.

Державне регулювання цін в Україні (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
883 6381
Скачать документ

Реферат

на тему:

Державне регулювання цін в Україні

Ціна є одним з найбільш важливих інструментів регулювання економіки, її
регулюючий вплив на економіку охоплює багато напрямків. Зокрема, за
допомогою цін виробництво підпорядковується суспільним потребам,
вираженим у формі платоспроможного попиту, ціни стимулюють зниження
витрат на виробництво і реалізацію товарів, запровадження досягнень
науково-технічного прогресу, підвищення якості товарів і тощо.

Усі ці регулюючі функції ціна може виконувати найбільш ефективно лише за
умов вільного ціноутворення, тобто тоді, коли вона формується тільки під
впливом ринкових чинників. Але досвід показує, що як ринок, так і вільна
(ринкова) ціна не є універсальними засобами регулювання економіки. Вони
не здатні враховувати всієї різноманітності умов і цілей
соціально-економічного розвитку країни.

По-перше, стимулюючий вплив вільних цін на економіку може
забезпечуватися лише за умов досить зрілого ринку, тобто ринку, в якому
панує конкуренція, обмежується недобросовісна діяльність монополій,
ефективно працює вся ринкова інфраструктура. За браком таких умов вільне
ціноутворення може відіграти руйнівну роль, породжуючи такі явища, як
падіння виробництва, безробіття, інфляція тощо. По-друге, вільні ринкові
ціни можуть реагувати тільки на ті зміни в економіці, які знаходять своє
відображення у платоспроможному попиті. Тому ціни не враховують
колективні економічні, а також соціальні, екологічні та інші проблеми,
що породжує небажані наслідки для суспільства. Урахування всіх цих
обставин можна забезпечити тільки на засаді державного регулювання цін.

Світова практика підтверджує, що державне регулювання цін у тій чи іншій
мірі існує в усіх країнах. Сутність і форми державного втручання в
процеси ціноутворення залежать від стану економічного розвитку країни.
За умов розвинутого ринку державне втручання обмежується тільки
відповідним впливом на передумови та побічні наслідки вільного
ціноутворення. На етапі початкового формування ринкових відносин держава
мусить безпосередньо втручатися і в самий механізм ціноутворення,
компенсуючи нездатність ринку утворювати рівноважні ціни.

Державне цінове регулювання в Україні регламентується спеціальним
законодавством: Законами «Про ціни і ціноутворення», «Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності», постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення
повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад
щодо регулювання цін (тарифів)» тощо. Закони в галузі ціноутворення
встановлюють основні правила формування та застосування цін в країні,
порядок контролю за цінами, відповідальність за його порушення, права та
обов’язки окремих органів виконавчої влади у сфері ціноутворення. Для
практичного виконання зазначених Законів, вони доповнюються й
конкретизуються спеціальними рішеннями парламенту, указами Президента чи
постановами уряду.

З метою здійснення цінової політики держава створює спеціальну систему
органів ціноутворення, до якої в Україні входять загальнодержавні,
регіональні та відомчі установи. До першої групи належить Міністерство
економіки України, а до другої — управління з питань цінової політики
Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та
Севастопольської міських державних адміністрацій.

Діяльність Міністерства економіки у сфері ціноутворення спрямована на
формування та реалізацію цінової політики в країні, аналіз та
прогнозування динаміки цін і тарифів, розробку відповідних пропозицій
щодо регулювання цін та стримання інфляції, здійснення методологічного
керівництва діяльністю органів управління різного рівня з питань
формування цін. Конкретні повноваження Міністерства економіки щодо
регулювання цін постійно скорочувалися й нині обмежуються лише
встановленням оптових цін на природний газ для виробників і
постачальників, тарифів на його транспортування територією України та
роздрібних цін на газ для населення.

Значно ширші повноваження у сфері ціноутворення надано місцевим органам
виконавчої влади, що дає їм змогу оперативно, з урахуванням місцевих
особливостей проводити в життя цінову політику держави, їхні управління
з питань цінової політики мають право регулювати ціни на
паливно-енергетичні ресурси (вугілля, газ скраплений, торф паливний та
ін.), що відпускаються населенню для побутових потреб; тарифи на теплову
енергію, послуги водопостачання та водовідведення; граничні рівні
рентабельності та торговельні надбавки на дитяче харчування; тарифи на
платні послуги, що надають лікувально-профілактичні державні й
комунальні заклади охорони здоров’я; граничні рівні торговельних
надбавок на окремі вітчизняні та імпортні лікарські засоби й вироби
медичного призначення, заставні ціни на скляну тару

тощо.

Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі органи, до яких
належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило,
погоджують свої рішення з Міністерством економіки та деякими іншими
державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так,
Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи
на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом,
Міністерство зв’язку — тарифи на основні послуги зв’язку, Національна
комісія з питань регулювання енергетики — тарифи на електроенергію, що
відпускається населенню для побутових потреб. У цілому перелік
продукції, ціни на яку підлягають державному регулюванню, постійно
скорочується, що свідчить про відповідну дерегуляцію цієї сфери
економіки.

Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск
на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені
дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть
суттєвих втрат. Для компенсації збитків держава часто супроводжує
обмеження цін наданням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи
їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання
цін — це політика впливу держави за допомогою законодавчих,
адміністративних та кредитно-фінансових заходів на ціни з метою сприяння
стабільному розвитку економічної ситуації в країні.

Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних
формах: обмеження рівня ціни; уведення податкових платежів, що
призводять до вилучення доходів у виробників та споживачів; державна
підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою
різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об’єднати у
дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 1).

Рис. 1. Форми й методи державного регулювання цін

Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення
ринку, коли його регулюючі здатності ще недостатньо розвинуті, або коли
виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать:
встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги,
застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення,
декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк,
уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговельних
надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання договорів про
ціни між підприємствами і державою тощо.

Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого
ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал
ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів
держава регулює поведінку об’єктів, які беруть участь у процесі
ціноутворення, але не диктує порядку чи способів визначення цін та
їхнього рівня. Непряме регулювання досягається здебільшого за допомогою
зміни рівня та диференціації ставок товарних податків, пільгового
оподаткування та кредитування, ставок державного ввізного мита,
граничних нормативів рентабельності тощо.

Державне регулювання цін — це засіб досягнення певних цілей державної
економічної політики. Можна виділити кілька таких найбільш типових
цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на
ціноутворення.

Перша — запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як
правило, ставиться за переходу країни до ринкових відносин або в період
відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи
соціально-економічними заворушеннями, коли в економіці порушено природні
господарські зв’язки, бракує необхідної інфраструктури ринку, наявні
гострий дефіцит споживчих товарів, високий рівень інфляції, безробіття і
т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого
регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг
установлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче
доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.

Друга — стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї
політики ставиться завдання зупинити розкручування спіралі «зарплата —
ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких
умов фіксовані ціни застосовуються дуже рідко.

Найбільшого поширення набули інші меж>ди регулювання цін: тимчасове
«заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи
граничних коефіцієнтів їх підвищення, використання граничних нормативів
рентабельності, дотування виробників соціальне важливих споживчих
товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи
державного регулювання цін, як правило, доповнюються відповідним
регулюванням заробітної плати.

Третя — забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам
населення незалежно від рівня їхніх грошових доходів. Така ціль може
бути виправданою за умов порівняно невисокої ефективності суспільного
виробництва, коли існує суперечність між високими витратами на
виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою
широких верств населення. Для вирішення цієї проблеми застосовується
політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується
через низький рівень товарних податків або через повне звільнення від
податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням
виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких
товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін,
яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків
(наприклад акцизного збору). За допомогою високих цін держава обмежує
виробництво та І споживання відповідних товарів, а водночас
компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими
цінами на товари першої необхідності.

Четверта — захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої
конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються
від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та
різницею в системі оподаткування. Перевищення внутрішніх цін проти
світових робить вигідним імпортування іноземних товарів і, навпаки,
низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це
може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду
виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким явищам держава
використовує механізм дотування національних виробників або за допомогою
ввізного мита на імпортні товари підвищує їх ціни до необхідного рівня.
Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни,
держава через механізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних
товарів до необхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних
методів (квотування, ліцензування).

П’ята — стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на
ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових
відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне
підприємство поводить себе як монополіст — підвищує ціни й скорочує
виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної
плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в
ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось
компенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного
ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною причиною
нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання
цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких
входять як природні монополії, так і підприємства, що займають
монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне
регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та
встановлення термінів регулювання здійснюється Міністерством економіки,
а на регіональних ринках — місцевими органами. Ці установи спільно з
Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції
монополістів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші
види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних
металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні
смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному
рівні до складу підприємств, що займають монопольне становище, належать
як суб’єкти природних монополій (комунальні підприємства газового
господарства, відділки залізниць, підприємства поштового зв’язку та
телефонних послуг, комунальні підприємства водопровідно-каналізаційного
господарства тощо), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства
міського електротранспорту, управління ритуальних послуг, метрополітен
тощо).

Регулювання цін монополістів здійснюється або через установлення
фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів
посередницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), граничних
нормативів рентабельності, або запровадженням обов’язкового декларування
зміни цін. Перелічені методи мають як недоліки, так і переваги і різною
мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод
регулювання цін через граничний рівень рентабельності в процентах до
витрат виробництва, який практично не використовується у світовій
практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права
перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інакше на
порушника накладаються штрафні санкції. Протягом короткого проміжку часу
такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та
скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються
негативні риси даного методу, котрі зумовлені пропорційною залежністю
розміру прибутку від собівартості продукції. Тому
підприємства-монополісти заінтересовані не в зниженні, а навпаки, у
збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня
рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно
впливає на ефективність виробництва, призводить до безупинного
підвищення собівартості продукції, а відтак і до постійного зростання
цін.

Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі
декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для
підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні
органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни
називають «дозвільними».

Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну
інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуванню собівартості,
підвищення якої дозволяється тільки з об’єктивних причин, наприклад, у
разі зростання тарифів на електроенергію, збільшення орендної плати,
підвищення ставок товарних податків тощо. В Україні для декларування
зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані:
запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з
розшифровкою подорожчання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат,
досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції,
рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування причин
зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і тарифів або їх
підвищення без декларування до порушників застосовуються відповідні
санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефективного контролю
за додержанням дисципліни цін. Під дисципліною цін розуміють дотримання
визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування,
установлення та використання цін за умов регульованої ринкової
економіки.

Контроль за додержанням дисципліни цін здійснюється системою спеціальних
органів, зокрема Державною інспекцією з контролю за цінами Міністерства
економіки України і підпорядкованими їй державними інспекціями
Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської
міських державних адміністрацій. Головними завданнями інспекцій є
здійснення державного контролю за дотриманням установленого порядку
затвердження й застосування цін, захист законних інтересів громадян,
викорінення фактів зловживань суб’єктами підприємництва з метою
одержання незаконних доходів за рахунок підвищення цін, експертиза
економічного обґрунтування цін і тарифів, установлених підприємствами та
організаціями незалежно від форм власності й господарювання.

Крім державних інспекцій, право контролю за дотриманням порядку
застосування цін і тарифів мають також інші державні й недержавні
установи: податкові, фінансові та антимонопольні служби, комітет захисту
прав споживачів. Права зазначених органів є дещо вужчими, ніж права
інспекцій. Якщо державні інспекції цін мають право самостійно приймати
рішення щодо застосування фінансових санкцій і стягнення штрафів через
податкові органи, то інші служби можуть тільки передати органам контролю
за цінами матеріали та акти перевірок для дальшого розгляду.

Контроль за цінами із застосуванням економічних санкцій за порушення
дисципліни цін поширюється на всіх суб’єктів господарювання, які
перебувають на території України та здійснюють виробничу, торгову та
іншу комерційну діяльність.

Для прикладу, в США держава регулює 5 – 10 % цін, головним чином в
галузях, де існує монополія ( сільське господарство, енергетика, зв’язок
). В Японії держава регулює біля 20% споживчих цін ( в тому числі такі
важливі, як тарифи на електроенергію , газ, залізничні, вартість
медичного обслуговування та освіти, ціни на рис, м’ясо, воду, молочні
продукти ). В Швейцарії федеральне відомство з контролю за цінами в
законодавчому порядку фіксує близько 50% обєму товарної продукції
сільського господарства. Обмежене регулювання здійснюється на
текстильні товари, одяг, іграшки, музичні інструменти та деякі інші
товари. В дуже поодиноких випадках ( загроза війни, загроза загального
підвищення цін) можна напряму вплинути на ціни, тобто заморозити їх, як,
наприклад, у Швеції. Проте, це має обов’язково бути передбаченим
законодавством.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020