Донбас в етнокультурних координатах України (автореферат)

Національна академія наук України

Інститут соціології

Кононов Ілля Федорович

УДК 316. 356. 4

Донбас в етнокультурних координатах України

(соціологічний аналіз)

22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора соціологічних наук

Київ – 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Луганському національному педагогічному університеті
імені Тараса Шевченка Міністерства освіти та науки України.

Науковий консультант — доктор соціологічних наук, професор

Шульга Микола Олександрович,

Верховна Рада України, народний депутат

Офіційні опоненти: доктор соціологічних наук

Стегній Олександр Григорович,

Інститут соціології НАН України, провідний науковий співробітник

доктор соціологічних наук, професор

Саппа Микола Миколайович,

Національний університет внутрішніх справ (Харків), професор кафедри
прикладної соціології

доктор соціологічних наук, професор

Нельга Олександр В’ячеславович,

Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, провідний науковий
співробітник

Провідна установа: Харківський національний університет імені

В.Н. Каразіна, м. Харків

Захист відбудеться “_27__ ” _січня___________ 2006 р. о 10 годині на
засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.229.01 в Інституті
соціології НАН України за адресою: 01021 вул. Шовковична, 12, м. Київ.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту соціології НАН
України за адресою: 01021 вул. Шовковична, 12, м. Київ.

Автореферат розісланий “29 ___” _листопада___________ 2005 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.М. Стукало

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Становлення державності України відбувається в умовах
активного просторового суспільного морфогенезу, що розгортається в
сучасному світі. Найбільш важливими напрямами цього процесу є
глобалізація та регіоналізація. Просторові перетворення впливають на всі
аспекти суспільного життя і вимагають соціологічного осмислення.
Соціологія опинилася перед просторовим викликом сучасного світу.

Для України зараз особливої актуальності набула її регіональна
різноманітність. Є всі підстави стверджувати, що успішний розвиток нашої
країни багато в чому буде залежати від гармонізації взаємин у межах
регіональної системи. Незважаючи на певний прогрес в розумінні сутності
регіону, міжрегіональних взаємин, значення територіального фактора в
житті суспільства, його зв’язку з етнічними, комунікаційними,
культурними чинниками до цього часу в соціології поняття регіону не є
чітко визначеним. Головні причини цієї невизначеності криються у
наступному: регіон – це динамічне, багаторівневе та багатоаспектне
суспільне утворення, яке по-різному проявляється на різних етапах
розвитку суспільства; в ньому поєднуються примордіальні та
конструктивістські чинники, що ускладнює вироблення єдиного
методологічного підходу при його вивченні; дослідження регіонального
життя передбачає взаємодію соціології з філософією, географією,
історією, економічними та філологічними дисциплінами, але міжнаукова
взаємодія є досить проблематичною; поняття „регіон” використовується не
тільки в науковому, але й у владному та повсякденному дискурсах, що
підвищує його багатозначність.

Останніми роками в Україні виділилося кілька проблемних регіонів.
Особливою проблемністю характеризується життя Донбасу. Потребу в новому
етнокультурному самовизначенні регіону, яка виникла після здобуття
Україною незалежності, необхідно задовольняти одночасно з вирішенням
цілого комплексу інших проблем.

Вивчення такого старопромислового регіону як Донбас саме по собі має
велике значення для суспільної практики. Але досліджуючи випадок Донбасу
можна наблизитися до теоретичного розуміння суспільного феномена
регіону. Отже, доцільно рухатися від вивчення проблемного регіону до
вивчення регіональної системи, в межах якої і стає зрозумілою його
проблемність. Через розвиток соціології регіонів як спеціальної
соціологічної теорії соціологія зможе виробити свою відповідь на
просторовий виклик сьогодення.

В Україні є певні традиції історико-соціологічного та соціологічного
вивчення регіональних проблем (М.Грушевський, Д.Багалій, Д.Яворницький,
М.Шаповал). Дослідженню окреслених проблем в останні десятиліття як в
Україні, так і в країнах СНД приділяється все більша увага. Просторовим
аспектам суспільного життя присвячені праці І.Андреєва, Л.Малес,
І.Мартинюка, М. Саппи, В.Тихоновича, Г.Угольницького, О.Філіппова,
Ю.Яковенка. Соціологічному вивченню регіонів були присвячені дослідження
Н.Аітова, О.Барбакова, О.Воловодової, Є.Головахи, Г.Зборовського,
Н.Коваліско, В.Лєксіна, С.Макеєва, І.Сігова, О.Стегнія, А.Хорунжого,
Н.Черниш, М.Чурилова, М.Шульги та ін. Етнічні проблеми регіонального
життя знайшли відображення в працях Л.Ази, А.Акаєва, В. Арбєніної,
С.Арутюнова, Ю.Арутюняна, Ю.Бромлея, М.Губогло, Л.Гумільова,
Л.Дробіжевої, В.Євтуха, В.Карлова, В.Козлова, Л.Колесник, С.Лур’є,
В.Наулка, О. Нельги, В.Піменова, І.Прибиткової, Т.Рудницької,
Г.Солдатової, Г.Старовойтової, А.Сусоколова, Н.Чебоксарова,
І.Чебоксарової, Л.Чижикової, О.Шкаратана, М.Шульги.

Для нашої мети важливе значення мали праці таких вітчизняних вчених в
галузі соціології культури як В.Бакіров, В.Бурлачук, Н.Костенко,
В.Лобас, А.Ручка, Л.Скокова, Р.Шульга та ін. Ми спиралися на праці
російських вчених – Ю.Лотмана, А.Гуревича, Л.Іоніна, Ю. Давидова,
А.Успенського та ін.

Розробка соціології регіонів неможлива без діалогу з фахівцями в галузі
регіональної економіки та соціальної й економічної географії. Значні
досягнення в регіональній економіці пов’язані з працями таких вчених як
А.Алимов, І.Олександров, О.Гранберг, М.Баранський, М.Колосовський,
В.Немчинов, М.Некрасов, В.Поповкін, А.Пробст, Ю.Саушкін, Р.Шніпер,
М.Чумаченько та ін. Проблемам територіального розміщення населення були
присвячені праці Ф.Заставного, С.Ковальова, Н.Ковалевської,
В.Переведенцева, В.Покшишевського, О.Хомри, Б.Хорєва, С.Смідович,
Д.Москвіна та ін. Досліджувалися системи міського (Г.Лаппо, М.Межевич,
В.Харитонов, Р.Могилевський, Б.Світличний та ін.) та сільського
(О.Олексеєв, В.Федосєєв та ін.) розселення. З’явилися узагальнюючі праці
з проблеми територіальної організації суспільства (А.Голіков,
А.Дмитрієв, О.Ковальов, А.Лола, М.Межевич, Я.Олійник, М.Пістун,
А.Степаненко, Б.Хорєв, О.Шаблій та ін.). В сучасній гуманітарній
географії виникла течія, яку можна вважати соціологічною. Її
представники досліджують взаємодію суспільства, держави та географічного
простору (Б.Родоман, В.Каганський), образи простору, які виробляються в
процесі цієї взаємодії (Д.Замятін).

Проблеми суспільного просторового морфогенезу стали предметом
дослідження багатьох вчених за кордоном. При зверненні до проблем
глобалізації ми спиралися на праці Р.Л.Алена, І.Валлерстайна,
С.Конопацького, Г.-П.Мартіна, Р.Робертсона, Т.Спайбі, Г.Тернборна,
Е.Тоффлера, С.Хантінгтона, Х.Шумана та ін. Процеси регіоналізації в
сучасному світі досліджуються соціологами, економістами, географами. Для
нашої мети корисними були праці таких західних вчених як У.Віберг,
Д.Данкерлі, К.Дені, Т.Зарицький, В.Ляймгрубер, М.Пастор, Л.Пріс,
Е.Соджа, Е.Томпсон, Б.Яловецький та ін. При вивченні етнокультурного
життя на регіональному рівні корисним було звернення до праць
У.Альтерматта, Б.Андерсена, Р.Т.Белла, П.Бурдьє, Е.Ґелнера, К.Гірца,
А.Моля, Ф.Фукуями, А.Етционі. Цікавим є дослідження історії Донбасу, що
належить Г.Куромії.

Названі праці створили умови для розвитку соціологічних досліджень
регіонального життя. Разом з тим слід зазначити, що зараз в соціології
відсутня розвинута теорія регіону як структурної одиниці суспільства,
чітко не визначений предмет соціології регіонів. Внаслідок цього
соціологія регіонів зараз перебуває лише на початковому етапі свого
розвитку. Це не дає повною мірою досягти розуміння сучасного
суспільства, адже в ньому значення просторових утворень суттєво
підвищилося у порівнянні з індустріальним суспільством. Це заважає
виробленню адекватної регіональної політики в різних країнах. Повною
мірою це стосується і України, для якої регіональна політика має
особливе значення через регіональну гетерогенність. В Україні є регіони,
що потребують особливої уваги. Перш за все це стосується Донбасу. Але на
цей час в науці відсутній комплексний аналіз етнокультурної специфіки
Донбасу, не проаналізоване з соціологічних позицій його місце в
регіональній системі України. Все сказане, а також розуміння значимості
досліджуваної проблеми для розв’язання питань гармонізації
міжрегіональних стосунків в Україні, спонукали автора до роботи над
даною темою дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація
пов’язана із держбюджетним дослідженням кафедри філософії та соціології
Луганського національного педагогічного університету імені Тараса
Шевченка „Роль гуманітарних ідей в процесі пошуку моделі економічної,
політичної та культурної інтеграції України” (№0198U002640), в якому
автор є виконавцем.

Мета і завдання дослідження. Метою даної дисертаційної роботи є розробка
концепції етнокультурної специфіки Донбасу як регіону України, аналіз
історії становлення і розвитку його етнічної структури та культурної
специфіки й визначення можливості використання накопиченого
соціологічного знання для розробки стратегії регіонального розвитку
нашої країни.

Поставлена мета передбачає вирішення таких головних завдань:

проаналізувати стан наукової розробленості регіональної проблематики в
сучасній соціології, з’ясувати пізнавальні можливості соціології
регіонів та її місце в структурі сучасного соціологічного знання;

з’ясувати сутність регіонального ренесансу в сучасному світі, його
зв’язок з глобалізацією та переходом до постіндустріального суспільства;

виявити ступінь розробленості в соціології теорії етносу та можливості
його застосування до аналізу етнічних процесів на регіональному рівні;

проаналізувати особливості етнічної структури Донбасу, приймаючи до
уваги як історію її формування, так і сьогоднішній стан та тенденції
розвитку;

розкрити роль цінностей в розвитку регіональних етнотериторіальних
спільнот і з’ясувати специфіку ціннісного світу мешканців Донбасу;

науково обґрунтувати розуміння регіону як комунікативної спільноти і
з’ясувати у зв’язку з цим мовну ситуацію в Донбасі;

з’ясувати специфіку інформаційного поля Донбасу, проаналізувати
взаємодію головних суб’єктів процесу масової комунікації в регіоні
(влада, засновники ЗМІ, редакції, аудиторії);

проаналізувати культурну обумовленість головних форм самоорганізації
мешканців Донбасу в період соціальної трансформації;

розкрити значення соціологічного аналізу регіонального життя для
вироблення регіональної політики України, яка б зробила регіональну
різноманітність фактором ефективного розвитку нашої країни.

Об’єктом дослідження є регіональна спільнота Донбасу як регіону України.

Предметом дослідження – процеси формування та розвитку етнічної
структури та культурних характеристик регіональної спільноти мешканців
Донбасу.

Методи дослідження. По-перше, це теоретичні методи, які застосувалися
для визначення засадничих теоретико-методологічних позицій дослідження
(методи системно-структурного та функціонального аналізу) та для
узагальнення результатів емпіричних досліджень (інституціональний
аналіз, класифікаційний аналіз, каузальний та телеономічний аналізи,
моделювання, аналіз та синтез, аналогії, герменевтичний аналіз).
По-друге, це методи отримання та обробки емпіричної соціологічної
інформації. Значне місце в зборі первинної соціологічної інформації
посідали такі опитувальні методи як стандартизоване інтерв’ю та
роздавальне анкетування. Вони використовувалися при вивченні
співвідношення ідентичностей, ціннісних орієнтацій мешканців Донбасу,
ставлення до різних ЗМІ та ін. При вивченні масової комунікації
використовувався метод контент-аналізу регіональних ЗМІ. Комп’ютерна
обробка даних здійснювалася за допомогою програм ОСА та SPSS.

Вивчення форм самоорганізації мешканців Донбасу здійснювалося за
допомогою комбінування кількісних (масове опитування методом
стандартизованих інтерв’ю за місцем проживання) та якісних (фокусовані
групові інтерв’ю) методів.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній
соціологічній літературі розроблено цілісну концепцію, яка пояснює
етнокультурну специфіку Донбасу та його місце в регіональній системі
України. Запропоноване нове розуміння предмету соціології регіонів як
спеціальної соціологічної теорії.

У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову
новизну:

вперше у вітчизняній соціологічній науці проаналізовано просторовий
виклик, перед яким зараз опинилася соціологія. Його сутність полягає у
поєднанні процесів глобалізації та регіоналізації, що ведуть до
проблематизації багатьох сторін життя національних держав. Показані
причини методологічних ускладнень, які заважають соціології адекватно
відповісти на нього. Позапросторовість методологічних настанов
соціології пояснюється теоретичним рефлексом індустріалізму;

вперше обґрунтовано підхід до соціології регіонів як до спеціальної
соціологічної дисципліни, яка вивчає просторові локалізації суспільних
практик і виникнення в цих процесах територіальних спільнот. Вона
покликана також дати теоретичні моделі регіональних систем, з’ясувавши
роль в процесі їх формування та розвитку примордіальних та суб’єктивних
факторів;

вперше введено до соціологічної науки підхід до розуміння регіонів як
історичних утворень, пов’язаних з націями. Регіони виступають головними
субнаціональними одиницями, а тому отримують інтерпретацію в теорії
нації. Існування націй пов’язане з виникненням регіональних систем.
Виникнення нових регіонів чи еволюція старих пов’язані зі змінами в
регіональних системах;

вперше обґрунтовано положення, що етнічне життя індустріальних
суспільств обумовлене регіональним поділом націй. Це дало можливість
уточнити деякі аспекти теорії етносу. Етнос розглядається як соціальна
спільнота, що існує завдяки обмінним процесам, які розгортаються в
площині повсякденності та отримують легітимацію через діалектику
профанного й сакрального, маючи своєю метою відтворення людини як
цілісної особистості. В регіонах виникають свої світи повсякденності;

доведено, що етнос розв’язує парадокс комунікації, який виникає як
комунікаційне буття герменевтичного кола, об’єднуючи індивідуальних
суб’єктів в колективний суб’єкт. Коли виникають нації, то багато
аспектів парадоксу комунікації розв’язуються саме на регіональному
рівні. Національна культура існує через свою інтерпретацію в регіонах;

обґрунтовано, що виникнення Донбасу як особливого регіону було пов’язано
на початковому етапі зі змінами в просторовій системі Російської
імперії. Після реформи 1861 р. виник соціальний механізм, який
спрямовував міграційні потоки з українських та російських губерній в
Донбас. Саме в другій половині XIX ст. Донбас перетворився на окремий
український регіон;

показано, що специфіка етнічної структури Донбасу пов’язана з близькістю
між українцями та росіянами, що виникла історично і породила синтетичні
явища в культурі регіону. Запропоновано ядерний елемент етнічної
структури Донбасу визначати терміном „домінуюча етнічна коаліція;

обґрунтовано новий підхід до цінностей, згідно з яким цінності існують
як реальність, об’єктивна відносно окремих індивідів. Це – ідеальний
план реально існуючого суспільства, проекти задоволення суспільних
потреб, чи конструктивні принципи побудови суспільства, форми
діяльності, які ведуть до бажаного наслідку, задовольняючи суспільні
потреби. Ціннісна реальність за своєю суттю телеологічно організована.
Ціннісна реальність проявляється через систему символів, але не тотожна
їй. В ціннісній свідомості цінності тільки знаходять більш чи менш
адекватне вираження;

показано, що ціннісна свідомість жителів Донбасу, як і всієї України,
суперечлива. З одного боку, позитивним смислом наділяються ті соціальні
інституції, які пов’язані зі спільним благом, а, з іншого боку, центром
ціннісного світу є мала група, яку кожен намагається центрувати на себе.
На регіональному рівні здійснюється інтерпретація загальноукраїнської
ціннісної системи. В Донбасі як цінність осмислюється сама специфіка
регіону, а, отже, наявність українсько-російської домінуючої етнічної
коаліції та двомовності;

обґрунтовано погляд на регіон як на комунікативну спільноту, вивчення
якої передбачає з’ясування мовної ситуації та стану масової комунікації;

виявлено, що масова комунікація є атрибутивним інститутом нації. Саме
ЗМІ забезпечують духовну єдність націй, постійну вторинну соціалізацію
їх членів та функціонування громадської думки як суспільного інституту.
Структура масової комунікації багато в чому залежить від внутрішніх
поділів нації, тому для її існування потрібні як загальнонаціональні,
так і регіональні ЗМІ;

показано, що в цілому стан регіональних ЗМІ в Донбасі не сприяє
справжньому регіональному дискурсу. В них майже не обговорюються
специфіка регіону, міжрегіональні та міжетнічні стосунки. Аудиторія
ставиться до ЗМІ утилітарно-споживацьки. Населення Донбасу не вбачає в
авторах публікацій в місцевих ЗМІ духовних авторитетів. Це багато в чому
залишає регіональну спільноту Донбасу “спільнотою в собі”;

доведено, що форми самоорганізації регіональної спільноти обумовлені її
культурними характеристиками. Запропоновано дуалістичну модель
культурного геному жителів Донбасу. З її допомогою сучасний стан
регіональної спільноти Донбасу пояснюється тим, що процес суспільної
трансформації був підготовленим і збігся з фазовим переходом від
домінування цінностей макрорівня до домінування цінностей мікрорівня. Це
легітимізувало індивідуалізм та гедонізм, відкриваючи шлях як до
фамілізму, так і до клієнтелізму. Отже, одні й ті ж культурні зрушення
лежать в основі самоорганізації і елітних груп, і народних мас регіону.

Практичне значення одержаних результатів. Аналіз етнічних та культурних
аспектів життя регіональної спільноти Донбасу дає матеріал, який може
бути використаний при подальших дослідженнях в царині соціології
регіонів, етносоціології та соціології культури, при підготовці
підручників з цих дисциплін, а також в процесі вивчення цих дисциплін в
університетах та інших ВНЗ України.

Результати дослідження можуть стати науково обґрунтованими
рекомендаціями для вироблення концептуальних засад регіональної політики
в Україні в сучасних умовах. На основі пропозицій автора можуть бути
розроблені заходи, спрямовані на досягнення історичного компромісу між
Сходом та Заходом України. Висновки автора можуть бути корисними при
розробці стратегічних планів регіонального розвитку.

Особистий внесок здобувача. У виконаних у співавторстві роботах авторові
належить: у публікації 3 – концептуальні основи дослідження, аналіз
матеріалів фокусованих групових інтерв’ю та результатів масового
опитування, обґрунтування висновків про культурні передумови адаптації
мешканців Донбасу до нової соціальної реальності; 10 – концептуальні
основи дослідження, аналіз результатів контент-аналізу, обґрунтування
висновку про те, що існування регіональної спільноти пов’язано з
відносно автономними інформаційними полями; 25 – концептуальні засади
дослідження, аналіз результатів експертного та масового опитувань,
обґрунтування висновків про регіональні фактори, що впливають на
підприємницьку діяльність; 30 – обґрунтування предмета соціології
регіонів; 31 — обґрунтування на матеріалі фокусованих групових інтерв’ю
висновків про культурні передумови адаптації мешканців Донбасу до нової
соціальної реальності; 33 – аналіз взаємозв’язку глобалізації та
регіоналізації та значення цих процесів для України; 35 — концепція,
відбір матеріалів, переклад текстів польських авторів, редагування; 43 —
обґрунтування важливості регіонального фактору в екологічному вихованні;
46 – обґрунтування взаємозв’язку регіоналізації з переходом до
постіндустріального суспільства; 49 – обґрунтування важливості
врахування культурних факторів при самоорганізації населення в
шахтарських депресивних містах та селищах.

Апробація результатів дисертації. Основні результати доповідалися
здобувачем на: Міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми
розвитку соціології на сучасному етапі (теоретичні та методичні
питання)” (Київ, 1994), міжрегіональній науково-практичній конференції
„Регіони в незалежній Україні: пошук стратегії оптимального розвитку”
(Харків, 1994), міжнародних науково-практичній конференціях „Діалог
української і російської культур в Україні” (Київ, 1997, 1998, 1999,
2000), другій всеукраїнській науковій конференції „Проблеми політичної
психології та її роль у становленні громадянина Української держави”
(Київ, 1997), міжнародному науковому семінарі „Конфліктологічний
потенціал України: джерела, структура, параметри національної безпеки”
(Київ, 1996), семінарі „Громадська думка і політика” (Київ, 1997),
міжнародному семінарі „Динамізм соціальних процесів в пострадянському
суспільстві” (Луганськ, 2000, 2001, 2002), науковій конференції „Етнічні
особливості Луганщини: історія та сучасність” (Луганськ, 2000), VII,
VIII, IX, Х Харківських соціологічних читаннях (Харків, 2001, 2002,
2003, 2004), всеросійській конференції „Глобалізація, федералізм та
регіональний розвиток” (Тюмень, 2001), міжнародній науково-практичній
конференції „Проблеми європейської інтеграції і транскордонної
співпраці” (Луцьк, 2001), всеукраїнській науково-практичній конференції
„Перспективи розвитку Луганщини в контексті екологічних проблем України
та світу. Погляд вчених, громадськості та молоді” (Луганськ, 2002),
круглому столі „Соціальні технології регіонального розвитку”
(Дніпропетровськ, 2002), III та IV всеукраїнських соціологічних
конференціях „Проблеми розвитку соціологічної теорії” (Київ, 2003,
2004), всеукраїнській науковій конференції “Суспільство, мислення, мова”
(Луганськ, 2004).

Публікації. Основні результати викладені у 1 монографії та розділах у 4
колективних монографіях, в 18 статтях у наукових фахових виданнях, 12
публікаціях у інших виданнях, у 16 опублікованих доповідях та тезах
виступів на наукових семінарах і конференціях.

Структура дисертації. Робота має вступ, 5 розділів, висновки, список
використаних джерел, 2 додатки. Повний обсяг дисертації – 496 сторінок;
список використаних джерел (516 найменувань) і додатки займають 102 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано зв’язок роботи з
держбюджетною темою, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову
новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію
про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі „Теоретико-методологічні аспекти дослідження”
здійснено аналіз теоретичних та методологічних підвалин соціологічного
дослідження регіонального життя.

Стан справ з аналізом проблеми простору в соціології неможливо
розглядати поза сучасним науковим дискурсом щодо простору взагалі.
Головні інтенції наукового дискурсу фокусуються в філософії. Спроби
філософського визначення простору привели до формування антиномій. В наш
час вся різноманітність філософських точок зору стосовно проблеми
простору може бути зведена до субстанціальної та реляційної. Вони
несумісні між собою, але жодна з них не може отримати перемогу.

Вибір субстанціальної чи реляційної концепцій обумовлюється
позанауковими факторами. Так, в Новий час більшої популярності набула
саме реляційна концепція простору. Це пов’язано з її більшою
відповідністю інтенціям культури цього періоду. Оскільки простір в цій
концепції розглядається як похідний від взаємодії речей, то
стверджується, що його характеристики змінюються з розвитком
матеріальних систем. Такі наукові уявлення відповідали концепту
прогресу, як провідному світоглядному уявленню епохи Модерну. Як
наслідок з’явилися теорії, які доводили, що в суспільному
просторово-часовому континуумі саме час відіграє провідну роль.

Мабуть, найбільш плідні наукові наслідки мала позиція І. Канта стосовно
простору. Її інтерпретація в філософії та науках дозволила вивчати
простір як культурну форму, що створювало широкі можливості для
емпіричних досліджень. Для соціології рецепція цієї традиції відкрила
перспективи, з одного боку, історичного погляду на простір суспільства,
а, з іншого боку, виявлення того, як суспільство виробляє свої
просторові форми.

Соціологічний мейнстрим до цього часу був байдужим до проблеми простору,
особливо до взаємодії власне соціального та фізичного простору. Така
методологічна установка обумовила цілком визначені наслідки. Завдяки їй
проблема простору в соціології формується як винятково проблема
соціального простору, який розуміється як момент соціальної структури.
Такий простір суспільство виробляє та відтворює. Він створений
суспільством, а отже не є ні фізичним, ні географічним. На фізичний
простір соціальний простір накидається практиками влади (Т.Парсонс).

Виняток серед соціологів-класиків становив Г. Зіммель. Він вважав, що
для соціальних феноменів просторовість – початкова та, одночасно з цим,
випадкова умова їх існування. Німецький соціолог через ідею “соціальних
кіл” ввів в соціологічний аналіз систему координат, що в перспективі
дозволило розробити уявлення про соціальну дистанцію та створити методи
для її вимірювання. Г. Зіммель розробив концепцію власне суспільного
простору як системи взаємно орієнтованих “місць”. “Місця” ці є
анонімними, але індивіди їх посідають на основі особистих досягнень.
Таким чином, через концепцію соціального простору пропонувалося
розв’язати одну з найскладнішим проблем соціології – проблему взаємодії
індивіда та соціальної структури.

Після Г.Зіммеля проблема єдності фізичного та соціального простору
фактично зникла з соціології. Найбільше цьому посприяв П.Сорокін.
Вивчаючи соціальну мобільність, він дійшов висновку про принципову
відмінність фізичного та соціального просторів, про те, що між ними
немає нічого спільного. Вчений не тільки стверджував реляційний характер
соціального простору, але й ототожнював його з стосунками між
соціальними акторами. Значне спрощення П.Сорокіним проблеми соціального
простору, з одного боку, сприяло розробці інструментарію аналізу
соціальної мобільності, але, з іншого боку, надовго закріпило в
соціології розуміння простору тільки як одного з аспектів соціальної
структури.

Тільки П.Бурдьє повернув соціологічну думку до різностороннього аналізу
просторових феноменів. Саму соціологію він визначав як “соціальну
топологію”. Багатомірність соціального простору, з його точки зору,
проявляється як взаємодія різних суспільних полів, які виділяються в
залежності від виду влади та капіталу. В кожному з полів точиться
безперервна боротьба за класифікацію, тобто за виділення легітимних
принципів їх поділу. Отже, на кінець XX ст. соціологія тільки поновила
ті позиції просторового аналізу, які на початку цього століття були
закладені Г.Зіммелем. Через це вона виявилася не готовою до відповіді на
просторовий виклик сучасного світу.

Можна назвати три головні причини, які обумовили недостатність
соціологічної методології для просторового аналізу сучасного
суспільства.

Перше. Нечутливість соціологічних методів до просторових проблем
суспільства обумовлено тим, що соціологія склалася і до цього часу
існувала як теорія індустріального суспільства. Це суспільство пов’язане
з тенденціями універсалізму і просторові особливості суспільного життя
схильне розглядати як прояви архаїзмів.

Друге. Найважливішою світоглядною та ідеологічною категорією
індустріального суспільства була категорія прогресу. Вона була
спорідненою з прагненням до подолання простору як перепони на шляху
людської всемогутності. Позитивно оцінювалася категорія часу. Саме він
розцінювався як вираження суспільної субстанції.

Третє. Для індустріального суспільства є характерним економоцетричний
погляд на свою будову. В економіці ж простір розглядається через поняття
витрат.

Ситуація почала радикально змінюватися з становленням
постіндустріального суспільства, для якого є характерними екологічні
інтенції, що знайшли вираження в ідеї стабільного розвитку. Будь-який
стабільний розвиток неможливий без врахування просторового фактора.
Постіндустріальний перехід породив не тільки ідею сталого розвитку, але
й суперечливий просторовий морфогенез, двома формами якого є
глобалізація та регіоналізація. Хоча вони мають спільні витоки, але
пов’язані з різними соціальними силами і мають різні наслідки. Головним
агентом глобалізації є транснаціональна буржуазія, а її знаряддями –
транснаціональні корпорації та інші організації, які в світовому
масштабі як домінуючу насаджують логіку ринкових відносин. Ця логіка є
антиекологічною. До того ж процес глобалізації, який розвивається
стихійно, знижує здатність національних держав до регуляції суспільних
відносин на своїх територіях. Регіоналізація і виступає проявом
примордіальних сил суспільної самоорганізації, які створюють на
регіональному рівні поля інституціональної регуляції.

Шлях освоєння соціологією просторової проблематики сучасного світу
лежить через розробку соціології регіонів. Справа в тому, що існує
декілька типів регіонів, які в своїй сукупності охоплюють весь
географічний простір нашої планети. Саме вивчаючи регіони та регіональні
системи можна створити добре уявлення про сучасний просторовий
морфогенез в суспільстві.

Контури якісної моделі предметного поля соціології регіонів можна звести
до декількох пунктів.

Перше. Регіон формується як результат адаптивно-адаптуючої взаємодії
суспільства та природи. Зараз ця взаємодія, як це не парадоксально,
часто розглядається позапросторово. Між тим, природа як умова людського
існування є не тільки сховищем предметів праці, але і простором.
Вивчаючи морфогенез регіонів простір потрібно розглядати в двох
аспектах. Перший передбачає погляд на простір як на просту протяжність.
Таке припущення покладене в основу просторових моделей економіки,
починаючи від сільськогосподарського штандорта Й. Тюнена до вчення про
просторову організацію А. Льоша. Другий аспект передбачає погляд на
регіон як на конкретну геоторію (термін Е. Алаєва). В цьому разі для
аналізу будуть важливими конкретні характеристики геоторії (ландшафт,
корисні копалини, біологічна різноманітність, соціальна освоєність). При
такому підході регіон є результатом історичного освоєння природної
реальності суспільством. Регіони формуються у вигляді різноманітних
локалізацій кластерів суспільних практик.

Друге. Регіон – поняття історичне. До виникнення індустріального
суспільства існували інші просторові морфології (території племен,
провінції, історичні землі та ін.). Регіони виникають як основні
субнаціональні підрозділи. Отже, феномен регіону отримує адекватну
інтерпретацію в теорії нації. Власне регіони виступають головними
субнаціональними одиницями. На рівні регіонів відбувається цілісна
інтерпретація національної культури.

Третє. В рамках нації регіони конституюються в межах регіональних
систем. Поява нових регіонів відбувається в результаті виникнення
проблем, які в межах старої регіональної системи не можуть бути
вирішені. Будь-який регіон формується в результаті взаємодії сил
самоорганізації та організуючих зусиль держави.

Четверте. В результаті процесів самоорганізації формуються регіональні
спільноти, що мають свої інтереси та свою самосвідомість. Наслідком
цього є формування регіональних ідентитетів та регіональної
ідентичності, які співіснують з іншими ідентитетами та ідентичностями,
визначаючи поведінку людей. Тим самим регіони виступають як
соціокультурне середовище для своїх мешканців.

П’яте. Формування регіону пов’язане з телеономною спрямованістю в бік
політичного вираження його специфіки. В силу цього регіональна система
пов’язана не тільки з безпосередніми міжрегіональними стосунками, але й
з відносинами з центром.

Шосте. Регіони існують як складні поселенські системи. Конурбації можуть
не тільки взаємно доповнювати одна одну, але й конкурувати між собою.
Тому для забезпечення керованості суспільних процесів часто необхідно
створювати різні адміністративні одиниці в межах одного регіону.

Сьоме. Вся ієрархія субнаціональних регіонів являє собою взаємопов’язану
локалізацію суспільних практик. Їх носії – це територіальні спільноти.
Що стосується наднаціональних регіонів, а особливо геополітичних
регіонів, то їх конституювання пов’язане з діяльністю держав, взаємно
спрямовуючих свої інтереси на певну ділянку земної поверхні.

Соціологія регіонів, як спеціальна соціологічна дисципліна, покликана
пояснювати просторову локалізацію різних соціальних практик, виникнення
в цих процесах різноманітних територіальних спільнот. Вона повинна дати
теоретичні моделі регіональних систем, показавши взаємодію в процесі їх
формування та розвитку примордіальних та суб’єктивних факторів. Ці
завдання не в змозі своїми методами вирішити жодна з існуючих наук. На
основі теорії регіону більш глибокими та змістовними стануть також
соціографічні описи конкретних регіонів. Отже в період становлення
постіндустріального суспільства розвиток соціології регіонів
перетворюється на нагальну наукову потребу.

У другому розділі „Етнічні характеристики регіональної спільноти
Донбасу” розглядаються особливості етнічного життя на регіональному
рівні, характеризується формування та розвиток етнічної структури
Донбасу.

Розгляд етнічної проблематики через просторовий аспект дозволяє
запропонувати нове визначення етносу. Етнос – соціальна спільнота, яка
існує завдяки обмінним процесам, що розгортаються в площині
повсякденності та отримують легітимацію через діалектику профанного й
сакрального, маючи своєю метою відтворення людини як цілісної
особистості. Етнічність, перш за все, пов’язана з формами спорідненості
та з повсякденним спілкуванням. Повсякденність передбачає територіальні
локалізації відповідних людських практик, виникнення сталих життєвих
світів на певних територіях.

Адаптивно-адаптуюча діяльність етнічної спільноти включає в себе і певні
форми семіозису. Внаслідок цього знакову роль починають відігравати
елементи ландшафту, флори й фауни, з якими пов’язана життєдіяльність
етносу. Символічного значення набувають краєвиди, а потім і символічні
зображення своєї місцевості. Завдяки цьому простір існування етносу стає
простором культури.

Хоча культурні форми можуть передаватися від одного суб’єкта до іншого,
але культура як така пов’язана з тими чи іншими формами колективності.
Вона виступає як система форм діяльності тієї чи іншої спільноти. Це
означає неможливість співіснування в культурній системі будь-яких
довільних форм діяльності. Залишаться тільки ті, які відповідають
системі. Інші вибраковуються нею. Крім культурних слідувань, які
реалізуються в послідовності дій людей як індивідів, для культури
властиві системні закономірності. Будучи системою форм людської
діяльності, культура є колективною пам’яттю народу. Через свою
структурну організацію вона впливає на вибір майбутнього. Хоча в
культурі народу можна виділити суто етнічні елементи (їх найчастіше
вбачають в традиціях, обрядах, ритуалах, формах побуту), але завдяки
системності культура як цілісність теж набуває етнічного забарвлення.

При вивченні етнокультурного життя на регіональному рівні важливе
методологічне значення має вирішення питання про типи етнічних спільнот.
Воно має два аспекти. З одного боку, воно стосується ієрархії етнічних
спільнот в синхронному плані, з іншого – історико-стадіальних типів
етносів. Найгостріші суперечки точаться навколо основного етнічного
підрозділу. Значного розповсюдження набула точка зору, згідно з якою в
його якості слід розглядати субетнос. Але субетнос не є тотожним
територіально-культурному підрозділу народу. Субетносами є відносно
відокремлені, історично ізольовані частини етносу, які зберегли архаїчні
риси. Сам же материк етносу складається з етнотериторіальних спільнот.
Правда, етнотериторіальні спільноти не обов’язково представляють етнос в
його ідеальній чистоті. На цьому рівні здійснюється міжетнічна взаємодія
і розгортаються різноманітні етнокультурні процеси. Отже, погляд на
етнос через етнотериторіальні спільноти дозволяє розглядати його в
динаміці та у взаємодії з іншими етносами.

З усього сказаного випливає, що культурне життя як субетносів, так і
територіальних спільнот не може бути охарактеризовано за допомогою
терміну «субкультура». В усіх цих випадках ми маємо справу з культурою,
яка є суспільною тотальністю, але існує через багатоманітні модифікації,
пов’язані з різними соціальними суб’єктами. Отже культура сучасної
України існує через культуру Поділля, Донбасу, Галичини тощо. Разом з
тим вона існує через культуру робітників, селян, інтелігенції та інших
соціальних груп.

Для України притаманна значна регіональна гетерогенність. Регіональний
поділ України – результат багатовікової історії, адже різні її землі
входили до складу різних державних утворень. Регіони України з
соціальної точки зору є багатомірні спільноти з стійкою трансляцією
соціальної інформації. В силу цього вони продукують регіональну
ідентичність своїх мешканців. Отже, вивчення регіональних спільнот
України – це вивчення колективних «Ми», що склалися в її землях.

Регіональна система України надзвичайно цікава, адже в її складі є
регіони, які сформувалися різними шляхами. Один шлях – формування з
доіндустріальних етнотериторіальних спільнот (властивий переважно
Західній Україні), інший – формування шляхом колонізації (притаманний
переважно Сходу та Півдню України).

Донбас як нова металургійна та паливна база Російської імперії почав
формуватися з кінця XVIII ст., коли згідно з указом Катерини II від 14
листопада 1795 р. були засновані Луганський завод і вугільна ломка в
урочищі «Лисича балка». Це поклало початок новому етапу в
українсько-російській культурній взаємодії. Адже вперше на українській
землі почав формуватися острівець індустріального суспільства. Але
радикальні зміни в етнічній структурі населення регіону відбулися в
другій половині XIX ст. Зі стрімкою індустріалізацією Донбасу, що
притягувало робочу силу з місць аграрного перенаселення, виник
суспільний механізм, який спрямовував переселенські потоки з українських
та російських губерній в регіон, що тільки формувався. Внаслідок
міграцій відбулися значні зміни в етнічній структурі населення Донбасу.
По-перше, збільшилася питома вага росіян, по-друге, зросла кількість
етнічних груп, представники яких мешкали в Донбасі. Незважаючи на
наявність представників різних етнічних груп, основу етнічної структури
Донбасу утворили українсько-російські відносини.

Для Донбасу характерною була взаємодія українських та російських
народних мас практично без участі гуманітарної інтелігенції. Елітні
прошарки суспільства тут представляла переважно технічна інтелігенція.
Формувалося індустріальне суспільство без сегрегації за національними
ознаками, але з сильними технократичними традиціями. Взаємодія між
українцями та росіянами в Донбасі вже в другій половині XIX ст. почала
породжувати синтетичні явища в культурі. Надійним індикатором, який
дозволяє їх зафіксувати, є поява власної фольклорної традиції. В ній
синтезувалися українські та російські елементи. Виникнення цього синтезу
є проявом системних якостей нової етнотериторіальної спільноти, що
складалася в нашому краї.

Міцність етнічної структури Донбасу найкраще була продемонстрована в
часи таких випробувань як революції 1917 р. та громадянська війна.
Продовжували діяти структурні закономірності, які були помітні вже в
кінці ХІХ ст. Вони сприяли збільшенню російського населення, поширенню
російської мови і збереженню відмінностей між переважно російськомовним
містом та переважно україномовним селом. Але помітно й інше. Між
українцями та росіянами не було сегрегації за способом життя, адже
українців у місті було майже стільки як і росіян. Можна зробити
висновок, що з початку формування регіону і до цього часу основою
етнічної структури Донбасу є домінуюча коаліція українців та росіян. Це
і є його найбільш важливою етнокультурною характеристикою.

Термін «русифікація» не зовсім точний при поясненні специфіки Донбасу.
Неможливо заперечувати, що як царський уряд, так і радянське керівництво
з сталінських часів проводили політику, спрямовану на розповсюдження
російської мови та російської культури, на уніфікацію культурного життя
Російської імперії і СРСР. Проте в різних регіонах ця політика мала
різні наслідки. Що стосується Донбасу, то розповсюдження тут російської
мови в поєднанні з українською побутовою культурою є результатом історії
та внутрішніх закономірностей регіональної етнотериторіальної спільноти.

Закономірності, властиві розвитку етнічної структури Донбасу, знайшли
вираження й у масовій свідомості мешканців Луганщини. Більшість опитаних
в дослідженнях різних років схильні були визначити населення Донбасу як
особливу спільноту людей. Громадська думка українців і росіян за цим
параметром майже не відрізнялася. Відмінності між ними простежувалися в
іншому. Серед українців було більше тих, хто схилявся до визнання
етнічно українського характеру донбаської спільноти, а серед росіян
відповідно було більше тих, хто нашу спільноту розглядав як російську.

Наявні дані дають можливість зробити висновок про те, що на Луганщині в
громадській свідомості домінує позитивний регіональний автостереотип.
Проте він не пов’язаний з «регіональним шовінізмом». Тут не помітно
серйозної тенденції в громадській свідомості, яка була б спрямована на
вивищення нашого регіону в порівнянні з іншими регіонами України.

Порівняння свідчать на користь того, що в Луганській області рівень
міжнаціональної толерантності дещо вищий, ніж по Україні в цілому.
Найбільша відмінність Донбасу від решти регіонів України в тому, що тут
зафіксовано найвищу толерантність стосовно трьох східнослов’янських
народів. Це ще одне підтвердження наявності в його етнічній структурі
домінуючої етнічної коаліції. Саме суспільна угода східнослов’янських
народів, перш за все українців та росіян, утримала українців від
прагнення вимагати особливих прав для себе.

Для мешканців Донбасу наявність суперечностей між Сходом та Заходом
України очевидна. Близько половини з числа опитаних на Луганщині в різні
роки були схильні пояснювати міжрегіональні суперечності впливом
політики. Тобто, в масовій свідомості присутній фактор, що може сприяти
відносно «м’якому» сприйняттю цих суперечностей.

AE

E

E

I

F ? ? O >

z

ue

th

@

@

O

Oe

????th?????Міжрегіональні відмінності – це не лише факт суспільної
свідомості, але й момент суспільних практик. Особливо чіткі уявлення про
це дають результати виборів до Верховної Ради та президентських виборів.
В масовій свідомості мешканців Луганщини всі регіони України поділяються
на три групи. По-перше, це Донбас (оцінка «добре» переважає по
відношенню до вихідців, котрі балотуються), по-друге, це Західна Україна
(переважають стримані оцінки), по-третє, це решта областей (переважають
нейтральні оцінки).

Результати як наших досліджень, так і досліджень інших українських
соціологів дозволяють стверджувати, що регіональна ідентифікація
мешканців Луганщини вписана в їх загальноукраїнську ідентифікацію. Саме
тому, навіть усвідомлюючи наявність суперечностей з таким регіоном як
Галичина, донбасівці демонструють прагнення до компромісу. Образ
цілісної України для значної їх частини – момент внутрішнього «Я». Отже,
усвідомлення жителями Донбасу специфіки своєї етнотериторіальної
спільноти при збалансованій регіональній політиці центральної влади не
несе загрози цілісності України. За результатами опитування 2004 р. в
Луганській області (опитано 1220 чол.; вибірка квотна за статтю, віком,
освітою та місцем проживання) видно, що у мешканців Луганщини
регіональна ідентичність слідує відразу за загальноукраїнською
ідентичністю (без ідентитету “громадянин України” не мислять себе 44,1%
респондентів, без ідентитету “житель Донбасу” — 37,9%).

У третьому розділі „Цінності та ціннісна свідомість: Донбас в
загальноукраїнському контексті” розглядаються цінності як момент
регіонального етнокультурного життя. В цьому розділі запропоновано нове
розуміння цінностей, досліджено еволюцію ціннісної свідомості мешканців
Донбасу в контексті змін ціннісних орієнтирів населення України в
цілому. Висновки розділу спираються на результати емпіричних досліджень
як автора, так і інших українських соціологів.

В певному значенні ціннісна система є «сутністю» тієї чи іншої культури,
що пронизує та об’єднує її технологічну, соціонормативну й символічну
сфери. Вивчення культури з соціологічної точки зору неможливе без
вивчення цінностей суспільства та ціннісних орієнтацій різних соціальних
груп. А отже, без цього неможливий і кваліфікований розгляд процесів, з
якими пов’язане існування етнічної, етнотериторіальної чи субетнічної
спільнот.

Соцієтальні цінності існують як реальність, об’єктивна відносно окремих
індивідів. Суспільство існує завдяки тому, що задовольняються його
потреби як цілісності. Це й створює структурні та функціональні
підвалини його незалежності як системи. Цінності — це проекти
задоволення суспільних потреб. Варто підкреслити, що мова йде не про
потреби, а про проекти їх задоволення. Безумовно, реальна діяльність
коливається відносно цих проектів, але так чи інакше змушена їм
відповідати. Якщо ці проекти взагалі не реалізовуються, то суспільство
гине разом з усіма своїми членами, або ж ці члени розсіюються серед
інших суспільств. Так, у самій сукупній суспільній діяльності
відбувається об’єктивне оцінювання. Ціннісна реальність є реальністю
структурною, а отже їй властиві певні слідування. А це означає, що сама
ціннісна система діє в напряму своєї самоузгодженості.

Цінності – ідеальні утворення, які відіграють роль породжуючих моделей
(за О.Ф.Лосєвим) по відношенню до емпіричної соціальної реальності. На
цій підставі цінності часом ототожнюють з символами. Символ –
центральний елемент знакової системи культури того чи іншого
суспільства. Хоча символ ближче за всі поняття стоїть до поняття
цінності, проте він не цінність, а її знакове вираження. Воно може бути
більш чи менш вдалим. Разом з тим, оперуючи з символами можна не тільки
виражати цінності, але й впливати на них.

Проблема ускладнюється завдяки тому, що історичні суспільства внутрішньо
розколоті, суперечливі. Класи, верстви, прошарки, етнічні та регіональні
спільноти мають свої ціннісні системи. Без них вони не могли б існувати
як окремі суспільні групи. Але обов’язково повинні існувати ціннісні
системи, які не дають суперечливому суспільству знищити себе. Отже,
вивчення регіону передбачає вивчення спільного та відмінного в ціннісній
свідомості його жителів.

Більш-менш надійні дані для характеристики ціннісної свідомості громадян
України ми маємо, починаючи з 1960-х років, коли в Радянському Союзі
почала відроджуватися соціологія. Еволюція ціннісної свідомості нашої
країни в 1960 – 1980-ті рр. може бути описана як рух від домінування
соцієтальних цінностей до домінування цінностей малих груп. Катастрофі
соціалізму передував його ціннісний крах. Якщо радянська соціалістична
система почала з ствердження класової системи цінностей як монопольної в
суспільстві, то до свого фіналу вона підходила в стані відмирання тих
цінностей, які забезпечували макроідентифікацію суспільства. Якщо
попередні покоління радянських людей смисл життя могли сприймати як
об’єктивно заданий, то тепер громадяни СРСР опинилися перед втратою
смисложиттєвих орієнтирів. У суспільстві запанував ритуалізм, який
прикривав цинічний нігілізм. Радянське суспільство втратило ціннісний
каркас. Розколотість його нормативної системи продукувала дисфункції.
Стан ціннісної свідомості мав своїм наслідком те, що великі маси людей
могли об’єднуватися лише на негативній основі.

Наявний емпіричний матеріал дозволяє поставити питання про динаміку
ціннісного сприйняття соціального часу та простору в масовій свідомості
кризової доби. Мабуть, ціннісне сприйняття соціального часу можна
описати як рух по траєкторії, близькій до кола. Так, ще в кінці 70-х –
на початку 80-х років у значної частини населення виникає стійке
незадоволення рівнем свого життя, порушеннями соціальної справедливості.
Спочатку ці настрої не супроводжуються відкритим запереченням шляху,
яким йшла країна після 1917 р. Це було притаманно тільки руху
дисидентів. Більшість же мешканців України, як і Радянського Союзу
взагалі, ще схильні були сприймати соціальний час, в якому живуть, як
такий, що рухається в позитивному напрямі. Часовий континуум
розглядається як продукт Жовтневої революції. Тому загальновизнаним був
дихотомічний поділ при сприйнятті історії країни: «до революції» –
«після революції». Для сприйняття соціального часу була властива
ціннісна асиметрія. Правда, це зовсім не означає, що плин соціального
часу у радянській культурній моделі був спокійним. Навпаки, колективна
пам’ять зберігала образи його збурень, відхилень, прискорень та
уповільнень. Під час перебудови склалося нігілістичне сприйняття
соціального часу радянського суспільства як відхилення від
загальносвітового соціального часу. Звідціля розповсюдження уявлень про
необхідність «повернення в світову цивілізацію». Був підготовлений ґрунт
для розриву часової безперервності. Відкрився простір для дії дуальних
моделей розвитку культури.

Після отримання Україною незалежності в культурному осмисленні
соціального часу можна знайти, з одного боку, прагнення ствердити
абсолютний розрив з більшою частиною минулого. Але, з іншого боку, тут
же присутнє постійне намагання зв’язати нитку часу з тих історичних
епізодів, які пов’язані з моментами незалежності України. Якщо в період
застою у великої кількості громадян нашої країни виникло відчуття
зупинки стріли соціального часу, то зараз з нею трапилося взагалі щось
інше. Час втратив цілісність. Він розколовся на час більшості та час
меншості з протилежними ціннісними забарвленнями.

Можна зробити висновок, що й соціальний простір у масовій свідомості
жителів України взагалі і мешканців Донбасу зокрема відображається як
ціннісно неоднорідний. Позитивними рисами наділяються ті його складові,
які пов’язані з задоволенням спільних інтересів, з духовністю та
суспільним порядком. Негативними ж рисами наділяються складові, де на
перше місце вийшли приватні інтереси, які задовольняються за рахунок
всього суспільства. Судячи з динаміки рейтингів владних структур, у
нашій країні ці інституції до 2005 р. потрапляли в негативно забарвлену
частину соціального простору. В цьому плані оціночні реакції населення
Донбасу не відрізняються від відповідних реакцій населення України в
цілому. Можна говорити тільки про більш глибоку фрустрацію мешканців
старопромислового регіону в період суспільної кризи. Але це не якісні, а
кількісні відмінності.

Аналіз ціннісних уявлень свідчить про те, що в період суспільної кризи
для масової ціннісної свідомості були притаманні ті ж характеристики,
які склалися під час застою. Її фокусом залишалися малі групи. В цьому
відношенні наші громадяни не були ні індивідуалістами в класичному
розумінні слова, ні власне колективістами.

В суспільній свідомості мешканців Донбасу ще на початку 1990-х років
виник ціннісний розкол по лінії “соціалізм-капіталізм”, який зберігає
свою дієвість до цього часу. Внаслідок цього суперечливо оцінюються такі
явище як соціальне розшарування, поява багатих людей. Позитивна оцінка
приватного успіху, багатства великою кількістю людей сприймається як
інверсія “нормальних” цінностей. Разом з тим, більшість мешканців
Донбасу впевнені, що саме багатство в сучасному суспільстві
перетворилося на мірило успішності людського життя. Але ця впевненість
веде до виникнення ціннісного конфлікту між групою згодних зі
справедливістю такого стану речей та групою тих, хто вважає необхідним
перебудувати таке суспільство на інших ціннісних засадах.

На рівні регіону відбувається інтерпретація спільної ціннісної системи
країни. Тому ми тут можемо вести мову про різну інтенсивність вираження
різних ціннісних позицій. До специфічного компоненту ціннісної
свідомості мешканців Донбасу належить погляд на саме існування цього
регіону як на цінність.

У четвертому розділі „Донбас як комунікативна спільнота” аналізуються
комунікативні процеси в регіоні. Увага зосереджена на аналізі мовної
ситуації та стану масової комунікації. Комунікативні процеси, властиві
Донбасу, порівнюються з комунікативними процесами в Україні в цілому.

Комунікативна природа етнічного життя пов’язана з презумпцією
зрозумілості світу. Остання передбачає мовну реконструкцію світу. В
поліетнічних державах мовна проблема є завжди одним з конфліктоґенних
чинників. Адже потреби державного життя вимагають виділення якоїсь мови
як мови міжнаціонального спілкування. Саме на неї покладається головне
навантаження у формуванні загальнодержавної ідентичності, а отже і
політичної лояльності громадян. У тому випадку, коли мовні ситуації в
різних регіонах подібних країн відрізняються, влада змушена йти на
поступки. Часто це проявляється в ієрархізації офіційних мов, коли поряд
з національною офіційною мовою визнаються також регіональні офіційні
мови.

Перебудовчий досвід в СРСР показав, що мова може перетворитися на
знаряддя елітних груп, завдяки якому окреслюються територіальні кордони
їх влади. Ідеологізація мовного питання веде до того, що навколо мови
створюються величезні паранаукові конструкції.

Мовну ситуацію в сьогоднішній Україні загалом можна охарактеризувати як
українсько-російську двомовність. Більшість громадян України почуваються
в такій ситуації зручно. Дані, отримані фахівцями Інституту соціології
НАН України, свідчать, що більшість населення країни використовує
російську мову навіть у найінтимнішій сфері життя – в родині. Таке
можливо лише в тому випадку, коли мова сприймається як своя.

Разом з тим, реальна двомовність в Україні ускладнюється різноманітними
проявами асиметрії. Перший з них стосується розбіжностей між етнічною та
мовною самовизначеністю особи. Другий полягає в тому, що саме російська
мова в багатьох випадках продовжує виконувати функції мови
міжнаціонального спілкування, в той час як державною мовою є українська.
Третій пов’язаний з різнорідністю мовних ситуацій у різних регіонах
України. Констатація біполярності мовної карти України – це вже
банальність. Важливіше те, що її російськомовний полюс знаходиться в
регіонах, які мають індустріально-урбаністичний характер і сформувалися
внаслідок сумісної колонізаційної міграції українців та росіян.
Історичний аналіз приводить до висновку, що домінування тут російської
мови склалося як результат певного поділу праці між українцями та
росіянами.

За суто кількісними ознаками мовна ситуація в Донбасі має вигляд
багатокомпонентної. Але це перш за все пов’язано лише з присутністю
носіїв різних мов. Що ж стосується демографічної сили, то вона дуже
різниться у різних мов. Найбільшою демографічною силою (тобто числом
тих, хто нею говорить) характеризується російська мова. За нею йде
українська мова. Інші мови, особливо гетероморфні по відношенню до
слов’янських, мають незрівнянно меншу демографічну силу. Комунікативна
сила мов (кількість сфер, які вони обслуговують) в Донбасі теж разюче
відрізняється. Тільки російська і українська мови присутні у всіх сферах
життя, а мови інших етнічних груп частіше за все знаходять застосування
лише в деяких ситуаціях родинного чи дружнього спілкування. В Донбасі
існують значні мовні відмінності між містом та селом. Демографічна сила
російської мови в містах більш ніж удвічі перевищує демографічну силу
української мови. Це є передумовою й вищої комунікативної сили
російської мови в містах Луганщини. В селах області ситуація прямо
протилежна.

Ситуація двомовності в Донбасі пов’язана зі взаємодією між гомоморфним і
гомоґенними мовами. Близькість мов полегшує звукові субституції,
запозичення лексем, формування нових (синтетичних) лексем тощо.
Двомовність у Донбасі пов’язана з бікультуральністю, тобто з одночасною
орієнтацією на українську та російську культури. Є всі підстави
стверджувати, що мовна ситуація в регіоні добре осмислена мешканцями
Донбасу.

Будь-який регіон є специфічним полем масової комунікації. Не випадково і
регіони, і інститут масової комунікації виникли з становленням
індустріального суспільства. Інститут масової комунікації уможливлює
єдність соціуму в умовах домінування саме суспільних, а не природних
ритмів у житті людини. Він забезпечує безперервну вторинну соціалізацію
населення в умовах постійних змін. Якщо локальна поселенська група
постає перед індивідом в своїй фактичності, її можна, так би мовити,
безпосередньо побачити, то нація чи регіон потребують посередника, який
би засвідчував для кожного індивіда їх реальність. Таким посередником і
стали ЗМІ, які забезпечили одночасну комунікацію в межах всієї нації,
або її регіонів, яка відбувалася в опосередковано-символічній формі.

Нація, як спільнота індустріального суспільства структурована не лише за
класовими, поселенськими та господарсько-галузевими, але й за
інформаційними ознаками. В межах нації існує обов’язковий поділ на медіа
та аудиторію. Це перетворює націю на поле масової комунікації, в якому
хвилеподібно розповсюджується інформація. Система ЗМІ змушена
повторювати внутрішні поділи нації. Поряд з загальнонаціональними ЗМІ
повинні існувати ЗМІ регіональні та міські.

Становлення в Україні капіталістичних відносин не було радикальним
розривом з радянським соціалізмом. Економічна еліта й бюрократичний
апарат існують в симбіозі. ЗМІ теж є елементом цієї системи.
Конфігурація системи ЗМІ в Україні відповідає конфігурації відносин між
елітними групами. Безумовно, ця конфігурація вже значно відрізняється
від радянського зразка. Перш за все це пов’язано з реальною конкуренцією
між елітними групами. Але за нинішнього стану системи ЗМІ в Україні
регіональні дискурси про ідентичність відповідної спільноти можливі
лише, якщо вони будуть санкціоновані регіональними елітними групами.
Поки що це малоймовірно. Скоріше, навпаки, традиційні ЗМІ наразі будуть
закріплювати ієрархічну систему ідентитетів, де домінувати будуть саме
ідентитети загальнонаціональні.

Мешканці Донбасу в загальноукраїнський комунікаційний процес перш за все
включені за допомогою телебачення, а в регіональний – за допомогою
газет. На основі результатів контент-аналізу можна твердити, що преса
Луганщини показала свою нездатність виступити трибуною публічного
суспільного дискурсу з найважливіших суспільних проблем. Ці ж дані
дозволяють зробити висновок, що обласна преса переважно виконує роль
знаряддя елітних груп. Оскільки наша еліта, особливо управлінська,
організована за адміністративною ознакою, то й ЗМІ приковані до
відповідних адміністративних одиниць. Це найголовніша причина, чому вони
не можуть здійснювати значного впливу на суспільний дискурс про
етнокультурну специфіку Донбасу. Через це не акцентуються його
специфічні інтереси, не відбувається узгодження інтересів Донбасу з
інтересами інших регіонів України. Завдяки цьому регіональна спільнота
Донбасу багато в чому залишається “спільнотою в собі”.

У п’ятому розділі „Між громадянським суспільством та
неопатріомоніалізмом: соціальні наслідки культурних орієнтацій”
досліджується вплив етнокультурних особливостей регіону на поведінку
його мешканців в умовах суспільної трансформації в Україні.

Безумовно, не все в поведінці населення Донбасу в період суспільної
трансформації обумовлено культурними особливостями регіону. Тут
проявлявся цілий комплекс факторів: 1) криза індустріалізму; 2)
особливості соціалізму; 3) особливості кризової трансформації. Але
культурні детермінанти постійно виступають перемінними, які
опосередковують вплив всіх інших перемінних.

Розуміння суспільної трансформації як незалежної перемінної, що викликає
самоорганізацію населення, передбачає врахування рис попереднього
суспільного ладу та форми процесу суспільних перетворень. Соціалізм як
суспільний лад мав такі атрибутивні риси: 1) існування в якості
держави-монополії; 2) телеологізм суспільних відносин; 3)
економоцентризм мислення еліти в поєднанні зі знаходженням центру
держави-монополії в політичній інституціональній підсистемі; 4)
всезагальність подвійних стандартів. Криза соціалізму була одним з
проявів кризи індустріалізму в світовому масштабі. Партійна ж еліта
відповідної програми перетворень запропонувати не могла, адже
постіндустріальний розвиток був несумісним з мобілізаційною моделлю
суспільного життя. Носієм постіндустріальних тенденцій в Радянському
Союзі була інтелігенція. Але становище цієї верстви було подвійним: з
одного боку, вона відчувала потребу в свободі, але, з іншого боку, була
пов’язана з державою, яка була монопольним замовником науково-технічних
розробок. Через це інтелігенція змогла виступити лідером тільки на
руйнівному етапі суспільної трансформації. Далі лідируючі позиції в
суспільних перетвореннях перейшли до управлінської та господарчої еліти,
яка була занепокоєна власним виживанням. Суспільна трансформація набула
рис системної кризи суспільства. В цих умовах народні маси були
позбавлені рис історичної суб’єктності, адже були змушені вирішувати
тільки проблеми власного виживання. Перші роки суспільної трансформації
в Україні були ускладнені відсутністю власної політичної еліти, яка
формувалася з інших елітних прошарків (управлінських, господарчих,
художніх та ін.). Наслідком такого процесу трансформації стало
капіталістичне суспільство, багато рис якого являли собою іншобуття
атрибутивних рис соціалізму. Центральним елементом нового суспільного
ладу, який в дисертації запропоновано називати „мульковим капіталізмом”
(від арабського “мульк” — влада-власність), є постійний взаємний процес
конвертації влади і власності.

В Україні така модель суспільної трансформації особливо болісно вдарила
по Донбасу. Як типовий старопромисловий регіон він в умовах кризи
індустріалізму опинився в надзвичайно уразливій ситуації. Трансформація,
яка відбувалася через кризу, викликала масове закриття промислових
підприємств та шахт. Для Донбасу, де 86% мешканців живуть в містах, а
близько половини робочої сили на початок суспільної трансформації були
зайняті в паливній та металургійній галузях, це було рівноцінно
катастрофі. Щоб зрозуміти всю глибину проблематизації життя в Донбасі
варто врахувати особливості його поселенської структури. Більшість
міських поселень Донбасу – це шахтарські міста. Вони мають
парадоксальний характер. Класичне місто виникає на суспільних зв’язках.
Сільські поселення виникають на ресурсах. Шахтарське місто виникає на
ресурсах і цілком залежить від суспільного попиту на ці ресурси.
Шахтарські населені пункти мають або моновиробничий, або моногалузевий
характер. Все це звужує їх можливості до самостійної адаптації в нових
соціально-економічних умовах.

Проблематизація соціально-економічного становища Донбасу збіглась з
проблематизацією його культурної ідентичності. Це пов’язано з тим, що
значного поширення в Україні набуло трактування регіону як зони
культурного, перш за все мовного „зросійщення”. Фактично це означало
поширення у міжрегіональних стосунках в Україні негативного
гетеростереотипу Донбасу. Для більшості його мешканців така концепція
„історичного псування” їх регіону була неприйнятною.

Проблематизація ідентитетів, погіршення умов життя більшості мешканців
Донбасу, виникнення депресивних населених пунктів не викликали масових
рухів в регіоні. Рух протесту шахтарів мав суто економічні причини і
комплексно проблем регіону не ставив. В більшості випадків мешканці
Донбасу пристосовувалися до нових умов життя індивідуалістично,
використовуючи фамілістські структури солідарності. Найбільш
розповсюдженими стратегіями пристосування до нових умов в Донбасі стали:
1) вимушена трудова мобільність, включаючи масову трудову міграцію; 2)
практика “культури злиденності”; 3) практика антисоціальних дій, які
прискорюють деградацію соціального середовища, але не тотожні класичній
злочинності.

Сучасний стан регіональної спільноти Донбасу можна пояснити тим, що
процес суспільної трансформації був підготовленим і збігався з фазовим
переходом від домінування цінностей макрорівня до домінування цінностей
мікрорівня. Це легітимізувало індивідуалізм та гедонізм, відкриваючи
шлях як до фамілізму, так і до клієнтелізму. Отже, одні й ті ж культурні
зрушення лежать в основі самоорганізації і елітних груп, і народних мас
регіону. Основою їх є один і той же культурний геном.

Мешканці Донбасу сприймають як головних акторів сучасних суспільних
перетворень різні групи еліти. Але елітні групи осмислюються як
невизначена множина – “вони”. Ця множина сприймається як джерело
постійної загрози, як носій своєкорисної злої волі. Але одночасно з цим,
відчуваючи недовіру до всіх органів державної влади, до представників
еліти та контреліти, мешканці Донбасу покладають надії на сильних людей
на найвищих державних постах. Тобто порятунку чекають від тих же кіл,
які звинувачують у всіх своїх бідах.

У висновках підбито основні підсумки дослідження етнокультурної
специфіки Донбасу як елементу регіональної системи України.
Проаналізовано основні теоретико-методологічні проблеми та результати
емпіричних досліджень соціального простору України за умов суспільної
трансформації. Визначено основні можливі напрями використання отриманих
результатів у теоретичному та емпіричному аналізі регіональної системи
України, в практиці регіональної політики.

Відзначається, що просторовий аналіз суспільства вимагає від соціології
методологічної перебудови, яка розширює її пізнавальні можливості.
Категорії соціологічного мислення на цьому шляху позбудуться прив’язки
до внутрішніх форм індустріального суспільства, і соціологія зможе
адекватно відображати реалії постіндустріального суспільства, реалії
глобального і одночасно плюралістичного світу. У зв’язку з тим, що
регіоналізація є однією з провідних форм сучасного суспільного
просторового морфогенезу, соціологія регіонів перетворюється на одну з
точок росту соціологічної науки.

Регіональна система України є поляризованою і має власні закони
розвитку, пізнання яких є передумовою успішної регіональної політики,
досягнення історичного компромісу між Сходом та Заходом України.

Список публікацій

Кононов І.Ф. Етнос. Цінності. Комунікація. (Донбас в етнокультурних
координатах України). – Луганськ: Альма матер, 2000. – 494 с.

Кононов І.Ф. Луганщина в етнокультурних координатах України //
Луганщина: етнокультурний вимір. Колективна монографія / Голова
редакційної колегії Галич О.А. Науковий редактор Кононов І.Ф. –
Луганськ: Альма матер, 2001. – С. 7 – 19.

Кононов И.Ф., Кононова Н.Б., Денщик В.А. Кризис и самоорганизация.
Шахтерские города и поселки Донбасса в период реструктуризации угольной
промышленности: социальное и экологическое измерения. – Луганск:
Альма-матер, 2001. – 144 с.

Кононов И.Ф. Наследие советского социализма и проблемы гражданского
общества в Украине // Гражданское общество: идея, наследие социализма и
современная украинская реальность. Коллективная монография / Научный
редактор Кононов И.Ф. – Луганск: Альма-матер, 2002. – С. 105 – 175.

Кононов И.Ф. Методологические предпосылки анализа пространственных
аспектов общественной жизни // Сознание и социальная реальность.
Коллективная монография / Научный редактор Кононов И.Ф. – Луганск:
Альма-матер, 2004. – С. 273 – 326.

Кононов І. Вільна економічна зона: як розуміє населення її призначення
// Економіка України. – 1993. — №10. – С. 91 – 92.

Кононов І. Тривога за майбутнє. Соціологічні свідчення про те, які
економічні перетворення підтримає населення Луганщини // Віче. – 1994. –
№8. – С. 22 – 27.

Кононов І. Приватизація в дзеркалі масової свідомості // Економіка
України. – 1994. — №10. – С. 84 – 87.

Кононов І. Масова свідомість жителів Донбасу в кризовий період //
Ґенеза. – 1994. – №2. – С. 212 – 214.

Кононов И.Ф., Адаменко Е.В., Ваховский Л.Ц., Панченко Л.Ф. Областная и
региональная пресса о развитии частного предпринимательства в Луганской
области // Социологические исследования. – 1995. – №8. – С. 68 – 75.

Кононов І. Становлення приватного підприємництва в Луганській області
(за матеріалами газет) // Філософська і соціологічна думка. – 1995. –
№7-8. – С. 97 – 100.

Кононов І. Який азимут журналістів? // Віче. – 1995. — №11. – С. 65 –
71.

Кононов І. Адаптаційні та адаптуючи стратегії поведінки міських жителів
Луганщини за умови суспільної кризи (За результатами вивчення масової
свідомості) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1999. – №2. – С.
70 – 88.

Кононов І. Жителі Донбасу: особливості культури і здатність до
самоорганізації за умов суспільних змін (Аналізуючи матеріали
фокусованих групових інтерв’ю) // Соціологія: теорія, методи, маркетинг.
– 2002. – №3. – С.80 – 102.

Кононов И.Ф. Ценностная интерпретация действительности на региональном
уровне (пример Донбасса) // Грані. – 2003. – №1 (27). – С. 92 – 99.

Кононов И.Ф. Социология регионов и региональная политика в Украине //
Грані. – 2003. – №2 (28). – С. 68 – 70.

Кононов І.Ф. Донбас: етнічні характеристики регіону // Соціологія:
теорія, методи, маркетинг. – 2003. – №2. – С. 72 – 98.

Кононов И.Ф. Проблема пространства в социологии // Вісник Харківського
національного університету ім. В.Н. Каразіна. – 2004. – №621. – 20 – 26.

Кононов І.Ф. Соціологія і проблеми просторової організації суспільства
// Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2004. – №4. – С.57 – 78.

Кононов И.Ф. Глобализация и регионализация в современном мире //
Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства. Зб. наук. пр. – Харків: Харківський національний
університет ім. В. Каразіна, 2001. – С. 203 – 208.

Кононов И.Ф. Национальная жизнь и средства массовой информации //
Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу сучасного
суспільства. Зб. наук. пр. – Харків: Харківський національний
університет ім. В. Каразіна, 2002. – С.255 – 258.

Кононов И.Ф. Социология регионов: предмет, методы и перспективы
развития // Методологія, теорія та практика соціологічного аналізу
сучасного суспільства. Збірник наукових праць. Зб. наук. пр. Харків:
Харківський національний університет ім. В. Каразіна, 2003. – С.126 –
130.

Кононов И.Ф. Проблема границ и ее значение для социологии// Методологія,
теорія та практика соціологічного аналізу сучасного суспільства. Зб.
наук. пр. – Харків: Харківський національний університет ім. В.
Каразіна, 2004. – С. 45 – 49.

Кононов І. Культурні традиції, конфлікти та перспективи розвитку
сучасного українського суспільства // Світ безпеки. – 1994. – №2. – С. 3
– 6.

Кононов И.Ф., Адаменко Е.В., Ваховский Л.Ц., Панченко Л.Ф.
Предпринимательство Луганщины: становление в условия общественного
кризиса. – Луганск: Издательство Восточноукраинского государственного
университета, 1995. – 120 с.

Кононов І.Ф. Орієнтації масової свідомості в інформаційному полі на
Луганщині (1991 – 1994 рр.) // Лугань. Сборник научных трудов,
посвященных 200-летию г. Луганска. – Луганск: Издательство “АО ЛКТ –
Электроникс”, 1995. – С. 12 – 29.

Кононов И.Ф. Гуманистическое значение украинско-русского культурного
синтеза в Донбассе // Человек. Время. Гуманизм. Сборник научных и
публицистических статей / Научн. ред. Кононов И.Ф. – Луганск: Світлиця,
1998. – С. 18 – 34.

Кононов И.Ф. Донбасс как этнотерриториальная общность (Опыт изучения
идентичностей в период общественного кризиса) // Константы. Альманах
социальных исследований. – Херсон, 1999. – №1 (10). – С. 47 – 55.

Кононов І.Ф. Регіон як наукова проблема // Освіта Донбасу. – 2001. –
№1(87). – С. 18 – 22.

Кононов І.Ф., Топольськов Д.М. Роль соціології регіонів в організації
регіональної освіти // Вестник Херсонского государственного технического
университета. – 2001. – №2. – С. 63 – 64.

Кононов И., Денщик В. Социальные и экологические последствия закрытия
угольных шахт в восприятии населения шахтерских городов и поселков
Луганской области // Всё. – Донецк, 2001. – №6 (21). – С. 20 – 24.

Кононов І. Інтеграція і регіоналізація в Європі: погляд з Уельсу //
Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2001. – №4. – С. 203 – 208.

Кононов І.Ф., Топольськов Д.М., Бородачов В.П. Україна та виклики
регіоналізації // Соціально-економічні дослідження в перехідний період.
– Випуск XXIX. Проблеми європейської інтеграції і транскордонної
співпраці. Том 1. – Львів – Луцьк: Вежа, 2001. – С. 181 – 187.

Кононов И.Ф. Отражение в общественном сознании жителей шахтерских
городов и поселков Луганщины экологических последствий массового
закрытия угольных шахт в ходе реструктуризации угольной промышленности
// Рідна природа. – 2001. – №6. – С. 9 – 15.

Глобалізація. Регіоналізація. Регіональна політика. Хрестоматія з
сучасної зарубіжної соціології регіонів / Укладачі: Кононов І.Ф.
(науковий редактор), Бородачов В.П., Топольськов Д.М. – Луганськ: Альма
матер; Знання, 2002. – 664 с.

Кононов И.Ф. Информационное поле и ориентации массового сознания на
Луганщине // Проблеми розвитку соціології на сучасному етапі (теоретичні
та методичні питання). Матеріали міжнародної науково-практичної
конференції. – К.: Інститут соціології НАН України, 1994. – С. 220 –
222.

Кононов И.Ф. Национально-культурное самосознание жителей Луганщины //
Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів
регіонів та держави. Духовна культура, етнос, традиції населення
історико-географічних регіонів України та засоби їх виявлення в сучасних
умовах. Тези доповідей науково-практичної конференції “Регіони в
незалежній Україні: пошук стратегії оптимального розвитку”. – Харків:
ХДУ, 1994. – С. 103 – 104.

Кононов І.Ф. Конфліктне поле України та перспективи її розвитку //
Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика. Тези III
Міжнародної науково-практичної конференції, 17 – 20 травня 1995 р. –
Чернівці — Київ, 1995. – С. 203 – 206.

Кононов І.Ф. Соціальна напруженість та соціальні конфлікти в кризовий
період // Проблеми політичної психології та її роль у становленні
громадянина Української держави. Матеріали II Всеукраїнської наукової
конференції, 13 – 14 листопада 1997 р. – К.: ДОК –К, 1997. – С. 258 –
260.

Кононов И.Ф. Взаимодействие украинской и русской составляющих в
культурной жизни Донбасса // Диалог украинской и русской культур.
Материалы Международной научно-практической конференции. – К., 1997. –
С. 196 – 200.

Кононов И.Ф. Роль Донбасса в украинско-русском культурном диалоге //
Диалог украинской и русской культур в Украине. Материалы II
Международной научно-практической конференции. – К., 1998. – С. 94 – 98.

Кононов И.Ф. Особенности самоидентификации и ценностные ориентации
украинцев и русских в Донбассе // Диалог украинской и русской культур в
Украине. Материалы III Международной научно-практической конференции. –
К., 1999. – С. 137 – 143.

Кононов І.Ф., Косогова Т.М., Губська О.Л. Екологічне виховання як засіб
соціального захисту населення Донбасу // Соціальна робота: теорія,
досвід, перспективи. Матеріали науково-практичної конференції / За
редакцією Кузубовської І.В., Миговича І.І. –Ч.1. – Ужгород: Видавництво
УжДУ, 1999. – С. 347 – 350.

Кононов И.Ф. Украинско-русская доминирующая коалиция как фактор развития
этнической структуры Украины // Диалог украинской и русской культур в
Украине. Материалы IV Международной научно-практической конференции (9 –
10 декабря 1999 г., г. Киев). – К., 2000. – С. 191 – 195.

Кононов И.Ф. Этно-социальные и лингво-этнические процессы в современной
Украине // Динамизм социальных процессов в постсоветском обществе.
Материалы международного семинара. – Выпуск 1. – Луганск, 2000. – С. 261
– 267.

Кононов И.Ф., Топольсков Д.М. Регионализация в контексте становления
постиндустриального общества // Глобализация, федерализм и региональное
развитие. Сборник тезисов всероссийской конференции. – Тюмень:
Издательство Тюменского гос. университета, 2001. – С. 29 – 31.

Кононов І.Ф. Регіон як суспільна реальність // Матеріали
науково-краєзнавчої конференції, присвяченої 100-річчю від дня
народження вченого-краєзнавця П.І. Луцького. – Луганськ, 2001. – С. 75 –
78.

Кононов И.Ф. Культурный аспект социальной трансформации (Осмысливая опыт
Донбасса конца XX – начала XXI века) // Динамизм социальных процессов в
постсоветском обществе. Материалы международного семинара. – Выпуск. II.
Часть II. Социальные науки. – Луганск – Цюрих – Женева, 2001. – С. 88 –
104.

Кононов І.Ф., Кононова Н.Б. Громади депресивних шахтарських міст
Луганщини: перепони на шляху самоврядування та спроби їх подолати //
Перспективи розвитку Луганщини в контексті екологічних проблем України
та освіти. Погляд вчених, громадськості та молоді. Матеріали
Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Луганськ, 2002. – С. 12
– 13.

Кононов И.Ф. Трансформация региональной системы в современном мире и
проблема пространственного структурирования украинского общества //
Третя Всеукраїнська соціологічна конференція “Проблеми розвитку
соціологічної теорії”. Трансформація соціальних інститутів та
інституціональної структури суспільства. 18 квітня 2003 р., м. Київ. –
К., 2003. – С. 275 – 278.

Кононов И.Ф. Общественное пространство и пространственные формы
общественной жизни: возможности социологического анализа // Четверта
Всеукраїнська соціологічна конференція „Проблеми розвитку соціологічної
теорії. Соціальні процеси в Україні”. 21 травня 2004 року, м. Київ. –
К., 2004. – С. 94 – 98.

Кононов І.Ф. Донбас в етнокультурних координатах України (соціологічний
аналіз). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора соціологічних наук за
спеціальністю 22.00.04 – спеціальні та галузеві соціології. – Інститут
соціології Національної академії наук України, Київ, 2006.

Дисертацію присвячено соціологічному аналізу етнокультурної специфіки
Донбасу, яка розглядається в регіональній системі України. Дослідження
побудоване як теорія середнього рангу. Через аналіз випадку Донбасу
робляться висновки щодо соціальної природи регіону, його місця в
соціальному просторі, причин інтенсивного просторового морфогенезу в
сучасних суспільствах. Конкретизується предмет соціології регіонів як
спеціальної соціологічної дисципліни, завдяки регіональному підходу
уточнюються поняття етносу, цінностей, поля масової комунікації.
Розглядаються соціологічні передумови вдосконалення державної
регіональної політики, програм розвитку етнокультурних спільнот в
Україні.

Ключові слова: соціальний простір, регіон, глобалізація, регіоналізація,
етнос, етнотериторіальна спільнота, цінність, комунікативна спільнота,
мовна ситуація, самоорганізація.

Кононов И.Ф. Донбасс в этнокультурных координатах Украины
(социологический анализ). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора социологических наук по
специальности 22.00.04 – специальные и отраслевые социологии. – Институт
социологии НАН Украины, Киев,2006.

Исследование посвящено социологическому анализу этнокультурной специфики
Донбасса, которая рассматривается в рамках региональной системы Украины.
Исследование построено как теория среднего уровня. На основании анализа
случая Донбасса делаются выводы относительно социальной природы региона
вообще, его места в социальном пространстве, причин интенсивного
пространственного морфогенеза в современных обществах.

В связи с этим рассматривается сущность пространственного вызова, перед
которым оказалась современная социология. Делаются выводы относительно
причин пространственной нечувствительности основных парадигм
социологического знания. Они усматриваются в том, что социология
сложилась как теоретическое отражение перехода от традиционного общества
к индустриальному. Это нашло закрепление на категориальном уровне
социологического знания. Для индустриального общества присуща сильная
универсалистская тенденция, через что пространственные особенности
общественной жизни чаще всего рассматриваются как проявления архаики.
Прогресс, как важнейшая мировоззренческая категория индустриального
общества, также предполагал преодоление пространства, как препятствия на
пути к человеческому всемогуществу. Внутреннее родство с концептом
прогресса имел экономоцентризм индустриального общества. В этих
координатах мышления пространство рассматривалось через проблему
издержек производства. Современное человечество оказалось перед
потребностью перехода к устойчивому развитию. Внепространственность
социологического мышления лишает социологию роли лидера в осмыслении
современных тенденций общественного развития. Ключевую роль в изменении
облика социологии может сыграть изучение современного пространственного
морфогенеза общества. Важнейшими его моментами являются глобализация и
регионализация. В современном мире за порядком, образованным
национальными государствами, все явственнее обозначается порядок,
образуемый регионами разного уровня. Социология регионов превращается в
точку прироста социологического знания. В диссертации конкретизируется
предмет социологии регионов как специальной социологической дисциплины,
изучающей пространственные локализации социальных практик.

Благодаря региональному подходу в работе уточняются понятия этноса,
ценностей, поля массовой коммуникации. Показано, что регионы как
структурные единицы сформировались в индустриальном обществе. До этого
существовала иная пространственная морфология. В индустриальном обществе
регионы стали основными субнациональными единицами, на уровне которых
осуществлялась постоянная интерпретация национальных культур. Этническая
структура этих обществ также существовала через региональное измерение.
Это превратило нацию и в политическое единство, и в форму этнической
жизни. Регионы существуют только в рамках региональных систем. Новые
регионы появляются в случае появления в рамках региональной системы
проблем, которые не могут быть решены традиционными способами. Так,
Донбасс начал формироваться в связи с появлением у Российской империи
особых интересов в бассейне Черного моря. Сформировался он как особый
регион Украины к концу XIX в. в связи с массовой индустриализацией и
возникновением миграционного механизма, направлявшего сюда примерно
равные потоки переселенцев из украинских и российских губерний. Уже в
тот период при взаимодействии украинцев и русских начали формироваться
синтетические явления в культуре региона. Ядром его этнической структуры
стала украинско-русская доминирующая этническая коалиция. Это нашло
отражение в языковом поведении жителей, которое тяготеет к двуязычию.
Билингвизм в Донбассе, будучи явлением массовым, пока имеет
асимметричный характер. Ведущая позиция русского языка в Донбассе
обусловлена историческими особенностями формирования региональной
поселенческой структуры, когда выходцы из российских губерний селились
преимущественно в заводских и рудничных поселениях, на основе которых
формировались города. Выходцы из украинских губерний доминировали в
селах. Это привело к формированию русскоязычного города и
украиноязычного села. В настоящий момент внутренние закономерности
региональной общности толкают к утверждению функционального
украинско-русского двуязычия в Донбассе.

Показана роль культурных факторов адаптации населения региона к
обстоятельствам социальной трансформации. Культурные особенности региона
в диссертации рассматриваются как промежуточная переменная, опосредующая
взаимосвязь независимой и зависимой переменных. Делаются выводы
относительно роли социологии регионов в совершенствовании
государственной региональной политики, программ развития этнокультурных
общностей в Украине.

Ключевые слова: социальное пространство, регион, глобализация,
регионализация, этнос, этнотерриториальная общность, ценность,
коммуникативная общность, языковая ситуация, самоорганизация.

Kononov I.F. Donbass in the ethno-cultural coordinates of Ukraine
(sociological analysis). – Manuscript.

Dissertation submitted for a scientific degree of a Doctor of Science in
Sociology — specialty 22.00.04 – Special and Branch Sociologies. —
Institute of Sociology of National Academy of Science of Ukraine, Kyiv,
2006.

This thesis is dedicated to a sociological analysis of ethno-cultural
peculiarity of Donbass region, which is viewed within the framework of
Ukrainian regional system. It is constructed like a theory of a middle
rank. Through the analysis of a case of Donbass one makes conclusions
about region’s social nature, its position in the social scope, causes
of the intense scope morphogenesis in modern societies. The paper gives
concrete expression to the subject of sociology of the regions as a
special sociological branch of science. By means of a regional approach
one defines more precisely the notions of ethnos, values, field of mass
communication. This thesis also examines sociological premises of
improvement of the state regional policy, programs that promote
ethno-cultural communities in Ukraine.

Key words: social scope, region, globalization, regionalization, ethnos,
ethno-territorial community, value, communicative community, language
situation, self-organization.

PAGE \* Arabic 35

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *