Клініко-морфологічна характеристика серцево-судинної системи та медико-соціальна реабілітація хворих на цукровий діабет 2 типу (автореферат)

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна

Фостачук Олена Олександрівна

УДК 159.922.4.: 316.7 (477)

Соціальна пам’ять як соціокультурний феномен

Спеціальність 22.00.04. – спеціальні та галузеві соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків — 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Одеському національному університеті ім.. І.І.
Мечникова Міністерства освіти і науки України..

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

Побєда Неллі Олександрівна,

Одеський національний університет ім.
І.І. Мечникова

Міністерства освіти і науки України,

професор кафедри соціології Інституту
соціальних ОНУ.

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор,

Чернецікий Юрій Олександрович,

Харківський національний університет
ім. В.Н. Каразіна

Міністерства освіти і науки України,

завідувач-професор кафедри
міжнародної економіки ХНУ.

Кандидат соціологічних наук, доцент,

Ходус Олена Володимирівна,

Дніпропетровський національний
університет Міністерства

освіти і науки України,

доцент кафедри теорії та історії
соціології.

Провідна установа: Інститут соціології НАН України, м. Київ.

Захист відбудеться 19.04.2005 р. о 13 годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 64.051.15 у Харківському національному
університеті ім. В.Н. Каразіна за адресою: 61077, м. Харків,
пл..Свободи, 4, ауд. 2-49.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна за адресою:
61077, м. Харків, пл..Свободи, 4, ауд. 2-49.

Автореферат розісланий 18.03.2005 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради
доц. Шеремет І.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Феномен пам’яті вивчається з
найдавніших часів і багатьма науковими дисциплінами. В першу чергу
філософія, потім природознавство (біологія), психологія, соціологія
намагаються проникнути в його суть і пізнати механізми дії пам’яті, як
на індивідуальному рівні, так і на рівні людських співтовариств.
Проблема пам’яті впродовж багатьох сторіч раз у раз актуалізується. У ХХ
столітті, з розвитком кібернетичних технологій інтерес людства до
проблеми пам’яті блискуче реалізувався в створенні електронних систем,
що запам’ятовують. Ці системи, будучи в лише моделлю людської пам’яті,
все ж таки у багато разів перевищують можливості останньої. При цьому ж
з’ясувати того, що реально відбувається в людському організмі під час
запам’ятовування – відтворення — забування (операцій пам’яті), позитивно
презентувати, в якій мірі на вказані операції впливають біологічні і
соціальні чинники, дотепер залишається проблематичним. Біофізичні,
біохімічні, психологічні і філософські гіпотези “механізмів” пам’яті,
залишаючись лише частково доведеними, виглядають для дилетанта однаково
правомірними через нестачу емпіричних доказів, в “кращих наукових
традиціях”. Інакше кажучи, проста і переконлива відповідь на питання –
“що є пам’ять?” дотепер не дана.

У багатьох класичних і сучасних роботах, присвячених проблемі пам’яті
(як на індивідуальному, так і на соціальному рівні) безпосереднє
визначення пам’яті як такої залишається “фігурою умовчання”.

Проблема ускладнюється, коли дослідник від запитання про суть пам’яті
переходить до роздуму про те, що є соціальна пам’ять, і якою мірою її
становлення і розвиток обумовлене біологічними і соціальними
механізмами. Дана “ситуація знання” служить доказом необхідності
міждисциплінарної проблематизації соціальної пам’яті. Дисертаційне
дослідження сприяє подоланню цього “умовчання” і невизначеності;
оскільки пропонується розглядати соціальну пам’ять як соціокультурний
(семіотичний) феномен. Перевагою даного підходу є відхід від
конструювання “соціального несвідомого”, звернення до соціального буття
пам’яті і трактування “мнемічного соціального” як комунікативної дії.
Запропонована в роботі соціологічна інтерпретація соціальної пам’яті як
динамічної культурної семіосфери, що відображає динаміку смислів в часі,
базується на методологічних принципах теорій Ю.М. Лотмана і К. Гірца .Це
дозволяє ефективно поєднувати евристичні можливості семіотики,
історичної феноменології і класичної соціологічної традиції.

Актуальність теми обумовлена також необхідністю дослідження ідеологічних
і культурних трансформацій, що відбуваються в сучасному українському
суспільстві – становлення історіографічного канону, осмислення нових
ідентифікаційних практик і пошуку солідарізуючих символів і смислів.
Ці процеси торкають глибинні верстви соціальної пам’яті, включають в
межі аналізу всі її динамічні механізми. Конструювання колективних
спогадів “знов”, “випадання” з пам’яті суспільства цілих епох, зрушення
сталих, довготривалих ментальних структур – всі ці процеси, як,
виявляється, відбуваються досить швидко – навколишній світ виразно
демонструє це, руйнуючи звичні уявлення про стійкість соціального
“вікопам’ятного”.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Жодна з існуючих нині
соціальних наук поки не може поставити собі в заслугу системну розробку
проблеми соціальної пам’яті. “Роз’єднані” підходи структурувати доволі
складно; основна трудність, полягає, на нашу думку, в “недостатності
визначень”, адже саме стилі дефініцій виступають первинним орієнтиром
при порівняльному аналізі підходів до проблеми.

Традиція своєрідного ігнорування визначень пам’яті існує в європейській
філософії і психології ще з часів Декарта і Спінози. Констатація
самоочевидності пам’яті знаходить своє першочергове обґрунтування в
елементарній ідеї, згідно якій “збудження”, що одного разу мало місце в
нервових клітинах, не “зникає” повністю після припинення дії чинника, а
залишає після себе деякий “слід”. Наступне збудження знову залишає після
себе слід, але попередній слід не “зникає”. Необхідно відзначити, що
дане положення найчастіше відтворюється у вітчизняних і зарубіжних
дослідженнях у області мнемонічної психології. Концепт “слід” (інакше —
“енграмма” — термін А. Лурія), крім того, активно задіяний не тільки
психологами, але і філософами, істориками (у сучасних дослідженнях,
наприклад, В. Ляудіс та В.Румянцевої разом з ним використовується
також термін “хронотоп”).

Таким чином, поки проблема нейрофізіологічних (або інших?) механізмів
утворення структур пам’яті все ще чекає фундаментальних відкриттів,
загальноприйняті (енциклопедичні, зокрема) визначення пам’яті мають
схожий вигляд і при цьому абстрактний характер. Якщо спробувати
використовувати подібний вислів для конструювання визначення соціальної
пам’яті (згідно формулі definitio fit per genus et differentiam
specificam, де “родовим” поняттям буде “пам’ять”, а “специфіка”
полягатиме в “соціальному”), тоді таке визначення буде досить
“генералізуючим” і схоластичним, припускаючим, до того ж, безліч
тлумачень. Крім того, воно в рівній мірі може бути застосоване і до
“історичного знання” (історіографія, соціальні міфи) або до “історичної
свідомості” (“ретроспективній” сфері суспільної свідомості).

Зокрема, С. Кознова, автор монографії “ХХ століття в соціальній
пам’яті російського селянства” констатуючи проблему, знаходить вихід в
трансформації (розширенні) традиційного визначення. На її думку, пам’ять
– це фундаментальний прояв людського життя, без якого соціальне життя,
найхарактерніша ознака людини, було б неможливе. Пам’ять діє на
декількох рівнях: по-перше, це індивідуальна пам’ять на основі
індивідуального, особистого, пережитого досвіду; по-друге, індивідуальна
пам’ять на основі не пережитого досвіду; потім — колективна пам’ять. У
особливому відношенні з пам’яттю знаходиться історія — тлумачення
минулого фахівцями.

У дослідженні С. Кознової дається спроба представити структуру
соціальної пам’яті, розрізняючи колективний і індивідуальний рівень її,
і виділяючи її основну функцію – організацію соціального життя
людських співтовариств. У такій постановці проблеми відчувається вплив
“соціології пам’яті” М. Халльбвахса і теорії “двох пам’ятей” А.
Бергсона. Жанр самої роботи можна визначити як “соціально-історичне
дослідження ментальності російського селянства” у середині ХХ в.
Особливий інтерес представляє детальний аналіз унікальних архівних
матеріалів – нормативних актів місцевої влади, статі з невеликих
районних газет і сільських багатотиражок (приводяться фрагменти
репортажів і нарисів сількорів), ретельно зафіксованих особистих
спогадів, усної народної творчості. Основні смислові одиниці аналізу
— “групові” міфи селянства — такі, наприклад, як “влада землі”, можуть
показатися довільними професійному соціологічному погляду, звиклому до
строгих процедур вимірювань. Рівно як і дуже “персоналістична”
інтерпретація, що демонструє, по виразу автора, злиття наратива і
авторської думки. Проте, головна цінність цієї роботи не тільки у
тому, що вона виразно представляє “історичну епоху очима групи”, але і
наочно доводить евристичну значущість концепту “соціальна пам’ять”,
значний потенціал об’єктів її емпіричного дослідження.

Робота С. Кознової, на нашу думку, є виключенням із своєрідної
тенденції, що склалася в рамках соціальної історії, політології і
культурології “пострадянських” держав впродовж останнього десятиліття.
Ця тенденція виявляється в поверхневому, непродуманому і досить-таки
спекулятивному використовуванні концепту “соціальна пам’ять” в тих
випадках, коли йдеться про “руйнування традицій” і “кризи
ідентифікацій” — прикмети нинішнього часу. Наприклад, “соціальну
пам’ять” іноді зводять до зневажених “національних відчуттів”, забутих
“геополітичних інтересів”, “традицій етносів”, “групових самообразів”.
Її необґрунтовано підрозділяють на “етнічну пам’ять” і “громадську
пам’ять”, ототожнюють з “офіційною історіографією”, або, навпаки, з
“національним несвідомим”, оголошують об’єктом політичних маніпуляцій,
констатують її руйнування під впливом глобалізації і ЗМІ. Можна сказати,
що пострадянський дискурс ( як в Росії, так і а Україні) про
соціальну пам’ять перенасичений бездоказовими взаємними відсиланнями
і довільно використовуваними конструктами і небагато може дати
досліднику, який ставить перед собою завдання виділити структури
соціальної пам’яті і соціальних механізмів її функціонування.

У зарубіжній науковій літературі (переважно — американської і
європейської історичної соціології, культурній антропології і історії
ХХст.) “соціальна пам’ять” проблематизуєтся з більшою академічною
строгістю, і тому дослідження можна розділяти і відповідно до
наукових дисциплін, а також по предмету, — на два основні “пересічні”
напрями.

Відмінною рисою першого напряму можна рахувати відносну згоду в питанні
визначення соціальної пам’яті, яке розуміється як “соціальне
конструювання минулого, що відображає проблеми і турботи сьогодення”. У
відповідність з цим історичні епохи і покоління утворюють
хроно-просторові “співтовариства пам’яті”, або, якщо перекладати
дослівно, “співтовариства сумісного запам’ятовування” (commemoration
communities). Дане поняття активно використовувалося в аналізі
процесів групової самоідентифікації — за допомогою вивчення мнемонічного
кодування в ритуалі, топографії або “пам’ятних місцях”, “основоположних
текстах”, які формують систему координат для самовизначення групи і
позиціонування кожного індивідуума в її межах. Як приклади можна
привести дослідження топографічних знакових систем Святої землі — М.
Халльбвахс (1941), надгробних пам’ятників і присвячень загиблим кораблям
(reredoses) — M. Vouvelle , різних періодизацій сучасної історії —
Shuman and Scott, (1987) публічних репрезентацій історичних подій і
епох – Kammen (1978), Friedlander(1999), образів історичних персонажів —
Вашингтона, Лінкольна, Джефферсона — Shwartz, (1991), Peterson (1994),
Христа Pelican, (1995) та ін.

Другий напрям представлений великою кількістю соціологічних робіт.
Одержавши імпульс від поструктуралістських дебатів щодо теорії дискурсу
М. Фуко, воно знаходить свою плідність в дослідженнях ідеологічних
складових спогадів, політики пам’яті, що виникає з певної конфігурації
владних структур. Загальним для всіх є сприйняття соціальної пам’яті
не тільки як віддзеркалення досвіду поколінь, але і як арени політичної
боротьби між групами і співтовариствами різних рівнів влади.
Найвідомішої в цьому крузі досліджень є книга Е. Хобсбаума “Винахід
традиції”, в якій аналізується юридичне закріплення і ідеологічне
“освячення” етнічних традицій в Європі в процесі демократичних реформ
і революцій (Х1Х — почало ХХ вв.) — часу підйому національно-визвольних
рухів, пошуку “солідарізуючих” етнічних символів, конструювання
національних ритуалів і установи національних свят, коли викладання
національної історії в школах і університетах усвідомлювалося як
політична задача (особливо в країнах, що входили до складу великих
імперій), а “офіційна історія”, все більш ставала “служницею
ідеології”. Слід зазначити, що проблемі суперечностей між “офіційною”
історіографією і “народною пам’яттю” присвячено особливо багато робіт
в США.(Alonso (1988), Bodnar (1992), Tuchman and Fortin (1989), Ames
(1993), Baigell (1999), Boyarin (1994), Gillis (1994)). Всі перелічені
дослідження можна виззначити як історико-соціологічні. Предметом
аналізу в них виступають ідеологічні, літературні і “дидактичні”
тексти, публіцистика, мемуари, твори образотворчого мистецтва (що
розуміються як структури соціальної пам’яті). При цьому зустрічається
також формулювання “історична пам’ять” і “колективна пам’ять”. Метою
досліджень є аналіз взаємодії соціальної пам’яті і домінуючих
ідеологій. Існує також велика група досліджень у області соціології
культури, для яких характерна загальна ідея про те, що в “політиці
пам’яті” влада не концентрується в руках еліт, а розподіляється
“дифузно” між різними науковими, ідеологічними, і художніми напрямами,
політичними коаліціями і соціальними “мережами”. Ці роботи присвячені
аналізу артистичних (Lang and Lang (1990) і президентських (Fine (1996)
репутацій, спогадів про Холокост (Irwin – Zareska (1994), Young
(1993)), політиці зміни топографічних назв, установи і знищення
пам’ятників подіям і історичним діячам, організації музеїв(Barthel
(1996)).

Всі перелічені вище дослідження об’єднує загальна ідея про те, що
репрезентації минулого організовуються виходячи з обставин і проблем
сучасного стану змінної соціальної системи. Інакше кажучи- соціальна
пам’ять є соціальним фактом в тій мірі, в якій вона створюється і
відтворюється для обслуговування соцієтальних інтересів, що змінюються,
і потреб. Як відзначає Б. Шварц (В. Shwartz), загальне положення про
те, що “процес комеморації є соціально обумовлений процес, стає
базовим для всієї соціології культури”. Не дивлячись на те, що
структури соціальної пам’яті тісно взаємодіють з ідеологічними
структурами (історичний нарратив часто виступає як “притча”, що
додається до сакралізованої ідеологією норми), колективні “спогади”
набагато стійкіші за ідеології і здатні протистояти їм, поглинаючи
ідеології, включаючи їх, фіксуючи їх, як “суєту” минулого. Інакше
кажучи, соціальні і політичні перетворення не здатні поруйнувати
повністю соціальну пам’ять; а групи і співтовариства, відповідальні за
інформаційний контроль в соціальній системі, можуть створити (і
насаджувати, відповідно до своїх інтересів), тільки нову “версію”,
quasi-пам’ять, і розповсюджувати при цьому уявлення, що остання ближча
до істини. Тому багато соціологів, констатуючи, що соціальна пам’ять
менш мінлива, ніж це прийнято вважати, описують її конвенціональними
категоріями — як продукт інтересів і практик, що інституційно
фіксуються. І тоді “минуле в пам’яті” виступає як залежна перемінна
і результат соцієтальної тривалості більшою мірою, ніж мінливості,
маніфестацією минулої реальності, більш, ніж конструкцією, заснованою на
реальності сучасного.

По мірі вивчення феномена пам’яті в рамках міждисциплінарного аналізу
склалося загальне уявлення про те, що в житті суспільства пам’ять як
“колективний субстрат” знаходиться поза індивідуальним рівнем; пам’ять
– не стільки історична, скільки культурна конструкція.

З цієї точки зору дуже цінними для вивчення проблематики соціальної
пам’яті є дослідження видатних українських соціологів, зокрема — у
галузі соціологіі культури та освіти. Тут слід відзначити концептуальну
розробку репрезентацій та легітімацій соціальних ідентичностей і
ментальності, що є досягненням А. Ручки, Н. Побєди, Н.Костенко,
визнані дослідження цінністної та політичної свідомості В. Бакірова,
а також дослідження повсякденних ідеологій І. Попової.

Розуміння процесів культурних змін в будь-яких верствах суспільства
припускає необхідність вивчення механізмів соціальної пам’яті.

Що стосується визначень соціальної пам’яті, то вони, швидше за все,
залежать від дослідницької парадигми і часто не вільні від ідеологічної
ангажованості. У наукових дослідженнях актуалізується проблема специфіки
соціальної пам’яті для різних подій або історичних періодів, різних
поколінь і співтовариств; вплив соціальної пам’яті на різноманітні
соціальні, політичні і культурні практики.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане
дослідження виконане у межах розробки кафедральної теми: „Українське
суспільство в умовах трансформації пострадянського соціокультурного
простору” кафедри соціології Інституту соціальних наук ОНУ.

Мета дисертаційного дослідження полягала у соціологічній інтерпретації
феномену соціальної пам’яті.

Завдання дослідження. У дисертації були поставлені такі методологічні та
прикладні завдання:

1.провести міждисциплінарний аналіз феномену соціальної пам’яті на
основі порівняння і узагальнення теоретичних підходів в різних
гуманітарних дисциплінах, розглянути різні способи теоретичного
моделювання соціальної пам’яті;

2.дати адекватне соціологічному уявленню визначення соціальної пам’яті;

3.розробити теоретичну модель структури соціальної пам’яті, що дозволить
виділити соціальні детермінанти і механізми її функціонування і
відтворення;

4.застосувати розроблену теоретико-методологічну модель (на рівні
освітніх інститутів в аспекті “модель для соціуму”) для обґрунтування
емпіричних стратегій дослідження соціальної пам’яті;

5.спираючись на матеріали емпіричних досліджень знакових систем
соціальної пам’яті, виражених в індивідуальних репрезентаціях
представників “цільових” груп (учительства), та найбільших за
чисельністю етнічних груп (росіян і українців) провести аналіз
регіональних відмінностей субкультур в Україні, а також становлення
нового концептуального апарату ментальності засобами освітніх
інститутів.

Об’єкт дослідження – соціальна пам’ять як соціокультурний феномен,
соціальна пам’ять у відображенні цільових груп (професійних, вікових,
етнічних).

Предмет дослідження – соціальні механізми функціонування і відтворення
соціальної пам’яті.

Методологія дослідження. Робота спирається на досягнення соціології
культури, мнемонічної психології, феноменології пам’яті, філософії
історії, історіографії, антропології, соціолінгвістики.

Як теоретичні підходи до аналізу соціальної пам’яті використовуються
психологічні теорії А. Бергсона, П. Жане, Р. Аткінсона, Л. Виготського,
Ф. Бартлетта, А. Лурії; соціокультурна семіотика К. Гірца,
Ю.Лотмана, критична семіологія Р. Барта, соціологія культури А. Моля,
соціологія знання К. Маннхейма, Т. Куна, структурно-функціональна
соціологія Т. Парсонса.

Емпірична база дослідження. У роботі використані дані двох етапів
соціологічного дослідження, що проводилися кафедрою соціології
Інституту Соціальних Наук Одеського національного університету їм. І.І.
Мечникова під керівництвом доктора філософських наук, професора Побєди
Н.А. за участю автора.

Перший етап, присвячений діагностиці проблем історичної освіти в
Україні (1994-95 рр.) включало в з себе анкетний опит викладачів
історії і гуманітарних дисциплін шкіл Львівської і Одеської
адміністративно-територіальних областей(N = 220), а також випускників
шкіл Одеської і Львівської областей (N =200), що представляють Західну
і Південну субкультури регіонів України. Репрезентація учителів
побудована на виділенні осіб, що мали спеціальну історичну і
історико-філологічну освіту, і працювали на момент опитування у школах
обох регіонів. Вибірка серед учнів репрезентативна по ознаках статі,
віку, типу учбового закладу.

Окрім кількісних методів збору первинної інформації, застосовувалися
також якісні методи: включене спостереження професійного середовища
учителів історії м.Одеси ( за принципом “дослідник-учасник” з фіксацією
даних у вигляді щоденникових записів), фокус-групові дискусії серед
вчителів історії м. Одеси (всього у фокус-групах прийняло участь 50
чоловік) .В 1999г. було проведене фокусоване інтерв’ю в спеціалізованій
групі вчителів — випускників програм обміну під егідою US International
Service (N =37). Учасниками дослідження були вчителі історії (N =12) і
англійської мови (N =25), які пройшли тримісячні і піврічні стажування
в США.

На другому етапі (2001-2003р.) у межах дослідження артикуляцій подій
і персоналій української та світової історії, “предметів пам’яті” —
особистих бібліотек, документальних і фотоархівів, нагород, предметів
культу, сувенірів. Об’єктом дослідження виступали групи населення
Південного, Східного і Західного регіонів, виділені по за основними
соціальними параметрами — статі, віку, освіти, етнічної приналежності.
Як метод використовувалося анкетне опитування. (N = 1400, Одеському
регіоні — N = 600 чоловік, в Харкові — N = 400 чоловік, в Львові -N =
400 чоловік).

Наукова новизна дисертаційного дослідження. Полягає у вирішенні
важливого наукового завдання соціології культури щодо розробки
теоретико-методологічного підходу до аналізу соціальної пам’яті, а саме:

— уперше у вітчизняній соціології був проведений соціологічний аналіз
соціальної пам’яті як соціокультурного феномену за допомогою синтезу
структурно-функціональної соціології та соціокультурної семіотики;

— здійснений порівняльний аналіз моделей соціальної пам’яті,
представлених різними гуманітарними дисциплінами, на основі якого було
дано авторське соціологічне визначення соціальної пам’яті;

— отримало подальший розвиток дослідження взаємозв’язків між
категоріями “соціальна пам’ять” – “ментальність” – “субкультура”, що
дозволило вийти на новий рівень розуміння кожного з перелічених
феноменів;

— концпетуалізовані соціальні механізми відтворення соціальної пам’яті
і ментальності без деструктивної, з погляду автора, проблематизації
“несвідомого” ;

— сформульовані функції соціальної пам’яті як семіосфери, організуючої
ідентифікаційні практики представників етносів, регіональних
субкультур, цільових (професійних) груп.

Теоретичне значення полягає у внеску у соціологічне дослідження
проблеми, яка розроблялася раніше в рамках переважно психології,
антропології, культурології і історіографії ХХ століття. Звернення до
аналізу соціальної пам’яті з позиції “соціологічної точки зору” дає
масштабне і більш системне уявлення про суть і природу феномену,
пояснюючи його соціокультурну детермінацію. Запропоновані в роботі
положення і методологія можуть стати базою для подальших досліджень у
галузі соціології культури, а також для таких дисциплін, як соціологія
освіти, соціальна антропологія, соціальна психологія, історіографія та
методологія історії.

Практичне значення результатів дисертаційної роботи полягає у тому, що
„вихід” на соціокультурну і політичну обумовленість сучасних змін
соціальної пам’яті дає можливість альтернативної оцінки механізмів
солідарності в поліетнічному та білінгвальному українському
суспільстві, що керується (мається на увазі мовна і освітня політика)
по типу домінування титульного етносу. Виявлені суперечності “політики
пам’яті” в Україні і “європейського вибору”, декларованого структурами
влади, дозволяє більш безумовно розвивати стратегії мультикультуралізму.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Теоретичні і практичні
результати дисертаційної роботи використані при розробці авторських
програм спецкурсів “Еволюція семіосфери європейської
історіографічної традиції” і “Гендерні дослідження” для студентів
Інституту соціальних наук Одеського національного університету, активно
використовуються також в рамках курсу “Соціологія культури”. Основні
положення дисертаційної роботи обговорювалися на методологічних
семінарах кафедри соціології ІСН ОНУ, двох міжнародних конференціях в
Україні; результати опитування учителів історії та гуманітарних
дисциплін, узагальнення досвіду викладання історії в школах України були
представлені в доповідях на двох загальнонаціональних конференціях в
США — “ General Standards of Civic Education ( Des Moines, Iowa, Oct.
12-13, 1998), “Educational Standards for TAG (Talented and Gifted)
Students” (Chicago, Illinois, Oct. 25, 1998). Теоретичні розробки також
використовувалися при проведенні автором майстер-класу для викладачів
соціальних дисциплін і аспірантів гуманітарних спеціальностей на тему
“Семіотика як методологія соціокультурних досліджень” в Запорізькому
університеті (травень 2001 р., в рамках мегапроєкта “European Studies”),
а також майстер-класу “Соціальна пам’ять – межі і принципи дослідження
феномену” на Міжнародній літній школі European Studies (Одеса, серпень
2001г.).

Публікації. Основний зміст роботи відображений в 6 публікаціях: 3 з них
— в спеціалізованих виданнях, затверджених ВАК України, 2 публікаціях в
матеріалах Міжнародних науково-практичних конференцій, статті “Символ” у
Енніологичному словнику” (Одеса, 2002).

Структура й обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох
розділів, висновків до кожного розділу, висновків до роботи в цілому,
списку використаних джерел (151 найменування), 1 додатку. Робота
містить у собі 14 таблиць, 1схему. Повний обсяг дисертації складає 174
сторінок (основна частина – 163 сторінок, список використаних джерел —
10 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі міститься виклад актуальності теми дисертаційного дослідження,
ступеню наукової розробки проблеми, сформульовано мету та основні
завдання дослідження, його об’єкт та предмет, розкрито наукову новизну,
теоретичне і практичне значення дослідження, апробацію та публікації
результатів дослідження.

У першому розділі – „Порівняльний аналіз підходів до дослідження
соціальної пам’яті” – у відповідності із загальним планом роботи,
здійснений теоретичний аналіз підходів у розробці проблематики
соціальної пам’яті, виявлені основні напрямки гуманітарних досліджень,
у яких застосована ця категорія, а саме — філософія та методологія
історії, феноменологічна та експериментальна, соціальна психологія,
класична, структурно-функціональна, історична та гендерна соціологія,
історія ментальностей, соціокультурна семіотика. Головна увага у
порівняльному аналізі теорій та концепцій зосереджена тих теоретичних
аспектах, що пов’язані із виявленням соціальних чинників у відтворенні
соціальної пам’яті, а також теоретичному моделюванні Ії структури та
механізмів функціонування.

Узагальнюючи спроби визначення поняття “соціальна пам’ять” в науковій
літературі, можна простежити декілька важливих смислових моментів:

\

t

»

$

&

(

*

,

.

0

2

4

6

8

:

< X Z \ ^ ? ? r t v x e d O ???????сторична свідомість” сприймаються багатьма як вітчизняними (М.Барг, А. Гуревич, А. Гулига, В. Румянцева), так і закордонними (П.Нора, М.де Серто, Я.Хекінг, Х Уайт, П. Берке) дослідниками як метоніми. Важливо підкреслити, що „історія” як знання та діяльність розцінюється їми у якості „текстуалізованої пам’яті”, що по ходу розвитку цивілізації набуває все більшого впливу на „міфопоетичну память” (або „усну народну творчість”). -існує суттєва “подібність” між „індивідуальною” та „колективною” пам'ятями,- якщо не в плані схожості структур, то в плані “механізмів запам'ятовування” - до такого висновку конгеніально приходять психолог Р. Бартлетт, соціолог М. Халльбвахс, антропологи К.Леві-Брюль та К.Леві –Стросс. -Комеморація здійснюється як “реакція на відсутність”, тобто запам'ятовуванню в першу чергу підлягають “ексклюзиви” соціальної реальності, значущі в межах всієї спільності або групи. Комеморація (створення спільних спогадів) існує як соціальна (комунікативна) дія та як багаторівнева знакова система, що організує культурний процес – ці положення можна виділити як спільні для феноменологій пам’яті А. Бергсона та П.Жане. -Соціальна пам’ять може виконувати функції „моделі соціуму”( міфологія, історія), та „моделі для соціуму” (етос, технології, артефакти); вона теоретично моделюється за аналогією з ДНК людського організму – це одна із центральних ідей соціокультурної семіотики К. Гірца. Ментальність онтологічно пов'язана з соціальною пам'яттю. Роблячи такий висновок, ми виходимо з первинного уявлення про ментальність – “від” М. Блока і Л. Февра). Інакше кажучи, ментальність – “зріз” соціальної пам'яті, актуалізований повсякденністю аспект соціальної пам'яті. З іншого боку: можна сказати, що соціальна пам'ять як стан в “діагнозі часу” репрезентує собою ментальність плюс тип історичності; це виявляється в співвіднесенні достопам'ятного в науковій історіографії, усній традиції (міфології) і художній творчості. Визначаючи взаємозв'язок соціальної пам'яті і ментальності, важливо підкреслити, що динаміка ментальності залежить від соціокультурної ситуації пам'яті; варіативи ментальності, будучи довготривалими і “перетікаючими” один в одного соціальними утвореннями, сприймаються дослідниками як відносно самостійні та розглядаються синхронічно по відношенню до загальної тривалості пам'яті, стаючи картинами, фрагментами руху значень в часі. Соціальна пам'ять (“історія спільності”) є культурним конструктом, що протистоїть волюнтарістичності і багатомірності сучасного суспільства, - інакше, кажучи, актуалізація проблеми “загальної пам'яті” виражає тенденцію “де-діфференціації”, сприяючої збереженню традиційних “солидарностей” і затвердженню нових – такий висновок робить Т. Парсонс Репрезентації минулого організовуються виходячи з обставин і проблем сучасного стану змінної соціальної системи. Інакше - соціальна пам'ять є соціальним фактом в тій мірі, в якій вона створюється і відтворюється для обслуговування змінюються соцієтальних і соціальних інтересів і потреб; Соціальна пам'ять є універсальною (“родова особливість”) і тому констатується як базисна характеристика культури будь-якої епохи. Авторське визначення „соціальної пам’яті”, що надається у першому розділі дисертаційного дослідження, є таким: “Під соціальною пам'яттю слід розуміти сукупність наукових знань, ідей, концепцій і теорій, а також репрезентацій, що складаються стихійно, символів, знаків і знакових систем і значень – тобто семіосферу, в якій індивіди, соціальні групи і спільності відтворюють свій рух в часі і просторі”. Також зазначається, що соціальна пам'ять обґрунтовує культуру, тобто прогрес і експансія соціальних мнемонічних структур – знаків і знакових систем (від мови до віртуальної реальності, і далі, в майбутнє) – є ізоморфною культурному розвитку суспільств. У другому розділі - „ Соціальна пам’ять: структура, механізми відтворення, функції”, зазначається, що моделювання структури соціальної пам’яті як правило, здійснюється по аналогії із моделюванням структури пам’яті індивіда. Тому, щоб виділити місце „мнемічного соціального” у індивідуальній пам’яті у першому параграфі другого розділу надається характеристика основних мнемічних подій (запам’ятовування, збереження, забування) та мнемічних структур („знаку”, „наративу”, „програми для майбутнього”) відповідно двом найбільш впливовим теоріям у цій предметній галузі - інформаційній теорії Р. Аткінсона та семіотичній теорії „майєвтики” В. Трінкіна. У роботі наводяться основні тематичні розділи, як виділяють у людській пам’яті психологи - генетичну, психічну, сенситивну, моторну, семантичну пам’яті та самосвідомість (останні два розділи частіше всього зв’язуються із „мнемонічним соціальним”). Розділи пам'яті розрізняються як “смислами”, що зберігаються ними, так і “знаками”( конвенціональним кодами), що виявляються в людській поведінці і діяльності. Можна сказати, що типологія „тематичних розділів” пам'яті досить абстрактна, тому що вказані “розділи” діють у людини, що володіє будь-якою мовою і є включеною у соціальну взаємодію майже одночасно(тобто всі одразу). Автором роботи робиться висновок, що пам'ять індивіда тотожна мнемічної діяльності, що “запускається” при зустрічі із зовнішнім середовищем, Іншим. Зазначається, що завдяки прижиттєвій мнемічній діяльності людина виходить за межі своєї спадковості і засвоює соціальний досвід, закріплюючи в пам'яті “реакції на відсутність” об'єктів і обставин. Будь-яке навчання полягає в розумінні смислів, формуванні індивідуальних конотацій і запам'ятовуванні знаків. Тому освоєння соціального досвіду, вивчення культурної спадщини, „вживання” в культурне середовище (інкультурація), професіоналізація і т.п. - є комунікаційною діяльністю. Кінцевим реципієнтом тут є індивідуальна пам'ять, в якій концентруються „одержані” та засвоєні іу взаємозв’язку із “знаками” конотації.. У ролі комуніканта можуть виступати інші індивіди (мікрокомунікації), соціальні групи (мідікомунікаціі), суспільство в цілому (макрокомунікації), але, знову таки, всі вони можуть виконувати функції комуніканта тільки в тому випадку, якщо володіють пам'яттю. Комунікант, який нічого не пам'ятає, випадає з комунікації. Всяка смислова комунікація є взаємодія не між суб'єктами, а між тезаурусами цих суб'єктів. Тому пам'ять комуніканта є індивідуальною пам'яттю, якщо йдеться про мікрокомунікацію, і соціальної, якщо йдеться мідікомунікацїі або макрокомунікації. Отже, потрібно розділяти два види соціальної пам'яті, носіями яких є різні соціальні суб'єкти: групова пам'ять і пам'ять суспільства. Соціальна пам'ять як феномен відображає стан стабільності і мінливості в суспільстві, і сприяє спадкоємності і зв'язку поколінь і ідентичностей через взаємодію традицій та новацій. Вона є системою координат для індивідів і груп (“моделлю для” соціуму); вивчення станів і трансформацій соціальної пам'яті виводить нас на розуміння типів ментальності, “культурних періодів” і “епох”. Отже, “соціальна пам'ять” – достатньо широке поняття, що виражає зв'язок соціальних суб'єктів на макрорівні. В той же час для оцінки реального функціонування суб'єктів на мікрорівні вони може бути розгорнений через виявлення відношення індивідів, соціальних груп, до тих, що виробляються науковими, освітніми і художніми інститутами, або media, - образам і схемам, також зіставлення їх з вже раніше існуючими представленнями індивідів, груп, етнічних або територіальних спільностей. Ця взаємодія виражається в об'єктивній динаміці історичних семіоструктур – схем, пояснень, класифікацій і періодизацій, а також ступеню їх міжкультурної динаміки, рівня інтересу до минулого, його сприйняття на раціональному і емоційному рівнях. Очевидно, що ці епізодичні масові сукупності груповою пам'яттю не володіють і володіти не можуть, на відміну від стабільних співтовариств, що мають осяжну “загальну історію”. Малі групи з розвиненою діалоговою комунікацією (первинні, референтні) можуть мати не упредметнену пам'ять у вигляді спільних спогадів (пам'ятні події, зустрічі, пригоди, історії і т. д.) і упредметнені реліквії (фотографії, речі - символи, листи, відеозаписи і т.д.). Зазначається, що групова пам'ять малих груп - це не зовсім „сума” індивідуальних спогадів всіх ії членів. По-перше, відомо, що різні люди володіють різними здібностями запам'ятовувати, зберігати в пам'яті, і вчасно відтворювати потрібну інформацію про життя групи. Це залежить як від фізіологічних, так і від психологічних характеристик індивідів. По-друге, для того, щоб запам'ятовувати і зберігати великі обсяги інформації, людям потрібно не тільки володіти значною здібністю до концентрації і увагою, але і сприймати це саме запам'ятовування як особисту турботу, бути готовими присвячувати дискурсу і пам'яті свій час і зусилля. У малих групах можуть стихійно виділятися люди, що добровільно беруть на себе функцію “пам'яті” за інших, за групу. “Люди - пам'ять” (можна умовно назвати їх так) володіють, як правило, не тільки “мнемонічним талантом” (унікальний випадок такого таланту досліджував А.Р. Лурія), а і можливістю вільніше, ніж інші, розпоряджуватися своїм часом і інтелектом, мати мотивацію до зусилля. Не випадково, в примітивних суспільствах (трібах) функцію “пам'яті” на себе беруть представники старшого покоління, не задіяні вже, через поважний вік, іншими турботами – працею, управлінням, вихованням дітей, війною. Закріплення функції “пам'яті” (і соціального контролю) за старшим поколінням існує також в невеликих “вторинних” співтовариствах, наприклад, в релігійних і локальних общинах. У великих соціальних групах, виявляється потреба в спеціальній груповій пам'яті і ресурсах її формування – для стабілізації і закріплення групових ідентифікацій. Численні і розосереджені в просторі соціально-демографічні групи і страти, наприклад, не створюють впорядкованих і значущих мнемічних утворень (чинниками виключень, мабуть, можуть служити локалізація групи в просторі, спільне існування, тривала спільна діяльність будь-якого роду). Групи, не об'єднані загальним соціальними простором або діяльністю, не мають загальних соціальних смислів (знань, умінь, емоцій, стимулів), і знаків, що походять зі спільного досвіду, які вимагали б передачі в часі. Зате стійку потребу в соціальній груповій пам'яті мають професійні групи і об'єднання, які можна назвати цільовими. Цільові соціальні групи беруть на себе виконання певних функцій, що вимагає консолідації групи, фіксації позитивного досвіду, збереження і розподілу його між членами групи, а також потенційного відтворення чисельності і її діяльності. Задля цього в цільових групах і складаються комунікаційні коди, що узагальнюють конотації у особливу групову пам'ять. Завдяки груповій пам'яті цільові соціальні групи можуть утворювати субкультуру, відокремлену від домінуючої культури, з часом і експансією в просторі субкультури нарощують ступінь солідарності і утворюють ментальність. Пам'ять національної діаспори, існуючої в іншомовному середовищі, по своїй структурі і функціям наближається до пам'яті цільових груп - це доводять дослідження Ф. Знанецького, У. Томаса, Т. Парсонса та багатьох інших дослідників. Тривалість і стійкість групового хронотопу і існування полів символічної взаємодії викликають до життя особливі трансформації семіосфери пам'яті “коммераційних співтовариств”, які автор роботи, вслід за Р. Бартом та П.Берке називає міфогенезісом. Міфогенезіс відбувається як підведення нового „значення” під вже існуючий „знак” або навпаки. Цей процес виражається у утворенні „нових „ бо ре-актуалізації „старих” подієвиєх та персоналістичних схем („схема”, інакше – репрезентація, тлумачиться як зв’язка „знак – конотація емоційна оцінка”, що відповідає теоретичним моделям К.Гірца та Ю.Лотмана) . Головними чинниками міфогенезису виступають політичні, ідеологічні та інституційні трансформації, зміни державної або інституціональної „політики пам’яті” (це стосується насамперед освітніх інститутів). У роботі також розглядаються головні посередники соціального міфогенезису, у рамках яких здійснюється утворення „суспільного достопам’ятного” (memoria), а також того, що треба „виключити із суспільної пам’яті” (oblivion). Це, насамперед, „офіційна” та „просвітня” текстуалізована історіографія та ідеологія, у меншій мірі – „усна традиція”, „колективна соціальна дія” (як, наприклад, свята), художня творчість. У другому розділі також надаються авторські визначення загальних функцій, що виконує соціальна пам’ять у суспільстві: контролювання спогадів індивіда про не-пережиту реальність зі ціллю подолання суперечностей або інших видів логічних помилок стосовно минулого спільноти; “об'єктивація” всіх видів групових відмінностей, які стають актуальними особливо під час політичних та ідеологічних конфліктів; організація відтворення та змін ідентифікаційних практик індивідів і соціальних груп. У третьому розділі: „Україна: минуле і сьогодення у репрезентаціях учительства та представників регіональних субкультур” розглядаються проблеми операціоналізації конструктів, що розкривають феномен соціальної пам’яті, для застосування їх у емпіричному дослідженні, надається нарис проблемної ситуації для першого та другого етапів емпіричного дослідження, формулюються його мета, завдання, предмет та об’єкти, описуються параметри вибіркових сукупностей, обґрунтовуються застосовані у дослідженні кількісні та якісні методи ( а саме – анкетне опитування, включене спостереження, фокус-групи, фокусоване інтерв’ю ). Також зазначаються основні результати першого та другого етапів емпіричного дослідження. Результати першого етапу показують, що зміна історичних репрезентацій відбувалася під значним впливом нового, канону історіографії, що склався в Україні. Нові значення, презентовані у більшій мірі ідеологією, в меншій – науковою і вчительською методичною творчістю, потрапили на грунт розрізнених, “мозаїчних” уявлень про минуле і були прийняті вчителями досить пасивно. Вчителі історії і гуманітарних дисциплін, не зважаючи на значущі субкультурні відмінності – група, відмінна високим ступенем лояльності до влади і готовністю сприймати методологічні “повороти” і різного роду реформування – від 12-балльних оцінок і до “радикального перегляду історичного минулого”. Тільки в умовах однієї домінуючої субкультури (Західної) це сприймається як інституційне закріплення “локальних” структур соціальної пам'яті, а в іншій (Південній) - як “новація”, до якої необхідно звикнути і пристосуватися. Зробити це було вчителям тим легше, чим більш стихійні і “мозаїчні” їхні уявлення про минуле. Старше покоління вчителів пам'ятало час, коли історію визначала ідеологія, і болісний період боротьби з “білими плямами в історії” саме це сприяло “вторгненню” нового історіографічного канону, створенню чергової лінійної схеми історичного процесу. Вчителі “пішли” від незалежності і політичного потенціалу, який несе в собі культурно - символічний статус “людей памяті”. Проте авторитет і вплив слова Вчителя залишилися для учнів значущими і послужили чинниками закріплення визначень, періодизацій і оцінних комплексів “короткого курсу історії України” в шкільній освіті. Але, на думку автора, будь-яке, навіть найміцніше і примусове “закріплення” не є остаточним. Пам'ять є реакція на відсутність – це визначення П. Жане можна розуміти як в прямому, так і в зворотному сенсі – тобто руйнування стійкого інформаційного каналу, пов'язане з припиненням діяльності (наприклад, учбової) спричиняє за собою запам'ятовування того, що деякий обсяг інформації вже можна (і навіть треба) забути, звільнитися від нього. В результаті від первинного завантаження, яке було пов'язане з діяльністю, зовнішніми нагадуваннями і постійною необхідністю відтворення, залишається тільки “слід”, риси якого мінятимуться у зв'язку з частотою, стійкістю і примусовим характером нагадування. Інформація про не-пережите минуле (історична), може зберігатися в тій мірі, як часто здійснюватимуться зв'язки “нагадування” і який характер вони носитимуть – випадковий або свідомий, емоційний або безпристрасний, візуальний або текстовий, і від того, на якій мові вони здійснюватимуться. Автором висловлюється припущення, що історична інформація, засвоєна мовою, що переводиться, буде стійкою тільки за умови постійного, різними способами зовнішнього нагадування на тією ж мовою, інакше може відбуватися що перекодування, утворення нових зв'язок – репрезентацій та схем. Динаміка репрезентацій, неминуча, у разі запам'ятовування не-пережитого, якщо регулярно не відбувається повторення послідовності запам'ятовування, переказу в режимі “Я- Я”, або у формі зовнішнього, видовища, перегляду (містерії), перечитування. Тому всякий історик по професії або “стихійний історик за покликанням” що є охоронцем інформації (будь-якого роду) не мислить себе без своєї бібліотеки, своїх записів, своїх текстів, свого архіву або своїх спогадів, які він постійно і свідомо показує собі в уяві або переказує словами. Традиційна культура стимулювала цей улюблений багатьма людьми рід діяльності, даючи їм час “перечитувати достопам'ятне в собі”, і допомагаючи перечитувати і переглядати спільне достопам'ятне - memoria - через повторення (свято). Нинішня культура, мабуть, більш турбує людину розрізненими, частими і безсистемними нагадуваннями, і людина все рідше насолоджується “цілісним відшкодуванням”, restitutio ad integrum. Вона згадує поспішно, фрагментарно, докладаючи зусилля уникнути “плутанини” або “провалу”. Звичайно, той факт, що люди, образно говорячи, “погано пам'ятають історію”, навіть якщо і займаються цією діяльністю (спогадом) постійно або професіонально, зовсім не означає “кінець” історії. Люди не “пам'ятають”, тому що у них є текстовий ресурс – книги, комп'ютерні файли, медіа-трансляції, до яких можна звернутися у будь-який час. Соціальна пам'ять “професіоналів історії” стає все більш залежною від всякого роду знакових систем, як вербальних, так і візуальних. Вторгнення в семіосферу соціальній пам'яті нових текстів і символів може бути швидким і динамічним – це особливість нинішнього часу. Крім того, таке вторгнення може бути ще і довільним, виступаючим як політичний “курс”. Такий, наприклад, як “відродження національної духовності”. У дисертаційному дослідженні зазначається, що інтеграційні процеси, що спрямовані державною політикою, створення української солідарності, тільки виграли від порівняльної “одноманітності” уявлень про те, що досягнення державної незалежності - закономірна теодицея багатьох століть української історії. Саме цю задачу – ідеологічне конструювання нової української ідентичності (і соціальної пам'яті, оскільки вони зв'язані між собою) переслідувало створення в 1996 році єдиної програми по історії України, що мала нормативний характер. В процесі шкільного навчання „фактаж” національної історії був закріплений в категоріях вишуканої української мови, на якій говорять близькі до державних структур ЗМІ. Ця мова часто відрізняється від сповненої “русизмами” (це майже антицінність) повсякденної мови. Історична інформація на українській мові стає „домінуючим” знанням про минуле мультикультурної спільності. На це знання набагато краще “накладаються” ідеологічні міфи про переважно європейську приналежність України і відчуження різного роду культурно-історичних зв'язків з Росією і країнами Сходу. У висновках підбиті головні підсумки дисертаційного дослідження, сформульовано низку положень, що мають теоретичне та практичне значення для подальшого вивчення проблеми соціальної пам’яті. СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ: 1.Фостачук О.О. Соціокультурна та політична парадигма національної ідеї.//Вісник Харківського університету. Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. – Харків:2000. - №462. - C.116-124 2.Фостачук Е.А. Историческое сознание и социокультурная ситуация регионов. //Вісник Харківського університету. Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи. – Харків: 2000 - №489. - С.161-168 3.Фостачук Е.А. Социальная память: границы и способы исследования феномена.// Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства.Сбірник наукових праць. Харків: 2001- № 491 С. 108-112 4.Фостачук Е.А. Культурные барьеры на пути европейской интеграции. Проблеми інтеграції України у європейську культуру. // Матеріали всеукраїнської науково-теоретичної конференції 25-28 червня 2001 року. –Одеса: АО „Бахва” -2001. - С. 84-86 5. Фостачук Е.А. Символ. // Энциклопедический Энниологический словарь. Одесса : Астропринт, - 2002. С.294-295 6. Фостачук Е.А. Социальная память и конструирование ментальности в современной Украине. //Вісник Одеського національного університету ім. И.И. Мечникова. Одеса: 2003.- Том 8. Випуск 9. - С. 85-91. АНОТАЦІЇ Фостачук О.О. Соціальна пам’ять як соціокультурний феномен. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за спеціальністю 22.00.04 – спеціальні та галузеві соціологічні теорії.- Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова. – Одеса, 2004. Дисертація присвячена вивченню соціальної пам’яті як соціокультурного феномену, а також соціальних механізмів її функціонування і відтворення. У роботі проведений міждисциплінарний аналіз феномену соціальної пам'яті на основі порівняння і узагальнення теоретичних підходів в різних гуманітарних дисциплінах, розглянути різні способи теоретичного моделювання соціальної пам'яті, дане адекватне соціологічному уявленню визначення соціальної пам'яті. Розроблено теоретико-методологічну модель структури соціальної пам'яті, що дозволяє виділити соціальні детермінанти і механізми її функціонування і відтворення. Емпіричних досліджень знакових систем соціальної пам'яті, виражених в індивідуальних репрезентаціях представників “цільових” груп (учительства), та найбільших за чисельністю етнічних груп (росіян і українців) дозволили провести аналіз регіональних відмінностей субкультур в Україні, а також становлення нового концептуального апарату ментальності засобами освітніх інститутів. Ключові слова: соціальна пам’ять, групова комеморація, ментальність, культурна спадщина, ідентифікаційні практики, знак, знакові системи, семіосфера, символ, міфогенезіс. Фостачук Е.А. Социальная память как социокультурный феномен. – Рукопись. Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук по специальности 22.00.04 – специальные и отраслевые социологические теории.- Одесский национальный университет им. І.І. Мечникова. – Одесса, 2004. Диссертация посвящена изучению социальной памяти как социокультурного феномена, а также социальных механизмов ее функционирования и воспроизводства. В работе осуществлен междисциплинарный анализ феномена социальной памяти на основе сравнения и обобщения теоретических подходов в различных гуманитарных дисциплинах, рассмотрены различные способы теоретического моделирования социальной памяти, данное адекватное социологическому представлению определение социальной памяти. Обобщая попытки определения понятия “социальная память” в научной литературе, можно проследить несколько важных смысловых моментов: - утверждение “подобия” индивидуальной и коллективной памяти, если не в плане подобия структур, то в плане “механизмов запоминания”; -коммеморация осуществляется как “реакция на отсутствие”, т.е. запоминанию в первую очередь подлежат “эксклюзивы” социальной реальности, значимые в пределах всей общности или группы; -репрезентации прошлого организуются исходя из обстоятельств и проблем современного состояния меняющейся социальной системы. Иначе - социальная память является социальным фактом в той мере, в которой она создается и воспроизводится для обслуживания изменяющихся социетальных и социальных интересов и нужд; - социальная память универсальна (“родовая особенность”) и поэтому констатируется как базисная характеристика культуры любой эпохи. Определение, отвечающее социологическому подходу, может, на наш взгляд, принять следующий вид: “Под социальной памятью следует понимать совокупность научных знаний, идей, концепций и теорий, а также складывающихся стихийно репрезентаций, символов, знаков и знаковых систем и смыслов – т.е. семиосферу, в которой индивиды, социальные группы и общности воспроизводят свое движение во времени и пространстве”. Социальная память как феномен отражает состояния стабильности и изменчивости в обществе и тем самым способствует обеспечению преемственности в обществе, связи поколений, а также является системой координат для индивидов и групп, фактором формирования идентификационных практик. Одновременно изучение состояний социальной памяти обогащает понимание типов ментальности культур и цивилизаций. Разработана теоретико-методологическая модель структуры социальной памяти, что позволяет выделить социальные детерминанты и механизмы ее функционирования и воспроизводства. Проведенные эмпирические исследований знаковых систем социальной памяти, выраженных в индивидуальных репрезентациях представителей “целевых” групп (учителя), и наибольших по численности этнических групп (русских и украинцев) позволили провести анализ региональных отличий субкультур в Украине, а также становления нового концептуального аппарата ментальности средствами образовательных институтов. Ключевые слова: социальная память, групповая коммеморация, ментальность, культурное наследие, идентификационные практики, знак, знаковые системы, семиосфера, символ, мифогенезис. Фостачук Е.А. Social memory as sociocultural phenomenon. - Manuscript. Thesis for the graduate degree of candidate in Sociology (specialization 22.00.04 – Specialized and Branch Sociology). - I.I. Mechnikov Odessa National University.- Odessa, 2004. Dissertation is devoted to the study of social memory which is treated as cultural phenomenon, and also to the explication of memory’s social functioning and reproduction mechanisms. The interdisciplinary analysis of the social memory phenomenon based on comparison and generalization of theoretical approaches in different humanitarian disciplines is carried out in work, different ways of theoretical design of social memory, this determination of social memory adequate to sociological tradition, are considered. The theoretic model of structure of social memory is developed, that allows distinguish the social determinants and mechanisms of its functioning and reproduction. Conducted empiric researches of the of social memory sign systems, shown in representations teachers of History and Civics, ethnic groups (Russians and Ukrainians) allowed to focus on the analysis of regional differences of subcultures in Ukraine, and process of forming the new conceptual vehicle of mentality by facilities of educational institutes. Keywords: social memory, semiostructures, mentality, cultural heritage, identity, sign, sign systems, meaning, symbol, myphogenesis. Відповідальний за випуск О.О. Фостачук Підписано до друку 16.03.05. Папір офс. Офс. друк. Формат 60х 90/16. Ум.-друк. арк.. 1,0 Обл.-вид. арк.1,0 Гарнітура Таймс. Зам. № 73/2005 Наклад 100 прим. Надруковано РІЗО Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна. 610002, Харків, вул. Мироносицька, 1.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *