.

Ратушна Катерина Василівна. ‘Моральні проблеми людської діяльності. Проблема співвідношення цілей і засобів діяльності’. 

Язык: украинский
Формат: материал
Тип документа: Word Doc
113 1583
Скачать документ

Ратушна Катерина Василівна

Тимченківський навчально-виховний комплекс

«Дошкільний навчальний заклад – загальноосвітня школа I-III ступенів»

учитель географії

с. Тимченки Чорнобаївського району Черкаської області

т. 0675989167

Моральні проблеми людської діяльності

«…А вчителями нехай будуть найкращі з людей,

видатні своєю моральністю…»

Я. А. Каменський

Моральні відносини між учителем і учнем виконують подвійну функцію: з
одного боку, це метод педагогічного впливу на учнів, а з другого – умова
педагогічного процесу. На практиці обидва ці аспекти перебувають в
єдності, а їх розгляд означав з’ясування ролі моральності в
навчально-виховному процесі.

Які саме моральні відносини створюють найсприятливіші умови для навчання
і виховання? Відповідь на це запитання випливав із завдань сучасної
школи, що спрямовані на виховання всебічно розвинутої особистості,
щасливої людини. Виховання такої людини потребує, щоб відносини між
учителем і учнями були насамперед людяними, гуманними, що включають у
себе повагу і любов, довір’я і приязність, природність і невимушеність.
Тільки тоді можна по-справжньому пізнати учня. Без такого пізнання
педагогічний процес був би ні свідомим, ні цілеспрямованим. Тільки такі
відносини можуть сприяти формуванню активної, морально досконалої
людини, людини-борця.

Природно, що гуманні стосунки між учителем і учнем не створюються
автоматично, вони – результат великих зусиль учителя. Довір’я і повага
учнів до вчителя, їхня впевненість у його доброму ставленні до них
необхідні для нормального педагогічного процесу, бо учень повинен
вірити, що вчитель несе йому краще з того, що виробила наука,
педагогічна практика, суспільне життя в цілому і що вимоги вчителя – це
вимоги сьогоднішнього життя. Довір’я підсилює інтерес школяра до
навчання, його позитивне ставлення до ідей, які несе йому вчитель. Що
менше застосовується до учня примусу, то краще для всього
навчально-виховного процесу. Прогрес у педагогіці пов’язаний саме із
зменшенням примусу у навчанні. Справа в тому, що від ставлення учня до
вчителя залежить також і швидкість засвоєння знань, і розвиток самого
учня в цілому. Мозок дитини не завжди є «воском». Він може бути і
«твердим сплавом», який важко обробляти. Більш пластичний він бував
лише при доброму ставленні учня до вчителя і до навчання взагалі.

Відносини між учителем та учнем мають і соціальний сенс. З іменем
улюбленого вчителя пов’язані найкращі і найсвітліші спогади дитинства і
юності. Але може бути й навпаки. Ненависть до вчителя, внутрішня
неприязнь до нього легко переноситься і на предмет, який він викладав, і
на ідеї, які він обстоює. Учитель може загасити пильний інтерес до знань
і завдати непоправної шкоди розвитку особистості. Його слово за цих умов
може спричинитися до виникнення в учня внутрішнього опору. Важко
передбачити, куди може завести відчуження між учителем і учнем.
Відсутність взаєморозуміння, неповага вчителем особистості учня, в
деяких випадках може призвести до несподіваних і важких наслідків. Світ
дорослих людей для – учнів розкривається насамперед через образ їхнього
вчителя. Тому ненависть до вчителя вони часом переносять і на інших
людей: усі люди такому учневі здаються поганими, злими, жорстокими, і в
нього виникав неправильне ставлення до цілого суспільства. Байдужість
учителя формує, байдужих, злість – злих, доброта – добрих. Ось чому
моральні відносини між вихователем і вихованцем – це вирішальна умова
педагогічного процесу. Відносини між учителем і учнями, побудовані на
довір’ї, повазі і любові, створюють сприятливі обставина для
педагогічного процесу. Вони зумовлені не тільки внутрішніми потребами
цього процесу, а й конкретними цілями того чи іншого класу. Це означає,
що моральні відносний між учителем і учнем зазнають на собі великого
впливу панівної системи моралі. В одних випадках панівні класові
відносини можуть

сприяти
формуванню щирих відносин: між учителем і учнем, в інших – заважати їм,
а подеколи навіть нівечити їх. В останньому випадку школа перетворюється
з засобу виховання і розвитку особистості на засіб її приниження,
придушення і нівечення людських якостей, стає мукою для дітей,
підлітків, молоді.

Практика створення в нашій школі нормальних людських відносин між
учителем і учнем виробила ряд моральних вимог, які ставляться до вчителя
і серед яких можна виділити, насамперед, такі: знати і вивчати учнів,
поважати їх, бути тактовним з ними, поважати учнівський колектив тощо.
Ці вимоги, як це очевидно, є вимогами насамперед професійними, однак
вони мають і свій моральний бік. Справа в тому, що виконання будь – якої
з них може бути як казенним, формальним, так і щирим, глибоко людяним.

Наприклад, вимога знати і вивчати учнів передбачає наявність в учителя
особливого інтересу до дітей і виконується лише тоді, коли у стосунках
наявні інші моральні умови: довір’я, щирість, взаємоповага. Повага і
любов до дітей означають визнання за учнем морального права на
самостійність думок, почуттів, вчинків, уважне ставлення до цієї
самостійності як до однієї з оптимальних умов для розвитку особистості.
Бути тактовним у поводженні з учнями означає виявляти до них таку міру і
форму своїх вчинків і дій, які б сприяли створенню найкращих умов для
їхнього розвитку і виховання і давали б можливість найкраще розв’язувати
моральні суперечності.

Повага учнівського колективу передбачає вміння вчителя усіма засобами
сприяти його зміцненню і розвитку, цінувати його думку, бути
непримиренним до помилкових форм колективізму ї водночас підтримувати
колективні якості кожного з учнів. Особливий зміст цих вимог
визначається специфічними умовами праці вчителя. Об’єкт праці – діти –
не лише породжує безліч професійних труднощів, а й якоюсь мірою
перетворює самі принципи моральності, які в учителя виконують не тільки
функцію регулювання його поведінки в суспільстві, а й мають також
педагогічне значення. Отже, моральні вимоги, що ставляться до вчителя,
стають і професійними вимогами.

Творчий характер моральних відносин між учителем і учнем є однією з
найважливіших умов формування свідомої дисципліни. А дисципліна,
досягнута моральними засобами, у свою чергу, є одним з наймогутніших
чинників навчально-виховного процесу.

Дисципліна – це сувора покора вимогам трудового або навчального процесу,
волі однієї особи – керівника цього процесу – під час праці, навчання.

У школі немає вимог безумовної, сліпої і бездумної покори учня волі
вчителя.

По-перше, сліпий послух не відповідає нашій меті, нашому ідеалу –
вихованню активної, самостійної, творчої особистості.

По-друге, він шкідливий для педагогічного процесу, бо
вимагає використання примусових заходів, які викликають в учнів
негативні емоції і применшують, а то й зовсім знищують їхній інтерес до
школи, до навчання. Навчання перестає приносити учневі радість і
перетворюється на неприємне, гнітюче, примусове заняття.

По-третє, почуття в учня страху перед учителем і вимога сліпо
підкорятися йому ставить між ними стіну відчуження: учитель дедалі менше
знає про учня, який не підпускав його до свого внутрішнього світу.

Практика показує, що за сліпим послухом учня може ховатися його неповага
і ненависть до вчителя. Учитель – прихильник рабської покірливості
практично збіднює навчально-виховний процес, бо прагне зробити з учня
лише об’єкт виховання, тоді як той може бути і суб’єктом виховного
процесу. Придушення самостійності учня імпонує лише тим слабко
підготовленим учителям, що не мають можливості завоювати собі морального
авторитету своєю майстерністю.

Стосунки між учителем і учнем, що склалися неправильно, не можуть
сприяти вихованню моральної людини: засоби перетворюють мету – істина
стара, але така, що не старіє.

Моральною можна назвати лише покору розумним і доцільним вимогам
дисципліни – вимогам, що зрозумілі і визнані за необхідні. У школі учень
повинен навчатися коритись не примхам окремих осіб, а об’єктивним
потребам доцільності, волі й інтересам усього колективу. До того ж,
виробляючи навички такої покори, учень водночас повинен навчатися
керувати і сам, бо лише за таких умов можна забезпечити і свідому
дисципліну, і виховання справді моральної особистості, що має почуття
людської гідності.

Практика нашої школи показує, що педагогічний процес стає багатшим і
розмаїтішим, якщо в ньому взаємодіють обидві сторони – учитель і
учні. Така взаємодія можлива лише тоді, коли стосунки і між учителем і
учнем не пригнічують останнього, а активізують його, тобто тоді, коли ці
стосунки дружні, довірливі та щирі, і учитель використовує учнівський
колектив як один із потужних чинників виховання.

Отже, нові моральні відносини між учителем і учнем можуть бути як
засобом впливу на учня, так і найсприятливішою, умовою для нормального
перебігу педагогічного процесу. Характер моральних відносин між,
учителем і учнем впливає на мету, форму і зміст виховання людини нового
суспільства. Відомо, що в навчально-виховному процесі структура відносин
між учителем і учнями дуже складна. Справа в тому, що в кожний момент
цього процесу особистість учителя виступає перед учнями різними своїми
аспектами, а система «учитель – учень» являє собою цілу сукупність
суспільних відносин.

Учитель – носій наукових знань тієї чи іншої галузі науки і в
навчальному процесі виступає як просвітитель. Учитель є також і людиною,
яка своєю працею заробляє собі на життя. Тут він виступає як трудівник,
а учні є лише предметом його праці. Разом з тим у навчальному процесі
вчитель виступає також і як моральна особистість – носій совісті і
честі, добра і справедливості, обов’язку і принципів моралі.

Отже, між учителем і учнем виникає складна система суспільних відносин:
політичних, адміністративних, службових, моральних, світоглядних тощо. І
без таких відносин навчально-виховний процес був би неможливий.

Природно, що кожен аспект цих відносин має свою специфіку, яка
визначається завданнями навчально-виховного процесу. Звідси виникає
необхідність вивчення суті кожного з них.

Відомо, що в своїй трудовій діяльності вчитель зв’язаний не лише з
учнями. Велику роль у навчально-виховному процесі відіграє також
ставлення вчителя до своїх колег, до батьків учнів, до адміністрації
школи. Проте за важливістю все це відходить на другий план порівняно з
відносинами «учитель – учень» – останні відіграють визначальну роль у
всій системі стосунків між учасниками навчально-виховного процесу. Якщо
педагогічна практика відходить від цього принципу, висуваючи наперед
інші відносини, то неминучі не тільки моральні, а й педагогічні втрати.

ph

$

$

&

a

a

😕

h

h

h

h

ph $

&

h

h

@учнем педагогічну етику цікавлять, у першу чергу, відносини моральні.
Як і всякі моральні відносини, відносини між учителем і учнем –
двосторонні: учитель і учень впливають один на одного, взаємодіють між
собою, тобто кожний із них є і суб’єктом, і об’єктом моральних
відносин. Проте сторони у цьому процесі взаємовпливу не рівноцінні:
основною, активною і провідною стороною є вчитель. Його моральні погляди
і переконання, почуття і звички, дії і вчинки мають вирішальний вплив як
на формування моральності учня, так і на відносини, що складаються між
учителем і учнями, оскільки учитель, внаслідок свого, професійного
обов’язку, формує ці відносини свідомо.

Аналіз роботи вчителів нашої школи показує, що ставлення вчителя до учня
– це вияв багатьох аспектів моральності, в тому числі і уваги до кожного
учня як до людини, і ставлення вчителя до праці, тобто вияв ним свого
службового, людського, патріотичного, національного і інтернаціонального
обов’язку. Річ у тому, що, виховуючи учнів, вчитель відповідно виявляє
своє ставлення до їхніх вчинків і якостей, слів і почуттів. Отже, вже в
самому ставленні до учнів, як у фокусі, відбивається моральне обличчя
самого вчителя. Моральні риси вчителя і моральні відносини, що
складаються між ним і учнями, пронизують весь навчально-виховний процес
і виявляються в будь-якому виді діяльності самого вчителя: готується він
до уроку чи опитує учнів, пояснює їм новий матеріал чи перевіряє
виконання домашніх завдань, робить зауваження учневі за його аморальний
вчинок чи співчуває тому, хто зазнав невдачі.

Якщо моральні відносини між учителем і учнем, учителем і колективом
учнів складаються неправильно, якщо дії і вчинки вихователя призводять:
до втрати моральних цінностей, то основна провина за це лягає безумовно
на нього як на провідний суб’єкт у педагогічному процесі. Відомо, що
вчитель і учні в навчально-виховному процесі займають протилежні місця:
один з них навчає, а другий навчається, один виховує, а другий
виховується. Така відмінність у становищі сторін, які взаємодіють,
створює між ними деяку фактичну нерівність і покладає на одну з них
(учня) обов’язок підкорятись другій (учителеві).

Той факт, що вчитель і учні в навчально-виховному процесі виконують
протилежні функції, цілком природно може призвести до виникнення в їхній
свідомості позірної протилежності інтересів між ними. Так, учневі часом
здається, що вчитель прагне викликати його до дошки, саме тоді, коли він
не підготовлений, а вчителеві, що учні прагнуть обдурити його підказками
і списуванням або поставити в незручне становище каверзними запитаннями.
За цих умов створюється, враження, що вчитель, прагнучи посилити
контроль над знаннями і поведінкою учнів, намагається спіймати їх і
викрити в обмані, а учні – обдурити вчителя і вийти з-під його контролю.
Учитель прагне загадати якомога більше домашніх завдань, а учні –
одержати їх якомога менше. Учитель-за дисципліну, а учні – проти неї.

Практика показує, що всякий навіть цілком виправданий вчинок учителя
учні можуть витлумачити помилково, якщо вони його зрозуміли неправильно,
якщо вчитель недостатньо його мотивував, якщо його форма не відповідає
змісту, якщо в діях учителя не виявлено достатньої уваги до учнів.

…Молода вчителька після кількох місяців роботи впевнилась, що учні
погано знають навчальний матеріал. Вона вирішила «перебудуватися» і
почала особливу увагу звертати на теорію, непомірно збільшуючи кількість
домашніх завдань, підсилюючи вимогливість і дуже суворо ставлячи оцінки.
Вона робила це з добрих міркувань, але всі її об’єктивно справедливі дії
учні зустріли з таким величезним опором і роздратуванням, що через
кілька місяців вона почала думати про свою неспроможність працювати
педагогом. Учні бачили в її діях прагнення покарати їх, забрати в них
вільний час, утруднити їхнє життя і у відповідь на це почали грубіянити
їй навіть перед директором школи. Вчителька з сумом призналася в своєму
безсиллі: «Я не розумію, що відбувається в класі…». Вона кричала на
учнів, роздратовувалась, а у відповідь бачила перед собою злих і
шкідливих підлітків.

Дії вчительки учні зустріли негативно насамперед тому, що в їхніх очах
ці дії не були нічим мотивовані. Учні вбачали в них лише грубість і
деспотизм і це, природно, з їхнього боку викликало відповідний опір.

Ще більшої шкоди в установленні нормальних моральних відносин між
учителем і учнями завдають такі дії вчителя, як його помста за
неслухняність учня, несправедливі покарання, зловживання своєю владою і
пригнічення самостійності учня. За цих умов фактичної нерівності в учнів
виникають і внутрішньо ними виправдовуються такі моральні пороки, як
обман і догідництво, підлабузництво і лицемірство. Оскільки всякі вимоги
вчителя завжди набувають суб’єктивної форми, то слід оберігатися, щоб
вони не сприймались як примха або дивацтво.

Що саме слід мати на увазі вчителеві?

Для того щоб в учнів не виникло неправильної думки про дії вчителя, він
повинен переконати їх у тому, що вимоги, які він ставить, викликані не
його особистими бажаннями і примхами, а об’єктивними потребами, і що ці
вимоги, справедливі і необхідні. Наприклад, коли вчитель ставить учневі
погану оцінку, він повинен показати, що змушений це робити, хоч і сам
засмучений не менше, що така оцінка заслужена, справедлива (у цьому
повинен бути впевнений і весь учнівський колектив). Ведучи боротьбу
проти підказок, має переконати учнів у тому, що він не проти доброї
оцінки, а проти дезорієнтації і самообману цілого колективу і окремих
учнів. Навіть навчальна дисципліна, якої домагається вчитель, повинна
сприйматися не як педантизм учителя, а як неминуча умова шкільного
життя.

Трудність установлення моральних відносин між учителем і учнем, усунення
суперечностей між ними пов’язані також з тим, що єдність їхніх інтересів
часом прихована, існує лише в загальній меті всього навчально-виховного
процесу. Конкретно це може виявлятися в тому, що учень часом не
усвідомлює основної, суспільної мети свого навчання, важливості
набування глибоких і всебічних знань і навчається тільки тому, що «усі
так роблять», що батьки примушують, що «так треба». Учитель, навпаки,
глибоко розуміє соціальний смисл своєї праці і прагне виховати всебічно
розвинуту особистість. Оскільки обидві сторони розуміють свою спільну
мету по-різному, між ними виникає суперечність. При цьому учні бажають
таких умов, за яких їм би вчилося легше, а оцінки були кращі. А інтерес
учителя полягає в тому, щоб учні були якомога активніші, щоб вони з
більшим зацікавленням ставилися до навчання і громадського життя школи.

Отже, ми бачимо, що між учителем і учнем у навчально-виховному процесі
можливі суперечності двох видів:

а) такі, що виникають з умов навчально-виховного процесу і існують
об’єктивно;

б) такі, що випливають із суб’єктивної поведінки і поглядів тієї чи
іншої сторони в цьому процесі.

Суперечність між учителем і учнем може мати і так званий поодинокий
характер, коли навіть при хорошому в цілому ставленні до вчителя учень
може не визнати за правильну якусь із його вимог, не виконати її. Часто
виникають суперечності і суто випадкового характеру, що спричинюються
поганим настроєм вчителя, його роздратованістю, автоматичним
наслідуванням застарілих традицій тощо.

Усе це свідчить про те, що для виникнення суперечностей між учителем і
учнем існує безліч причин, більшість з яких цілком усунути не можна.
Тому вчитель повинен правильно розуміти ці причини і навчитися
пом’якшувати наслідки від них з тим, щоб, надаючи їхнім виявам зручної
форми і враховуючи опір «учнівського матеріалу», використовувати їх у
позитивному для навчально-виховного процесу плані.

Природно, що велике значення матимуть форми розв’язання суперечностей:
правильно вибрані форми сприятимуть розв’язанню, і, навпаки, невдалі
можуть призвести до ще більшого загострення стосунків. Складність
моральних відносин у навчально-виховному процесі спричинюється також
фактичною нерівністю між учителем і учнем. Джерело такої нерівності
насамперед у тому, що вчитель і учень – це люди різних поколінь, різного
досвіду і життєвих інтересів, люди, які внаслідок цих відмінностей
по-різному дивляться на життя і по-різному бачать його: учитель –
тверезо, впевнено, спокійно, учневі воно видається загадковим,
незрозумілим і таємничим. Учитель вже знайшов своє місце в суспільстві і
визначив свої життєві цілі та завдання. Учень шукає свого місця в житті,
бачить його лише у мріях і дуже невиразно. Ця нерівність полягає також у
тому, що в сучасну епоху нове покоління формується в соціальній і
духовній атмосфері, яка швидко змінюється і що швидше відбуваються ці
зміни, то разючіші відмінності між людьми – представниками різних
поколінь, у тому числі між учителем і учнем.

Учитель – представник старшого покоління, його свідомість і моральне
обличчя вже сформовані минулими роками. Своїми переконаннями, думками,
почуттями і вчинками він якоюсь мірою відтворює інший період і,
внаслідок цього, не завжди може цілком зрозуміти потреби сучасної молоді
(вони можуть здатися йому невиправданими і примхливими порівняно з
умовами життя старшого покоління). Через те вчитель змушений докладати
чимало зусиль, щоб бути на рівні сучасних вимог, бути для сьогоднішньої
молоді ідеалом.

Як правило, учитель виступає носієм суспільно цінних поглядів. У його
свідомості переважає ідеологічний аспект і його поведінка має свідомий
мотивований і обґрунтований характер. За цих умов між учителем і учнями
неминуче триває боротьба, в процесі якої удосконалюється моральне
обличчя учня (хоч якоюсь мірою виховується , і перетворюється сам
учитель).

Трудність вчителя в налагодженні стосунків полягав в особливості психіки
дітей, їх глибокій вразливості, легкій збудливості і навіть ніжності.
Дитину легко образити, бо вона схильна перебільшувати вчинки і явища,
випадкове оцінити як навмисне. Виразові обличчя, погляду, короткочасному
настрою вона може надати такого значення, якого насправді може і не
бути. Життєва недосвідченість і мало контрольована думкою фантазія
можуть збільшити нанесену образу до величезних розмірів і викликати не
лише погано контрольовані емоції, а й зовсім несподівані, хоч
психологічно і пояснювані вчинки.

Особливістю психіки дитячого віку е схильність до поспішних узагальнень
випадкових і незначних фактів, вчинків, слів. Таке узагальнення
здійснюється як щодо хорошого, так і поганого. Яка-небудь прикра
дрібниця може затьмарити, а часом і надовго заступити перед дітьми
справжнє обличчя вчителя як людини-трудівника, його цінні моральні і
ділові якості. Тому в поведінці педагога не може бути дрібниць. Йому не
прощається ніяка слабкість.

Через брак досвіду діти і підлітки не завжди можуть правильно зрозуміти
такі речі, до яких дорослі ставляться, як до чогось звичного, буденного
і загальноприйнятого.

Наявність відмінностей у духовному образі вчителя
і учнів часто віддаляє їх. І якщо ці відмінності не враховувати, то вони
неминуче викривлятимуть і спотворюватимуть спільність їхніх інтересів,
перешкоджатимуть вихованню в учнів кращих моральних якостей і
утруднюватимуть формування відносин, що ґрунтуються на чуйності і
довір’ї.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020