Стан податкового регулювання зовнішньоекономічної діяльності (дипломна)

Дипломна робота

на тему:

“Стан податкового регулювання зовнішньоекономічної діяльності” Зміст

ст..

Вступ 3

Розділ 1. Становлення податкового регулювання зовнішньоекономічної
діяльності 5

Еволюція податкового регулювання в контексті розвитку економічних систем
5

Роль податкового регулювання в структурі інструментів державного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності 14

Розділ 2. Стан податкового регулювання зовнішньоекономічної
діяльності 25

Податкове регулювання зовнішньоекономічної діяльності 25

Вплив внутрішнього оподаткування на зовнішньоекономічні відносини
36

Розділ 3. Податкове регулювання зовнішньоекономічних відносин України в
умовах розбудови ринкової економіки 42

3.1. Перспективи створення сприятливого клімату для залучення іноземних
інвестицій 42

3.2. Гармонізація регулювання зовнішньоекономічної діяльності
непрямим оподаткуванням в Україні 58

3.3. Напрямки вдосконалення прямого оподаткування в Україні 73

Висновки 83

Література 86

Вступ

Сучасний стан розвитку інтеграції національних господарських систем
вимагає постійного пошуку механізмів регулювання зовнішньоекономічної
стратегії країни для збереження її конкурентоспроможності на зовнішньому
ринку. Важливим засобом такого регулювання постає податкова система.

В цьому контексті важливим є питання проведення виваженої податкової
політики, спрямованої на збільшення та покращення зовнішньоторговельного
обороту країни, залучення іноземного капіталу в національну економіку,
забезпечення виконання фіскальних функцій без значних потрясінь для
національної господарської системи.

Тенденція до посилення інтеграційних процесів у світовій економіці, які
ставлять конкретні вимоги до розвитку та функціонування національної
господарської системи сфері оподаткування. Крім цього, об’єктивною рисою
глобалізації є існування різних за розвитком національних економік, що
визначає і різні підходи в застосування тих чи інших механізмів
здійснення зовнішньоекономічної співпраці. Для України нагальною
потребою виступає вдосконалення податкової системи та податкового
регулювання які сприяють стабілізації конкурентоспроможності її
економіки при входження в світове господарство.

Розвиток економічних процесів трансформаційного періоду в країнах з
перехідною економікою, до яких належить Україна, засвідчив різну міру
податкового регулювання і ролі, яка йому надавалася. Цей механізм
знаходиться в залежності від стану та тенденції розвитку економічних
процесів.

Тому доцільним є дослідження досвіду економічно розвинутих країн на
різних етапах становлення господарських систем. Та систематизація
сучасних підходів до оподаткування. Це має бути корисним для України при
розробці податкових підходів, наближених до класичних уяв, вироблених
шляхом теоретичного та емпіричного розвитку світових економічних систем.

Податкова система України проходить серйозну перевірку часом у тій
економічній ситуації, яка склалася сьогодні як у державі так і за її
межами. Головним її недоліком є нерівномірність розподілу податкового
навантаження між суб’єктами оподаткування, необґрунтовані ставки
податку, постійні зміни в податковому законодавстві, а в кінцевому
підсумку, відсутність науково-бгрунтованої концепції доходів держави.

Вимагає наукового обґрунтування питання співвідношення прямих і непрямих
податків, упорядкування і приведення у відповідність з пріоритетами
соціально-економічного розвитку України системи пільг з оподаткування,
забезпечення справедливості оподаткування і рівномірності податкового
навантаження.

Актуальність питання посилюється ще й тим, що економіка будь-якої
держави знаходиться в постійному взаємозв’язку з економіками інших
країн, де особливе місце відводиться податковому регулюванню та системі
оподаткування, оскільки вони суттєво впливають на розвиток
зовнішньоекономічної діяльності та участі держави в міжнародному поділі
праці.

Предметом дослідження є податкова система України в цілому та податкове
регулювання зокрема, а також податкові системи зарубіжних країн.

Об’єктом дослідження є податкове регулювання, як інструмент впливу на
соціально-економічний розвиток держави.

РОЗДІЛ 1.

СТАНОВЛЕННЯ ПОДАТКОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Еволюція становлення податкового регулювання в контексті розвитку
зовнішньоекономічної діяльності

В контексті даного дослідження доцільно розглянути теоретичний аспект
розвитку економічної думки та практичного підходу до побудови податкової
системи як засобу економічного добробуту країни та її економічного
існування поряд з іншими державами. Це необхідно для вибору
концептуальних підходів до функціонування податкової системи
національної економіки при різних історично-соціальних умовах її
розвитку та розвитку загальної інфраструктури світового господарства.

Для України як для країни з перехідною економікою, яка намагається бути
залученою до глобального господарського механізму і при цьому не бути
економічним «жебраком», споживачем низькоякісних товарів та застарілих
технологій, очевидним є необхідність його детального аналізу та
використання окремих напрацювань теоретичного та практичного характеру
при моделюванні національно вигідної та зовнішньо сприйнятливої
податкової системи.

Перш за все слід зупинитись на такій формі економічних відносин в
державі, як «відкрита економіка». Експортно-імпортні відносини
притаманні будь-якій країні, і сам факт їх наявності ще не дає підстав
для яких-небудь значущих висновків. Тому їх визначення має базуватися на
врахуванні якісних наслідків економічної відкритості, тому що навіть
абсолютні показники зовнішньої торгівлі можуть бути недостатньо
репрезентованими, якщо вони наводяться без врахування розмірів держави
(перш за все це обсяги валового внутрішнього продукту та кількості
населення).

Термін «відкрита економіка» визначає такий стан національного
господарства, коли наявні зовнішньоекономічні відносини зумовлюють
реальний та відчутний вплив на характер та динаміку економічних процесів
в державі, позначаються на макроекономічних показниках
(фіскально-монетарній рівновазі, платіжному балансі зокрема) і ті, в
свою чергу, зумовлюють подальший розвиток відкритих економічних
процесів.

Окрім цього, слід відмітити таку характерну рису економічної взаємодії
країн, як інтеграція до різних економічних угруповань. Реальний стан
розвитку світових господарських зв’язків доводить, що країна будує
зовнішньоекономічні відносини з різними контрагентами по-різному,
надаючи певні пільги і преференції одним та обмежуючи співробітництво з
іншими. На даний стан взаємовідносин впливають такі різні за походженням
причини, як географічне місцезнаходження, стан розвитку національної
економіки, спільні напрями соціально-політичного та економічного
розвитку, суто політичні мотиви та інше. Дані фактори впливають на те,
що країна входить до складу того чи іншого інтеграційного об’єднання
(наприклад ЄС, НАФТА, АСЕАН).

Необхідно зазначити наступне: економічна інтеграція, найвищим рівнем
якої є економічний союз (розуміємо економічне угруповання, члени якого
запроваджують економічну політику, при чому цей процес охоплює
грошово-кредитні, податкові та соціальні аспекти), веде до статичних та
динамічних наслідків економічного розвитку. Це насамперед такі ефекти,
як розширення торгівлі окремої країни з країнами-членами економічного
інтеграційного блоку та згортання торгівлі з третіми країнами; економія
на адміністративних видатках при усуненні різного роду бар’єрів,
спрощення процедури митного оформлення вантажів; поліпшення торгівлі
взагалі економічного блоку з третіми країнами в порівнянні з умовами
торгівлі окремих країн; посилення ринкових позицій у світовому
господарстві окремого учасника інтеграційного блоку, в тому числі у
відносинах з третіми країнами.

Для розуміння тенденцій розвитку податкового регулювання в
зовнішньоекономічній кооперації, необхідно розглянути наукові та
практичні підходи до даної проблематики з урахуванням історичного
розвитку економічних систем.

Перехід від натурального господарства до грошового, зародження та
формування держави вважаються головними чинниками виникнення податків.
Однак і на ранніх стадіях державної організації можливо визначити
первісну форму оподаткування — жертвопринесення. Відома і перша ставка
податку, що була визначена в П’ятикнижжі Мойсея як десятина з врожаю,
яка належить Господу .

Відомим письмовим джерелом, яке дає достовірні знання щодо економічних
уявлень у минулому, є господарські документи Древньої Вавілонії, де
швидкий розвиток товарно-грошових відносин супроводжувався різким
скороченням надходжень податків до казни і відповідно послабленням
державних структур.

Однак більш детальний підхід до формування податкової системи та
податкового регулювання починає виявлятись у Стародавньому Єгипті,
Стародавній Греції та Римі . Податкових тягар у Древньому Єгипті
приходився на землеробів, які сплачували податок в основному у
натуральному вигляді (при існуванні кризи неплатежів, в сучасних
розрахунках платників податків з державою також виявляється можливість
застосування даного підходу в інтерпретованій формі — наприклад,
застосовується механізм податкової застави, який передбачає реалізацію
майна, виробленої продукції боржників з метою погашення податкової
заборгованості). У Древній Греції доходи держави поділялись на звичайні
(монополії, регалії, виручка від конфіскованого майна, мита та
добровільні приношення) та незвичайні (податі та займи). Подать
розповсюджувалось на все майно платника, яке поділялось на класи,
визначаючи частину, що підпадала оподаткуванню. Тобто в даному випадку
визначається диференційований підхід до податкової бази. В Древньому
Римі вперше з’являється така форма документального оформлення податкових
зобов’язань, як декларація, яку громадяни повинні були надавати раз на
п’ять років. Одночасно з прямими податками в Римі існували такі непрямі
податки, як податок з обороту, транзитні мита з товарів, що провозились
через державу, митні збори.

Отже, як свідчить історичний досвід першим податком, який було
встановлено при оподаткуванні зовнішньоекономічних відносин в давні
часи, було мито.

Слід відмітити доволі уважне ставлення до податкової системи в
Стародавньому Світі як до джерела державності та забезпечення потреб у
становленні і функціонуванні національного господарства.

В епоху Середньовіччя економічні погляди та ідеї знаходять свій розвиток
у світових релігіях, а фінансовий устрій виходить з пріоритету місцевого
господарства над центральним. У Франції спочатку превалювали в основному
мита та збори на право здійснення промислів. В Англії також мали
розповсюдження різного роду податі (податок по графствам, міський
податок, приходський податок, податок для бідних, дорожній податок).
Непрямі податки складали мита, а також мали місце такі збори як
корабельний. В кінцевому рахунку, розширення системи непрямого
оподаткування призвело до зростання їх долі в загальних доходах держави
та збільшення її в порівнянні з прямими податками. В Німеччині систему
зборів можливо класифікувати на збори, що надходили від землеробства;
поголовні збори;судові збори; військові збори; торгові мита та мита за
провіз; службові збори;надзвичайні збори. Епоха Великих географічних
відкриттів сприяла розширенню розвитку митної політики при здійсненні
зовнішньоторговельних відносин. Основною ціллю в економічній течії
даного періоду — меркантилізмі, стало знаходження засобів, за допомогою
яких держава може добути собі золото та срібло, які вважалися основним
багатством. Так, Франція прагнула розвинути національну промисловість з
тим, щоб як можна більше продавати за кордон і як можна менше там
купувати. Для цього А. де Монкретьен запропонував чітку систему митного
захисту національного виробника за допомогою митних платежів. Він же
пропонує використовувати податки не тільки як джерело поповнення
державної казни, а і як елемент державного регулювання економіки
(характерним стає державне втручання у справи промисловості та митний
протекціонізм).

У Великобританії торгівля та мореплавство стали надійними
джерелами багатства. Відомо, що для боротьби з конкуренцією французьких
товарів, в Англії був введений на них заборонний митний тариф.

Отже, слід зазначити, що концепція меркантилізму спиралась головним
чином на політику протекціонізму, в тому числі у сфері оподаткування.
Податковий механізм суцільно спрямовувався на забезпечення оптимального
використання ресурсів для перевищення експорту над імпортом. При цьому
меркантилісти залишали поза увагою притягнення в національну економіку
іноземних інвестицій.

В подальшому розклад меркантилізму зумовив тенденцію обмеження прямого
державного контролю над економічною діяльністю. Саме в цей період
формується теорія оподаткування, положення та принципи якої лежать в
основі сучасної податкової науки.

Так, наприклад, У. Петті в своїх працях проводив думку про неприйняття
протекціоністських ідей меркантилістів. Податки, за його висловом,
можуть і повинні застосовуватись для того, щоб забирати гроші у тих, хто
витрачає їх на зайве споживання, і віддавати їх тим, хто здатен
спрямовувати їх на корисні для держави цілі. В питанні про форми
оподаткування, Петті віддавав перевагу непрямим податкам, які стягуються
в ціні при придбанні споживчих товарів, перед у сим з предметів розкоші
і не є, за його думкою, життєво необхідними. Одним з меркантилістичних
було спостереження Петті про те, що Голландія мало використовувала для
оподаткування ввізні та вивізні мита, а використовує їх скоріше для
обліку своєї зовнішньої торгівлі та в якості відплати сусіднім країнам
за шкоду, яка спричинена Голландії шляхом різних заборон та оподаткувань
[ ].

Фізіократ Анн Робер Жак Тюрго, як генеральний контролер фінансів
Франції, встановлює вільний ввіз і безмитний вивіз борошна з
королівства, грошову поземельну подать замість натуральної дорожньої
податі та ін. Він мав довгострокову програму, яка охоплювала такі
радикальні міри, як ліквідація системи податкових відкупів і
оподаткування доходів від земельної власності [ ].

Розвиток лібералізації підходів відбувається завдяки поглядам А.Сміта.
Саме англійська класична школа дала початок дослідженню основних
принципів організації податків і податкової системи що існують і понині.
Класики політекономії розглядали державу як небажаного конкурента
приватному підприємництву. З цих теоретичних позицій формувались гасла
ідеологів економіки вільної конкуренції — «дешевий уряд», «податки —
неминуче зло». Саме Сміт формулює чотири принципи оподаткування.

Аналізуючи податки, що стягувались в Англії та країнах Західної Європи,
в контексті відкритих економічних відносин та вільної торгівлі, Сміт
найбільший критиці піддає податки на капітал, оскільки власник капіталу
може перевести капітал в іншу країну, якщо зазнає надмірного
оподаткування, обтяжливого контролю та ін. А капітал створює умови для
праці. Тому якщо податок веде до відтоку капіталу з країни, він тим
самим лишає доходів державну казну. Непрямі податки, за Смітом,
негативно впливають на заробітну плату — спричинюють її зростання, а
отже збільшують витрати виробництва і зменшують прибуток. До цього ж
призводять податки на заробітну плату. Найпридатнішим об’єктом
оподаткування Сміт вважав ренту, яка не перетворюється у самозростаючу
вартість і тому скорочення ренти не завдасть збитків розвиткові
продуктивних сил [ ].

Ще однією з сторін, де втручання держави мало свої негативні наслідки,
відмічалась торгівля. Критикуючи меркантилістів за протекціоністські
теорії, які зводились до принципу «багато продавати і мало купляти»,
Сміт пропонує вільну торгівлю, яка розглядається як необхідна умова
розвитку розподілу праці. Тому він виключає втручання держави у сферу
торгівлі (митне, податкове та ін.) [ ].

В свою чергу, Д. Рікардо, як і А.Сміт, виступав за звільнення від
оподаткування капіталу, але відмічав, що коли не збільшиться
виробництво, тягар податків обов’язково буде припадати на капітал.
.Державна податкова політика повинна заохочувати нагромадження та
розширювати виробництво.

Одним з секторів, де не відбувалась лібералізація економіки в Англії,
була зовнішня торгівля. Аграрний протекціонізм («хлібні закони») був
спрямований на захист британських виробників пшениці — законодавство
відміняло вивізні мита на хліб, а імпорт хліба дозволявся лише при
встановленні на внутрішньому ринку високих цін.

В свою чергу, А.Сміт вважав можливим використання компенсаційних
податків на іноземні товари і тимчасових протекціоністських дій, коли
мова йде про те, щоб не допускати переповнення раніше захищеного ринку
іноземними товарами .

Основними в варіантах податкового тиску німецьких авторів, а також
американських ( А.Гамільтон, Ч.Кері та ін.) вважались митно-тарифні
засоби. Свої погляди вони базували на необхідності та корисності
протекціонізму за допомогою митно-тарифних та інших засобів (дана
направленість була зумовлена необхідністю обмеження домінування Англії
на національних ринках США, Німеччини). Слід зауважити, що більшість їх
рецептів заздалегідь розглядались як тимчасові міри для підтримання
галузей, які народжуються; теоретично, по крайній мірі, передбачався
відхід від них і повернення до вільної торгівлі, як тільки молода
промисловість буде ставати конкурентноздатною.

Проте доцільно повернутись до досвіду «іншого» державного регулювання в
умовах ринкової економіки та до відповідних наукових думок і розробок.
Однак необхідно зазначити, що досвід помірного протекціонізму взагалі
може виявитись корисним в сучасних умовах перехідної економіки, в яких
перебуває Україна.

Тобто податкові надходження дозволяють регулювати попит, і тоді зниження
податків може посилити економічну кризу. Кейнс розглядає податки як
«вбудовані механізми гнучкості» і стверджує, що надходження майже за
всіма видами податків залежать не тільки від розміру ставок, а й
величини доходів. Найбільші коливання стосуються прибуткового податку,
який стягується за прогресивними ставками. Таким чином Кейнс розробив
принципово нову теорію податків, спрямовану на регулювання економіки в
умовах функціонування ринкового господарства.

Згідно податкової концепції А.Лаффера, яка обґрунтовує пряму залежність
прогресивного оподаткування, доходів бюджету і оподатковуваної частини
національного виробництва, доводиться, що підвищення податків до певного
рівня сприяє зростанню доходів бюджету ( «крива Лаффера» ). За цим
рівнем збільшення податкових відрахувань призводить до значного падіння
бюджетних надходжень (пригнічується підприємницька ініціатива,
нагромадження та інвестиції скорочуються, знижується виробництво
продукції) [ ].

На сучасному етапі розвитку концепцій економічного втручання держави в
господарські стосунки та ролі і механізмів податкової політики
спостерігається поєднання ідей кейнсианства та неокласицизму. Постає
потреба критичного аналізу економічною науковою думкою, зокрема в
Україні, принципових положень провідних західних шкіл щодо проблематики
створення та функціонування в окремій країні податкової моделі відкритої
економіки. Досить актуальним є це положення зважаючи на сучасний етап
розвитку економіки України, його складні соціально-політичні умови, а
також той дисбаланс у розвитку економічних відносин (на внутрішньому і
зовнішньому ринках), який існує в нашій країні на відміну від провідних
розвинених країн світу. Такі умови знаходяться за межами традиційних
уявлень та запропонованих схем. Причому, комплексна реалізація
довгострокових завдань, які стоять перед зовнішньоекономічною політикою
України, значною своєю мірою стосується потенційних сприятливих умов,
які повинні розглядатись в динамічному ракурсі та постати результатом
цілеспрямованої, централізовано-стимульованої стратегії розвитку.

Під податком розуміють обов’язковий платіж, який встановлений вищим
органом державної влади та сплачується юридичними та фізичними особами
до бюджету в розмірах і в строки, передбачені законом.

Загальний підхід до податків на сучасному етапі можна визначити
класифікацією їх на групи: за об’єктом оподаткування прийнято поділяти
податки на прямі та непрямі; в залежності від органу, який стягує
податок — на державні та місцеві; в залежності від використання — на
загальні та цільові. Саме прямі та непрямі податки доцільно
охарактеризувати в контексті їх впливу на зовнішньоекономічну
діяльність. Хоча якщо характеризувати зовнішньоекономічний аспект
оподаткування, необхідно зазначити, що в останні роки з’явився новий вид
наднаціональних податків — міждержавні податки. Йдеться про існуючий в
країнах Європейського Союзу (ЄС) податок на імпортну
сільськогосподарську продукцію, кошти від сплати якого надходять в
бюджет ЄС.

В цілому, якщо характеризувати країни з ринковою економікою, структура
податкових надходжень має такий вигляд : 37,4% складають податки на
доходи і прибуток; 31,3% — непрямі податки; 22,2% — платежі в фонд
соціального страхування; 9,1% — інші податки. У більшості країн (США,
Великобританія, Японія, Канада та інші) переважають прямі податки.
Класична вимога до системи прямого та непрямого оподаткування, взагалі,
полягає в тому, що фіскальну функцію виконують переважно непрямі
податки, а регулюючу -прямі. З точки зору впливу на зовнішньоекономічну
діяльність необхідно ще відмітити такі податкові платежі, як митні збори
[ ].

Відмітимо, що найзначущим елементом податку є податкова ставка.
Застосування її базується на різних підходах до суб’єкту та об’єкту
оподаткування. Так базові ставки мають узагальнений підхід до стягнення
податків. Наприклад в Україні базова ставка податку на прибуток складає
30%, податку на додану вартість — 20%. Базові ставки оподаткування, щодо
акцизного збору та мита, встановлюються в залежності від виду продукції,
товару. Знижена ставка є по своїй суті пільгою і встановлюється по
відношенню до платників з врахуванням особливостей господарської
діяльності (наприклад, в Україні застосовується нульова ставка ПДВ до
експортерів). Підвищені ставки також враховують специфіку діяльності
платника. Формування податкових ставок є найбільш проблемною стороною у
підходах до їх застосування. На даний час застосування того чи іншого
підходу залежить від виду податку, податкової політики та її принципів,
конкретної економічної та соціально-політичної ситуації в країні та
інших чинників. Загальний підхід характеризується поділом податкових
ставок при формуванні на слідуючи типи: пропорційне
оподаткування — характеризується стабільною податковою ставкою незалежно
від збільшення (зменшення) об’єкту оподаткування (наприклад, при
нарахуванні ПДВ). Прогресивне оподаткування передбачає збільшення
податкової ставки в зв’язку із збільшенням суми доходу, або вартості.
Регресивне оподаткування передбачає, відповідно, зниження податкової
ставки при зростанні розміру доходу, або майна. Змішане оподаткування
передбачає застосування для однієї частини доходу прогресивне
оподаткування, а для іншої — пропорційне майна (наприклад, при
нарахуванні прибуткового податку з громадян).

Не менш суттєвою щодо обсягу сплачуваних платежів є і система податкових
пільг, яка будується окремо для кожного податку в залежності від
пріоритетів національної фіскальної політики.

В цілому система побудови окремих видів податків формується, як правило,
з урахуванням уникнення подвійного оподаткування на різних рівнях
адміністративного управління, заохочення до розвитку пріоритетних для
держави напрямків економічної діяльності. Особливо важливим дане питання
постає з огляду на все більшу «відкритість» економіки України, а отже і
необхідність врахування зовнішньоекономічного чинника при здійсненні
своєї податкової політики.

Беручи до уваги нерівномірність в економічному розвитку, виникає
необхідність наукового пошуку теоретичних моделей побудови податкової
системи та податкового регулювання в умовах розвитку
зовнішньоекономічних зв’язків, зокрема України, які б дала змогу вважати
їх ефективним стимулом розвитку національного господарства та розширення
інтеграції національної економіки в світове господарство.

1.2. Роль податкового регулювання в структурі інструментів державного
регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Сучасний підхід до організації зовнішньоекономічної діяльності все
більше уваги віддає економічним інструментам регулювання даного виду
господарських стосунків країни. Очевидною є потреба такого регулювання і
насамперед це стосується держав з так званою «трансформаційною» або
«транзитивною» економікою (такий стан економіки є
нестабільним).Розглянемо вплив таких економічних регуляторів, як податок
та податкова політика.

Формування податкових систем є компетенцією регулятивних органів
відповідних держав. Однак в умовах глобалізації економік різних країн,
відбувається і співробітництво в галузі податкової політики. Так,
конкурентноздатність товарів та послуг, що експортуються, можливість тої
чи іншої країни вивозити капітал за кордон, залежать не тільки від
ефективності національного господарства, а і від ступеню оподаткування,
державного стимулювання зовнішньоекономічної діяльності, наприклад за
допомогою пільг.

З точки зору ефективності задач податкової системи необхідно
дотримуватись неупереджених норм в оподаткуванні, тобто таких, які б не
діяли ні проти ні на користь будь-якого виду діяльності та суб’єкту
господарювання.

Перше правило концепції неупередженості в оподаткуванні полягає в
безпристрасності по відношенню до експорту капіталу. В умовах ідеальної
конкуренції це призводить до ефективного розподілу капіталу. Друге
правило — це безпристрасність до імпорту капіталу, коли всі діючи на
ринку суб’єкти оподатковуються за одною ставкою. Третє правило
(національна неупередженість) розуміє однаковий розподіл прибутку від
капіталу між державою та платником незалежно від того, де цей капітал
інвестований. Найбільшого застосування дані правила знаходять в
національних економіках розвинених країн, які мають потужний
конкурентний потенціал та не мають потреби в жорсткому податковому
регулюванні для забезпечення власних національних інтересів.

Оподаткування, як складова економічної системи, може бути розвиненим і
таким, що розвивається. Розвиток податкового регулювання сьогодні
змушує брати до уваги зовнішні аспекти податкової політики, а
конкретніше — той вплив, який здійснюють податки на
конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

Наприклад, ріст податків відбивається на кількості робочих місць та
вартості робочої сили. Так середня вартість робочої сили в промислових
розвинених країнах Західної Європи досягає 32 тис.дол. на рік (від 40
тис.дол. у Німеччині до 10 тис.дол в Португалії). При таких умовах (та
відносної рівності в інших) звичайно західноєвропейські підприємці все
більшу увагу звертають на ринки Східної Європи.

З метою залучення іноземного капіталу загострюється конкуренція між
країнами в застосуванні податкових пільг (тут можна згадати і дії
України щодо надання пільг іноземним інвесторам по податку па прибуток з
юридичних осіб до останньої редакції Закону України «Про оподаткування
прибутку підприємств» 1995 року). Але даний податковий стимул не можна
вважати суттєвим фактором залучення інвестицій. Так за результатами
інвестиційної політики крупних транснаціональних компаній, найбільші
інвестиційні потоки в Європу спрямовані до Німеччини, Великобританії,
Франції, а країни, відомі своїми податковими стимулами для іноземних
інвесторів (Ірландія, Фінляндія, Греція), вважаються несприятливими для
іноземних інвесторів.

Окрім цього, слід відмітити також таку сторону податкового впливу на
зовнішньоекономічну діяльність, як митно-тарифна політика держави. Даний
інструментарій може здійснювати суттєвий вплив на експортно-імпортні
потоки окремої країни. Дані механізми регулювання перш за все несуть в
собі протекціоністські тенденції окремої національної господарської
системи, або економічного угруповання та складають порівняно малу долю в
загальних податкових надходженнях до бюджету. Саме вони є ефективним
засобом захисту вітчизняних товаровиробників від сильної конкуренції
ззовні.

Отже можна зробити висновок, що сучасний етап економічного розвитку
України потребує переважно жорсткого податкового регулювання,
спрямованого на становлення національного господарства.

З огляду на це розглянемо методологічні аспекти застосування податкового
механізму та наслідки цього застосування в
зовнішньоекономічній діяльності. Якщо вплив митних зборів на торгівлю
оцінити доволі просто, то для оцінки фінансових наслідків застосування
таких непрямих податків як ПДВ потрібен більш детальний аналіз. Це
відноситься також і до оцінки впливу прямих податків (на доход, майно),
які входять до загальної суми витрат при визначенні ціни товару, або
вартості угоди.

При цьому об’єктом оподаткування зовнішньоекономічної діяльності можуть
виступати угода, торгова операція, угода про позику, імпорт або експорт
товару, майно (капітал), що використовується в торговому обороті. Крім
того ввіз та вивіз товарів оподатковується специфічним видом непрямого
податку — імпортними та експортними зборами.

При розробці механізмів оподаткування в сучасній практиці
використовується два підходи. Перший полягає в територіальній прив’язці,
тобто країна оподатковує тільки ті доходи, які отримані на її території.
Другий підхід бере за основу резиденство («національність») території.
На практиці більшість країн використовує поєднання обох підходів з метою
максимального захисту своїх фінансових інтересів та формування міцної
бази для врегулювання податкових спорів з іншими країнами.

В сучасній практиці залучення іноземних осіб та компаній до
оподаткування використовуються два підходи: або за основу приймається
критерій наявності (відсутності) на території даної держави постійної
ділової установи чи ділової бази, за допомогою яких іноземці здійснюють
свою діяльність, або безпосередня орієнтація на факт існування
(неіснування) діяльності в даній країні. Критерій «діяльності» та
«ділової установи» мають застосування тільки для визначення режиму
оподаткування прибутків від торгівлі, промислової та інших видів
діяльності.

Щодо прибутків від інвестицій, тут має застосування критерій «джерело
доходу», вирішальну роль в якому відіграє місце походження доходу. Такі
доходи частіше оподатковуються за ставкою 20-30% з кожної суми, що
спрямовується за кордон як винагорода за використання того чи іншого
виду інвестиції.

В умовах міжнародного економічного співробітництва виникає проблема
подвійного оподаткування, яку зумовлює мобільність об’єктів та суб’єктів
оподаткування. При застосуванні країнами одного з принципів
оподаткування (резиденства), проблема подвійного оподаткування перестала
б існувати. Однак через нерівномірність розвитку економічних систем,
країни не в змозі взагалі відмовитись від принципу територіальності.

Тому в сучасній податковій практиці існує два способи врегулювання
міжнародного подвійного оподаткування. Перший полягає в прийнятті
державою внутрішніх законодавчих заходів в односторонньому порядку.
Другий врегульовує дану проблему шляхом укладання міжнародних податкових
договорів(угод).

З точки зору зовнішньоторговельної політики, регулятивні інструменти
прийнято поділяти на три великі групи: імпортні тарифи, податки на
експорт, експортні й імпортні субсидії та інструменти нетарифного
характеру. Слід підкреслити, що застосування імпортних тарифів та
експортних податків безпосередньо пов’язані з впливом на ціну товару і
носять очевидний протекціоністський характер.

Митний тариф на практиці набуває двох форм — специфічного (являє собою
фіксований податок на імпортовані товари, яким обкладається кожна
фізична одиниця товару) та адвалерного (величина якого визначається як
фіксована частка вартості імпортованого товару) мита.

Рис. 1.1. Механізм дії специфічного мита.

На рисунку криві імпортного попиту та пропозиції позначені відповідно
D(m) та S(m). Точка їх перетину Е відповідає стану рівноваги ( Р(е) —
ціна, Q(е) — кількість товару в стані рівноваги). Внаслідок введення
країною специфічного тарифу, крива імпортної пропозиції буде змінювати
своє положення з S(m) на S'(m), тобто зміщуватись вгору паралельно
вихідного положення. Тоді ринкова рівновага буде встановлюватись в точці
Е’. В результаті цього споживачі будуть сплачувати за імпортований товар
більшу ціну Р(m1) купуючи меншу кількість товару Q(m1). Іноземний
імпортер при цьому отримуватиме меншу ціну Р(m2), ніж раніше, в
результаті зменшення кількості товару, який купують національні
споживачі. Отже специфічний тариф в даному випадку буде мати величину
Р(m1)-Р(m2). Доход від такого тарифу, який отримує країна — імпортер,
характеризуватиметься площею прямокутника Р(m2) Р(m1) Е’ А. Очевидно при
цьому, що частину цього доходу сплачуватиме бюджету споживачі (Р(е)
Р(m1) Е’ В), а частину -імпортери-виробники (Р(m2) Р(е) В А).

В результаті такого засобу у споживачів і іноземних імпортерів
зменшується економічний ефект від здійснення торгівельної операції. Для
держави ж застосування специфічного тарифу дозволяє досить легко збирати
податок, оскільки для цього потрібна лише інформація про кількість
товарів, які імпортуються. Але для регулювання імпортних потоків він має
суттєвий недолік, особливо при постійному підвищенні ціни на
імпортований товар (скажімо при досить великих темпах інфляції),
оскільки його величина не пов’язана з вартістю товару. Отже він не є
досить ефективним засобом захисту вітчизняних товаровиробників. Для
рішення даної проблеми застосовується адвалерний тариф, дію якого
доцільно також окремо розглянути (рис. 1.2):

Рис. 1.2. Механізм дії адвалерного мита.

В даному випадку після запровадження адвалерного мита, крива пропозиції
імпортного товару (S(m)) також зміщується вгору і займає положення
S'(m), але зміщується не паралельно, оскільки для кожного наступного
підвищення ціни (Р) як бази розрахунку мита, величина тарифу також
зростає. Висновки з дії такого засобу можливо зробити ті, що й в
попередньому прикладі, окрім того, що величина адвалерного тарифу
знаходиться в прямій залежності від вартості імпортованого товару.

Звідси, його використання дозволяє впливати на відповідне підвищення
ціни імпортних товарів до цін на аналогічні товари національних
виробників. Окрім цього помітним є й те, що автоматично зростатимуть і
доходи бюджету країни-імпортера без додаткового законодавчого втручання
до зміни тарифних ставок. Але при застосуванні даного тарифу також
можуть виникати додаткові проблеми насамперед контролюючого характеру,
як то намагання імпортера занизити вартість товару для зменшення
величини мита, або намагання держави завищити вартість товару для
отримання зворотного ефекту.

В сучасній практиці оподаткування застосування митних тарифів носить
різний характер. Пільговий характер мають преференційні мита, якими
обкладаються певні товари за ставками нижчими, ніж ті що застосовуються
в загальному випадку. Критерієм такого підходу може служити, наприклад,
походження товару з певної країни, певний проміжок часу імпортування.

Необхідно відмітити таку систему пільгового митного оподаткування, яка
існує в багатьох індустріальних розвинених країнах, як загальна система
преференцій. Вона передбачає безмитний ввіз певного переліку товарів з
окремих країн, що розвиваються, при чому одночасно такий же товар з
інших країн (передусім індустріальних розвинених) може обкладатись
позитивним митом. Також знаходить використання режим найбільшого
сприяння, який передбачає надання таких самих пільг конкретній країні,
як і торговельним партнерам. Інший підхід — система стягнення мита з
імпортних промислових товарів, виготовлених з використання вітчизняних
та закордонних компонентів (застосовується, наприклад, США) [ ]. В
даному випадку мито стягується ні з усієї вартості товару, а з тої її
частини, яка виготовлена за кордоном. Компонент, що виготовлений
національним виробником, в даному випадку не оподатковується. Можливо
помітити, що дана система вигідна споживачам та стимулює експорт
комплектуючих національних виробників.

Звертаючись до іншої сторони зовнішньоторговельної політики, експорту,
необхідно розглянути такий інструмент її регулювання як експортні
податки. Вони, як і імпортні мита, можуть виступати у специфічній та
адвалерній формі і мати практично однаковий вплив на зовнішню торгівлю.
Для вивчення такого впливу доцільно застосувати вже відомий підхід,
скориставшись також кривими пропозиції та попиту на експортні товари,
при чому остання є ні чим іншим, як кривою попиту на імпортні товари в
країні – торговельному партнері (розглядувана країна поставляє товар на
один закордонний) (рис. 1.3):

Рис.1.3. Механізм дії експортного податку.

До запровадження експортного податку стану ринкової рівноваги
відповідала ціна Р(е) та кількість товару Q(е). В результаті
запровадження експортного податку крива експортної пропозиції буде
зміщуватись вгору паралельно вихідному положенню, якщо мова йде про
специфічний експортний податок, та не паралельно (як в даному випадку на
рис. 1.3), коли застосовується адвалерний податок. Наслідками даного
механізму маємо зменшення пропозиції товару до Q(х1), що в свою чергу
веде до збільшення на нього ціни Р(х1) на світовому ринку. Отриманою
ціною за реалізований товар експортерами буде ціна Р(х2) — менша за
вихідну завдяки зменшенню обсягів реалізації товару на кількість товару,
яку експортери вимушені будуть реалізувати на національному ринку, але
за меншою ціною. Доход держави в цьому випадку від експортного податку
характеризується площею прямокутника Р(х2)Р(х1)Е’А та має два джерела:
верхня частина прямокутника — доход, який забезпечується іноземними
покупцями; нижня -експортерами-виробниками. Запровадження такого
механізму регулювання експорту насамперед є вигідним споживачам
країни-експортера, але погіршує становище підприємств-експортерів. Для
держави (особливо що економічно розвивається та має дефіцит валютних
ресурсів) виникає проблема вибору: або забезпечувати національних
споживачів високоякісними товарами і збільшувати джерело бюджетного
доходу, або сприяти збільшенню надходження до країни валютних ресурсів.
Окрім регулювання даних економічних характеристик, експортний податок
дозволяє поліпшити певною мірою умови торгівлі країни (наприклад, в
сторону більш позитивного сальдо торговельного балансу), якщо імпортні
ціни залишатимуться без змін. Також варті уваги такі його дії як
можливість перерозподіляти прибутки в межах країни та боротьба з
інфляцією.

Застосування митних тарифів великою країною (Україна є прикладом
перехідної економіки саме у великій країні) веде до ефекту перерозподілу
здобутків від торгівлі в міжнародних масштабах. Виграш великої країни
реалізується за рахунок її торговельних партнерів, проти яких
застосовуються митні тарифи. З точки зору світової економіки дані
регулятори викликають негативні наслідки, оскільки спричинюють зменшення
ефективності виробництва та споживання, що веде до втрати частини
виграшу від міжнародної торгівлі. Торговельні обмеження впливатимуть на
розподіл прибутків між факторами виробництва. Введення митних тарифів у
модель Хекшера-Оліна дозволяє зробити висновок про те, що вигідніше
використовувати дефіцитні фактори, ніж надлишкові ресурси. Експортний
податок стимулює національних виробників збільшувати обсяги продажу на
внутрішньому ринку, внаслідок чого експорт товарів зменшується та на
нього зростають ціни на світовому ринку. Ці два процеси триватимуть поки
попит на імпортні товари на закордонному ринку за вищою ціною не
зрівняється з пропозицією експортних товарів за нижчою ціною в
країні-експортері, при чому різниця між цінами дорівнюватиме експортному
податку. Щодо фіскального змісту, то в обох випадках (імпортних тарифів
та експортних податків) частина бюджетного доходу надходить з-за кордону
і частина податку перекладається на торгового партнера. При чому чим
більша еластичність попиту та пропозиції в даній країні порівняно з
іншою країною, тим більше вона отримуватиме експортного податку і менше
витрачатимуть її імпортери.

Одночасно зі стягненням митних зборів, при імпортних операціях країни
застосовують до імпортерів податок на додану вартість та акцизи. В
даному випадку базою для застосування ПДВ е митна вартість товару з
врахуванням митного збору. Сума акцизного збору вираховується по
формулі: А == митна вартість товару х ставка акцизу (%) : 100.

Як і попередні податкові інструменти імпортного регулювання, ці два
непрямих податки впливають на збільшення ціни імпортованого товару і
коректують попит та пропозицію таким же чином, як і митні тарифи. До
цього слід додати тільки те, що акцизний збір є більш універсальним,
вибірковим по відношенню до виду товару, податком, що дозволяє державі
за допомогою нього здійснювати обмеження споживання окремих категорій
продукції. Щодо застосування ПДВ при імпортних операціях, то тут
використовується два принципи оподаткування: принцип місця призначення,
який передбачає стягнення ПДВ з усіх товарів та послуг, які ввозяться на
дану територію для кінцевого споживання незалежно де ці продукти
виготовлені (в даному випадку оподатковується імпорт і не
оподатковується експорт); принцип країни походження: передбачає
стягнення ПДВ з усіх товарів та послуг, які вироблені в даній країні
незалежно від кінцевого місця їх споживання (в даному випадку
оподатковується експорт і не оподатковується імпорт). На сьогодні в
світі застосовується переважно ПДВ за принципом місця призначення.

При цьому розглянемо вплив оподаткування на здійснення прямих іноземних
інвестицій, метою яких є в кінцевому рахунку отримання прибутку (тому
доцільно розглянути саме оподаткування прибутку корпорацій). Міжнародна
інвестиційна діяльність, відіграючи ключову роль у системі сучасних
світових господарських відносин і маючи значний вплив на економічний
розвиток, має бути регульованою на національному, міжнародному і
наднаціональному рівнях. До економічних методів такого регулювання і
відноситься фіскальна політика, яка повинна окрім цього регулювання
забезпечувати і суто фіскальну привабливість прямих іноземних інвестицій
— збільшення надходжень до національного бюджету у вигляді податків на
діяльність міжнародних спільних підприємств. В даному контексті слід
відмітити, що і непрямі податки також мають вплив на діяльність
іноземного капіталу на національному ринку. Методологія їх впливу є
аналогічною попередньо розглянутій. Доцільно лише підкреслити, що
підвищуючи ціну реалізації товару (послуги), вони знижують попит на
продукцію, а в результаті знижується і обсяг її реалізації. Отже
підприємство (інвестор) отримує нижчу суму валового прибутку і має
менший стимул для нарощування обсягів виробництва. І чим більше сукупна
ставка непрямих податків, тим більше ці негативні наслідки.

Однак можна сказати, що оподаткування не належить до вирішальних
факторів здійснення прямих іноземних інвестицій. При інвестуванні до
уваги береться взагалі конкурентоспроможність держави, або конкретного
товаровиробника, яка трактується як обумовлене економічними, соціальними
і політичними факторами їх стійке становище на внутрішньому та
зовнішньому ринках.

Проте щодо оподаткування є два суттєвих винятки. По-перше, занадто
високі ефективні ставки оподаткування можуть зменшити інвестиційну
активність, по-друге, відносно низькі ставки здатні залучити інвестиції
до мобільних виробництв, тобто які досить легко при необхідності
згорнути. За винятком цих двох факторів незначна відмінність у
ефективних податкових ставках в різних країнах майже не впливає на
прийняття інвестиційних рішень (особливо це стосується країн Центральної
то Східної Європи та країн СНД, де вирішальними є інші економічні та
політичні фактори).

РОЗДІЛ 2.

СТАН ПОДАТКОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Податкове регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Розглянемо характеристику загальних світових підходів до системи
оподаткування, яка забезпечує сталий розвиток національних економічних
систем в умовах глобалізації економіки та окремі риси оподаткування, які
визначають ступінь впливу на зовнішньоекономічну діяльність.

Взагалі, за рівнем податкового тягаря, країни прийнято поділяти на
юрисдикції з високим ступенем оподаткування та з ліберальним
оподаткуванням. Так звані податкові гавані — країни, що мають низьке
оподаткування, не застосовують прямі податки на доходи фізичних та
юридичних осіб. До платників застосовуються лише непрямі податки у
фіксованій формі та незначному розмірі у вигляді щорічних мит за ведення
бізнесу, або реєстраційні збори. Юрисдикції з низьким рівнем прямого
оподаткування встановлюють ставку податку на прибуток нижче 30%. До цієї
групи відносять країни, які повністю звільнюють від оподаткування доходи
своїх фізичних та юридичних осіб, які вони отримали за кордоном.

Країни з високим рівнем оподаткування передбачають податкові переваги
лише окремим компаніям. Але з метою залучення іноземних інвестицій та
стимулювання зовнішньоекономічної діяльності, дані юрисдикції
застосовують окремий режим оподаткування для підприємств, що ведуть такі
види діяльності. Окрім пільгових ставок податку на прибуток, знижуються
ставки податків на розподіл та репатріацію доходів (такі підходи
існують, наприклад, у Бельгії, Ірландії, Нідерландах). Даний розподіл є
досить умовним, так як до різних груп відносяться країни з абсолютно
різними структурно-господарськими характеристиками.

Загальний підхід до застосування податкового регулювання в сфері
зовнішньоторговельних відносин обумовлений участю країн в тому чи іншому
економічному угрупованні, застосування тарифних обмежень викладені в
угодах про режим здійснення торгівельних операцій. Співпраця в сфері
оподаткування була зумовлена розумінням неможливості стабільного
функціонування без спільних для усіх країн механізмів координації.
Генеральною угодою з тарифів і торгівлі (ГАТТ) країнами-учасниками як
першочерговий крок було вирішено здійснити заходи щодо зменшення митних
тарифів на промислові товари, які повинні були зменшитись до кінця 1971
року, наприклад, в результаті Кеннеді-раунду у середньому на 35%.
Внаслідок домовленостей Токіо-раунду протягом 8 років (починаючи з 1980
р.) відбулось зниження імпортного тарифу на промислові товари на 33% та
закладені нові регулятивні механізми світової торгівлі у вигляді угод із
субсидій, антидемпінгових процедур тощо. Наприклад, до існування системи
ГАТТ/СОТ тарифи для промислових товарів в індустріальних розвинених
країнах становили в середньому близько 40%, а після виконання
домовленостей Уругвайського раунду вони знизились майже на 4% в
середньому для розвинутих країн. Близько 40% імпорту до цих ринків
звільнені від мита.

Домовленості в рамках ГАТТ/СОТ існують на багатьох базових засадах, і,
зокрема, щодо податкового регулювання зовнішньоторговельних операцій.

Насамперед це позбавлення дискримінації, тобто країна повинна
неупереджено ставитись до будь яких торгівельних партнерів (їм в
однаковій мірі надається режим «найбільшого сприяння»). Також не повинна
проводитись дискримінаційна політика між національними і закордонними
товарами і послугами, яким надано «національний режим». Торгівельна
політика країни повинна бути передбачуваною для іноземних компаній –
торгові бар’єри (тарифи, нетарифні заходи тощо) не повинні створюватись
самовільно без узгодження з торговими партнерами. Для цього все більше
тарифних ставок і зобов’язань щодо відкриття ринку регулюються угодами
СОТ. Необхідною умовою стає чесна конкуренція, для здійснення якої
необхідно уникати таких прийомів, як експортні субсидії та продаж
товарів за демпінговими цінами.

Загальний режим найбільшого сприяння передбачає застосування мит та
митних зборів в однаковій мірі для країн та видів товару. Але необхідно
зазначити, що сторони угоди визнають можливість застосування захисних чи
інших заходів, які впливають на імпорт, якщо такі заходи спрямовані на
політику економічного розвитку, на підвищення загального рівня життя
народу Крім цього, угодами ГАТТ/СОТ підкреслена необхідність проведення
торгівельної політики, сприятливої для слаборозвинених країн, яким
надається певний час для пристосування до умов світової конкуренції,
спеціальні пільги, більша гнучкість у стосунках з ними.

Виходячи з цього, слід підкреслити можливість (для України –
необхідність) застосування виваженої політики податкового митного
регулювання, поки не створені умови для конкурентоспроможності
національних підприємств.

За результатами Уругвайського раунду, в промислових розвинутих країнах
скорочення середнього зваженого рівня тарифу в торгівлі товарами склало
40% по 99% тарифних позицій — з 6,2% до 3,7%. В країнах, що
розвиваються, максимальні тарифи були скорочені на 28% — с 15% до 11% по
61% тарифних позицій. Середній зважений рівень тарифів на імпорт з
розвинених країн повинен скласти: для країн Азії, що розвиваються — 8%,
для країн Європи, що розвиваються (за виключенням країн ЕС) — 16%, для
країн Латинської Америки — 18%, для країн Африки — 23%. В цілому для
країн Європи, що розвиваються, тарифи повинні скоротитись приблизно з
9,6% до 7,3%. Доцільно відмітити, що взагалі за 1948-1997 рр.
лібералізація торгівлі сприяла щорічному приросту експорту на 6% в
реальному обчисленні, збільшившись в 17 разів; частка імпорту і експорту
у ВВП протягом 1985-1997 рр. в розвинених країнах зросла з 16,6% до
24,1%, в країнах, що розвиваються — з 22,8% до 38%.

В багатьох країнах середня величина імпортного тарифу на готову
продукцію значно перевищує зазначену величину на сировинні матеріали.
Значна відмінність спостерігається насамперед в країнах, де існує
великий та дешевий ринок праці (наприклад протягом 1991-1993 рр. в Індії
середній зважений імпортний тариф на сировину складав 20%, а на готову
продукцію -54%, в Китаї — 18% та 37% відповідно). Але країни з високою
вартістю робочої сили також використовують підвищення митного тарифу на
готову продукцію (насамперед, трудомістку) для захисту зайнятості. Так в
США тариф на бавовну складає 1,1%, на бавовняні тканини — 8,7%, а на
одяг — 22,7%; в країнах ЄС шкіряна сировина і бавовна ввозяться
безмитне, тоді як взуття, тканини обкладаються митом в розмірі 20-22%.

В процесі лібералізації зовнішньої торгівлі важливим є не тільки
зниження середніх рівнів тарифів, а і зменшення різниці між різними його
рівнями, виключення пільг, крім тих, що надаються в рамках спеціальних
режимів торгівлі. Поряд з цим, для країн з перехідною економікою,
важливими є митно-тарифні пільги для стимулювання розвитку національних
товаровиробників та експорту готових виробів. Такі пільги можуть бути
надані шляхом повернення мит, які сплачені при ввозі матеріалів та
комплектуючих що використані для виробництва експортних товарів; або
шляхом безмитного ввозу зазначеної групи товарів.

Необхідно відмітити, що на дієвість та ступінь регулювання
зовнішньоекономічних відносин засобами митно-тарифного оподаткування
безпосередній вплив має внутрінаціональна податкова система. Важливою
умовою ГАТТ/СОТ щодо регулювання експорту та імпорту є неупередженість
внутрішньої податкової системи до експортних та імпортних товарів і
послуг. Тобто тільки митні тарифи повинні впливати на різницю в ціні
імпортних та вітчизняних товарів, визначаючи їх відносний рівень
конкурентоспроможності.

В зв’язку зі значними регулятивними діями щодо тарифного оподаткування
зовнішньоторговельних відносин, підвищується роль нетарифних заходів.
Загальні масштаби нетарифного регулювання протягом останніх 60-80 років
збільшились майже у двічі. У промислових розвинутих країнах, на які
припадає 70% світової торгівлі, за допомогою нетарифних засобів
регулюється до 20% імпорту. При цьому нетарифні методи в розвинутих
країнах мають вирішальне значення у регулюванні окремих груп товарів,
якими регулюється 60% імпорту одягу, 50% імпорту чорних металів, 40%
продовольства, тканин, прядива, 20% взуття. До того ж нетарифні бар’єри
промисловими розвинутими країнами застосовуються вибірково щодо різних
груп країн: 17% імпорту регулюється з найбільш розвинутих країн, 20% — з
тих, що розвиваються, 30% — з країн Східної Європи та СНД.

Насамперед посилені податкові засоби регулювання зовнішньоторговельних
операцій застосовують країни, які не відносяться до числа економічно
достатньо-розвинутих, тобто не мають достатнього для
відкрито-економічної конкуренції розвитку національного ринку. Розвинуті
країни, які мають високий якісний рівень продукції, менші витрати на її
виробництво, вдаються до імпортних обмежень в основному в зв’язку з
відвертою демпінговою інтервенцією.

Аналіз рівнів імпортного тарифу в розвинених відкрито-економічних
країнах дає змогу констатувати диференціацію у підходах до його величини
-в країнах ЄС та Японії спостерігається більш високий рівень імпортного
протекціонізму, ніж в США. Взагалі такі підходи обумовлені стратегією
країни щодо зовнішньоекономічних зв’язків. Наприклад,
зовнішньоекономічна політика Японії була спрямована на першочерговий
розвиток експорту. Держава всіляко заохочує проведення експортних
операцій різними засобами, в тому числі і за рахунок створення
відповідного податкового режиму, спрямованого на зменшення податкового
навантаження на експорт і одночасно підвищення імпортних тарифів.

В багатьох розвинутих країнах митом обкладається лише імпорт (в США
експортне мито законодавчо заборонено), а експортне мито не
застосовується. Однак в країнах, що розвиваються, експортні мита можуть
широко використовуватись.

Для практичного використання при формуванні податкової економічної
стратегії України щодо трансформації зовнішньоекономічної діяльності
необхідно розглянути підходи, засоби та наслідки її здійснення в інших
країнах.

Латиноамериканська модель трансформації економік країн, що розвиваються,
характеризувалась різким скороченням середніх рівнів імпортних тарифів і
ступенем їх диференціації. Така політика проводилась Чилі, Болівією,
Мексикою. В Чилі відбулось різке скорочення імпортних тарифів з
подальшим їх поступовим зниженням. Радикальна політика в цій сфері
проводилась також Аргентиною, Бразилією, Венесуелою, Перу. Такі країни
як Уругвай, Коста-Ріка частково зменшили свої імпортні тарифи.
Наслідками такої політики став тиск закордонних конкурентів на
вітчизняних товаровиробників та підвищення попиту на імпортні товари і
послуги.

Східна азійська модель значно відрізнялась від латиноамериканської
насамперед обережним підходом до імпортної політики, коли довгий час
використовувався протекціонізм і тільки після досягнення
конкурентоспроможності вітчизняних товаровиробників поступово
знижувались імпортні обмеження. Наприклад, Сінгапур та Філіппіни
компенсували кількісні обмеження імпорту підвищенням імпортних тарифів.
По такому шляху пішла і Корея, яка тільки в 80-х роках почала
здійснювати поступове зниження рівня імпортних тарифів. Важливим для
країн цього регіону був досвід Японії в вибірковому підході до
оподаткування окремих категорій товару та галузей господарства в
залежності від їх експортної спроможності (такий досвід найбільш повно
використали Корея, Тайвань).

Суттєвою відмінністю трансформації економік африканських країн є висока
залежність доходів національних бюджетів від митних доходів. Це не дає
змоги проводити ефективно лібералізацію зовнішньоторговельної політики.

Експортну політику Китаю характеризував жорсткий державний контроль, в
результаті якого по 40 категоріям товару (станом на 1993 р.)
застосовувалось оподаткування експортним тарифом. Імпортна політика
також була регулюючою та поступовою до лібералізації, імпортні мита
становили значну частину доходу національного бюджету (наприклад, в 1993
р. їх доля сягала 25,37%). Для Китайської моделі було характерним широке
використання інструментів тарифного протекціонізму. Так, на початку 90-х
років рівень середнього імпортного тарифу досягав 40% по готових виробах
і 32% — по сировині (середні зважені показники досягали 37% і 18%
відповідно) при великій кількості тарифних позицій.

Тенденція до зниження тарифів (в кінці 1992 р.) мала розповсюдження перш
за все на сировину, технічно досконалі товари, що не виготовлялись в
країні, на вироби, у виготовленні яких Китай досяг
конкурентоспроможності на зовнішніх ринках. Водночас тарифи на готові
споживчі товари були встановлені на рівні 60-80%.

Іншою фазою реформи (1994 р.) є початок переговорів з Всесвітньою
торговою організацією (ВТО) щодо повноправного членства в ній Китаю.
Основним завданням є зниження протягом 3-5 років максимальних рівнів
тарифів на несільськогосподарські товари до 35%, зниження тарифів на
сільськогосподарські продукти до 40% протягом 10 років, по інших товарах
зменшення тарифів хоча б на 10%. В результаті вже в 1994 році питома
вага імпортних тарифів в доходах бюджету знизилась до 9,16% .

В країнах Центральної та Східної Європи податкова політика в сфері
зовнішньоторговельних відносин була спрямована на експортну активність
спочатку невисокотехнологічних та науково-містких виробництв, а потім і
технологічних виробів. Для цього країни застосовують податкові пільги
для експортерів та інші методи стимулювання. Так, в Польщі експортерам
надаються податкові та митні пільги (повернення ПДВ, акцизів, митних
тарифів на імпортні матеріали та комплектуючі). Наприклад, експортерам
було дозволено зменшувати до 50% оподатковуваний доход на вартість
більшості видів засобів виробництва, якщо їх експорт складав не менш 50%
сукупного доходу, або перевищував 10 млн. ЄКЮ в рік придбання
капітальних активів .

Словаччина і Чехія з 1997 року проводила пільгове коригування
оподаткування доходів експортерів.

Імпортна податкова політика країн Центральної та Східної Європи
пов’язана з членством Угорщини, Польщі, Румунії, Чехії, Словаччини в
ГАТТ. Так, ці країни (окрім Румунії) в середньому зменшили величину
свого середнього зваженого імпортного тарифу по структурі торгівлі на
30%. Середні зважені тарифні рівні склали для Чехії і Словаччини 3,8%
(проти попередніх 4,9%), Угорщини — 6,9% (замість 9,6%), Польщі — 9,9%.
Румунія, як країна зі статусом такої що розвивається, отримала право на
підвищення свого середнього зваженого імпортного тарифу з 11,7% до 33,9%
[ ]. Тут необхідно зазначити, що на початку лібералізації Польща
підвищила рівень тарифного захисту і на січень 1990 р. середній зважений
імпортний тариф становив 18,3%, що в два рази перевищувало показник
попереднього року, і остаточне зменшення його рівня відбулось в 1994
році. Угорщина середній рівень імпортного тарифу зменшила з 1997 року .

Спроба одночасно здійснити лібералізацію в сфері тарифного і нетарифного
регулювання призвела в більшості країн цього регіону до значного
від’ємного сальдо платіжного балансу по поточних операціях і створила
загрозу конкурентоспроможності вітчизняних виробників в наслідок
значного росту імпорту. Це призвело до непослідовності в здійсненні
зовнішньоекономічної політики. Зокрема Болгарія вимушена була вводити
додатковий імпортний збір. Польща протягом 1991 року 15 разів змінювала
митний тариф, в результаті був прийнятий вибірковий підхід
митно-тарифного захисту національних товаровиробників що знаходились в
стадії реконструкції, а також сільськогосподарських товаровиробників.
Вводились додаткові податки на імпорт автомобілів і виробів електроніки,
застосовуються заходи захисту вітчизняної металургійної продукції.

Угорщина проводила політику вибіркового протекціонізму, в березні 1995
році для виправлення значного негативного сольдо платіжного балансу було
введено тимчасовий додатковий імпортний тариф в розмірі 8% на всі види
товарів, що імпортуються, за виключенням енергоносіїв та окремих
категорій машин та обладнання. Розмір даного мита поступово знижувався і
досяг нульового значення в липні 1997 р.

В Чехії та Словаччині застосовувався додатковий податок на імпорт
споживчих товарів в розмірі 20%. В Словаччині з березня 1994 до кінця
1996 року діяв додатковий податок на імпорт споживчих товарів в зв’язку
з погіршенням платіжного балансу, який з середини 1996 року було
зменшено до 7,5%. На зміну йому прийшли квоти та імпортні депозити, які
були замінені на додатковий імпортний збір в розмірі 7%, що
розповсюджувався на три чверті імпорту країни і був до середині 1998
року зменшений до 3%. Неважко побачити в даному випадку пошук
оптимальної податкової моделі контролю за обсягом імпорту яких привів до
вибору тарифних засобів регулювання. При чому розмір додаткового
імпортного збору перевищував на початку розмір середнього зваженого
імпортного тарифу (4,9% та 3,8% після домовленостей з ГАТТ).

Для країн колишнього Радянського Союзу податкова
зовнішньоторговельна політика початку економічної трансформації
проводилась на підставі прагнення активного розширення імпорту.
Особливістю торгівельної політики даних країн була її антиекспортна
орієнтація, яка мала за мету утримати товари в країні, а дійові
обмеження імпорту, що мали захистити вітчизняних товаровиробників, були
відсутні.

Експортне оподаткування в Росії було зумовлено насамперед
характеристикою основних експортних товарів — оподаткуванню піддавались
енергоносії та природні ресурси (також окремі напівфабрикати), які
займали значну долю в експорті країни (80% складають паливні і сировинні
ресурси). Слід зазначити, що з початку 1996 року в Росії були відмінені
експортні мита на всі товари (крім нафти та газу). Але з початку 1992
року експортні мита розповсюджувались на 75% російського експорту, що
також говорить про антиекспортну зовнішньоекономічну політику.

Підсумовуючи експортну податкову політику країн колишнього СРСР, що
приблизно з середини 90-х років (за виключенням країн, які застосовують
переважно адміністративні методи регулювання зовнішньоекономічної
діяльності — Узбекистан, Туркменистан, Білорусь), намічаються тенденції
лібералізації підходів до експортного оподаткування. Це дозволило значно
змінити кількісну та якісну складову експорту. Наприклад, завдяки
зниженню податкового навантаження поряд з експортом сировини, Росія
поновила свої позиції в галузі військово-промислового комплексу,
космічній галузі. Імпортна політика країн СНГ, як вже зазначалось, на
початку переходу до ринкової економіки всіляко заохочувала наповнення
внутрішнього ринку країн закордонними товарами та послугами.

Середня зважена ставка імпортного тарифу Росії протягом 1993-1995рр.
становила приблизно 12%, та підвищилась до 14% на початку 1996 року.
Високі ставки було запроваджено на зброю, електронні вироби, автомобілі,
продукти харчування — тобто простежується спроба захисту окремих
вітчизняних галузей виробництва. Аналіз структури бюджетних надходжень
Росії від стягнення митних платежів в 1997 р. свідчить про значну долю
(39,87%) в цих надходженнях імпортних тарифів та майже повну відсутність
(0,18%) експортних мит, надходження по яких зумовлені лише боргами
експортерів, що виникли до 1996 року. Інші бюджетні надходження (59,95%)
складають податок на додану вартість та акцизні збори [ ].

На відміну від країн Балтії, які орієнтувались на радикальні та швидкі
перетворення при трансформації економік, в країнах СНГ виявилась
структурна негнучкість економіки, затяжний характер має
неконкурентоспроможність національних товаровиробників і як результат
відбувається активізація протекціоністських підходів для захисту
вітчизняного товаровиробника. Наприклад, окрім підвищення загального
рівня тарифу на початку 1996 року до 14%, Росія приймала
протекціоністські заходи для захисту і окремих груп товарів: в січні
1994 р. і в серпні 1998 р. товари оподатковувались спеціальним 3%
податком, з лютого 1993 р. вводились ставки акцизного збору на імпорт
алкоголю, тютюнових виробів, легкових автомобілів, ювелірних виробів,
алмазів, одягу з натуральної шкіри та хутра, які відрізнялись від ставок
збору на вироби національного виробництва (від 10% на моторне паливо до
400% — на алкоголь.

Однак занадто рішучі протекціоністські заходи призвели до переходу
значної кількості імпортних операцій в «тіньовий» сектор економіки,
тобто реального захисту національного товаровиробника не відбулось поряд
з втратою бюджетних надходжень. Так, в Росії незареєстрований імпорт
оцінювався в 1993 р. сумою 6 млрд. дол. США, в 1994 р. — 8 млрд. дол.
США , в 1996 р. — 24% від загального обсягу російського імпорту, тобто
14,7 млрд. дол. США (загальний обсяг російського імпорту складав 61,2
млрд. дол. США разом з бартером та «човниковою» торгівлею) [ ].

Якщо проаналізувати попередньо наведені приклади та механізми дії
митного тарифу, слід зауважити, що дана ситуація призвела насамперед до
негативних наслідків щодо надходження коштів до бюджету країни.
Погіршення фінансових результатів відчули і легальні імпортери. Щодо
споживачів, то їх попит на імпортні товари та послуги був задоволений
нелегальним імпортом, хоча про задоволення попиту необхідно говорити з
поправкою на якість товарів (послуг).

Таким чином, виникає необхідність пошуку компромісу між протекціонізмом
та лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності. До цього країни які
розвиваються підштовхує бажання інтегруватись до діючих міжнародних
економічних союзів, що в свою чергу потребує загально прийнятого в
світовому співтоваристві рівня відкритості національної економіки. Це
обумовлює постійні зміни рівня протекціонізму на користь тенденцій
лібералізації. Наприклад, Киргистан при підготовці до входження в СОТ,
різко зменшив митні збори та повністю їх відмінив на ряд товарів.

Необхідно зазначити, що підходи до застосування податкового регулювання
зовнішньоекономічної діяльності в значній мірі залежать від участі
країни в тому чи іншому економічному угрупованні, або бажання стати
членом такого угруповання. Проте в багатьох випадках досить значні
відмінності в рівнях митного оподаткування різних країн не є перешкодою
до їх участі в економічних союзах. Тобто, дана економічна характеристика
країни не є вирішальною при здійсненні міждержавних економічних
стосунків. За умови не входження країни в якійсь економічний союз, до
цієї країни члени союзу можуть застосовувати підвищені ставки митних
тарифів. Якщо країна не захищає свої економічні інтереси відповідним
чином (до того ж якщо вона економічно слабше розвинута), то в даному
випадку митно-тарифна політика не виконує своєї основної функції —
захисту національних інтересів держави. Прикладом можуть бути
Угорщина, Польща, Чехословаччина — лідери реформ, які на початковому
етапі процесу переходу від централізованої планової до ринкової
економіки активно лібералізували зовнішньоторговельну діяльність. Однак
через певний час виявилось, що країни Заходу скоріше прихильні до
декларування ідей вільної торгівлі, ніж до дотримання їх.

В результаті, непередбачені бар’єри при виході на ринки західних країн
та внутрішні проблеми, змусили ці країни дещо відступити в процесі
лібералізації і повернутись в деякій мірі до політики протекціонізму.

Насамперед для країн, що розвиваються, в тому числі для України,
корисною є політика митно-тарифного регулювання, спрямована на
прискорення економічної трансформації та зміцнення позиції національної
економіки. В даному випадку йдеться про необхідність підтримки
пріоритетних галузей господарства, які неконкурентноспроможні на цей
час. До того ж, аналіз трансформаційних процесів в багатьох країнах з
перехідною економікою свідчить про попередній, досить жорсткий захист
вітчизняного ринку від зовнішньої конкуренції з подальшими процесами
лібералізації. Доцільним є твердження У. Ківікарі про необхідність
заміни квот та ліцензій ефективними тарифами при розвитку процесів
лібералізації економіки .

2.2. Вплив внутрішнього оподаткування на зовнішньоекономічні відносини

Сучасні підходи до функціонування податкових систем в різних країнах
спираються основною мірою на теоретичні постулати економіки
пропонування, тобто боротьби з кризовими явищами шляхом радикального
зниження податкових ставок. Однак необхідно відмітити, що існування в
податкових системах пільг (підходи кейнсіанської теорії) говорить про
синтез на практиці засобів і форм оподаткування, які запропоновані
представниками альтернативних теоретичних концепцій. Оптимальною ставкою
прибуткового податку у світовій практиці вважається податкова ставка в
межах 20-40%. В процесі неоконсервативних реформ в середині 80-х —
початку 90-х років ставки прибуткових податків були знижені та були
встановлені в країнах ОЄСР в середньому на рівні 36% для податку на
прибуток корпорацій та 47% для особистого прибуткового податку.

Лібералізація податкових ставок повинна бути розрахована на
довгострокову дію даного механізму щодо збільшення податкових надходжень
в бюджет, які на початку зменшаться. Внаслідок зменшення ставки податку
прибутки громадян та підприємств зростуть, збільшаться заощадження та
інвестиції . Однією з цілей податкової реформи стала відміна широкого
кола пільг різним компаніям і окремим галузям економіки. Альтернативними
були підходи щодо високих податків та великої кількості податкових
пільг, або низькі податки та відміна податкових пільг.

Аналіз методологічних принципів проведення реформ національних
податкових систем у розвинутих країнах дає можливість сформулювати деякі
основні аспекти та наслідки їх здійснення. По-перше: успішними
вважаються тільки ті податкові реформи, які призводять до змін в системі
оподаткування відповідно до потреб соціально-економічного розвитку
країни. По-друге: найкращих наслідків досягають ті реформи, що
відбуваються у фазі економічного піднесення, коли інвестиційні рішення
господарюючих суб’єктів доповнюються зменшенням рівня оподаткування. Так
майже всі реформи у США, що мали на меті зниження податків, проводились
на початку або на передодні циклічного піднесення. По-третє: початковим
результатом зменшення податкових ставок є зменшення бюджетних
надходжень, а тільки через певний час підвищення рівня бюджетних доходів
за рахунок розширення податкової бази.

Виходячи з цього, на першій стадії реформи можливі негативні наслідки
для економіки країни в результаті скорочення фінансування державних
видатків, або зростання бюджетного дефіциту. Четверте: ймовірність
позитивного чи негативного впливу податкової реформи на
соціально-економічні процеси в країні залежатиме від узгодженості чи
неузгодженості податкової політики з іншими соціально-економічними
факторами. Тобто виникає необхідність комплексного реформування
економічної політики, особливо якщо йдеться про переорієнтацію загальної
економічної системи, як в країнах з перехідною або трансформаційною
економікою. П’яте: засоби податкового стимулювання (податкові пільги)
мають суперечливий вплив на економічний розвиток. З одного боку вони
стимулюють інвестиційні процеси, структурні зміни, з іншого — впливають
на умови конкуренції, відкривають можливості для зловживань та ухилення
від податків. Практика свідчить, що найбільший ефект від їх
запровадження досягається протягом перших років, тому необхідна
гнучкість в застосуванні податкових пільг. Так США в 1996 році скасували
податковий кредит, а в 1971 році відновили його дію. Шосте: високі
податкові ставки не є самі по собі негативною характеристикою системи
оподаткування (в Швеції ставка на прибуток з корпорацій становить зараз
28%, до 1991 року — 52%, ставка ПДВ — 25%). Рівень податкового
навантаження залежить також від загального рівня добробуту в країні,
традицій оподаткування, рівномірності розподілу податкового тягаря,
характеру використання податкових надходжень. Сьоме: зниження
податкового рівня повинно ґрунтуватись на такому зниженні державних
видатків, яке позитивно вплине на соціально-економічні процеси.

Беручи до уваги відкритість економіки та свободу переміщення факторів
виробництва, проблему внутрінаціонального оподаткування необхідно
розглядати в глобальному масштабі. Дисбаланс у ставках оподаткування
різних країн, призводить до переміщення капіталів та трудових ресурсів в
країни з найбільш сприятливим податковим кліматом, що в свою чергу
негативно відбивається на економіці країни, яка втрачає капітал та
трудові ресурси.

Виходячи з цього першочерговим завданням податкових реформ на сучасному
етапі економічної глобалізації постає податкова гармонізація,
координація національних податкових політик, зближення рівнів
оподаткування, засобів визначення податкової бази, характеру податкових
пільг, які надаються. Активну роботу в цьому напрямку веде ЄС,
намаганням якого є усунення податкових кордонів. Однак на практиці
гармонізація здійснюється набагато повільніше, ніж передбачалось,
оскільки країни-учасники не мають бажання поступатись суверенним правом
стягувати і розпоряджатись податками. Тому в даному питанні не вдалось
досягти певних результатів.

Зусилля ЄС зосередились на двох головних напрямках: гармонізація ставок
податку на додану вартість і запровадження акцизних зборів та уніфікація
податків на доходи від цінних паперів і депозитів у банківських
установах.

Країнами ЄС також ведеться робота по укладанню міжнародних податкових
угод з «третіми» країнами, що в 90-х роках стало важливим фактором
стимулювання припливу іноземних інвестицій до Західної Європи.

Іноді непорозуміння між країнами виникають через невідповідність методів
розрахунку обсягів прибутку, що підлягає оподаткуванню. Країни в своїх
національних законодавствах по-різному трактують поняття
амортизації, капіталізації доходів, збитків, резервів та запасів, оцінки
активів та пасивів, що так чи інакше впливає на обсяг чистого прибутку.

В цілому стратегія ЄС у сфері податкової гармонізації має на меті такі
цілі: сприяти підвищенню конкурентоспроможності європейських фірм на
світовому ринку; забезпечити податковий нейтралітет на рівні ЄС та не
допускати диспропорцій, які виникають в результаті тих чи інших дій
країн-учасниць; удосконалити національні податкові законодавства з метою
зробити їх більш відкритими, простішими і стабільнішими; посилити
податковий контроль за діяльністю компаній.

Дані заходи повинні зміцнити сформовані спільні ринки капіталів, праці,
товарів та послуг в межах ЄС, що забезпечить додаткові фактори
економічного зростання. Однак не можна повністю уникнути конкуренції
податкових політик, беручи, до уваги інші індустріальні розвинуті країни
та країни, які розвиваються і всіляко будуть заохочувати надходження до
національних економік закордонних інвестицій. Проблематичною на наш
погляд є і швидка гармонізація прибуткового оподаткування в самих
країнах ЄС, а також кардинальне зменшення переливу капіталу між
країнами.

Підтвердженням цієї думки є безпосередній зв’язок прямих іноземних
інвестицій і зовнішньої торгівлі, який має втілення в тому, що першими
кроками на шляху інтернаціоналізації є товарний експорт, створення
збутових філій за кордоном та інші; форми контрактних взаємовідносин з
іноземним партнером, а потім здійснюється перехід до прямих інвестицій в
закордонне виробництво. Тобто перелив капіталів в тій чи іншій формі має
залишитись як об’єктивність економічної співпраці.

Тобто актуальною залишається різниця в оподаткуванні та привабливість
іноземних інвесторів щодо розміщення капіталів в країні з порівняно
низьким рівнем оподаткування. В даному випадку інструментами податкового
стимулювання є зниження ставки податку, податкові угоди з іншими
країнами, зняття податків на реінвестиції, безмитний імпорт обладнання
та сировини, прискорена амортизація, податкові кредити.

Отже, саме податок на прибуток в останні десятиріччя знаходиться в
центрі уваги економістів як важливий стимул накопичення капіталу та його
міжгалузевого переміщення (тобто інвестиційного процесу — основи
економічного росту. Таке твердження в повній мірі можливо віднести і до
міжнаціональної міграції капіталу. Так, проведене Комісією ЄС опитування
8 тис. багатонаціональних компаній показало, що 48% вважають вирішальним
фактором при формуванні виробничих інвестиційних проектів проблеми
оподаткування, а серед компаній в фінансовій сфері — 78%. Хоча необхідно
зазначити, що вказане співвідношення слід сприймати з деякою долею
умовності, особливо стосовно вибору здійснення інвестування в країни з
нестабільними соціальними та політичними умовами розвитку чи в країни зі
стабільною відповідною ситуацією. Однак для аналізу доцільно допустити
позитивні неекономічні умови в країні — імпортері інвестицій.

Важливе значення податку на прибуток у визначенні інвестиційної та всієї
господарської діяльності окреслює достатньо жорсткі рамки його
фіскальної дії. Занадто високе оподаткування призводить до послаблення
інвестиційної діяльності, що потребує відношення до цього податку як до
стимулюючого фактора господарської діяльності. Тому в розвинених країнах
доля податку на прибуток від корпорацій в загальних податкових
надходженнях є незначною.

Підходи до оподаткування в розвинутих країнах характеризуються
насамперед неупередженим ставленням до податкового навантаження
національних та закордонних товаровиробників, пільгове відношення в
окремих випадках однаково можуть отримати національні та закордонні
інвестори.

Трансформація економік в країнах колишнього Радянського Союзу
характеризувалась недостатньою внутрішньою інвестиційною базою для
здійснення радикальних реформ. Тому іноземне інвестування має значення
важливих альтернативних механізмів трансформаційного розвитку
національних економік. Тому країни вдались на першому етапі
«відкривання» економік до суттєвої лібералізації іноземного інвестування
шляхом зменшення ставок та надання різноманітних пільг.

Окресливши підходи до оподаткування прибутку, доцільно також зазначити,
до в багатьох державах засобами внутрішнього оподаткування, а саме
непрямого, здійснюється підтримка експортерів. Так, доволі
розповсюдженим є механізм повернення податку на додану вартість при
експорті продукції (товарів, послуг), що робить продукцію більш
конкурентноспроможною на зовнішньому ринку.

Отже, підсумовуючи вплив національних податкових систем на здійснення
зовнішньоекономічних зв’язків, необхідно відмітити доволі різні підходи
щодо оподаткування, які обумовлені історичним розвитком податкових
систем, необхідністю в той чи іншої мірі участі держави в світових
господарських стосунках, сучасним рівнем конкурентоспроможності
національної економіки по відношенню до зовнішніх факторів впливе на
неї.

В розвинутих країнах простежується загальне неупереджене
оподаткування до іноземного капіталу, застосовується головним чином
єдиний підхід до національних та іноземних підприємств. Але мають місце
пільгові податкові підходи щодо вкладення інвестицій в окремі сектори
економіки та порівняно менш розвинені райони країни.

Зменшення податкового тиску, як правило, відбувається завдяки зниженню
податкових ставок або встановленню диференційованого підходу в їх
застосуванні. Іншим розповсюдженим заходом є застосування різноманітних
пільг щодо зниження прибутку, який оподатковується внаслідок спрямування
коштів створених фондів, що є в деякій мірі реінвестуванням отриманого
прибутку.

Більшість розвинутих країн підходить до прибуткового оподаткування як до
засобу преш за все регулюючому і відводить йому незначну фіскальну роль.
Незначна питома вага в надходженнях бюджетів від прибуткового
оподаткування підприємств надає широкий маневр цим країнам до пошуку
оптимального оподаткування для сприяння вкладенням капіталу.

Досвід країн з перехідною економікою, що мають зазвичай дефіцит власних
коштів для здійснення трансформаційних перетворень, засвідчує про
намагання залучити іноземний капітал шляхом надання пільг в
оподаткуванні аж до встановлення на визначений термін податкових
канікул. В багатьох країнах дана політика принесла успіх саме на перших
етапах лібералізації. Уповільнення потоків іноземного капіталу, а то і
відтік в послідуючі періоди були викликані нестабільністю та негативною
тенденцією розвитку інших економічних, соціальних, політичних
показників, які зменшили позитивні моменти податкової лібералізації
першого періоду та додали певних труднощів щодо розвитку та наближення
податкових систем до умов існування у відкритій економіці. РОЗДІЛ 3.

ПОДАТКОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬО-ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ В УМОВАХ
РОЗБУДОВИ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

3.1. Перспективи створення сприятливого клімату для залучення іноземних
інвестицій

Однією із найбільш прогресуючих форм сучасних міжнародних економічних
відносин є міждержавний рух інвестицій, який служить, з одного боку,
матеріальною основою глобалізації підприємницької діяльності, а з
другого, — фактором економічного зростання національних економік та їх
залучення до світового господарства. Упродовж двох останніх десятиріч
темпи зростання обсягів іноземного інвестування суттєво перевищували
темпи зростання сукупного валового внутрішнього продукту, сукупних
національних (внутрішніх) інвестицій та товарного експорту, хоча попит
на міжнародні інвестиційні ресурси далеко не задовольняється наявною їх
пропозицією.

Згідно існуючих даних загальні зарубіжні активи лише американських
промислових ТНК становлять понад 1500 млрд. доларів, валова балансова
вартість фондів їх філій за кордоном понад 500 млрд. доларів.

Світова практика свідчить, що для стабільного економічного зростання
країни інвестиції повинні становити не менше як 19 — 25 % обсягу її ВВП.
А в Україні за останнє десятиріччя розладнався механізм акумуляції
внутрішніх інвестиційних ресурсів, дефіцит фінансових коштів для
здійснення широкомасштабних програм структурної перебудови економіки
посилився затяжною економічною кризою, скороченням бюджетних асигнувань,
падінням ВВП, зниженням норми нагромадження капіталу. Як наслідок цього,
обсяг внутрішніх капітальних вкладень в економіку України скоротився
порівняно з 1991 р. приблизно в 10 разів.

Різко уповільнився процес оновлення основного капіталу — машин,
устаткування, обладнання, виробничих приміщень тощо. Випуск продукції
машинобудування, призначеної для заміни застарілої, зношеної техніки,
порівняно з 1990 р. скоротився на 75 — 97%. Як відмічає академік
В.Горбулін, сьогодні «ледь животіє більшість з колишніх виробничих
гігантів, які виготовляли високотехнологічну продукцію, їх виробничі
потужності нині або простоюють у законсервованому стані, або нещадно
руйнуються» [ ].

Для виходу економіки України з кризового становища, відродження її
базових галузей і здійснення структурних трансформацій, нарощування
науково-технічного потенціалу, підготовки сучасних кадрів, розвитку
власної ресурсної бази необхідно вкласти в народне господарство протягом
найближчих 10-15 років, за оцінками експертів, інвестицій у розмірі 50 —
70 мільярдів доларів, тобто не менше 4-5 мільярдів щорічно.

Залучення додаткових інвестицій насамперед потребують металургійна
промисловість — 7 млрд. доларів, машинобудування — 5,1 млрд. доларів,
транспорт — 3,7 млрд. доларів, хімія та нафтохімія — 3,3 млрд. доларів.

За даними Міністерства промислової політики України, значні кошти
потрібні для 53 інвестиційних проектів, з них 16-у галузі металургії,
11-у деревообробній, 10-у хімічній промисловості.

Лише для налагодження ефективного видобутку залізної руди на
Полтавському гірничозбагачувальному комбінаті необхідно вкласти 105 млн.
доларів. На розробку Стремігородського родовища апатитів та ільменітів
треба 150 млн. доларів, для реконструкції рейко-балкового цеху
«Азовсталі» — 150 млн. доларів, для виробництва листової сталі
підвищеної якості на Маріупольському металургійному комбінаті ім. Ілліча
— 75 млн. доларів, на оновлення металургійного комбінату «Запоріжсталь»
(обладнання цеху з безперервного лиття) — 120 млн. доларів.

Без проведення робіт по реконструкції існуючих заводів, без оновлення їх
основних фондів Україна не зможе підтримувати статус індустріально
розвиненої держави, не зможе вийти із своєю продукцією на світовий
ринок, на якому притаманна гостра конкуренція.

Тому конче необхідно хоч частково компенсувати нестачу національних
інвестицій та кредитних ресурсів залученням іноземних. І слід
відзначити, що в 1999 році вперше за роки незалежності з’явилися
позитивні тенденції в розвитку інвестиційного процесу. Так інвестиції в
основний капітал за рахунок усіх джерел фінансування збільшилися на 2,9
%. Ця тенденція спостерігалася і в 2000, 2001 роках.

Проблему більш активного залучення України до міжнародних інвестиційних
процесів зумовлює недостатній обсяг ввезення іноземного капіталу та його
відносно незначний вплив на економічний стан держави. Звідси потребує
уточнення стратегія щодо залучення та регулювання іноземних інвестицій з
урахуванням наукових обґрунтувань та досвіду інших країн.

Практично всі розвинені країни та країни, що розвиваються, в останні 30
— 40 років широко залучали в економіку іноземний капітал у формі прямих
інвестицій чи позичкового капіталу.

Новим об’єктом міжнародного інвестування в 90-і роки стали країни
перехідної економіки, в які вже вкладено 160 млрд. дол., з них в Україну
надійшла незначна сума іноземних інвестицій, яка обчислюється приблизно
в 3,2 млрд. доларів. Привабливість постсоціалістичних країн для
Іноземних Інвесторів полягає в тому, що вони належать до швидко
зростаючих ринків, їх можна використати як базу з меншими виробничими
витратами, з якої вигідно здійснювати експорт. Одним з найголовніших
факторів цього є дешева робоча сила.

Враховуючи гостру конкурентну боротьбу, яка точиться між
країнами-реципієнтами за отримання іноземних інвестиційних ресурсів,
надзвичайно важливою для нашої держави є проблема формування
привабливого інвестиційного клімату, який на сьогодні за багатьма
параметрами значно поступається таким країнам, як Польща, Чехія,
Угорщина, Естонія, Словенія, Литва та ін. Про це, зокрема, свідчить той
факт, що Україна за рейтингом, визначеним на початок 2000 року, була за
основними макроекономічними показниками на 19 місці серед 27
постсоціалістичних країн.

Багаторічна практика розвитку міжнародного інвестування показує, що
сприятливий для іноземних інвесторів клімат формується головним чином
під впливом таких нормативно-правових та соціально-економічних чинників:

• стабільність соціально-політичної обстановки в країні;

• створення прозорого, стабільного та зрозумілого для
інвесторів законодавства;

• приватизація власності, її надійний захист та обмеження державного
втручання в економіку;

• ставки податків та пільги;

• рівень розвитку національного ринку та доступ до нього;

• простота механізму ввезення капіталу та репатріації
прибутку, належний рівень захисту іноземних інвестицій;

• законодавче закріплення приватної власності на землю;

• демонополізація валютного ринку;

• розвиненість господарської інфраструктури, зокрема, інфраструктури
фондового ринку;

• ступінь корумпованості владних структур,
криміногенних,

екологічних та інших ризиків.

Хоча Україна за період свого існування як незалежної держави прийняла
велику кількість нормативно-правових актів, що безпосередньо регулюють
діяльність іноземного капіталу, варто зазначити, що її владні інституції
протягом цього часу проводили вкрай непослідовну політику у сфері
заохочення іноземних Інвестицій в Україну. На жаль, доводиться
констатувати, що і до нині не створено стабільного законодавчого
клімату, який би на практиці забезпечував іноземним інвесторам
сприятливі та нормальні умови ведення бізнесу в Україні.

Як констатував Президент України в Посланні до Верховної Ради України
(2000 рік), поки що у нас немає логічно завершеного системного
законодавчого забезпечення в жодній із сфер економічної діяльності.
Ділову активність підривають постійні зміни чинного законодавства. Усе
це в повній мірі відноситься і до законодавства, яке регулює іноземні
інвестиції [ ].

Першим українським законом, що певною мірою регулював на законодавчому
рівні діяльність іноземних інвесторів був Закон «Про захист іноземних
інвестицій в Україні» (1991 р.). Він надавав іноземним інвесторам
гарантії у разі реквізиції їхніх інвестицій, а також гарантував
репатріацію отриманих прибутків та їх реінвестування на території нашої
держави. Іншим законом «Про інвестиційну діяльність» (1991 р.) були
встановлені загальні засади здійснення інвестиційної діяльності
українськими та іноземними інвесторами.

В березні 1992 р. Верховною Радою був прийнятий Закон «Про іноземні
інвестиції», який мав на меті закласти правові основи, а також
забезпечити формування сприятливого правового режиму для найширшого
залучення в Україну іноземних фінансових коштів, обладнання, технологій,
ноу-хау через надання іноземним інвесторам широких прав та преференцій.
Зокрема, ним передбачалось встановлення 2-, 3- та 5-річних «податкових
канікул» (щодо податку на доходи) для підприємств з іноземними
інвестиціями за участю українського капіталу, зменшення суми доходу, що
підлягає оподаткуванню — для підприємств, що повністю належать
іноземному інвестору, встановлення подібних пільг для дочірніх
підприємств, що створені підприємствами з іноземними Інвестиціями тощо.

Однак після набуття чинності цього закону, до нього почали вноситися
зміни, спрямовані на звуження прав іноземних інвесторів та позбавлення
їх певних пільг, чим був порушений принцип правової стабільності України
як держави-реципієнта. Так, виданий урядом в травні 1993 року Декрет
«Про режим іноземного інвестування» призупинив чинність попереднього
закону і значно звузив коло преференцій і гарантій для іноземних
інвесторів та підприємств з іноземними інвестиціями.

Це дало іноземним підприємцям привід зробити висновок про те, що в
Україні не закріпився принцип стабільності по відношенню до правового
режиму іноземного інвестування і він може упродовж короткого часу
змінюватися в сторону прийняття більш жорстких умов інвестування, що
свідчить про непередбачуваність національного інвестиційного
законодавства.

Важливим чинником, що створює передумови для притоку іноземного капіталу
в країну, є соціально-політична стабільність в державі, її рівень в
Україні залежить від темпів та результатів політичних і економічних
реформ, утвердження принципів демократичної правової держави, довіри до
влади, ступеня узгодженості інтересів різних верств населення,
толерантності у вирішенні міжнаціональних та релігійних протиріч,
формування позитивного міжнародного іміджу країни.

Якщо розглядати політичну ситуацію в Україні з цієї точки зору, то до
нинішнього часу є всі підстави характеризувати її як нестабільну.
Незважаючи на незворотність політичного (незалежність) і економічного
(ринок) вибору українського народу, відсутність територіальних та
національно-етнічних конфліктів в державі, повної політичної злагоди в
суспільстві ще не досягнуто.

Досить сказати, що впродовж десяти років розвитку по шляху незалежності
в Україні змінилося кілька урядів, політика яких не відзначалася
спадковістю і послідовністю. До того ж деякі представники вищих ешелонів
влади скомпрометували себе тим, що погрузли в корупції та зловживаннях
службовим становищем. За таких умов не могли в нормальному режимі
працювати усі інші державні структури та ті посадові особи, які їх
представляють. Багатьом з них було притаманне почуття
безвідповідальності, тимчасовості та прагнення використати своє службове
становище для власної наживи. Навіть останній рік характеризувався
парламентською кризою, відсутністю взаєморозуміння і узгодженості в діях
різних гілок влади, переглядом ряду конституційних положень.

Сьогодні реальну загрозу для іноземних інвесторів складають не стільки
політичні ризики націоналізації власності нерезидентів, скільки ризики,
пов’язані з частою зміною урядів, нестабільністю законодавства,
наявністю корупції, яка в Україні досягла колосальних масштабів. За так
званим «індексом корупції» міжнародної організації «Transparency
International», що розраховується на репрезентативних аналітичних
матеріалах 12 профільних дослідницьких структур і охоплює 85 країн
світу, Україна у 1998 році мала 2,8 бали (0 балів — максимальний рівень
корупції, 10 балів — цілковита її відсутність). Частка підприємств,
керівники котрих в чисельних опитуваннях експертами міжнародних
організацій відзначають негативний вплив лобіювання із парламентських,
президентських та банківських кіл, сягає 30-40%. Корумпованість
правоохоронних, податкових, митних та владних структур не тільки різко
погіршує інвестиційний клімат в країні, але й спонукає до відтоку як
національного, так і іноземного капіталу за кордон, перехід його в
тіньовий сектор, частка якого сягає більше 45 % ВВП.

Принципово важливим для перспектив міжнародного економічного і, зокрема,
інвестиційного співробітництва є зміцнення політичної консолідації в
суспільстві, прискорення адміністративної та правової реформ, рішуче
наведення порядку і законності в державі, завершення приватизації та
посилення правового захисту власності, нещадна боротьба з корупцією,
тверді гарантії уряду щодо дотримання демократичних норм міжнародного
співіснування, розширення рамок відкритості національної економіки.*1
Адже, за даними експертів Світового банку, економіка України ще й досі
оцінюється як «закрита». Міжнародна фундація The Heritage Foundation,
спільно з редакцією журналу Wall Street Journal на основі складеного
рейтингу, що віддзеркалює готовність країни функціонувати як відкрита
економічна система дійшла до висновку: в 1998 р. за рівнем відкритості
економіки Україна була лише восьмою серед країн колишнього СРСР (див.
таблицю рейтингу).

Таблиця 3.1.1.

Рейтинг відкритості економік країн СНД та Балтії

148

Туркменистан 149

Джерело: УЦЕПД. Національна безпека і оборона № 3, 2000, с. 9.

Результативність державної стратегії залучення іноземного капіталу в
Україну в значній мірі залежить від її підтримки і схвалення з боку
громадян нашої держави, тобто від соціально-психологічного настрою наших
співвітчизників по відношенню до присутності в національній економіці
підприємців-іноземців, в тому числі великих олігархів із числа
представників міжнародного капіталу. На сьогодні одностайності у цьому
питанні серед громадян України немає. Враховуючи об’єктивну потребу в
іноземних інвестиціях, їх позитивний в цілому вплив на успішність
трансформаційних процесів в постсоціалістичних країнах, національна
політична еліта визнала за необхідне розвивати міжнародне інвестиційне
співробітництво і веде, в основному, дискусії лише навколо обсягів, сфер
застосування, строків та умов іноземного інвестування, але одночасно є
політичні сили, які негативно відносяться до цього процесу. Вони або
цілком заперечують необхідність залучення іноземних інвестицій чи
отримання кредитів від міжнародних фінансових організацій або ж в інший
спосіб стримують процес зарубіжного інвестування. Такої ж позиції
дотримується і певна частина рядових громадян країни, що є
відображенням, з одного боку, політичної свідомості, традицій та
менталітету, які сформувалися в радянську епоху, а з другого, —
наслідком непродуктивного використання іноземних коштів, які надходять в
країну, їх розбазарювання та привласнення заради особистої наживи.

Мова йде про критичне відношення до конкуренції, як до прояву законів
«джунглів», прагнення не «ділитися» прибутками з будь-ким, тим більше з
іноземними компаньйонами тощо. Не завжди бажають та психологічно готові
співпрацювати з іноземними інвесторами і вітчизняні підприємці. В
суспільстві існують нав’язані певними силами побоювання, що іноземні
інвестори, скупаючи підприємства, скупають країну, так би мовити «з
тилу». Формування стійкого позитивного відношення переважної частини
населення до представницької участі іноземних підприємств у наших
внутрішньоекономічних і суспільних перетвореннях буде визначатися
ступенем продуктивності іноземного капіталу, його впливу на економічний
стан країни та зростання добробуту її громадян.

Резюмуючи різні позиції і точки зору, які висловлюються представниками
політичних, ділових та громадських кіл суспільства щодо інтенсивності і
обсягів залучення іноземного капіталу в національну економіку можна
зробити головний висновок, що домінує тенденція до посилення
інтернаціоналізації та відкритості української економіки. Інша справа,
що державна стратегія розвитку міжнародного співробітництва, яка
спирається на інтернаціоналізацію, як об’єктивну закономірність, повинна
бути більш обґрунтованою і послідовною, забезпечуючи гарантії
національної політичної та економічної безпеки.

Ще одним важливим фактором, який стримує процес формування сприятливого
щодо іноземної інвестиційної діяльності клімату є незавершеність
ринкових реформ, нерішучість і непослідовність в їх проведенні. Маючи в
1990 р. найкращі стартові можливості для здійснення ринкових
перетворень, Україна до цих пір не змогла їх реалізувати. Вона
залишається єдиною із колишніх радянських республік, яка за всі роки
незалежності так і не змогла добитися економічного зростання.
Трансформаційний процес в Україні досі носить тяжкий і суперечливий
характер та передбачає не лише економічну реформу. Він пов’язаний з
широким спектром перетворень — адміністративної реформи, інституційними
змінами у фінансовій системі, трансформацією структури виробництва,
реорганізацією невиробничої сфери і системи соціального забезпечення.
Іноземні інвестиції не можуть здійснюватися в економіку, в якій
згортаються національні інвестиції.

Таким чином, політична та соціальна нестабільність в Україні, масове
зубожіння населення та низька купівельна спроможність його більшості,
глибокий спад виробництва, збитковість половини всіх діючих в державі
підприємств та низька рентабельність виробництва, платіжна криза, в
результаті якої дебіторська та кредиторська заборгованість підприємств
значно перевищила величину ВВП, рецидиви розкручування інфляційної
спіралі, корумпованість чиновників — ось перелік тих негативних явищ і
процесів, які стримують бажання іноземних інвесторів вкладати свої
капітали в українську економіку, про що свідчать висновки західних
експертів.

Західні фахівці вважають, що, в першу чергу, іноземному бізнесу в
Україні заважають недосконалість податкової системи, неналежний рівень
захисту іноземних інвестицій, корумпованість чиновників. Дійсно,
протягом тривалого часу рівень податкового навантаження суб’єктів
підприємницької діяльності (як національних, так і іноземних) постійно
зростав, супроводжуючись посиленням адміністративного контролю за
сплатою податків та різного виду зборів. Намагаючись уникнути
податкового тиску, підприємці переводять свій капітал у тіньовий сектор
економіки, прагнуть не легалізовувати свої доходи, виробничі відносини
між собою організують через бартерні операції, в тому числі і на
міждержавному рівні. Результатом цього стає недоотримання державою
частини податкових надходжень та намагання компенсувати це знову ж таки
за рахунок введення нових податків та зборів — наприклад, гербового
збору, збору з операцій конвертування валюти, продажу ювелірних виробів
та транспортних засобів, власників мобільних телефонів тощо. Але
збільшення податкового навантаження означає або банкрутство платників
податків, або знову ж, значно більшою мірою, їхній відхід до тіньової
економіки.

Для усунення податкових дестимуляторів інвестиційного процесу
необхідно, на наш погляд, терміново вжити таких кардинальних заходів:

• встановити на певний період (5 років) один вид податку на прибуток у
фіксованому відсотку;

• усунути, шляхом інвентаризації та узгодженості, суперечності між
законами, нормативними документами та підзаконними актами, які регулюють
податкові відносини;

• ліквідувати правові прогалини, які існують в діючому податковому
законодавстві;

• відмінити оподаткування коштів спільного інвестування в момент їх
залучення інвестиційним фондом, шляхом розміщення пайових цінних
паперів, що не мають статусу корпоративних прав;

• скасувати податок на інфляцію, тобто оподаткування на базі інвестора
сум індексацій статутного фонду в розмірі індексації балансової вартості
основних засобів;

• відрегулювати механізм податкових пільг та преференцій
і

встановити їх на визначений строк.

Важливим компонентом економічного середовища, який впливає на
мотиваційну поведінку іноземних інвесторів є національна
валютно-фінансова система, рівень її розвитку та ефективність
функціонування, а також ступінь взаємодії з міжнародним
валютно-фінансовим ринком. Як і інші елементи ринкового механізму, ця
система пройшла в Україні етап свого становлення і сьогодні активно
включилася в економічні процеси.

Гарантії здійснення платежів та репатріації прибутків нерезидентами
залежать, в першу чергу, від інфляційної та валютної політики держави.
Діючим в Україні законодавством не передбачається компенсація від впливу
інфляції та девальвації національної валюти на прибуток іноземного
інвестора, складними і невигідними є процедури репатріації прибутку,
хоча таке право законодавче задекларовано.

У підприємства України частково спрямували іноземні інвестиції такі
американські інвестори, як Pepsi Co.- 250 млн. доларів, AT&T- 155 млн.
доларів, Oil Inc.- 150 млн. доларів, Mc Donald`s- 40 млн. доларів,
Tambrads Inc.- 20 млн. доларів, Procter & Gamble-19 млн. доларів, Otis
Elevator Inc.- 17 млн [ ].

І хоч залучення іноземних інвестицій в Україні сягають незначних
розмірів порівняно з тими, які надходять в інші країни перехідної
економіки, вони дали змогу створити в країні цілий ряд потужних спільних
підприємств.

Активним регулятором інвестиційного ринку повинна стати банківська
система. Із загальної кількості зареєстрованих на 1.04.2000 р. 199
банків діяв 161, а ліцензію на здійснення валютних операцій мають 154.
Обсяг капіталу всіх комерційних банків склав на цей період 6 178 млн.
гри., що еквівалентно 1 138 млн. дол.

Залучення прямих іноземних інвестицій є пріоритетним напрямом діяльності
НБУ, який з березня 1999 р. вжив ряд заходів, спрямованих на
лібералізацію валютного ринку України, а саме:

• уповноваженим банкам надано право здійснювати операції з
купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку за
вільним договірним курсом без обмеження розміру маржі та комісійної
винагороди;

• затверджено новий порядок встановлення і використання офіційного
обмінного курсу гривні щодо іноземних валют. Крім того, у сфері
кредитування НБУ скасував обмеження щодо розмірів відсоткових ставок за
запозиченнями в іноземній валюті резидентів у нерезидентів.

НБУ відповідно до своїх функцій і повноважень регулює приток іноземних
інвестицій у банківську систему України, для чого видає відповідні
нормативно-правові акти. Зокрема, згідно Постанови Правління НБУ від
20.07.1999 р. № 356 іноземні інвестиції в Україну здійснюються у вигляді
іноземної валюти, яка визначається вільно конвертованою та широко
використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями.

Загальний обсяг іноземних інвестицій, за даними НБУ, до банківської
системи України у доларовому еквіваленті на початок 2000 р. дорівнював
203,7 млн. дол. або 13,96 % від загальної суми зареєстрованих статутних
фондів українських комерційних банків (із них на США приходиться 14,57
%, Францію — 13,87 %, Великобританію — 13,56 %, Польщу — 12,89 %,
Швейцарію — 9,20 %, Росію — 7,99 %).

Процес залучення іноземних інвестицій в Україну розгортається занадто
повільно. Одним з можливих напрямків поліпшення ситуації в сфері
іноземного інвестування в Україну може стати інтеграція зусиль
промислового сектора економіки з можливостями фінансових інституцій.

На жаль, вітчизняні банки за величиною своїх капіталів є малопотужними.
Достатньо сказати, що сумарний прибуток усіх комерційних банків України
еквівалентний прибутку середнього комерційного банку у Польщі чи
Угорщині. Основним завданням Уряду та НБУ має стати створення додаткових
спеціальних стимулів для залучення в Україну потужних іноземних банків,
їх присутність забезпечить іноземним інвесторам необхідне почуття
стабільності та довіри. Без нього національна банківська система не буде
мати стимулів для підвищення своєї ефективності, якості та переліку
послуг, що надаються.

Поки що єдиним банком, який відповідає міжнародним критеріям, в Україні
є Укрексімбанк, що дає йому можливість контролю фінансових потоків,
спрямованих в інвестиційні проекти. Банк може надавати повний спектр
банківських послуг і фінансових консультацій від вибору об’єкта
інвестування до розробки оптимальної схеми фінансування інвестиційного
проекту.

Одним із ефективних засобів активізації інвестиційного процесу, які
довели свою дієвість у світовій практиці, є вільні економічні зони. Вони
зарекомендували себе як інструменти стимулювання інвестицій та
територіального розвитку як в розвинених країнах, так і в державах, що
розвиваються. Відомо, що на сьогодні світовий економічний простір
нараховує понад тисячу вільних зон різних типів, в яких виробляється і
через які проходить більше 15 % світового товарообігу. В таких зонах
встановлюється спеціальний митний, податковий та інші режими економічної
діяльності.

Україна, хоч і має великий потенціал для налагодження повномасштабних
торговельних, виробничих, інвестиційних та фінансових зв’язків з різними
країнами світу, до цих пір не змогла його в повній мірі реалізувати.
Наша держава продовжує зберігати централізовану систему управління, не
даючи права і можливостей для розвитку зовнішніх зв’язків регіонам і
територіям. У проекті Концепції регіональної економічної політики, яка
підготовлена рядом міністерств та установ України, підкреслюється, що
саме вільні економічні зони є одним з інструментів досягнення
відкритості економіки України зовнішньому світу. Маючи спеціальний
правовий режим економічної діяльності та особливий порядок застосування
чинного законодавства, вільні економічні зони можуть максимально сприяти
залученню іноземних інвестицій в Україну з метою економічного піднесення
відповідних її районів і територій.

Останнім часом національним законодавством вже зроблено певні кроки в
напрямку створення необхідної правової бази для формування вільних
економічних зон, хоча ще потрібно пройти значний шлях до запровадження
чіткого правового режиму. Правовими основами створення і функціонування
вільних економічних зон в Україні є:

— по-перше, Закон України «Про загальні засади створення і
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» (13.10.1992р.);

— по-друге, нормативні акти, прийняті на його виконання.

В Україні поки що реально діють дві такі зони у м. Бродах (Львівщина) та
Сиваш (Автономна республіка Крим).

Законом України «Про деякі питання валютного регулювання та
оподаткування суб’єктів експериментальної економічної зони «Сиваш» від
23.11.1996 р. встановлено, що:

сировина, матеріали, устаткування та обладнання (крім підакцизних
товарів), які ввозяться в Україну для потреб власного виробництва
суб’єктами експериментальної економічної зони, не підлягають
обкладанню ввізним митом та податком на додану вартість;

надходження в іноземній валюті на користь суб’єктів цієї зони не
підлягають обов’язковому продажу на міжбанківському валютному ринку в
разі використання вивільнених валютних коштів на потреби розвитку
експериментальної економічної зони «Сиваш».

Верховною Радою України прийняті Закони України «Про спеціальні
економічні зони та спеціальний економічний режим інвестиційної
діяльності в Донецькій області», «Про спеціальну економічну зону
«Яворів», «Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу
«Курортополіс Трускавець» та «Про спеціальний режим
інвестиційної діяльності у Закарпатській області».

Відповідними Указами Президента України створені спеціальні економічні
зони «Закарпаття» в Закарпатській області та «Славутич» в Київській
області, запроваджено спеціальний режим Інвестиційної діяльності на
територіях пріоритетного розвитку в Луганській області, підготовлені
проекти пакетів документів щодо створення спеціальної економічної зони
«Рені», спеціальної економічної зони «Антарктика» в Іллічівському
морському порту та вільної економічної зони «Порто-франко» Одеського
морського торгового порту, передбачається запровадження спеціального
режиму інвестиційної діяльності в місті Кременчузі. Розробляються
проекти відповідних нормативно-правових актів щодо створення спеціальної
економічної зони і запровадження спеціального режиму інвестиційної
діяльності у м. Севастополі та створення спеціальної економічної зони на
базі суднобудівних підприємств міста Миколаєва, закінчена розробка
проектів документів щодо запровадження спеціального режиму інвестиційної
діяльності на території Великої Ялти та створення спеціальних
економічних зон Феодосії та Керчі. Триває також робота по опрацюванню
документів щодо створення спеціальних (вільних) економічних зон
«Інтерпорт- Ковель» (Волинська область), «Аджалик» (Одеська область),
«Яремче» (Івано-Франківська область).

Виходячи із вищесказаного можна зробити висновок, що серед різноманітних
форм та методів міжнародної виробничо-інвестиційної діяльності особливе
місце посідає організація вільних економічних зон, темпи створення яких
в Україні досить повільні, а звідси і затримка в розгортанні їх
діяльності.

Для того, щоб вони стали суттєвим важелем інтеграції країни до
світогосподарської системи слід прийняти систему заходів на державному
рівні:

• перспективним і економічно доцільним є створення багатопрофільних
комплексних виробничих зон на основі залучення внутрішніх та іноземних
інвестицій;

• варто спростити систему заснування вільних економічних зон та
зменшити кількість державних органів, які здійснюють регулятивні та
контролюючі функції по відношенню до вільних економічних зон;

• розширити права місцевих органів влади в організації та регулюванні
діяльності вільних економічних зон.

На сьогодні оцінити в достатній мірі дієвість і ефективність
функціонування вільних зон в Україні неможливо через їх невелику
кількість і обмежені масштаби діяльності. Апробація правового режиму
можлива тільки за умов широкомасштабної діяльності ВЕЗ на різних
територіях України. Слід зняти всі перешкоди, які сьогодні гальмують
процес відкриття нових вільних економічних зон, оскільки
організаційно-правові умови для їх діяльності вже створені.

Підсумовуючи аналіз стану інвестиційного ринку в Україні слід
відзначити, що для стабілізації економіки і покращання Інвестиційного
клімату необхідно прийняти ряд кардинальних заходів, спрямованих на
формування в країні як загальних умов розвитку цивілізованих ринкових
відносин, так і специфічних, які стосуються безпосередньо
іноземних інвестицій.

Серед заходів загального характеру назрілими є:

• досягнення національної злагоди між різними владними структурами,
соціальними групами, політичними партіями та іншими суспільними
організаціями;

• радикалізація боротьби зі злочинністю;

• перегляд податкового законодавства в бік його спрощення
і стимулювання виробництва.

Серед заходів по активізації інвестиційної діяльності:

• надання податкових пільг банкам, вітчизняним та іноземним
інвесторам, які йдуть на довгострокові інвестиції, з тим, щоб повністю
компенсувати їм збитки від сповільнення обороту капіталу в порівнянні з
іншими напрямами їх діяльності;

• створення державного Банку реконструкції та розвитку України, який
взяв би на себе координацію діяльності всіх посередників ринку
капіталів, виступати гарантом по іноземних кредитах, брати участь у
формуванні державної інвестиційної політики;

• запровадження іпотечного кредитування;

• широко використовувати такі форми інвестування, як лізинг,
факторинг, надання позичок, що погашаються в порядку амортизаційних
платежів;

• створення системи прийому іноземного капіталу, яка включатиме
конкурентну мережу державних інститутів, комерційних банків і страхових
компаній, які страхуватимуть іноземний капітал від політичних і
комерційних ризиків.

3.2. Гармонізація регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Необхідність гармонізації непрямих податків в країнах ЄС була зумовлена
різними формами і методам їх сплати. На шляху уніфікації ПДВ в
Європейському Союзі на початку було прийнято Першу та Другу Директиви,
яким на зміну в 1977 році прийшла Шоста директива Ради ЄЕС від 17.05.77,
що діє і сьогодні. Системи непрямих податків, які відповідають вимогам
Шостої директиви по ПДВ, стали найбільш поширеними серед країн
Європейського Союзу.

В 15 країнах ЄС національні закони про податок на додану вартість
побудовані відповідно до 6-ої Директиви Співтовариства по ПДВ. Як
зазначалося вище, виконання директиви є обов’язковим для країн-членів,
хоча дозволяє вибирати форми і методи досягнення поставлених завдань. І
як наслідок — існування певних відмінностей в національних системах в
застосуванні ПДВ.

Розглядаючи порядок обліку основних фондів, придбаних у інших фірм,
визначають три основних типи ПДВ: споживчий, прибутковий і товарний.
Відповідно до прийнятого в європейських країнах ПДВ споживчого типу всі
придбання (за рідким виключенням), включаючи товари тривалого
користування, віднімаються при розрахунку вартості добавленої фірмою.
База оподаткування застосовується тільки до сукупного приватного
споживання.

Аналіз бюджетних надходжень в країнах ЄС дав можливість виявити, що
загальний обсяг надходжень від непрямого оподаткування в середньому
складає 10,7% від ВВП. Тому вирішення проблем, пов’язаних з
розбіжностями в стягуванні ПДВ і акцизного збору є можливим, без зайвих
змін в пропорціях між прямими і непрямими податками. Стосовно
гармонізації ПДВ виділили три ключові ланки: загальна база; кількість
ставок; рівень оподаткування (особливо стандартна ставка).

Комісія ЄС, яка має визначне значення у розробці політики гармонізації
оподаткування, рекомендує для країн-учасниць окрім застосування єдиної
бази, використовувати єдину ставку ПДВ, не зважаючи на широку
диференціацію ставок в діючих системах. Разом з тим, Комісія наголошує
на необхідності прийняття директив стосовно уніфікації переліку
підакцизних товарів і визначення єдиних ставок. І в подальшому питання
гармонізації ПДВ і акцизів повинні розглядатися системно, оскільки
виявлені певні залежності від надходжень цим видам податків. Так
зростання надходжень по ПДВ помічається разом з скороченням сум акцизів,
і навпаки.

Черговим етапом гармонізації податкового регулювання непрямими податками
була розробка в 1987 році матеріалів та пропозицій в рамках положень
закріплених в Білій книзі, в якій зазначалося, що для усунення
фіскальних бар’єрів необхідно досягти зближення непрямого оподаткування.

Пропонувалося ввести чотири основні зміни в діючі системи:

Проведення єдиної спільної політики по встановленню ставок ПДВ і
акцизного збору, які як зазначалося вище тісно залежать один від
другого. На відміну від ПДВ акциз має досить розвинуту регулюючу
функцію, яка широко застосовується для вирівнювання економічного
становища регіонів. Слід зазначити, що встановлені ставки акцизного
збору в Україні порівняно з іншими країнами світу невисокі. Так
наприклад, ставки акцизного збору на бензини різних марок, майже в три
рази нижчі в Україні ніж встановлені на аналогічну продукцію в Норвегії,
Швеції, Італії, Франції; в 2,5 рази — в Данії, Німеччині.

Не застосовувати різні визначення поставок між країнами-учасницями ЄС.
Перейти від застосування принципу «місця призначення» ПДВ до принципу
«країни походження» в межах ЄС. Недоліком застосування принципу
«походження» є те, що податкові ставки на імпортовані товари і на
вироблені місцевими виробниками не обов’язково однакові. Імпорт товарів
з країн з низькою ставкою податку порушуватиме засади вільної
конкуренції, і країна імпортер буде вимушена захищати свій внутрішній
ринок. Таким чином принцип походження підходить для застосування між
країнами з подібними податковими системами.

Перевага принципу призначення полягає втому, що в момент продажу
кінцевому споживачу в ціні товару вміщується однакова частка податку.
Проте, застосування цього принципу передбачає постійного регулювання
митних зборів, що відповідно закріплено в рамках Генеральної угоди про
тарифи і торгівлю (ГАТТ).

Переглянуто механізм вирішення питань по ПДВ, і останнє, при
застосуванні ПДВ до послуг, змінити визначення місця угоди.

Згідно Шостої Директиви по ПДВ, платником податку є будь-яка особа, що
здійснює незалежно у будь-якому місці будь-яку економічну діяльність,
незалежно від цілей і результатів цієї діяльності. Економічна діяльність
включає всі види діяльності виробників, продавців, та осіб, що надають
послуги, включаючи гірничодобувну і сільськогосподарську діяльність та
роботу по професії. Експлуатація матеріального або нематеріального майна
з метою отримання прибутку на постійній основі також вважається
економічною діяльністю (ст.4 6 Директиви).

Якщо вести мову про гармонізацію ПДВ, що існує в Україні, то його діюча
ставка вважається дещо високою і треба вести мову про її зниження, разом
з тим існує 81 пільга по податку на додану вартість по операціям які не
є об’єктом оподаткування і 25 видів операцій до яких застосовується,
пільгова ставка 0%.

Основні положення, що визначають метод стягнення ПДВ в європейських
країнах, дають підстави стверджувати, що положення діючого в Україні
Закону про ПДВ відповідають у більшості випадків вимогам Шостої
директиви, що значно наблизило нас до податкового законодавства країн
ЄС, проте врегулювання зазначених протиріч лишається вкрай важливим.

Приєднання країн-учасниць ЄС до Генеральної угоду про тарифи і торгівлю
(далі — ГАТТ) стало визначним етапом у формуванні нових підходів в
зовнішньоторговельних відносинах. Підписана в 1947 році в місті Женева
Генеральна угода про тарифи і торгівлю стала основою для здійснення
гармонізації митної політики в ЄС.

В основі ГАТТ були закладені такі основні принципи:

1) рівний, не дискримінаційний режим для країн-учасниць;

2) зниження мита шляхом проведення багатосторонніх переговорів ( в
результаті першої угоди ГАТТ було знижено тарифи на 45 тис. видів
товарів);

3) знищення імпортних квот;

4) інші багаточисельні заходи лібералізації світової торгівлі.

З часу заснування ГАТТ регулярно відбуваються переговори країн-учасниць
стосовно актуальних проблем лібералізації світової торгівлі. В 1986 році
в Уругваї почався восьмий раунд переговорів в рамках ГАТТ, який
завершився в грудні 1993 року. Основні питання, які розглядалися
країнами учасницями, торкалися знищення торгівельних бар’єрів і субсидій
в сільському господарстві; усунення бар’єрів в торгівлі послугами (на
послуги припадає біля 20% світової торгівлі) та обмежень щодо залучення
іноземних інвестицій; запровадження на міжнародній основі визнання і
сертифікації патентних, авторських прав, прав на торгову марку тощо;
створення Світової організації торгівлі (СОТ) в межах ГАТТ.

Результатом багатосторонні переговорів на протязі семи років став
документ в 550 сторінок, який представляв собою юридичну базу для
подальшої лібералізації світової торгівлі. Це 45 угод та протоколів, які
регулюють різні напрямки торгівлі. Всі укладені угоди можна умовно
поділити на дві групи: перша — угоди про доступ на ринок; друга — угоди
та домовленості стосовно інституціональних питань, тобто створення
нового механізму функціонування міжнародної торгівельної системи.

Стосовно другої групи, найважливішим рішенням було заснування Світової
організації торгівлі (СОТ), яка отримала повний правовий статус
міжнародної організації з покладеними на неї функціями нагляду за
торгівельною політикою країн-учасниць і запровадженням механізмів
розв’язання суперечок.

Щодо використання країнами-учасницями важелів митної політики для
регулювання доступу на свій ринок інших країн, то потрібно сказати, що
вже на перших етапах існування, ГАТТ призвело до регламентування умов
використання митно-тарифного регулювання шляхом уніфікації основних
елементів митного тарифу.

А після уругвайського раунду застосування інструментів митної політики
взагалі жорстко визначено нормами і принципами ГАТТ/СОТ на основі:

• створення Гармонізованої Системи опису і кодування товарів, яка з 1988
р. покладена в основу класифікації товарів у національних митних
тарифах;

• встановлення загальних принципів визначення митної вартості товару та
країни походження товару;

• рішень ГАТТ щодо суттєвого скорочення середнього рівня розміру митних
ставок.

З огляду на вище викладене ГАТТ/СОТ здійснює кроки, спрямовані на
регламентацію цих заходів у протекціоністських цілях. Зокрема, рішеннями
уругвайського раунду до 2000 р. передбачено скасувати добровільні
обмеження експорту й імпорту. Вироблено чіткіші правила проведення
розслідувань і критеріїв визначення демпінгу. Термін дії
антидемпінгового мита обмежено п’ятьма роками. Вдосконалюються правила
застосування компенсаційного мита в разі субсидіювання експорту шляхом
визначення законності субсидій. Передбачається скоротити експортні
субсидії на сільськогосподарську продукцію (на 36%), а також обсяг
дотацій її виробникам для внутрішньому ринку (на 18%). За підсумками
уругвайського раунду, вперше система регулювання міжнародної торгівлі
поширюється не лише на промислові товари, а й на торгівлю послугами,
правами інтелектуальної власності та інвестиції. Передбачається
запровадити міжнародні стандарти захисту прав інтелектуальної власності
та вимоги їх ефективного дотримання.

Прийняті в межах ГАТТ/СОТ рішення не означають їх безумовного виконання
країнами-членами цієї організації. Питання лібералізації зовнішньої
торгівлі, що відповідають вимогам ГАТТ/СОТ, ніколи не набували для
розвинутих країн самостійного, особливо у плані національних інтересів,
значення. Вони були завжди підпорядковані проблемам розвитку
національного виробництва. Якщо ці інтереси потребували неповного
виконання вимог ГАТТ/СОТ, то країни поступалися своїми міжнародними
зобов’язаннями в ім’я власних інтересів.

Водночас, до нових кандидатів у члени ГАТТ/СОТ застосовуються жорсткі
вимоги щодо максимальної лібералізації внутрішнього ринку, забезпечення
повного вдосконалення зовнішньоторговельного режиму відповідно до угод
заключного акту уругвайського раунду переговорів ГАТТ/СОТ, тарифних
поступок щодо доступу до товарного ринку та гарантованого і
недискримінаційного доступу до ринку послуг.

На обґрунтування цієї політики спрямовано і висновки західних
теоретиків, за якими митні тарифи уповільнюють економічний прогрес, не
відповідають інтересам індустріалізації країн, що розвиваються. Тому
лібералізація зовнішньої торгівлі має відіграти домінуючу роль у процесі
трансформації економіки.

Повне приєднання до ГАТТ/СОТ розширює можливості українських товарів на
зовнішніх ринках, що звичайно знайде своє відображення на платіжному
балансі, укріплення національної грошової одиниці і покращання
фінансового стану підприємств експортерів. З іншого боку скорочення
ставок мита до європейського рівня викличе наплив іноземних товарів на
внутрішній ринок України і цим самим призвести до витіснення
неконкурентноздатної продукції власного виробництва, а в кінцевому
підсумку зменшення доходів бюджету і необхідності вирішення проблем
безробіття, яке безумовно загостриться. В цьому зв’язку слід обережно
підходити до питання оцінки вигод щодо приєднання до ГАТТ/СОТ.

Практика застосування митно-тарифного регулювання в розвинутих, а також
у нових індустріальних країнах свідчить про його досить високу
ефективність із точки зору інтересів національної економіки на певних
етапах її розвитку. Так, у Південній Кореї, Сінгапурі, Таїланді митна
політика застосовувалася як один із засобів проведення спочатку політики
імпортозаміщення, потім політики експортної орієнтації, які, в свою
чергу, були інструментами реалізації особливої моделі економічного
розвитку, запропонованої експертами МБРР та МВФ. ЇЇ суть полягала в
забезпеченні високих темпів економічного зростання і підвищенні
ефективності національного виробництва шляхом включення країни в
світовий поділ праці на основі пріоритетного розвитку галузей, які
виробляють експортну продукцію. Підпорядкована реалізації цієї моделі
митна політика, що передбачала застосування високих ставок мита на
чимало товарів у поєднанні з широкомасштабними заходами із стимулювання
виробництва експортної продукції, які в Сінгапурі доповнювалися ще й
політикою заохочення промислових інвестицій, дала значний імпульс
індустріальному розвитку країни, дала змогу врешті-решт зробити
вражаючий стрибок у збільшенні експорту. Якщо в 1970 р. Південна Корея
посідала шосте місце серед країн, що розвиваються, то в 1988 р. — перше.
Лише на цій основі було зроблено перехід до поступової лібералізації
імпорту, і в 1981-1988 рр. середній рівень імпортних тарифів було
знижено на третину.

Іншим прикладом можуть бути латиноамериканські країни, які, за аналогією
з азіатськими, на початковій стадії розвитку обрали модель
імпортозаміщувальної індустріалізації. Однак ця модель, на відміну від
азіатських країн, діяла протягом 25-30 років післявоєнного періоду, тоді
як найефективніший період її дії, на думку вчених, — 10-12 рр. У 80-ті
рр. у латиноамериканських країнах розпочалися реформи, спрямовані на
лібералізацію імпорту, внаслідок чого були повністю скасовані кількісні
обмеження і значно впав рівень митних тарифів. Поряд із цим не
застосовувалася цілеспрямована політика розвитку експортного
виробництва, підтримки національних експортерів. Політика лібералізації
імпорту призвела до того, що конкуренція з боку імпортної продукції
поставила місцевих виробників у досить скрутне становище. Значно
збільшилась кількість банкрутств, у деяких галузях стався спад
виробництва та інвестицій.

Досвід еволюції митної політики в розвинутих країнах, досить повно
висвітлений у літературі, дає змогу зробити деякі висновки:

— Історія світової торгівлі демонструє боротьбу двох тенденцій в її
розвитку — підсилення та послаблення протекціонізму, одна з яких у той
чи інший момент набуває панівного значення, хоч елементи протекціонізму
більше чи менше властиві їй завжди. Відповідно митна політика виступає
засобом переважно то протекціонізму, то вільної торгівлі, хоч завжди
певною мірою спрямована на захист національного виробництва.

— Закономірністю еволюції митної політики є розумне підсилення її
протекціоністського характеру за умов економічної кризи, структурної
перебудови економіки та зумовленої нею необхідності підтримки нових
галузей, структурної адаптації до світової економіки (включення у
світогосподарські зв’язки шляхом формування експортне — орієнтованого
сектору.

Об’єктивними умовами лібералізації митної політики, як переконує
світовий досвід, є: підвищення рівня економічного розвитку, забезпечення
виробництва конкурентноспроможної продукції, завоювання міцних позицій
на світових ринках, розвиток міжнародних економічних зв’язків,
діяльність транснаціональних корпорацій. До суб’єктивних чинників
лібералізації митної політики можна віднести діяльність міжнародних
економічних організацій, спрямовану на гармонізацію світової торгівлі.

Протекціоністська митна політика може сприяти розвитку національної
економіки, тобто набуває ефективності, за таких умов: а)її проведення в
комплексі заходів із системного реформування економіки, відповідності
загальній концепції розбудови національної економіки і концепції
зовнішньоекономічної діяльності; 6)поєднання із заходами державного
регулювання процесів структурної адаптації економіки країни до
європейського економічного простору, перш за все — різними формами
державної підтримки експортне орієнтованого сектора; в)поєднання із
заходами з розвитку внутрішнього ринку і внутрішньої конкуренції; та
обмеженого терміну використання цієї політики.

Якщо національна митна політика розвинутих і нових індустріальних країн
формувалася під спрямованим, погодженим впливом внутрішніх і зовнішніх
чинників (ця погодженість була наслідком того, що діяльність ГАТТ
відбивала об’єктивні тенденції розвитку світового господарства взагалі й
міжнародної торгівлі зокрема), її еволюція була поступовою, природною,
оскільки митна політика змінювалася в міру визрівання об’єктивних і
суб’єктивних передумов. Митна ж політика країн, що лише стають на шлях
ринкових перетворень, формується під впливом складних і суперечливих
чинників. Внутрішні умови розвитку цих країн (глибока системна криза,
низький рівень конкурентоспроможності національного виробництва,
відсутність розвиненого внутрішнього ринку, початковий етап процесу
структурної адаптації до світової економіки ) потребують проведення
протекціоністської митної політики. Проте, жорсткі зовнішні умови
(наявність тенденції до лібералізації міжнародних зв’язків, тиск з боку
міжнародних організацій і окремих країн) потребують лібералізації митної
політики.

З одного боку, країни з трансформаційною економікою не можуть ігнорувати
загальносвітових тенденцій і вимог міжнародних організацій. З другого
боку, вони не можуть проводити політику, що суперечить їх внутрішнім
потребам і, врешті-решт, об’єктивним економічним закономірностям. Такі
спроби виявилися невдалими і завершилися посиленням у цих країнах
тенденції до поміркованого протекціонізму. Ця тенденція більш помітна в
постсоціалістичних країнах із широким внутрішнім ринком і менш помітна у
країнах із вузьким внутрішнім ринком.

Офіційну заяву про намір приєднатися до ГАТТ Україна подала ще у липні
1993 року і отримала статус спостерігача в цій міжнародній економічній
організації. Щоб вступити в ГАТТ/СОТ на правах повноцінного члена,
Україна має виконати ряд досить жорстких вимог, які ГАТТ/СОТ пред’являє
до всіх претендентів.

Однією з основних умов для вступу нашої країни в ГАТТ/СОТ, цього ж
потребують і Європейські Співтовариства, є гармонізація її торгівельного
та митного законодавства згідно норм і стандартів ГАТТ/СОТ, приведення у
відповідність системи митно-тарифного регулювання, інших механізмів
управління розгалуженою системою зовнішньоекономічної діяльності. Для
виконання цих та інших вимог було здійснено ряд важливих кроків.

6 квітня 1996 року президентом України був підписаний Указ «Про
Концепцію трансформації митного тарифу України на 1996-2005 роки
відповідно до системи ГАТТ/СОТ». Цією концепцією визначені основні
напрямки трансформації ставок ввізного мита митного тарифу України,
реалізація яких Україною буде гарантією при забезпеченні доступу до
товарних ринків в межах приєднання нашої країни до ГАТТ і вступу її до
СОТ.

При проведенні трансформації митного тарифу України потрібно
забезпечити:

• інтеграцію економіки України до Європейського економічного
простору; доступ товарів, що експортуються Україною, до зовнішніх
ринків;

• встановлення режиму найбільшого сприяння в галузі зовнішньої торгівлі
з країнами-членами СОТ.

• реструктуризацію найбільш вагомих галузей економіки України шляхом
застосування до товарів, імпорт яких може нанести шкоду галузі
національного виробництва, великих ставок ввізного мита з визначенням
строків, які необхідні для приведення цих ставок у відповідність з
вимогами ГАТТ/СОТ. В кінцевому підсумку метою трансформації митного
тарифу України є досягнення рівня середньозваженої ставки ввізного мита
( відношення ставки на певний вид товару, помножений на обсяг його
імпорту, до загального обсягу імпорту всіх товарів) не більше 14 %.

Також з метою поглиблення співробітництва України з ГАТТ/СОТ Президентом
України був виданий Указ «Про особливості застосування обмежень імпорту
сільськогосподарських товарів відповідно до норм і принципів системи
ГАТТ/СОТ» від 13 травні 1997 року. Він передбачає захист інтересів
сільськогосподарських товаровиробників і стимулювання виробництва
сільськогосподарських товарів, закріплення норм і принципів системи
ГАТТ/СОТ в законодавстві України. Цим Указом затверджено Положення про
особливості застосування обмежень імпорту сільськогосподарських товарів
відповідно до норм і принципів системи ГАТТ/СОТ і дія його
розповсюджується на імпорт сільськогосподарських товарів, віднесених до
груп 1-24 за ТІЇ ЗЕД, за винятком риби та рибних виробів.

Сутність тарифних обмежень імпорту сільськогосподарських товарів, згідно
положення, передбачає застосування спеціального мита, якщо: обсяги
імпорту певного сільськогосподарського товару в Україну протягом
поточного календарного року перевищують критичні рівні доступу цього
сільськогосподарського товару на внутрішній ринок України; ціна певного
сільськогосподарського товару, що імпортується в Україну, показана на
основі ціни постачання даного товару на внутрішній ринок України на
умовах СІF і визначена в гривнях, падає нижче критичної ціни такого
сільськогосподарського товару.

Критичний рівень доступу — це обсяг імпорту сільськогосподарського
товару, перевищення якого призводить до порушення рівноваги на
зовнішньому ринку певної сільськогосподарської продукції, який
вираховується виходячи з даних обсягу імпорту такого самого
сільськогосподарського товару та існуючої можливості його доступу на
внутрішній ринок України за попередній рік.

Існуюча можливість доступу товару — виражене у відсотках співвідношення
обсягів імпорту певного сільськогосподарського товару до обсягів його
споживання в Україні за даними попереднього року.

Критична ціна товару — ціна, яка є середньо зваженою (визначається ‘
Міжвідомчою комісією з питань регулювання імпорту) для одиниці
сільськогосподарського товару на внутрішньому ринку за попередній рік.

Тарифні обмеження імпорту сільськогосподарського товарів застосовуються
незалежно від країни походження таких товарів і діють до закінчення
поточного календарного року, в якому було прийняте рішення про їх
застосування.

Взагалі, стратегія інтеграції податкової системи України до умов ЄС
передбачає приєднання України до Угод ГАТТ/СОТ і є головним принциповим
орієнтиром для впровадження відповідної митної політики. Проте процес
взаємодії України з світовою співдружністю шляхом підписання угоди з СОТ
потребує всебічного аналізу реального рівня економічного і
науково-технічного розвитку країни, конкурентоспроможності економіки в
цілому і її окремих галузей та товарних позицій з тим, щоби зменшити і
можливі негативні наслідки цього процесу.

Звичайно, особливості сучасного внутрішнього і зовнішнього становища
України, її економіки та політичного устрою роблять неможливим пряме
перенесення на національні умови тих торговельно-економічних механізмів,
які сконструйовані в інших країнах відповідно до їх умов та місця в
світовому господарстві. Однак принципи «конструювання» цих механізмів,
особливо узгодження на багатосторонній міжнародній основі, і норми, що
сформувалися на цій основі, мають бути прийняті до уваги при створенні,
розвитку і оновленні механізму податкової політики в Україні. Під час її
виконання потрібно враховувати досвід і ряду постсоціалістичних країн.
На наш погляд, Польща (1967 р.), Румунія (1971 р.), Угорщина(1973 р.)
приєдналися до ГАТТ без обміркованої позиції і були вимушені взяти на
себе, як з’ясувалося і в подальшому, нездійсненні обов’язки по імпорту
західних товарів. Тепер вони намагаються передивитись угоди про своє
членство в ГАТТ. Тому слід обмірковано організувати роботу по розробці
узгодженої митної політики, враховувати інтереси країн-учасниць і,
нарешті, кваліфіковано підготувати проекти документів. Справді,
детальний аналіз внутрішнього стану України показує, що до реформування
економіки відповідно до вимог ГАТТ/СОТ може стикнутися в Україні з рядом
об’єктивних проблем.

По-перше, знекровлені тривалою і глибокою кризою підприємства з фізично
і морально застарілим обладнанням, відсталими технологіями не витримають
конкуренції, що призведе до остаточної руйнації національного
виробництва. По-друге, не витримає необмеженої конкуренції і сфера
послуг (доступ до ринку послуг є однією з умов оформлення протоколу про
вступ України до ГАТТ/СОТ), як традиційних, які в Україні ніколи
належним чином не розвивалися внаслідок характерного для СРСР
залишкового принципу їх фінансування, так і нових, у тому числі
фінансових, банківських та інших, недостатньо розвинутих через
нетривалий час їх застосування, обтяжений до того ж економічною кризою.
По-третє, неприйнятною є також заборона субсидування галузей
національної економіки. В умовах її глибокої структурної деформації
відмова від державної підтримки в тому числі за допомогою субсидій,
унеможливить як структурну перебудову взагалі, так і вдосконалення
структури експорту. Отже, включення України до Європейського Союзу
можливе лише за умови побудови в нашій країні дієвої ринкової економіки,
із стійким зростання ВВП, здоровими фінансами та грошово-кредитною
системою. Тільки за такими умовами Україна може бути рівноправним
членом Європейських Співтовариств.

При розробці стратегії і тактики для України слід зважати, що розвинуті
країни йшли до сучасних принципів організації світової торгівлі,
закріплених у ГАТТ, із 1947 р. Досягнення домовленостей між ними про
зниження мита, уніфікацію митних норм, процедур і законодавства,
нетарифні засоби регулювання стало результатом дії об’єктивних чинників
— ускладнення структури міжнародної торгівлі, зростання
внутрішньофірмових поставок у межах транснаціональних корпорацій,
зближення рівнів продуктивності праці ті цін тощо. Слід взяти до уваги і
довготривалу боротьбу за взаємні поступки, в процесі якої посилювалися
то протекціоністські, то ліберальні тенденції, однак бажання домогтися
односторонніх переваг залишається незмінним.

Різні країни неоднаково вирішували питання щодо терміну приєднання до
ГАТТ з огляду на внутрішні умови і національні інтереси. Наприклад,
Франція була членом ГАТТ із моменту її заснування (1947 р.), Південна
Корея — з 1967 р. Це не заважало Франції зберегти кількісні обмеження
імпорту до 1967 року. А Південна Корея, приєднавшись до ГАТТ, повністю
заборонила ввезення певних категорій товарів. Тобто перестрибнути через
об’єктивні процеси і відразу увійти в сучасне русло міжнародних
економічних відносин Україна не може. Як і в інших країнах, що вдало
приєдналися до ГАТТ, в Україні цей процес займе чимало часу, буде
складним та болючим.

Хоч Україна належить до держав із досить широким внутрішнім ринком,
однак тенденція до поміркованого протекціонізму в ній недостатньо
виражена. Частина заходів державного регулювання ЗЕД, проведених у
1996-1997 роках, свідчить про посилення протекціоністської спрямованості
зовнішньоторговельної політики України (наприклад, скасування системи
приференцій та пільг на ввізне мито для товарів, які походять з країн,
що розвиваються). В першій половині 1998 року близько як на 550 видів
продукції ставки зросли від 30% до 50%, навіть на деякі імпортні товари
мито досягло 70%. В грудні цього ж року зросли ставки адвалерного мита
на вітчизняні електромеханічні прилади, пластмасу, гуму, автомобілі,
залізничні вагони та вантажівки, а також на алкогольні напої. Це в свою
чергу викликає занепокоєння з боку Європейської Комісії, оскільки
порушує Угоду про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС і може
викликати додаткові торгівельні санкції до України. Наприклад, як у
випадку з текстилем, оскільки Україна не виконала свої зобов’язання
стосовно не підвищення ставок ввізного мита на торгівлю текстильними
продукцією, які діяли станом на 1 січня 1996 року, як наслідок
Європейська комісія зайняла жорстку позицію стосовно збільшення
експортних квот на продукцію Українського походження і з липня 1999 року
фактично припинився експорт найбільш поширених категорій вітчизняної та
швейної продукції держав-членів ЄС.

Тому не слід зупинитися на тому, що вже зроблено і відмовлятися від тих
кроків, які Україна вже зробила на шляху інтеграції до європейського
економічного простору. Потрібно рухатись вперед в напрямку поступового,
поміркованого, м’якого реформування економіки країни.

Актуальним в цьому плані буде поступово здійснити такі заходи:

Змістити акценти відповідно до цілей реформування податкової системи
України відповідно до норм і принципів ЄС. Вихідною метою реформування
має бути створення сприятливих умов для розвитку національного
виробництва, підвищення його ефективності та якості. Це передбачає
корекцію критеріїв, покладених в основу встановлення та перегляду ставок
ввізного мита. Вирішення цього питання з наукових позицій передбачає: —
визначення ефективних ставок мита, що забезпечують достатній рівень
захисту внутрішнього ринку, шляхом порівняння внутрішніх і
зовнішньоторговельних цін, ставок мита і середніх рівнів прибутків від
зовнішньоторговельних операцій;

розробку економіко-математичних моделей оптимізації ставок ввізного мита
за трьома критеріями у такій послідовності: забезпечення ефективного
захисту внутрішнього ринку, забезпечення доступу на ринок високоякісних
імпортних товарів, забезпечення максимального обсягу надходжень від мита
до державного бюджету;

забезпечення диференційованого підходу до рівня митного обкладання
залежно від якості імпортної продукції, характеру потреб, які вона
задовольняє, а також від того, виробляється вона в Україні в
недостатній, достатній або надлишковій кількості;

розглянути можливість ширшого використання всіх елементів митного
тарифу як засобів регулювання імпорту;

забезпечити максимальне використання нетарифних засобів регулювання
(перш за все антидемпінгових, компенсаційних), що застосовуються в
країнах-членах ГАТТ/СОТ, однак не застосовуються в Україні;

запровадити достатні заходи митно-тарифного захисту
сільськогосподарського виробництва;

розглянути можливість про застосування кількісних обмежень імпорту щодо
деяких товарів легкої, харчової промисловості ті сільськогосподарського
виробництва.

У процесі проведення переговорів про тарифи і тарифні поступки
домагатися пошуку прийнятої моделі включення постсоціалістичних і країн,
у т.ч. України, в світові економічні зв’язки. Ця модель має передбачати:

зміну офіційного статусу постсоціалістичних країн на основі відмови від
їх кваліфікації як країн з ринковою економікою;

надання країнам-членам ГАТТ/СОТ постсоціалістичним країнам пільг на
основі Генеральної системи преференцій, що поставить їх у рівні тарифні
умови з експортерами із країн з аналогічними показниками, ВВП на душу
населення;

надання Україні права протягом певного перехідного періоду, необхідної
для її адаптації до світової економіки, в разі потреби запроваджувати
заходи щодо цілеспрямованого регулювання структури економіки та
зовнішньоекономічних зв’язків.

Здійснення цих заходів поетапно, по мірі назрівання відповідних
внутрішніх і зовнішніх умов, сприятиме послідовному відкриттю
української економіки, її інтеграції в європейські структури. Це є
гарантією того, що Україна в цьому тисячолітті зможе стати повноправним
членом спільного європейського дому.

Напрямки вдосконалення прямого оподаткування в Україні.

Аналіз розвитку податкових систем європейських країн свідчить про
зростаючу роль прямого оподаткування, в першу чергу прибуткового
оподаткування доходів громадян. Зростаюча податкова культура і
свідомість платників прямих податків дозволяє забезпечувати сталі
надходження до бюджету і використовувати податки як інструменти, що
стимулюють прискорення науково-технічного прогресу, збільшення
зайнятості, рівномірний розвиток територій та інші.

Якщо порівняти існуючи системи оподаткування громадян в ЄС і Україні, то
виявляється багато протиріч, які повинні бути вирішені негайно. Середня
ставка в Україні прибуткового податку з фізичних осіб в 2000-01р —
16.5%, а в європейських країнах не менше 30%. Проте не має можливості
застосовувати сьогодні в Україні більші ставки податку, оскільки доходи
громадян знаходяться на низькому рівні.

Як свідчить досвід країн ЄС одне з провідних місць у податкових
надходженнях займає прибутковий податок з громадян, і його частка в
останні десятиліття постійно зростає. Удосконалення податкової системи
України потребує реформування діючого податку на доходи фізичних осіб.

Важливим напрямком реформування національного оподаткування є перехід до
оподаткування сукупного валового доходу платника податку, який включає
суму доходу з усіх джерел в грошовій, матеріальній і нематеріальних
формах. Досвід розвинутих країн свідчить, що система прибуткового
оподаткування громадян часто охоплює і доходи від володіння житловими
будинками, приміщеннями для професійного використання,
сільськогосподарськими землями і будівлями. Кожному виду нерухомості
відповідає розмір доходу, що приймається до розрахунку, незалежно від
того чи був дохід реально отриманий, чи ні. Такий механізм забезпечує
ефективне функціонування ринку нерухомості і забезпечує надходження до
бюджетів.

Разом з тим проведення обґрунтованої політики стосовно використання
дозволених вирахувань із сукупного валового доходу, яка б відповідала
вимогам соціально-економічного розвитку держави, сприяло зростанню
нагромаджень та заощаджень населення.

На нашу думку при розширенні бази оподаткування за рахунок включення до
сукупного валового доходу окрім заробітної плати, доходів від
підприємницької і професійної діяльності , доходів від капіталу, а також
пенсій і допомог по безробіттю. Разом з тим враховуючи демографічну
ситуацію на Україні, стан здоров’я населення варто застосовувати пільги
на дітей і осіб похилого віку, на проведення лікування і оздоровчих
заходів. Із сукупного оподатковуваного доходу пропонуємо вираховувати у
відповідно встановлених законодавством межах витрати на соціальне,
пенсійне, медичне страхування; вартість проїзду на роботу; витрати на
освіту, професійні видатки.

Оскільки податкові системи розвинутих європейських країн зорієнтовані на
оподаткування доходів громадян і ця тенденція має незворотній напрямок,
очевидним для України є приділення особливої уваги такому виду
оподаткування. І головним моментом, про що свідчить європейський досвід,
повинно бути стягнення податків з тієї частки доходів платників, які
залишаються після забезпечення основних життєвих потреб робітника та
його сім’ї. В цьому контексті повинен бути переглянутий
неоподатковуваний мінімум доходів громадян, який на сьогодні не
відповідає потребам платників.

Фіскальна політика дозволяє вирішувати задачі стратегічного характеру:
встановлення оптимального співвідношення між прямими і непрямими
податками, персоналізація податку в залежності від платоспроможності
платника. Таким стратегічним інструментом можна назвати перехід до
спільного оподаткування доходу сім’ї, як бази оподаткування. Так у
Франції з 1947 року використовується система сімейного коефіцієнту, яка
дозволяє послабити прогресивність оподаткування в залежності від стану
та наявності інших членів сім’ї — дружини, дітей віком до 18 років та
незалежно від віку — які є інвалідами, а також ті, які служать в армії,
є студентами. Таким чином при одному і тому ж рівні доходу, сім’я
сплачує податок менший ніж неодружена особа, що позитивно впливає на
фінансовий стан сімейної пари. Як свідчать факти, ця допомога сім’ї —
збільшує рівень її доходу: в середньому сума податку знижується на 15 %,
а число оподатковуваних сімей — на 11%, причому це зниження найбільш
помітне для осіб з невисокими доходами.

Досвід країн-учасниць ЄС показав, що зниження верхньої межі
оподаткування сприяло зростанню особистих нагромаджень населення, що
дало можливість використовувати звільнені від оподаткування кошти на
інвестиційні цілі. І по-друге, це сприяло збільшенню споживання, що
звичайно дало імпульс для розвитку цілих галузей економіки, зменшило
запаси товарної маси, позитивно вплинуло на рівень цін в сторону їх
зниження. Це мало позитивний ефект на зменшення рівня інфляції,
укріплення національної валюти. В цілому в ряді країн збільшився
неоподаткований мінімум доходів громадян, що позитивно вплинуло на
економічне зростання

В розвинутих країнах Західної Європи давно вирішена проблема реєстрації
та обліку платників податків. Кожна юридична і фізична особа має свій
ідентифікаційний номер, що дозволяє здійснювати контроль за правильністю
обчислення і достовірністю інформації кожного учасника господарських
операцій. В Україні ж завдання реєстрації платників податку ще тільки
знаходиться в стадії вирішення, і проходить цей процес достатньо
повільно.

В класичній системі оподаткування дивіденди оподатковуються двічі, на
рівні корпорації і на рівні інвестора, причому на рівні акціонера
віднімається раніше сплачений компанією податок. Тому, на нашу думку
більш досконало в системі оподаткування застосовувати включення до
сукупного валового доходу фізичної особи, дозволивши право віднімати
сплачений на рівні компанії податок. Проте в разі зниження граничної
ставки прибуткового податку з громадян до рівня податку на прибуток
підприємств 30% — необхідність застосування цього правила відпаде. З
метою запобігання подвійного оподаткування і ухилення від сплати податку
дивіденди варто оподатковувати біля джерела їх виплати на рівні
акціонерних товариств.

Визначальна риса податку на прибуток — виважений підхід до механізму
його функціонування з метою стимулювання економічної діяльності.

Враховуючи важливість стимулюючої складової при формуванні податкових
систем суттєвий інтерес викликає практика, що характерна в цьому
напрямку окремим країнам. Крім охарактеризованих вище методів, звертає
увагу використання досить широкої гами податкових пільг, спрямованих на
вирішення вище означеної проблеми. При цьому вони надаються в
різноманітних формах з застосуванням певних механізмів, що також
визначає специфіку окремих країн. Найбільш розповсюдженими формами слід
вважати податковий кредит, який означає знижку, що вираховується з
податку на прибуток. Серед інших широко вживаних форм податкових пільг
виділяються надання знижок на зменшення прибутку, що оподатковується, а
також часткове і навіть повне звільнення від податків. В національній
економіці проблема надання податкових пільг викликає широке нарікання з
боку вчених та практиків. І справа тут, головним чином, не в доцільності
такого інструменту податкової політики, а в обґрунтуванні механізму їх
надання та використання.

Система надання пільг по податкам в Україні повинна заохочувати
інвестиції, створення нових робочих місць, стимулювати розвиток малого і
середнього бізнесу. Необхідно відмовитись від практики надання пільг для
окремих підприємств державного сектору, що підриває процес і конкуренції
і принципи рівності і справедливості податкової системи. Система
податкових пільг повинна бути підпорядкована стратегічним задачам
реформування економіки України, її структурній перебудові.

Впровадження податків чи зміни в податковій системі повинні
супроводжуватися широкою агітаційною компанією щодо переваг і важливості
тих чи інших кроків в сфері податкової політики.

Ефективність оподаткування значною мірою залежить від рівня контролю за
сплатою податків. Слід відразу зазначити, що в окремих країнах податкова
служба суттєво відрізняється як по організаційній структурі, так і по
рівню адміністративної відповідальності. В переважній більшості країн,
як правило, податкова адміністрація (відомство) є складовою частиною
міністерства фінансів, що не виключає певної автономності в здійсненні
нею своїх функцій. Спільним є й те, що податкові інспекції в розвинутих
країнах побудовані за територіальною ознакою.

В перехідних економіках та в умовах розбудови ринкових відносин особливо
поширене явище — ухилення від сплати податків, яке базується на
відносинах, що складаються в процесі розподілу доходів між суб’єктами
підприємницької діяльності та населенням. Умови ухилення від
оподаткування не однакові для різних осіб. Частина населення, що одержує
дохід у формі заробітної плати, за наявної системи прибуткового
оподаткування позбавлена можливості ухилятися від сплати податків. В
багатьох податкових системах європейських країн для цих категорій
платників існують пільги і знижки по прибутковому податку за вимушену
чесність. В цьому випадку суб’єктом ухилення буде роботодавець. Інша
частина населення, що бере безпосередньо участь як суб’єкт, або менеджер
суб’єкта сплачують податки за декларацією, і саме тут з’являється
можливість для податкових зловживань.

В останні десятиріччя в ряді країн нелегальний бізнес вивчався за трьома
основними напрямками, а саме: не задеклароване легальне виробництво
товарів та послуг; виробництво товарів та послуг заборонених законом;
приховування доходів в натуральній формі.

Найвагомішою складовою нелегального бізнесу, як показали дослідження в
різних Європейських країнах, є незадеклароване виробництво товарів та
послуг, яке охоплює законні види виробничої діяльності, але приховується
від держави з метою уникнення оподаткування.

В Україні в процесі ухилення від сплати податків найбільшого розмаху
набула діяльність із приховуванням руху капіталів, а звідси і доходів.
Це явище на сьогодні загальнопоширене серед підприємств, які звітують
перед податковими службами про свою діяльність приховуючи фактично
отримані доходи.

В процесі руху прихований капітал з’являється на офіційному ринку в тій
чи іншій формі, і як правило це супроводжується наявністю суб’єктів, що
виконують роль буфера між легальним та нелегальним капіталом. Існування
таких підприємств дає змогу без зайвих перешкод легалізувати або вивести
капітал із офіційного сектору економіки. Держава взявши під контроль
функціонування «конвертаційних» фірм, змогла б
контролювати рух прихованого капіталу.

На нашу думку, при системі оподаткування, яка охоплює всі сторони
фінансово-господарської діяльності, що об’єднує і контролює всі
структурні підрозділи ринку, прихований рух капіталу стає менш можливим.
Водночас податкова система України ще не може характеризуватися як така,
що охоплює і контролює всі сторони економіки.

Ринок нерухомості, а саме в тій частині, де активно функціонують тіньові
капітали, не достатньо охоплений системою оподаткування. І хоча
офіційний життєвий рівень та рівень заробітної плати, навіть у
комерційних підприємствах, виключає можливість збагачення, а тим більше
придбання дорогої нерухомості, фактичні процеси на ринку нерухомості
підтверджують рух прихованого капіталу.

На наш погляд, введення диференційованого податку на майно, в залежності
від виду майна, його призначення, який би дав можливість хоча б частково
оподаткувати прихований свого часу капітал.

У Франції прийнята Хартія прав та обов’язків платника податку, яка
надається кожному з них, де також суттєво розширений перелік гарантій,
які надаються законодавчими та нормативними актами при їх перевірці.
Цікаво відзначити, якщо у більшості країн є лише одна можливість
оскаржити пред’явлену для сплати податкову суму — через суд, то у
Франції передбачена і додаткова. Це попередня рекламація податковим
органам в разі необґрунтованого, на думку платника, визначення розміру
платежу, яку він може подати вище стоячій інстанції до початку терміну
сплати платежу. Відзначається дві переваги такого порядку. В разі
дійсної необґрунтованості дії податкових органів є можливість
оперативного вирішення питання без звернення до суду, з іншого боку, в
разі об’єктивних дій — підвищується можливість прискореного та
кваліфікованого розгляду справи в суді. Саме цим порядком пояснюється
незначна кількість касаційних скарг в судові органи у Франції. Звертають
на себе увагу і інші заходи щодо суттєвого скорочення формальностей в
регулюванні суперечок та прискорення їх вирішення. Це стосується відміни
обмежень стосовно рангу особи, яка має право підпису позову, спрощення
порядку повернення неправильно стягнутої суми платежу по прямим
податкам, а також подачі рекламації ( без візи інстанції, яка здійснила,
на думку позивача, неправомірні дії) та ін.

Оскільки податки виступають як бар’єри на шляху пересування товарів,
робіт, послуг, робочої сили і капіталу в межах єдиного торгівельного
простору, узгоджена позиція щодо їх застосування є вкрай необхідною.

Проте визначним моментом в гармонізації податкових систем країн ЄС, а
саме в сфері прямого оподаткування є конкурентна боротьба за капітал,
яка примушує уряди країн приймати заходи по зниженню ставок податку.
Тобто, на сьогодні відсутня певна юридична основа для гармонізації
прямого оподаткування.

Прямі податки навіть прямо не згадуються в Угоді про ЄЕС. Таким чином
гармонізація прямого оподаткування більш тонка і складна справа ніж
гармонізація акцизів. Країни-члени не збираються поступатись жодною
часткою податкового суверенітету без можливості заблокувати
запропоновані податкові обмеження. Таким чином тільки стаття 100 Угоди
щодо наближення національного законодавства є юридичною основою що прямо
впливає на заснування і функціонування спільного ринку. Причому і стаття
99, що стосується непрямого оподаткування і 100 (прямі податки)
потребують одностайності.

На сьогоднішній день тільки дві директиви щодо прямого оподаткування
були прийняті відповідно до статті 100 : про злиття компаній і про
головні-дочірні компанії. Багато інших директив, які були розглянуті
відповідно до 100 статті, були зняті з обговорення і в кінцевому
підсумку не прийняті. Найбільш важливим питанням, що чекає свого
вирішення в сфері прямого оподаткування стосується компенсації збитків
груп компаній.

Проект директиви щодо заборони утримання податків на виплати процентів і
роялті між компаніями був не прийнятий оскільки країни-члени не дійшли
згоди по цьому питанню.

В Маастрихтському Договорі було введене нове положення стосовно вільного
руху капіталів і платежів. Відповідно до якого закріплялись повноваження
країн по дотриманню національного податкового законодавства для
платників податків, що знаходяться у різному становищі щодо місця
проживання або місця, куди інвестується капітал. Проте ці повноваження
обмежувались існуючими податковими законами на кінець 1993 року:
країни-члени співтовариства повинні утримуватись від введення нових
податків і зборів, які є засобом довільної дискримінації або
замаскованого обмеження вільного руху капіталів і платежів. Разом з тим,
вони повинні здійснювати всі заходи по запобіганню порушень національних
законів і актів виконавчої влади, особливо в сфері оподаткування.

Прийняття і закріплення цих положень в Договорі дозволяє, по-перше,
уникнути певних побоювань країн-учасниць щодо заборони Європейським
Судом певних дискримінаційних особливостей оподаткування нерезидентів що
неспівставимо з вільним пересуванням капіталів. По-друге, що
країни-члени ні яким чином не будуть обмежені в боротьбі І податковими
порушеннями і зловживаннями. І по — третє, забезпечує певні дискреційні
повноваження для проведення різної податкової політики стосовно доходів
резидентів і нерезидентів і між внутрішніми інвестиційними прибутками і
зовнішніми. Таким чином, було висловлено побажання країн-членів
зберігати стільки суверенітету скільки потрібно для функціонування
національних систем прямого оподаткування.

Стосовно оподаткування прибутку стаття 30,43 Угоди про партнерство і
співробітництво України і ЄС передбачає, що ЄС та країни-учасниці
відповідно до свого законодавства і правил надають відносно створення та
діяльності на території країн ЄС компаній, які контролюються компаніями
ЄС та українськими компаніями і є виключно їх спільною власністю,
українським дочірнім підприємствам і філіям українських компаній режим
не менше сприятливий, ніж будь-яким третім країнам. Такий режим
надається відповідно і Україною. Хоча в окремих випадках передбачені
тимчасові обмеження для європейських компаній на Україні щодо деяких
видів підприємницької та професійної діяльності, окремі комерційні
операції, до 19.06.99 року припускається навіть наявність дискримінації
без її посилення щодо фінансових послуг та страхування.

Окремо обумовлено вплив змін в законодавстві на умови функціонування
європейських компаній на Україні. Якщо відповідні зміни в законодавстві
України, чи інші правила призводять до більш обмежених умов
функціонування заснованих компаніями ЄС та українськими компаніями і є
виключно їх спільною власністю, українським дочірнім підприємствам і
філіям українських компаній ЄС, таке законодавство й правила не
застосовуються на протязі 3-ьох років після набуття чинності до тих
компаній, які на цей момент вже були створені.

Під дочірньою в Угоді розуміється компанія, повністю підконтрольна
материнській компанії, а під філією — місце здійснення підприємницької
діяльності без створення юридичної особи. Філія повинна продовжувати
основну діяльність компанії, мати своє керівництво, а також бути
настільки матеріально підготовленими для здійснення підприємницької
діяльності з третіми особами, що останні, навіть знаючи про те, що в
разі необхідності буде існувати юридичний зв’язок з головною компанією,
центральне керівництво якої знаходиться за кордоном, позбавлені
необхідності безпосередньо співпрацювати з нею і можуть здійснювати
підприємницьку діяльність за місцем знаходження філії.

Відповідно до Угоди про партнерство і співробітництво України і ЄС
(УПС), що була ратифікована Верховною Радою України 10 листопада 1994
року для спільних підприємств за участю українських та ЄС компаній
існування цих пільг не викликає сумніву.

Оцінюючи позитивні моменти прийняття Закону України
«Про оподаткування прибутку підприємств», який загалом відповідає
сучасним європейським нормам, слід уникати протиріч в застосуванні
окремих положень і уникати помилок в розрахунках податкових зобов’язань.

Особливе значення в забезпеченні стабільності і передбачуваності
податкової системи України повинно ставити прийняття Податкового
Кодексу, який передбачає зменшення кількості податків, зниження ставок,
дасть можливість утриматися від внесення частих змін в податкове
законодавство, проведення політики скасування необґрунтовано великої
кількості пільг, що негативно впливають на формування податкових доходів
бюджету і порушують принципи оподаткування.

Про говорити про закріплення в Податковому Кодексі всієї сукупності
податків і зборів ще рано, в ньому повинні бути закріплені лише ті
податки, які пройшли апробацію на практиці. Підготовлені урядом
законопроекти з оподаткування доходів фізичних осіб, податок на
нерухомість та інші податкові закони можна внести до Податкового Кодексу
після річного терміну використання.

Здійснення послідовної податкової політики з усвідомленням стратегічної
мети економічної інтеграції України в напрямку приєднання до
Європейських Співтовариств сприятиме виходу економіки України з глибокої
кризи і забезпечить умови для економічного зростання.

Висновки

У контексті проведеного дослідження виділимо наступні висновки.

Теоретичні принципи податкового регулювання , механізми використання
податків для максимальної оптимізації виконання покладених на них
функцій, які сформувалися протягом історичного розвитку економічних
систем, повинні використовуватись для дослідження економічних процесів у
глобальному масштабі, проблем міжнародної співпраці. Корисним для
України є досвід використання податкового регулювання при економічній
кризі, а також вивчення класичних підходів, наближення до яких вимагає
сучасний стан міжнародних економічних зв’язків.

В якості методологічної бази дослідження була прийнята концепція
необхідності державного втручання в економічні процеси, тим більш при
переході країни з одної економічної формації в іншу. Вивчення основних
тенденцій застосування податку як регулятивного механізму дозволило
усвідомити доцільність та необхідність поступової зміни акцентів від
фіскальної функції оподаткування до регулюючої.

Використання податкового механізму в зовнішньоекономічній діяльності,
його захисна функція впливає не тільки на іноземних суб’єктів
господарювання, а також має значний вплив на внутрінаціональну систему,
що вимагає необхідності постійного пошуку компромісів при встановленні
податкового тягаря зокрема в зовнішньоторговельних відносинах, при
спробі залучення іноземного капіталу в національну економіку.

Важливим принципом, який втілений в багатьох податкових системах є
неупередженість по відношенню до іноземного капіталу в порівнянні з
національним. При чому можливі негативні наслідки, які спричинені як
дискримінаційним так і занадто ліберальним відношенням до іноземних
інвестицій. Податкові важелі митно-тарифної політики в цьому випадку
виступають як цінорегулюючий механізм в експортно-імпортній діяльності,
пряме прибуткове оподаткування створює рівні можливості щодо розвитку
підприємства та обсягів інвестованого капіталу.

Крім цього в сучасному інтеграційному просторі постійний розвиток мають
тенденції погодження спільних підходів до оподаткування. При чому такі
підходи використовуються не лише на двосторонньому рівні (шляхом
прийняття угод про уникнення подвійного оподаткування), а і в рамках
регіональної та глобальної інтеграції (встановлення погоджених підходів
до оподаткування положеннями ГАТТ/СОТ, ЄС).

Механізм участі України в світовому господарському процесі повинен
базуватися на національній податковій системі, яка має чітко визначені
напрямки свого розвитку, діє на науково обґрунтованій основі, яка
поєднує вироблений теоретичний та практичний світовий досвід.

Після визначення стратегічних напрямків подальшого розвитку податкового
регулювання постає потреба у стабільному законодавчому забезпеченні
втілення цієї стратегії.

Необхідно переглянути участь держави у здійсненні відкрито-економічної
політики. Для цього необхідна комплексна економічна програма виходу з
кризового стану, податковий інструментарій в якій повинен бути задіяний
разом з іншими елементами стимулювання економічного росту.

Оскільки важливими компонентами економічного середовища, які впливають
на поведінку іноземних інвесторів є валютно-фінансова та податкові
системи, рівень їх розвитку та узгодженість з відповідними системами
країн-партнерів. Діючим в Україні законом не передбачається компенсація
від впливу інфляції та девальвації національної валюти на прибуток
іноземного інвестора, складними та невигідними є процедури репатріації
прибутків.

Для усунення податкових дестимуляторів інвестиційного процесу необхідно
терміново вжити таких кардинальних заходів:

встановити на певний період один вид податку на прибуток у фіксованому
відсотку;

усунути, шляхом інвентаризації та узгодженості, суперечності між
законами, нормативними документами та підзаконними актами, які регулюють
податкові відносини;

ліквідувати правові прогалини, які існують в діючому податковому
законодавстві;

відмінити оподаткування коштів спільного інвестування в момент їх
залучення інвестиційним фондом, шляхом розміщення пайових цінних
паперів, що не мають статусу корпоративних прав;

скасувати податок на інфляцію, тобто оподаткування на базі інвестора сум
індексації статутного фонду в розмірі індексації балансової вартості
основних засобів;

врегулювати механізм податкових пільг та преференцій і встановити їх на
визначений строк.

Підвищення експортних податків буде сприяти не лише прямому збільшенню
бюджетних надходжень та можливості зниження податкового тиску інших
платежів, а й опосередкованому. Експортний податок буде стимулювати
національних виробників збільшувати обсяги продажу на внутрішньому
ринку, внаслідок чого експорт дещо зменшиться, але на нього зростуть
ціни на внутрішньому ринку. Прикладом такої політики можуть бути заходи
країн-експортерів нафтопродуктів, які обмежують продаж нафти на
зовнішній ринок для встановлення на неї більш високих цін.

Слід максимально використати вигідне геоекономічне положення України.
Для цього корисним є зменшення адміністративних засобів регулювання
транзиту товарів на користь підвищення рівня стягнення платежів до
бюджету.

Позитивний вплив на економічний розвиток України буде мати продовження
політики однакового підходу до оподаткування іноземного та вітчизняного
капіталу. Це дає змогу не тільки в отриманні однакового рівня прибутку,
а створює більш сприятливе конкурентне середовище.

PAGE

PAGE 81

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *