності, тобто вона базується не на встановлених державою
обов’язкових нормах а на орієнтованих показниках і рекомендаціях, що не
мають обов’язкової сили для виконання. Тому таку планомірність називають
індикативним плануванням. З приходом до влади консервативних урядів, що
виражають інтереси реакційних кіл монополістичної буржуазії, у ряді
промислово розвинутих країн капіталу загальнонаціональні плани зводяться
все більше лише до складання прогнозів без прямого забезпечення
фінансовими та іншими програмами.

Для 80-х років з погляду еволюції державно-монополіс тичного регулювання
характерним є пошук форм компромісів між ринковим регулюванням і
капіталістичним програмуванням. Таким компромісом стала певна
лібералізація механізму регулювання. Це виявилось у частковій
приватизації державної власності на засоби виробництва, наданні
фінансової автономії державним компаніям, відмові від різних форм
цінового контролю, послабленні антитрестівського законодавства,
посиленні податкових, кредитних важелів регулювання економіки тощо.

Основні методи державного регулювання економіки.

Важливими методами державно-монополістичного регулювання капіталістичної
економіки є: 1) проведення реформ в оподаткуванні корпорацій, державних
підприємств і підприємств немонополізованого сектора економіки; 2)
державне стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських
розробок, або науково-технічна політика; 3) активна амортизаційна
політика; 4) кредитно-грошова політика; 5) здійснення структурної, або.
промислової політики.

Проблеми оподаткування компаній частково розглядалися при з’ясуванні
попереднього питання і докладніше розглядатимуться у темі « Державні
фінанси та бюджети ». Про. оподаткування доходів трудящих йшлося при
розгляді питання про сутність реальної заробітної плати. Тому коротко
охарактеризуємо еволюцію податкової політики у США у післявоєнні роки
стосовно прибутків корпорацій.

Після другої світової війни до 1957 р. прибутки компаній США до 25 тис.
дол. оподатковувалися за ставкою у 25 %, а вище цієї суми за ставкою
48 %. За минулий період відбулося значне скорочення верхньої шкали
оподаткування монополій. У 1987—1988 фінансовому році максимальна ставка
податку на прибуток знизалася до 34 %.

На думку консервативних урядів, високі податки стримують інвестиційний
процес, послаблюють процес нагромадження капіталу. У такому поясненні є
певний сенс. Але корпорації не схильні негайно вкладати нагромаджені
таким чином кошти у розширенння діючих підприємств і будівництво нових.
Значні суми одержаних коштів вони, як і до цього часу, витрачають на
фінансові спекуляції, будівництво дорогих готелів, будинків відпочинку й
інших аналогічних об’єктів, чим не сприяють або мало сприяють
пожвавленню економіки. Крім того, багато гігантських корпорацій, як
правило, не сплачують законодавче встановлених ставок податку, проте це
не означає капіталізації ними зекономлених сум прибутку. Податкові
реформи держави стримуються також необхідністю забезпечити нормальні,
неінфляційні доходи для покриття дефіцитів. які досягають у США у 80-х
на початку 90-х років близько 200 млрд. дол. за рік. З приходом до влади
нового американського президента Б. Клінтона (що означає перемогу на
виборах демократичної партії) податки на прибутки корпорацій, а також на
найбагатших людей будуть збільшені.

Щоб послабити дію тенденції гальмування корпораціями науково-технічного
прогресу і нагромадження капіталу, держава активно стимулює розвиток
НДДКР, проводить науково-технічну політику. Так частка федерального
уряду США на початку 90-х років у фінансуванні таких витрат становила
понад 50 %. Держава будує великі науково-дослідні центри та лабораторії,
а потім передає їх монополіям, створює науко- та капіталомісткі галузі
промисловості передає патенти та ліцензії урядові замов лення на НДДКР,
готує наукові кадри.

Основними елементами такої політики, що створюють у сукупності її
господарський механізм (механізм здійснення державної науково-технічної
політики), є, по-перше, визначення та встановлення пріоритетів
науково-технічного розвитку відповідно до головних цілей
загальнодержавної стратегії розвитку, прогнозування науково-тех нічного
розвитку. Основними суб’єктами формування та проведення цієї політики є
держава (як колективний асоційований капіталіст) і крупний капітал. В
останні роки посилюється вплив демократичного суспільства (прогре сивних
науковців, масових рухів) на вибір пріоритетів науково-технічного
розвитку та відвернення або послаблення негативних наслідків НТП

3 початку сучасного етапу розгортання НТР (приблизно із середини 70-х
років) у розвинутих капіталістичних країнах відбуваються істотні якісні
зрушення у пріорите тах науково-технічного розвитку. Оскільки головною
ме тою загальнодержавної- стратегії розвитку у провідних країнах Заходу
проголошено розвиток наукомістких і високотехнічних галузей
(біотехнології, електронно-обчис лювальної техніки, комплексної
автоматизації виробництва на основі найновіших досягнень електроніки та
робототех ніки, розгалуженої інформаційної системи, створення но-йих
конструкторських матеріалів, виробництва ядерної та термоядерної
енергії, створення телекомунікацій з використанням лазерної техніки та
ін.), то при виборі таких пріоритетів виробляються галузеві
науково-технічні програми розвитку, здійснюється Їх фінансування.
Загальним для більшості розвинутих країн капіталу є інтенсивний розвиток
НДДКР у сфері електроніки й обчислювальної техніки, їх наступне
комплексне впровадження у сферу матеріального та нематеріального
виробництва.

Наступним елементом здійснення науково-технічної політики у розвинутих
країнах Заходу є організаційне та ресурсне забезпечення реалізації
найбільш важливих ключових напрямків науково-технічного прогресу.
Основними ланками цього елемента НТП виступають: 1) розподіл державних
ресурсів між різними секторами сфери наукових досліджень (приватним і
державним, а у межах ос таннього — між державними лабораторіями, вузами,
а також між безприбутковими науковими центрами) й виконай ня досліджень
і розробок у державних наукових центрах 2) функціонування державної
контрактної системи, за допомогою якої здійснюється фінансування НДР і
забезпечується гарантований ринок збуту для промислових корпорацій; 3)
непряме державне стимулювання НДДКР у приватному секторі господарства за
допомогою податкової, амортизаційної, патентної, антитрестівської та
зовнішньоторговельної політики; 4) формування інноваційного клімату в
економіці та інфраструктури забезпечення досліджень і розробок,
включаючи національні служби науково-технічної інформації,
стандартизації, статистики, вивчення зарубіжного досвіду та міжнародне
співробітництво; 5) вдосконалення та фінансування системи освіти,
підготовка і перепідготовка кадрів вищої кваліфікації.

Третім основним елементом науково-технічної політики є оцінка одержаних
у процесі її реалізації результатів. При цьому оцінюються можливі
наслідки науково-технічного прогресу, здійснюється коригування такої
політики.

Разом з прямим фінансуванням науково-дослідних робіт держава за
допомогою податкової, амортизаційної, кредитної політики стимулює
зростання витрат монополістичного та немонополістичного капіталу на
НДДКР. У 80-ті роки розробляються • заходи для надання фінансової,
організаційної допомоги дрібним і середнім винахідницьким фірмам, а
також інформації, консультації, залучення їх до виконання контрактних
угод. В ЄЕС у 1985 р. утворена Асоціація венчурного (ризикового)
капіталу, мета якої — надати у межах цієї організації допомогу невеликим
новаторським компаніям.

Водночас при проведенні державою науково-технічної політики виникає та
розвивається ряд проблем, що значно послаблює, її ефективність,
ускладнює досягнення рівноваги та збалансованості у функціонуванні
національного ринку. До таких проблем належать: значна мілітаристська
спрямованість такої діяльності буржуазної держави (у 1988 р. 80 %
вартості контрактів укладалися з міністерством оборони та космічних
досліджень); відсутність координаційних центрів, дублювання наукових
досліджень, розпорошеність фінансових коштів, гостра нестача засобів цпц
проведення НДДКР у ряді цивільних галузей промисловості, сільського
господарства, несвоєчасна підготовка наукових кадрів, перенасичення
військових НДДКР і їх низьке використання у цивільних галузях — все це
призводить до поглиблення суперечностей між наукою та монополістичною
власністю.

Важливим методом державно-монополістичного регулювання економіки є
амортизаційна політика уряду. Держава проводить політику прискореної
амортизації. Так у США у 1981 р законодавче впроваджено нові строки
амортизаційного списання машин і обладнання (для транспортних засобів —3
роки, обладнання — 5 років, виробничих споруд і будов—15 років).

3 погляду нагромадження капіталу політика прискореної амортизації
означає зростання частки амортизації у внутрішніх джерелах
нагромадження. У США з 1950 по 1988 рік ця частка збільшилася з 2/5 до
понад 4/5. Така політика дає змогу корпораціям приховувати значну
частину прибутків від сплати податків, оскільки суми амортизаційних
відрахувань не оподатковуються. Хоча політика прискореної амортизації
сприяє пожвавленню процесу, вона за умов хронічної недовантаженості
виробничих потужностей прискорює надмірне нагромадження основного
капіталу.

Кредитна система розвинутих країн капіталізму опосередковує весь процес
суспільного виробництва та нагромадження капіталу. Елементами цієї
політики є операція з державними цінними паперами на відкритому ринку,
регулювання рівня банківського процента, пряме регулювання банківських
резервів.

Основним елементом кредитної системи США є федеральна резервна система
(ФРС), яка виконує функції центрального банку. Посаду голови ради
управителів ФРС нерідко називають другою за важливістю (після
президента) державною посадою. До структури ФРС входять 12 федеральних
резервних банків, кожен з них виконує функції центрального банку у
своєму окрузі. На них припадає 75 % усіх банківських депозитів країни.
Державі належить Центральний банк, що має монопольне право на випуск
банкнот і регулювання грошового обігу. Рада управителів визначає норми
резервів банків і ощадних кас, затверджує зміни в обліковій ставці,
федеральних резервних банків, бере участь у купівлі-продажу урядових
цінних паперів, регулюючи тим самим кількість грошей в обігу.

Так, коли Центральний банк скуповує частину цінних паперів (акцій,
облігацій і т. п.), одержані при цьому їх власниками гроші осідають у
банках і дають змогу збільшити надання кредитів. Щоб уникнути цього.
Центральний банк продає частину цінних паперів, заморожуючи використання
одержаних грошей. У жовтні 1987 р., коли курс акцій упав на 22,6 %, ФРС
значно збільшила масу грошей в обігу і тим послабила напругу у кредитній
системі. Як емісійний центр усієї країни, регулятор процентних ставок,
банківських резервів ФРС впливає на діяльність усіх комерційних і
ощадних банків, страхових компаній, пенсійних фондів та інших фінансових
інститутів.

У 1979 р. ФРС перейшла до нових методів кредитно-гроціового регулювання
економіки- Боротьба з інфляцією, незважаючи на витрати на таку політику,
проголошена центром стратегії державного регулювання при одночасному
жорстокому контролі за зростанням грошової маси. У попередні роки на
перший план була висунута метадосягнення «повної зайнятості» та
стабілізації економічного циклу. Тому, незважаючи на глибоку кризу
1981—-1982 рр., ставки процента для першокласних кредиторі» досягли 20.

Здійснення такої політики певною мірою зменшило» інфляцію (середній
рівень цін у 1982—1985 рр. знизився на 6,6), але привело до значного
підвищення процентних ставок, гальмувало економічне зростання. Високі
процент-ні ставки стимулювали різке посилення припливу капіталів у США,
перетворення країни на міжнародного боржника -Так у 1987 р. чиста
зовнішня заборгованість США (різни-ця між обсягом зарубіжних активів і
зобов’язаннями перед іноземними інвесторами) досягла 400 млрд. дол. Тому
з послабленням інфляційних процесів, зростанням армії безробітних ФРС
почала переходити до більш помірної кредитно-грошової .політики.

Банківська система США та інших країн Заходу регу — лює масштаби надання
кредитів. Комерційні банки части ну своїх активів (близько 20 %)
зобов’язані зберігать у вигляді касового резерву у Центральному банку.
Резерв-на норма за рішенням останнього може коливатись у невеликих
межах. За цих умов розширення кредиту, що надається комерційними
банками, відбувається залежно від величини приросту банківських пасивів,
але повинно перевищувати суму такого приросту більше ніж у 5 разів
(оскільки комерційні банки у вигляді касового резерву зберігають у
Центральному банку 20 % своїх активів. При підвищенні Центральним банком
резервної норми банківські обороти зменшуються, при її зменшенні вони
зростають.

Розмір процента, за яким банки надають позичку своїм клієнтам, залежить
передусім від процента по кредитах ФРС, наданих останній комерційними та
іншими кредити-ми установами. Величина процентів по кредитах ФРС є
нижньою межею ефективності надання кредитів. Вона одержала назву
облікової ставки. Так у США у 1985 р. облікова ставка становила 7,5 %.
Процент, за яким комерційні банки надають .позичку своїм клієнтам,
одержав назву комерційного. У цьому ж році банки надавали першокласним
клієнтам позички з розрахунку 9,5 %. Від співвідношення облікових і
комерційних ставок значною мірою залежать загальні масштаби як ринку
позичкових капіталів, так і грошового обігу. Встановлення високих
процентних ставок стримує темпи зростання інфляції.

Для оздоровлення кредитної системи в Україні, що, у свою чергу,
сприятиме подоланню інфляційних процесів, зміцненню стабільності
грошової системи, потрібен комплекс заходів. По-перше, слід визначити
об’єктивну межу кредиту, за якою він стимулює інфляцію, тобто усунути
практику надання кредитів, не забезпечених матеріальними цінностями.
Винятком може стати кредитна емісія під великий майбутній урожай,
переробку сільськогосподарської продукції, виробництво будматеріалів та
інші аналогічні практичні кроки. Водночас слід припинити кредитування
неефективного виробництва, різних нереальних проектів. Слід також
підвищити ефективність безготівкового обігу. По-друге, Держбанк (або
Центральний банк) повинен перетворитися на банк банків, управляти
(регулювати) за допомогою економічних важелів діяльністю всіх інших
комерційних і спеціальних банків (наприклад, кредитувати їхню діяльність
і враховувати векселі під процент), регулювати грошовий обіг і кредит,
безготівковий обіг (визначати загальну масу грошей, зберігати у себе
частину касового резерву банків) та ін. Потрібно усунути відомчу,
галузеву розпорошеність, і прив’язаність банків, інтегрувати всю мережу
комерційних і спеціалізованих банків в одну систему. По-третє,
Центральний банк повинен бути виведений з-під влади уряду, виконавчої
влади та перейти у розпорядження лише законодавчої влади. По-четверте,
всі комерційні та інші спеціалізовані банки повинні перейти на
комерційні засади діяльності (самоокупність, самофінансування та ін.),
працювати прибуткове на основі вивчення діяльності промислових
підприємств, об’єктів їх кредитування, якості продукції, що
виробляється, з вигодою займатися купівлею-продажем грошових коштів
підприємств і населення і т. ін. Банки повинні, з одного боку,
стимулювати за допомогою процента вкладення населенням, підприємствами
вільних грошових коштів на різні строки, а з другого — стягуючи більш
високий банківський процент за кредит, змушувати підприємства ефективно
його використовувати, сприяти зниженню потреб у кредиті. Такі заходи
слід органічно пов’язувати з індексом цін, темпами інфляції. Виходячи з
досвіду комерційних та інших спеціалізованих банків у США, слід
встановлювати норми резервів для комерційних банків і ощадних кас, брати
участь у купівлі-продажу урядових цінних паперів та ін. По-четверте,
необхідно створити реальні передумови і поступово перейти до
конвертованого карбованця. Заходи щодо такого переходу збігаються із
заходами, спрямованими на оздоровлення грошової системи, послаблення
інфляційних процесів. Це, передусім, необхідність наситити товарами та
послугами внутрішній ринок, оздоровити кредитну, фінансову систему,
домогтися конкурентоспроможності товарів на зовнішніх ринках, рівноваги
державного бюджету, здійснити реформу ціноутворення, у результаті якої
ціни повинні наблизитися до світових, і т. ін. Специфічними умовами
конвертованості карбованця є встановлення рівноваги платіжного балансу,
реального валютного курсу, формування прогресивної податкової системи,
відновлення всіх грошових функцій карбованця всередині країни, створення
валютного, фінансового ринків та ін.

По-п’яте, слід створювати нову мережу комерційних банків та інших
спеціалізованих закладів, формувати умови для їх конкуренції між собою.
Кожен банк, у свою чергу, має право створювати свої відділення,
враховуючи при цьому економічну доцільність.

Під впливом НТР відбуваються важливі структурні зміни в економіці
розвинутих капіталістичних країн. У США з 1960″ до 1990 року частка
матеріального виробництва у ВВП зменшилась, а нематеріального зростала з
37,3 до 40,0 %. У ФРН ці показники відповідно становили 69,0 і 64,0 %;
31,0% і 36,0 %. Частка зайнятих у сфері матеріального виробництва США за
цей же період скоротилася з 43,3 до 28,0 %, а у сфері нематеріального
виробництва зросла з 56,7 до 72 %. За умов НТР відбувається глибоке
взаємопроникнення цих сфер. Це виявляється у створенні інформаційної
технології, виникненні й інтенсивному розвитку гігантських
індустріально-промислових комплексів, які забезпечують збирання,
обробку, систематизацію інформації та її передачу кінцевому споживачу. У
таких комплексах інформація, зв’язок і мікроелектроніка є невід’ємними
складовими частинами цілісної органічної системи. Одна з ланок цієї
системи — створення широкої мережі інформаційних пунктів вдома.

Створення таких комплексів потребує величезних затрат. У США, наприклад,
на створення і використання різних інформаційних систем витрачено у 1980
р. понад 80 млрд. дол., а у 2000 р. такі витрати можуть досягнути кілька
сот мільярдів доларів. Оскільки НТР перебуває лише у початковій стадії
розвитку, то її розгортання приведе до ще більш глибоких структурних
зрушень в економіці. Відповідно до прогнозів, у 2000 р. близько 70 %
всієї робочої сили у розвинутих країнах капіталізму буде зайнято в
інформаційному та «комунікаційному» секторах економіки. Тому більша
частина капіталовкладень, найновішого обладнання направляється у наукові
лабораторії, торгівлю, фінансово-кредитну сферу.

Відбуваються важливі структурні зміни всередині промисловості, між
промисловістю та сільським господарством.

Це зумовлює необхідність проведення державою довготривалої структурної
політики, тобто регулювання державою темпів і пропорцій розвитку
основних сфер і галузей економіки, окремих регіонів. За сучасних умов
держава виступав ініціатором і організатором стратегічного
науково-технічного прогнозування та програмування, розробки та втілення
середньострокових і довгострокових програм розвитку галузей, що
визначають НТР, впровадження нових технологій.

Основним інструментом впливу держави на структурну перебудову економіки
є організація, фінансування та стимулювання науково-технічних
досліджень, особливо фундаментальних, підготовка кадрів (інженерних,
наукових, освіченої та кваліфікованої робочої сили), створення
інженерно-дослідних центрів. У США, наприклад, лише у 1985 р. створено 6
інженерно-дослідних центрів.

Держава також розробляє середньострокові заходи щодо модернізації таких
галузей промисловості, як вугільна, кораблебудівна, чорна металургія.
Активізується участь держави у розвитку окремих відсталих регіонів,
зростанні ефективності та конкурентоспроможності національних І’НК. З
цієї метою їм надаються пільгові кредити, податкові знижки, гарантії на
випадок непередбачених ситуацій.

Важливою особливістю державно-монополістичного регулювання
капіталістичної економіки наприкінці 70-х років і в наступний період у
ряді промислове розвинутих країн капіталу, де до влади прийшло
консервативне керівництво, є деяке ‘ послаблення державного втручання на
національному рівні при одночасному посиленні державно-монополістичного
регулювання на наднаціональному рівні, яке здійснюється у межах
регіональних економічних об’єднань, міжнародних економічних організацій.
Остання тенденція ще більше посилюється на новому етапі НТР, з початком
нового перевороту у межах технологічного способу виробництва, який
матиме інтернаціональний характер. Ці зміни у державному регулюванні
економіки нанаціональному рівні проявляються у послабленні в
антитрестівському законодавстві, у відмові від розроблених і ‘
застосованих на практиці протягом декількох десятиліть принципів
державного ціноутворення у таких базових капіталомістких галузях
промисловості, як транспорт, електроенергетика, можливості проникнення у
галузі нових монополій.

Державне регулювання в Україні.

Через тернії кажуть, шлях лежить до… В усякому разі, не до поразки і
втрат. Аде й тернії ми проходимо щось занадто довго.

За умов зруйнування Радянського Союзу різкий перехід до ринкових
механізмів саморегулювання був цілком виправданим, а за тодішніх
політичних умов, мабуть, єдино можливим кркком. Та ринок, з яяяким було
покладено стільки надій, виявився дуже складною конструкцією. Вона не
може скластся сама собою – тут потрібні значні зусилля держави протягом
десятиліть.

А ми підняли занадто багато пилу на своєму життєвому шляху

І можна навіть зробити висновки відносно можливого розвитку подій у
країні у разі, якщо не буде вжито рішучих заходів до посилення
регулюючого впливу держави в потрібних напрямах

Слід визнати, що певних заходів в Україні вживали, але вони були
якимись безцільними. А мудрі люди завжди вважали, що безцільне – це не
тільки те, що не досягає цілі, а й те, що б’є через ціль, по своїх
тилах.

Ось чому, на жаль, наші «незалежні» продуктивні сили продовжували йти в
напрямі, протилежному тенденціям, характерним для розвинених держав, а
також для деяких з тих, що перебувають у так званому перехідному
періоді.

Відносна частка видобутку сировини в нашій економіці прдовжує зростати;
збільшується матеріально- і енергоємкість виробництва; застаріле,
традиційне устаткування не замінюється; нові технології не
впроваджуються ;знищуються професіональні якості нації, навпаки,частка
витрат на науку, освіту, медицину, так само як і їх вкладу в економіку
катастрофічно падають.

Нещодавно народний депутат України Михайло Павловський оприлюдрив
разючі факти, які доповнюють змадьовану вище картину. За п’ять років
виробництво України впало, на 55%. Українські банкіри майже не
кредитують українське виробництво,а, навпаки, створюють умови для втечі
капіталу за кордон і, отже, для фінансування іноземного виробництва.

За рубіж йде також і значна частина заробітної плати наших громадян,
оскільки 95% (!) товарів широкого вжитку на українському ринку –
імпортні. Взагалі українська грошово-фінансова система практично є
антиринковою.

Рівень фонду зарплати в складі ВВП становить в Україні 10%, тоді як у
розвинених країнах – 50-70%. Поза межею бідності перебувають нині 80%
громадян країни. Бурхливими темпами зростає безробіття – офіційне і,
особливо, приховане.

Вільне суспільство стало фактично некерованим, і єдина тенденція, що
чітко проглядається, це деградація. Корумповане чиновництво у союзі із
кримінальними злочинцями, відчуваючи повну безкарність, тягне країну у
прірву.

Дошкульно тривожить думка і невже ж у кризовій ситуації не знайшлося в
країні розумних людей, які могли б передбачити обвал і хоч якось
применшити, пом’якшити дію руйнівних сил ? Розумію, питання це –
риторичне… І мимоволі пригадуються слова видатного історика В.
Ключевсюкого: «Усім можна гордитися, навіть відсутністю гордості, так
само як від усьго можна здуріти, навіть від власного розуму.» Прикро…

Деяку надію вселяє програма діяльності Кабінету Міністрів України в
якій накреслено основні шляхи усунення помилок допущених у здійснені
реформ. І все ж без вивчення і творчого врахування досвіду інших країн
не обійтися. Повторимо : якщо самі собі не вороги.

Економічні функції місцевих органів влади.

Велику роль в реалізації економічних функцій держави відіграють її
місцеві органи, система яких сьогодні в Українській державі тільки
формується. Економічні функції місцевих органів державної влади дуже
широкі. В більшості країн ці органи є повноправними суб’єктами
господарської діяльності. Вони розв’язують більшість проблем соціального
обслуговування і забезпечення населення, охорони навколишнього
середовища, розвитку інфраструктури ринку. В Україні на них також
покладено сьогодні продовольче і побутове забезпечення людей та інші
питання. Від того, як швидко Україна створить ефективну систему своїх
місцевих органів, багато в чому залежить її доля. На нинішньому етапі
необхідно, щоб центральна влада мала правові, організаційні й економічні
можливості ефективного впливу на діяльність місцевих органів
забезпечували їх взаємодію.

Функції центральних і місцевих органів державної влади мають бути чітко
розмежовані. У всьому світі відроджується тенденція децентралізації
функцій державного управління, делегування повноважень прийняття рішень
з багатьох економічних питань місцевим органам влади. Проведення
децентралізації функцій державного управління стало об’єктивною потребою
і в Україні.

Економічна діяльність сучасної держави відіграє дуже важливу роль.
Поряд з приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є одним
з вирішальних факторів суспільного прогресу. Молода українська держава
лише розпочала проводити власну економічну політику. Від її успіху
залежатиме доля вибору українського народу.

Співвідношення між ринковим механізмом і державнимрегулюванням.

Пік державного регулювання еконономіки припадає на перші післявоєнні
десятиліття. Які конкретні завдання прагнули розв’язати шляхом активного
державного втручання країни Західної Європи і Японія?

По-перше, відбудова зруйнованого чи підірваного війною народного
господарства. По-друге, підвищення конкурентноспроможності своєї
продукції і відновлення втрачених позицій на світових ринках, де у перші
післявоєнні роки безроздільно панували американські корпорації.
По-третє, прискорення економічного зростання і підвищення на цій основі
рівня життя населення, тобто створення в тому чи іншому варіанті
”соціального ринкового господарства”. По-четверте, посилення
“технологічного розриву” з державами Азії та Африки, які отримали
політичну незалежність,і посилення на цій основі техніко-економічної
залежності зазначених держав від розвинутих країн Заходу. Нарешті,в ряді
країн, і насамперед у США, найважливішою метою державного регулювання в
умовах “холодної війни” та гонки озброєнь, які розгорнулися, було
нарощування воєнного науково-промислового потенціалу.

Характерною рисою розглядуваного етапу стала націоналізація ряду галузей
промисловості й транспорту в багатьох країнах Західної Європи і
створення дуже значного державного сектора економіки. Сутність
західноєвропейської націоналізації можна показзати на прикладі
Великобританії, де лейбористський уряд Еттлі у другій половині 40-х –
початку 50-х років націоналізував вугільну промисловість. Теоретики
англійського лейборизму (Дж. Стречі, Е. Кросленд та інші) оголисили
лейбористську націоналізацію “наріжним каменем” британського
“демократичного соціалізму”. Однак у дійсності націоналізація мала
цілком практичні цілі, нацважливішою з яких було зниження витрат
виробництва провідних корпорацій обробної промисловості (насамперед
машинобудування) і, відповідно, підвищення конкурентноспроможності їх
продукції.

Так, одним з найважливіших елементів витрат виробництва є затрати на
енергію і транспортні тарифи, які в Англії на той час визначалися ціною
на вугілля. Однак англійське вугілля було найдорожчим у світі. Ця
обставина пояснювалася тим, що в цій найстаршій галузі промисловості
переважали дрібні, слабо механізовані, часто напівзатоплені шахти, а
тому продуктивність рпаці в 1947 р. перебувала на рівні 1873 р. Галузь
потребувала термінової модернізації. Однак шахтовласники не прагнували
інвестувати свої кошти в модернізацію, а багато хто з них просто не мав
необхідних грошових ресурсів. Тоді на сцену вийшов лейбористський уряд,
який націоналізував вугільну промисловість і здійснив її модернізацію за
рахунок бюджету, тобто платників податку.В результаті мети було
досягнуто: ціна на вугілля, отже, і витрати виробництва обробних галузей
різко скоротилися.

Іншою характерною рисою перших післявоенних десятиріч стало різке
зростання трансфертних платежів, за рахунок яких сплачувалися допомоги
безробітним та непрацездатним членам суспільства, будувалося
муніципальне житло, вводилося пільгове або медичне обслуговування. Всі
ці заходи широко рекламувалися як характерні ознаки “держави” загального
добробуту, зразком якої вважалася Швеція.

Однак уже в другій половині 60-х років стало очевидним, що державне
втручання в економічне життя перейшло оптимальні межі, значно послабило
діяння ринкового механізму, а тому породило ряд серйозних наслідків.
Насамперед стало очевидним, що націоналізовані підприємства менш
ефективні, ніж приватні та акціонерні фірми. Державні підприємства
користувалися фінансовою підтримкою держави, яка брала на себе їх борги
і таким чином захищала їх від банкрутства.Інакше кажучи, вони були
захищені від впливу жорсткого механізму ринкової конкуренції.

По-друге, надмірні трансфертні платежі справляли негативний вплив на
розвиток економіки. З одного боку, надто високі соціальні допомоги
підривали стимул до трудової діяльності: значна частина працездатного
населення вважала за краще жити на соціальні допомоги, а не заробляти
гроші своєю працею. З іншого,- зростання трансфертних платежів вимагало
надмірного підвищення прибуткового податку на дрібних і середніх
підприємців та податку на прибуток корпорацій, що обмежувало
інвестиційні ресурси приватного сектора, підривало заінтересованість в
іноваціях та зростанні обсягу виробництва.

Тому в 70-х роках на сцену виходять такі напрями економічної політики,
як рейганоміка і тетчеризм, які передбачають реприватизацію державних
підприємств, скорочення соціальних програм, зниження податків на
підприємців і в кінцевому підсумку – обмеження прямого державного
втручання в економічне життя. До того ж нафтові кризи 70-х років, які
породили стагфляцію, настійно вимагали проведення жорсткої монетарної
антиінфляційної політики. Тому криза у таборі кейнсіанців
супроводжувалася зростанням популярності і впливу монетаристів,
насамперед чікагської школи М. Фрідмена.

Сказане не означає, однак, відмову від кейнсіанських ідей державного
регулювання економіки і тих конкретних інструментів регулювання, які
були розроблені послідрвниками Дж. М. Кейнса і успішно перевірені на
практиці. На мою думку, припливи і відпливи в галузі державного
регулювання, боротьба кейнсіанців з неокласиками і, зокрема,
монетаристами відбиває об’єктивний процес пошуку оптимального
співвідношення між ринковим механізмом і механізмом державного
регулювання,оптимальної моделі регульованої ринкової економіки.

Висновок.

Хоч проблема державного регулювання перехідних процесів, що
відбуваються в економііц України, виходить за рамкиданої роботи, для
підведення підсумку ми коротко зупинимося на цьому важливому питанні. До
недавнього часу держава самоусувалася від регулювання зазначених
процесів, внаслідок чого перехід до ринкової економіки набув характеру
стихійного сповзання у нецівілізований, спекулятивний ринок. В цьому –
одна з основних причин глибокої економічної кризи, безпрецедентного
падіння виробництва і зниження рівня життя народу.

Тепер становище починає кардинально змінюватися, що знайшло свій вияв у
жовтневій доповіді Президента і Програмі діяльності уряду на 1995-1996
роки. Зазначена програма передбачає розробку значної кількості цільових
державних програм (частину з них вже розроблено), націлених на
пожвавлення і розвиток найважливіших секторів економіки, зокрема галузей
з швидким оборотом капіталу, підвищення ступення керованості державними
підприємствами, проведення жорсткої монетарної політики з метою
приборкання інфляції, введення вексельного обігу з тим, щоб подолати
кризу платежів, стимулювання інвестиційної діяльності комерційних банків
і надання під жорстким контролем централізованих інвестиційних кредитів
найперспективнішим підприємствам, встановлення чіткого зв’язку між
оплатою працівників держ-сектора і результатами іх праці та інші заходи.
Зрозуміло, це лише перші кроки на першому. Найважчому етапі реформи.
Вони, однак, переконливо свідчать про те, що держава має намір узяти під
контроль найважливіші макро- та мікроекономічні процеси.

Література.

1. Основи економічної теорії: / За ред. С. В. Мочерного;-Тернопіль.
1993.

2. // Економіка України №11. 96р. ст.69-77.

3. // Економіка України №7. 96р. ст.31-38.

4. // Семюельсон П., Макроекономіка.-К-95. ст.72-85.

5. // Політика і час.-1997.-№2.- ст.24-32.

6. // Дзюбик С., Ривак О. Основи економічної теорії.-К.: Основи. 1994.-
ст.5-78.

7. // Економіка України – 1993.№1 ст.79-87.

8.Климко-Нестеренко,Основи економічної теорії.-ст.66-69.

9.Климко-Нестеренко,Основи економічної теорії політ. економічний аспект.
2-ге видання.-ст.591.

10.// Освіта.-1995.-16 серпня.-ст.5.

11.// Економіст 96.№5 ст.22-30.

12.// Економіст 96.№3 ст.23-33.

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *