Антимонопольна політика в Україні (курсова робота)

Курсова робота на тему:

Антимонопольна політика в Україні

Зміст

Стор.

Вступ…………………………………………………………………………………..3

1. Теоретичні основи антимонопольного регулювання

1.1. Анотація на розділ із книги Макконнэл Кэмпбелл Р., Брю Стэнли Л.
Экономикс: Принципы, проблемы и политика………………………………………………………………….4

1.2. Анотація на розділ книги Пол А. Семюельсон, Вільям Д. Нордгауз.
Мікроекономіка ………………………………………………………………………………………5

2. Монографії та книги

2.1. Анотація на монографію Valentine Korah, An Introductory Guide to EC
Competition Law and Practice, Cases and Materials on EC Competition
Law…………………………………..7

2.2. Анотація на книгу Antitrust law and economics in a nutshel/ by
Ernest Gellhorn, William E. Kovacic……………………………………………………………………………………..9

2.3. Анотація на монографію Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне
право…11

3. Статті

3.1. Анотація на статтю Н.В. Задорожная. Предприятие на монопольном
рынке………15

3.2. Анотація на статтю В. Полуянов. Монополізованість промисловості
України і тенденції формування ринкових суб’єктів
господарювання………………………………….16

3.3. Анотація на статтю Г.Филюк. Економіко-правові засади державного
регулювання природних монополій в Україні……………………………………………………………………18

3.4. Анотація на статтю В. Базилевич, Г Филюк. Роздержавлення природних
монопольних структур в Ураїні……………………………………………………………………19

3.5. Анотація на статтю В.Кучеренко, С.Дзезик. Антимонопольне
регулювання діяльності підприємств водопостачання……………………………………………….20

3.6. Анотація на статтю Сива Т.В. Конкуренція на ринку банківських
послуг…………21

3.7. Анотація на статтю Т.Бень, В. Сиченко. Методи визначення рівня
монополізму на ринках промислової
продукції……………………………………………………………………..22

3.8. Анотація на статтю О.Мельникова. Особливості національної
монополії………….23

3.9. Анотація на статтю А. Покритан. Про економічний зміст сучасних
суспільних відносин в Україні……………………………………………………………………………………24

3.10. Анотація на статтю Інеса Шуміло. Антиконкурентні узгоджені
дії………………..25

3.11. Анотація на статтю Александр Грановский. Критерии согласия на
экономическую концентрацию субъектов хозяйствования на рынке……………………….26

3.12. Анотація на статтю Виктория Малиновская. О совершенствовании
антимонопольного законодательства……………………………………………………………..26

Перелік використаної літератури…………………………………………..28

Вступ.

Цей реферат містить низку анотацій на книги популярних американських
економістів, на монографії іноземних авторів та на монографію і статті
українських авторів. Реферат побудований за принципом “від теорії – до
прак-тики”. Тому він може бути легко використаний для вивчення
антимонопольної політики в Україні.

1. Теоретичні основи антмонопольного регулювання

1.1. Анотація на розділ книги

Макконнэл Кэмпбелл Р., Брю Стэнли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и
политика. В 2 т.: Пер. с англ. 11-го изд. Т. 2. – Республика, 1992, 400
с.: табл., граф. – с.107-109.

ISBN 5-250-01486-0 (т. 2)

Для початку розглянемо процес регулювання природних монополій, щоб мати
можливість на конкретних прикладах зрозуміти специфіку антимонопольного
регулювання взагалі. Для цього використаємо класичний підручник
Кемпбелла Р. Макконнелла та Стенлі Л. Брю “Економікс”.

Більшість чисто монополістичних галузей є природними монополіями і тому
підлягають суспільному регулюванню. Зокрема, ціни і тарифи, які можуть
призначати комунальні служби – залізні дороги, телефонні компанії,
постачальники природного газу та електроенергії,– визначаються
державними регулятивними комісіями чи управліннями.

Малюнок 1 показує пара-метри попиту та витрат природної монополії. Через
великі постійні витрати крива попиту перетинає криву середніх витрат у
точці, де середні витрати ще знижуються. Очевидно, що було б недоцільно
мати ряд фірм у такій галузі, тому що, розділивши ринок, кожна фірма
почала б переміщуватися далі наліво по своїй кривій середніх витрат, так
що граничні витрати стали б значно вищими. Зв’язок між ринковими попитом
та витратами такий, що досягнення нижчих витрат на одиницю продукції
допускає тільки одного виробника.

Застосовуючи правило MR = MC, визначаємо, що Pm і Qm є ціною та
випуском, що максимізують прибуток нерегульованого монополіста. Оскільки
ціна перевищує середні валові витрати, монополіст має великий
економічний прибуток, який сприяє нерівності доходів. Більше того, ціна
перевищує граничні витрати, що означає недовикористання ресурсів цього
подукту чи послуги. Постає питання: чи може державне регулювання
викликати кращі результати, якщо оцінювати їх із точки зору суспільства?

Проаналізуємо оптимальну ціну P = MC. Якщо ціллю регулятивного органу є
досягнення ефективності розподілу ресурсів, то йому варто законодавчо
встановити максимальну ціну для монополіста, яка дорівнює граничним
витратам. Оскільки точка на кривій ринкового попиту позначає комбінацію
ціни та кількості, а крива граничних витрат перетинає криву попиту
тільки у точці R, зрозуміло, що Pr є єдиною ціною, що дорівнює граничним
витратам. Нав’язування цієї найбільшої, чи максимальної, ціни є причиною
того, що кривою ефективного попиту монополіста стає PrRD; крива попиту
стає абсолютно еластичною, і тому Pr = MR до точки R, де регульована
ціна перестає бути ефективною. Важливим моментом є те, що при даній
законодавчо встановленій ціні Pr монополіст буде максимізувати прибутки
чи мінімізувати збитки, виробляючи Qr одиниць продукції, тому що саме
при цьому випуску MR(Pr) = MC. Роблячи незаконним призначення ціни вище
за Pr на одиницю продукції, регулювальний орган знищує стимул
монополіста обмежувати випуск для того, щоб дістати вигоду від вищої
ціни. Шляхом нав’язування законної ціни Pr і дозволу монополісту
вибирати обсяг випуску, що максимізує його прибуток чи мінімізує збитки,
можуть бути імітовані результати чистої конкуренції, пов’язані з
розподілом ресурсів. Виробництво здійснюється, коли Pr = MC, і ця
рівність вказує на ефективний розподіл ресурсів для цього продукту чи
послуги. Ця ціна, при якій досягається ефективність розподілу ресурсів,
називається суспільно оптимальною ціною.

Тепер розглянемо ціну, “що забезпечує справедливий прибуток”: P = AC.
Встановлення максимальної ціни для монополіста на рівні Pr поставить
питання про збитки регульованої фірми. Ціна, що дорівнює граничним
витратам, буде такою низькою, що середні валові витрати не покриваються,
як показано на малюнку 1. Неминучим результатом є збитки у
короткостроковому періоді і банкрутство монополіста – у довгостроковому.
Постає питання про дії регулятивних органів. Одним із варіантів їхніх
заходів є субсидія, достатня для того, щоб відшкодувати збитки від
ціноутворення на рівні граничних витрат. Інший варіант полягає в тому,
щоб оправдати цінову дискримінацію з надією, що додатковий дохід,
отриманий таким чином, дозволить фірмі покрити витрати. Більшість
регулювальних органів у США мають третій підхід: вони встановлюють ціну,
що забезпечує справедливий прибуток. Валові витрати охоплюють
нормальний, чи “справедливий”, прибуток. Тому ціна, що забезпечує
нормальний прибуток, на малюнку 1 є Pf, де ціна дорівнює середнім
витратам. Оскільки крива попиту перетинає середні витрати тільки у точці
F, то Pf є єдиною ціною, що дає справедливий прибуток.

Порівняння результатів суспільно оптимальної ціни (P = MC) і ціни, що
забезпечує справедливий прибуток (P = AC), породжує дилему в політиці,
що інколи називається дилемою регулювання. Незважаючи на цю проблему, ми
повинні розуміти, що регулювання може покращити результати монополії із
суспільної точки зору. Регулювання цін може одночасно знизити ціну,
збільшити обсяг виробництва і зменшити економічні прибутки монополій.

Цей аналіз розділу із книги “Економікс”, що не дуже схожий на анотацію,
введений до реферату із єдиною метою: зрозуміти, у чому полягає державне
антимонопольне регулювання.

1.2. Анотація на розділ книги

Пол А. Семюельсон, Вільям Д. Нордгауз. Мікроекономіка/ Пер. з англ. –
К.: Основи, 1998. – 676 с. – с. 271-272.

ISBN 966-500-225-2

Ця книга є дуже популярним підручником із мікроекономіки. Тому, упустити
нагоду використати її для написання реферату означало б позбавити себе
задоволення вивчити досліджуваний предмет досконало і цікаво. У
підручнику міститься дуже багатий матеріал про політику США щодо захисту
конкуренції, але тут зупинимося лише на основних підходах, що
застосовують уряди у ринковій економіці для контролю зловживань,
можливих при недосконалій конкуренції.

Протягом тривалого часу уряди покладалися на податки, регулювання цін та
державну власність, щоб контролювати зловживання, можливі при
недосконалій конкуренції.

Податки інколи використовували для згладження наслідків розподілу
доходів. Оподатковуючи монополії, уряд може зменшити їхні прибутки,
тобто пом’якшити окремі соціальні наслідки монополії. Хоча оподаткування
зменшує доходи монополій, що суспільством визнається за позитивний
наслідок регулювання, воно одночасно спотворює обсяги продукції. Через
податок можна вилучити частину прибутку, але не можна вплинути на обсяг
виробника. Якщо податок збільшує граничні витрати виробника, він
віддаляє монополіста ще більше від ефективного обсягу виробництва. Це
призведе до ще вищих цін і подальшого скорочення обсягу виробництва.

Контроль за цінами на більшість товарів і послуг застосовували під час
війни частково як засіб для стримування інфляції, частково для утримання
цін у галузях з високим ступенем концентрації. Таке регулювання цін є
дуже недосконалим інструментом. Воно призводить до численних перекручень
і спотворень, які підривають ефективність економіки.

Державна власність на монополії – один із підходів, що його широко
застосовували за межами Сполучених Штатів. Уважають, що в деяких галузях
(постачання води, газу, електроенергії) ефктивне виробництво вимагає
єдиного продавця. У таких випадках виникає дилема: запровадити державну
власність чи державне регулювання за діяльністю таких фірм? Більшість
країн з ринковою економікою вибрали шлях регулювання. Автори зазначають,
що останніми роками в багатьох країнах приватизували ті галузі, що
здавна були державними підприємствами.

У США для контролю недосконалої конкуренції використовують інші підходи:
державне регулювання, антитрестівську політику і заохочення конкуренції.

Економічне регулювання дає змогу спеціалізованим регулювальним органам
наглядати за цінами, обсягом виробництва, входом і виходом фірм з
регульованих галузей, таких, як комунальні підприємства, та транспорт.
Воно є насправді державним контролем без державної власності на ці
підприємства. Його часто використовують для регулювання місцевих
природних монополій.

Антитрестівську державну політику складають закони, що забороняють деякі
різновиди поведінки (спільне запровадження кількома фірмами цін) або
приборкують деякі ринкові структури (чисті монополії та
висококонцентровані олігополії). Антитрестівські закони диктують
виробникам, що вони не повинні робити.

Основним методом боротьби з ринковою владою є повсюдне заохочення
конкуренції. Держава має багато способів змусити конкурувати навіть
великі фірми. Рішуча антитрестівська політика є важливою складовою
частиною запобігання змові, однак інші підходи не менш важливі.
Найважливіший напрям політики – це зменшення перешкод для конкуренції до
якомога нижчого рівня.

Зрозумівши, проаналізувавши і вивчивши теоретичний матеріал щодо
антимонопольного регулювання за підручниками відомих американських
економістів, можемо почати розгляд практичних монографій та статей.

2. Монографії

2.1.Анотація на монографію

Valentine Korah, An Introductory Guide to EC Competition Law and
Practice, Cases and Materials on EC Competition Law (Sixth edition, Hart
Publishing, Oxford, 1997), 367 pp., ISBN: 1-901362-27-2.

Вивчаючи специфіку антимонопольної політики в Україні, потрібно
проаналізувати зарубіжний досвід, щоб мати змогу порівняти принципи, на
яких ця політика базується у нас і за кордоном, наприклад, у країнах
Західної Європи, оцінити ефективність українського антимонопольного
законодавства, зробити висновки про особливості його практичного
застосування. Тому стартовою було обрано монографію Valentine Korah, An
Introductory Guide to EC Competition Law and Practice, Cases and
Materials on EC Competition Law, у якій подано детальний опис і, що дуже
важливо, аналіз антимонопольного законодавства ЄС.

Досліджуючи антимонопольне право ЄС, Валентина Корах (Valentine Korah)
звертає увагу на можливість його застосування у повсякденному житті
суб’єктів економічної діяльності. Хоча комісія ЄС, відповідальна за
конкурентну політику, не виробляє більше 10 законодавчих рішень за рік,
конкурентне право ЄС вже перенасичене справами, документами і
надзвичайно складне. Саме тому ціллю Валентини Корах (Valentine Korah)
було створити книжку-путівник для студентів та бізнесменів, щоб
полегшити їм шлях серед різноманітних правил, законів і справ в
антитрестівському праві ЄС. Книжка An Introductory Guide to EC
Competition Law and Practice, Cases and Materials on EC Competition Law
була написана, щоб допомогти бізнесменам виконувати конкурентні правила
ЄС, або просто дати зрозуміти їм, коли потрібно звертатися до юриста.
Книга може допомогти їм зібрати докупи свої думки і необхідну інформацію
перед пошуком кваліфікованої поради, а тому допоможе зекономити на
послугах юриста.

Монографія легко читається, написана зрозумілим стилем, крім того,
заснована на теоретичних принципах, що важить багато. Для студентів вона
є основним вступом до вивчення конкурентного права ЄС, допомагає
осягнути засади антимонопольної політики і, оскільки дуже пов’язана з
практикою, надає можливість зрозуміти, як право функціонує у сучасній
світовій економіці.

У монографії проаналізовано найновіше законодавство, події, судові
справи, зроблено прогноз розвитку конкурентного права ЄС у наступні
роки. Значну увагу приділено питанням інтелектуальної власності. Для
економіста і правника є дуже важливим залишатися обізнаним зі всіма
новинами, повною інформацією про предмет вивчення. Ця книга написана
саме для допомоги їм, дозволяє не розгубитися у вирі змін конкурентного
права ЄС і є надзвичайно необхідною для кожного юриста, економіста,
студента, бізнесмена, який цікавиться цією сферою.

У першому розділі описано процес створення ЄС, подано завдання та цілі
Союзу, особливості спільного ринку, застосовність до них конкурентного
права. Так, скасування законів, що обмежують рух товарів та послуг, може
не принести позитивних результатів для економік країн-членів ЄС, якщо
виробники певної продукції об’єднаються у картель і домовляться тримати
кожен ринок лише своєї країни. Тому такі домовленості для обмеження
конкуренції повинні бути врегульовані конкурентними правилами Союзу. Ці
правила можуть бути застосовані для розширення ефективних фірм та
галузей економіки за кошт менш ефективних. Але вони можуть бути
використані і для захисту малих фірм за кошт великих, не беручи до уваги
ефективності.

У монографії Валентина Корах (Valentine Korah) торкається
антимонопольного права Європейського об’єднання вугілля і сталі,
Євроатому, але не розглядає їх детально; описує конкурентне регулювання
виробництва сільськогосподарської продукції, захист фермерів, заходи, що
сприяють підтриманню високого рівня їхнього життя; аналізує законодавче
регулювання транспортних компаній (внутрішній водний, залізничний,
авіаційний, морський види транспорту). У наступних розділах наведено
детальний аналіз конкурентних правил договору про заснування
Європейського економічного співтовариства (осбливо ґрунтовно описана
специфіка пунктів 85 та 86). Розглянуто велику кількість прикладів їх
практичного застосування, розв’язання судових суперечок. Монографія
допомагає зрозуміти антимонопольну політику ЄС.

У книзі Валентини Корах (Valentine Korah) описано умови прибуткового
функціонування монополіста – важкий або неможливий вхід у його галузь
(умова з боку пропозиції), відсутність товарів-замінників його продукції
(умова з боку попиту). Доступно пояснені втрати суспільства від
обмеження конкуренції і монопольного підвищення цін. Порушено питання
витрат ресурсів на утримання ринкової влади виробника-монополіста.
Звичайно, суспільство отримає більшу вигоду від ефективного використання
цих ресурсів для виробництва додаткових товарів та послуг.

Крім цього, у монографії доведено, що наявність ринкової влади у
монополіста зменшує ініціативу до підвищення ефективності. Але якби
тільки ефективність була ціллю конкурентної політики, то урядовці менше
б втручалися у функціонування ринку. Та за відсутності державного
регулювання декілька галузей виробництва захищені суттєвими бар’єрами на
входження до галузі, що не дає змоги зародитися конкуренції з боку
однаково ефективних фірм. Та все ж ефективність не є єдиною ціллю
конкурентної політики ЄС. Іншими цілями є:

ринкова інтеграція – конкуренція у спільному ринку спрямована на
подальшу ринкову інтеграцію. Ціль ринкової інтеграції може навіть бути
важливішою за ефективність.

малі і середні фірми – інтеграція приносить із собою ризик, що малі і
середні фірми, раніше захищені митами та квотами, матимуть труднощі,
конкуруючи із більшими фірмами інших країн-членів ЄС. Щоб пом’якшити цей
ризик, комісія з питань конкурентної політики ЄС заохочує
співробітництво між ними, особливо, якщо вони працюють у різних
країнах-членах ЄС.

чесна конкуренція – багато європейців бажають розвитку конкуренції, щоб
забезпечити досягнення чесності в економіці. Чесна конкуренція записана
як бажана у преамбулі до договору про заснування Європейського
економічного співтовариства. Але значення терміну “чесна конкуренція” не
цілком зрозуміле і тому викликає багато питань і суперечок.

політична свобода – у преамбулі до договору про заснування Європейського
економічного співтовариства записано, що кожен громадянин має шанс вийти
на ринок. Це право є частиною його політичної свободи. Він може
досягнути успіху або зазнати невдачі. Але він повинен мати шанс
спробувати.

конфлікт цілей – суперечність виникає при аналізі того, на якому рівні
конкурентне право дозволить досягнути усіх цих цілей без значної втрати
ефективності. Малі ефективні фірми не потребують якогось особливого до
них ставлення. Допомога, що її вимагають неефективні фірми, зменшує
загальну ефективність економіки, тобто стимулює нераціональне
використання ресурсів і заохочує створення і розвиток фірм із меншою
ефективністю.

Можливість торгувати, незважаючи на державні кордони, значно пожвавила
конкуренцію та підвищила ефективність в економіках країн – членів ЄС,
але коли ці країни мають різне законодавство, наприклад, про патенти та
максимальні ціни, неможливо продавати товари та послуги за однаковими
цінами у деяких членах ЄС та у Євросоюзі загалом. У монографії
розглянуто вплив державного регулювання на рух товарів та послуг,
формування єдиного законодавства ЄС щодо міжнародного співробітництва та
формування єдиної антимонопольної політики.

Особливу цінність ця монографія має тому, що містить у додатку тексти
законодавчих актів, документів комісії ЄС із питань конкурентної
політики. Це означає, що економістам, правникам та бізнесменам не
потрібно витрачати свій дорогий час на пошуки потрібних документів.
Останні вже зібрані в одній книзі, а ще приємніше, що є їх зрозуміле
пояснення, яким дуже зручно послуговуватися у проблемних ситуаціях.

2.2. Анотація на монографію

Antitrust law and economics in a nutshel/ by Ernest Gellhorn, William E.
Kovacic.- 4th edition/West Publishing Co. 1994. Russian translation.

ISBN 0-314-02683-5

Эрнест Гелхорн, Вилям Е. Ковасик. Антитрестовское законодательство и
экономика.

Ця книга двох американських авторів покликана ознайомити читачів з
основними юридичними та економічними принципами, якими керується сучасна
практика застосування антитрестівського законодавства. Вона є надійним
посібником для студентів і практиків, у якому подано загальний погляд на
процес застосування законодавства із захисту конкуренції і тенденції
його розвитку на найближчі роки.

У книзі розглянуто теорію конкурентних ринків, у рамках якої вважається,
що на ринках, охоплених лише однією компанією, достатньою умовою для
наявності конкуренції є проведення експортно-імпортної діяльності, що
дозволяє й іншим компаніям здійснювати прибуткові операції.

У роботі порушено питання економічної ефективності. Наводиться думка
деяких економістів, що головною, якщо не єдиною, ціллю антитрестівської
політики є підвищення економічної ефективності. Але автори із такою
ціллю і ставленням до антитрестівського регулювання не погоджуються.
Вони стверджують, що хоча інтереси, не пов’язані з ефективністю, не є
домінантною темою сучасної антитрестівської юриспруденції, вона
залишається потенційно важливою, прихованою стороною у деяких судових
справах. Сьогодні економісти та юристи мають різні погляди на цю
проблему, вирішення якої дозволить чітко окреслити мету, цілі та заходи
антитрестівської політики в США. Правильна оцінка ефективності диктує
впровадження більш жорсткого антимонопольного контролю за вертикальними
обмеженнями, домінантним фірмовим ціноутворенням, вдосконаленням
продукції та інвестиційною поведінкою.

Автори зазначають, що в умовах нещодавної еволюції юридичної доктрини,
розвитку суспільних перспектив застосування правових норм та їх
наукового коментаря основним завданням цієї праці є запропонувати
критичне дослідження антитрестівського законодавства.

Значну увагу у цій книзі приділено ролі стандартів при аналізі доказів
та прийомів, використовуваних для визначення результату судового
процесу; розглянуто останні зміни у керівних принципах суспільного
правосуддя у зв’язку з об’єднаннями і вказано на їхній зв’язок із
сучасним прецедентним правом.

При ознайомленні новаків із антитрестівським законодавством, з
юридичними рамками та правилами цієї сфери у центрі уваги залишається
економіка. У роботі використано традиційні уявлення про антитрестівську
політику, увагу закцентовано на загальноприйнятій економічній доктрині.
Автори намагаються досягнути цілі: ознайомити читачів з економічними
ідеями, що мають широке застосування у практиці судів та правоохоронних
органів або суттєво впливатимуть на їхню практику.

Для студента і практика детальний аналіз сучасного антитрестівського
законодавства й економічної системи відкриває більш широкий доступ до
розуміння суті економічних принципів, здійснюваних у деяких західних
країнах. Цей аналіз перетворюється у цінний засіб, що дозволяє зрозуміти
механізм, який будуть використовувати країни для підвищення ролі
економічної конкуренції як бази для розвитку економіки.

У першому розділі книги записано, що ціллю антитрестівських законів є
встановлення контролю за використанням приватної економічної влади, що
здійснюється шляхом запобігання монополіям, санкціонування картелів та
інших способів захисту конкуренції. Далі описано процес формування
американського антимонопольного права, його передумови. Проаналізовано
процес опрацювання та прийняття закону Шермана. Подано коротку історичну
довідку про основні підходи при розслідуванні випадків обмеження свободи
торгівлі в англійських та американських судах до 1890 року. На яскравих
прикладах показано практику регулювання договорів про обмеження свободи,
аналізуються судові справи XV-XVIII ст.; детально розглядаються
особливості застосування правила “розумного підходу” для розв’язання цих
справ.

У другому розділі книги аналізується, як залізничні компанії США
зловживали своїм монопольним становищем, як нафтові компанії США
об’єднувалися у трести у XIX ст., і виникнення потреби у їх державному
регулюванні. Описані причини необхідності державного регулювання
трестів. Велику частину книги присвячено аналізу проблем функціонування
закону Шермана, Клейтона й інших законодавчих актів.

Отже, ця робота знайомить нас із антимонопольним регулюванням у США,
готує до сприймання наступних порцій корисної інформації із теми
реферату.

2.3. Анотація на монографію

Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій. – Київ:
Вид-во Європейського університету фінансів, інформаційних систем,
менеджменту і бізнесу, 1999. – 136 с.

ISBN 966-7508-18-8

Як зазначає сама автор цієї монографії, даний посібник допоможе вивчати
та викладати навчальну дисципліну “Антимонопольне та конкурентне право”
в Україні. В ньому узагальнено вітчизняний та набутий досвід викладання
зазначеного курсу студентам УФІМБу та інших навчальних закладів ІІІ та
IV рівнів акредитації, фахівцям системи органів Антимонопольного
комітету України, інших міністерств та відомств. Для ефективного
засвоєння великого обсягу матеріалу посібник побудовано як курс лекцій.
Видання базується на розробленій та апробованій у навчальному процесі
програмі і може використовуватися при поглибленому вивченні окремих
розділів ринкової економічної теорії, мікроекономіки.

Книга розрахована на широке коло читачів, але насамперед викладачів та
студентів економічних вузів, спеціалістів, що працюють із конкурентним
законодавством України. Книга складається із семи лекцій і
розпочинається з роз’яснення основних теоретичних засад конкурентної
політики та її ролі в перехідній до ринкових умов економіці України. В
посібнику подається великий обсяг інформації щодо зарубіжного досвіду.
Чільне місце в роботі посідає висвітлення питань політики України щодо
захисту конкуренції, зокрема: законодавче та нормативне забезпечення,
провадження цієї політики в таких важливих напрямах, як попердження
монополізації ринків, припинення порушень антимонопольного
законодавства, захист від недобросовісної конкуреції, конкурентні вимоги
до реклами.

Велике значення у монографії приділяється опису виявлення та припинення
порушень законодавства. У книзі наведено багато прикладів, які базуються
на реальних справах, що розглядалися антимонопольними органами проти
підприємців та органів влади і управління з приводу зловживання
монопольним становищем, дискримінації, антиконкурентних узгоджених дій,
недоброчесної конкуренції тощо, зокрема, використовуються матеріали та
опис судових справ, пов’язаних із захистом конкуренції в інших країнах,
що охарактеризовані у книзі Е.Гелхорна та В.Ковасика “Антитрестовское
законодательство и экономика”, анотація на яку міститься у цьому
рефераті. У монографії Семенової Л.К. детально розглядається механізм
роботи системи органів Антимонопольного комітету України в ході
розслідування справ та прийняття розпоряджень.

Предметом дисципліни “Антимонопольна політика та конкурентне право”, з
якої написана дана монографія, є вивчення стосунків між суб’єктами
підприємницької діяльності, органами влади і управління з метою захисту
конкуренції, припинення зловживань монополістичною діяльністю,
недобросовісної конкуренції на ринках товарів. При цьому товаром є
продукт діяльності {включаючи роботи, послуги, а токож цінні папери},
призначений для реалізації. Щоб надати можливість читачам досконало
зрозуміти предмет, політику в Україні щодо захисту конкуренції, автор
монографії подала ґрунтовний теоретичний матеріал щодо цієї теми,
почавши із визначення конкуренції, досконалих конкурентних ринків та
видів недосконалих конкурентних ринків.

У законодавстві України конкуренцією вважається змагання підприємців,
коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на
загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво
товарів, яких потребує споживач (Закон України “Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності”, ст.1).

Досконало конкурентний ринок має такі основні риси:

кожний підприємець є малим відносно ринку в цілому;

продукція, що реалізується на ринку, є однорідною;

покупці інформовані про ціни;

продавці діють незалежно один від одного;

вступ та вихід з ринків вільний.

Ринки, на яких покупці або продавці беруть в розрахунок свою здатність
впливати на ринкову ціну, є недосконалими конкурентними ринками, а
підприємці, які на них працюють, є недосконалими конкурентами.

Автор монографії розглядає детально усі види недосконалих конкурентних
ринків:

монополістичну конкуренцію;

олігополію та олігопсонію;

монополію та монопсонію.

У книзі проаналізовано механізм дії досконалого конкурентного ринку у
порівнянні з механізмами дії видів недосконалого ринку.

Важливим розділом, моментом даної монографії, причиною, чому вона була
обрана для розгляду у цьому рефераті, є аналіз конкурентної політики та
її ролі в ринковій економіці. Дуже корисним у викладі матеріалу є чітке
розмежування антитрестівської, конкурентної та антимонопольної політики
держави.

Конкурентна політика є одним із інструментів економічної політики.
Поняття конкурентної політики охоплює комплекс узгоджених дій уряду,
спрямованих на підтримку конкуренції на ринках товарів, робіт та послуг.
Тобто це є цілеспрямована державна політика, що має на меті розвиток
ринкових відносин і сприяє підвищенню ефективності використання
обмежених ресурсів. Вона необхідна для забезпечення економічного
зростання країни. Здійснення цієї політики спрямоване не тільки на
підтримку та розвиток конкуренції, але й на вирішення таких питань і
завдань: захист від монополістичної діяльності, недобросовісної
конкуренції, сприяння демонополізації економікии, забезпечення
фінансової, метеріально-технічної, інформаційної, консультативної та
іншої підтримки підприємців [стор. 23].

Це політика, яка здійснюється уповноваженими органами державної влади,
органами місцевого самоврядування та органами
адміністративно-господарського управління і контролю.

На сучасному етапі для України притаманним є проведення антимонопольної
політики. Її сутність була визначена у Державній програмі
демонополізації і розвитку конкуренції як економічна політика,
спрямована на запобігання монопольній дояльності, її обмеження та
припинення, а також розвиток конкуренції. Тобто це економічний
інструмент з обмеженим спектром дії у порівнянні з конкурентною
політикою. Він характерний для країн, що тільки починають перехід до
ринкових відносин, де панівною є державна власність; конкурентного
середовища майже не існує; дуже сильні традиції, успадковані від
адміністративно-командної системи; виробництво неефективне та сильна
корпоративна влада; всеохоплюючим є державне регулювання; економіка в
цілому не пристосувалася до політичних змін в країні і суспільстві;
виробництво страждає від галопуючої інфляції та загальної економічної
кризи.

Семенова Л.Н. у своїй роботі аналізує і ті загальні принципи здійснення
політики щодо захисту конкуренції, на яких базуються законодавства
багатьох країн. Серед них є такі: законність, незалежність, гласність,
рівність перед законом, комплексність, координованість, індивідуальний
підхід, етапність проведення, охорона комерційної таємниці і таємниці
слідства [стор. 31].

Законодавства країн світу, які захищають конкуренцію, формуються на
загальній теоретичній базі. Різниця між ними полягає в тому, що вони
розвивались на різних концептуальних засадах. Найбільшого поширення в
світі набули дві концепції конкурентної політики.

Перша з них базується на пануванні ринку. Її суть зосереджується на
необхідності зняття будь-яких обмежень в конкуренції. Застосування цієї
концепції дозволяє підприємцям займати монопольне становище на ринках.
Але вона не допускає зловживань із застосуванням ринкової влади.

Друга концепція базується на владі над ринком. Вона спирається на той
факт, що влада над ринком є здатністю змінювати ціни, не змінюючи
кількість продажів при відсутності альтернативних продуктів. Тому великі
фірми можуть впливати на дії малих. Це потребує застосування заходів
проти використання великими фірмами своєї влади над ринком.

Як уже згадувалося, у світі відомі такі різновиди політики щодо захисту
конкуренції:

антитрестівська політика, характерним прикладом якої є законодавча
система США;

конкурентна політика, якої найбільш суворо дотримуються законодавства
країн ЄС;

антимонопольна політика, яка представлена законодавчою системою, що діє
в Японії.

Законодавства щодо розвитку конкуренції в країнах із перехідною
економікою мають свої особливості. Вони обумовлені різними чинниками. На
відміну від розвинених країн світу, вони створюють та удосконалюють свої
законодавчі системи не в період піднесення виробництва, а навпаки – за
умови глибокої економічної кризи. Для багатьох з них нагальними
проблемами є проведення демонополізації в процесі приватизації,
створення конкурентного середовища, якого в багатьох галузях народного
господарства раніше не існувало [стор. 37].

Як стверджує автор монографії, здійснення будь-якої підприємницької
діяльності в умовах конкуренції – справа дуже важка. Тому підприємці, що
працюють на ринку, завжди намагаються поліпшити існування шляхом
посилення влади на ринку. Світова практика визначає два основні типи
дій, до яких звертаються підприємці, щоб істотно послабити конкуренцію:

обмеження конкуренції по горизонталі, тобто свідоме об’єднання
постачальників або потенційних конкурентів, що реалізують однакові
товари на ринках;

обмеження по вертикалі, які здійснюються підприємцями, що реалізують
різні товари, але мають тісний зв’язок за технологічним ланцюжком.

Проблеми горизонтальних та вертикальних обмежень і їх регулювання
досліджені у вже згадуваній книзі Е.Гелхорна та В.Ковасика
“Антитрестовское законодательство и экономика”.

У монографії ґрунтовно пояснена та законодавча та нормативна база, що
регулює політику щодо захисту конкуренції в Україні. Оскільки ця книга
була видана у 1999 р., то вона не містить аналізу Законів України “Про
захист економічної конкуренції” та “Про природні монополії”, які у 1999
році були ще законопроектами. У книзі розглянуто Закони України “Про
захист від недобросовісної конкуренції”, “Про обмеження монополізму та
недопущення недобросовісної конкуреції у підприємницькій діяльності”,
“Про Антимонопольний комітет України”, “Про рекламу”.

Отже, ця книга є потужним стартом для вивчення політики держав щодо
захисту конкуренції та антимонопольної політики України зокрема.

3. Статті

3.1. Анотація на статтю

Н.В. Задорожная. Предприятие на монопольном рынке// Экономика
предприятия.-2001.-№1.- с.70-96.

Ця стаття професора, кандидата економічних наук із Київського
національного економічного університету є українським варіантом
теоретичних розробок західних економістів щодо діяльності
підприємств-монополістів. Вона може слугувати одним із першоджерел
ознайомлення і вивчення монополій, монопольної влади, впливу
монополістів на добробут суспільства, дозволить у порівнянні краще
осягнути вивчений матеріал про досконало конкурентні ринки. Ця стаття є
систематизованим і корисним посібником для вивчення цього предмету,
чогось особливо нового у змісті не містить, але дозволяє досконало
розібратися у проблемах функціонування монополій на сучасних ринках.

Оскільки автор статті не ввела нових понять, а лише виклала
загальновідомі теоретичні відомості, то просто назвемо основні пункти.

Підприємство називаєть «чистою» монополією, якщо воно є єдиним продавцем
унікального товару, функціонує на ринку, що має значні бар’єри на
входження, і володіє повною інформацією про функції своїх витрат.

Підприємство має монопольну (ринкову) владу, якщо воно може підвищити
ціну і збільшити прибутки шляхом обмеження власного обсягу виробництва і
збуту продукції. Сила ринкової влади окремого підприємства залежить від
еластичності попиту, кількості підприємств на ринку і розподілу між ними
загального обсягу продажу, особливостей ринкової поведінки підприємств.

Не існує єдиного універсального способу діагностування монопольної
влади. Є цілий арсенал показників, кожний із яких характеризує певний
симптом і тенденції ринку до монополізації (коефіцієнт перехресної
еластичності, індекси концентрації ринку, Лернера, Херфіндаля-Хіршмана
та ін.), однак разом вони дозволяють достатньо об’єктивно ідентифікувати
тип ринкової структури.

Ринок, який із найменшими витратами обслуговується одним підприємством,
має назву природної монополії. Пряд із природними монополіями виділяють
патентні, моноцінові, дискримінаційні, відкриті, закриті та інші види
монополій. Із метою обмеження можливостей зловживання ринковою владою,
діяльність природних монополій, як правило, регулюється державою.

У статті описані відмінності становища чистого монополіста і досконало
конкурентного підприємства. На основі досліджень закономірностей
ринкової поведінки чистої монополії спростовано деякі стереотипні
уявлення про монополії.

3.2. Анотація на статтю

В. Полуянов. Монополізованість промисловості України і тенденції
формування ринкових суб’єктів господарювання// Економіка України.
2001.-№9.-с.36-42.

Автор цієї статті обстоює думку, що державне реформування економіки
України при переході від командно-адміністративної системи до ринкових
відносин мало декілька вад, котрі спричинили не бажане зростання
ефективності промислового виробництва, а його спад. Одна з причин такої
ситуації – поспішна приватизація державного майна. Ще до початку реформ
як аксіома бралося твердження про те, що підприємство недержавної форми
власності працює ефективніше. Але досвід роботи приватизованих
підприємств показав, що зміна власника автоматично не забезпечує
ефективну роботу.

Автор розмірковує над тим, що економіка Радянського Союзу, яка
керувалася на принципах планової адміністративно-командної системи, по
суті, являла собою величезну корпорацію, всередині якої будь-яка
конкуренція у тому вигляді, в якому вона розуміється у ринковій
економіці, була відсутньою. Основними формами суспільної організації
виробництва були концентрація (збільшення розмірів виробництва),
спеціалізація (обмеженість номенклатури продукції виробничих одиниць),
кооперація (встановлення тривалих виробничих зв’язків між
підприємствами), комбінування (об’єднання в межах підприємств кількох
технологічно різних, але взаємозв’язаних між собою виробництв). Саме ці
форми розглядалися як найпрогресивніші, всебічно заохочувалися і
використовувалися.

Орієнтація на принципи концентрації виробництва призвела до того, шо
радянська економіка виявилася наймонополізованішою у світі. За даними
Держкомстату СРСР, у 1988 р. у машинобудуванні налічувалося 166
абсолютних монополістів і 180 монопольних виробництв. Монополізованість
того чи іншого ринку створює ситуацію, за якої зміна власника не тільки
формує умови для підвищення ефективності функціонування підприємства,
але швидше, є небажаною. Це утруднює рух до ринку. Але і розукрупнення
підприємств не завжди є доцільним з технологічних, технічних або
економічних причин.

Як констатує автор, рівень монополізованості економіки України є
високим. Наприклад, залишкова вартість основних виробничих фондів (ОВФ)
ВАТ “Маріупольський комбінат імені Ілліча” становила у 1992 р. 9,12% від
вартості усіх основних засобів промисловості Донецької області.
Залишкова вартість 10 найбільших підприємств Донецької області становить
46,7%. Ста найбільшим підприємствам належить 94,7% усіх основних фондів
промисловості області.

Порівнявши структуру чисельності підприємств України у розрізі форм
власності і структуру залишкової вартості ОВФ, автор зробив висновок, що
основна частина найбільших підприємств залишається у руках держави.
Монополію державної власності ще далеко не подолано: 60,38% залишкової
вартості ОВФ в економіці перебувають, станом на перше півріччя 2000 р.,
у державній власності.

З урахуванням того, що в руках держави залишилися найбільші
підприємства, автор доходить таких висновків:

технічна і технологічна структури промислового виробництва в Україні
говорять про монополізацію ринку в базових галузях економіки. Тому зміна
власника у цих галузях без кардинального розв’язання проблеми
упорядкування структури підприємств не вирішує проблеми монополізму, а
тому нині не може бути визнана доцільною;

створення ринкових відносин необхідно інтенсивно підтримувати лише в тих
галузях, де проблему монополізму вирішено;

має всебічно заохочуватися політика розвитку в монополізованих галузях
дрібного і середнього бізнесу, який би брав на себе спеціалізоване
виконання робіт допоміжного характеру, виключивши зі структури
монополіста непрофільні та допоміжні виробництва.

Автор статті зауважує, що оцінка монополізованості промислового
виробництва за часткою державної власності не досить повно характеризує
глибину проблеми. Насправді спеціалізація виробництва в економіці
України досягла такої стадії, коли той чи інший продукт із заданими
властивостями випускався практично одним, принаймні, двома-трьома
виробниками. Роки реформування не тільки не внесли істотних змін у даний
процес, але й значно його погіршили.

Високий рівень концентрації характерний для чорної металургії України.
98% чавуну і 97% сталі на початку реформ виплавлялися на підприємствах з
річним обсягом виробництва понад 1 млн. тонн. За рівнем концентрації
виробництва чорних металів Україна посідає одне з перших місць у світі.
Проблема монополізму посилюється природною наявністю
підприємств-монополістів, до яких за Законом України “Про природні
монополії” відносять підприємства, що працюють у таких сферах:

транспортування нафти і нафтопродутів трубопроводами;

транспортування природного газу і нафтового газу трубопроводами та його
розподіл;

транспортування інших речовин трубопровідним транспортом;

передача і розподіл електроенергії;

користування залізницями та об’єктами інфраструктури, що забезпечують
рух залізничного транспорту загального користування;

управління повітряним рухом;

зв’язок загального користування;

централізоване водопостачання і водовідведення;

централізоване постачання теплової енергії;

спеціалізовані послуги транспортних терміналів, портів, аеропортів.

Автор підсумовує статтю тим, що завдання побудови ринкових відносин в
економіці України наштовхується на серйозну проблему монополізованості
базових галузей промисловості та істотної частини всієї економіки.
Приватизація підприємств цих галузей не змінює у загальному плані рівень
монополізації за широким спектром товарних ринків, з чого випливає
висновок про те, що заміна державної власності на приватну не може бути
визнана у таких галузях доцільною. Суть проблеми полягає в тому, що в
Україні монополізм державної власності може бути замінений тільки
монополізмом окремого виробника, що аж ніяк не сприяє завданню
формування суб’єктів ринкового господарювання. Більше того, монополізм
окремих виробників вимагає досить жорсткого контролю з боку держави і
ніяк не забезпечує автоматичного діяння ринкових регуляторів, а також
ставить під великий сумнів питання формування ефективного власника.

3.3. Анотація на статтю

Г.Филюк. Економіко-правові засади державного регулювання природних
монополій в Україні // Економіка України. – 2001. – 8. – с. 48-52.

Автор цієї статті твердить, що монопольна організація ринків, які за
суттю своєї діяльності є природними монополістами, зумовлена, передусім,
чинниками організаційно-технологічного та економічного характеру.
Свобода споживачів їх продукції обмежена конфігурацією та пропускною
спроможністю мереж поставок, а також значною економією від масштабів
виробництва. Продукція цих сфер підприємництва є унікальною в тому
значенні, що вона не має замінників і задовольняє першочергові потреби
житлового сектора та інших галузей і сфер суспільного виробництва.

Ситуація, зазначає автор, ускладнюється тим, що природні монополісти в
Україні функціонують у період трансформування господарського механізму
та економічних відносин. Здобуття значних управлінських і комерційних
свобод у процесі реформ за мінімальної відповідності умовам “досконалого
ринку” призводить до порушення цими організаціями об’єктивних
економічних законів. Так, близько 42% усіх видів прорушень
антимонопольного законадавства припадає саме на природних монополістів
(у 1998 р. – 42%, у 1993 р. – 41,2%).

У статті автор аналізує прийнятий ВРУ Закон України “Про природні
монополії”. Автор впевнений, що цей Закон має стати першим актом
цілісного законодавства загальнодержавного значення у сферах регулювання
ринків, що перебувають у стані природної монополії. Закон покликаний
встановити чіткі, “прозорі” та досконалі правові засади, які мають бути
досить гнучкими при вжитті заходів державного впливу щодо запобігання
проявам монополізму на таких ринках з боку суб’єктів господарювання.

Автор порівнює два закони: Закон “Про обмеження монополізму і
недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” і
Закон України “Про природні монополії”. Перший закон спрямований на
розвиток конкурентних відносин на товарних ринках. На відміну від нього
Закон України “Про природні монополії” не стимулює розвиток конкуренції,
а навпаки, сприяє її обмеженню, оскільки конкуренція на ринках природних
монополій є малоефективною. У зв’язку з цим на законодавчому рівні
правомірно визнається домінуюче становище виробника. І держава через
механізм ліцензування обмежує вихід на такі ринки інших суб’єктів
господарювання. Таким чином, робить висновок автор, Закон “Про природні
монополії” не можна відносити до традиційного антимонопольного
законодавства.

Закон “Про природні монополії” легалізує саме? поняття природної
монополії у вітчизняній економіці, регламентує підходи до визначення
параметрів функціонування і розвитку ринків, що перебувають у стані
природної монополії, на основі оптимального збалансування економічних
інтересів усіх заінтересованих суб’єктів – виробників, споживачів і
держави.

Автор зауважує, що оскільки прородна монополія виникає внаслідок
технологічних особливостей виробництва, його матеріально-технічної бази,
то дуже зростає роль часу, бо ринки у реальному світі є динамічними тому
з розвитком науково-технічного прогресу, зміною ринкових умов умови для
існування париродної монополії можуть зникнути.

3.4. Анотація на статтю

В. Базилевич, Г Филюк. Роздержавлення природних монопольних структур в
Ураїні// Економіка України. – 2002. — №3. – с. 35-42.

Автори статті обстоюють думку про надзвичайну необхідність приватизації
природних монопольних структур в Ураїні, аналізують специфіку цього
процесу у нашій державі, роль підприємців та уряду у регулюванні
природних монополій.

Врахувавши особливості функціонування підприємств на ринку природної
монополії, автори дійшли висновку, що державний вплив на природних
монополістів повинен обмежуватися певними рамками. З одного боку, робота
щодо регулювання функціонування природних монополій, у першу чергу, має
бути спрямована на захист інтересів споживачів товарів та послуг, на
недопущення зловживань з боку суб’єктів природних монополій економічною
владою на відповідних ринках, а з іншого – регулювання діяльності цих
компаній покликане створити основу для їх ефективного функціонування та
розвитку шляхом забезпечення умов для повного покриття економічно
виправданих витрат підприємців і адекватного інвестування у розвиток
виробництва.

У статті стверджується, що необхідними елементами процесу реформування
природних монопольних структур є створення сприятливого режиму для
функціонування та розвитку компаній, а також стимулювання модернізації
виробництва з метою підвищення якості обслуговування споживачів і
зниження собівартості продукції. У цьму контексті вагома роль належить
реалізації комплексу заходів щодо запровадження принципів комерційної
експлуатації об’єктів природних монополій на основі їх роздержавлення та
часткової приватизації, що сприятиме створенню прийнятних умов для
активізації інвестиційних процесів.

Автори наводять причини, що зумовлюють необхідність трансформування
відносин власності у сфері діяльності пиродних монополій в Україні.
Основною з них є неефективність підприємств державного сектора, який
довів свою неспроможність раціонально інвестувати і керувати. Це
пояснюється тим, що для переважної більшості підприємств державного
сектора є властивим певний системний дефект, який не залежить ні від
якості чинного законодавства, ні від адміністрації. Це так звані “м’які
бюджетні обмеження” поведінки державних підприємств. Вони полягають у
тому, що:

акції цих компаній не випускаються на фондовий ринок, через що практично
неможливо оцінити їхню реальну вартість у котируваннях; приватні
інвестори не зацікавлені інвестувати державне виробництво;

на противагу приватній власності, державна знижує стимули у суб’єктів
господарювання (а тим більше – у монополіста) до розширеного
відтворення, динамічного розвитку, мінімізації затрат матеріальних,
фінансових і трудових ресурсів;

керівництво таких фірм змушене покладатися на рішення урядових
чиновників щодо обсягів виробництва та реалізації продукції, а також
рівня цін на неї. Керівники підприємств призначаються урядом і тому
орієнтуються не на попит споживачів, а на ієрархію влади.

Стратегічною метою приватизаці природних монопольних структур має бути
не проста заміна юридичного права власності, а підвищення мотивації
менеджерів та ефективності управління і господарювання. Для зміни
стимулів до виробництва, політики керівництва та поліпшення результатів
господарської діяльності підприємства приватизація покликана закласти
ефективний механізм корпоративного управління. Це означає запровадження
системи, яка захистить інвесторів від самовільних дій менеджерів і
забезпечить власникам капіталу отримання максимального прибутку на
інвестиції.

З огляду на стратегічне значення об’єктів природної монополії в Україні,
автори визначають особливу роль держави у регулюванні цієї сфери. У
державній власності має залишатися, принаймні, блокувальний пакет акцій
підприємств – природних монополістів. Водночас у ринкових умовах державі
як суб’єктові господарювання необхідно змінити свою поведінку: з
пасивного власника блокувального або контрольного пакету акцій вона
повинна перетворитися на активного учасника корпоративно-акціонерного
управління компаніями. Активізація її ролі у цьому процесі стимулюватиме
підвищення ефективності роботи підприємств – суб’єктів природних
монополій, що, у свою чергу, сприятиме продуктивнішому використанню
обмежених ресурсів.

3.5. Анотація на статтю

В.Кучеренко, С.Дзезик. Антимонопольне регулювання діяльності підприємств
водопостачання // Економіка України. – 2001. — 3. – с.40-43.

Автори цієї статті обстоюють думку про те, що демополізація виробничої
сфери і формування конкурентного середовища не повинні здійснюватися
автоматично, під впливом штучно створених для цього умов, а мають
базуватися на відповідних розрахунках економічної ефективності та
соціального значення цих заходів, а також на основі чинних законодавства
і нормативної бази.

В антимонопольному законодавстві України відсутня класифікація
монопольних утворень, на основі якої можна було б розробити єдиний
підхід до оцінки їх діяльності: визначення і регулювання частки ринку і
подрібнення підприємств, що випливає з цього. Так, відповідно до статті
16 Закону України “Про обмеження монополізму та недопущення
недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” примусовий
поділ монопольних утворень не здійснюється у випадках наявності тісного
технологічного зв’язку підприємств, структурних пдірозділів чи
структурних одиниць, якщо частка внутрішнього обороту в загальному
обсязі валової продукції підприємства становить менш як 30%. Процес
автоматичного поділу монопольного утворення має свої особливості та
наслідки.

Автори статті твердять, що стврення на базі єдиного комплексу
самостійних підприємств не приведе до формування конкурентного
середовища. Поділ єдиного підприємства може призвести лише до складних
взаємовідносин уже між двома монополістами.

Виробництво, яке стало монопольним з природних причин, не може стати
конкурентоспроможним шляхом створення для цього лише штучних умов. Такі
дії, навпаки, здатні призвести до зростання тарифів і зниження
суспільного благополуччя. Тим часом головною метою антимонопольного
регулювання, як будь-якого регулювання економіки, має бути забезпечення
суспільної злагоди і добробуту населення.

На погляд авторів, до першого розділу згаданого Закону необхідно внести
зміни і дати чітке пояснення головної мети антимонопольного регулювання,
окреслити його головні завдання та методи здійснення. Важливо також
додатково включити до антимонопольного законодавстсва відповідну статтю
про незастосування санкцій до окремих монополістів у випадках, коли їх
діяльність спрямована на підвищення або досягнення соціальних
результатів.

До таких висновків автори статті дійшли, проаналізувавши діяльність
природного монополіста з водопостачання і водовідведення Одеси ЗАТ
“Одесаводоканал” та обласного комунального пдіприємства
“Луганськводпром”. Особливістю таких підприємств є те, що система
водопостачання має єдину мережу комунікацій, а окремі виробництва тісно
пов’язані між собою. У ході дослідження було з’ясовано, що у випадку
поділу водопровідного підприємства на дві господарські одиниці тариф для
кінцевих споживачів значно зросте, а основною причиною цього є подвійне
нарахування рівня рентабельності. У цій ситуації порушується принцип
синергізму, коли ефект відокремленого застосування факторів виробництва
є нижчим, ніж при їх спільному використанні, особливо при тісному
технологічному зв’язку між даними підрозділами. Негативими факторами при
поділі виробника -монопліста у сфері водопостачання є виникнення
додаткових затрат на встановлення необхідного обладнання, приладів,
оплату праці додаткового персоналу; зниження оперативності
водопостачання та спільних напрямів досліджень при запровадженні нових
технологічних методів, кадрові проблеми, труднощі в
матеріально-технічному забезпеченні відокремлених виробництв.

Ще раз наголосимо, що демонополізація виробничої сфери і формування
конкурентного середовища повинні здійснюватися не автоматично, а на
основі детального аналізу конкретних ситуацій.

3.6. Анотація на статтю

Сива Т.В. Конкуренція на ринку банківських послуг// Фінанси України. –
2002. — 7. – с.127-132.

Однією зі сфер, яку повинна регулювати антимонопольна політика України,
є ринок банківських послуг. Тривалий час українська банківська система
була монополізована. У колишньому Радянському Союзі працював механізм
централізованого розподілу кредитних ресурсів. Сфера діяльності банків,
яких було лише шість, була поділена за галузевим принципом, і банківські
послуги надавалися для уряду, зовнішньої торгівлі, сільського
господарства, промисловості, соціальних послуг та нагромадження
заощаджень. За такої ситуації і кількості банківських установ про
існування в країні конкурентного середовища не могло бути й мови.

Конкуренція у банківській сфері України почала розвиватися після
проголошення незалежності, коли стало можливо самостійно формувати
власну банківську систему. Станом на 1 жовтня 2001 року у Державному
реєстрі банків України була зареєстрована 191 банківська установа.

Жорстка конкуненція на ринку капіталу призводить до того, що у
банківському секторі відбуваються структурні зміни – злиття, або
об’єднання. Об’єднання невеликих банків у велику фінансово-кредитну
установу зі значним обсягом капіталу дає змогу надавати клієнтам більшу
кількість послуг, зменшити витрати, створити й поліпшити розгалужену
мережу філій тощо. До групи найбільших (із чистими активами понад 1200
млн. грн.) належать 8 банків: “Аваль”, Приватбанк, Промінвестбанк,
Ощадбанк, Укрексімбанк, Укрсоцбанк, Укрсиббанк, “Райффайзенбанк
Україна”.

Нині в Україні помітно загострилася конкуренція на ринку банківських
продуктів. Безперечну перевагу над своїми конкурентами мають банки, які
пропонують клієнтам велику кількість послуг. До основних продуктів банку
належать: видача грошових кредитів; прийом депозитів; здійснення
грошових розрахунків та платежів; випуск кредитних та платіжних карток;
консультування, надання економічної та фінансової інформації.

Щоб сформувати справедливу конкуренцію між суб’єктами фінансового ринку,
держава має протидіяти будь-яким проявам монополізму та недобросовісній
конкуренції у банківській сфері, ухвалити окремий нормативно-правовий
акт про конкуренцію у банківській сфері чи на ринку фінансових послуг. У
зарубіжних країнах такі законодавчі акти прийнято. У Росії, наприклад,
закон про конкуренцію на ринку фінансових послуг.

Автор наголошує на тому, що перед урядом та Національним банком України
стоїть важливе завдання щодо підтримки мережі фінансових установ, які, у
свою чергу, формуватимуть конкурентний ринок банківських послуг.

3.7. Анотація на статтю

Т.Бень, В. Сиченко. Методи визначення рівня монополізму на ринках
промислової продукції// Економіка України. – 1999. –3. – с. 36-41.

Дослідження різних ринків, де функціонують монопольні утворення, повинні
однозначно з’ясувати, хто конкретно може вважатися монополістом, якою
часткою ринку повинне володіти підприємство (чи група підприємств), щоб
істотно впливати на нього у власних інтересах.

Автори цієї статті пропонують до розгляду три методи, які
використовуються у вітчизняній та світовій антимонопольній практиці для
визначення рівня монополізму:

метод розрахунку частки підприємця на ринку (він полягає у визначенні
частки підприємства на конкретному ринку і наступному порівнянні
одержаного результату із законодавчо встановленою граничною часткою,
перевищення якої дає підставу вважати підприємця монополістом.
Перевагами методу є його простота і можливість швидко провести необхідні
розрахунки. На цьому методі ґрунтується “Методика визначення
монопольного становища підприємців на ринку”. Згідно з українським
законодавством, монопольним визнається становище підприємця, частка
якого на ринку певного товару перевищує 35%. Основний недолік методу
пов’язаний із необхідністю використовувати граничну частку підприємця на
ринку, що не враховує специфіку кожної галузі і встановлюється як єдина,
усереднена величина для всіх галузей (та відповідних ринків) в економіці
країни);

метод розрахунку частки фіксованої кількості підприємств (ним
визначається концентрація ринку, тобто ступінь переважання на ньому
кількох великих підприємств. Показникам, застосовуваним у вимірюванні
концентрації ринку, є коефіцієнт концентрації N фірм. Він показує
процентне співвідношення обсягів продажу продукції певною кількістю (N)
підприємств і загального обсягу продажів цієї продукції на ринку.
Недоліки цього методу полягають у тому, що: а) він дає змогу
характеризувати не усю сукупність підприємств та її структуру, а лише
позиції найбільших учасників ринку, що знижує оцінки; б) не враховується
різниця між тими ринками, де діє одна домінантна фірма, і тими, де діють
три чи кілька великих фірм на приблизно паритетних засадах).

метод визначення рівня монополізму за допомогою індексу
Херфіндаля-Хіршмана (IXX).Цей індекс долає недоліки попереднього методу.
Він являє собою суму квадратів частки кожного з підприємств, яке діє на
ринку. Із збільшенням концентрації ринку величина індексу зростає,
досягаючи 10000 для повної монополії.

3.8. Анотація на статтю

О.Мельникова. Особливості національної монополії// Економіка України. –
2001. – 2. – с.50-53.

Сьогодні у розвинутих країнах законодавство регулює присутність
монопольних і конкурентрих сил з тим, щоб взаємодія попиту і пропозиції
узгоджувалася з виробленою економічною стратегією і встановленим
ступенем монополізації ринку. Підтримуючи ринково-конкурентні сили
шляхом реалізації відповідної бюджетно-податкової та кредитно-грошової
політики, держава відкриває простір для існування у базових галузях
високоефективних компаній (монополій), які завдяки високим
кредитно-інвестиційним можливостям мають значні переваги у використанні
новітньої техніки і технології, економії на загальних витратах,
продуктивності праці.

Автор статті переконана, що в Україні державна монополія – дзеркало
економічних негараздів. Головним орієнтиром державної політики має бути
суспільний інтерес, а набір стратегічних пріоритетів – формуватися
залежно від конкретної ситуації, в якій опинилося господарство. Автор
стверджує, що монопольні підприємства повинні отримати можливість
розвивати й оптимізувати усі ланки виробництва. Обмеження монополізму,
встановлювані законом, повинні стосуватися механізмів реалізації
тарифної політики і аж ніяк не порушувати питання внутрішньофірмового
господарювання. Але всупереч сказаному державна політика щодо обмеження
монополізму, на думку О.Мельникової, спрямована не на створення
конкурентного середовища, а на встановлення перешкод функціонування
підприємств-монополій.

До переліку підприємств-монополістів, щодо яких проводиться регулювання
фонду оплати праці, належать переважно ті, що надають послуги у сферах
зв’язку, житлово-комунального господарства й електопостачання, тобто
належать до базових галузей економіки країни. Це регулювання передбачає
штрафні санкції за зростання заробітної плати проти IV кварталу
попереднього року. Мінекономіки, Мінстат та Антимонопольний комітет
України керуються при встановленні цих санкцій тим, що заробітна плата з
відрахуваннями становить значну частину собівартості, відтак, і тарифів
та цін на монопольні види послуг.

Автор висловлює іншу точку зору на цей аспект антимонопольного
регулювання. Вона вважає, що зростання основної зарплати робітників,
додаткової заробітної плати та заохочувальних компенсаційних виплат
відображає зростання продуктивності праці, підвищення ефективності
виробництва на підприємстві-монополісті. Отже, державне обмеження
зростання відрахувань на фонд оплати праці гальмує розвиток підприємств
і економічне підняття в економіці. О.Мельникова жорстко критикує
постанову Кабінету Міністрів України №525 “Про порядок визначення сум,
що вносяться до бюджету підприємствами-монополістами у 1999 р. у зв’язку
з перевищенням розрахункової величини фонду оплати праці”. Автор обстоює
думку, що зміна умов функціонування підприємств повинна
супроводжуватися, насамперед, зміною ставлення до справи як самого
працівника, так і роботодавця. Перебуваючи в ринкових умовах, кожне
підприємство повинне мати перед собою стратегічну межу – створення
сприятливого соціально-економічного середовища для кадрів, щоб кожна
людина була зацікавлена у зростанні виробництва і мала від того вигоду.
Птрібно надати змогу підприємству підвищувати життєвий рівень своїх
працівників.

3.9. Анотація на статтю

А. Покритан. Про економічний зміст сучасних суспільних відносин в
Україні// Економіка України. – 2000. — №10. – с.46-53.

Автор цієї статті твердить, що у світі відбувається перехід від товарних
виробничих відносин до “посттоварної” фази економічної еволюції. У цьому
контексті монополістична стадія розвитку товарного виробництва є
перехідною від вільної конкуренції з відповідним їй механізмом
суспільного регулювання (ефект “невидимої руки” ринку) до монополії, яка
характеризує безпосередній процес становлення функціонування
планомірної, а тому безпосередньо суспільної форми зв’язку. Автор
переконаний, що на відміну від товарного виробництва, результатом якого
є речове багатство, у монополії виробництво спрямоване на такий характер
людської діяльності, результатом якого є багатство людської особистості.
На думку автора, теперішній етап розвитку економіки не можна назвати
перехідним у справжньому розумінні цього слова, бо реформатори знищили
майже всі ознаки суспільної форми відносин: великі об’єкти
сільськогосподарського та промислового виробництва, контроль за цінами,
систему регулювання виробництва та обігу – а сподівалися лише на
регулятивну дію стхійних ринкових сил.

Відповідно до теми реферату стаття цікава тим, що у ній акцентується
увага не на негативних, а на позитивних рисах монополії. Монополія – це
великий крок вперед у процесі усуспільнення виробництва. Це виявляється
у виробничому процесі, у спеціалізації, комбінуванні, комплексному
використанні ресурсів, у концентрації виробництва. Великі масштаби
виробництва стимулюють технічний прогрес, появу нових технологій,
становлення ролі людини як організатора виробничого процесу, зростання
ролі інформації. Внаслідок монополізації основні параметри виробництва і
обігу стають відомими. Виробництво здійснюється на відомий ринок. З цієї
точки зору монополії є великим кроком уперед у розвитку механізмів
регулювання суспільного виробництва. Перехід до монополії означає
встановлення диктатури закону, широкої і повної демократизації
суспільства. Якщо цього не буде зроблено, то Україна буде відкинута на
периферію світового розвитку.

Отже, ця стаття є новим поглядом на досліджувану проблему.
Антимонопольні регулятивні органи повинні розуміти, що монополія може
бути корисною.

3.10. Анотація на статтю

Інеса Шуміло. Антиконкурентні узгоджені дії// Підприємництво,
господарство і право.-2001.-№1.-с. 15-18

Хоча в Україні найпоширенішим правопорушенням, що посягає на
конкуренцію, є зловживання монопольним становищем на ринку (за
статистичними даними Антимонопольного комітету України, у першій
половині 2000р. з усіх припинених порушень антимонопольного
законодавства зловживання монопольним становищем становлять 40,8%),
автор статті наголошує на важливості дослідження і регулювання
антиконкурентних узгоджених дій (їхня частка становить 2,6% від усіх
порушень антимонопольного законодавства). На відміну від зловживання
монопольним становищем, що обмежене колом суб’єктів, антиконкурентні
узгоджені дії можуть бути вчинені будь-яким суб’єктом господарювання,
незалежно від розміру їхньої частки на ринку та наявності ознак ринкової
влади. Крім того, факт вчинення антиконкурентних узгоджених дій дуже
важко відслідкувати і довести. Тому регулювання їх є складним завданням
і вимагає залучення доробок і досвіду іноземних урядовців,
антимонпольних структур і організацій.

Автор наводить у статті класифікацію антиконкурентних узроджених дій, що
використовується в іноземному законодавстві. Антиконкурентні узгоджені
дії поділяють за формою договору на формальні та неформальні (зговір);
за співвідношенням ринкових позицій суб’єктів угод – на горизонтальні
(угоди між конкурентами) та вертикальні (угоди між економічно залежними
підприємствами, що не конкурують між собою); за ознаками об’єктивної
сторони правопорушення – на цінові та нецінові.

В Україні антиконкурентні узгоджені дії вважаються правопорушенням
незалежно від наявності ознак ринкової влади у господарських суб’єктів,
що їх вчинили. Ще однією вагомою, як стверджує автор, прогалиною у
вітчизняному законодавстві є відсутність визначених критеріїв для поділу
правопорушень на такі, що завдають більшої або меншої шкоди кокуренції.
Не передбачені законом і підстави для надання пільг окремим категоріям
суб’єктів господарювання, або надання можливості використання таких угод
для подолання термінових кризових явищ у соціальній чи економічній
сферах.

У статті автор аналізує законодавство із захисту конкуренції
Азербайджану, Білорусі, Росії, Узбекистану, Німеччини, Литви та Естонії.
Важливою особливістю цієї статті є наявність у ній чітких висновків та
рекомендацій щодо внесення змін до українського антимонопольного
законодавства. Серед них автор наголошує на таких:

на необхідності вітчизняному законодавству запозичити загальновизнаний
поділ антиконкурентних угод на горизонтальні та вертикальні, що дасть
змогу здійснювати диференційований підхід при вирішенні питання про
визнання їх неправомірними;

на необхідності визначення категорій угод, на які за певних умов може не
поширюватися загальна заборона (угоди між виробниками
сільськогосподарської продукції, малими підприємцями, якщо вони не
стосуються ціноутворення та несуттєво впливають на конкуренцію; угоди,
спрямовані на впровадження нових технологій, розвиток науково-технічного
прогресу, подолання кризових явищ в окремих галузях).

Отже, ця стаття є однією із цілої низки робіт, у яких критикується
антимонопольне законодавство нашої держави, але водночас, пропонуються
реальні рішення щодо його покращення.

3.11. Анотація на статтю

Александр Грановский. Критерии согласия на экономическую концентрацию
субъектов хозяйствования на рынке// Предпринимательство, хозяйство и
право. – 2000. — №8. – с. 11-14.

Одним із найважливіших напрямів антимонопольного регулювання є контроль
за економічною концентрацією суб’єктів господарювання на ринку. Автор
статті констатує вакт, що українське антимонопольне законодавство щодо
контролю за економічною концентрацією потребує допрацювання. Потрібно
законодавчо встановити орган, який повинен доводити перевищення
позитивних результатів над негативними наслідками концентрації. Важливо
закріпити на законодавчому рівні критерії надання згоди на концентрацію
суб’єктів господарювання у випадках, коли її здійснення вигідне для
суспільних інтересів, хоча може при цьому справити негативний вплив на
конкуренцію. Важливість такого законодавчого закріплення, стверджує
автор, спричинена тим, що тут використовують категорії оцінки
“позитивний ефект для суспільних інтересів”, “негативні наслідки
обмеження конкуренції” і т.ін.

Із аналізу чинного українського антимонопольного законодавства випливає,
що Антимонопольний комітет України і його органи мають право відмовити у
наданні згоди, якщо у результаті аналізу спрогнозованих наслідків
концентрації вони дійдуть висновку, що ці наслідки матимуть
несприятливий характер для кокурентного середовища. Варто законодавчо
встановити, що у рішенні Антимонопольного комітету чи його органа щодо
згоди на концентрацію може бути передбачено виконання суб’єктами
господарювання визначених вимог, спрямованих на забезпечення
конкуренції. Крім того, потрібно розробити перелік цих вимог і критерії
їх встановлення. Також потрібно передбачити обов’язок антимонопольних
органів у рішенні вказувати конкретні вимоги, їх обґрунтування і терміни
виконання.

Отже, автор наголошує на регламентуванні діяльності антимонопольних
органів і позбавленні їх можливості незаконно використовувати свою владу
і повноваження.

3.12. Анотація на статтю

Виктория Малиновская. О совершенствовании антимонопольного
законодательства// Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. — №8.
– с.8-10.

Через усю статтю автор проносить думку про те, що антимонопольне
законодавство України недосконале і неточне, тому потребує суттєвих
доробок. Законодавство повинне забезпечувати одну з основних економічних
функцій держави – створення умов для добросовісної конкуренції
підприємців між собою і державна підтримка вітчизняних суб’єктів
підприємницької діяльності як у країнах СНД, так і на європейських
ринках. Як зазначено у статті, для забезпечення і підтримання
нормального конкурентного середовища держава реалізує цю економічну
функцію за такими пріоритетними напрямами:

створення рівних умов для здійснення підприємницької діяльності усіма
учасниками конкурентних відносин;

протидія усім видам протизаконних угод, що послаблюють конкуренцію, у
тому числі, діям, котрі передбачають розподіл ринку за територіальною
ознакою;

визначення і дослідження конкретних монополій та галузевих олігополій і
попередження зловживання їхнім домінантним становищем;

попередження і припинення дискримінації господарчих суб’єктів з боку
органів державної влади і місцевого самоврядування.

Автор статті наводить основні критерії ефективності законодавства і
особливо наголошує на вдосконаленні його шляхом систематизації. Причому
найбільш оптимальним видом систематизації антимонопольного законодавства
України мала б стати його кодифікація. Прийняття Антимонопольного
Кодексу України дозволило б детально систематизувати усі види порушень у
сфері конкуренції, відповідно встановити єдину систему мір юридичної
відповідальності за них і єдиний механізм реалізації цієї
відповідальності.

Автор висовує пропозицію про внесення змін до Закону України “Про захист
від недобросовісної конкуренції”. Вона робить висновок, що потрібно
уточнити визначення і відкорегувати цілий ряд складових недобросовісної
конкуренції. Необхідно внести корективи і щодо регулювання дискримінації
господарчих суб’єктів. Це спричинено тим, що реальний перелік форм
дискримінації господарчих суб’єктів органами державної влади і місцевого
самоврядування набагато ширший за перелік затверджених законодавчо
складових. Саме цим складовим, сказано у статті, законодавці повинні
приділити особливу увагу в Антимонопольному Кодексі, давши загальне
визначення дискримінації господарчих суб’єктів, розширивши перелік
чинних складових, відкорегувавши їх; створити єдину систему
правопорушень зі спеціальним суб’єктом (органом державної влади і
місцевого самоврядування), детальніше регламентувавши його
відповідальність.

У чинному антимонопольному законодавстві України нема чіткого, добре
продуманого правового механізму реалізації законодавчих приписів,
діяльної ситеми правових гарантій підприємницької діяльності, норм, що
забезпечують підтримку і стимулювання конкуренції.

До сьогодні залишається законодавчо не розв’язане питання про порядок і
характер взаємодії Антимонопольного комітету України і Міжвідомчої
комісії з міжнародної торгівлі.

Таким чином створення ефективної системи законодавства сприятиме
нормалізації умов роботи правозастосовних органів і створенню чудового
клімату для конкурентів.

Перелік використаної літератури

Макконнэл Кэмпбелл Р., Брю Стэнли Л. Экономикс: Принципы, проблемы и
политика. В 2 т.: Пер. с англ. 11-го изд. Т. 2. – Республика, 1992, 400
с.: табл., граф. – с.107-109. ISBN 5-250-01486-0 (т. 2)

Пол А. Семюельсон, Вільям Д. Нордгауз. Мікроекономіка/ Пер. з англ. –
К.: Основи, 1998. – 676 с. – с. 271-272. ISBN 966-500-225-2

Valentine Korah, An Introductory Guide to EC Competition Law and
Practice, Cases and Materials on EC Competition Law (Sixth edition, Hart
Publishing, Oxford, 1997), 367 pp. ISBN 1-901362-27-2.

Antitrust law and economics in a nutshel/ by Ernest Gellhorn, William E.
Kovacic.- 4th edition/West Publishing Co. 1994. Russian translation.

ISBN 0-314-02683-5

Эрнест Гелхорн, Вилям Е. Ковасик. Антитрестовское законодательство и
экономика.

Семенова Л.Н. Антимонопольне і конкурентне право: Курс лекцій. – Київ:
Вид-во Європейського університету фінансів, інформаційних систем,
менеджменту і бізнесу, 1999. – 136 с. ISBN 966-7508-18-8.

Н.В. Задорожная. Предприятие на монопольном рынке// Экономика
предприятия.-2001.-№1.- с.70-96.

В. Полуянов. Монополізованість промисловості України і тенденції
формування ринкових суб’єктів господарювання// Економіка України.
2001.-№9.-с.36-42.

Г.Филюк. Економіко-правові засади державного регулювання природних
монополій в Україні // Економіка України. – 2001. – 8. – с. 48-52.

В. Базилевич, Г Филюк. Роздержавлення природних монопольних структур в
Ураїні// Економіка України. – 2002. — №3. – с. 35-42.

В.Кучеренко, С.Дзезик. Антимонопольне регулювання діяльності підприємств
водопостачання // Економіка України. – 2001. — 3. – с.40-43.

Сива Т.В. Конкуренція на ринку банківських послуг// Фінанси України. –
2002. — 7. – с.127-132.

Т.Бень, В. Сиченко. Методи визначення рівня монополізму на ринках
промислової продукції// Економіка України. – 1999. –3. – с. 36-41.

О.Мельникова. Особливості національної монополії// Економіка України. –
2001. – 2. – с.50-53.

А. Покритан. Про економічний зміст сучасних суспільних відносин в
Україні// Економіка України. – 2000. — №10. – с.46-53.

Інеса Шуміло. Антиконкурентні узгоджені дії// Підприємництво,
господарство і право.-2001.-№1.-с. 15-18.

Александр Грановский. Критерии согласия на экономическую концентрацию
субъектов хозяйствования на рынке// Предпринимательство, хозяйство и
право. – 2000. — №8. – с. 11-14.

Виктория Малиновская. О совершенствовании антимонопольного
законодательства// Предпринимательство, хозяйство и право. – 2000. — №8.
– с.8-10.

PAGE 1

PAGE 28

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *