Інституціоналізація сучасного молодіжного руху України: тенденції та проблеми (автореферат)

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Барабаш Володимир Васильович

УДК 316.346.32-053.6

Інституціоналізація сучасного молодіжного руху України: тенденції та
проблеми

Спеціальність 22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата соціологічних наук

Харків – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному університеті внутрішніх справ,
Міністерство внутрішніх справ України.

Науковий керівник: доктор соціологічних наук, професор

СОБОЛЄВ Василь Олександрович,

Національний університет внутрішніх справ, начальник лабораторії
соціальної та психологічної роботи в ОВС України.

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук, професор

АФОНІН Едуард Андрійович,

Національна академія державного управління при Президентові України,
професор кафедри політології;

кандидат соціологічних наук,

БАЛАКІРЄВА Ольга Миколаївна,

Державний інститут сім’ї та молоді,

заступник директора.

Провідна установа: Інститут соціології НАН України, відділ соціології
культури та масової комунікації, м. Київ.

Захист відбудеться „ 19 ” лютого 2005 року о „10.00” годині на засіданні
спеціалізованої вченої ради Д 64.700.06. Національного університету
внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР,
27

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету
внутрішніх справ за адресою: 61080, м. Харків, проспект 50-річчя СРСР,
27

Автореферат розісланий „ 18 ” січня 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Лапшина В.Л.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Відомо, що інституціоналізація відіграє важливу роль
в процесі становлення стабільного суспільства, яке відбувається на
основі формування відносин злагоди, консенсусу, інтеграції між основними
суб’єктами соціальних перетворень. Такі відносини базуються одночасно на
об’єктивних універсальних тенденціях, що забезпечують відтворення певних
соціальних спільнот, і на особливих закономірностях, які лежать в основі
функціонування окремих соціальних груп і об’єднань. У той же час,
взаємодія між соціальними утвореннями на основі злагоди, консенсусу,
солідарності може відбутися при умові, якщо представники одних
соціальних груп будуть впевнені, що інші групи в процесі взаємодії
будуть враховувати як загальні, так і їх особисті потреби, інтереси,
цілі, цінності, норми поведінки. Цей складний процес засвоєння
представниками різних соціально-класових, соціально-демографічних,
соціально-етнічних спільнот загальних і особистих потреб, інтересів,
цілей, цінностей і норм, відповідних статусів і ролей відбувається
завдяки процесу їхньої інституціоналізації. Ось чому дослідження
останнього в суспільстві перехідного типу має важливе теоретичне і
практичне значення.

Молодіжний рух як різновид соціальної ініціативи та громадської
активності виконує низку функцій, серед яких однією з найважливіших є
залучення молоді до суспільного життя, її соціалізація у складних
соціальних процесах. Участь у організованій громадській діяльності
дозволяє молодій людині відчути себе частиною суспільства, де вона живе,
усвідомити свої можливості та корисність своїх дій, а успішне
становлення та розвиток молодіжного руху є гарантією розвитку здорового
суспільства.

На процес інституціоналізації молодіжного руху як каналу соціалізації
молоді в усіх соціальних сферах та ідентифікації з відповідними
стандартами поведінки впливає низка чинників: зовнішніх і внутрішніх,
сприятливих і негативних. Виявлення і урахування дії негативних чинників
дозволяє зменшити їхній вплив на означений процес.

Враховуючі, що на теренах пострадянських держав, у тому числі і України,
інститути громадянського суспільства знаходяться в стані становлення, то
в прискоренні інституціоналізації громадських рухів, у тому числі, і
молодіжного, конструктивну роль має відігравати соціальна політика
держави. Аналіз особливостей формування та реалізації молодіжної
політики української держави дозволяє вивчити, наскільки вона сприяє
соціалізації і ідентифікації молоді у суспільних сфер, які будуються на
конкуренції, ринкових, товарно-грошових відносинах, повазі до закону і
загальнолюдських цінностей.

В Україні вже існує ціла низка законодавчих актів, які створюють правові
засади участі молоді в різних сферах громадського життя, проте ці
гарантії дійсного втілення не отримали. Сьогодні склалася проблемна
ситуація, суть якої полягає у протиріччі між існуючим законодавчим
закріпленням принципів молодіжної політики і відсутністю механізму її
реалізації, що виявляється у низькому рівні організованої участі молоді
в основних сферах суспільного життя. Розв’язання цієї проблеми потребує
ґрунтовного теоретичного та практичного аналізу процесу
інституціоналізації молодіжного руху як одного з видів громадських
рухів, котрі беруть участь у реформуванні суспільства перехідного типу,
чому і присвячене дане дисертаційне дослідження.

Нарешті, події, які відбувалися протягом кінця листопаду – початку
грудня 2004 року, показали, що у перших рядах найбільш активної частини
населення, яка виступала за демократизацію виборчого процесу в Україні,
опинилась саме молодь. Сьогодні інституціоналізація молодіжного руху
проявляється через усвідомлені бажання молодих людей сприяти
демократичному розвитку України та використання шансу стати активним
суб’єктом соціальних перетворень. Цим спростовується вже досить стала
думка, що причиною відсутності у молоді інтересу до участі в роботі
громадських організацій є неусвідомлення тих інтересів, які молодь
повинна нібито відстоювати або невіра у здатність реально впливати на
соціальні процеси, що відбуваються, та змінити соціальні відносини, що
склалися в суспільстві.

Питання, що досліджуються у дисертації, є об’єктом аналізу багатьох
науковців. Праці представників західної соціології (Р.Айерман, Г.Блумер,
В.Гамсон, Т.Гарр, Е.Джемісон, Е.Дюркгайм, Н.Зельд, Л.Кілліан,
У.Корнхаузер, С.Ліпсет, Дж.Маккарті, К.Маркс, А.Мелуччі, Р.Мертон,
А.Обершол, К.Оффе, Т.Парсонс, Н.Смелзер, Г.Спенсер, Ч.Тіллі, А.Турен,
П.Штомпка), а також вітчизняних вчених (О.Балакірєва, В. Бебик, В.
Березовський, В.Биченков, С.Войтович, І.Гавриленко, М.Головатий,
В.Головенько, І. Демченко, Т.Заславська, Є.Здравомислова, Л.Іонін,
Н.Комарова, О. Корнієвський, В. Кулік, О.Мігранян, М. Пашков, В.
Перебенесюк, В. Ребкало, Р.Ривкіна, В.Рябіка, О.Стогній, М.Саппа,
І.Сундієв, В.Соколов, Н.Черниш, В. Єленський, В. Якушик, О. Яременко)
стали науковим підгрунтям для подальшого дослідження як процесів
інституціоналізації соціальних відносин, так і розвитку молодіжного
руху.

Проте, незважаючи на досить велику наукову розробленість проблеми
молодіжних рухів, спостерігається відсутність комплексного
соціологічного підходу до аналізу сучасного стану процесу
інституціоналізації молодіжного громадського руху, практично відсутні
дослідження внутрішньої динаміки ціннісних орієнтацій та установок
лідерів молодіжного руху, особливостей оцінки статусу та ролей
молодіжних формувань з боку їх учасників в сучасному українському
суспільстві.

Зв’язок роботи з науковими програмами і планами. Дане дисертаційне
дослідження проведено у рамках комплексної наукової теми кафедри
прикладної соціології Національного університету внутрішніх справ
“Соціальні рухи як суб’єкт трансформації соціального порядку” (протокол
№ 15 від 20.03.2001 р.).

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є комплексне вивчення
процесу інституціоналізації молодіжного руху в Україні, його сутності та
чинників, що впливають на його розвиток в умовах перехідного
суспільства.

Для досягнення поставленої мети вирішуються наступні задачі:

— систематизувати основні теоретичні підходи до аналізу таких понять, як
соціальний інститут, інституціоналізація, соціальний рух, молодіжний
рух, інституціоналізація молодіжного руху;

— визначити передумови формування молодіжного руху як суб’єкта
соціальних перетворень;

— простежити основні етапи формування та розвитку інституціоналізації
молодіжного руху, визначити його структуру та складові елементи;

— проаналізувати нормативну регламентацію діяльності молодіжного руху в
Україні;

— визначити чинники, які сприяють інституціоналізації молодіжного руху і
ускладнюють її;

— за допомогою аналізу показників динаміки залучення молоді до
молодіжного руху, системи цінностей сучасної молоді, яка входить до
молодіжного руху, ступеня її ідентифікації з молодіжною організацією та
цілями її діяльності виявити сучасні тенденції розвитку молодіжних
організацій.

Об’єкт дослідження – сучасний молодіжний рух України.

Предмет дослідження – процес інституціоналізації молодіжного руху в
умовах перехідного суспільства.

Методи дослідження. В основу дисертаційного дослідження покладено такі
методи:

— загальнонаукові (історико-порівняльний метод — для вивчення процесу
становлення молодіжного руху в часовій перспективі; метод системного
аналізу – для дослідження молодіжного руху як системи, що складається з
взаємозалежних елементів);

— конкретно-соціологічні (контент-аналіз законодавчої бази щодо
забезпечення розвитку молоді України; анкетування молоді з метою
вивчення рівня залучення членів до лав молодіжних організацій,
діяльності цих організацій та оцінки їхньої ефективності; інтерв’ю та
експертне анкетне опитування лідерів молодіжних громадських організацій
для вивчення їх досвіду роботи та оцінки сучасного стану та ефективності
діяльності молодіжного руху в Україні).

Теоретико-методологічним фундаментом дисертаційної роботи стали теорії
масового суспільства і колективної поведінки (Г.Блумер, У. Корнхаузер,
С. Ліпсет), теорії відносної депрівації (Т. Гарр, Л. Кілліан,
Н.Смелзер), теорія мобілізації ресурсів (В. Гамсон, Н. Зельд, Дж.
Маккарті, А. Обершол, Ч. Тіллі), парадигма ідентичності (А. Мелуччі, К.
Оффе, А. Турен) та когнітивна теорія (Р. Айерман та Е.Джемісон). Також
використані роботи таких науковців, як Е. Бенфілд, М. Бесінджер, Н.
Грос, X. Кеслер, Л. Манконі, В. Лощь, В. Тольц, Р. Темпест, Р. Шарлет,
які грунтовно розглядали методологічні аспекти молодіжного руху та його
типологію.

Емпіричну базу дослідження складають матеріали проведених за участю
автора соціологічних досліджень, а також результати вторинного аналізу
матеріалів українських та російських соціологічних досліджень, що
здійснювалися Українським інститутом соціальних досліджень (Київ,
Україна), Харківським інститутом соціальних досліджень (Харків, Україна)
та Фондом ”Общественное мнение” (Москва, Росія) у 1997–2003 роках.

Надійність і достовірність результатів дослідження забезпечувалася
послідовністю реалізації теоретичних положень при розв’язанні емпіричних
завдань, застосуванням методів, адекватних задачам дослідження,
репрезентативною вибіркою досліджуваних.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертаційному дослідженні
розв’язане важливе наукове завдання: обгрунтовано теоретичну і практичну
значущість комплексного використання теоретико-методологічних і
емпіричних підходів для вивчення процесу інституціоналізації молодіжного
руху в умовах перехідного періоду суспільства. У процесі наукової
розробки дисертаційної теми автором одержані такі наукові результати:

— вперше розкрито поліфункціональний зміст громадського руху як
соціального інституту, тобто як: а) основи для виникнення спеціальної
науково-пізнавальної теорії і окремого виду організаційної практики; б)
засобу вирішення соціальних проблем шляхом розробки та впровадження
відповідних соціально-економічних і політико-правових програм;

— вперше доведено, що визначальними чинниками молодіжного руху є: а)
структурні соціальні нерівності у суспільстві; б) здібність молоді
запропонувати альтернативні концепції і програми розвитку суспільного
життя. Практичні потреби в гармонізації соціальної нерівності і в
пошуках альтернативних шляхів організації суспільного життя стимулює, з
одного боку, зростання соціальної активності молоді, а з іншого,
намагання її до самоорганізації в різного роду об’єднаннях,
організаціях, рухах;

— вперше здійснено дослідження системоутворюючих компонентів
інституціоналізації молодіжного руху, що дозволило розробити теоретичну
модель цього соціального феномену. Це дозволяє своєчасно реагувати,
підтримувати або корегувати дії сучасних молодіжних об’єднань;

— вперше виявлено, що значна кількість сучасних молодіжних організацій
орієнтована на такі цінності як демократична спрямованість, відкритість,
гласність, толерантність, патріотизм, практичність;

— вперше обгрунтовано недоцільність і неефективність побудови молодіжних
організацій на принципах патерналізму, а також доводиться, що для
України найбільш перспективною є активістська модель розвитку
молодіжного руху, яка базується на принципах самозабезпечення і
саморозвитку;

— вперше виявлено стабілізуючі та дестабілізуючі чинники та умови
розвитку молодіжного руху в Україні.

Теоретичне і практичне значення роботи обумовлюється актуальністю
проблеми, недостатнім ступенем її розробленості і полягає в тому, що:

— основні ідеї і висновки роботи поширюють наукові уявлення про процес
інституціоналізації молодіжного руху, а також можуть бути теоретичною
базою для подальшого вивчення процесів трансформації і модернізації
нової соціальної структури сучасної України;

— дослідження специфіки функціонування і тенденцій розвитку молодіжного
руху в Україні дозволяє скорегувати основні концептуальні напрямки
реформи загальнодержавної і регіональної молодіжної політики України.

Результати і висновки роботи можуть бути використані у роботі державних
органів, в першу чергу, Міністерства у справах сім’ї та молоді, і в
практичній діяльності комітетів у справах сім’ї та молоді міських рад
народних депутатів.

Результати теоретичного аналізу і практичних досліджень можуть знайти
застосування в підготовці лекцій і практичних занять з таких навчальних
курсів, як “Основи соціології”, “Соціологія молоді”, “Соціологія
громадських рухів”, “Теорія та методи паблік рілейшнз”.

Апробація отриманих результатів. Основні положення і висновки дисертації
оголошувалися і обговорювалися на таких наукових науково-практичних
конференціях: науково-практична конференція ”Харківські соціологічні
читання”, м. Харків (28-29 листопада 2002 р.), міжнародна
науково-практична конференція “Молодь в умовах нової соціальної
перспективи”, м. Житомир (13-14 вересня 2004 р.). Основні проблеми
дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри прикладної соціології
Національного університету внутрішніх справ та міжкафедральному
науково-практичному семінарі.

Публікації. За результатами дослідження опубліковано 7 наукових праць,
з них 5 у фахових виданнях, визначених ВАК України.

Структура й обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох
розділів, що діляться на підрозділи, висновків, списку використаних
джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації складає 171 сторінка,
обсяг основної частини – 150 сторінок, список використаних джерел (216
найменувань) — 17 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність, визначається мета і завдання
дослідження, його об’єкт і предмет, висуваються основні гіпотези,
зазначаються теоретико-методологічні засади й емпірична база
дослідження, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне
значення результатів, а також форми їх апробації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади вивчення
інституціоналізації соціальних рухів” проводиться систематизація
основних теоретичних уявлень щодо феномену соціальних інститутів
суспільства та процесу інституціоналізації людської діяльності для
подальшого аналізу соціальних рухів у контексті їхньої
інституціоналізації, досліджується природа виникнення, умови становлення
та розвитку соціальних рухів, аналізуються функціональні передумови
існування соціальних рухів та роль останніх у процесах трансформації
сучасного українського суспільства, а також сучасні тенденції розвитку
соціальних рухів у новітній історії.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічний аналіз соціальних інститутів
та процесу інституціоналізації”, використовуючи історико-порівняльний
підхід, доводиться, що з розвитком індустріальних суспільств,
національних держав розпочинається швидкий процес інституціоналізації
усіх сфер суспільного життя: економіки, політики, соціальної сфери,
духовної культури. Відповідно, представники суспільних наук починають
усвідомлювати місце соціальних інститутів в суспільному житті, їхню роль
у відтворенні суспільства як соціального цілого, взаємозв’язок інституту
держави і інститутів громадянського суспільства (Г.Спенсер), розкривають
умови виникнення та функціональне призначення соціальних інститутів
(Е.Дюркгайм), визначають роль соціальних інститутів в здійсненні
соціальної стратифікації суспільства (П.Сорокін), вивчають соціальний
інститут як спосіб пізнання соціальних процесів (М.Вебер).

У ХХ столітті спостерігається ускладнення структури сучасних суспільств,
зростають інтеграційні процеси між сферами суспільного життя,
ускладнюються і можливості дослідження соціальних інститутів. І якщо
Т.Парсонс ще розглядає соціальний інститут як соціальне утворення, яке
регулює певну сферу суспільних відносин, то вже інші представники
структурного функціоналізму подають соціальний інститут як соціальне
поле, в якому відтворюються значущі для суспільства продукти, послуги,
або легітимізується державна влада (Е.Шилз), або такий феномен, що
виконує роль суспільного зразку і задовольняє будь-яку соціальну потребу
(Р.Мертон). Підхід Р.Мертона сприяв у подальшому появі теорій формальних
і неформальних, легальних і латентних, легітимних і нелегітимних
соціальних інститутів суспільства. Представники теорій соціального
інтеракціонізму звернули увагу на роль первинних потреб людей у
виникненні соціальних інститутів (Дж.Хоманс, Н.Смелзер), на
конкретно-історичний характер виникнення і функціонування соціальних
інститутів (П.Блау).

В нашій роботі ми будемо виходити з уявлення соціального інституту як
форми організації і регулювання суспільного життя, що склалися історично
(наприклад, сім’я, релігія, політика, освіта, наука та ін.) та
забезпечують виконання життєво важливих для суспільства функцій, які
включають сукупність норм, зразків поведінки, спеціальних установ,
систему контролю.

Відомо, що будь-який інститут проходить етапи зародження, становлення,
розвитку і занепаду, а інституціоналізація являє собою процес визначення
і закріплення соціальних норм, правил, статусів, ролей, приведення їх до
системи, котра здібна діяти в напрямку задоволення окремої соціальної
потреби.

У відповідності до типу соціального середовища автор виділяє та
характеризує три типи процесу інституціоналізації: у стабільних
соціальних системах, у конфліктних соціальних системах, у соціальних
системах, що трансформуються.

Інституціоналізація в стабільних системах передбачає когерентність та
несуперечливість елементів системи та уявлень про устрій суспільства з
виникаючими та функціонуючими інститутами.

Інституціоналізація у конфліктних системах характеризується ситуацією,
коли уявлення про належність у діяльності впливових суб’єктів соціальних
процесів різко розходяться з існуючими соціальними інститутами, і при
достатньому накопиченні невдоволення призводять до революційних змін
чинних інститутів, а при недостатніх можливостях змінити положення — до
напруги між соціальними групами й інститутами і пошуку шляхів рішення
такої напруги.

Нарешті, інституціоналізація у системі, що трансформуються, обумовлена
ситуацією, коли соціальні інститути і відносини знаходяться в процесі
становлення і їхні контури ще не чіткі. Як наслідок, на відміну від
стабільних соціальних систем, де інститут виникає як реакція на чітко
сформульовану соціальну потребу, трансформаційні процеси обумовлюють
невизначеність цілей та цінностей суспільства. Це, у свою чергу,
викликає необхідність постійного пристосування і, відповідно,
перманентного перегляду цілей, завдань та функцій інституту, що затягує
сам процес інституціоналізації, вимушуючи інститут постійно знаходитися
на початкових його етапах.

Дослідження підтвердило гіпотезу, що становлення та розвиток сучасних
молодіжних об’єднань в Україні можна віднести до інституціоналізації
третього типу. Процес трансформації всіх соціальних відносин викликає
потребу у активізації процесу інституціоналізації та
реінституціоналізації існуючих інститутів суспільства, в тому числі і
молодіжних рухів. Таким чином, відбувається зіткнення незрілих
соціальних форм і, як правило, незрілих соціальних груп. Дана
особливість принципово відрізняє соціальні структури, що
трансформуються, від інших соціальних систем.

У підрозділі 1.2. “Громадські рухи: поняття та функції” розглянуті
теоретичні концепції соціологічного аналізу поняття, сутності
громадських рухів та також специфічних функцій, що їм притаманні.

Проведене у пункті 1.2.1. “Теоретичні підходи до аналізу соціальних
рухів” узагальнення соціологічної практики аналізу соціальних або
громадських рухів дозволило виділити кілька основних напрямків
соціології громадських рухів, що дають власні визначення даному
феномену.

Теорії масового суспільства і колективної поведінки (У.Корнхаузер,
Г.Блумер, С.Ліпсет) трактують громадські рухи як реакцію на
антидемократичну політику держави, а різноманітні види політичного
екстремізму в тактиці громадських рухів пояснюють відсутністю
демократичної культури. Теорії відносної депривації (Т. Гарра, Л.
Кілліан, Н. Смелзер) зв’язують появу громадських рухів із
соціально-психологічними чинниками. Теорії мобілізації ресурсів (Дж.
Маккарті, Н. Зельд, Ч.Тіллі, А. Обершол, В.Гамсон) розглядають
соціальні рухи як один із специфічних видів організації, що має
внутрішні і зовнішні чинники і ресурси розвитку. Група теорій (А.
Мелуччі, К. Оффе, А. Турена), що почала укладатися в 80-ті роки і
намагається інтегрувати всі можливі підходи, виробила розуміння
громадських рухів як моделі становлення нових соціальних структур,
моделі перетворення індивідуальних мотивів у соціальні феномени, і
навпаки. ”Конфліктні” теорії розглядають соціальні рухи як продукт
конфлікту (Ф.Нулмейєра, Д. Рашке). Прикладом сучасних теорій є
когнітивні теорії (Айєрман і Джеміссон), які розглядають соціальні рухи
як виробника нового знання, успіх якого залежить від здатності його
членів створювати та розповсюджувати альтернативні погляди на соціальну
ситуацію, що склалася. Соціальні рухи з погляду когнітивної теорії — це
результат констатації того факту, що дана соціальна система
сконструйована не зовсім (або зовсім не) вдало і тепер може бути
удосконалена (або полагоджена).

В роботі визначено, що у загальному вигляді громадські організації і
рухи являють собою добровільні формування, що виникають у результаті
вільного волевиявлення громадян на основі спільних інтересів і завдань.

Аналіз існуючих підходів і теорій до виявлення істотних характеристик
соціальних рухів дозволяє зробити висновок про те, що ускладнення і
зростання кількості громадських рухів викликає необхідність розробки
нових концепцій і методології, що, у свою чергу, дозволить не тільки
різноманітним громадським рухам і організаціям запроваджувати в життя
свої цілі і задачі, а державним структурам ефективно здійснювати заходи
щодо здійснення соціальної політики, пов’язаної з діяльністю подібних
формувань (у тому числі, і молодіжну державну програму), але і формувати
методологічну базу для остаточного оформлення соціології громадських
рухів в окремий повноцінний напрямок у рамках вітчизняної соціології.

У пункті 1.2.2. “Класифікація громадських рухів та їх функції” було
проведено узагальнення існуючих систем класифікацій громадських рухів за
низкою ознак, яке дозволило зробити висновок про те, що у суспільстві в
конкретний історичний момент існує складна, неоднорідна система
соціальних рухів, котра включає різноманітні типи. І, у свою чергу,
будь-який окремо взятий рух може бути класифіковано за допомогою
розглянутих типологій, що дозволяє намалювати його ”портрет” у
різноманітних площинах.

Широке розмаїття громадських організацій і рухів та їх цілей і завдань
визначає багатоваріантність їх функціональної спрямованості. Усі
функції, які вони виконують у суспільстві, можна поділити на дві основні
групи: забезпечення захисту інтересів своїх членів та забезпечення
системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому.

Погоджуючись з Дж.Гусфілдом, автор наголошує на існуванні явних та
латентних функції громадських рухів. Явні полягають у досягненні цілей,
заявлених в ідеологічній доктрині рухів. Латентні функції передбачають,
по-перше, зміну громадської думки через притягнення уваги населення до
проблем, що піднімаються рухом, і засвоєнні ряду його цінностей і норм,
по-друге, формування лідерів, які зможуть стати частиною політичної
еліти.

Проведений в роботі аналіз функцій громадських рухів показує, що
діяльність останніх є однією з найголовніших перешкод на шляху до
надмірної державної централізації, важливим чинником створення системи
соціального управління із зустрічним рухом ”згори — донизу” — ”знизу —
вгору”. Отже, якщо держава дбатиме, аби діяльність громадських
організацій і рухів здійснювалась у межах правових норм, і водночас
турбуватиметься про те, щоб заручитися їхньою підтримкою або
нейтралітетом щодо політичних проблем, громадські об’єднання сприятимуть
державотворчому процесові.

У підрозділі 1.3. “ Етапи та тенденції розвитку сучасних громадських
рухів” робиться аналіз причин і умов виникнення, становлення та розвитку
громадських рухів, а також основні тенденції їх трансформації.

У пункті 1.3.1. “Виникнення, становлення та розвиток громадських рухів”
доводиться, що виникнення громадських об’єднань — процес об’єктивний,
закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості,
розвитку ініціативи, здібностей. Серед його основних причин називаються
як психофізіологічні (інстинктивна потреба в спілкуванні, прагнення до
самоствердження), так і соціальні (соціальна нерівність; усвідомлення
несправедливості та прагнення об’єднатися для її усунення; соціальні,
політичні, економічні та культурні зміни в суспільстві).

Процес становлення та розвитку соціального руху з точки зору різних
дослідників предстає в діаметрально протилежних контекстах: з одному
боку, він може закінчуватися етапом інституціоналізації (за М.Вебером),
що вказує на його розвиненість та здатність ефективно досягати своєї
мети. З іншого боку, за думкою Є.Вятра та С.Фролова, після певної стадії
інституціоналізації настає етап розпаду руху. Тобто самий процес
інституціоналізації негативно впливає на дієздатність громадського
об’єднання.

f

l

A

D

?

O

*

f

h

j

l

n

p

r

t

v

A

D

„@

¤ ¤^„@

V

0ного юридичного статусу). З іншого боку, безумовно інституціоналізація
знижує, а інколи і зовсім зводить нанівець, мобільність руху, його
спроможність швидко реагувати на соціально значущі потреби, ускладнює
відносини та управління у середині руху бюрократичною тяганиною, заважає
проявам ініціативи та творчого потенціалу. Таким чином,
інституціоналізація може бути і позитивною, і негативною фазою у
життєвому циклі громадського руху. Її оцінка залежить від мети та
завдань, що покладаються на рух або громадськістю, або його лідером та
членами.

У пункті 1.3.2. “Нові соціальні рухи” у сучасному соціальному просторі”
автор приходить до висновку, що у новітній історії на зміну традиційним
соціальним рухам приходять так звані “нові соціальні рухи”. Характерною
їхньою рисою є те, що багато з них уже не тільки репрезентує
скільки-небудь широкого соціального прошарку, алей вони не розглядаються
навіть як рухи. Це особливі соціальні групи, цілі яких різноманітні.
Деякі з них приймають форми неурядових організацій, що заміняють
“неповороткі” масові організації. Саме в їхніх рядах знаходить собі
місце найактивніша і непримиренна частина сучасної молоді.

У другому розділі “Молодіжний рух в сучасній Україні: основні напрямки
інституціоналізації” досліджуються місце молодіжного руху в житті молоді
і суспільства в цілому, а також його форми прояву. Для цього
розкривається поняття молодіжного руху, розглядаються
організаційно-правові основи його інституціоналізації, обґрунтовується
доцільність розгляду молодіжних організацій як суб’єкту державної
молодіжної політики та аналізується досвід її втілення в діяльності
молодіжних об’єднань регіонального рівня.

У підрозділі 2.1. „Молодіжний рух: поняття та призначення на перехідних
етапах суспільного розвитку” виділяються його основні риси та
характеристики. Молодіжний рух визначається як форма організованої
діяльності молоді, що відображає її активну соціальну позицію щодо
досягнення спільних цілей або задоволення спільних потреб, а також
захисту, збереження, зміни або зміцнення системи цінностей або відносин,
що склалися між членами молодіжної групи або об’єднання.

Сьогодні молодіжний рух України має явну тенденцію до вираження в
інституціональних формах. В умовах сучасного суспільства такі форми
діяльності дозволяють більш ефективно досягти цілей, що ставлять перед
собою ті або інші об’єднання. Саме тому все частіше неформальні
молодіжні угруповання та об’єднання організаційно закріплюють свою
діяльність, тим самим переводять її на формальні інституціональні
засади. Як наслідок, все частіше використовується поняття ”молодіжні
організації” для характеристики і відображення суті того чи іншого виду
молодіжного руху.

Структура інституціоналізації молодіжного руху визначила і його основні
функції. До таких можна віднести функції цілепокладання, регулятивну,
інтегративну, транслюючу, комунікативну.

Аналіз історичного розвитку молодіжного руху в Україні у період з кінця
ХІХ сторіччя до теперішнього часу дозволяє говорити, що молодіжні
організації є тими соціальними структурами суспільства, завдяки
існуванню яких регулюються стосунки молоді з державою, з усіма
елементами політичної системи. Тобто вони виступають у ролі
комунікатора. А, відтак, створюються і найбільш сприйнятливі умови для
соціального становлення та розвитку молоді як у її власних, так і в
загальносуспільних інтересах. Розвитку молодіжних організацій в Україні
притаманна тенденція, яка властива більшості країн Європи, а саме –
збільшення їх кількості на регіональному і місцевому рівнях.

У підрозділі 2.2. „Організаційно-правові основи інституціоналізації
молодіжного руху України” обґрунтовуються засади нормативно-правового
забезпечення розвитку молодіжного руху України. В роботі проводиться
періодизація становлення молодіжного руху в Україні, де автор виділяє
п’ять етапів: кінець ХІХ — початок ХХ століть, коли почало відбуватися
становлення інституційних основ українського молодіжного руху; перша
половина 20-х років ХХ століття; друга половина 20-х років, а в Західній
Україні з початку 40-х років, і до середини 80-х років; середина 80-х
років; з початку 90-х років по теперішній час. Кожен з етапів має свою
специфіку та особливості, які аналізуються в роботі.

Аналіз законодавчої бази довів, що нормативно-правова організація
діяльності того або іншого сучасного молодіжного громадського об’єднання
створює умови для високого рівня інституціоналізації молодіжного руху з
точки зору сформованості номінальної внутрішньої ціннісно-нормативної
системи.

У підрозділі 2.3. „Формування громадських молодіжних організації як
суб’єктів молодіжної політики” доводиться доцільність погляду на
інституціоналізацію молодіжного руху в Україні з точки зору ролі його
організаційної підструктури в політичному та громадському житті
суспільства. Автор приходить до висновку, що держава сьогодні номінально
розглядає молодіжні громадські організації як суб’єкт державної
молодіжної політики, тобто повноправним учасником процесів, що залучають
молодь до безпосередньої участі у формуванні та реалізації
соціально-економічних програм та заходів, що стосуються суспільства
взагалі і молоді зокрема, сприяють і підтримують ініціативи молодих
людей. Але багато з напрямків такої роботи сьогодні стикаються з низкою
проблем, починаючи з недостатнього фінансування і закінчуючи низькою
активністю самої молоді.

Третій розділ „Емпірико-соціологічний аналіз проблем та тенденцій
розвитку молодіжного руху в Україні” присвячений узагальненню
результатів чисельних емпіричних досліджень, які дозволяють зафіксувати
та описати стан та тенденції розвитку молодіжного руху в Україні, а
також сформулювати основні перспективні напрямки його розвитку.

У підрозділі 3.1. „Соціологічний аналіз сучасного стану молодіжного
руху: експертна оцінка” автор, спираючись на думку експертів-лідерів
молодіжних організацій (дослідження експертної думки було проведено у
травні — вересні 2003 року у м. Харкові та Харківській області, протягом
якого було опитано 39 експертів — офіційних лідерів молодіжних
громадських організацій), доводить, що процес розвитку молодіжного руху
характеризується сьогодні конформним характером, хоча самі лідери
молодіжних громадських організацій більш активні і потенційно сильніше
настроєні на прояв своєї точки зору, відмінної від офіційної, ніж
основна маса молоді.

Серед еліти молодіжного руху існує стурбованість повільністю
законодавчих органів і недосконалістю існуючих законів стосовно
діяльності молодіжних структур. Особливо це стосується фінансової
підтримки з боку держави й удосконалення політики оподатковування
діяльності молодіжних організацій.

Дослідження дозволило виявити мотиваційну структуру вступу особи до
молодіжної організації як її пересічним членом, так і лідером. В першому
випадку найбільш значущими мотивами виявилися, відповідно, причетність
до соціально значимих подій, престиж, конгруентність інтересів і цілей.
Для мотивації лідерства у молодіжній організації характерні, по-перше,
конгруентність особистісних та організаційних інтересів і цілей,
по-друге, самореалізація і, по-третє, доступ до соціально значимих
ресурсів.

Основними проблемами в роботі сучасних молодіжних організацій в Україні
являються: низька активність молоді (1993 р. — 3,5% молодих людей
заявили, що є членами громадських молодіжних організацій, 1994 р. —
1,4%, 1995 р. — 5,3%, 1999 р. — 3%, 2000 р. — 4%), слабка матеріальну
підтримку з боку держави, віддаленість гілок влади різноманітного рівня
від рішення проблем молодіжних організацій, відсутність сильних
харизматичних лідерів, відсутність інституту підготовки кадрів для
молодіжних організацій, недовіра молоді, недоліки в правовому
забезпеченні діяльності молодіжних організацій. Порівняльний аналіз
діяльності ВЛКСМ і сучасних українських молодіжних організацій дозволив
виявити те, що, з точки зору експертів-лідерів, гальмує сьогодні
розвиток молодіжного руху в Україні. Серед переваг ВЛКСМ були особливо
підкреслені: високий рівень організаційної культури і керування, чітка і
зрозуміла структура, стабільне і високе фінансування, перспектива росту
(політична кар’єра), масовість.

У підрозділі 3.2. „Тенденції розвитку молодіжного руху як суб’єкту
соціальних перетворень” використовується метод вторинного аналізу
матеріалів українських та російських соціологічних досліджень,
проведених Українським інститутом соціальних досліджень та Фондом
”Общественное мнение”. В Україні опитування проводилося в усіх
адміністративно-територіальних одиницях у періоди: листопад — грудень
1997 р., жовтень 1998 р., травень 2000 р. Всього було опитано 3198
респондентів віком від 14 років та старше, в тому числі 854 респонденти
віком 14-28 років. В Росії вибірки склали: загальноросійське опитування
населення у березні 2001 р. — 1500 респондентів; телефонні формалізовані
інтерв’ю з експертами у травні 2001 р. — 100 чоловік; дискусійні
фокус-групи у липні 2001 р. — всього 30 чоловік.

Автор робить висновок про те, що в Україні зберігається тенденція до
певної політизації українських молодіжних громадських організацій, а
також створення припартійних молодіжних організацій, у той час як в
багатьох країнах світу спостерігається тенденція залучення молоді до
рішення соціальних питань.

Молодіжні організації та їх лідери користуються довірою з боку населення
віком 14-28 років. Це доводить той факт, що молодіжний рух вже
зарекомендував себе як інститут, який може значною мірою задовольнити
потреби та надії молоді країни. З іншого боку, відчутно, що процеси
зародження та розвитку молодіжних рухів впродовж останнього часу
поглиблюються і вони поступово займають своє місце в соціальній та
політичній структурі українського суспільства.

В уявленнях респондентів із числа населення існує достатньо стійкий
образ громадських організацій як представників, насамперед, інтересів
державних, політичних або комерційних кіл. Подібне ставлення до
громадських організацій не відповідає тому статусу, який вони повинні
займати в громадянському суспільстві як елемент “третього сектору”.

Проведений порівняльний аналіз громадських організацій України та Росії
показав, що тенденції їхнього розвитку схожі. Хоча серед росіян більше
тих, хто знає про існування громадських організацій, однак у них не
існує чіткого уявлення про їхні місце та функції у суспільстві, різницю
між державними структурами та громадськими організаціями. І росіяни, і
українці відмічають недостатність або навіть повну відсутність
інформації щодо реальної діяльності громадських організацій.

В цілому ж треба визнати той факт, що на території як Росії, так і
України громадяни здебільшого продовжують бачити в громадських
організаціях, у тому числі і молодіжних, номінальні структури, а не
реально функціонуючі соціальні інститути. Автономія різноманітних
громадських асоціацій, що є найважливішою умовою існування
громадянського суспільства, не сприймається учасниками масових опитувань
ні як реальність, ні як необхідність.

У висновках узагальнені результати проведеного дослідження і
сформульовано рекомендації. Дисертант акцентує увагу на тому, що:

1. Проведений теоретичний та емпіричний аналіз проблем молодіжного руху
дозволив автору розробити власне визначення молодіжного руху як форми
організованої діяльності молоді, яка відображає активну соціальну
позицію щодо досягнення спільних цілей або задоволення спільних потреб,
а також захисту, збереження, зміни або зміцнення системи цінностей або
відносин, що склалися між членами молодіжної групи або об’єднання.

2. Структурно-функціональна парадигма, що була обрана для теоретичного і
методологічного вивчення феномену молодіжного руху, дає можливість
розглянути молодіжний рух як соціальний інститут, що виконує в
суспільстві відповідні явні та латентні функції, а також проаналізувати
процес його становлення і розвитку. Крім того, свою ефективність для
аналізу молодіжного руху як соціального інституту довели дві теорії:
по-перше, це теорія мобілізації ресурсів (Дж.Маккарті, Н. Зельд, Ч.
Тіллі, А.Обершол, В. Гамсон), яка дозволяє вивчати молодіжних рух через
аналіз його формалізованих структур (організацій), якими переважно і
представлений молодіжний рух в сучасній Україні, а по-друге, це
когнітивна теорія (Р.Айєрман, Е.Джеміссон), перевагою якої є те, що вона
дає можливість вивчати діяльність соціальних рухів на рівні
індивідуальної свідомості, тобто за допомогою вивчення громадської думки
та експертних оцінок.

3. Можна виділити три типи процесу інституціоналізації молодіжних рухів,
які характерні для стабільних соціальних систем, конфліктних соціальних
систем та соціальних систем, що трансформуються. Дослідження підтвердило
гіпотезу, що становлення та розвиток сучасних молодіжних об’єднань в
Україні можна віднести до інституціоналізації третього типу, тобто
молодіжний рух як соціальний інститут знаходиться у фазі становлення і
контури його знаходяться в стадії формування доти, поки не
стабілізується суспільство в цілому. Крім того, інституціоналізація
молодіжного руху відбувається принаймні на двох рівнях: формальному та
неформальному. Дослідження показують, що в Україні створюються та діють
молодіжні об’єднаннях з високим ступенем організованості, які не мають
формального статусу.

4. В роботі було визначено та описано коло стабілізуючих та
дестабілізуючих чинників, що діють під час розвитку молодіжних рухів. До
дестабілізуючих чинників молодіжного громадського руху відносяться:
відсутність механізмів впливу на важливі соціальні процесі та директивні
функції; відсутність активної соціальної позиції у значної частини
молоді в суспільстві; наявність взаємовиключних цілей в середині руху
(відсутність єдності). До стабілізуючих чинників молодіжного
громадського руху відносяться такі: розробка нормативно-правової бази,
що регламентує його діяльність; наявність можливостей бути повноцінним
суб’єктом у системі соціальних відносин; позитивна громадська оцінка
молодіжного руху; постійне відтворення ініціативної частини молодіжного
руху.

5. Сучасний молодіжний рух в Україні характеризується такими загальними
тенденціями: незначний вплив на суспільно-політичне життя держави в
цілому; велика кількість організацій функціонує з мізерно малою
чисельністю членів (до 30-50 осіб) в умовах відсутності масової
соціальної бази. Найчастіше соціальна база молодіжного об’єднання
зводиться лише до його членів і нараховує від кількох десятків до
кількох тисяч чоловік; сьогодні в Україні головним чинником участі в
соціально значущих проектах є адміністративний і політичний ресурси,
тому спостерігається відповідна залежність молодіжних рухів, об’єднань
від державних структур і політичних партій; рівень соціального капіталу
як ресурсу молодіжного руху в молодіжних об’єднаннях України ще
недостатній для виконання таких функцій громадянського суспільства, як
забезпечення незалежного контролю діяльності державних структур по
впровадженню молодіжної політики, організація адекватного зворотного
зв’язку з регіональними об’єднаннями тощо; молодь України не в повній
мірі пристосувалася до нових інституційних форм в молодіжному русі, але
стійкою виявляється тенденція збільшення частини молоді, яка вступає у
взаємодію з новими молодіжними організаціями не на підставі несприйняття
соціальної дійсності, інстинкту руйнування чи страху, а на основі
використання цих організацій для досягнення власних цілей.

6. Отримані в ході проведеного дослідження результати дозволили автору
зробити висновок, що для подальшої активізації та удосконалення відносин
між державними інституціями та молодіжними громадськими організаціями
роботу треба проводити в площині вирішення таких завдань:

уточнення статусно-функціонального призначення діючих молодіжних
організацій, узгодження їх діяльності з тією молодіжною політикою, яку
сьогодні ініціюють різні соціальні інституції стосовно молоді та її
організацій. Це прискорить вихід із ситуації управлінської
незабезпеченості та неузгодженості дій між різними суб’єктами
молодіжного руху, з одного буку, та державних установ — з іншого, у
формуванні й реалізації державної молодіжної політики;

подальше врегулювання правових питань взаємодії суспільства і молодіжних
рухів та впровадження системи державних гарантій діяльності молодіжних
громадських організацій та об’єднань у відповідності з їх потребами та
державними інтересами;

здійснення перерозподілу функцій між державними структурами та
молодіжними об’єднаннями як елементами громадянського суспільства, а
також іншими суб’єктами формування молодіжної політики, вирішення
спільними зусиллями питань подальшого розвитку та удосконалення галузі
державного молодіжного управління;

розробка та впровадження соціального моніторингу стану та тенденцій
розвитку державної молодіжної політики і молодіжного руху з метою оцінки
ефективності відповідних соціальних програм, вчасного реагування на
негативні тенденції та корегування спільної діяльності молодіжних
організації та державних установ.

Наприкінці треба зазначити, що дослідження довело факт виникнення у
новітній історії молодіжних організації, які приходять на зміну масовим
традиційним молодіжним громадським рухам на зразок ВЛКСМ, відмітною
рисою яких є те, що багато з них уже не репрезентують скільки-небудь
широкого соціального прошарку. Вони не виникають на грунті єдиної
політичної дії або конфронтації, але набагато більш — під впливом
громадської думки, що формується на локальному регіональному рівні. Вони
дифузійні, на відміну від ВЛКСМ, який був концентрованим. Саме тому
потребують подальшої розробки теоретичні моделі нових молодіжних
об’єднань, які репрезентують цінності та потреби сучасної молоді, а
також принципи та механізми їх залучення до конструктивної участі у
молодіжній політиці держави.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Барабаш В.В. Методологічні засади досліджень соціальних рухів //
Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства. Збірник наукових праць. – Харків: Видавничий центр
Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна, 2002. – С.
188-192.

2. Барабаш В.В. Громадсько-політичні рухи та об’єднання: поняття та
класифікація // Вісник Національного університету внутрішніх справ. –
Харків: Національний університет внутрішніх справ, 2002. — №20. — С.
263-268.

3. Барабаш В.В. Становлення та розвиток молодіжних громадських
організацій в сучасній Україні // Вестник Международного Славянского
университета (г. Харьков). Серия “Социология”. – 2002. — Том V, №4.- С.
10-12.

4. Барабаш В.В. Громадські молодіжні об’єднання як суб’єкт державної
молодіжної політики // Методологія, теорія та практика соціологічного
аналізу сучасного суспільства. Збірник наукових праць. – Харків:
Видавничий центр Харківського національного університету імені В.Н.
Каразіна, 2003. – С. 567-571.

5. Барабаш В.В. Інституціалізація молодіжного руху України // Політичний
менеджмент. — 2004. — №3(6). – С. 98 – 111.

6. Соболєв В.О., Барабаш В.В. Проблеми інституалізації молодіжного руху
України // Молодь в умовах нової соціальної перспективи: матеріали VI
Міжнародної науково-практичної конференції / Відп. ред. А.В. Іванченко.
– Житомир. — 2004. – С. 13-15 (дисертанту належить аналіз сучасного
стану молодіжного руху в Україні, виділення характерних проблем його
інституціоналізації).

7. Барабаш В.В. Молодіжний рух як об’єкт і суб’єкт реалізації молодіжної
політики // Український соціум. Науковий журнал. – 2004. — №1(3). – С.
119-130.

АНОТАЦІЇ

Барабаш В.В. Інституціоналізація сучасного молодіжного руху України:
тенденції та проблеми. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.04. – спеціальні та галузеві соціології.
Національний університет внутрішніх справ, Харків, 2005.

У дисертації розкривається поняття “молодіжний рух”, обгрунтовується
доцільність розгляду його як соціального інституту в рамках відповідних
етапів розвитку, пропонуються теоретичні підходи для аналізу його
специфіки в Україні, наводяться результати емпіричного дослідження
проблем і тенденцій розвитку молодіжних організацій і об’єднань у
сучасному українському суспільстві.

В роботі сучасний молодіжний рух в Україні характеризується такими
тенденціями, як незначний вплив на суспільно-політичне життя держави;
функціонування великої кількості організацій в умовах відсутності
масової соціальної бази; залежність молодіжних організацій від державних
структур і політичних партій.

В роботі були визначені та описані чинники, що впливають на процес
розвитку молодіжних об’єднань, тобто стабілізують або дестабілізують
його.

Отримані в ході проведеного дослідження результати дозволили автору
сформулювати низку напрямків активізації та удосконалення відносин між
державними інституціями і молодіжними організаціями.

Ключові слова: інституціоналізація, соціальний рух, молодіжний рух,
державна молодіжна політика.

Барабаш В.В. Институционализация современного молодежного движения
Украины: тенденции и проблемы. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата социологических наук
по специальности 22.00.04. – специальные и отраслевые социологии.
Национальный университет внутренних дел, Харьков, 2005.

В диссертации раскрывается понятие “молодежное движение”, обосновывается
целесообразность рассмотрения его как социального института в рамках
соответствующих этапов развития, предлагаются теоретические подходы для
анализа его специфики в Украине, приводятся результаты эмпирического
исследования проблем и тенденций развития молодежных организаций и
объединений в современном украинском обществе.

Проведенный теоретический и эмпирический анализ проблем молодежного
движения позволил автору разработать собственное его определение как
формы организованной деятельности молодежи, которая отображает активную
социальную позицию относительно достижения общих целей или
удовлетворения общих потребностей, а также защиты, сохранение, изменения
или укрепление системы ценностей или отношений, которые сложились между
членами молодежной группы или объединения.

Автор выделяет три типа процесса институционализации молодежных
движений, которые характерны для стабильных социальных систем,
конфликтных социальных систем и трансформирующихся социальных систем.
Исследование подтвердило гипотезу, что становление и развитие
современных молодежных объединений в Украине можно отнести к
институционализации третьего типа, то есть молодежное движение как
социальный институт еще находится в фазе становления и контуры его
находятся в стадии формирования до тех пор, пока не стабилизируется
общество в целом.

В работе современное молодежное движение в Украине характеризуется
такими тенденциями, как незначительное влияние на
общественно-политическую жизнь государства в целому; большое количество
организаций функционирует с ничтожно малой численностью членов (до 30-50
лиц) в условиях отсутствия массовой социальной базы; в Украине главным
фактором участия в социально значимых процессах являются
административный и политический ресурсы, поэтому наблюдается
соответствующая зависимость молодежных движений от государственных
структур и политических партий; молодежь Украины не в полной мере
приспособилась к новым институциональным формам в молодежном движении,
но устойчиво проявляется тенденция увеличения части молодежи, которая
присоединяется к новым молодежным организациям не на основе
невосприятия социальной действительности, инстинкта разрушения или
страха, а на основе использования этих организаций для достижения
собственных целей.

В роботе был определен и описан круг стабилизирующих и дестабилизирующих
факторов, которые воздействуют на развития молодежных движений. К
дестабилизирующим факторам относятся: отсутствие директивной функции и
механизмов влияния на важные социальные процессе; отсутствие активной
социальной позиции у значительной части молодежи в обществе; наличие
взаимоисключающих целей внутри движения (отсутствие единства). К
стабилизирующим факторам относятся: разработка нормативно-правовой базы,
которая регламентирует его деятельность; наличие возможностей быть
полноценным субъектом в системе социальных отношений; положительная
общественная оценка молодежного движения; постоянное воспроизведение
инициативной части молодежного движения.

Полученные в ходе проведенного исследования результаты позволили автору
сформулировать ряд направлений активизации и усовершенствования
отношений между государственными институциями и молодежными
организациями, основными среди которых являются: уточнение
статусно-функционального предназначения действующих молодежных
организаций; внедрение системы правовых государственных гарантий
деятельности молодежных общественных организаций и объединений в
соответствии с их потребностями и государственными интересами;
разработка и внедрение социального мониторинга состояния и тенденций
развития государственной молодежной политики и молодежного движения;
разработка теоретических моделей новых молодежных объединений, которые
репрезентируют ценности и потребности современной молодежи, а также
принципов и механизмов их привлечения к конструктивному участию в
молодежной политике государства.

Ключевые слова: институционализация, социальное движение, молодежное
движение, государственная молодежная политика.

Barabash V.V. Institutionalization of the Ukraine contemporary youth
movement: tendencies and problems. – Manuscript.

Dissertation for the degree of candidate of sociological sciences
22.00.04. – special and branch sociology. National University of
Internal Affairs, Kharkov, 2005.

In the dissertation the concept «youth movement» is opened. The
expediency of consideration it as social institute is proved within the
framework of the appropriate stages of development. The theoretical
approaches for the analysis of its specificity in Ukraine are offered.
The results of empirical research of problems and tendencies of
development of youth organizations and associations in a modern
Ukrainian society are resulted.

In the work the modern youth movement in Ukraine is characterized by
such tendencies, as insignificant influence on political life of the
state; the plenty of organizations functions in conditions of absence of
mass social base; in Ukraine a primary factors of participation in
socially important processes are the administrative and political
resources.

In the dissertation the stabilizing and unstabilizing factors which
influence on development of youth movements is described.

The results have allowed the author to formulate prepositions for
activization and improvement the relations between state institutions
and youth organizations.

Key words: institutionalization, social movement, youth movement, state
youth policy.

Відповідальний за випуск – к.соц.н. Шейко Р.В.

PAGE 18

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *