Профілактика перинатальної захворюваності та смертності новонароджених від матерів, що хворіли на сифіліс (автореферат)

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В.Н.КАРАЗІНА

Коновалов Дмитро Олександрович

УДК 147.7: [316::316.346.2 + 316.347] (477)

Гендер і національний суб’єкт: конструювання маскулінності в контексті
пострадянської україни

Спеціальність 09.00.04 — філософська антропологія, філософія культури

Автореферат дисертації на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

Харків — 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Харківському національному університеті імені
В.Н.Каразіна, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: Доктор філософських наук, професор

Жеребкіна Іріна Анатоліївна,

Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, професор
кафедри теорії культури і філософії науки

Офіційні опоненти: Доктор філософських наук, професор

Хамітов Назіп Віленович,

Київський інститут філософії імені

Г.С.Сковороди НАН України, провідний

науковий співробітник;

Кандидат філософських наук,

Мосенцева Тетяна Сергіївна,

Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна, викладач
кафедри практичної і теоретичної філософії;

Провідна установа: Центр Гуманітарної Освіти НАН України, кафедра
філософії, м. Київ

Захист відбудеться “22” червня 2005 р. о 17 годині на засіданні
спеціалізованої Вченої ради Д 64.051.06 Харківського національного
університету імені В.Н.Каразіна за адресою: 61077, Харків-77, пл.
Свободи, 4, ауд. IV — 65

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці
Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна за адресою:
61077, Харків-77, пл. Свободи, 4.

Автореферат розісланий 20.05.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради
Бортник Л.А.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У сучасній ситуації кризи національної ідеї і
домінування практик глобалізації виникає необхідність філософського
переосмислення понять національної спільноти, національної ідентичності,
етнічної і національної приналежності індивіда. Традиційний філософський
аналіз національної ідентичності, який базується на концепції класичного
суб’єкта (гендерно-нейтрального, раціонального і самототожнього),
ігнорує актуальні для сучасних національних, постколоніальних і
пострадянських досліджень проблеми гендерної, класової і національної
різниці у структурі сучасного суб’єкта.

Актуальність даного дисертаційного дослідження визначається аналізом
проблеми національного суб’єкта як “некласичного”, який детерміновано
відносинами влади, стратегіями тілесності, дискурсом сексуальності у
контексті національної, расової, класової і гендерної різниці.
Постановка проблеми “некласичного” національного суб’єкта передбачає
застосування до проблеми, яка розглядається, категоріального апарату
філософських теорій соціального конструктивізму, постструктуралізму,
фемінізму і постфемінізму поряд з сучасними національними,
постколоніальними і пострадянськими дослідженнями. Як основний метод
аналізу виступає нова парадигма досліджень відносин у структурах
маскулінності, що дозволяє розширити дискурсивні можливості
філософського осмислення понять нації, національної ідентичності,
етнічної приналежності і проблеми філософського суб’єкта в цілому.

Актуальність теми дисертаційного дослідження пояснюється тим, що
філософський аналіз процесів конструювання національного суб’єкта як
гендерно-маркірованого та “маскулінізованого” є новою цариною
філософського знання у філософській антропології.

Актуальним є дослідження специфіки сучасних практик національної
суб’єктивації у країнах Західної Європи, постколоніальних і країнах
колишньої Югославії. У дисертаційному дослідженні виділено і
проаналізовано проблему “транснаціонального суб’єкта” як “ефекту”
глобалістських практик суб’єктивізації індивіда (конструювання суб’єкта
системами симулякрів) і проведено порівняльний аналіз боротьби за
гегемонію між національними і транснаціональними системами
маскулінності.

Актуальність теми дисертації обумовлена спеціальним дослідженням
українського національного суб’єкта у контексті конкуренції системи
радянської маскулінності, “нової” національної маскулінності і
транснаціональної маскулінності. Результати аналізу відкривають нові
дискурсивні можливості для подальшого дослідження проблеми українського
національного суб’єкта і розвитку вітчизняної філософської антропології.

Стан наукової розробки проблеми. У даному дисертаційному дослідженні
проблема національної/етнічної приналежності індивіда розглядається в
ракурсі філософських теорій суб’єкта.

Примордіалістська парадигма базується на класичному розумінні суб’єкта
(раціональному, цілісному, який сам себе ототожнює і володіє
“природними” характеристиками). Нація і національна приналежність
виступають синонімами етносу і етнічної приналежності, які сприймаються
як “природні” характеристики індивіда (Е. Шилз, К. Гіртц, Є. Ренан, П.
ван ден Берг та ін.). В українському філософському дискурсі напрямок
примордіалізму подано роботами М. Грушевського, І. Лисяка-Рудницького,
Л. Залізняка, Я. Дашкевича, А. Пономарьова, Т. Возняка, А. Бичко та ін.

Теоретики конструктивізму розглядають націю як соціокультурне утворення,
до складу якого входять соціально сконструйовані відносини між
національною, етнічною і класовою приналежністю індивіда (Б. Андерсон,
Э. Геллнер, Е. Хобсбаум, Т. Неірн, Л. Грінфілд, Р. Брубейкер, Д.
Гатчінсон, Дж. Армстронг, Дж. Брейлі). В Україні конструктивістський
напрямок розробляєтьтся в роботах М. Поповича, Г. Касьянова, Г.
Грабовича, Б. Кравченко, Т. Возняка, Я. Грицака, Р.Кись, М. Рябчук.
Індивід трансформується в суб’єкта за допомогою практик підкорення
національному порядку. Легітимація підкорення, тобто суб’єктивації
індивіда, здійснюється за допомогою соціального конструкта етнічної
приналежності, що виробляється національною ідеологією (Е. Баллібар, І.
Валленстайн). Головними механізмами ідеологічної суб’єктивації індивіда
є національна мова і національна сім’я. Отже, конструктивістське
розуміння індивіда як соціального конструкта співвідноситься з
постструктуралістськими (Л. Альтюссер, М. Фуко) і постмодерністськими
теоріями (Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, Р. Барт, З. Бауман, Ф. Джеймісон, С.
Холл) “некласичного” суб’єкта як ефекту різних нормативних дисциплін і
технологій влади. Особливу релевантність для даного дисертаційного
дослідження становить теорія влади М. Фуко.

Розглядаючи проблему суб’єкта, М. Фуко звертається до мікропрактик
влади, виділяючи такі категорії аналізу, як поняття тіла, стратегії
тілесності, сексуальності і статі, особливо жіночої статі як об’єкта
практик маргіналізації, обмеження і контролю. Стосовно проблеми
національного суб’єкта ці категорії дозволяють виділити і проаналізувати
дію інституту національної сім’ї, який суб’єктивує індивідів за
допомогою обмеження і заборони сексуальності, визначаючи чоловіків як
контролерів жіночої сексуальності (М. Подорога, М. Риклін, Д. Міхель, та
ін.).

Соціальні механізми конструювання жіночого суб’єкта як “іншого” стають
головним предметом вивчення філософії фемінізму (С. де Бовуар, Г.Рубін,
А. Дворкін, Ш. Ортнер, З. Айзенстайн, Р. Коллінз, К. Уест Д. Хубер та
ін.). Виділяючи як основну характеристику суб’єкта принцип пригнічення
за ознакою статі, теоретики фемінізму обґрунтовують і вводять у
філософську антропологію поняття гендера як соціальної статі. В основі
будь-якої соціальної організації, національної у тому числі, знаходиться
гендерна асиметрія, що інтерпретує біологічні характеристики чоловіків
та жінок як бінарну опозицію вищого/нижчого, культурного/природнього,
публічного/приватного і, таким чином, легітимує патріархатну структуру
домінування чоловіків і підкорення жінок. У той же час, феміністська
теорія суб’єкта передбачає есенціалістське розуміння універсального
жіночого пригнічення і монолітного чоловічого панування поза залежністю
від національної, етнічної, расової і класової різниці.

Філософи постфемінізму (Д. Батлер, Е. Гросс, Ш. Муфф, Р. Салецл, Т. де
Лауретіс) виступають з критикою феміністського розуміння гендера як
“соціальної надбудови” над біологічною статтю, що забезпечує
універсальне жіноче підкорення і чоловіче панування. Дж. Батлер наводить
парадокс, який містить те, що біологічна стать, призвана зазначити вже
існуючу різницю між чоловіками та жінками, насправді апелює до неї як до
передумови свого існування. Культурним механізмом, який виробляє
“природність”, “додискурсивність” статі є гендер. Умовами роботи гендера
є система обов’язкової гетеросексуальності, яка легітимує практики
суб’єктивації індивіда (що їх виробляє і відтворює гендер),
інтерпретуючи їх як “природні” статеві відносини. Інакше кажучи, режим
влади визначає і сам визначається визначеною гендерною конфігурацією,
яка виробляє нормативні рамки маскулінності і фемінінності. В контексті
конструювання національного суб’єкта, гендер легітимує етнічну
приналежність індивідів за допомогою співвідношення її до “природного”
гетеросексуального статевого розподілу і, таким чином, виробляє і
відтворює гендерну конфігурацію національної маскулінності і
фемінінності.

Концепція гендерно-маркірованого суб’єкта дозволяє розглянути проблему
конструювання національного суб’єкта в контексті гендерної, расової,
класової і національної різниці і використовується в сучасних
дослідженнях нації (Н. Юваль-Дейвіс, К. Вердері, С.Уолбі, С.Венк, К.
Пейтман, Д. Мостов, Д. Нейджел, Р. Пірсон, Т. Маєр), постколоніальних
(Ф. Фанон, Х. Баба, К. Холл, Е. Саїд, Г. Співак, С. Жижек, М. Моалем) та
пострадянських дослідженнях (І. Новикова, Ж. Папіч, В. Кесик, Е. Гапова,
А. Усманова М. Богачевська, М. Малишева, О. Рябов). В той же час,
виникнення у 90-ті роки парадигми дослідження маскулінності дозволяє
розширити аналіз механізмів гендерної суб’єктивації в контексті
конструювання національного суб’єкта (Р. Коннелл, М. Месснер, М.
Кіммель, Д. Гілмор С. Грейг, Дж. Херн, Д. Камбуров).

Дослідження маскулінності, як один із напрямків постфемінізму, виділяє
проблему множинності маскулінностей і маскулінні практики гегемонії,
субординації, співучасті і маргіналізації, які у той же час стають
практиками організації гендерної, класової і національної відміни. За
таким формулюванням аналіз систем маскулінності містить дискурсивні
можливості для більш детального аналізу сучасних національних,
постколоніальних та пострадянських концепцій суб’єкта. На
пострадянському просторі проблеми маскулінності вивчають І. Кон, С
Ушакін, А. Синельніков, Е. Мещеркіна, А. Юрчак, Н. Ходирева ті ін.

Гендерний підхід в українській філософській антропології представлено
роботами І. Жеребкіної, Н. Хамітова, О. Забужко, С. Жеребкіна,
В. Суковатої. Дослідження системи маскулінності у ракурсі проблеми
національного суб’єкта практично відсутні.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано
у межах наукової комплексної теми кафедри теорії культури і філософії
науки філософського факультету Харківського національного університету
ім. В. Н. Каразіна “Концепція цілісності: проблеми духовності в науці та
культурі” (д/р UA № 01008737 р).

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження
полягає у філософському осмисленні процесу конструювання українського
гендерно-маркірованого національного суб’єкта та гендерному аналізі
систем пострадянської української маскулінності (національної,
радянської та транснаціональної).

Поставлена мета досягається через розв’язання низки наступних завдань:

визначення поняття національного суб’єкта;

аналіз тілесних стратегій влади у контексті конструювання
національного суб’єкта;

визначення категорій “статі” і “гендера”, а також поняття “системи
маскулінності” і їх ролей у процесах конструювання національного
суб’єкта;

розгляд технологій конструювання націй як стратегій легітимації системи
національної маскулінності;

аналіз специфіки конструювання сучасної національної, постколоніальної
і пострадянської системи національної маскулінності;

розгляд технологій створення нової форми маскулінності —
транснаціональної бізнес-маскулінності та її ролі у практиках
глобалізації;

використання загальнотеоретичних результатів аналізу для дослідження
систем маскулінності в пострадянській Україні;

Об’єктом даного дослідження виступає проблема гендерно-маркірованого
національного суб’єкта.

Предметом дослідження є специфіка конструювання українського
національного суб’єкта системами маскулінності.

Методологічною і теоретичною основою дослідження виступає парадигма
досліджень маскулінності, категоріально аналітичний апарат якої включає
аналітичні категорії конструктивістського, постструктуралістського,
постмодерністського і постфеміністського аналізу суб’єкта. Під час
аналізу використовувалися концепції суб’єкта як соціального конструкта
(Е. Баллібар, І. Валленстайн, Б. Андерсон, Е. Геллнер та ін.), теорії
інтерпеляції суб’єкта державними ідеологічними апаратами Л. Альтюссера,
теорії відносин влади М. Фуко, поняття гендера і гендерної асиметрії
теоретиків фемінізму (С. Де Бовуар, Г. Рубін, Дж. Скотт), інтерпретації
статі та гендера Дж. Батлер і концепції відносин у системі маскулінності
Р. Коннела.

Дослідження національного суб’єкта у дисертації базується на критиці
теорій “класичного” суб’єкта, есенціалістських концепцій біологічної
сутності і “природних” характеристик індивіда як основи соціального
устрою і примордіалістського розуміння національної/етнічної
приналежності. Основною категорією аналізу виступають маскулінні
практики конструювання національного суб’єкта у контексті гендерних,
національних, расових і класових різниць.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю
поставлених завдань, так і засобами їх розв’язання. Здійснено гендерний
аналіз національного українського суб’єкта у контексті боротьби за
гегемонію між системами української маскулінності.

Такий підхід у дисертаційному дослідженні знайшов свій вираз у наступних
положеннях, що визначають наукову новизну:

філософські концепції суб’єкта доповнено поняттям “національного
суб’єкта”, який сконструйовано мікропрактиками влади;

використано категорію маскулінності під час аналізу владних технологій
конструювання національного суб’єкта;

проведено порівняльний аналіз систем маскулінності у контексті
конструювання сучасних національних спільнот;

розглянуто сучасні технології конструювання суб’єкта та специфіка
боротьби за гегемонію між національними і транснаціональними соціальними
системами;

проведено спеціальне дослідження боротьби за гегемонію між системами
маскулінності у пострадянській Україні;

Практичне значення одержаних результатів дисертації полягає в тому, що
її результати мають змогу бути теоретичною основою для подальших
досліджень в області вивчення національного суб’єкта у представлених
націоналістичних і міжнаціональних дискурсах та можуть бути використані
в подальших філософських та культурологічних дослідженнях, при розробці
курсів, спецкурсів та навчальних програм з філософської антропології,
філософії культури, для загальної підготовки студентів до семінарських і
лекційних занять з філософії та теорії культури. Методологія
дисертаційної роботи дає змогу виділити теоретичні підстави для
формування нового теоретично-методологічного підходу в сучасній
філософській антропології, поглибити розуміння динаміки формування
українського національного суб’єкта, поєднати проблему конструювання
національної спільноти у пострадянській Україні у соціальних,
філософських, культурологічних та гендерних науках.

Апробація дослідження. Основні положення і висновки роботи оприлюднені
автором на наступних міжнародних наукових конференціях: Всеукраїнська
наукова конференція “Гендерні дослідження в культурології”, Севастополь,
15-16 вересня 2004 року; Міжнародна літня школа з гендерних досліджень
“Гендер і націоналізм”, Форос, 29 серпня – 16 вересня 2004 року;
Міжнародна науково-практична конференція “Динаміка наукових
досліджень”, Дніпропетровськ, 21-30 червня 2004 року; Міжнародна
науково-практична конференція “Гендерна політика міст: історія та
сучасність”, Харківська державна академія міського господарства, 18
грудня 2003 року; Міжнародна літня школа з гендерних досліджень “Гендер
і глобалізація: перспектива и критика розвитку”, Форос, 1-21 вересня,
2002 року; Міжнародна науково-практична конференція “Нові напрямки в
освіті”, Ужгород, 1-9 травня 2002 року; Воркшоп “Гендер і мас-медіа”,
ЄГУ, Мінськ, 3 жовтня 2001 року; Міжнародна літня школа з гендерних
досліджень “Перетинаючи межі: гендер в пострадянських соціальних науках”
Форос, 26 серпня – 15 вересня 2001 року;

Дисертація обговорювалася на науковому семінарі кафедри теорії культури
і філософії науки Харківського національного університету ім.
В. Н. Каразіна.

Публікації. Результати дослідження відображені у 5 наукових статтях, з
яких 4 опубліковано у фахових виданнях.

Структура дисертації зумовлена її метою, завданнями та логікою
дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку
використаних джерел. Повний обсяг дисертації становить 187 сторінок,
список літератури включає 190 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі висвітлено авторське бачення актуальності теми і сучасного
стану її вивчення; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами,
планами і темами; визначено мету та завдання дослідження, об’єкт,
предмет, методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх
практичне значення; розкрито зміст дисертації, її апробацію та
результати дослідження.

Перший розділ дисертації — “Гендерні механізми конструювання
національного суб’єкта” присвячений розгляду основних понять
“некласичного”, гендерного та маскулінного суб’єкта.

У першому підрозділі (1.1.) “Проблема “некласичного” суб’єкта”
розглядається проблема етнічної/національної приналежності суб’єкта у
контексті примордіалістської і конструктивістської теорій нації і
націоналізму, а також неомарксистської теорії суб’єкта Л. Альтюссера і
постструктуралістського аналізу суб’єктивності М. Фуко.
Примордіалістське трактування нації як “розширеної родової спільноти”
припускає есенціалістське розуміння етнічної/національної приналежності
суб’єкта, котра сприймається як незмінна сутність, що постійно
подовжується і має відношення до родових, “природних” стосунків у
соціумі (Е. Шилз, К. Гіртц, П. ван ден Берг та ін.). Отже, суб’єкт
примордіалістської теорії — це класичний філософський суб’єкт, цілісний
і центрований, що має природні характеристики, однією з яких і є
етнічна/національна приналежність.

В інтерпретації соціальних конструктивістів і нація, і
етнічна/національна приналежність суб’єкта виступають соціальними
конструктами, виникнення яких було обумовлене практиками капіталізму (Б.
Андерсон, Е. Геллнер, Е. Хобсбаум, Е. Баллібар та ін.). Ідея нації
виступає основним принципом консолідації індивідів навколо інтересів
нового домінуючого класу — буржуазії. У зв’язку з цим, етнічна
приналежність є конструктом, який визначає “почуття приналежності”
індивіда до нації і, таким чином, легітимує систему капіталістичного
устрою. Отже, національний суб’єкт — це ефект капіталістичних механізмів
націоналізації суспільства, що наповнює його необхідним для
національного устрою соціокультурним змістом. Одним з основних
механізмів суб’єктивації індивідів виступає національна ідеологія.

В концепції Л. Альтюссера ідеологія є механізмом інтерпеляції індивідів
у соціальну систему за допомогою “оклику влади”. Як приклад Л. Альтюссер
приводить ситуацію, коли постать влади (поліцейський) окликає
громадянина: “Агов, ти там!”. Таким чином, здійснюється ідеологічний
запит, підкоряючись якому індивід підтверджує свою суб’єктивацію. У
цьому випадку суб’єктивація визначається як процес підкорення індивіда
існуючому режиму влади. Ідеологія діє за допомогою державних
ідеологічних апаратів (церква, система освіти, інститут сім’ї, засоби
масової інформації, культурні інститути). Перехід до капіталістичної
організації суспільства визначається переміною домінуючих ідеологічних
апаратів: місце церкви зайняла система освіти. Слід зауважити, що
вагомим ідеологічним апаратом як в першому, так і в другому випадку
виступає інститут сім’ї.

В той же час виробництво системою освіти практик та ритуалів підкорення
індивідів можливе лише за умови існування символічних меж спільноти.
Такою умовою виступає національна мова, яка “прищеплюється” населенню
загальною системою освіти і, таким чином, вводить загальну норму
етнічної соціалізації індивідів. Отже, суб’єктивація індивідів за
допомогою національної ідеології полягає у фундаментальній залежності
суб’єктів від етнічної приналежності, яка визначається національною
мовою. Але, як зауважує Е. Баллібар, “вписування” індивідів в націю за
допомогою національної мови, власне кажучи, відкрите, оскільки мовою
можуть володіти не тільки члени даної національної спільноти. Механізмом
конструювання “замкненості” національної спільноти виступає інститут
національної сім’ї, який функціонує на мікрорівні тілесних стратегій і
сексуальних заборон.

Теорія відношень влади М. Фуко визначає владу не як втілення практик
державних правових інститутів, але як історично визначені стратегії
тілесності. З виникненням капіталізму “народжується” політична анатомія
тіла, що реалізується за допомогою дисциплінарних мікропрактик влади,
які проникають на всі рівні людського існування з метою “максимальної
раціоналізації” людського тіла. Дисциплінарна влада вистежує і організує
форму тіл, стигматизує, мовою юристів, помічає розташування
індивідуального тіла в соціумі заперечувальними знаками: “Тепер ти, а
також твоє тіло поза законом, тепер тебе засуджено, усунуто, віддано
обстеженню і виправленню та ін.” Описуючи принцип роботи “нової”
дисциплінарної влади, Мішель Фуко звертається до ідеї Паноптікума
Бентама як до ідея абсолютної прозорості. Ув’язнені розташовані таким
чином, щоб постійно знаходитися під наглядом охорони. При цьому самі
вони не знають, чи спостерігають за ними у конкретний момент, тобто
місце влади порожнє. Таким чином, суб’єктивація індивідів здійснюється
за допомогою практик обмеження, заборонів, обстеження і подальшого
вивчення людських тіл. М. Фуко розглядає процес виникнення населення та
класів у термінах заміни сімейного диспозитива подружнього життя
диспозитивом сексуальності, котрий перетворює сексуальну поведінку в
об’єкт постійного контролю, вивчення та виправлення, і, таким чином,
стає основною технологією суб’єктивації індивідів. Інакше кажучи,
суб’єкт формується і потім інвестується сексуальністю режимів влади.
Треба підкреслити, що сексуальні заборони визначають соціальну
відповідальність індивіда і, відповідно, соціальну ієрархію залежно від
статі індивіда, а стратегії сексуальності передбачають конструювання і
реконструювання дихотомії чоловічого/жіночого як домінуючого/підлеглого.
Отже, національна сім’я — це дискурс влади, котрий здійснюється через
диспозитиви сексуальності, а національний суб’єкт конструюється за
допомогою обмеження і заборон, визнаючи які він/вона знаходить
дискурсивно сконструйовану національну ідентичність. Таким чином, діючи
на рівні мікропрактик влади, дискурс сексуальності конструює деякий
ідеал національної сім’ї, в основі якого знаходяться сексуальні норми,
наприклад, заборона на сексуальні відношення з усіма “іншими”.
Реалізуючи себе через цю заборону, індивід інтерпелюється в національну
спільноту, знаходячи статус рівноправного члена нації/сім’ї. Основним
регулятивним механізмом інституту національної сім’ї виступає статева
різниця індивідів, відповідно до якої відношення між чоловічими та
жіночими суб’єктами вибудовуються як “природні” відношення
домінування/субординації. У цьому співвідношенні практики жіночої
суб’єктивації виступають як центральні практики організації інституту
національної сім’ї та етнічної приналежності. В процесі контролю,
вивчення та “обмеження” жіночої сексуальності і репродуктивності
відбувається створення символічних меж національної спільноти.

У другому підрозділі (1.2) “Проблема гендерного суб’єкта” піддається
аналізу поняття статі, гендера, гендерної асиметрії і суб’єктивності
індивіда в теоріях філософів фемінізму (С. де Бовуар, Г. Рубін, Ш.
Ортнер, А. Дворкін та ін.) і постфемінізму (Дж. Батлер, Е. Гросс, Ш.
Муфф та ін.). Теоретики фемінізму стверджують, що статева різниця є не
біологічною (стать), а соціально сконструйованою (гендер). Ця ж
соціальна конструкція статі розглядається як засаднича категорія
розподілу людей на тих, хто має доступ до ресурсів влади (чоловіків), і
тих, хто такого доступу не має (жінки). Підлеглість жіночого суб’єкта,
що визначається гендерною асиметрією, є основою будь-якої суспільної
структури, в тому числі, національної. Інакше кажучи, гендер виступає
основним механізмом конструювання національної символічної структури,
категорично і визначено стверджуючи “природні” відносини між чоловіками
та жінками. В процесі конструювання жінок як “інших”, гендерні механізми
легітимують патриархатні структури експлуатації і дискримінації жінок.
Основою виключення жінок з публічного простору є співвідношення їх з
природою і “природними” функціями: народження і виховання дітей, домашнє
господарство та ін. Національна суб’єктивація індивідів основується на
використанні патриархатною владою характеристик біологічної статі в
процесі створення основоположної для національного устрою бінарної
опозиції чоловічого/жіночого як опозиції найвищого/найнижчого,
культурного/природного і публічного/приватного.

В той же час, виступаючи з критикою феміністських теорій, Дж. Батлер
підкреслює неможливість апеляції до певної структури “універсальної”
жіночої суб’єктивності і монолітного маскулінного домінування. Визнавши,
що гендер як універсальний механізм жіночого пригнічування є
патриархатною “надбудовою” над жіночою “біологічною” статтю, класичний
фемінізм суттєво не залишив можливості для спекуляцій з приводу
“національно-культурної”, етнічної і класової специфіки суб’єктивації як
жінок, так і чоловіків. Більше того, саме “біологічна” стать також є
гендерним конструктом, оскільки визначення біологічної статі, в першу
чергу, апелює до її соціальних характеристик і залежить від режиму
влади. Отже, гендер виступає культурним механізмом, який виробляє та
засновує біологічну стать як “додискурсивну”, яка передує культурі і
тому не викликає сумніву у своїй щирості. Умовами виробництва
біологічної статі виступає система обов’язкової гетеросексуальності, яка
через репресивні практики виключення, заперечення і ієрархії визначає
гендерну конфігурацію нормативних маскулінних та фемінінних суб’єктів.

В контексті національної суб’єктивації індивідів, створюючи ”віковічні”
і “не підлягаючі сумніву” національні конструкти маскулінності та
фемінінності, гендер легітимує конструювання і реконструювання
національного суб’єкта. Отже, регулятивна функція статі в процесі
конструювання національного суб’єкта визначається символічною
інтерпретацією системи обов’язкової гетеросексуальності. Гендер виступає
механізмом, який виробляє і відтворює бінарну систему національної
ідентичності як “додискурсивний” тілесний проект. Іншими словами,
виробляючи і відтворюючи конструкт “природних” статевих відносин як
такий, що не підлягає сумніву, гендер визначає “додискурсивність”
етнічної приналежності, котра також не підлягає сумніву. Національний
суб’єкт не має можливості сумніватися у своїй етнічній приналежності,
оскільки це буде означати сумнів у природному порядку речей, який
відбивається у “природних” відносинах між чоловіками та жінками.
Насправді характеристики “біологічної” статі і статевих відносин є
гендерною конфігурацією практик обмеження і заборони, які конструюють
нормативні моделі чоловічої та жіночої суб’єктивності залежно від режиму
влади. Повертаючись до питання про універсальний досвід жіночого
пригнічення і монолітну структуру маскулінного домінування, можна
стверджувати, що маскулінне домінування визначається гендерною
конфігурацією, що конструює різні типи маскулінності та фемінінності,
також як і різні моделі відносин між цими типами. Отже, структура
маскулінного домінування визначає гендерну, класову, расову, національну
дискримінацію не тільки у відносинах між чоловіками та жінками, але й у
середені кожної статі. Логічно передбачити, що існує визначена система
маскулінності, котра підпорядковує всі ці відносини, вибудовує їх у
вигляді визначеної ієрархії і виробляє механізми суб’єктивації, тобто
підкорення цій ієрархії. Таким чином, система маскулінності буде
залучати до себе практики пригнічення та обмеження як жінок, так і
чоловіків.

У третьому підрозділі (1.3) Проблема “маскулінного” суб’єкта досліджена
специфіка суб’єктивації індивідів системою маскулінності, яка виявляє не
тільки владу чоловіків над жінками (чоловіче домінування), але й владу
одних чоловіків над іншими стосовно раси, сексуальності, етнічності,
віку та фізичної сили (Р. Коннелл, М. Месснер, М. Кіммель, Д. Гілмор).

Американський соціолог Р. Коннелл виділяє чотири типи відносин у системі
маскулінності: гегемонію, підлеглість, співучасть і маргіналізацію, які
водночас виступають практиками організації гендерної, класової і
національної різниці. Гегемонна маскулінність тут є регулятивним
ідеалом, який лежить в основі організації спільноти. На думку Р.
Коннелла, система маскулінності може розглядатися як визначена
конфігурація відносин між маскулінностями та фемінінностями, тобто
володіти ситуаційними характеристиками, але, водночас, система
маскулінності має здібності змінювати конфігурацію відносин, тобто
володіє трансформаційними характеристиками. Виходячи з цього, можна
припустити, що в процесі вивчення специфіки трансформації відносин в
системі маскулінності аналізуються трансформації мікропрактик влади і
виникнення нових технологій суб’єктивації індивідів.

Таким чином, гегемонна маскулінність є головним конструктом, який лежить
в основі створення системи етнічної приналежності та ієрархізації
національної спільноти, а система маскулінності — головним механізмом
конструювання національних суб’єктів. Практики національної системи
маскулінності конструюються і реконструюються за допомогою змін
гендерних значень та змін форм інституціонального контексту гендерних
практик.

Другий розділ “Сучасні системи маскулінності в боротьбі за гегемонію”
присвячено аналізу конструювання основних типів маскулінності в
національній системі маскулінності, порівняльному аналізу систем
маскулінності у сучасних національних суспільствах, а також аналізу
сучасних трансформацій гендерної конфігурації систем маскулінності у
контексті кризи національної ідеї і домінування практик глобалізації

У першому підрозділі (2.1) “Національна система маскулінності” автором
дисертаційного дослідження виділено основні принципи маскулінізації
національного суб’єкта. Початковою передумовою аналізу національної
системи маскулінності виступає концепція К. Пэйтмана, згідно з якою
створення національних держав на початку XVIII ст. здійснюється у
термінах переходу від системи патріархату, в якій король (як фігура
батька) управляв і чоловіками, і жінками, до системи братерства, в якій
чоловіки керують жінками в особистій сфері, але займають рівні позиції
між собою в суспільно-політичній. Таким чином, в основі конструювання
національної спільноти знаходяться практики контролю і обмеженості
жіночої сексуальності, що постають як борг жінок перед Батьківщиною.

T

p ? a

ue

$

&

(

*

,

.

0

2

4

6

R

???????R

h j l n p a

o

u

O

O

O

O

O

O

u

ue

aeAEccccccccAEAEAEAE$

O

`„

O

O

O

l-0!o#?&$

O

O

„A`„A!

O

„A^„k `„A

O

F‘?—??¤F«O±±‰‰ee±±±±$

??????th???????ої суб’єктивації жінок: жінка як “відтворювач” здорового
і “чистого” потомства; жінка як берегиня “справжньої” культури, що
відповідає за її передачу нащадкам; жінка як “уособлення”
родової/національної честі і гідності.

Основним інститутом, який виробляє і відтворює практики жіночої
суб’єктивації і, відповідно, символічні межі національної спільноти, є
інститут національної сім’ї. Р. Пірсон зауважує, що нації, котрі
виникають у XVIII ст., в першу чергу характеризуються як патриархатно і
ієрархічно організовані народні сім’ї, де чоловіки виступають
захисниками сім’ї, контролюють та оберігають честь своїх жінок.

Отже, в процесі конструювання, контролю і захисту образу “гідної” і
“правильної” фемінінності, система національної маскулінності виробляє і
легітимує маскулінне панування.

Система гетеросексуальності в національній інтерпретації поділяє простір
чоловічого і жіночого за допомогою заборони на участь жінок у війнах,
які визначають основні стратегії чоловічої тілесності в національній
системі маскулінностей. Одним з головних ефектів військово-патріотичного
дискурсу виступає готовність чоловіка пожертвувати своїм життям в ім’я
Батьківщини. Гегемонна маскулінність виробляє і культивує ідеал “Великих
батьків”, що віддали своє життя в ім’я Вітчизни та заповідали “святу”
боротьбу нащадкам. Практика конструювання нормативної маскулінності
передбачає наслідування прикладу “Великих батьків” і, таким чином,
базується на понятті “крові”, що пов’язує покоління, а гіпотетична
можливість “пролити кров” створює символічні межі національної спільноти
як кровного братерства. Отже, дискурс “священного права” убивати та
вмирати в ім’я Вітчизни, втілений в образах гегемонної маскулінності,
стає тим регулятивним ідеалом, за допомогою якого здійснюється
суб’єктивація індивідів у національну спільноту.

У другому підрозділі (2.2) “Система національної маскулінності у
сучасних контекстах” висунуто гіпотезу про те, що традиційні відношення
у національній системі маскулінності є обов’язковою частиною процесу
конструювання національної спільноти та активуються залежно від попиту
режиму влади. Щоб довести цю гіпотезу, було проведено порівняльний
аналіз специфіки національної суб’єктивації у Західній Європі, в
постколоніальних державах і країнах колишньої Югославії.

У державах Західної Європи реконструкція традиційної маскулінності
визначається неорасистським дискурсом нетерпимості по відношенню до
іммігрантів. У дискурсах радикальних правих партій образ
чоловіків-іммігрантів представлено характеристиками агресивної
маскулінності, що загрожує жінкам як біологічним відтворювачам титульної
нації. Водночас, вони позиціонуються як ліниві, неспроможні справитися
навіть з примітивною работою, злодії. Загроза від іммігрантів обумовлена
також тим, що більшість “нормативних” чоловіків, які зобов’язані
захищати свою націю, втратили мужність, зробилися слабкими, беззахисними
та тендітними. Єдиним типом маскулінності, який можна протиставити
“агресивним” образам іммігрантів, є “класична” гегемонна маскулінність
захисників своїх жінок і матерів. Таким чином, відбувається
реконструкція дискурсу “біологічного” призначення чоловіків огородити та
захистити своїх жінок від насильників. Образ традиційного
чоловіка-захисника становиться визначеним тестом на справжню мужність і,
відповідно, практикою маргіналізації усіх, хто цей тест не пройшов.

В ситуації національного будівництва у постколоніальних державах
традиційні відношення в системі маскулінності можуть використовуватись у
своєму “дзеркальному” відображенні. Якщо фемінізація стала синонімом
колонізації та інших дискримінаційних практик, то невипадково, що у
процесах опору і звільнення колоніальних держав центральною темою стало
переосмислення та реконструкція жіночої сексуальності. Політична і
культурна деколонізація увібрала у себе не тільки повернення до
міфічного золотого віку в національному минулому. Емансипація жінок
означає емансипацію країни в цілому. Водночас, за думкою Ф. Фанона,
національна ідентичність стає есенціалістським поняттям, фетишем, який
використовується місцевою буржуазією для стабілізації політично зручного
розуміння єдиної і об’єднаної нації. За логікою Ф. Фанона, спроба
інституалізувати західний націоналізм не тільки фізично виснажує націю,
але й позбавляє її “доколоніальної” культурної спадщини в процесі заміни
на колоніально-продуковане поняття нації. Отже, постколоніальні еліти
продовжують успадковувати стандарти своїх колишніх колонізаторів.

Г. Співак передбачає існування наступної ієрархії: на першому місці
знаходяться іноземні домінуючі групи; на другому — місцеві домінуючі
групи загально індійського рівня; на третьому — місцеві і домінуючі
групи регіонального та місцевого масштабу; на четвертому — населення,
тобто соціальні групи і елементи, які уособлюють демографічну різницю
між індійським населенням і тими, кого називають елітою. Отже, гегемонну
позицію займають східні маскулінності, нормативна маскулінність
представлена загальнонаціональними і регіональними елітами, тобто тими,
хто робить спробу відповідати західним стандартам. В позиції
маргінальної маскулінності виявляється пригноблена група, до котрої
належить більшість населення держави.

У країнах колишньої Югославії національна маскулінність визначає “віру в
націю” у контексті священної боротьби Добра зі Злом, Світла з Темрявою,
тим самим легітимуючи культ сили, дисципліни, суверенності держави,
вождя і нації, котру ворог намагається зруйнувати. Основою національного
відродження є ідея компенсації колоніальної/радянської травми і
повернення “справжньої” національної культури, яку було зруйновано
радянським режимом. У зв’язку з цим домінуючим став дискурс очищення від
усіх сторонніх культурних традицій і наповнення національного дискурсу
архаїчними формами мови і культури. Наприклад, як пише В. Кесик,
“очищення” мови відбувалося як наповнення її архаїчними формами, що
репрезентувалися як “по-справжньому хорватські”, як мова, не забруднена
впливом соціалістичної Югославії та інших етнічностей. У наступній війні
традиційні відношення в системі маскулінності визначили радикальний
розподіл чоловічого і жіночого простору — поле битви та сховище.
Гегемонна маскулінність уособлюється образом вождя, а нормативна
маскулінність співвідноситься з армією національного порятунку
Батьківщини-неньки від фізичного руйнування. Таким чином, система
національної маскулінності визначається гендерною конфігурацією образів
чоловіків як воїнів та жінок як уособлення всіх тих цінностей, заради
яких треба убивати і вмирати. Відповідно, від жінок вимагається
народжувати нових вояків , а від чоловіків — бути єдиними з
національними збройними силами на чолі з вождем-рятівником нації.

У третьому підрозділі (2.3) “Глобалізація і конкуренція систем
маскулінності” зроблено аналіз сучасних трансформацій гендерної
конфігурації систем маскулінності у контексті кризи національної ідеї і
домінування практик глобалізації. Глобалізація є механізмом
інституалізації нових відношень влади, що містять новий домінуючий
ідеологічний апарат, нові стратегії тілесності, дискурс сексуальності і,
відповідно, систему маскулінності. Новою формою організації суспільства
виступає корпорація. Якщо в дисциплінарних спільнотах людина протягом
життя переходить від однієї дисциплінарної системи до іншої, постійно
починаючи все спочатку (від школи до бараків, від бараків до заводу), то
в корпорації всі ці системи об’єднуються в одну. Як зазначає Ж. Дельоз,
тотальним консолідуючим механізмом суспільства виступає
метастабільність, яка об’єднує індивідів в єдине тіло, котрим і править,
хоча, разом з тим, створює кінцеву форму кожного індивідуального
фрагмента цього тіла.

Механізмом експансії нових відношень влади виступають практики
глобалізації, що визначають нову дихотомію центр/периферія, яка вже не
передбачає конкуренції національних держав, а, навпаки, створення
транснаціональних об’єднань. При цьому, виробництво виноситься у країни
“Третього світу”, а в Європі та країнах північноатлантичного блоку
зосереджуються так звані “високі технології”. Новим домінуючим
ідеологічним апаратом стають мас-медіа, які визначають сучасну епоху як
епоху тотальної симуляції. В концепції Ж. Бодріяра, мас-медіа не
виробляють зміст, а “розігрують” його, підміняючи реальність
гіперреальністю, тобто надмірним роздуванням “хибних подібностей”
реальності — симулякрів. Інакше кажучи, мас-медіа виробляють цілком
самостійні системи симулякрів, які створюють середовище людини. Таким
чином, системи симулякрів виступають основним механізмом суб’єктивації
індивідів. Одним із засобів суб’єктивації індивіда системою симулякрів є
рекламна технологія “персоналізації” індивідів ієрархією речей. Реклама
кожного разу відсилає до речі як до якогось імперативного критерію
статусу суб’єкта і, відповідно, його ідентичності. Отже, “стендінг”,
тобто торгівельна марка, форма, колір, окреслення, аксесуари будь-якого
продукту створює універсальну систему знаків та їх прочитання, тим самим
інтегруя суб’єктів у безперервний цикл споживання.

Гендерна конфігурація системи симулякрів наділяє продукти, що
рекламуються, чоловічими та жіночими характеристиками і вже через них
визначає “біологічну” стать індивідів. Наприклад, гетеросексуальна
опозиція чоловічого/жіночого визначається за допомогою розподілу на
жіночий “внутрішній” світ сімейного побуту (найновіша побутова техніка,
якісні миючі засоби, продукти здорового харчування та ін.) і чоловічий
“зовнішній” світ офісу (машини, ноутбуки, аксесуари ділової людини та
ін.).

Гегемонна маскулінність являє собою образ корпоративного бізнесмена:
гетеросексуального чоловіка, професіонала, який виконує чоловічу роботу,
сексуально активного і фінансово самостійного, жорстко відокремлюючого
себе від жіночого світу, світу сім’ї та емоцій. Гегемонний образ
корпоративного бізнесмена уособлює головний принцип організації
відношень у системі транснаціональної маскулінності. На відміну від
системи національної маскулінності, система транснаціональної
маскулінності визначається символічним простором сім’ї-корпорації,
котра, на відміну від національної сім’ї, потребує не постійного
захисту, а постійної роботи в ім’я кар’єри. Чоловік суб’єктивується
таким чином, щоб бути на роботі постійно: і в робочий час, і після
роботи. На думку А. Юрчака, корпоративний/транснаціональний чоловік є
відданим корпоративному бізнесу не тільки тому, що відчуває
відповідальність за спільну справу, любить свою роботу або боїться її
втратити, але ще й тому, що він не мислить себе поза межами
корпоративної сфери.

Гегемонний образ корпоративного бізнесмена постає як частина основного
дискурсу експансії системи транснаціональної маскулінності і,
відповідно, глобалістського “розмивання” меж національних суспільств.
Одним із засобів легітимації цієї експансії є дискурс неолібералізму,
демократичних цінностей, боротьби за права людини та ін. Держави, що не
відповідають стандартам, ідентифікуються як маргінальні і, відповідно,
потребують “допомоги”, тобто втручання у внутрішню політику країни з
боку ЄС і/або північноатлантичного блоку. Реакцією на глобалістську
експансію є ренесанс ідеологій нації-держави, тобто активація практик
традиційних систем маскулінності, у рамках якої відбувається
реконструкція традиційних гендерних відносин: чоловік-захисник і
Батьківщина-ненька, яку необхідно уберегти від чужого втручання. За
прикладом конкуренції національної і транснаціональної системи
маскулінностей автор дисертаційного дослідження звернувся до
протистояння держав північноатлантичного блоку, головним чином, США і
країн Ісламу.

На думку Дж. Батлер, репрезентація у транснаціональних мас-медіа
ісламського фундаментализму як загальної ознаки, яка постійно
використовується для виділення мусульманського „іншого” з його
ірраціональною, морально більш варварською маскулінністю і з його
пасивною, віктимною і підлеглою фемінінністю, сприймається радикально
“зовні” універсальних структур розуму і демократії, і тому потребує
вимушеного розташування у середені них.

З іншого боку, як зауважує М. Кіммель, ісламісти чинять опір
глобалізації, експансії західних цінностей, культивуючи образи справжніх
синів та дочок національної і/або транснаціональної спільноти. На думку
Р. Коннела, транснаціональна бізнес-маскулінність за останні десятиріччя
набула тільки одного суперника за гегемонію — жорстку, орієнтовану на
контроль маскулінність воєнного типу.

У третьому розділі “Системи маскулінності у пострадянській Україні”,
аналізується роль систем маскулінності в процесі конструювання
національного суб’єкта у пострадянській Україні.

У першому підрозділі (3.1) “ Український національний суб’єкт”
розглядаються проблеми походження української нації і специфіка
української національної ідентичності в концепціях українських
теоретиків нації і націоналізму.

Представники примордіалізму (І. Лисяк-Рудницький, Л.Залізняк,
Я. Дашкевич, А. Пономарьов та ін.) визначають поняття український народ
та українська нація в термінах “природної”, етнонаціональної спільноти —
особистий, самобутній, етнокультурний і етнополітичний організм на
віковічній етнічній території. Українська нація виникла ще за доби
Київської Русі як “природна” етнокультурна, етносоціальна і
етнополітична спільнота, що визначила розвиток української нації.
Етнічна приналежність до української нації в такому контексті мислиться
як онтологічна властивість всіх українців, яка дозволила їм створювати
національні суспільства в різні історичні епохи. На підставі системи
понять “етнос–народ–нація” примордіалістська концепція обґрунтовує
припущення про те, що існувала “домодерна українська нація” як замкнений
у собі та однорідний колектив. На протязі різних історичних епох
українська нація приймала різні форми: від “самостійної національної
спільноти” до “латентного стану” у складі інших націй. В процесі
становлення української нації І. Лисяк-Рудницький виділяє наступні три
фази: княжо-феодальну (від Київської Русі до Люблінської унії), козацьку
(XVII–XVIII ст.) і модерну (вона починається з “національного
відродження” XIX ст.). Як генетичний зв’язок цих фаз існування
української нації виступає український народ. Інакше кажучи, нація
виступає як “надбудова” над біологічною/етнічною приналежністю
українців.

На думку українських конструктивістів (Г. Грабович, Г. Касьянов,
Р. Шпорлюк та ін.), створення української нації датується серединою
XVIII і початком XIX ст. і є спробою трансформації периферій деяких
націй, які, в свою чергу, були периферіями Заходу, в суверенні
спільноти, здібні безпосередньо контактувати зі світовою спільнотою.
Головне завдання українського національного проекту визначилося
подоланням територіальної і культурної роздрібненості частин України як
периферій Російської і Австрійської імперій. Основним механізмом
конструювання національної приналежності стало створення єдиної
стандартизованої мови, що, у свою чергу, визначилося становленням
української літератури. Процес конструювання української національної
приналежності, який почався як “культурний” напрямок, переходить в
ідеологічну та політичну фази і досягає свого апогею у період
української революції 1917–1921 років і створення української держави. У
період перебування у складі Радянського Союзу відбувається остаточне
територіальне об’єднання українських земель у рамках УРСР. Головним
принципом консолідації стає конструкт “радянського народу”, який
уособлюється “старшим братом” — росіянами. Головною метою створення
концепції “радянського народу” була нейтралізація політичних амбіцій
національних еліт. Стосовно України придушення спроб одержати
національну самостійність відбувалося більш жорстко, оскільки радянська
ідеологія позиціонувала українців як одне з відгалужень російської
нації. На рубежі 80–90-х років відбувається “трансформація” образу
Радянського Союзу: те, що колись вважалося майже показовою моделлю
некапіталістичної модернізації, стало трактуватися як модернізований
варіант імперій XIX сторіччя, навіть більше — Радянський Союз став
подаватися як колоніальна імперія. Таким чином, основним принципом
конструювання пострадянського національного суб’єкта стає політика
“антіколоніалізму”, тобто “очищення” від радянського минулого і
повернення до споконвічних європейських джерел.

Дослідники гендерної парадигми (І. Жеребкіна, О. Забужко, С. Жеребкін)
розглядають конструювання сучасного українського національного проекту
як досвід національного відродження, насичений аргументами сільського
“повернення до традиції” (або “коренів”) і міського популізму
“повернення нації” як необхідної умови інтеграції в Європу. Обов’язковим
компонентом нового національного будівництва постає політика гендерної
реставрації традиційної національної сім’ї, котра інтерпретується як
звільнення від “неправильної” і “аморальної” радянської сім’ї, яка
виправдовує залучення жінок до ринку праці і формально наголошує статеву
рівноправність. Зараз роль жінки — це традиційна роль матері і дружини,
домогосподарки, яка зайнята домашнім господарством та турботою про
чоловіка і дітей. Відповідно, чоловіки виступають захисниками і
здобувачами. У той же час, спроба відродження “природних” національних
ролей чоловіків та жінок була нівельована економічно детермінованою
неспроможністю більшої частини чоловіків бути здобувальниками. В такому
контексті стає очевидною “слабкість” українського чоловічого тіла, котре
неспроможне нікого захистити і бути конкурентно спроможнім в нових
умовах. Також слід зауважити, що процеси повернення до “етнічної
автентичності”, до “нормальної державності і національності” як
відбудова «природного гендерного порядку” майже зразу опинилися у центрі
практик глобалізації, які визначають недосяжні для більшості українських
чоловіків нормативні стандарти транснаціональної маскулінності.

У другому підрозділі (3.2) “ Конкуренція систем маскулінності ”
аналізується боротьба за гегемонію трьох систем української
маскулінності: національної, радянської і транснаціональної.

Національна система маскулінності складається з наступних принципів, які
звертаються до минулого, яке, так чи інакше, пронизане епосом
жертовності і воєнного героїзму. Головними персонажами національного
відродження постають образи запорізьких козаків і порівняно сучасні
образи воїнів УПА. Дискурсивні технології патріотичної маскулінності
передбачають створення монолітної структури героїчної маскулінності,
основною функцією якої стає готовність пожертвувати життям в ім’я
Батьківщини. Головними тілесними практиками в цьому контексті постає
культивування гомосоціального братерства чистих/святих воїнів,
об’єднаних ідеєю слави, честі та добробуту української нації (спорт,
здоровий засіб життя, здатність витримати тортури та ін.). Основні
вектори символічного простору визначаються жіночими фігурами волі і
смерті, що домінують над образами дружини або коханої. На відміну від
дискурса вільного братерства запорізьких козаків, дискурс народної армії
УПА включає образи жінок-вояків УПА, котрі разом з чоловіками виборювали
свободу України. Таким чином, підкреслюється консолідація усього народу
в боротьбі за незалежність.

Основним принципом функціювання системи радянської маскулінності є
підтримка дискурсу радянської ідентичності (формальна статева
рівноправність, домінування російської мови і символічна цінність
“братерських” відносин з Росією). Спроби зберегти свою ідентичність
визначаються ефектом радянської колонізації — прийняття статусу
підкореного народу в обмін на стабільну позицію в радянській сім’ї
народів. Слід додати, що практика маргіналізації інших націй передбачала
визначену ієрархію, в якій українці займали перше місце. Також існувала
субордінована маскулінність “ворогів народу”, яка позиціонувалася як
найнижча у системі радянської маскулінності. Нова національна риторика
відтворює цю ієрархію в дзеркальному відображенні. Тепер образ
радянського українця стає втіленням “іншовості” у структурі українського
національного суб’єкта. Пострадянська система маскулінності визначає
себе в боротьбі з цією політикою, тим більше, що виникнення конкуруючих
систем маскулінності надало новий імпульс комуністичній ідеології. По
відношенню до національних маскулінностей використовується радянський
міф “найманців” Заходу, які намагаються посварити братерські російський
і український народи. Частиною цієї риторики є асоціювання західних
українців з “фашистами-бандеровцями”, тобто із загрозою насильницької
українізації і колонізації з боку Заходу. Друге місце займають
корумповані державні чиновники і “олігархи”, які обкрадають пенсіонерів
і ветеранів і також налаштовані запродати Україну Заходу.

За аналогією із західним зразком мужності (білий гетеросексуал
середнього класу) українська модель транснаціональної маскулінності
апелює до образу чоловіка, який діє у сфері виробничих, сімейних,
гетеросексуальних відносин, матеріально забезпеченого і відповідального.
У той же час, спроба відповідати системі маскулінності “Першого Світу”
стикається з реальністю напів кримінальності легального бізнесу і
тотальної корумпованості державних інститутів. В Україні, як і в
більшості інших пострадянських країн ідея успіху пов’язана з порушенням
закону, що, у свою чергу, є ефективним засобом продемонструвати свою
маскулінність. Перехід до ринкової економіки супроводжувався виникненням
маскулінності “нових українців”. Головними визначаючими нового образу
виступає експозиція гігантських, накачаних тіл, могутніх ший і низьких
лобів, хамської поведінки, масивних золотих ланцюгів і дорогих машин. Ця
система маскулінності виробляє цілий культурний пласт пісень, романів і
художніх фільмів про життя “героїчних” бандитів і їх друзів. Слід
зауважити, що кар’єра героя, як правило, приводить його до зовнішніх
визначаючих транснаціональної маскулінності – респектабельний бізнесмен.
У той же час, існують два загально пов’язані фактори, які визначають
неможливість відповідати нормативним образам європейської маскулінності.
По-перше, у дихотомії “Схід — Захід” Україна, як і інші пострадянські
держави, сприймається як “недостатньо демократична”, тобто “маргінальна”
у колективній структурі європейського суб’єкта. По-друге, західні
практики суб’єктивації визначаються “неоліберальним” проектом, який
виключає будь яку “кримінальність” як засіб підтвердження мужності. У
комплексі це визначає парадокс української транснаціональної
маскулінності — вимушеність поєднання нормативних образів “європейських
бізнесменів” з характеристиками “напівкримінальної” агресивної
маскулінності.

У такому контексті стає очевидним, що кожна із систем української
маскулінності намагається компенсувати радянську/колоніальну травму
українського національного суб’єкта.

У висновках визначено підсумки дослідження, окреслено перспективи
філософсько-антропологічного використання категорії системи
маскулінності як категорії аналізу проблеми гендерно-маркірованого
національного суб’єкта.

СПИСОК ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ

ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Коновалов Д. Гендер та засоби масової комунікації у пострадянській
Україні // Вісник Харківського національного університету
ім. В. Н. Каразіна. Серія: теорія культури і філософія науки. — Харків,
2002. — № 553. — С. 165–169.

Коновалов Д. Гендер, нация и глобализация в украинском политикуме
/ Д. Коновалов // Вісник Харк. нац. ун-ту. Серія: теорія культури та
філософія науки. — Харків, 2003. — № 587. — С. 65–69.

Коновалов Д. Роль сакральных образов женщин в процессе конструирования
нации / Д. Коновалов // Вісник Харк. нац. ун-ту. Філософські проблеми
науки та культури. Серія: теорія культури та філософія науки. — Харків,
2004. — № 625-1. — С. 97–100.

Коновалов Д. Стратегии власти и конструирование нации / Д. Коновалов //
Вісник Харк. нац. ун-ту. Філософські перипетії. Серія: філософія. —
Харків, 2004. — № 638. — С. 42–45.

Коновалов Д. Новые маскулинности: украинский дисплей / Д. Коновалов
 //Гендерные исследования: [Сб. ст.] / Харьк. центр гендер. исслед.; Под
ред. И. Жеребкиной и др. — Харьков, 2004. — № 10. — С. 226–235.

АНОТАЦІЇ

Коновалов Д. О. Гендер і національний суб’єкт: конструювання
маскулінності в контексті пострадянської України. — Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за
спеціальністю 09.00.04 — філософська антропологія, філософія культури.
Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна. Харків, 2005.

Дисертація присвячена дослідженню процесу формування українського
національного суб’єкта. Обґрунтовано положення про те, що національний
суб’єкт конструюється за допомогою мікропрактик влади і включає до себе
гендерно детерміновані стратегії тілесності, які визначають головні
принципи національної суб’єктиваціі індивідів. Проаналізована специфіка
взаємовідношень між гендерними стратегіями тілесності і національними
механізмами конструювання суб’єкта. Відокремлено основний механізм
створення національного суб’єкта — систему національної маскулінності. В
основі мікропрактик влади лежить сконструйована гендером система
обов’язкової гетеросексуальності. У процесі створення “віковічних” та
тих, що “не підлягають сумніву” національних конструктів маскулінності і
фемінінності, гендер легітимує конструювання і реконструювання
національного суб’єкта. Механізмом ієрархізації національних суб’єктів
виступає система національної маскулінності, котра включає до себе
відношення гегемонії, субординації, співучасті і маргіналізації, та
знаходиться у стані постійної конкуренції з іншими системами
маскулінності. Конструювання українського національного суб’єкта
відбувається у контексті конкуренції системи радянської маскулінності,
“нової” національної маскулінності і транснаціональної маскулінності,
кожна з яких намагається компенсувати радянську/колоніальну травму
українського національного суб’єкта.

Ключові слова: національний суб’єкт, стратегії тілесності, гендер,
системи маскулінності.

Коновалов Д. А. Гендер и национальный субъект: конструирование
маскулинности в постсоветской Украине. — Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по
специальности 09.00.04 — философская антропология, философия культуры.
Харьковский национальный университет им. В. Н. Каразина. Харьков, 2005.

Диссертация посвящена исследованию процесса конструирования украинского
национального субъекта. Обоснована гипотеза о том, основным принципом
конструирования национального субъекта выступает социальный конструкт
этнической принадлежности, сформированный как “природный” и поэтому не
подлежащий сомнению. Осознание индивидами “естественности” своей
этнической принадлежности конструируется посредством идеологических
институтов национального языка и национальной семьи. Национальный язык”
определяет общие границы сообщества, а национальная семья “закрывает”
их, производя телесные практики, ограничения и запреты сексуальности,
“подчиняясь” которым индивид субъективируется в национальное сообщество.
Выделен основной механизм конструирования национального субъекта —
система национальной маскулинности, который действует в символическом
пространстве этнической принадлежности индивида и определяет отношения
гегемонии, субординации, соучастия и маргинализации в национальной
иерархии. Наряду с национальной системой маскулиности существуют другие,
конкурентные ей системы маскулинности. В Украине конкуренция систем
маскулинности определяется борьбой за гегемонию между национальной,
советской и транснациональной системами маскулинности. Отношения в
системе национальной маскулинности определяются “подавлением” советских
практик субъективации. Гегемонная маскулинность национального
возрождения реконструирует образы “Отцов” украинской нации (воинов,
государственных деятелей, писателей и т. д.) с целью восстановления
прерванной связи поколений. Практики советской субъективации (школа,
армия и другие дисциплинарные институты) определяют маскулинность
индивидов подчиненных наций как маргинальную, но при этом наделяют ее
стабильностью и иерархическим преимуществом в отношении “врагов”
советской власти (субординированная маскулинность). Современная
реконструкция советской маскулинности определяется сопротивлением новым
системам маскулинности, которые в риторике современных украинских
коммунистов выступают виновниками краха советской системы и
последовавшего экономического кризиса. Позиционируя себя как новую
доминирующую группу, представители транснациональной
бизнес-маскулинности “маргинализируют” всех тех, кто не смог
адаптироваться к рыночным условиям. При этом в условиях дихотомии
“Восток-Запад” они сами выступают “маргиналами” в отношении европейской
системы маскулинности и вынуждены постоянно подтверждать свою
“друговость”, чтобы быть “видимыми” в структуре европейского
коллективного субъекта. Каждая из рассмотренных систем маскулинности
определяется практиками компенсации “нехватки” в структуре украинского
национального субъекта.

Ключевые слова: национальный субъект, стратегии телесности, гендер,
система маскулинности.

Konovalov D. O. Gender and National Subject: Constructing of Masculinity
in post soviet Ukraine. – Manuscript.

Thesis for a degree of Candidate of Philosophical Science by specialty
09.00.04 – Philosophical Anthropology, Philosophy of Culture. — Karazine
Kharkiv National University, Kharkiv, 2005.

Thesis is devoted to the research of the process of constructing of
Ukrainian national subject. National subject is constructed by the micro
technologies of power, in particular by the gender-determined strategies
of human body. The main mechanism of constructing of national subject is
the system of national masculinity, which functions in the symbolic
space of ethnic belonging of an individual and determines the relations
of hegemony, subordination, co-participation and marginalization in the
context of national hierarchy. In other words, national project
presupposes the struggle for hegemony, which is realized with the help
of the mechanisms of national masculinity. National ideology often
represents “sex” as what does not and could not change the stable
«natural» pattern underneath all the flux. However there are different
types of sex patterns, which are the products of the current systems of
masculinities. Research focuses on the characteristics of the major
institutionalized forms of Ukrainian and imported transnational
masculinities, as well as relations between them. Understanding the role
of system of masculinity as the powerful cultural mechanism, crucial for
constructing such social concepts as class, race, ethnicity,
nationality, and religion is crucial for a philosophical analysis of any
political order.

Key words: national subject, strategies of human body, gender, system of
masculinity.

Коновалов Дмитро Олександрович

Гендер і національний суб’єкт: конструювання маскулінності в контексті
пострадянської України

Спеціальність 09.00.04 — філософська антропологія, філософія культури

Автореферат на здобуття наукового

ступеня кандидата філософських наук

Відповідальний за випуск проф. І.А. Жеребкіна

Підписано до друку 20.04.2005. Формат 60х90 1/16. Папір офсетний.

Друк. Риз. Ум. друк. арк. 0,9. Обл. вид. арк. 1.

Тираж 100 пр.

Зам. № 83.

Надруковано у центрі оперативної поліграфії ТОВ “Рейтинг”

61002, м. Харків, вул. Сумська, 37. Тел (057) 7005351, 7143426

PAGE \* Arabic 1

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *