Типізація українського дерев’яного будівництва та його історичний
розвиток
Пірамідальна форма перекриття зрубів, як примітивна й найпростіша, могла
затриматися лише в глухих закутках, яким є, наприклад, Бойківщина, — на
рівнині розвиток дерев’яного будівництва йшов далі. Передовсім
з’являються восьмигранний підбанник («вісімка») й баня над кожним
зрубом. Трудно з певністю твердити, що прийшло раніше, але більше
доказів є на те, що спочатку робили баню просто на пірамідальному
перекритті, а пізніше — баню з підбанником, і в деяких місцевостях
спочатку могла з’явитися вісімка, перекрита стіжковим перекриттям, а
пізніше вже сферична баня. З будов, перекритих банями безпосередньо на
пірамідальному даху без вісімки, можемо вказати на дуже архаїчну форму
бані у вигляді шолома або грушки, — в селах Галичини Ковчий Кут, Крехів
початку XVII ст., Цішки (1701) та ін. У будовах із вісімкою перехід від
квадратової форми зруба до восьмибічної досягається за допомогою
клинів-межилучників чи т. зв. пендетивів трикутної форми, — спосіб чисто
візантійський, що у нас на Україні був відомий із перших часів
християнства. Цікаво, що в дерев’яному будівництві інших, навіть
слов’янських народів цей спосіб перекриття не зустрічається.
Вісімка з клином-межилучником постійно вживається в церквах Гуцульщини.
Загалом гуцульські будови мають свої особливості і творять до певної
міри осібний тип. План тут завжди у формі рівнораменного «грецького»
хреста у вигляді п’яти зрубів — квадратових або шестикутних (за винятком
середнього зрубу, який завжди квадратовий). Походження п’ятизрубної
хрещатої дерев’яної будови на Україні ще в належній мірі не висвітлене.
Проф. Й. Стржиговський, наприклад, уважає їх первісним типом
християнського будівництва на Україні, що прийшов із візантійського —
спеціально вірменського — будівництва. Муровані хрещаті будови відомі
були в нас у Херсонесі (Крим) IV — VI ст., але в старокнязівську добу не
зустрічаються. Пізніше знову з’являються на Україні в XVII ст.
(перебудова церкви Спаса на Берестові в Києві 1638 — 43 рр., церкви в
Нискиничах на Волині 1653 р.).
Характерні особливості гуцульських церков, крім хрещатого заложення, є
такі. Середній квадратовий зруб переходить угорі у вісімку, перекриту
високим восьмибічним стіжковим перекриттям із невеликим заломом
(заокругленням) коло гзимсу. Над чотирма іншими зрубами звичайно буває
звичайний хатній дах із фронтончиками, як на гуцульських хатах; на
гребеш даху часто бувають маківки.
П’ятизрубні будови, крім стисло гуцульської території, поширені також у
сусідніх до Гуцульщини землях — на Буковині (напр., Церква монастиря
Путна, перенесена з с. Воловець), у Галичині (в повітах Коломия, Снятин,
Калуш, Станіслав). В інших частинах Галичини зустрічаються загалом рідко
та здебільшого постали в пізніші часи, коли перебудовували й розширювали
тризрубні церкви. Щодо п’ятибанних церков на п’ятизрубному заложенні, то
їх у Галичині дуже мало й то переважно новіших часів. Досить поширені
вони на Київщині, Полтавщині, Слобожанщині, відомі також на Поділлі й
зовсім рідкі — на Волині та Чернігівщині. Зате саме в Галичині й почасти
на Бойківщині збереглися особливо інтересні тризрубні й переважно
трибанні церкви з артистично виконаними піддашшями чи опасаннями, часто
в двох поверхах, що йдуть навколо цілої будови чи лише одного бабинця.
Ці піддашшя завжди мають дуже гарні різьблені колонки й шестикутні
отвори довгастої, витягненої в поземному напрямку форми. З таких чудових
зразків відзначимо будови в селах Середня Турка на Бойківщині (1700),
Торки коло Перемишля (1661), Кути Золочівського повіту (1697), Цішки
(1701), Хотинець Яворівського повіту (1615), Хоросно (1615), Долина
(1690), у Дрогобичі (церква Хреста та Юра), в Лишнянському монастирі
(1705) та ін. Це справжні шедеври народної творчості! Будували їх
майстри великого хисту та теслярської вишколеності. Про це говорять і
загальні маси будов, згармонізовані в суцільну композицію, й окремі
ритмічно продумані архітектурні форми, нарешті, майстерно виконані
деталі. Одну таку церкву недавно перенесено до Львова.
Певні відміни дають будови Буковини та Закарпаття. На цьому останньому,
особливо в горах, ціле будівниче мистецтво було, занесено з Галичини,
про що свідчать і самі архітектурні форми, й навіть підписи
майстрів-будівничих і малярів, що приходили з Галичини, особливо в XVII
— XVIII ст. Відомі навіть випадки, коли цілі будови перевозилися з
Галичини. Крім згаданих уже бойківських, лемківських і гуцульських
будов, тут, на румунсько-угорському пограниччі, можемо назвати два ясно
окреслені типи. Перший — у Карпатах від Вижня Верецького до Волового —
має типову для українського будівництва тридільність, але бабинець і
середній зруб, а часами і всі три зруби, перекриті спільним дахом на
чотири схили. Над бабинцем, на досить високій вежі квадратового
заложення панує бароккова баня. Одначе на цій вежі, за українським
звичаєм, дзвонів не чіпляють, а будують окрему дзвіницю. Більшість цих
будов має навколо бабинця дуже гарні галерейки, часто поверхові, з
прекрасно різьбленими колонками (Торунь, Буковець, Пилипець, Гукливе,
Дашковиця). Другий тип — на Закарпатській рівнині від Хуста до Рахова —
псевдоготичного характеру; наслідує форми готичних будов Угорщини й
Семигорода. Хоч тут у заложенні також дотримано тридільності, та
бабинець такої самої ширини, як і середній зруб, а вівтарна частина
видовжена та має гранчасту форму. Особливістю цих будов є дуже висока,
вузька вежа над бабинцем, завершена високим шпичастим псевдоготичним
перекриттям (часто з маленькими вежками на чотирьох кутах вежі). Так
само як і в попередньому типі, зустрічаються тут галерейки з гарно
різьбленими колонками великої теслярської умілості (Давидове, Салдобош,
Сокирниця, Шендрове, Майданка). Також і в’язання зрубів має тут велике
багатство конструкції з різноманітними штучними формами замків
(сполучення балок на кутах будови). Всі будови Закарпаття переважно
XVIII ст.
Буковину можна поділити на дві частини: один тип будов близько стоїть до
Гуцульщини, другий спливається з будівництвом подільським. Крім того, є
ще спеціальний тип церков (який деякі дослідники називали «хатнім»), що
постав унаслідок чисто господарських відносин — матеріальної
неспроможності бідніших осель (Ширівці Долішні, Задібровна, Трустинці на
Хотинщині, Норончів, Волока та ін.). Загалом же на Буковині поширений т.
зв. нормальний український тип — український тип тридольної церкви з
трьома або одною банею, причому цей тип прибрав деяких питомих
«буковинських» особливостей. В заложенні середній зруб здебільшого
восьмикутний (Рівна, Буск, Калинківці, Барбивці). Вісімки бань досить
високі. Восьмигранчасті стіжкові бані, подібно до Гуцульщини, теж мають
невеликі заокруглення коло самого гзимсу вісімки. Назагал пропорції
цілої будови й окремі форми більш витончені та тендітні, ніж у
гуцульських будовах.
На великих просторах Української рівнини вже важче намітити окремі типи
будов, — тут має більше значення стилістична зміна форм поруч із
розвитком плану і просторового об’єму будови. Все-таки виразну групу
складають церкви Поділля та Волині — тризрубні з одною і трьома банями.
Старші зразки цих будов, що збереглися переважно в західній і
центральній частині Поділля, мають над бабинцем і вівтарем звичайне
перекриття (часом із фронтончиками), тоді як середній зруб перекритий
восьмигранною невисокою й мало розвиненою банею (коло Львова — Кошелів
1738 р.; Старе Село 1742 р. — в Рогатинському і Брідському повітах; у
Центральному Поділлі — Княжпіль, Залучче, Довжок; на Волині — Горошиці,
Вілія, Ковель). Одначе найбільш поширеними є триванні церкви — мало
розвинені (Черепин коло Львова, Старі Хутори 1726 р., Деражня XVIII ст.)
або більш розвинені — в кількох поверхах, часами з подвійними вісімками
(Чортків 1738 р., Жовква XVII — XVIII ст., Рогатин — св. Миколи,
Ярмолинці 1744 р., Іванківці 1748 р., Божиківці 1777 р., Малі Хутори
1783 р. та ін.). Ці будови прибирають значно шляхетніших пропорцій:
форми видовжуються, переважає вертикалізм, бані й деталі вже бароккові,
але перетворені народною творчістю у своєрідний стиль, що, як ми казали
вище, має назву українського або козацького барокко. В Середньому і
Східному Поділлі зустрічаються дуже високі й стрункі триванні церкви з
великою кількістю поверхів, які наближаються вже до церков Центральної
України, тобто Київщини й Полтавщини. До таких прекрасних зразків
Поділля належать будови в Біляках (1743), Слободі Шаргородській (1748),
Вонячині (1757), Якутинцях (1783), Кацмазові (1774) та ін. Як бачимо з
наведеної хронології, після розквіту українського будівництва в кінці
XVII й на початку XVIII ст. (доба Мазепи) приходить досить оживлена
будівельна діяльність середини XVIII ст., особливо на Правобережжі.
Щодо Галицької рівнини можна вказати на незначні відміни в будовах
Центральної, Північної та Західної Галичини. Але і В цих двох останніх
округах будівництво має деякі особливості лише тому, що зберегло певні
архаїзми: в північній частині (Рава Руська, Сокаль) — спокійні форми
ренесансових бань, у Західній Галичині — пережитки «бойківського» типу
та ознаки західно-католицького будівництва. Але й на крайньому заході
української Галичини дерев’яне будівництво в основі затримало свої
характерні особливості, відмінні від будівництва польського.
Будови Середнього Придніпров’я (Київщини й Полтавщини) відзначаються
великою видовженістю форм і — під впливом головним чином стилю рококо —
витонченими й легкими банями. Спеціально на Полтавщині звертає на себе
увагу розвинена форма маківки у вигляді видовженого шолома. Ближче до
подільських будов стоять церкви в селах Київщини: Сніжки, Вишнопіль,
Конель 1748 р., а більш розвинені зразки з подвійними вісімками на
Київщині — Розсипки (побудована Іваном Гонтою в 1763 р.), Свердликів,
Мошурів, Тараща.
Рівночасно зі зміною зовнішніх форм у добу барокко й рококо (XVII —
XVIII ст.) міняються також плани будов. Основна форма плану з трьох
прямокутників (близьких до квадрату), зложених по одній осі зі сходу на
захід, міняється у восьмибічну форму. Ця гранчаста форма спочатку
з’являється лише у вівтарі, або вівтарі й бабинці, або лише в одному
середньому зрубі й нарешті у всіх трьох зрубах. Ця еволюція йде
приблизно в часовому порядку й особливо яскраво виявляється у XVIII ст.,
коли під впливом барокко й рококо на Придніпров’ї форма зрубів набирає
найбільшої пластичності та опуклості, що відповідає й зовнішнім формам
перекриття.
На Слобожанщині дерев’яне будівництво постало щойно у XVIII ст. руками
тих Переселенців, що приходили з Правобережжя. Все-таки під впливом
своєї доби (барокко й ампір), соціальних відносин, географічного
положення та інших обставин слобожанські церкви відмінні в деталях: при
великій кількості поверхів спідні частини значно масивніші, тоді як
верхні й особливо кулясті маківки — дуже тонкі, часами навіть
непропорціонально до основи. З трибанних будов відзначимо церкви в
Березках, Межирічі, Левківці, Черкаську, Лебедині, Дементіївці, Бішкіні.
Походження п’ятизрубних церков із п’ятьма банями, як ми вказали, ще в
належній мірі не висвітлене. Збережеш чудові зразки п’ятибанних церков
Придніпров’я належать до найвищих досягнень української будівельної
умілості. В почутті пропорції та гармонії форм ці будови можуть служити
зразком архітектурного компонування, як, наприклад, церкви в Яришеві
коло Могилева-Подільського першої половини XVIII ст., Старому Дашеві на
Київщині, Лісовичах на Київщині (XVIII ст.), Ромнах — побудована П.
Калнишевським у 1764 р. (тепер у Полтаві) — і дві, може, найкращі
дерев’яні будови Придніпров’я — церкви Медведівського монастиря і в с.
Березянки на Київщині 1766 р. (тепер не існує). Досить поширені
п’ятибанні церкви також на Слобожанщині: Рубцове, Артемівка, Вільшана,
Золочів, Олешня, Мерефа й одна з найкращих — у Гороховатці Куп’янського
повіту, що має аж 5 поверхів, чудово сполучених в одну цілість. Немовби
завершенням старої української умілості бароккової доби постає
грандіозна запорізька кафедра в Самарі на Запоріжжі, що має аж 9 зрубів,
кожний — завершений стрункою 5-поверховою банею. Церква була побудована
в 1773 — 79 рр. архітектором Якимом Погребняком, що походив із
Харківщини.
Дерев’яні будови інших християнських культів (католицькі,
протестантські) збереглися в дуже обмеженій кількості в Західній
Україні. Деякі з католицьких костьолів є зовсім у характері церковного
будівництва — тризрубного та п’ятизрубного заложення. Прикладом перших
може служити костьол у Гривальді, перероблений із церкви, до других
належить костьол в Яблонові під Коломиєю, побудований, імовірно,
українським майстром, хоч баня тут уже західно-католицького бароккового
взірця. Інші католицькі костьоли в заложенні базилічного типу —
однонавні, а частіше двонавні (двозрубні) з гранчастим закінченням
вівтарної частини. Головна нава перекривається на два схили, причім
спереду буває вежа з гостролучним або барокковим закінченням. Прикладом
католицького костьолу німецького походження може служити одна з
найстарших будов на Закарпатті в Гервартові, заложена німецькими
колоністами в 1480 р. з оборонними камінними мурами навколо цілої
садиби, її форми нічим не різняться від мурованих західноєвропейських
храмів пізньоготичного стилю.
Великий інтерес збуджують жидівські синагоги чи божниці. Цікаві вони
передовсім тим, що затримують риси колишнього міського будівництва в
дереві стародавньої України. Заложення синагог на цілій Україні — одного
типу. План синагоги складається з головного квадратового залу, до якого
прилягають одне або два вузьких приміщення для жінок, часто на поверсі.
Крім того, є сіни, зал зібрань кагальних провідників і часами школа
релігійної громади («хедери»). Головний зал, звичайно вищий від інших
приміщень, часто буває розмальований орнаментом і символічними
виображеннями рослин і звірів — левів, оленів, зайців, слонів,
однорогів, биків, птахів, риб тощо. В залі, в особливій різьбленій шафі
— т. зв. «урен-койдеш», що стоїть на підвищенні посередині одної стіни —
постійно зберігається «тора». Посеред залу на підвищенні — «біма» зі
столом, на якому читають тору. Над столом із торою звичайно роблять
кіоск із накриттям. Досі не з’ясовано, звідки саме прийнявся на Україні
тип синагог, зокрема план будови.
иво з головного фасаду (від входу), синагоги часто мають опасання й
галерейки на різьблених колонках, так само як у міських будинках із
«підсіннями». Головний зал синагоги інколи має цілком «церковну» баню на
вісімці з шатровим завершенням, але ця баня ховається в даху й назовні
її не видно. Також і окремі деталі (вікна та ін.) — в характері
церковного й цивільного будівництва. Все це промовляє за те, що
будівничими синагог були ті самі майстри, що будували церкви та міські
будинки. М. Берсон між іншим говорить, що не знає таких випадків, щоб
будівничими синагог були самі жиди.
Одна з найстарших дерев’яних синагог на Сході Європи збереглася в
містечку Заблудові на українсько-білоруському пограниччі, побудована,
правдоподібно, в другій половиш XVI ст. й реставрована в роках 1646 і
1712. Може вважатися одною з найкращих зразків дерев’яного будівництва
взагалі. Ціла побудована з кедрового дерева, лише в деяких місцях — дуб
і сосна як сліди пізнішої реставрації. Головний фасад тут розділено на
три частини; середня частина має верхню галерейку з інтересною «висячою»
конструкцією арок (луків) на різьблених колонках. Дві бічні поверхові
добудови у формі замкових веж мають самостійне пірамідальне накриття з
ламаною лінією даху і фронтончиками. Усі фронтони, також даху середнього
залу, незвичайно гарно виложені шалівками (вузькими дошками) під
«паркет», що надає будові ще більшої конструктивної та композиційної
витриманості.
Дуже інтересні синагоги донедавна були на Коломийщині, де взагалі
процвітало теслярське майстерство. З кращих зразків відмітимо синагоги в
містечках Яблонів, Печеніжин, Гвоздець. Найбільш поширеним — бо
найпростішим — типом є синагога у Гвоздці, подібні до неї — в Роздолі,
Жидачеві, Фельштині під Хировом, Ходорові, Камінці Струмиловій та інших
містах Галичини. Синагога в Печеніжині зовсім у таких самих формах і
деталях, як один із міських будинків у Яблоневі на тій самій
Коломийщині. Синагога в Яблоневі (1650 — 70) інтересна не тільки своїм
фасадом із піддашшям, але також настінними орнаментальними мальовилами,
виконаними від руки.
Прекрасним зразком будови з ґанками й балконами є синагоги в Яришеві на
Поділлі (XVIII ст.) і неіснуюча тепер — в Острополі. Інші численні
дерев’яні синагоги, що донедавна були по цілому Поділлі й Волиш,
походили переважно з XVIII ст. і звичайно являли собою майже кубічну
будову, закриту зі всіх боків, майже без ґанків та з типовими
«заломаними» дахами. До таких належали синагоги на Волині — у Луцьку та
на Поділлі — в Михалполі й Лянцкоруні.
Розвиток українського житлового будівництва в Дереві у великій мірі
залежить від сільської хати. Українська хата в уявленні своїх і чужих
має найбільше привабливих рис мальовничості та утульності. Серед садків
і квітів поетично виглядає гладко обмазаний, чисто побілений будиночок
із гладко зачісаною й рівно підстриженою солом’яною стріхою. Сильно
напущена стріха дає глибокі й сильні тіні, які на тлі синявої побілки
дають різні відтінки синього й фіолетового кольору, що контрастують із
гаряче-жовтим або брунатним кольором стріхи. Ця колористична скаля
нерідко посилюється розмалюванням стін по призьбі, навколо лиштв дверей
і вікон і, нарешті, орнаментальним розписом над вікнами й попід стріхою.
Не менш усталеними та цілковито однаковими на цілій Україні є внутрішній
вигляд і розташування хати. Найпоширеніший тип тридільної хати — сіни,
мешкальна хата й комора або хата, сіни та кімната (часом ще й із
коморою). Окремі частини такої хати, входи, освітлення, меблі, прикраси
підпорядковані побутовим кожноденним потребам праці і відпочинку, так що
нема тут нічого зайвого й непотрібного. Щодо матеріалу, то переважна
більшість хат, зокрема Середньої України, складається з дерева й глини
(в різних формах), але в лісовій полосі (Карпати, Полісся, частково
Чернігівщина) хати будують виключно з дерева. Й тоді в більшій мірі
вживаються різні різьблені деталі — сохи (слупи) піддашшя, ґанки та ін.
Особливої майстерності в обробці дерева досягають гуцули, хати яких —
наприклад, т. зв. «осідки» — дають особливу цілість усіх частин (також і
господарських будов) та окремих деталей.
Більші дерев’яні будинки по селах та пригородах постали внаслідок
поширення розвиненого типу тридільної сільської хати:, сіни ділено на
передпокій та кухню, а кожну хату (т. зв. «правичку» й «лівичку») — на
дві житлові хати — покої. Зовні такий будинок у загальних масах мало чим
відрізнявся від звичайної сільської хати, мав хіба барокковий
«підперезаний» дах, при вході розвинений ґанок, а часом — мансарду (як
результат впливу міського будівництва). Міське дерев’яне будівництво, що
постало під впливом інших соціальних і господарських відносин, відмінне
від будівництва сільського. Загальне розташування, план і зовнішні форми
міських будинків мали найбільше ознак мурованого будівництва доби
ренесансу. Міщанський дім був. звичайно дуже вузький і довгий і своїм
вузьким причілком виходив на вулиці, де було, згідно з приписом
Магдебурзького права, лише по 2 — 3, рідше 4 вікна. Вздовж цілого Дому
(посередині чи збоку) йшов довгий проїзд чи прохід, що проводив на двір.
Із боків проїзду розміщені різні приміщення — житлові й господарські.
Такі дерев’яні міщанські будинки, заїзди й корчми ще й досі заховалися
по менших містечках Західної України, хоч їх кількість із року в рік
постійно зменшується.
Якщо план міських дерев’яних будов постав під впливом ренесансового
мурованого будівництва, то зовнішні форми зберегли багато своєрідних
рис, особливо в деталях, бо ж будівничими їх були ті самі місцеві
майстри, що будували церкви, костьоли, божниці та більш сільські двори.
Майже обов’язковою рисою міських будов було відкрите з вулиці підсіння
чи піддашшя, також перейняте з мурованого міського будівництва доби
ренесансу й барокко. Дах звичайно з «гуцульським» фронтоном, прикрашений
штучно укладеними шалівками, вікнами, розетками тощо. В більших таких
будинках була також мансарда з балконом (особливо в добу ампіру) на
різьблених і точених колонках або галерейка — як на дзвіницях чи
опасанні церков. Такі самі були й міські ратуші, лише в більшому розмірі
та з більш розвиненими формами.
Дерев’яних міст, збережених у цілості, на Україні тепер не існує. Чи не
одиноким прикладом є містечко (тепер село) Потилич коло Рави Руської, де
збереглися цілий дерев’яний ринок із ратушею і три дерев’яні церкви XVI
— XVII ст. з дзвіницями-вежами. Окремі дерев’яні будинки ще заховалися в
більшості галицьких, волинських і подільських містечок. На жаль, цілий
матеріал далеко не зібраний і не опрацьований.
Найкращі зразки дерев’яного будівництва були в тих околицях, де
процвітало теслярство та були свої майстерні. Такі, наприклад, містечка
на Коломийщині, як Яблонів, Гвоздець, Печеніжин, Делятин, Пістринь,
дають велику силу прекрасних варіацій одного й того самого типу будов із
підсіннями й розкішними фронтонами. Інтересні зразки заїздів і будинків
із мансардами, підсіннями, ґанками й балконами були ще донедавна піді
Львовом, в Бібрці, Дрогобичі, Кременці на Волині, Кам’янці та інших
містечках Поділля й Волині. Незвичайно гарні дерев’яні будинки з
піддашшями та галерейками були Також по містечках західної частини
Галичини. Наприклад; один із старих рисунків дає нам поняття про місто
Мушину на Крайньому заході польсько-українського етнографічного кордону.
Донедавна були також знані більші хати й будинки заможніших селян, міщан
та української старшини на Лівобережжі (наприклад, у Лебедині) та
будинки Ґалаґана в с. Липове коло Кременчуга та в Лебединцях Прилуцького
повіту. Ця остання будова надзвичайно інтересна як одна з найбільш
вдалих спроб відродити в Середині XIX ст. український архітектурний
стиль. Розподілення приміщень із різними ґанками, верандами й
галерейками дає тут цінний зразок вільної мальовничої композиції в
характері старого українського будівництва. Не менш інтересні деталі —
вікна, двері, колонки, меблі й ціле внутрішнє урядження великої
мистецької вартості. Будинок Ґалаґана побудував архітектор Червінський у
1854 р. на підставі зібраного ним матеріалу зі старого українського
будівництва в дереві. Надпис на сволоку найкраще свідчить про наміри
будівничих: «Сей дім збудований для оживлення переказів про життя
предків у пам’яті нащадків»!
Закінчена цілість й гармонійна сполука окремих форм старої дерев’яної
будови поширювалась також на ціле оточення, на другорядні будови та
огорожу, що творили одну стилістичну й композиційну цілість із головною
будовою. В церковному будівництві великої оригінальності досягали різні
каплички (придорожні та при церквах), часами у формах маленьких
церковок, вхідні брами, хвіртки; огорожі та ін., що нагадують нам
оборонні будови дерев’яних замків, у Галичині й на Закарпатті
зустрічаються розкішні вхідні церковні брами у вигляді закритих чи
відкритих рундуків із гарними сохами, в’язанням балок і перекриттям.
Брами та хвіртки звичайних хат, більших дворів і міських будинків у
давнину теж мали масивні форми замкового характеру — з грубими окутими
дверима, перекриттям і залізними запорами, прентами й колодками.
Надзвичайної різноманітності, навіть віртуозності форм та мистецької
продуманості досягали деталі: піддашшя, підсіння, опасання, ґанки,
рундуки, галерейки, закомарки, балкони, голосники. Вже сама наведена
термінологія говорить, наскільки цей рід прикрас був на Україні
улюблений та мав давню будівельну культуру. Дотепна конструкція в’язань
зрубів із штучними замками, сох (стовпів, cлупів) і т. зв. «луток»
(поперечних і скісних брусів отворів) давав потрібну мистецьку форму, що
має безконечну кількість типів і відмін. Центром уваги залишалися сохи,
майстерно різьблені й карбовані в різних геометричних фігурах, а також
точені на токарних верстатах і різьблені переважно шрубуватими мотивами.
З інших деталей будов найбільше прикрас припадає на вхідні двері до
церков та інших будов; Форми їх та оброблення одвірків часто наслідують
готичні, ренесансові й класичні зразки. Питомі дерев’яні форми
шестикутні, що суворо відповідає дерев’яним конструкціям. Саме укладання
і сполука балок і луток дверей дає вже певні мистецькі форми. Одвірки
часто різьблені геометричним візерунком і складною різьбою з деякими
елементами стилю ренесансу й барокко. Розкішні зразки таких різьб
переховуються в Київському й Полтавському музеях. В останньому звертають
на себе увагу різьба з улюбленими українськими мотивами виноградної
лози. В церквах над дверима часто буває різьблений хрест із надписом про
час будови і назвою будівничого, рідше з іменем фундатора. Поза тим у
церквах зустрічаються різьби на балках і гзимсах, що відділяють окремі
частини або поверхні будови. Це — переважно пластично розвинені
геометричні фігури, зубчики, «волові очка», «перли», плетення та
гачкуваті вирізки. В хатах та інших будинках різні орнаментальні
різьблені прикраси мають вінчаючі балки (в’язання й пошивне) та гзимсові
дошки, що звисають над площею зруба, фронтонів, ґанків тощо. Велику
різноманітність форм мають також «нарізки» дощок (шалівок), якими
оббивають ґанки, галерейки тощо в повислому положенні. Всередині хат і
будинків звичайно прикрашали різьбою сволок (головна середня балка
стелі), переважно геометричними мотивами зірок, розеток тощо, нерідко з
надписами про рік будови та різними афоризмами.
Велика культура українського дерев’яного будівництва старих часів
створила настільки своєрідні зразки, такі вироблені типи будов та окремі
форми, що у світовій літературі українська архітектура, й особливо
дерев’яні церкви, фігурують під назвою українського типу, відмінного не
тільки від дерев’яних будов Сходу й Заходу, але, також інших
слов’янських народів.
В кінці XVIII і на початку XIX ст. разом із російською експансією,
скасуванням української самоуправи, розгромом українського війська та
господарським визиском України прийшло нищення української мистецької
культури. Так поступово занедбувалися старі вироблені традиції, давнішня
умілість дерев’яного будівництва, яка зовсім зникла, коли хижацьким
господарюванням, як на Придніпров’ї, так і в Галичині, були знищені
будівельні ліси. В першій половині XIX ст. ще трохи розвивалося
будівництво церков у стилі ампір на Лівобережжі, зокрема на
Слобожанщині, але вони далеко не дорівнюються чудовим зразкам XVII —
XVIII ст. Переважно це будови з одною банею (Брусилів на Київщині), дуже
часто на хрещатому плані (на Слобожанщині — Городня, Хухри, Охтирка,
Шиповате). Інтересним зразком була п’ятизрубна церква з п’ятьма банями в
с. Ворожба Лебединського повіту (архітектор Дідашенко), недавно, на
жаль, перебудована. Довше трималися традиції українського дерев’яного
будівництва в Галичині, але будови кінця XIX ст. тут зовсім втрачають
гармонійні форми старих часів. Сталося це, як ми вище з’ясували, через
складні причини економічної перебудови ремісничих організацій. Старі
форми цехового устрою були заступлені новими робітничими організаціями,
а давній спосіб навчання, що проводився в цехових організаціях та
окремими майстрами, заступлений спеціальними промисловими й технічними
школами. Нічого й казати, що українці, як народ «недержавний», не були
допущені — ні на сході, ні на заході українських земель — до творення
цих шкіл новішого типу, — там насильно впроваджувалося чуже мистецтво.
Так українська мистецька культура була засуджена на нидіння й знищення,
доки самі українці не взялися до творення власної культури й мистецтва в
нових умовах політичного та господарського життя.
Література
Антонович Д. Із історії церковного будівництва на Україні Прага, 1925.
Антонович Д. Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага,
1923.
Голубець М. Начерк історії українського мистецтва. Львів, 1922.
Грабарь И. История русского искусства. М., б. г. Т. 2.
Ернст Ф. Київські архітектори 18 в. К., 1918.
Павлуцкий Г. Деревянные и каменные храми // Древности Украины, К., 1905.
Сіцінський Є. Оборонні замки Західного Поділля. К., 1928.
Січинський В. Конспект історії всесвітнього мистецтва. Прага, 1925.
Січинський В. Ukrajinska architektura — L’architecture ukrainienne.
Brno, 1924.
Таранущенко C. Мистецтво Слобожанщини XVII — XVIII вв. Харків, 1928.
Таранущенко С. Хата. Харків, 1921.
Щербаківський В. Архітектура у різних народів і на Україні. Львів, 1911.
Щербаківський В. Українське мистецтво. Відень, 1913. Т. 1; Прага, 1926,
Т. 2.
Obminski J. O cerkwiach drewnianych w Galicji // Sprawozdanie komis, do
badan hist. sztuki. Krakow. T. IX.
Zaloziecky W. Gotische und barocke Holzkirchen in Karpatenlaendern.
Wien,1926.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
