.

Філософія Нового часу. Раціоналізм та емпіризм (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
117 3655
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

на тему:

“Філософія Нового часу.

Раціоналізм та емпіризм”

ПЛАН

Вступ

1. Основні риси філософії Нового часу

2. Емпіризм у філософії Нового часу

3. Раціоналізм у філософії Нового часу

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

З ХVІІ ст. – розпочинається новий розвиток філософії мислення. Період з
Х VІІ до середини ХІХ ст. називають періодом класичної філософії: від
Бекона і Дакарта до Гегеля і Фейєрбаха.

Періодом Нового часу (ХVІ ст.) розпочинається класична філософія, її
основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гобс, Б. Спіноза, Дж.
Лок, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль. Наприкінці ХVІІ – ХVІІІ
ст. в Європі поширюється просвітницький ідейний рух. Філософія епохи
Просвітництва представлена іменами Вольтера, Ж.-Ж. Русо, Монтеск’є, Д.
Дідро, П. Гольбаха, Ж. Ламетрі, К. Гельвецтея, І. Гердера, Г. Лесінга.

Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична філософія
( ІІ пол. ХVІІІ – І пол. ХІХ ст.) – І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шейлінг, Г.
Гегель, Л. Фейєрбах. Європейська класична філософія виникає у період
утвердження буржуазного суспільства та його цінностей. То був час
буржуазних революцій в Європі (Англії, Нідерландах, Франції). З позиції
розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, розуміння
природи. Це період розвитку науки, тому наука і проблема пізнання
(гносеологія, логіка, методологія) складають ядро всієї філософської
проблематики.

Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин.
На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від
церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Ця ситуація певною
мірою пояснює основний напрям зусиль передових філософів і соціологів
названої епохи, зокрема їх боротьбу проти церковників, релігії,
схоластики. Основні зусилля мислителів були спрямовані на захист
віротерпимості, свободи совісті, звільнення філософії від впливу
теології. В цій боротьбі використовувалися й надбання попередньої
філософської думки, зокрема вчення Демок-ріта і Епікура, “теорія двох
істин” та ін. Основною особливістю філософії Нового часу була її
орієнтація на науку як найвищу цінність.

Вивчаючи філософію Нового часу, треба врахувати, що на її зміст впливали
як специфіка суспільного життя і наука цієї епохи, так і філософські
традиції, оскільки, будучи викликаною до життя об’єктивними чинниками,
вона (філософія) набуває відносної самостійності й розвивається за
своїми внутрішніми законами.

1. Основні риси філософії Нового часу

Головною ідеєю класичної філософії ХVІІ – ХІХ ст. – стає ідея
раціонального панування людини над природою і суспільством.

Основною рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як
загальноосвітня позиція.

Філософія Нового часу – це початок західноєвропейської класики. Має свої
особливості:

ХVІІ ст. в історії це період промислового перевороту, пов’язаного з
виникненням машинного виробництва;

центр виробничої, культурної, соціально-політичної діяльності
переміщується у міста;

на основі механіки і фізики виникає досвідного математичне
природознавство, це час наукової революції, яка полягала не тільки у
створенні основ сучасного природознавства, але й у перетворенні науки у
соціальний інститут (виникають Лондонське королівське товариство вчених
і Паризька Академія наук);

наука приходить на зміну вірі і релігії, домінує у культурі. Якщо у
центрі проблематики схоластичної філософії проблема співвідношення віри
і розуму то в Новий час – розуму і природи (можливості раціонального
панування над нею);

осмислює новий образ природи і людини. Якщо у ренесанс відношення до
природи художнє, то у ХVІІ ст. природа позбавляється божественного сенсу
і перетворюється на об’єкт корисних намірів. Поставити її сили на службу
людським потребам. Гаслом Нового часу стає “Знання – сила”

механістичний підхід до розуміння світу і людини;

поряд з пантеїзмом (бог є усе) поширюється концепція деїзму;

людина у механістичній картині світу розглядається як частка природного
механізму, і тому вона залежна і підкорена порядку природи. Людина
починає розглядатися як певні механізми, автомати;

механіцизм вів до дегуманізації самої філософії. Якщо епоха
середньовіччя і Відродження підносили людину (хоча по-різному)
розглядаючи її як “подобу божу”, як “вінець творіння”, то нового часу
філософія заводить до механізму, машин, автомата.

Таким чином можна окреслити основні риси філософії Нового часу.

Гносеологізм – світоглядна настанова, яка виходить з того, що теоретичне
пізнання є вищим, сенсом життя людини (основна риса ф/с Нового часу) (на
перше місце виходить наука про пізнання світу. На перший план
матеріалістична спрямованість філософії, це обумовлюється орієнтацією на
науку).

Деїзм – Бог дає перший поштовх, а потім усувається від справ. Всесвіт
розвивається відповідно до природних законів.

Механіцизм – розуміння природних процесів і людини, різноманітні форми
розвитку зведені до механічного руху. “Людина – машина” – крайнє
вираження механіцизму Нового часу. Перетворення світу на основі зведення
його до простих механізмів.

Матеріалізм – який спирається на великі відкриття природних наук
розповсюджених на явища природи.

В теорії пізнання виявляються взаємообумовлені напрями: емпіризм і
раціоналізм.

2. Емпіризм у філософії Нового часу

Емпіризм (досвід) — напрям у теорії пізнання, що визнає почуттєвий
досвід джерелом знань і стверджує, що все знання ґрунтується на досвіді.
При цьому, інша пізнавальна здатність людини — розум — розглядається в
Е. тільки як сполучення і перекомпонування того матеріалу, що даний нам
у досвіді, а також як здатність, що у принципі нічого не додає до змісту
нашого знання. У методологічному плані емпіризм — це принцип, відповідно
до якого життєва практика, мораль і наука повинні базуватися винятково
на відповідному досвіді.

У якості цілісної гносеологічної концепції емпіризм сформувався в
XVII—XVIII ст. В історії філософії емпіризм виступав як ідеалістичний
(Г’юм, Берклі, Мах, Авенаріус, сучасний логічний емпіризм тощо), такий
що визнавав єдиною реальністю суб’єктивний досвід (відчуття, уявлення),
і як матеріалістичний Е. (Ф. Бекон, Гоббс, Локк, Кондільяк та ін.), що
вважав, що джерелом почуттєвого досвіду є об’єктивно існуючий світ.
Протилежний емпіризмові — раціоналізм.

Емпіризм ХVІІ – ХVІІІ ст. – матеріалістичний емпіризм, такий, який
стверджує, що чуттєвий досвід об’єктивно відображує навколишній світ.
(Пізніше з’являється об’єктивно ідеалістичний емпіризм, такий, що визнає
єдиною реальністю суб’єктивний досвід / 5 ерклі, Юм).

Раціоналізм (лат. rationalis – розум) – філософський напрямок, який
визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як ірраціоналізму
(інтуїтивізм) так і емпіризму. Основоположником раціоналізму є дуаліст
Декарт. Продовжили – голандський філософ Б. Спіноза, німецький філософ
Лейбніц.

Емпірична традиція представлена в англійській філософії, започатковує її
Френсіс Бекон, продовжують і розвивають Т. Гобс, Дж. Лок, Дж.Берклі, Д.
Юм.

За Беконом для досягнення істотного знання людина повинна
використовувати правильний метод і позбавитися від так званих “привидів”
(ідолів). Бекон розробляє свій метод, який ототожнює з бджолою, яка
перелітає з квітки на квітку, збирає сік, а потім переробляє його на
мед. Свій метод пізнання називає – індукція.

Індукція – це роздуми від часткового до загального. Це коли від
спостереження одиничних явищ відбувається перехід до формування
загальних ідей, законів. Ф. Бекон розрізняв “плодоносне” та
“світоглядне” знання.

Плодоносне – це таке знання, яке приносить користь.

Світоглядне – це те, що збільшує можливість пізнання, пояснюють закони
природи Ф. Бекон обстоював дослідний шлях пізнання у науці.

Рене Декарт (1596-1650) французький філософ, фізик, математик, засновник
раціоналізму. Праці: “Роздуми про метод”, “Метафізичні роздуми”, “Начала
філософії”.

Декарт вносить нову орієнтацію в філософію. Він був основоположником
дедуктивно-раціоналістичного методу пізнання. Роздуми від загального до
часткового.

Дедукція – це ланцюг достовірних логічних висновків, що спираються на
“абсолютно достовірні положення” (аксіоми).

В теорії пізнання Декарт – засновник раціоналізму. Висунув на перше
місце розум, а роль досвіду звів до перевірки даних інтелекту. За
Декартом чуття часто вводить нас в оману. Все що викликає сумнів має
бути відкинуте. Його гасло: “Я мислю, отже я існую”. Це означає, що
істина засвідчується тільки розумом. Засобами мислення є інтуїція і
дедукція. Декарт прихильник “вроджених ідей”. До них належать ідеї
Бога, числа, принципи логіки, категорії. Концепція відроджених ідей
Декарта сягає коріннями концепції “пригадування” ідей Платона. Декарт
перебільшував можливості раціонального пізнання відривав його від
чуттєвого від емпіричного ступеня і цим штовхав раціоналізм до
ідеалізму, визнаючи існування особливого, чисто раціонального джерела
знань.

Світ у філософській системі Дакарта має певну ієрархію і розподіл (2
першооснови). Дакартова позиція є позицією дуалізму, подвоєння світу на
дві реальності, що існують незалежно одна від одної:

природну, матеріальну субстанцію (ознакою є протяжність, кількісна
вимірюваність);

духовну, мислячу субстанцію (ознака – мислення).

Над обома субстанціями підноситься Бог, як вища і самостійна реальність.
Субстанції є похідними.

3. Раціоналізм у філософії Нового часу

Раціоналі?зм — філософська точка зору яка наголошує першість і
компететність розуму (логічного ходу міркування) в пошуку правди.

Раціоналізм (від латинського — розумний) — філософський напрям, який
визнає розум основою пізнання. Раціоналізм протистоїть як
ірраціоналізму, так і емпіризму.

Як цілісна гносеологічна концепція раціоналізм склався в Новий час під
впливом успіхів математики і природознавства. На відміну від
середньовічної схоластики і релігійного догматизму, раціоналісти
XVII—XVIII століть (Р.Декарт, Б.Спіноза, Н.Мальбранш, Г.В.Лейбніц)
спиралися на ідею природного порядку — нескінченного причинного ланцюга,
який пронизує увесь світ.

Обґрунтовуючи безумовну достовірність наукових принципів і положень
природознавства й математики, раціоналісти намагалися з’ясувати, як
знання набуває об’єктивного, всезагального і необхідного характеру. Таке
знання, на їх думку, досягається завдяки розуму, який виступає як його
джерелом, так і критерієм істинності. Так, до вихідного положення
сенсуалізму “немає нічого в розумінні, чого раніше не було б в чуттях”
Лейбніцдодав: “крім самого розуму”, тобто здатності розуму осягти не
лише зовнішні, поверхневі, випадкові властивості речей, а й всезагальне,
необхідне. На думку раціоналістів, розум відіграє визначальну роль як у
пізнанні, такі в діяльності людей.

Абсолютизація ролі розуму і недооцінка чуттєвого пізнання привела
раціоналістів до ідеалістичних висновків, відливу мислення від об’єкта
пізнання, визнання вроджених ідей (Де-карт), властивостей мислення,
незалежних відчуттів (Лейбніц).

Культ розуму характерний і для французьких матеріалістів XVIII століття.

Раціоналізм вважається ознаковою характеристикою сучасного духу. Проте
було б невірним твердити, що раціоналізм був чимось зовсім чужим для
середньовічної думки. Педантичності схоластики свідчать про поважну
позицію, яку людське міркування займало серед знатоків католицької
церкви. Без сумніву раціоналізм середніх віків був інтенсифікований з-за
перевідкриття Арістотелівських доктрин. Але ентузіастичне сприйняття
Арістотеля Святим Альбертом Великим і його учнями означає попередню
здібність до логічної думки. Раціоналізм не прийшов в Європу так-би
мовити раптом з нікуди.

До цього можна додати, що навіть примітивна людина має здібність до
раціонального мислення, і на те вона є цілком спосібною спостерігаючи
світ навколо себе манерою, яка нагадує будь-якого сучасного емпіриста
аби зрозуміти закони природи. Примітивна людина не покладається на манну
з неба коли вона охоплена голодом; ані вона не будує помешкання в
повітрі Як Пітер Л. Берґер нам нагадує: щоденне життя примітивної
людини, як наше, домінується емпіричними, прагматичними, утилітарними
імперативами стосованими до «цього світу»; вона б не справилася з
найменшими основними проблемами виживання, якщо б це не ьуло так
(Берґер: 1969, ст. 15)

Раціоналізм не є приватним майном сучасників. Якби там не було,
необхідно зазначити одну важливу різницю: тоді як середньовічні схоласти
покірно допускали що деякі правди були поза розумінням людського
логічного мислення, сучасна людина не відчувала жодного трепету
стикаючись з такими таємницями.

Висновки

Емпіризм і раціоналізм є основними протилежними тенденціями у філософії
XVII ст. Всі інші протилежності тоді або іще тільки окреслювалися, або
заломлювались через цю основну протилежність. Як відомо, емпіризм
стверджує, що джерелом пізнання і критерієм істини є досвід. З двох
джерел породження знання — чуттєвості та розуму — він віддає перевагу
чуттєвості. Історично склалось так, що емпіризм розвивався переважно в
Англії. Оскільки Англія однією з перших стала на шлях капіталістичного
розвитку, її молода буржуазія була зацікавлена в розвитку техніки й
інстинктивно відчувала зв’язок її з наукою.

Засновником емпіричної традиції у філософії Нового часу є Ф. Бекон, який
усвідомив важливість наукового знання для влади людини над природою.
Йому належить відомий вислів «Знання — це сила». Головні свої зусилля
Бекон спрямовував на пошук методу наукового пізнання. Цій проблемі
присвячена його основна праця «Новий Органон», яку він свідомо
протиставив старому «органону» (методу) Арістотеля. Розвитку науки, на
думку Бекона, перешкоджають схоластика з її догматизованим Арістотелем і
різноманітні забобони, ухили розуму («ідоли», «привиди»), які, подібно
до викривленого дзеркала, спотворюють справжній стан речей. Тому
потрібно виявити і викорінити ці «привиди», «очистити» від них розум.
Цей пошук «чистого суб’єкта», «чистої свідомості» зумовлений
гносеологічним протистоянням суб’єкта і об’єкта, що виникло в науці та
філософії Нового часу.

Раціоналі?зм — філософська точка зору яка наголошує першість і
компететність розуму (логічного ходу міркування) в пошуку правди.

Відношення між емпіризмом і раціоналізмом не можна розуміти спрощено.
Адже деякі раціоналісти визнавали необхідність досвідчених джерел
пізнання, а деякі емпірики не заперечували роль розуму. Так, раціоналіст
РДекарт не ігнорував досвід, чуттєві дані, а емпірик Т.Гоббс визнавав
першорядне значення математичних знань. Раціоналіст Г.В.Лейбніц
погоджувався навіть з тим, що увесь зміст людського інтелекту береться з
чуттєвоїдіяльності (правда, при цьому дуже слушно додав, що сама ця
діяльність неможлива без спрямовуючого впливу інтелекту). До речі,
відсутність однозначних визначень понять емпіризму та сенсуалізму
приводить до невиправданого їх ототожнення. Очевидно, визнаючи поняття
сенсуалізму, треба виходити з того положення, яке чи не найпереконливіше
обгрунтував Дж.Локк: у розумі немає нічого, що попередньо не було б
опосередковане діяльністю органів чуття.

Список використаної літератури

Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч. Посібник.
– К., 1999. – С. 52-76.

Козовик І. Історія Філософії. – Ів. Франківськ, 1999. – С. 219-226;
228-238; 241-254.

Надольний І.Ф. Філософія: Курс лекцій. – К., 2000. – С. 55-76.

Петрушенко В.Л. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібн. – Львів, 2001. –
С. 108-132.

5. Татаркевич В. Історія філософії. – Львів, 1999. – Т.2. – С. 54-103.

PAGE

PAGE 11

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020