Роль банків у створенні грошей (курсова)

курсова робота

на тему:

Роль банків у створенні грошей ЗМІСТ

Вступ

1.Фінанси і грошово-кредитна політика

2.Механізми грошово-кредитної політики

2.1Операції на відкритому ринку

2.2Управління обов’язковими резервами

2.3Регулювання облікової ставки та банківського відсотка

3.Дієвість монетарної політики

4.Грошово-кредитна політика в Україні завдання, перспективи, проблеми

Висновок

Список літератури

Вступ

За 10 років незалежності в с сфері економіці України відбулося багато
реформ.Багатьом з них навіть сьогодні ще важко дати об’єктивну оцінку.
Але все ж існують позитивні результати завдяки вміло впрвадженим
грошово-кредитній, бюджетно-податковій і соціальній політикам. Всі вони
мають під собою значну теоретичну базу, практику застосувань в інших
країнах і, як наслідок, багато шляхів впрвадження. Ось тільки який шлях
обрала Україна?

Саме на ці питання я і намагалась дати відповідь в своїй роботі. Маючи
порівняно великий об’єм інформації про створення і ефективне
функціонування банківських систем і їх ролі в грошово-кредитній політиці
інших країн цікаво порівнювати з ситуацією в Україні. Синтез наукових
надбань світової теоретичної думки з узагальненням новітньої
господарської практики країн Заходу, а також процесів, що характеризують
становлення ринкових структур, зокрема грошових і валютних відносин у
перехідній економіці посткомуністичних країн до яких відноситься і
Україна. Тобто я намагалась з’ясувати аспект побудови системи грошових
відносин в Україні.

Звичайно становлення нової банківської системи повинно спиратись на
власну законодавчу базу, яку я враховувала і використовувала в данній
робрті (стаття 99 Конституції України, Закон України “Про Національний
банк України”, “Про банки і банківську діяльність”, проект Закону
України “Про державний бюджет України на 2002 рік”, прогнозни
макроекономічних та фіскальних параметрів 2001, 2002 років та інші.)
Цікаво порівнювати стан грошової системи на перших етапах незалежності
з грошово-кредитною політикою на 2002 рік.Спочатку (1991-1994 рр.) в
зв’язку з постійним адміністративним втручанням органів законодавчої та
виконавчої влади в процес регулювання грошово-кредитних відносин
монетарної політики практично не було, а окремі заходи управління
грошовим ринком не могли зупинити різке зростання цін, скорочення
виробництва, зростання виробництва та інші негативні наслідки, властиві
економіці України в цей період. Головним завданням на 2002 рік стає, з
одного боку, контролювання темпів інфляції, з іншого — створення
монетарних передумов для підтримання процесів економічного зростання.
Тобто, якщо добре вивчити, знати наслідники і принципи функціонування
основних механізмів грошово-кредитної політики то можно побудувати
ефективну банківську систему дле піднесення економіки країни. Цим і була
мені цікава данна тема.

Фінанси і грошово-кредитна політика

Фінанси є важливою складовою економічної системи, засобом функціонування
та розвитку останньої.Теорія фінансів не має єдиного погляду на
визначення їх ролі в економічній системі держави. Більшість економістів
радянської доби трактувало фінанси звужено як засіб розподілу та
перерозподілу ВВП у процесі відтворення. Зарубіжна наука розглядає
фінанси досить широко, не обмежуючись конкретними чіткими рамками.
Фінанси постають як категорія, що випливає з об’єктивних економічних
процесів і є невід’ємною частиною ринкової економіки.

У перехідний період реформування економіки фінанси є важливою сполучною
ланкою між макроекономічними показниками і конкретним використанням
фондів фінансових ресурсів на розвиток економіки та підвищення
соціального добробуту. Форми і методи такого використання потребують
постійного удосконалення в напрямах залучення фінансових ресурсів до
інвестиційної сфери, запровадження ефективного витрачання коштів бюджету
з посиленням його регулюючої ролі, дотримання фінансової дисципліни,
оздоровлення фінансового становища в державі та зміцнення грошового
обігу через ліквідацію взаємозаліків і бартеризації розрахунків,
удосконалення податкової системи та ін. Певна річ, що на перших етапах
становлення фондового ринку, гарантом якого виступала держава, цінні
папери могли розраховувати на більш високий ступінь довіри населення та
юридичних осіб, аніж фондові активи приватних емітентів. Зазначимо, що
саме за такою схемою здійснювався процес становлення ринку цінних
паперів в Угорщині, де першим кроком стала емісія 1988 р. скарбничих
векселів. З середини 1990 р. розпочав випуск власних векселів
Національний банк Польщі, фактично започаткувавши цим національний
фондовий ринок.[6]

Інституціоналізм політики, що її проводить держава у сфері грошового
обігу та кредитних відносин, зумовлює її загальну підпорядкованість
макроекономічному завданню – забезпечення вирішення триєдиної мети:
збалансувати економічний розвиток, забезпечити оптимальну зайнятість і
стримати інфляцію. Тобто як одна з найважливіших структурних ланок
державного регулювання макроекономічними процесами, грошово-кредитна
політика спрямовується на реалізацію їх головних завдань.[4]

Суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю
сферу через свої представницькі органи – Центральний банк і відповідні
урядові структури – міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду
задіяльністю банківі контролю за грошовим обігом, інституції зі
страхування депозитів. а також інші установи.

Створення ринкової економіки вимагає переходу до економічних методів
управління. Їх важливою складовою є фінансово-кредитні важелі. Ринкова
модель економіки передбачає створення розвинутих фінансових ринків.
Значно посилюється роль банків, що потребує зміцнення банківської
системи та створення ефективного механізму грошово-кредитного
регулювання. Узгоджене проведення грошово-кредитної та податкової
політик робить ще більш ефективним їх використання як регуляторів у
реалізації економічної політики.

В умовах ринкової економіки грошово-кредитна політика постає важливим
чинником досягнення економічної стабільності. Регулюючу функцію
грошово-кредитна політика виконує шляхом зміни грошової пропорції та
використання різних монетарних інструментів.

Механізми грошово-кредитної політики

Можливість ефективної реалізації основних завдань, аргументованих
монетарною політикою, визначається напрацьованим інструментарієм
управління грошовим обігом і кредитного регулювання. Теорія та практика
відрізняють дві групи інструментів, за допомогою яких здійснюється
необхідний комплекс заходів в реалізації головних цілей монетарної
політики. Йдеться про інструменти прямого та опосередкованого впливу на
основні параметри грошового обігу.

До найважливіших засобів першої групи можна віднести :

— механізм готівкової емісії;

— встановлення “стелі” кредиту Центрального банку, що надається урядові
та банківським установам;

— пряме регулювання позичкових операцій банків, визначення маржі, стелі
на вартість кредитних ресурсів.[1]

Застосування методів прямого регулювання обсягів і структури
грошового обігу має найбільше поширення у країнах з перехідною
економікою, де механізми опосередненого впливу на способи реалізації
монетарної політики ще не набули достатньої зрілості. Зауважемо, що при
тривалому застосуванні інструментів прямого впливу на основні параметри
грошового обігу їхня дієвість знижується.[6]

Система опосередненого регулювання грошового обігу є елементом
економічних методів державного управління. Вона охоплює три класичні за
змістом механізми монетарної політики. Це, по-перше, здійснення операцій
на відкритому ринку; по-друге, регулювання норми банківських резервів;
по-третє, регулювання облікової ставки відсотка на позики, що надаються
Центральним банком. Кожен із зазначених механізмів має набір власних
інструментів, формування і вдосконалення яких здійснюється
десятиріччями.

На початкових етапах реформування перехідних економік, засоби фіскальної
та монетарної політики виявляються не дуже ефективними, пріоритетне
значення мають адміністративні засоби дерегулювання економіки та
інституційна реформа. Але поступово із реформуванням економіки масштаби
державного втручання зменшуються, збільшується роль ринкових механізмів,
залишаючи фіскальну та монетарну політику головними важелями регулювання
економіки держави.

Операції на відкритому ринку

У структурі фондового ринку, що становить невід’ємний компонент
будь-якої ринкової економіки, важлива роль належить державним цінним
паперам, що перебувають в обігу. Історичний екскурс засвідчує, що
становлення у багатьох країнах Заходу ринків цінних паперів, як,
правило, розпочинається з емісії фондових цінностей держави. З опертям
на обіг державних цінних паперів відбувався процес формування
визначальних елементів інфраструктури фондового ринку, його механізмів;
напрацьовувався відповідний психологічний клімат, пов’язаий з
формуванням довіри до ринкової форми обігу фінансових цінностей.

Поряд із функцією обслуговування державного боргу ринок державних
зобов’язань використовується як один із визначальних важелів монетарної
політики. Йдеться про функцію грошово-кредитного регулювання економіки,
яка реалізується через здійснення операцій на відкритому ринку.

Слід враховувати, що названі функції не заперечують одна одну. Функція
регулювання грошовогу обігу через операції на відкритому ринку є
логічним продовженням функції обслуговування державного боргу. Такі
операції потребують досить високого ступеня розвитку ринку державних
цінних паперів, досконалого інструментарію і техніки виконання
відповідних угод.

Єдність зазначених функцій виявляється в складному питанні, у якому слід
розібратися. Йдеться про експертизу першої функції на предмет її
інфляційності : чи призводить фінансування державних витрат через
механізм емісії фондових паперів до інфляційного знецінення грошей? Якщо
це відбувається, то в даному разі реалізація цієї функції заперечує
ефект стабілізації, досягненню якого підпорядковується функція
регулювання грошового обігу.

Названа проблема не має однозначної відповіді. Все залежить від
обставин, і головне – від цілей дефіцитного фінансування. Якщо
невиробничі витрати державного бюджету посилюють інфляційні процеси, то
дефіцитне фінансування проектів пов’язаних із розвитком виробничого чи,
скажімо, експортного потенціалу країни, прискоренням обігу капіталу і
т.ін., дають протилежний ефект – виконують дефляційну функцію.

Отже що являє собою ринок цінних паперів держави, які його механізми?

Офіційним власником державних паперів виступає уряд. За його дорученням
емісія їх може здійснюватися як скарбницею, так і іншими урядовими
установами.

Державні цінні папери розміщують на національних, іноземних і
міжнародних (євровалютному) ринках. Їх покупцями можуть бути
індивідуальні і юридичні особи (резиденти і нерезиденти). Держава через
своїх уповноважених представників виступає на фондовому ринку не лише як
продавець, а й як покупець власних цінних паперів. Право здійснення цих
операцій надається Центральному банкові або спеціалізованій установі,
яка діє від імені скарбниці.

Сучасною практикою функціонування фондового ринку напрацьовано великий
набір різноманітних форм емісії цінних паперів держави та методів їх
розміщення. Розмежовуються цінні папери, емісія яких здійснюється на
ринкових і неринкових засадах: перші можуть перепродуватися іншим
особам, других позбавлено такої можливості. Поряд із цим емісія цінних
паперів може здійснюватися як у формі паперових сертифікатів, так і у
вигляді книжного запису

Успішне функціонування ринку державних цінних паперів, його авторитет
значною мірою визначається гарантіями високого рівня ліквідності
фондових цінностей, що перебувають в обігу. Це досягається завдяки
реалізації наступних чинників:

— гарантії високого і стабільного відсотка;

застосування інструментарію, що дозволяє надати фондовим паперам держави
антиінфляційного імунітету

законодавчі обмеження при затвердженні парламентом бюджету верховної
стелі державного боргу;

запровадження податкових пільг, якими користуються фізичні та юридичні
особи при інвестуванні своїх фінансових ресурсів у цінні папери держави
(у деяких країнах зазначена частка доходів не оподатковується);

високий рівень інформативного забезпечення учасників ринку державних
цінних паперів.[6]

У країнах, що входили раніше до складу СРСР, у т.ч. й в Україні,
зроблено лише перші кроки до формування фондового ринку цінних паперів.
У вересні 1992р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про державний
внутрішній борг України”, який дозволяє державі на цілком цивілізованих
ринкових засадах здійснювати емісію боргових зобов’язань у вигляді
облігацій внутрішніх державних позик, а також коротко-, середньо- та
довгострокових скарбничих векселів. Однак упродовж тривалого часу така
можливість, що могла б суттєво оздоровити державні фінанси потрібний
час, щоб могла б суттєво оздоровити державні фінанси, не
використовувалась. Лише з початку 1995р. механізм ринкового
обслуговування дефіциту державного бюджету було запущено в дію. Однак
потрібний час, щоб він повною мірою зміг реалізувати свої функції.[4]

Операції на відкритому ринку зводяться, як зазначалося вище, до
здійснення купівлі та продажу уповноваженими установами держави на
фондовому ринку її цінних паперів. Розглянемо ці операції. Вони
неоднозначні за своїми наслідками.

Коли Центральний банк купує фондові цінності держави, що знаходяться у
володінні населення чи комерційних банків, він розплачується за це
власними ресурсами. Відкриваючи зазначеними суб’єктами відповідні
рахунки, банк здійснює таким робом додаткову грошову емісію. Ясна річ,
що в цьому випадку зростає купівельна спроможність населення, а також
збільшується у зв’язку із зростанням резервів кредитний потенціал
комерційних банків.

А от продаж цінних паперів держави населенню та комерційним банкам дає
інший результат. Кпивши на відкритому ринку скарбничі векселі чи
облігації, приватна особа зменшує ліквідність своїх фінансових активів.
Такий же результат при здісненні аналогічних операцій отримують і
комерційні банки: з купівлею цінних паперів держави їхні резерви, а
відповідно – кредитоспроможність падають. Як наслідок загальна маса
грошей (агрегат М1), що знаходиться в обігу, а також ліквідність
суб’єктів ринку (фізичних та юридичних осіб) знижується.

Отже, здійснення операції з купівлі-продажу скарбничих векселів та
облігацій на відкритому ринку дає можливість вирішення цілого комплексу
проблем грошової політики. Йдеться про таке:

по-перше, бездефіцитне фінансування державних витрат, а звідси –
управління на цій основі державним боргом;

по-друге, надання суб’єктам ринкової економіки високонадійних і
високоліквідних інструментів для тимчасового розміщення власних
фінансових ресурсів;

по-третє, надання можливості Центральному банкові економічними засобами
впливати не лише на попит і пропозицію грошей, а й на співвідношення їх
структурних агрегатів – агрегату М1 та агрегатів М2 і М3;

по-четверте, визначення засобами ринкового механізму реальної вартості
державного боргу, а значить – і цінних паперів, що його обслуговують.
Визначена ринком ставка відсотку по цінних паперах держави є орієнтиром
ринкового відсотка для інших (приватних і корпоративних) інструментів
фінансового і грошового ринку (ставка відсотка по короткотермінових
скарбничих білетах, з огляду на їхню високу надійність, як правило,
служить відправним пунктом для порівняння відсотка інших типів фондових
цінностей).

Як зазначалося вище, ефективне використання операцій з купівлі-продажу
цінних паперів з метою регулювання грошового обігу і проведення на цих
засадах активної монетарної політики потребує досить високого ступеня
розвитку ринку фондових цінностей держави. Вплив фондових операцій
держави на кількісні параметри грошового обігу спирається на ефект
витіснення, коли вільні (касові) залишки грошей населення та юридичних
осіб, сформовані завдяки спекулятивному мотивові збережень,
переорієнтовуються з приватних ринків цінних паперів на ринки державних
зобов’язань. У цьому випадку інвестор, прагнучи отримати максимальний
доход від належних йому грошових ресурсів, віддає переваги фондовому
ринкові держави. Зрозуміло, що макроекономічні наслідки ефекту
витіснення, його реальний вплив на динаміку грошових агрегатів можливі
лише за наявності високої частки ринку цінних паперів держави у
загальній структурі фондових операцій.[7]

Управління обов’язковими резервами

Норма обов’язкового резерву дає можливість Центральному банку впливати
через базу грошової маси на кредитоспроможність комерційних банків, в
т.ч. на розміри кредитної мультиплікації. Відповідно до цього
інституційне регулювання рівня обов’язкових резервів розглядається
теорією та практикою грошей як один із найдійовіших механізмів
монетарної політики.

Вказаний механізм досить простий за змістом. Змінюючи норму
обов’язкового резерву, Центральний банк безпосередньо впливає на
пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма
обов’язкового резерву, комерційні банки отримують можливість збільшити
ліквідність своїх активів і вдатися через додаткове кредитування до
емісії нових грошей. Коли норма резерву підвищується, ці можливості
звужуються. Внаслідок того, що лише незначна частина всіх активів
комерційних банків знаходиться у формі готівки, зміна норми резерву на
певну величину може привести до багаторазового збільшення чи зменшення
пасивів банківської системи.

Необхідність досить обережного використання механізму обов’язкового
резервування визначається не лише дією в цьому випадку
мультиплікаційного ефекту кредитної експансії, що робить цей процес
недостатньо керованим, а й відповідним впливом на динаміку прибутковості
комерційних банків. Гроші, що знаходяться на резервних рахунках, не
дають відсотка. Це своєрідний додатковий податок на комерційні банки. Їх
ріст негативно позначається на прибутках банків, знижує їх
конкурентоспроможність. У зв’язку з цим у багатьох країнах рішення про
відповідні зміни банківського резерву приймаються у вигляді законодавчих
норм.ї

Диференційовані ставки обов’язкових мінімальних резервів було
встановлено 1993 р. і для комерційних банків України. Розміри зазначених
резервів визначались у вигляді відсотка від суми залучених коштів
залежно від джерел їх формування за такими нормативами:

— кошти державних і позабюджетних фондів, включно з переданими на баланс
банків за окремими фінансовими угодами — 60 %

— кошти місцевих бюджетів і державних страхових організацій — 40 %

— кошти на розрахункових і поточних рахунках юридичних осіб — 25 %

— вклади населення й депозити, залучені на строк до 6 місяців — 20 % [6]

Регулювання облікової ставки та банківського відсотка

Поряд із здійсненням операцій на відкритому ринку та управлінням рівнем
обов’язкових резервів, винятково важливим інструментом монетарної
політики є регулювання облікової ставки відсотка, яка формується на базі
надання центральними банками позичок кредитним банкам. Такий кредит
надається банкам, що зіткнулися з тимчасовими фінансовими труднощами.
Плата за вказані кредити виступає у формі облікової ставки відсотка.

Регулювання облікової ставки відсотка використовується як засіб
неадміністративного впливу на масу грошей, що знаходиться в обігу.
Механізм такого впливу близький за змістом до механізму здійснення
операцій на відкритому ринку. Коли комерційний банк бере в Центральному
банку позику, він виписує на себе боргове зобов’язання, яке за чинною
практикою гарантується не резервною позицією своїх активів, а державними
цінними паперами, що знаходяться в його розпорядженні. Внаслідок цього
отримана позика повністю використовується як надлишковий резерв. Це
надає банкові-боржникові можливість відкривати додаткові кредитні
рахунки населенню та юридичним суб’єктам у повному обсязі без
відповідного забезпечення резервної позиції.

Що ж до облікової ставки, то вона в такім разі відіграє опосереднену
функцію — визначає вартість отриманих. У такий спосіб комерційним банком
надлишкових резервів (кредитів Центрального банку). Якщо облікова ставка
від-сотка знижується, то в комерційного банка виникає зацікавленість в
отриманні додаткових сум таких кредитів, і навпаки. Відповідно через
зміну облікової ставки збільшується або зменшується на грошовому ринку
пропозиція кредитних ресурсів. Важливо брати до уваги й те, що з
урахуванням змін у позиції надлишкового резерву вказана динаміка
реалізується через механізм кредитного мультиплікатора.

Практикою грошової політики доведено, що зміни облікової ставки, як і
банківської норми обов’язкового резерву, здійснюються відповідно до
розвитку окремих фаз економічного циклу. Вона підвищується в періоди
економічного росту і лишається, як правило, незмінною в періоди депресії
та спаду. Тому виникає проблема «запізнень» у здійсненні необхідних
корекцій облікової ставки. Це пояснюється недостатньою виразністю
початкових етапів фаз економічного циклу та іншими об’єктивними й
суб’єктивними чинниками.

У багатьох країнах з перехідною економікою, в т.ч. і в Україні, владні
структури віддають перевагу політиці низьких фіксованих ставок
банківського відсотка. Така політика мотивується наступними аргументами:
намаганням стимулювати рівень інвестицій; здійсненням вибіркового
кредитування пріоритетних галузей економіки за низького нормою відсотка;
бажанням знизити інфляційні процеси тощо.

Поряд із регулюванням облікової ставки в країнах із недостатнім рівнем
розвитку ринкових механізмів застосовується система директивного
управління нормою відсотка на позики, що надаються комерційними банками
та небанківськими кредитними установами. Значення ефективного
використання цього інструмента має розглядатись у двох аспектах. З
одного боку, банківський відсоток безпосередньо впливає на розвиток
ділової та економічної активності. Від його рівня залежить попит на
інвестиційні ресурси та їх пропозиція, рішення суб’єктів економічної
діяльності щодо визначення пропорцій між споживанням і збереженням. Під
його впливом складається валютний курс, відбувається міграція капіталів
між окремими країнами та інші макроекономічні процеси.

Інший аспект, що характеризує значення ефективного регулювання норми
відсотка, пов’язаний з безпосереднім впливом його параметрів на
структуру грошових агрегатів і на масу грошей, що знаходяться в обігу.
Йдеться про ефект ліквідності: що нижча величина норми відсотка, то
більше грошей залишається на руках у населення. При її збільшенні
отримують протилежний результат. Існують і інші канали, що визначають
вплив динаміки норми відсотка на головні параметри грошового обігу.

Однак, як засвідчує теоретичний аналіз та реальна практика, зазначена
політика звичайно не дає бажаних результатів. І це можна пояснити.
Низька ставка відсотка скорочує обсяги збережень фінансових ресурсів і
тому не лише не сприяє ростові інвестицій, а й викликає протилежний
ефект. Не виправдовує себе і вибіркове кредитування, бо через ефект
кредитного мультиплікатора відповідно спрямовані кредитні ресурси
розпорошуються по всій економіці. Як засвідчує практика, недостатньо
коректного є й тека з приводу безпосереднього впливу норми відсотка на
цінову динаміку. В цьому випадку слід враховувати ефект не лише прямого,
а й зворотного впливу на розглядувані процеси.

З урахуванням цього стає зрозумілою важливість визначення оптимального
рівня ставки відсотка, що його прагнутимуть досягти засобами монетарної
політики відповідні інституційні структури. Мається на увазі досягнення:
по-перше, позитивного рівня відсотка; по-друге, врахування його
співвідношення з нормою прибутку на витрати інших чинників виробництва
та обігу; по-третє, співвідношення дійсної норми відсотка з нормами
відсотка країн, з якими здійснюються інтенсивні зовнішньоекономічні
зв’язки.

Ефективне поєднання механізмів грошово-кредитної політики дає змогу
реалізувати її тактичні цілі.Цим визначенням знову ж таки підкреслюється
структурна підпорядкованість усьго комплексу цих механізмів
макроекономічним завданням. Цільовою же функцією монетарної політики
тактичного порядку є забезпечення внутрішньї стабільності грошей. Така
стабільність має пріорітетне значення у вирішенні всьго комплексу
макроекономічних завдань.

Дієвість монетарної політики

Розмаїття інструментів грошово-кредитної політики визначає актуальність
проблеми її дієвості. Найважливішою вимогою в цьому є забезпечення
системності в застосуванні різних важелів монетарного регулювання, їх
спрямування на досягнення взаємопов’язаних завдань грошової
стабілізації. Не можна, скажімо, водночас обмежувати пропозицію грошей і
стримувати ріст норми відсотка. Це альтернативні важелі монетарного
регулювання, застосування яких дає взаємовиключпий ефект. Нараз
необхідно взяти до уваги кілька загальних правил, визначених теорією
грошей і напрацьованих багаторічною практикою. Їхній зміст такий:

1. Застосування тих чи тих засобів монетарної політики не терпить
закостеніння. Грошово-кредитна політика завжди мусить бути гнучкою. Слід
узгоджувати ЇЇ з загальними механізмами макроекономічного регулювання,
відображати розвиток економічного циклу ринкової кон’юнктури.

2. Широта застосування напрацьованих світовою практикою інструментів
грошово-кредитної політики залежить від ступеня розвитку в кожній країні
ринкової інфраструктури. дієвості економічних саморегуляторів. Коли в
управлінні економікою переважають методи жорсткого адміністративного
макроекономічного регулювання (контроль над цінами й доходами, валютними
й торговельними операціями), коли існує монополізм і відсутня
конструктивна конкуренція, ефективність грошово-кредитної політики є
незначною. У цьому випадку виправдовує себе метод поетапного
впровадження ринкових регуляторів грошово-кредитної системи.

3. Щоб монетарна політика була результативною, і треба тісно узгоджувати
як із фіскальною, так зовнішньоекономічною. в т.ч. валютною, політикою.
Йдеться, власне, про необхідність застосування цілісної внутрішньо
збалансованої системи заходів фінансово-грошової та валютної політики.
Заходи грошової стабілізації не можуть бути ефективними при перевищенні
оптимально припустимого (більше 3-4 % ВВП) дефіциту державного бюджету
та від’ємного сальдо платіжного балансу.

4. При здійсненні заходів із регулювання варто враховувати неоднозначне
реагування грошового обігу на різні інструменти грошової політики та
консерватизм монетарної сфери, що визначається наявністю в її структурі
сил, які, діючи в протилежних напрямках, уповільнюють відповідну
реакцію. Так, жорстка емісійна політика компенсується зміною швидкості
обігу грошей. Тому політика урівноваження грошових агрегатів має зважити
на цю обставину. Вона повинна бути скоригованою на швидкість обігу
грошової одиниці. Схожа ситуація може скластись і при застосуванні інших
інструментів грошової політики.

5. Консерватизм монетарної сфери робить неприпустимим застосування
різких корекцій динаміки грошових агрегатів. Ефект від «шокових» заходів
грошової політики може бути лише тимчасовим. Досягнутий ними успіх
звичайно не забезпечує досягнення довгострокових позитивних результатів.
Ба більше — перегодом можлива протилежна реакція з іще глибшою
дестабілізацією грошового обігу.

6. При плануванні головних параметрів монетарної політики та визначенні
її дієвості необхідно враховувати ефект запізнення — наявність розриву в
часовому вимірі між застосуванням регулювальних заходів і відповідною
реакцією на ці дії як грошової сфери, так і всієї економічної системи в
цілому. Існують, дослідження, за якими зміна динаміки грошової маси
відбивається на динаміці цін та реальному обсязі ВНП з інтервалом у 3—12
місяців. Це значить, що проведення стабілізаційних заходів має спиратися
на точні економічні прогнози та бути не просто своєчасним, а й з
відповідним упередженням.[5]

Грошово-кредитна політика в Україні

Грошово-кредитна політика, починаючи з жовтня 1994 року, була спрямована
на створення умов для фінансової стабілізації в Україні, впровадження і
укріплення національної грошової одиниці та підтримку макроекономічної
стабілізації через зниження інфляції до керованого рівня. Її реалізація
створила певні умови стабілізації виробництва, інвестиційної діяльності,
життєвого рівня населення.

Як інструмент регулювання грошового ринку процентна політика
Національного банку України почала запроваджуватись фактично з 1994
року. До цього періоду за три попередні роки незалежності облікова
ставка змінювалась лише три рази — в період високої інфляції та
гіперінфляції вона адміністративне була підвищена в 1992 році з 80%. до
100% та в 1993 році до 240% і була на від’ємному рівні відносно
інфляції. Тобто, в період гіперінфляції реальний рівень встановленої
облікової ставки по відношенню до інфляції був значно нижчим, через що
вартість національної валюти планомірно підривалась.

Активна процентна політика почала проводитися з 1994 року, коли
номінальний рівень облікової ставки змінювався у відповідності до
коливань інфляції 5 разів — від 140% до 300% річних. Це дозволило вперше
вийти на позитивний реальний її рівень по відношенню до інфляції, хоч
коливання і номінальної, і реальної ставки через значні поштовхи
інфляції були досить значними (декілька десятків процентних пунктів у
місячному обчисленні).[2]

В 1995 році такі відхилення зменшились від +6 до –8, а в 1996 році — в
середньому до ±3-х процентних пунктів, що свідчило про забезпечення
відносно нормальної ринкової вартості національної валюти на
внутрішньому ринку та створення адекватних загальноекономічній ситуації
умов здійснення кредитної діяльності комерційних банків та суб’єктів
господарювання.

Політика у сфері обов’язкового резервування коштів комерційних банків
також була спрямована на стабілізацію стану з ліквідністю комерційних
банків та поступове зниження Їх надлишкової ліквідності.

В умовах значних кредитних емісій перших трьох років існування
незалежної держави надлишкова ліквідність банків перетворилась на
загрозу вибухового зростання грошової маси та дестабілізації стану на
грошово-кредитному ринку. В цих економічних умовах такий інструмент
регулювання, як обов’язкове резервування коштів комерційних банків,
фактична не міг працювати. Тільки в 1994 році вдалося задіяти цей
механізм, коли рівень обов’язкового резервування було поступово
підвищено з 10% до 15%.

З метою прискорення залучення в обіг коштів, куплених на цільових
кредитних аукціонах Національного банку, в 1995 році тимчасово
використовувалась 100%-на норма резервування на тимчасово вільні кошти,
придбані на цих аукціонах. Це стало стимулювати комерційні банки швидше
пускати в обіг придбані кошти на фінансування пріоритетних об’єктів
народного господарства.

З кінця 1995 р. почалася практика обов’язкового резервування валютних
депозитів. В умовах, що склалися, це було також важливим фактором
стабілізації фінансового ринку.

На початку 1997 року загальна норма обов’язкового резервування була
знижена з 15% до 11%, що свідчило про стабілізацію грошово-кредитного
ринку та додаткове стимулювання кредитної активності комерційних банків,

Надання кредитів комерційним банкам для підтримання їх поточної
ліквідності до 1994 року відбувалось переважно опосередковано через
надання за рішеннями законодавчих та виконавчих органів централізованих
цільових кредитів безпосередньо клієнтам (підприємствам та
організаціям). Ці кредити переважно потрапляли неплатоспроможним
клієнтам, які підтримувались державою, і в значній мірі не поверталися.
В свою чергу це ускладнювало стан з ліквідністю комерційних банків і
вимагало нових емісійних кредитів.

Порочне коло надання ризикованих емісійних кредитів неблагонадійним
клієнтам було розірвано в 1994 році із запровадженням кредитних
аукціонів і з відмовою в 1995 році від кредитування Національним банком
України суб’- єктів господарювання. В доповнення до цього, було
припинено також виділення ресурсів комерційним банкам для кредитування
на пільгових умовах, тобто з використанням пільгової процентної ставки.

У таких умовах кредитна підтримка підприємств почала здійснюватись через
проведення цільових кредитних аукціонів з продажу кредитних ресурсів
комерційним банкам для кредитування підприємств, що потребують державної
кредитної підтримки.

З 1996 року суттєво поширилось використання в Україні таких важливих у
світовій практиці інструментів регулювання грошово-кредитного ринку, як
ломбардне кредитування комерційних банків під заставу державних цінних
паперів та угод РЕПО. Можливість запровадження таких інструментів
виникла після створення ринку державних цінних паперів.

В 1995 році урядом розпочато створення фондового ринку державних цінних
паперів. Запровадження механізму використання державних цінних паперів
дозволило залучати для фінансування дефіциту державного бюджету
неемісійні кошти, значно знижуючи тим самим і інфляційний тиск дефіциту
бюджету на економіку.[1]

Розміщення облігацій внутрішньої державної позики у 1995-1997 роках
характеризується наступними даними:

кількість проведених аукціонів

кількість розміщених облігацій, тис. штук

сума коштів, залучених до бюджету млн.грн.

1995

28

294,1

304,0

1996

257

22979,7

3062,9

1997

591

112578,1

8900,0

Державні цінні папери поступово зайняли одне з провідних місць в
регулюванні грошово-кредитного ринку.

Завдяки цьому фінансування дефіциту державного бюджету в 1997 році
вперше за роки існування держави здійснювалось на безінфляційній основі
— за рахунок подальшого розвитку ринку державних цінних паперів та
залучення зовнішніх фінансових джерел, що суттєво впливало на зниження
рівня інфляції.

За обсягами цінних паперів, що розміщуються і перебувають в обігу,
державні боргові зобов’язання на ринку України займають домінуюче
положення і є найбільш привабливим фінансовим інструментом для вкладання
коштів юридичними та фізичними особами, в тому числі нерезидентами. З
використанням цього інструмента стало можливим на новій якісній основі
відродити кредитні відносини. Облігації стали використовуватися як
застава для вчасного повернення коштів.

Дохідність за державними облігаціями в більшості випадків була на рівні
облікової ставки Національного банку України.

Протягом 1997 року доволі активно розвивався вторинний ринок ОВДП як у
біржовій, так і позабіржовій формах.

У 1997 році було зроблено перші кроки на шляху введення в дію механізмів
формування фонду страхування депозитів фізичніх осіб, який утворюється
за рахунок обов’язкового придбання облігацій комерційними банками.

Але у зв’язку з тим, що у виробництві продовжується період стагнації, а
доходність по ОВДП досить висока, в державі створилась небезпечна
ситуація, коли з короткострокових державних цінних паперів сформована
фінансова піраміда, яка в умовах недостатнього наповнення бюджету
загрожує новим інфляційним вибухом.

Виходячи з аналізу стану грошово-кредитного ринку за останні три роки,
можна зробити висновок, що монетарна політика держави була орієнтована
на розширення грошової маси при утриманні визначеного рівня інфляції.
Досягалося це шляхом контролю за основними монетарними показниками
(чисті зовнішні активи, чисті внутрішні активи, монетарна база, грошова
маса).

Одним із головних здобутків політики фінансової стабілізації в
грошово-кредитній сфері за ці роки стало випереджаюче зростання грошової
маси щодо інфляції, яке дозволило збільшити наповнення економіки
платіжними засобами. За 1997 рік при фактичній інфляції 10.1 % грошова
маса в номінальному виразі зросла на 34 %, а грошова база — на 44 %.[2]

Проте, завдяки виваженій грошово-кредитній політиці поступове наповнення
економіки грошима вперше за останні роки не спричинило цінової реакції
на споживчому ринку.

Свідченням цього стала зростаюча динаміка строкових депозитів у
банківській системі України. Обсяги строкових депозитів у національній
валюті за 1996 та 1997 роки у банківській системі збільшилися відповідно
на 660 млн.грн.., або на 98% та 450 млн.грн.., або на 34%, що значно
вище від рівня інфляції. Це в свою чергу є одним із джерел
довгострокового фінансування економіки.[2]

Але слід зазначити, що навіть за умов активного монетарного стимулювання
Національним банком процесів подешевшання кредитів темпи зниження ставок
поки що не такі, як хотілося б, — вони не адекватні заходам, яких вживав
у цьому напрямі НБУ. Це ще раз доводить, що резерв дієвості монетарних
методів впливу на ціну кредитів на сьогодні майже вичерпався. Подальше
стимулювання зазначених процесів можливе лише за допомогою заходів щодо
поліпшення фінансового стану потенційних позичальників, удосконалення
законодавчої бази стосовно захисту прав кредиторів тощо.

Основна мета процентної політики НБУ, з одного боку, — стимулювати
процес “заощадження – інвестиції”, а з другого – стримувати можливий
інфляційний тиск на економіку.Послідовне зниження облікової ставки НБУ
водночас зі зниженням та диференціацією нормативів обов’язкового
резервування сприяло як зростанню депозитів у банківській системі, так і
розширенню кредитування реального сектора економіки.

Аналіз динаміки обсягів депозитів, залучених банками за останні роки,
характеризується насамперед підвищенням активності населення щодо
розміщення грошових коштів у банківських установах. Це свідчить про
певне підвищення довіри до банківської системи України. За станом на
01.12.2001 р. залишки вкладів населення в національній та іноземній
валютах у вітчизняних банках становили 10.1 млр.грн.

Починаючи з 1998 року намітилася тенденція до реального зростання
обсягів вкладів населення у банківській системі України. Так, у 1998
році зростання реальних депозитів населення в банківському секторі
економіки становило 53,1%, в 1999-му – 16,2%, в 2000-му – 22,4%, за 11
місяців 2001 року – 46,6%.

Підвищення ліквідності комерційних банків і зниження вартості залучених
коштів, формування ресурсної бази сприяли зростанню обсягів кредитування
банками реального сектору економіки. Реальне зростання кредитних
вкладень у економіку України становило у 1998 році 1.4%, в 1999-му
–11.6%, у 2000 –му – 28,9, за 11 місяців 2001 року – 30,6%. Приріст
обсягів довгострокових кредитних вкладень за 10 місяців 2001 року
становив 54,4%, тоді як за аналогічний період 2000 року – 23,6%.[2]

Позитивни зрушення у регулюванні грошового обігу:

зростання платіжних засобів та підвищення рівня монетизації економіки;

повне і безперебійне забезпечення економіки грошовою готівкою;

впровадження автоматизованих систем обробки готівки.

У кредитній діяльності:

відмова від прямого кредитування дефіциту бюджету за рахунок кредитної
емісії;

удосконалення структури кредитної емісії;

зростання обсягів кредитних вкладень в економіку України зі збільшенням
фізичного обсягу довгострокового кредитування суб’єктів господарювання і
населення України.

У процентній політиці:

зниження рівня облікової ставки НБУ, зміна її в залежності від
економічної ситуації при дотриманні позитивного рівня;

зниження процентних ставок за кредитами комерційних банків.

При здійсненні банківського нагляду:

подальше нарощування статутного капіталу комерційних банків;

вдосконалення регулювання та контролю за діяльністю банківських
структур;

реформування банківського нагляду;

створення сприятливих умов для еффективної роботи, стабільності і
надійності банківської системи, захисту і інтересів вкладників,
підвищення рівня конкуренції, підвищення ліквідностібанківської системи.
[4]

Головним завданням на 2002 рік у сфері монетарної політики є збереження
фінансової стабільності в країні як головної передумови забезпечення
економічного зростання, підвищення добробуту населення. Досягнення цієї
мети требуватиме від національного банку продовження виваженої політики.
Вона й надалі має бути спрямована, з одного боку, на контролювання
темпів інфляції (річне значення якої не повинно перевищувати відповідний
програмний показник), а з другого – на створення монетарних передумов
для підтримання процесів економічного зростання, що потребуватиме
забезпечення зростаючого попиту на гроші з боку суб’єктів
господарювання.

Пріоритетним напрямом валютно-курсової політики НБУ у 2002 році
залишається зовнішня стабільність гривні, її обмінного курсу в поєднанні
зі збільшенням обсягів міжнародних резервів. Курсова політика та основні
елементи нині діючої системи валютного регулювання у 2002 році не
повинні зазнати суттєвих змін. Курсова політика формуватиметься на
основі поточного прогнозу позитивного сальдо торговельного балансу,
зростання прямих іноземних інвестицій та надходжень від приватизації,
позитивної динаміки інших макроекономічних та монетарних індикаторів.
Проте навіть у цих умовах Національний банк прагнутиме підтримувати
динаміку обмінного курсу на економічно обґрунтованому рівні, яка б
сприяла розвитку експорту, а відтак і економічному зростанню, але не
впливала б на фінансову стабільність та інфляцію. Це сприятиме
збереженню в 2002 –му позитивних тенденцій розвитку валютного ринку, які
чітко проявилися протягом 2001 року, та їх стимулюючому впливу на
економіку.

За таких умов забезпечення фінансової стабільності у 2002 р. значною
мірою залежатиме від дій Кабінету Міністрів України. Зважаючи на
обмежені можливості Національного банку щодо стерилізації грошової бази,
чітке й неухильне виконання урядом своїх зобов’язань з погашення та
обслуговування боргів перед НБУ буде одним із вирішальних факторів
досягнення цілей грошово-кредитної політики. З огляду на необхідність
забезпечення стабільності цін і курсу гривні, недопущення обкладання
українських громадян “інфляційним” податком, не може бути й мови про
відмову уряду від виконання своїх зобов’язань перед Національним банком
або про чергову реструктуризацію навіть частини належних платежів.

У 2002 році важливою передумовою подальшого розвитку банківської системи
має бути прискорення темпів реструктуризації та ринкової трансформації
реального сектору економіки як головного чинника підвищення ефективності
та прибутковості виробництва, що стимулюватиме зростання грошових
доходів суб’єктів господарювання і заощаджень населення.

Основними завданнями розвитку банківської системи у 2002 році є:

подальше підвищення рівня капіталізації банків, їх ліквідності шляхом
активнішого залучення депозитів юридичних і фізичних осіб, акціонерного
капіталу, в тому числі іноземного, капіталізації одержаного прибутку,
поліпшення якості активів, підвищення прибутковості банківських операцій
та зниження необґрунтованих витрат;

зменшення кількості проблемних і фінансово нестійких банків,
консолідація банків шляхом приєднання, а також злиття малих та середніх
банків;

зміцнення довіри населення України до банків, створення сприятливих умов
для мобілізації банківською системою заощаджень населення;

забезпечення належного правового регулювання кредитних відносин.[3]

Банківський сектор є важливою ланкою, через яку Національний банк
України може впливати на реальну економіку. Тому основні параметри
розвитку банківської системи набувають особливого значення у процесі
проведення грошово-кредитної політики з точки зору ефективності
передавального (трансмісійного) механізму і подальшої реакції реального
сектора на дії Національного банку.

З метою забезпечення стабільності національної валюти Національний банк
спрямовує свої зусилля на забезпечення умов для незалежного
функціонування банківської системи. Відповідно до заходів щодо зміцнення
фінансового стану комерційних банків діяльність Національного банку
спрямовується на підвищення ролі ринкових інструментів в оперативному
управлінні ліквідністю комерційних банків.

Проведене дослідження дає підставу зробити висновок, що, незважаючи на
такий короткий період існування національного грошово-кредитного ринку,
в Україні вдалося створити повноцінні фінансово-економічні механізми,
які забезпечують функціонування грошово-кредитного ринку.

Висновок

Інституціоналізм політики, що її проводить держава у сфері грошового
обігу та кредитних відносин, зумовлює її загальну підпорядкованість
макроекономічному завданню – забезпечення вирішення триєдиної мети:
збалансувати економічний розвиток, забезпечити оптимальну зайнятість і
стримати інфляцію. Тобто як одна з найважливіших структурних ланок
державного регулювання макроекономічними процесами, грошово-кредитна
політика спрямовується на реалізацію їх головних завдань.

Суб’єктом грошово-кредитної політики виступає держава, яка регулює цю
сферу через свої представницькі органи – Центральний банк і відповідні
урядові структури – міністерства фінансів чи скарбниці, органи нагляду
задіяльністю банківі контролю за грошовим обігом, інституції зі
страхування депозитів. а також інші установи.

Необхідно врахувати ступінь розвитку в тій чи іншій країні ринкових
відносин, відповідних функціональних механізмів, у т. ч.
банківсько-кредитних структур, що забезпечують результативність
монетарної політики. Звідси одним із визначальних завдань ринкової
трансформації економіки постсоціалістичних країн є проведення глибокої
реформи банківської системи, її переведення на дворівневу структуру.

Виходячи з аналізу стану грошово-кредитного ринку України за останні три
роки, можна зробити висновок, що монетарна політика держави була
орієнтовна на розширення грошової маси при утриманні визначеного рівня
інфляції. Досягалось це шляхом контролю за основними монетарними
показниками ( чисті зовнішні активи, чисті внутрішні активи, монетарна
база, грошова маса).

Список літератури

Гальчинський А. Теорія грошей: Навч. посібник. – К.: Основи, 1998. – 415
с.

Кэмпбелл Р. Макконел, Стэнли Л. Брю Экономикс:принципы, проблемы и
политика. Пер. с англ. 11-го изд. К., ХаГар, 2000. – 785 с.

Стельмах В., Петрик О. Обмінний курс, інфляція та
конкурентоспроможність економіки//Вісник НБУ.-2001.-№9.-с.3-6

Стельмах В., Петрик О. Модель монетарного устрою “currency board”: “за”
чи “проти” ?//Вісник НБУ.-2000.- №3.-с.2-8

Стельмах В. Стратегічна ціль – стабільність гривні//Вісник НБУ.-2000. —
№12-с.2-6

Ющенко В., Лисицький В. Гроші: розвиток попиту та пропозиції в Україні.
– К.:Скарби,1998.-288 с.

Ющенко В. Ключові проблеми монетарної та валютно-курсової політики в
Україні//Вісник НБУ.-2000.-№2.-с.3-5

Показники діяльності банківської системи України в 1992-1999 рр.

Показники 1992 1993 1994 1995 1996 1997 1998 1999

Емісія готівки у відсотках до попереднього року — 2974 618 301 148 153
117 133

Грошова маса (М3) млн. грн. 25 482 3216 6930 9364 12541 15705 22070

У відсотках до попереднього року 11 р. 19 р. 7 р. 213 135 134 125 141

Норматив обов’язкового резервування коштів комерційних банків у НБУ НА
кінець періоду, % 13 25 15 15 15 15 16,5 17

Облікова ставка НБУ (середньозважена), %

— встановлена 80 190 225,9 131 62,3 24,6 61,6 50

— фактична — 68,5 124,9 82,1 51,8 25,2 52,7 44

-на кредитних ау аукціонах

— — 264 83 52,6 21,7 — 61,1

-за ломбардними кредитами

— — — 110 64,4 31,4 54,4 59,7

PAGE

PAGE

PAGE 2

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *