HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
РЕФЕРАТ
на тему:
Політичний та соціальний розвиток Югославії
після ІІ світової війни
(1945 – ХХІ ст.)
ПЛАН
Вступ
Комуністи при владі в Югославії. Конфлікти з СРСР. Курс на розвиток
самоврядування
Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні.
Розпад ФНРЮ. Президентська війна
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Королівство Югославія, ставши жертвою фашистської агресії, стала місцем
де розгорнувся масовий Рух опору. Організаторами його виступали
королівський уряд, який емігрував у Лондон і комуністична партія.
Провідна роль у партизанському русі належала комуністам на чолі з
Йосипом Броз Тіто (хорват за національністю. Брав участь у
більшовицькому перевороті в Росії 1917 р., громадянській війні в Іспанії
1936-1939 рр.). На 1943 р. партизани Тіто контролювали 1/3 території
країни і нараховували 320 тис. чол. Партизанам приходилось вести
боротьбу як проти окупантів, так і проти усташів Анте Павеліча, які
відзначались своєю жорстокістю у ставленні до сербського населення
(здійснювались етнічні чистки, створювались концтабори і т.д.).
Домінуюче положення комуністів у русі опору дало можливість їм
встановити свою владу в післявоєнний період.
На виборах в Установчі збори у листопаді 1945 р. комуністи отримали 90%
голосів. Це дало їм можливість сформувати однопартійний уряд і усунути
діячів еміграції від влади. Югославія була проголошена республікою (29
листопада 1945 р.).
Комуністи при владі в Югославії. Конфлікти з СРСР
Як було сказано вище, у ході Другої світової війни в Югославії набув
широкого розмаху партизанський рух. У листопаді 1942 року тут утворилась
НВА – народно-визвольна армія Югославії під командуванням комуніста,
хорвата за національністю Й.-Б.Тіто.
Створене у 1942 році антифашистське віче Народного визволення Югославії
проголосило себе Вищим законодавчим і виконавчим органом влади і
утворило Тимчасовий уряд на чолі з Тіто. Ним насамперед були проведені
націоналізація промислових підприємств (до кінця 1945р. понад 70% з їх
числа) та аграрна реформа. У листопаді 1945 року після виборів до
Установчих зборів (купщини) влада перейшла повністю до рук комуністів,
монархію було ліквідовано, проголошено утворення Федеративної Народної
Республіки Югославії (ФРНЮ).
До її складу входило 6 республік: Сербія, Хорватія, Словенія,
Македонія, Чорногорія, Боснія і Герцеговина та два автономних краї –
Воєводина та Косово. Однак головні пости в керівництві країною належали
сербам.
Прийнята в січні 1946 року Конституція ФРНЮ узаконила однопартійну
систему і фактично закріпила в країні тоталітарний комуністичний режим.
Тіто, підтримуючи тісні контакти з СРСР, одночасно вважав, що його
республіка має право на спеціальний статус серед країн соціалізму і
розпочав проводити самостійний політичний курс. Так, він без погодження
Сталіна, надав допомогу грецьким комуністам, пропонував створити
Балканську федерацію.
Але головною причиною Радянського і Югославського конфлікту стало
запровадження в Югославії на рубежі 40-50 рр. дещо іншої, ніж в СРСР,
моделі суспільного розвитку „самоврядного соціалізму”. Незадоволення
Сталіна не мало меж – Тіто був проголошений „агентом імперіалізму”.
Інформбюро комуністичних та робітничих партій в 1948-1949рр. під тиском
Сталіна розпочали наклепницьку компанію проти югославського керівництва.
Югославію перестали вважати соціалістичною країною.
У вересні 1949 року СРСР в односторонньому порядку розірвав договір про
дружбу і співробітництво, укладений з Югославією у квітні 1945 року,
відкликав з республіки своїх фахівців та дипломатичних представників.
Фактично до середини 1953 року були перервані дипломатичні відносини та
інші контакти, між двома колишніми союзниками у війні.
2. Покращення стосунків з СРСР, курс на розвиток самоврядування
Ці стосунки почали поступово нормалізуватися лише після приходу в СРСР
до влади Хрущова. Опинившись в міжнародній ізоляції (під тиском СРСР
відносини з Югославією розірвали й інші соціалістичні держави), Тіто
згорнув кооперування села, розпустив нерентабельні кооперативи і
повернув землю власникам – селянам.
Було припинено прискорену індустріалізацію. Підприємства були передані
в управління трудовим колективом. Поширилися ринкові відносини. Зовнішня
торгівля була зорієнтована на Захід.
Втім, країна залишалася типовою тоталітарною державою – влада належала
одній партії. Однак поступово почала набувати реального змісту
альтернатива Сталінській імперії модель „самоврядного соціалізму”.
З 1952 року введено самоврядування в громадах, районах і містах –
двопалатні народні комітети. Комуністична партія була реформована у
Союзі комуністів Югославії (СКЮ) за національно-територіальним
принципом. З 1963 року країна стала називатися Соціальною Федеративною
Республікою Югославією (СФРЮ).
У 60-ті рр. режим Тіто, залишаючи авторитарний за своєю суттю, зазнає
подальшої лібералізації в економічному відношенні. Реформи 1966-1970рр.
розширили права підприємств, республік і країв, щодо питань економіки й
політики. Було змінено курс національної валюти – динара, що полегшало
експортно-імпортні операції. США та західні союзники приділяли СФРЮ
особливу увагу, допомагали їй кредитами тощо.
У 1974 році була прийнята нова Конституція СФРЮ, що ввела в країні
інститут президентства. Президентом СФРЮ без обмеження мандату (тобто
довічно) був обраний Й.Тіто, який в цьому ж році став довічним головою
СКЮ.
3. Загострення міжнаціональних відносин та політичної ситуації в країні.
Розпад ФНРЮ
Однак весь час діяла „міна уповільненої дії” – міжнаціональні
суперечності в СФРЮ й протиборство шести республік й двох країв за
державні пости, розділ коштів, за більшу самостійність тощо. Особливо
обмежувалися права албанців, які компактно проживають в автономному краї
Косово. У 1981 році там відбулися заворушення, що спалахнули новою силою
навесні 1988 року.
Після смерті президента СФРЮ Тіто у 1980 році був впроваджений інститут
колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на
один рік ставав кожен з восьми суб’єктів федерації.
Аналогічно було реорганізовано й керівництво СКЮ. Однак кожне нове
керівництво використовувало свої повноваження, як правило, на користь
своєї республіки або краю. Зокрема, особливо загострилися суперечливості
між Сербією (православне населення) і Хорватією (католики) з питань
контролю над Югославією. „Штучне дитя” Версальської системи (СФРЮ була
спадкоємницею довоєнної Югославії), що утворилася значною мірою
примусовим поєднанням трьох цивілізацій – Західної (Словенія і
Хорватія), Православної (Сербія, Чорногорія, Македонія) і Мусульманської
(Боснія і Герцеговина) – стали розпадатися. В республіках дедалі
гостріше піднімалися питання про самовизначення їхніх народів.
На виборах 1990 року до республіканських парламентів перемогли
прокомуністичні сили. Це означало занепад ринкових реформ і згасання
надії на перетворення Югославської федерації на конфедерацію.
Кульмінація кризи і початок розпаду СФРЮ – червень 1991 року. Саме тоді,
коли Хорватія, де на виборах перемогла Хорватська Демократична
Співдружність на чолі з Е. Туджманом, і Словенія, очолювана лідером
блоку „Дем” М. Кучаном, проголосила свою незалежність.
У 1992 році таке ж саме рішення прийняли Боснія і Герцеговина та
Македонія.
4. Війна на Балканах
gdrTss
2
>
@
’
”
c
@
R
’
c
31/433/43?6$8p=ue@–A?AoooooooeoooooooUeIIIIIII
????????o?У квітні 1992 року на уламках СФРЮ було утворено союзну
республіку Югославія, до складу якої увійшли Сербія і Герцеговина.
Сербія, де при владі залишався комуністичний уряд на чолі з
С.Мілошевичем, під гаслом збереження федерації розпочала війну з
Хорватією. Поступово війна розповсюджується на територію Боснії і
Герцеговини. Мусульмани, які проживають не суцільно, а альклавали
(регіонами), проголосили Боснію і Герцеговину мусульманською державою
(1992р). Не мусульманське населення розпочало шукати допомогу у сусідів
– хто у сербів, хто у хорватів. Тому бойові дії розгорілися на всій
території колишньої Югославії. У конфлікт втягнуті миротворчі війська
НАТО. У 1995 р. за ініціативою англо-американської дипломатії в США
підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської війни.
Протягом 1996-1998 р. ситуація на Балканах нормалізувалася. Однак
становище в регіоні ускладнилося через шовіністичну політику Сербії, яку
очолили колишні комуністи.
На початку 1999 року ситуація набула такої гостроти, що НАТО вимушено
було вдатися до крайніх заходів – застосувати воєнну силу і здійснити
бомбардування Югославії. Ця акція була неоднозначно сприйнята у світі,
зокрема засуджена Росією.
Отже, Югославські війни— низка військових конфліктів, що відбувалися на
території колишньої республіки Югославії у період між 1991 та 2001
роками і були проявом дезінтеграційних процесів в державі, що полягали у
прагненні народів Югославії здобути свою державну незалежність та у
прагненні переважно сербських сил не допустити цього. Завершились війни
утворенням нових незалежних держав.
Югославські війни головним чином відбувались між сербами, які прагнули
зберегти Югославську державу та народами, що добивались незалежності від
неї — хорватами, боснійцями, словенцями та албанцями, а також між
хорватами і боснійцями у Боснії та Герцеговині і між македонцями та
албанцями в Республіці Македонія. Югославські війни відбувались на
території усіх шести колишніх республік Югославії і призвели до
перетворення їх на незалежні держави. Безпосереднім результатом
конфлікту стало проголошення сьомої незалежної держави Косова.
Югославські війни стали одним з наймасштабніших військових конфліктів XX
століття, вони супроводжувались значними руйнуваннями, великими
людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів.
Висновок
Від середини 1941 р. антинімецьке повстання охопило всю країну. Протягом
1942-1944 рр. у ньому сформувалися дві панівні течії: під проводом
воєнного міністра югославського екзильного уряду в Лондоні, полковника
Дражі Михайловича, антикомуністичного та монархічного напряму (четники),
і Народно-визвольне військо Югославії (НВВЮ) під проводом Йосипа Броз
Тіто і комуністичної партії. Визвольна боротьба перетворилася на
громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ (9 травня 1945 р.) за
підтримки союзників і Червоної армії.
Установчі збори, скликані Народним фронтом (під проводом КПЮ),
проголосили (29 листопада 1945 р.) Югославію Федеративною Народною
Республікою (ФНРЮ), а 30 січня 1946 р. схвалено конституцію ФНРЮ.
КПЮ (від листопада 1952 р. — Союз Комуністів Югославії) стала єдиною
політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про
основи суспільного й політичного устрою ФНРЮ та про союзні органи влади,
змінила низку статей конституції (з 1946 р.) та формально перебрала
повну владу.
Факторами розпаду Югославської федерації стали смерть Тіто і фіаско
проведеної його наступниками національної політики, розпад світової
соціалістичної системи, сплеск націоналізму в Європі (причому не тільки
в країнах Центрально-Східного регіону). У 1990 році у всіх шести
республіках СФРЮ були проведені місцеві вибори. Перемогу на них усюди
здобули націоналістичні сили.
Зважаючи на наростання національних розбіжностей згідно з заповітом Тіто
після його смерті пост президента країни був скасований, а на чолі
країни стала Президія, члени якої (глави союзних республік і автономних
областей) щорічно змінювали один одного по черзі. Короткочасний
економічний підйом в середині 1980-х років закінчився стрімкою інфляцією
і розвалом економіки, що призвело до загострення відносин між економічно
розвиненішими Сербією, Хорватією і Словенією, та іншими республіками.
У ході громадянської війни і розпаду від Великої Югославії в кінці XX
століття відокремилися чотири з шести союзних республік (Словенія,
Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія). Тоді ж на територію спочатку
Боснії і Герцеговини, а потім автономного краю Косово були введені
миротворчі сили ООН під керівництвом США. Для врегулювання, згідно з
рішенням ООН, міжетнічного конфлікту між сербським і албанським
населенням Косова край був переведений під протекторат ООН. Тим часом
Югославія, в якій на початку XXI століття залишалося дві республіки,
перетворилася в Сербію і Чорногорію: з 1992 по 2003 роках – Союзна
Республіка Югославія (СРЮ), з 2003 по 2006 роках – конфедеративний
Державний Союз Сербії і Чорногорії. Югославія остаточно припинила
існування з виходом з союзу Чорногорії 3 червня 2006 р.
Отже, провідна роль комуністів у визволенні Югославії від нацистської
окупації зумовило їх перемогу в боротьбі за владу. Комуністи відразу
приступили до побудови соціалізму за радянським зразком з притаманними
йому рисами: націоналізація, колективізація, індустріалізація, масові
репресії. Проте конфлік «Тіто – Сталін» призвів до зміни моделі
розвитку. У 50-60-ті роки в країні сформувалась модель «самоврядного
соціалізму». При всіх своїх позитивних рисах вона мала і один суттєвий
недолік: вся ця система трималась на абсолютній владі і авторитеті Тіто.
Після смерті вождя Югославська федерація опинилась перед лицем кризи,
яка зрештою призвела до розпаду країни. Але утворення незалежних держав
на теренах колишньої Югославії супроводжувалося збройним протистоянням
між різними етнічними групами, що її населяли.
Конфлікт на теренах колишньої Югославії став най тривалішим і
найкривавішим у Європі з часів Другої світової війни. Проблеми Югославії
входять корінням у далеке минуле, але головною причиною конфлікту стали
закладені ще після Першої і Другої світової війни несправедливості щодо
південнослов’янських народів. Хоча збройне протистояння вдалося
припинити, а проблема Балкан так і залишається нерозв`язаною. Вони і
надалі залишаються «пороховим погребом Європи».
Список використаної літератури
Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи..- К.: Юніверс, 1997.-
128с.
Іваницька О.П. Новітня історія країн Європи та Америки (1945-2002).-
Вінниця: ФОЛІАНТ, 2003.- 560с.
Історія країн Західної Європи та Північної Америки нового часу.- Львів:
ЛНУ, 2002.- 150с.
Історія країн Центральної та Південно-Східної Європи.- Запоріжжя: ЗДУ,
2003.- 77с.
Коріненко П.С. Новітня історія країн Європи та Америки (1918-1945рр.).-
Тернопіль: астон, 2002.-
Ладиченко Т.В., Осмоловський С.О. Всесвітня історія. – 2010 рік
Полянський П.Б. Всесвітня історія 10 клас. – 2010.
Рожик М.Є , Ерстенюк М.І., Пасічник М С., Сухий О М., Бірюльов І.М.
Всесвітня історія. Частина перша. Нові часи.- 2010.
Щупак І.Я., Морозова Л.В. Всесвітня історія. – 2010.
PAGE
PAGE 11
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
