Реферат на тему:
Основні функції Європейського центрального банку
Київ-2016
Європейський центральний банк (ЄЦБ) — головний елемент Європейської
системи центральних банків (ЄСЦБ), який як юридична особа виконує
основні функції, радить національним державам та наддержавним органам
щодо господарчої оцінки ухвали законів та інших правових норм
Європейського Союзу, а також висловлює свою думку щодо грошової, цінової
політики відповідним органам.
Діяльність ЄЦБ ґрунтується на засаді незалежних від національних держав
та наддержавних органів ухвал, що передбачає передусім брак примусу в
покриванні їхніх внутрішніх і зовнішніх боргів.
Найвищий орган ЄЦБ — Управлінська рада, до якої входять члени правління
ЄЦБ та керівники центральних банків країн-учасниць. Ухвали потребують
простої більшини голосів, кожний член управлінської ради має лише один
голос.
Правління ЄЦБ очолює президент, якому підпорядковується віце-президент
та чотири заступники. Їхні призначення узгоджують з головами держав та
урядів країн-учасниць. Ухвали правління також потребують простої
більшини голосів. Головне завдання правління ЄЦБ — справджування
вказівок та ухвал Управлінської ради, що передбачає залучення до їхнього
виконання центральних банків країн ЄС.
ЄЦБ та національні центральні банки можуть:
• встановлювати стосунки з центральними банками та фінансовими
установами інших країн, а коли доцільно, з міжнародними організаціями;
• набувати та продавати негайно чи форвардно всі типи валютних активів
та банківських металів; термін “валютні активи” охоплює цінні папери та
всі інші активи, у будь-якій формі володіння, у валюті будь-якої країни
чи одиницях розрахунку;
• володіти та керувати активами;
• провадити банківські операції всіх типів у стосунках з третіми
країнами та міжнародними організаціями, зокрема позикові та кредитні
операції.
Окрім операцій, що постають із їхніх завдань, ЄЦБ та національні
центральні банки можуть здійснювати операції заради адміністративних
цілей чи свого персоналу. Важливим елементом подальшої інтеграції стало
створення Європейської Валютної Системи (ЄВС), що почала функціонувати з
березня 1979р., і перед якою були поставлені чотири головні цілі:
– досягнення валютної стабільності в межах ЄС;
– спрощення конвергенції процесів економічного розвитку;
– забезпечення стратегії зростання в умовах стабільності;
– стабілізація міжнародних валютних та економічних взаємовідносин.
Базовим елементом ЄВС є запровадження розрахункової валютної одиниці —
ЕКЮ.
?
?
(
ення нової наддержави конфедеративного або федеративного типу. Поступово
ЄС набуває рис єдиної державності, контури якої проступають в економіці,
політиці і в соціальній сфері.
Метою ЄС є створення умов вільного пересування в його межах товарів,
послуг, капіталів та робочої сили. До 1999 р. передбачається створити
Європейський центральний банк, впровадити спільну валюту, єдине
громадянство, закінчити створення організаційного та правового механізму
узгодження зовнішньої політики та політики безпеки держав-членів ЄС.
Найбільше протиріч на цьому шляху викликає ідея введення спільної
валюти. Створення валютного союзу залежить від ступеня готовності держав
до участі в ньому. Для цього ЄС визначило кілька умов-критеріїв:
1. Інфляція не може перевищувати рівень, існуючий у трьох
державах-членах з найстабільнішими цінами, більш, ніж на 1,5 відсоткових
пункти.
2. Розміри бюджетного дефіциту мають становити не більше, як 3% ВНП
країни.
3. Коливання обмінних курсів національних валют (при відсутності їх
девальвації у попередні 2 роки) має бути у межах, встановлених для
європейської валютної системи (“+”,“-”, 2,25%).
4. Норма довгострокового прибутку не повинна перевищувати 2% від
середньої норми прибутку трьох членів ЄС, які мають найнижчу норму
прибутку.
5. Національний борг не повинен перевищувати 60% ВНП.
Було здійснено три невдалі спроби запровадження спільної валюти: у 1992,
1995 та 1997 роках.
У 1995 р. критеріям Маастрихтського договору за рівнем інфляції
відповідали 11 країн з 15; за процентними ставками — 10; за розмірами
бюджетного дефіциту — 4 (Данія, Німеччина, Ірландія та Люксембург),
причому показник дефіциту в цілому по ЄС склав 4,7%; за розмірами
внутрішнього державного боргу — 5 (Данія, Німеччина, Люксембург, Франція
і Великобританія). Тобто усі вимоги виконувала лише одна країна —
Люксембург, по три вимоги виконували Німеччина, Франція, Великобританія,
Данія та Ірландія.
Для поліпшення ситуації керівні органи ЄС передбачили низку заходів
посилення контролю за економічною політикою держав-членів. Німеччина,
зокрема у грудні 1995 р., запропонувала укласти між майбутніми членами
валютного союзу “стабілізаційний пакт”. За цим пактом країни-учасниці
мають добровільно взяти на себе зобов’язання навіть у несприятливий для
економіки час не перевищувати 3-ивідсоткового рівня дефіциту бюджету
відносно ВНП. За сприятливої економічної ситуації цей показник
зменшуватиметься до 1%. При порушенні цього зобов’язання країна має
піддаватись штрафним санкціям (у розмірі 0,25% ВНП за кожний відсоток
понад тривідсоткову межу). Країни ЄС не підтримали пропозиції Німеччини
і лише у грудні 1996 р. було досягнуто домовленості щодо механізму
запровадження санкцій, які набувають чинності тільки після відповідного
рішення політичної системи своєчасного попередження. Політичні рішення
мають прийматися з урахуванням виняткових випадків, до яких віднесено не
лише природні катастрофи та надзвичайні політичні події (на кшталт
об’єднання Німеччини), а також значне скорочення економічного зростання.
Рішення про створення валютного союзу певним чином змінило загальну
стратегію будівництва ЄС. До цього часу ця стратегія передбачала, що усі
держави-учасниці мають рухатись на шляху інтеграції з однаковою
швидкістю і на рівних брати участь у реалізації інтеграцій них програм.
Для нових членів передбачався лише перехідний період, після якого на них
поширювалися загальні правила.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
